Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ У Львові митрополит Епіфаній помолився за полеглих захисників України. 1 жовтня 2024 р. Фото із сайту ПЦУ
ОЛЬГА ХОДАЦЬКА
ВАСИЛЬ КУЙБІДА
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Віктор СКОРИК, оглядач “СП”
Чорна зірка Морок Війни, що зійшла над планетою Земля, наближається до свого зеніту. Авторитарні режими, ультраправі сили світу відчули шанс на панування в новітньому світовому порядку, який вони прагнуть встановити на планеті. Весь світ, що протистоїть їхнім намаганням, ними оголошується “ліваками”. Весь політичний спектр для них лівий, “марксистський” у термінології Трампа. Друга світова війна починалася саме під гаслами потреби знищення “червоної зарази”, яка протистояла “коричневій чумі” (за пропагандистською термінологією тогочасного Кремля). І перші, і другі прагнули війни для перерозподілу світу за своїми “правилами” і на свою користь. Світ втратив відтінки світла. Жодних відтінків не залишалось, усі політичні кольори стерті, в тому числі жодних пропагандистських “червоних” або “коричневих”, залишились лише чорний колір тоталітаризму і білий, що об’єднав усі політичні кольори, які протистояли засиллю чорноти. Досвід минулої світової війни ще раз показав, що демократи об’єднуються не перед розстрілом, за відомим саркастичним висловлюванням, а перед загрозою розстрілу, яка стає усвідомленою і очевидною для них. Натомість авторитарні сили здатні об’єднуватися для торжества своєї ідеології мороку, але їхні об’єднання мають тимчасовий характер – до того часу, коли їхні інтереси неминуче вступають у протиріччя між собою, бо така сутність авторитаризму – встановлення монопольного панування як у внутрішньому житті держави, так і у всесвітньому масштабі. Зокрема, “дружба” між імперським нацизмом Німеччини та імперським комунізмом сталінського розливу гарантовано закінчилась 22 червня 1941 року великою війною на знищення. Авторитаризм у політиці за своєю суттю дій нічим не відрізняється від загального терміна “монополія”. Монополія завжди прагне встановлення абсолютної монополії з безмежним розширенням в усі боки, не визнає правил, кордонів і меж. Тому вона не визнає і прагне знищення також будь-якої іншої монополії. Демократія за своєю суттю дає шанс усім силам різного політичного спектру на право голосу, власне, це і є означення демократії. Демократія – це об’єднання всіх сил спектру у конкурентній боротьбі. Авторитаризм – це встановлення диктату “червоних” чи “коричневих”, ультралівих чи ультраправих. “Можем повторіть” – лунало з Москви. Ця історія має всі ознаки зловісного відродження. Чума ХХ століття у її двох штамах – комунізму і фашизму, яку, здавалось, було знищено, насправді причаїлась до часу, і провівши розвідку боєм у 2008 році у Грузії, продовжила проксі-вторгненням в Україну 2014 року і нарешті повністю відкрила всесвітню скриню Пандори 24 лютого 2022 року повноформатною війною проти України. Цим ударом Москва розраховувала одним блискавичним зразково-показовим маршем пройти до західних кордонів України, тим самим почавши тотальний похід до мороку новітнього перерозподілу світу без правил демократичного світу, до темряви права сили, в якому не існує меж для сильного: як сказав путін, “русскій мір” закінчується там, де закінчується “русскій язик”, а він не закінчується ніде. Москва чудово розуміла, що на акт переможної ходи, на яку вона розраховувала, радо відгукнуться всі авторитарні апетити у світі – ультраправі та ультраліві. Москва свідомо відкривала скриню Пандори – цей світ насилля і хаосу, безправ’я, з єдиним правом – правом сили, її споконвічною суттю, її стихією, в якій вона тільки й може існувати, як жаба в болоті. Але “щось” пішло не так від самого початку. Москва розраховувала, що вона подолає всю Україну за два тижні. Лаври гітлера не дають спокою путіну, але гітлер закономірно погано закінчив, те саме буде й зараз, бо це ж закономірно. Кремль розраховував або знищити уряд України, або “дагаваріться с нім посрєдінє”, далебі, на жаль, він мав певні підстави на це розраховувати, бо й попередні дії чинного українського уряду, а точніше, тих “5-6 ефективних Зе-менеджерів”, і реальні переговори з кремлівцями на початку повномасштабної агресії проти України свідчили саме про це. Але сталось не передбачене для Москви і її кремлівських зловісних мрійників: виявилось, що в Україні є народ, який попри будь-який уряд, здатний дати відсіч ворогу – таке немислиме в системі координат російського імперського менталітету. Виявилось, що в Україні за третину століття новітнього незалежного державного існування сформувалась достатня кількість і якість міцної державної політичної нації, і її найкращі представники без роздумування, але цілком свідомо масово стануть на захист своєї держави.
Продовження на стор. 2
ВОЛОДИМИР СТЕЦЮК
12–13
ЕДУАРД ОВЧАРЕНКО
14–15
Разом — до Перемоги! · “Байден прямо заявив: Україна має перемогти, і вона неодмінно переможе, і ми зробимо все, щоб це було саме так”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
треба, то якраз дадуть те, що треба, а якщо дадуть більше, то й класно, лохів треба використовувати, ми іх сдєлалі”. Тобто про якісь політично-суспільні цінності не йдеться. Владний профіт або профіт від влади. Необхідність такого плану, який Зе-влада у своєму стилі величаво означила “планом перемоги”, давно вже вимагав від українських можновладців уряд США. План, який дозволить скоординувати всі дії допомоги Україні з боку США і західних партнерів, дозволить послідовно і детально діяти у пательні війни, а не хаотично і в різнобій, як це переважно було досі. План, у якому відображені також не імітаційні та симуляційні дії, не пропагандистські гасла у стилі ток-шоу, а реальні. Як реально в Україні буде реформуватися демократично-правова суспільно-державницька основа, ліберально-демократичні зрушення, попри обмеження воєнного часу, що стане гарантією незворотного поступу України до спільних цінностей із нашими партнерами, а отже, і до ЄС та НАТО. Отже, поза сумнівом, план потребує доопрацювання, а, скоріш за все, кардинально іншого звучання і тексту. Ймовірно, саме тому текст не опублікований, над ним працюватимуть разом із нашими партнерами, щоб він був реальним, змістовним і позбавленим симулякрів та імітацій. Тому чекаймо. У жовтні відбудеться черговий саміт Рамштайну, який буде проведений на найвищому рівні. За пропозицією Байдена в ньому беруть участь керівники держав – наших партнерів. Це свідчить про те, що уряд США і Байден особисто розуміють значущість і велику вагу такого саміту у поточному часі. Війна далі так не має продовжуватись, потрібні нові якісні рішення і її стратегія. Крім того, цей саміт для Байдена буде фінальним акордом за його президенства, який має прозвучати і певен, що прозвучить, – потужно й ефективно. До речі, особисто я вважаю Джо Байдена одним із найвидатніших президентів в історії США. Не буду судити за всі часи, бо зіставляти різні епохи недоречно, ці епохи все-таки дуже різні. А ось щодо сучасних часів, принаймні останніх 60-ти років, коли я міг наочно і свідомо спостерігати за різними президентами США, я безумовно вважаю його найкращим президентом. Хто ще не чув і хто складав усілякі теорії змови щодо адміністрації Байдена, Байден прямо заявив: Україна має перемогти, і вона неодмінно переможе, і ми зробимо все, щоб це було саме так. І що тут приховувати: цей саміт відбудеться на тлі пекучих президентських перегонів, у яких вирішується не тільки подальша доля США, а й доля всього світу, і, насамперед, доля України, тому цей саміт також є складовою драматичних перегонів. Думаю, що варто чекати гарних сюрпризів від цього саміту. Не всі, звісно, рішення будуть оприлюднені зразу, бо такі вимоги воєнного часу, але сюрпризи майже гарантовано будуть. Разом до перемоги! Вітаю і люблю всіх, хто захищає Україну. З Днем Захисників і Захисниць України! Слава Україні! Героям Слава!
Віктор СКОРИК
Разом — до Перемоги! · “Байден прямо заявив: Україна має перемогти, і вона неодмінно переможе, і ми зробимо все, щоб це було саме так”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «Знайти світло в мороці війни», с. 1
Закінчення. Поч. на стор. 1
Путінський бліцкриг а-ля гітлер провалився. Захід, який теж вважав, що Україна приречена з огляду на всі чинники і кричущу неспівмірність сторін, раптом побачив, що він має шанс допомогти Україні вижити, і став допомагати, хоча й не готовий був це робити. Як показали події в подальшому, Захід був не готовий до характеру і масштабу цієї війни, йому бракувало і бракує досі боєприпасів, зброї, які він здатен надати Україні для її повноцінної оборони без ризиків втрати своєї боєздатності. Але сам факт ефективної допомоги Україні – це той чинник, який для кремлівців теж виявився болючим сюрпризом. Вони аж ніяк на це не розраховували, адже бліцкриг такого розрахунку не потребував. Таким чином, оскільки Україну не вдалось взяти нахрапом, Москва поступово, після приголомшливої втечі її військ від Києва, розгрому їх в Харківській наступальній операції та вигнання з правобережної Херсонщини, перейшла до нової стратегії ведення війни – на виснаження: методичного просування маленькими кроками своїх окупаційних військ, не рахуючись зі своїми втратами; швидке закріплення нових окупованих територій фортифікаційними спорудами – ця тактика стандартна для “освоєння” нових загарбаних територій Московією ще з XVII століття; намагання тотально знищити енергетичну спроможність України, занурити її територію в темряву, її жителів – у холод і голод, а її економіку зробити недієздатною. Такий комплекс дій на виснаження, на переконання Москви, примусить Україну до капітуляції, а Захід – до фінансової та політичної втоми від війни, і якщо не відмови від допомоги Україні, то значного послаблення такої допомоги. У комплексі дій імперської Москви вагому роль відіграє також інформаційна війна – як на території України, так і серед наших партнерів, складовими якої є ставка на ультралівих і ультраправих політиків, особливо на других, які значно підсилились у всьому світові, щонайбільше саме у країнах західного світу; це також і агентурна робота, організація публікації у світових ЗМІ замовних статей, які поширюють московські наративи, сіють сумніви у спроможності захистити Україну і покарати Московію. Чільне і найбільш актуальне місце в цій інформаційні війні Москви є ставка на близькі президентські і парламентські перегони у США, наймогутнішої держави світу, де зараз ліберальна демократія знаходиться під смертельною загрозою наступу ультраправих MAGA, які по суті захопили під себе Республіканську партію і рвуться до влади. А це не тільки загрожує правовим основам політичної системи Сполучених Штатів, як світового оплоту західної ліберальної демократії, ай самому існуванню США аж до великого ризику розв’язання громадянської війни на її теренах. Так чи інакше, сам фактор таких пекучих і небезпечних перегонів в США грає на руку Москви, відволікає сили і увагу американського уряду і громадянського суспільства від проблематики війни Москви проти існування України. Ба більше, чинник цієї війни став складовою цих перегонів у США, що є новітнім явищем в історії США, де фактично ніколи зовнішні питання не були факторами, які впливали бодай якимсь значним чином на електоральні рішення американських виборців. Зе-менеджери вирішили скористатися цим, і саме цим пояснюється тривалий і гучний вояж у США Зеленського і його команди минулого тижня. На жаль, це вкотре зроблено неоковирно і просякнуте ставкою на протиріччя між політичними суперниками у США. Також традиційно розрахунок Зе-команди під час візиту робився в основному на емоції, на яскраві, показні поп-ефекти, що характерно для поп-культури, з якої вилупились ці неофіти українського політикуму. Але це вже не працює. Час Зе-імітацій прихильності до демократичних цінностей та підміни їх організацією облудних шоу добігає кінця. Вже мало хто в США готовий аплодувати стоячи і навіть сидячи Зеленському і його Ко. А без цього актор по життю і по своїх діях, яким є Зеленський, під управлінням своїх менеджерів здувається з театрального героя в ганчірну ляльку-реквізит у театральній скрині. Натомість український народ, його громадянське суспільство заслужено все більше звучить у риториці політиків-демократів й демократичних ЗМІ, що є позитивним свідченням того, що в США (де традиційно, на мою думку, перебільшена роль особистості в історії і політиці) суспільна політична думка повертається до більш виваженого співвідношення ролей між суспільством і політичним лідером. Не гітлер – творець нацизму, а народні маси, ресентимент яких зростав у темряві поразки у світовій війні, зубожіння і приниження як наслідки цієї війни, Велика депресія, яку “вилікував” гітлер і Ко. У тому числі, зокрема, вилікував за рахунок того, що використав кошти, надані Росією Німеччині (вилучені від продажу зерна і майна заморених Голодомором українських селян), в обмін на “індустріалізацію”. Тобто будівлю нових заводів під ключ, об’єктів енергетики, інфраструктури, новітніх західних технологій, в тому числу і воєнної промисловості. А далі гітлер “лікував” ресентимент німецького суспільства новою світовою війною, ще більшою, в результаті чого поразка була ще більшою, але це лікування попри розрахунки гітлера і суспільства прийшло не від перемоги, а від поразки і лікування західними програмами і залученням німецького суспільства до світу притомності і демократії.
