Шевченкіана · “Історія переконливо показала, що врешті+решт найдужчим виявився батько Шевченко”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Сергій Єфремов: «Цілі дні сижу над коментарієм до Шевченкового Щоденника…»
Слово Просвіти, №39 за 2019 рік
Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. Цього разу Володимир Мельниченко присвячує статтю видатному шевченкознавцеві академіку С. О. Єфремову (1876—1939), який є, певно, найвідомішим відкривачем подробиць поетового життя, найперше в коментарях до Шевченкового Щоденника, виданого під його керівництвом у 1927 р. Спираючись на щоденники С. О. Єфремова, наш автор розповідає про цю визначну наукову роботу. Важливо відзначити, що через понад 90 років Володимир Мельниченко також підготував фундаментальну працю “Нове прочитання Щоденника Тараса Шевченка”. Статтю приурочено до 80-річчя смерті С. О. Єфремова в одному з таборів ГУЛАГу в Росії та 30-річчя його реабілітації в 1989 р. “за відсутністю складу злочину”.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Щодня роблю порцію коментаря до Шевченкового Щоденника” На початку 1920-х рр. у Всеукраїнській академії наук (ВУАН) було задумано Повне зібрання творів Тараса Шевченка у 8-10 томах, але побачили світ за загальною редакцією і з передмовами академіка С. О. Єфремова тільки 3-й том (1929 р.) із поетовими листами (225) і листами до нього (198), а також 4-й том (1927 р.), в якому вміщено Шевченків Щоденник (Журнал) з науковими коментарями1. Третього січня 1924 р. С. О. Єфремов зафіксував у щоденнику2: “Засідання Комісії пам’яток українського новітнього письменства. Розподіляли між собою теми для коментарів до Шевченкового Щоденника. Роботи багато, а часу мало”. Через два з половиною місяці — 18 березня 1924 р. — С. О. Єфремов коротко занотовує про розгортання роботи: “Коментарі до Шевченкового “діяріуша” розростаються. Сижу за ними дуже старанно, а коли кінчу — не знаю. Здається мені, що їм і кінця не буде”. Наприкінці 1925 р. — 14 грудня — знову фіксує: “Цілі дні сижу над коментарієм до Шевченкового Щоденника. А робота ніби все росте та й росте. І кінця-краю їй не видно”. Дуже добре відчуваю стан ученого, бо й сам, занурившись у цю, здавалося, неосяжну й невичерпну роботу, швидко зрозумів, що без особливої старанності, ретельності та наполегливості не обійтись, адже щомиті виникає необхідність у нових коментарях з абсолютно різних тем і проблем. С. О. Єфремов показав, що за своїм жанром коментування поетового Щоденника є окремою важливою галуззю шевченкознавства, яка підсумовує кращі здобутки попередніх досліджень і водночас дає нові поштовхи до розробки назрілих великих і менших, але важливих проблем життя та творчості Кобзаря. Завантажений роботою, С. О. Єфремов час від часу скаржився: “Ніяк мені не дають зосередитися над коментарями до Шевченка: десяток робіт доводиться разом робити…” (7 березня 1926 р.); “Щодня, як звичайно, роблю порцію коментаря до Шевченкового Щоденника, але всяка дрібнота відтягає від роботи” (2 липня 1926 р.). Утім, він розумів, яка робота для нього головна: “Вже мені робота поверх голови ллється. Жену Шевченкового Щоденника…” (14 грудня 1926 р.); “Берег вже видко; останні сторінки коментирую” (30 січня 1927 р.); “Закінчив передмову до Шевченкового Журналу та переднє слово од редактора. Ще лишається трохи коментарів доробити… Може на цім тижні скінчу. В усякім разі берег видко вже” (6 лютого 1927 р.). І нарешті зафіксував 22 лютого 1927 р.: “Закінчив і здав до друкарні коментар до Шевченкового Журналу. А здавши, промовив з полегшенням — ух!” Сам С. О. Єфремов зробив понад 400 (!) коментарів, а ще близько 250 коментарів написано залученими ним фахівцями з різних галузей знань. Це були: А. М. Лобода — український фольклорист, етнограф, літературознавець, лінгвіст і культуролог, академік ВУАН; В. В. Міяковський — український архівіст, літературознавець, історик і музейний діяч, у 1922–1929 рр. директор Центрального історичного архіву імені В. Антоновича; М. М. Новицький — український літературознавець, з початку 1920-х рр., працюючи у ВУАН, збирав рукописи Шевченка та інші матеріали, пов’язані з його життям і творчістю;
О. П. Новицький — український мистецтвознавець, академік ВУАН, засновник наукового вивчення мистецької спадщини Шевченка; Д. М. Ревуцький — український мистецтвознавець, фольклорист, літературознавець і перекладач, автор праць “Шевченко і народна пісня”, “Т. Шевченко в музиці”; П. І. Рулін — український театрознавець і критик, упродовж усього життя працював над театральною Шевченкіаною; П. П. Филипович — український літературознавець, поет і перекладач, один із фундаторів новітнього наукового шевченкознавства. Отже, найсильніша на той час шевченкознавча команда на чолі з С. О. Єфремовим блискуче впоралася з грандіозною роботою, що стала, говорячи словами П. І. Зайцева, “взірцем видань науково-академічного типу”. Вже через чотири роки після цього більше півтисячі коментарів
С. Єфремов. Середина 1920+х рр.
