Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Очевидець і літописець · “Україна та українці – одна з найбільших і неповторних галузок у букеті світового слов’янства”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Чому війну назвали “спеціальною воєнною операцією”

Слово Просвіти, №39 за 2024 рік

Дмитро ЧОБІТ Продовження. Початок у ч. 34—38 за 2024 р. Українці й росіяни – то абсолютно різні народи Про те, що українці, білоруси та росіяни є окремими і самобутніми народами, ні в кого у світі ніколи не викликало сумніву з часу становлення слов’янознавства (славістики) – комплексу наук та дисциплін про слов’ян, їхню історію, мови та культури. Результати цих наукових досліджень, у тому числі про українців і росіян, починаючи із середини ХIХ ст., щорічно публікувалися в численних міжнародних і національних спеціальних журналах та періодичних збірниках. Назвемо з них лише окремі: “Archiv fur sla- vische Philologie” – найбільш авторитетний науковий журнал з питань славістики, видавався у Берліні з 1876-го по 1929 рік, за цей час вийшло 42 випуски; “Pra- ce Filologiczne” (виходив у Варшаві з 1885-го), “Rocznik Sla- wistyczny” (Kpаків, з 1908-го), “Jужнословенски филолог” (Белгґрад, з 1913-го), “Revue des Etudes Slaves” (Париж, з 1921-го), “Slavia” (Прага, з І922-го), “The Slavonic and East European Revi- ew” (Лондон, з 1922-го), “Slavia Occidentalis” (Познань, з 1921- го), “Zeitschrift fur slavische Philo- logie” (Ляйпціґ, з 1925-го, Гайдельберґ, з 1951-го), “Slavische Rundschau” (Прага – Берлін – Відень, 1929–1940 рр.), “Byzanti- noslavica” (Прага, 1929 р.), “Wie- ner slavistisches Jahrbuch” (Відень, з 1950-го), “Oxford Slavonic Pa- pers” (Оксфорд, з 1950-го), “Stu- dia Slavics” (Будапешт, з 1955-го), “Die Welt der Slaven” (Вісбаден, з 1956-го). В Російській імперії теж видавалися наукові журнали, присвячені питанням слов’янознавства, зокрема “Известия Отделения Русского Языка и Словесности Императорской Академии Наук” (1896–1927 рр.), “Русский Филологический Вестник” (1879–1918 рр.), “Журнал Министерства Народного Просвещения” (1834– 1917 рр.). В Радянському Союзі видавався щомісячний журнал “Советское славяноведение”, з 1993 року – “Славяноведение”. У Москві діяв і ще діє Інститут слов’янознавства АН СРСР (тепер РАН). В Україні теж постійно виходили наукові видання з питань слов’янознавства: “Питання слов’янського мовознавства”, “Питання слов’янської філології”, “Українське слов’янознавство”, “Слов’янське мовознавство”, “Міжслов’янські літературні взаємини”, “Слов’янське літературознавство і фольклористика”. На українській еміграції з 1948 р. виходила серія неперіодичних збірників “Slavistica”. Вище наведено далеко не повний перелік іноземних та вітчизняних слов’янознавчих видань, у яких висвітлювалися різноманітні аспекти історії, мови і культури усіх слов’ян: східних, західних і південних. Розвиткові слов’янознавства у світі сприяли щоп’ятирічні Міжнародні конгреси славістів. Перший відбувся у Празі в 1929 році, четвертий у Москві (1958 р.), дев’ятий у Києві (1983 р.), шістнадцятий у Белграді (2018 р.), наступний, сімнадцятий мав пройти з 28 серпня до 1 вересня 2023 року у Парижі, але у зв’язку з російсько-українською війною, його перенесли на 2025 рік. І у славістичних виданнях, і на Міжнародних конгресах славістів завжди висвітлювалися й питання, пов’язані з історією, мовою та культурою українців. За чисельністю українці були другим після росіян слов’янським народом. Впродовж двох століть жоден вчений-славіст не тільки не заперечував, а й не піддавав сумніву той факт, що українці є окремим самобутнім народом, а тим більше ніхто не говорив, що росіяни та українці – один народ. Українців завжди вважали великим слов’янським народом. Уже це беззаперечно свідчить про абсолютну надуманість та історичну неправдивість тверджень президента Росії Путіна про те, що нібито “росіяни та українці – один народ”. Ні! Україна та українці – то одна з найбільших і неповторних галузок у букеті світового слов’янства. На тлі багаторічних і фундаментальних наукових напрацювань у галузі слов’янознавства концепція “про один народ” Путіна є не просто дилетантською, а й очевидною провокацією, спрямованою на виправдання агресії та загарбницької війни Росії проти України. Дивуватися тут теж нема чому – що можна чекати від невігласа, який сам хвалився, що погано вчився, бо “пив багато пива”, опановуючи юриспруденцію та премудрості тероризму в школі НКВД-КГБ. Теперішній замах Путіна та російських шовіністів на самобутність українців – то початок агресії й проти усіх слов’ян, то відродження ідеї російського панславізму, тобто пропаганди особливої місії Росії щодо інших слов’янських народів, її гегемонії у слов’янському світі, прагнення до об’єднання під скіпетром російського імператора усіх слов’ян. Саме так ще у ХIХ ст. російські правителі бачили шлях Росії до світового панування. Путінська концепція про “один