Також, у сучасності, не Трамп замовив MAGA, а його запрагнула велика частина американського суспільства, а далі вже працює система взаємних зворотних зв’язків, яка підвищує і збільшує цей суспільний обвал, як лавина, що набирає могутності, і це в підсумку призводить до катастрофи. Перипетії вояжу Зеленського гідні сатиричного шоу, того, з якого вийшов сам Зеленський і його команда, яка драматично вибухнула в українському суспільстві в 2019 році, що дало велику спокусу для подальших намірів Кремля. Чинна американська влада і Зе-команда ціннісно несумісні, ліберально-демократичні цінності для Зе і Ко є лише ширмою, симулякром для своїх авторитарних інстинктів, тому і гармонія в стосунках, і плідна співпраця дуже ускладнені. Уряд США усвідомлює це і, попри антагоністичні цінності з чинним українським урядом, допомагає українському суспільству захистити своє існування і право на свободу та демократичні цінності. Уряд США, наскільки це можливо в умовах війни, тисне на український уряд, розуміючи його природу, примушує до правових, демократичних і ліберальних реформ, який, власне, залишається урядом до цього часу лише тому, що вибори в Україні неможливі у стані війни та окупації п’ятої частини країни. Тому Президента Зеленського уряд США прийняв коректно, але стримано. Зеленський, аналогічно Трампу, вважає, що він місіонер і візіонер, здатний домовитися з ким завгодно, незважаючи ні на що. Згадаймо про, чи не головне, гасло президентської кампанії Зе-команди – “дагаваріться с путіним посрєдінє” і “єслі нужно для етого встать на колєні пєрєд нім, я готов ето сдєлать”. І ще – “ми іх (тобто політичних опонентів) сдєлаєм!”. Хто кого “сдєлал”, тепер хай судить суспільство, навчене гірким і трагічним досвідом, а також, перепрошую, навчене путіним, хто кого “сдєлал”, хоча завдяки українським патріотам “сдєлать” у путіних не вийшло. Для зустрічі з Трампом довелось попітніти, бо Зеленський наговорив зайвого для Трампа (повторюсь: у авторитарних лідерів не буває солідарності. бувають лише ідентичні інстинкти, які призводять до тимчасових союзів і осей). Авторитаризм не терпить нікого іншого, крім себе, тому владний Болівар влади і впливу не витримає двох, він прагне лише монополії. Власне, в основному на такому принципі права сили людство існувало всі попередні століття, де є пан, а всі інші – його васали, або слуги, або кріпосні чи раби, або ті, хто платить васальну данину. Авторитарна влада завжди прагне монополії, що призводить до утворення імперій, власне імперіалізму як основного чинника історії. Це породжувало нескінченну, безперервну низку війн, людство жило у постійних війнах. Лише в останні сім десятків років людство знайшло можливість жити, хоч і не зовсім, але без великих війн. На цьому короткому терміні московська імперія зла, для якої таке існування протиприродне і нестерпне, вирішила поставити крапку. Вони, “нещасні”, і так довго ковтали свою реваншистську, ресентиментну злобу на весь світ, а надто на Україну, на США і весь Захід, накопичували 30 років для цього фінансові, промислові, а головне — військові сили для того, щоб розпечатати новітню скриню Пандори. Хоча колосальні військові накопичення радянської доби імперії зла теж пішли в хід. Повернімось до останніх пригод Зеленського в Америці. Трамп спочатку відмовився і заборонив тим самим своїм васалам, теперішнім республіканцям, зустрічатися із Зеленським. Звідси й народився хамський лист від спікера Палати Представників з вимогою до Зеленського зняти посла України у США, а також відмова від зустрічі під знущальним і принизливим приводом своєї великої зайнятості іншими, важливішими справами. Але не так сталося, як Трампу гадалось. Як я вже наголосив, фактор України став одним із значущих чинників цих президентсько-перегонів, що для США раніше було немислимим. Тому довелось трампістам задкувати, бо вони побачили, що демократи на цьому явно мають електоральний профіт. Тож Трамп “велично” зволив таки дати згоду на зустріч із Зеленським, а той вдав, що повірив словам Трампа і ледь не оголосив, що “Трамп наш!” Погрались трохи між собою два дуже подібні один на одного персонажі, які добре розуміють природу одне одного, і на тому порозумілись. Але лише на тому. Їхній спільний “Болівар” ніколи не витримає двох. Трампу абсолютна байдужа Україна, йому загалом все і всі байдужі, не байдужий йому лише він сам. І Зеленський в цьому мало чим відрізняється від Трампа. У них лише цілі протилежні в ситуації війни Москви проти України. Для Трампа ця війна – прикра перешкода для дружби і співробітництва з Кремлем, який не тільки любий Трампу за власними цінностями авторитаризму, а й може бути партнером у протистоянні проти Китаю. Власне, у Трампа немає жодних цінностей, окрім його величності, профіту, а також власного супернарцистичного его, яке йому змальовує беззаперечне місіонерство і єдину правильну всесвітню візію – свою. Щодо плану, який привіз Зеленський і його компанія, то я в цьому аспекті скептичний. Крім того він не опублікований, є лише деякі розпливчасті відгуки від анонімних джерел у західних ЗМІ, тому обговорювати по суті нема чого. Не публікація за підсумками візиту свідчить про те, що моя скептичність обґрунтована. Знаючи природу писців Зеленського та природу і сутність дій та намірів Зе-команди, я можу з великою ймовірністю стверджувати, що документ, який вони привезли, має традиційно для Зе-команди імітаційно-пропагандистський характер. Тому наші американські партнери, напевно, означили його як сирий і не готовий. Тут є і чинник, властивий чинній українській владі – торговий, тобто у традиціях і звичках тієї сфери, з якої вони прийшли до влади: будь-які переговори вони переводять у русло і форми торжища, “проси більше, ніж
Суспільство · “Українці мають бути самими собою в українстві впродовж поколінь”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ 29 вересня після важкої хвороби на 75-му році життя помер український історик, голова Луганського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта”, заслужений працівник освіти України Володимир Федорович Семистяга. Володимир Семистяга народився у Сватівському район і все своє трудове життя провів на Луганщині. У 1970-х він закінчив інститут і працював старшим викладачем кафедри історії України Луганського державного університету. Його наукові інтереси полягали в царині досліджень соціально-політичної історії XX століття, зокрема, це історія підпілля “Молода гвардія” – міфи та реальність, німецько-нацистський окупаційний режим та його особливості в Україні, український національно-визвольний рух в Україні кінець ХІХ – кінець XX століття. Володимир Семистяга входив до складу спеціальної комісії з проблемних питань у діяльності Краснодонського антифашистського підпілля “Молода гвардія”. Звертаючись до маловідомих і закритих матеріалів в архівах Луганська, Києва, Донецька та інших міст, провів власне розслідування. Підсумок дослідження не збігся з радянською та офіційною на той час точкою зору на подвиг молодогвардійців. Працюючи в Луганську, знаний історик був обраний членом правління обласної організації Національної спілки краєзнавців України, а просвітяни області обрали Володимира Семистягу своїм головою. На громадській посаді очільника Луганського обласного об’єднання “Просвіти” він багато зробив для утвердження української мови в зросійщеному регіоні. Був головним редактором журналу “Бахмутський шлях”.