С. П. Шестерикова було вміщено в московському виданні “Дневника” 1931 р. Але їх не можна порівняти з глибоко науковими розробками С. О. Єфремова та його команди. Сотні коментарів у наступних радянських і закордонних виданнях зробили відомі шевченкознавці І. Я. Айзеншток, В. С. Бородін, П. І. Зайцев, Ю. О. Івакін, Є. П. Кирилюк, А. І. Костенко, М. А. Плевако, В. О. Судак, Л. І. Сукачов, С. М. Шаховський. Утім, як зазначав Л. Н. Большаков, “того, “єфремівського”, рівня досягти не вдалося”. То був істинно патріотичний подвиг в ім’я України в задушливій атмосфері сталінського репресивного передгроззя. С. О. Єфремов, який ненавидів більшовиків і радянську владу, не приховував цього в щоденниках. Скажімо, записав у зв’язку з переведенням стрілки годинника на одну годину назад з 1 травня 1924 р.: “Власне, маніпуляції з годинником — це була єдина реформа, що блискуче й безперечно удавалась большевикам”.
“Все одно — рокований” Ще на початку роботи над коментарями — 29 березня 1924 р. — С. О. Єфремов не приховував остраху, що величезні зусилля можуть виявитися марними, і його з колегами труд не побачить світу: “А головна робота все ж — коментарії до Шевченкового діяріуша. Вони все розростаються і заберуть більше часу, ніж я думав. А проте, ні про одну роботу я не певен, чи вона появиться. То цензура, то брехливі видавництва — і може даремне тільки каторжну працю несу на собі”. Втім, справжня небезпека невідворотно насувалася з боку ненависної йому радянської влади. Її сприйняття С. О. Єфремовим, здається, найсильніше виражено у ставленні до В. І. Леніна. Через день після смерті вождя — 23 січня 1924 р. — записав у щоденнику: “Червона аракчеєвщина — здобуток Леніна, як політика… Оратор на одному з сьогоднішніх мітингів договорився до того, що треба перейменувати Москву на Ленінське”. До речі, на початку 1990-х рр. мені випало знайти в архіві тогочасну колективну пропозицію про перейменування СРСР в… “Ленінію”. Сергій Олександрович занотував чимало тодішніх анекдотів про В. І. Леніна. Скажімо, після його смерті записав 26 січня 1924 р.: “Сьогодні знов дещо чув з новітнього фольклору. Нібито Маркса аж оце свіжо тільки пущено до раю, а то десь блукав у просторах. За ним учепився й Ленін. На брамі стоп — не пускають. “Та я його ученик!” Ні, не можна, зажди. Тоді один з воротарів “з наших” надумався. “Лізь, каже в мішок”. Ленін поліз. Тоді той подав мішка через браму: “Там пройшов Маркс — так це його барахло. Передайте!” Якщо врахувати творчий масштаб постаті С. О. Єфремова, то, за височенною внутрішньою напругою особистої антиленінської, антирадянської налаштованості, його можна порівняти хіба з І. О. Буніним, який однозначно вважав, що “лучше черти, чем Ленин” і тому категорично неможливо “принять грядущей нови в её отвратной наготе”. Бунінські “Окаянні дні” написані в жанрі щоденника в Москві та Одесі в 1918–1920 рр., об’єктивно ненабагато передували єфремівським щоденникам. Втім, І. О. Бунін, який заявив, що “Шевченко — совершенно гениальный поэт!”, емігрував із радянської країни у 1920 р., а С. О. Єфремов міг отримати вищу міру покарання за один лише запис у щоденнику. У червні 1929 р. вчений зафіксував, як щоденники його знайомого, педагога і літературного критика В. Ф. Дурдуківського потрапили до ГПУ — “виказала людина, що їх переховувала” (той був арештований уже через місяць): “Це й мені грізне memento. Чи не знищити й мені своїх записів? Шкода нищити. Будь, що буде…” Шостого лютого 1927 р. у щоденнику вирвалося: “Коли б випустити книжку до можливої заверюхи”. Між іншим, у тому лютому — 24 числа — Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення про висилку