народ” – то лише перший крок новітнього російського недоімператора на цьому огидному і богопротивному шляху агресивної загарбницької війни, масових вбивств, звірств та геноциду. Про те, що людиноненависницька концепція Путіна під гаслом “росіяни та українці – один народ” має зумисний і злочинний характер, спрямований на повне знищення українців як окремої нації, а України як незалежної держави, свідчать воєнні злочини російських окупантів на тимчасово захоплених українських землях. Скрізь вони діють однаково, що вказує на єдину, подану зверху методику геноциду, створену під керівництвом Путіна. Усіх, хто говорить українською мовою, вважають нелояльними до російських окупантів, їх змушують перейти на російську, віддати дітей у російські школи; незгідних депортують у віддалені райони Росії для так званого “перевиховання”; тих, хто відкрито відстоює свою українську національну гідність і заперечує путінську тезу про “один народ”, вважають нацистами, яких неможливо перевиховати, тому їх викрадають, катують і вбивають, переважно ночами. Хіба то не геноцид? Безперечно, геноцид, влаштований за прямої участі й відома самого Путіна – найбільшого державного терориста ХХI століття, автора не баченої досі за масштабами бойових дій несправедливої, колоніальної, загарбницької, а тому злочинної війни. Де і коли формувалися український і російський народи А тепер наведемо деякі історичні факти, які прямо заперечують тезу Путіна про “один народ” і свідчать не тільки про її помилковість, а й зумисну неправдивість. Для початку розгляньмо питання слов’янського світу й місце у них українців та росіян. Нагадаю, усі слов’янські народи діляться на три великі групи: південних, західних і східних. До південних слов’ян належать: серби, хорвати, македонці, болгари, словенці, чорногорці та боснійці. До західних відносять поляків, чехів, словаків, кашубів і лужичан; до східних – українців, білорусів і росіян. Предками усіх слов’ян є праслов’яни; праслов’янська мова лежить в основі мов усіх слов’янських народів, тому вони між собою мають багато спільного, але й немало відмінностей, багато таких існує і між росіянами та українцями, на таке вплинуло чимало факторів. До них насамперед належать природні умови, в яких проживали люди. Саме природа, спосіб життя і продукти харчування визначають глибинну суть народу. Український народ формувався ще у праслов’янські часи (II тис. до н.е. – VI ст. н.е.) у лісостеповій зоні, на просторі від Дністра і Західного Бугу на заході до Середнього Подніпров’я на сході та від Прип’яті на півночі до степів Середнього Побужжя на півдні. Клімат тут теплий і м’який, води було вдосталь, опадів теж, земля родюча, тому місцеве населення ще з VI тис. до. н.е. займалося землеробством, хліб став його головним продуктом харчування. Російський етнос виник у так званому літописному Заліссі – на території басейнів Оки, Верхньої та Середньої Волги. Тут земля була багата на ріки, озера та болота й відзначалася суворим і холодним кліматом. Впродовж кількох тисяч років основним заняттям місцевих народів було рибальство і мисливство, а головними харчами стали риба і м’ясо. Слов’ян Подніпров’я від балто-фінів і волго-фінів Оки та Верхнього і Середнього Поволжя відділяли правічні ліси, помережані великою кількістю рік і боліт. Слов’яни почали проникати у ці далекі північні краї щойно у X–XI ст. Тобто на цей час і припали перші контакти слов’ян із балто-фінами та волго-фінами. Територію контактної зони назвали Заліссям, бо стосовно Подніпров’я вона була за цими великими, важкопрохідними і необжитими лісами, які простягалися смугою у кілька сотень кілометрів від Балтики до Середньої Волги. Балто-фінські та волго-фінські племена, іменовані у давніх літописах збірним іменем чудь, були корінними мешканцями цих країв. Слов’яни на цій землі – прийшле населення. Балто-фіни і волго-фіни, як деякі народи Кавказу та баски на Піренеях, – то автохтони Європи, вони проживають тут на кілька тисяч років давніше від індоєвропейських народів. Про те, що басейни Оки, Верхньої та Середньої Волги є прабатьківщиною балто-фінів і волго-фінів, свідчить сама мова землі – тисячі топонімів і особливо гідронімів. Назви практично усіх великих і середніх річок, озер, гір та міст Центру Європейської частини РФ мають чіткі пояснення з балто-фінських (фінська, естонська, карельська, вепська, водська, лівська, іжорська) та волго-фінських (мокшанська, мерська, марійська, ерзянська, черемиська) мов. І навіть якщо припустити, що на цій території, яку тепер називають Росією, слов’яни є корінним населенням, то чому вони не залишили по собі власних географічних назв, чому там панує балто-фінська та волго-фінська топонімія? Наголошую, що географічних назв балто-фінського та волго-фінського походження у Європейській частині Російської Федерації десятки тисяч. Наведемо деякі з них. Волга. Її тепер називають ве-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин