Книжка в газеті · “Де піднімає келихи стебло, Аби не квапилися вічністю ставати... Де Бог цілує сонце у чоло, Бо як ще може нас поцілувати?” · с. 10сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «Така пора, коли немає слів», с. 8
Така пора, коли немає слів
Слово Просвіти, №39 за 2022 рік
Закінчення. Початок на стор. 8—9
Глибиною очей ти про вічність мені говори... Доторкнися до вуст. Тихим шепотом подив роздмухай. Я не знаю, що там, але тут ми сотворимо рай... Ти про нас говори, ти про нас мене також послухай. Доторкайся, люби – значить, будь, значить, не проминай. І хай нас омине те самотнє таке проминання, Хочеш, зірку віддам... Хочеш, душу у душу прийми... Ну і що, що вона і єдина така і остання? Я світитися буду тобі в опівнічному ми.
*** Такі усі без берегів і дна Тобою переповнені долоні... Була любов, а то була вона, В таких солодких обрисах агоній... Ми помирали й воскресали знов, Усе було як вперше, як ніколи. І підпирала небеса любов Таким красивим величальним болем...
*** Живем на лінії гротеску. Торговці, митарі, раби... І ти собі всього лиш тезко В таку роздвоєність доби... Усіх вагань благенька свитка, Жадань карденівське пальто. І лиш надгробкам добре видко, Хто справді – Був, а хто – Ніхто... Цих епітафій есемески Про все, що важило судьбі, Котрі за лінію гротеску Ми надсилаємо собі...
*** А дими, а дими, наче коні високо гривасті, Котрі повтікали з конюшні свавільних вогнів... Бути, аби набутись, не впасти й до гриви припасти Тільки тут і тепер – не колись і не десь вдалині. Чуєш, доле моя із гріхом і тавром себевбивства... Кому треба то нині? А тоді, а натхненним тоді, Ми як празники йшли споришами святого вітцівства – Вперті, горді,надійні, нахраписті і молоді... Ні, то нас не зрікались – ми просто самі забували У клопотах вічних світити свічки і себе, І возносились німби і тут же самі опадали, І сходило сонце само через себе сліпе. І світились вогні на холодних мечах і оралах, Туго пахнуло потом і духом гарячим керви, Те, що ми набороли – усе у нас, сонних, украли. І укотре скликають іти по-князівськи на ви. Знов так світло довкола – горять опівнічні залоги. І плечима до сонця – щитів перекремсана мідь... І не відаєм знову, з ким маєм іти і за кого, І край непокірно в підніжжі Голгофи стоїть...
*** І знов по колу... Все себе повторює... Сліпий народ осліплих кобзарів. Й така неграмотна у нас історія – Лиш хрестики на бланках цвинтарів... Підписується? Додає “у стовпчики”? А хто підводить риски на межі?..
Які в окопах вигибають хлопчики, Посмертно виростаючи в мужів...
*** В цім сюжеті життя молитви, як повсюдні ремарки. Ми напишемо свій, чи повторимо цей передвічний сюжет? Бо у тім закуліссі таких-розтаких закамарків, Де розмінюють завтрашні “може” на нинішні “вже”... Попри все розгортається награно пристрасне дійство. І героєм стає той, хто геть нікудишній герой, Режисер спам’ятається: “Людоньки, падоньку, дійсно, В цих світах головні гола правда і голий король...” Але оплесків так, що із гнізд розлітаються птиці. Прапори розвіваються, збудуться замість куліс... Не шкода, що пішло все впоперек усіх репетицій, Жаль, що справжність пропала в потішній несправжності сліз... І чекатиме зал, що ти зара’ з підмостків промовиш, А ти став і мовчиш, аж блідніє у ямі до крейди суфлер... Цей народ зголоднів, йому треба не хліба, не слів, а видовищ. Ну, хоча би отих, де по водах досвітніх іде Люцифер...
*** Оцих зірок вселенське порохно, І ці світи холодні, як підвали... Чи є тут хтось мудріший за вино Із погребів майбутньої опали? Підвально так, аж келих посивів. І сургучі збирають для печатей. Ідуть пророки і шукають слів, Не знають, з чого Біблію почати. Так, ніби зачекалися світи, Насправді ж їм не треба вічних істин, А як пророкам, навіть не святим, Та ще наївним і уже пречистим? Вже ясно їм – писання їх, як дим. Хоч то – писання, а не писанина... На всі часи буде такий один, Коли посміють розіп’яти Сина... Слова до скель, як до стіни горох... Його світам би цілувати в п’яти. Та не повірять: що то є за Бог, Котрий дозволить Сина розіп’яти? Як то було – опишуть не вони. Хомо Невірний, всім буде по вірі, Як торг піде отим, що без ціни, Й поміряють все те, котре без міри. І будуть славити не Бога – свій аршин.
Щоб лиш по ньому жити й торгувати. Хомо, тоді й задумається Син, Заради чого дався розіп’яти...
*** Такі зірки, як смутки невичерпні, І ще таке далеке восени. А ми йдемо у цім притихлім серпні Туди, де хтось малює наші сни. І ми до снів торкаємось руками, І проступаєм знов на полотні, Де вистеляєш небо пелюстками І ночі, щоб належати мені...
*** Люблю тебе. Все інше неважливе... Непосуттєве... Лиш для того, щоб... У цих світах такі вселенські зливи. Дай руку. Починається потоп. Ще від тоді, від наших перших яблук, Через котрі був пізнаний Едем, Я з півзернятка сотворив кораблик, Дай руку, ми на ньому попливем...
*** Це все було немов до апріорі, Мій шепіт падав на твоє плече, І ти була у кожному повторі, Де було чутно тільки ноту “Ще...” Люби... Любім... Ця ніч, як первозданність... Ця нероздільна плавність наших тіл, І наших уст затерпла безпорадність, Немов часів високий вододіл... Ці павутини, на зірках провислі, Ці нами лиш розбірливі слова, Оця вторинність того, що опісля Між цих підтверджень, що отак бува...
*** А ми йдемо кудись удвох з дощем... Я із сивин, а дощ собі із хмари... А час то капає, то просто аж тече, Як горами зголоджені отари... Самі собі... Ні псів, ні пастуха. Про що й чому так зажурився пастир?.. Тече ріка між берегів гріха, Крізь буднів найлипкіший лейкопластир... А хто там вистеляє білий біль? Отой, із найбілішого сувою. Там, де тумани молодих похміль, Де ми й дощі стаєм собі травою. Де піднімає келихи стебло, Аби не квапилися вічністю ставати... Де Бог цілує сонце у чоло, Бо як ще може нас поцілувати?
*** ...Всіх прочан молитви, всіх лісів молитовні ротонди...
Ці прозорі полотна як подив задивлених плес... Серед осені – ви... Що увічнена врода Джоконди, Коли ви стоїте на просвітленім фоні небес?.. Той ще не народивсь, хто би васі пізнав, і увічнив. Нерозгадана вічність, непрочитана мить. Тільки осінь і ви. І розмиті полотна да Вінчі, І в мелодії тиш посивіло так скрипка звучить... Опадають ліси. То така золотава пожертва Всім прийдешнім світам на вселенські такі гаразди... Тільки осінь і ви...Ніби в небо ріка розпростерта... Та ще погляд, як брід, що ми ним переходим на ти...
*** ...Це сповідане все... Це котрому ні краю, ні міри. Розсипаються дні, як завчасно опалі зірки... Ніби клятва про честь – цих тополь золотаві рапіри, Срібні келихи вин, і довіри передзвін лункий... Ми збулися і є... З нас ніхто не народиться вдруге, Наша правда і ми, та ще ангел і шрам на плечі... Ніби з волі небес, одягаєм дощі, мов кольчуги, І наречено йдем в неминучі прийдешні плачі... Нареклися самі, пізні лицарі пізніх відречень, Так банально звучить, та насправді – а хто? Буде сотня хрестів, будуть фальші промовлених речень... Світлий смуток рапір стане нашим справдешнім хрестом... Недолюблена ти... І нікого уже не полюбиш... Ні жона, ні вдова... Серед вічності, як серед тиш... І згадавши мене там, де тризни подібні до гульбищ, Ти сльозою про все недостогнеш і недокричиш...
*** От і все. Отака тобі буде Голгота – Не на хрест вознесуть. Не Господні раби. Ти відкриєш кулак – й розірветься на стогони нота, І граната остання на рештки судьби – Так тебе не розпнуть на оцім перехресті. Упадеш, не обнявши вечірні світи, Буде місиво крові і будуть в нім домішки честі… В небі місяць, як свічку, хтось тобі засвітив. Усе ближче вони, ті, що прагнуть тебе розпинати, І у кожного погляд іржавий, як цвях, Наче писанку, ти поцілуєш гранату, Що молитву твою рознесе по світах… Лиш Господь розбере, де твої, де останки Варавви, Десь тут поряд у муках сконає Пилат… Жаль, зостануться ті, кому треба цієї забави, І засвітять свічки з того воску по тридцять заплат… …Крізь усе піднімалося сонце, мов паска, Наче тріснутий дзвін застогнав здалини – Глухо так, мов дзвонила солдатова каска… По байдужих світах йшов стосотий Великдень війни…
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