С. О. Єфремова за кордон, але вона не відбулася. Хоча насправді могла врятувати вченому життя. Протягом 1928 р. з подачі того ж Політбюро розгорталася кампанія проти С. О. Єфремова у місцевій пресі та через громадські організації. Сімнадцятого грудня 1928 р. Сергій Олександрович зафіксував у щоденнику своє ставлення до підступів партійної влади: “Навколішки я не стану, каятись не буду — отже, перспектива виясняється: мандрівочка, і, мабуть, неблизька, пахне”. Втім, очевидно, що він сподівався лише на висилку… На самому початку весни погибельного для нього 1929 р. С. О. Єфремов записав: “Кажуть — сам я не бачив, що “Вечерний Киев” надрукував замітку, що треба Шевченкові дні використати на боротьбу з “єфремівщиною”. Це навіть пікантно: у Єфремова очі над Шевченком вилазять, а вони ім’ям Шевченка боротимуться з “єфремівщиною”! Ну, та нехай: побачимо, чий батько дужчий!” Історія переконливо показала, що врешті-решт найдужчим виявився батько Шевченко, проте наприкінці 1920-х рр. у СРСР та в Україні всім і всіма заправляв “батько” Сталін… С. О. Єфремов прекрасно розумів, що період так званої українізації закінчувався. 28 травня 1929 р. залишив такі рядки: “Мабуть, усю українську інтелігенцію з традиціями хочуть перевести. Українізація без українців, або краще — на погибель українцям... Очевидно, справа вже йде про фізичне винищення українства!” Особливо пронизливі рядки Сергій Олександрович записав 18 червня 1929 р.: “Кожного дня, кожної ночі сподіваюся гостей, і починаючи якусь роботу чи справу, не знаю, чи доведеться докінчити. Працюй за таких обставин!... Влада хоче, щоб люде перестали логічно думати і в цьому найбільша для неї небезпека. Може навчить і діяти. І таки навчить. Коли це буде — не знаємо, але мусить бути, бо “сонце стане і осквернену землю спалить”. Після цих слів нотатка наступного дня виглядає героїчно-спокійною: “Все одно — рокований. Загинеш на рік раніше чи пізніше — хіба не все одно?” Останній запис у щоденнику С. О. Єфремов зробив 20 липня 1929 р. Ось він: “Несподівано для себе їздив на Шевченкову могилу. Сьогодні вернувся. Чудова подорож пароплавом, але про могилу бодай не казати! “Недоуми занапастили Божий рай”… Перевертаються десь, певне, кістки Кобзареві в могилі, на таку наругу дивлячись!” Чи ж такою несподіваною була поїздка С. О. Єфремова до Шевченка? Здається, вона дарованою йому Богом і містично неминучою, ніби Шевченко востаннє покликав його до себе на могилу, про яку С. О. Єфремов крушився у щоденниках, особливо з приводу знесення хреста над Кобзаревим прахом3. Хоч би як там було, наступного дня — 21 липня 1929 р. — його було заарештовано, згодом засуджено до смертної кари у сфальсифікованій радянськими карними органами справі “Спілки визволення України”, в якій С. О. Єфремов став головним обвинуваченим як голова “контрреволюційної організації”. Найвищу міру покарання було замінено на 10 років ув’язнення. Помер Сергій Олександрович у березні 1939 р. в одному з таборів ГУЛАГу. Реабілітований у серпні 1989 р. за відсутністю складу злочину. Серед учасників творчої групи С. О. Єфремова були репресовані: В. В. Міяковський у 1929 р. арештований й засланий на п’ять років до Карелії (звільнений у жовтні 1933 р.); М. М. Новицький у 1937 р заарештований і засланий, повернувся до Києва 1946 р. без офіційної реабілітації. Реабілітований у 1964 р.; П. І. Рулін заарештований у 1936 р., помер у 1940 р. у Магадані. Реабілітований посмертно; П. П. Филипович заарештований у 1935 р., а наступного року засуджений до 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах, етапований на Соловки. Затим у
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