*** На одному із днів уродин був я в тебе. Ти був не один. Вся була просвітянська громада. І помітив я – навіть Лугань долучилася до привітань, бо появі твоїй завжди рада.
Десять літ, як сумує вона. Десять літ, як жорстока війна убива українців Донбасу.
Коли навесні 2014 року росія розпочала проти України спецоперацію на Сході, Володимир Семистяга був серед тих, хто очолив український спротив. Після окупації частини Луганської області Володимир Федорович у віці 64 років пробув 55 діб у полоні бойовиків так званої “лнр” за свою громадянську позицію та допомогу українській армії. В ті буремні дні навіть з’явилася інформація про загибель бранця від тортур. Але він вистояв, вижив і зумів вирватися на волю. Змінивши місце проживання, В. Ф. Семистяга продовжував свою дослідницьку і громадську просвітницьку діяльність. Він активно працював як голова Луганської обласної “Просвіти” – тримав зв’язок з усіма розкиданими війною по світах луганськими просвітянами, а один раз на рік активісти збиралися в Києві разом. Своїм просвітянином вважа-
Десять літ, як тебе прихистив Вишній город, столиця князів, що у різній бував іпостасі.
Як бували і Ґдиня, і Ґданськ. А в якій же твій рідний Луганськ, що болів до останньої миті? Мріяв ти повернутись туди, де навічно ли Володимира Федоровича і у Вишгороді, де він проживав з родиною. Був одним із найактивніших учасників круглих столів у центральному офісі “Просвіти”. Присутнім запам’яталася його яскрава промова на зустрічі 12 вересня, де він закликав попри всі труднощі повернутися до видавничої місії “Просвіти” і надрукувати збірник вимог і пропозицій до влади, які ухвалювала наша громадська організація... На жаль, на Хрещатик Володимир Федорович більше не приїде. Нам дуже боляче втрачати побратима. Ми щиро співчуваємо дружині покійного товариша, його синові Арсену – військовослужбовцю ЗСУ.
лишились сліди і нічим уже їх не відмити.
Чи ти справді луганський козак? Можна думати так і не так. Шкодував за єдиним – архівом. Та орда його не вбереже. Вона швидше папери зжере (це не варт виділяти курсивом).
Світла пам’ять про Володимира Федоровича Семистягу назавжди збережеться в наших серцях.
Центральне правління ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка
Ти вважай, що її переміг. Як спортсмен, що завершив забіг й залишив конкурентів позаду. Тож не варт віддаватись плачу. Ми нестимемо далі свічу, яку ніс ти достойно і радо.
Василь КЛІЧАК 29 вересня 2024 р.
Суспільство · “Українці мають бути самими собою в українстві впродовж поколінь”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Володимир ФЕРЕНЦ
Щоб зрозуміти, у чому полягає сучасна державотворча функція етнічних українців, варто уважно прочитати Конституцію України. Державне самовизначення українців як віковічна мрія історичної справедливості виявилось лише мрією, втілення якої вимагає важкої щоденної державотворчої праці, без сподівань на належну підтримку держави. Але творці української Конституції забули ретельно розтлумачити етнічним українцям їхні права та обов’язки. Заради справедливості це варто було б зробити, зважаючи на історично обумовлену фактичну відсутність досвіду демократії і державотворчості. Конституція створює парадоксальну ситуацію: український етнос, формально засновуючи чисельно моноетнічну державу, насправді має мінімум гарантованих нею можливостей реалізувати ці державотворчі функції. Безумовно, це було спричинено політичною ситуацією на момент прийняття Конституції і значною мірою насліддям та інерцією сучасних світових колонізаційних процесів, але це не означає, що так має бути, виходячи з логіки успішної держави. У преамбулі Конституції український народ і українську націю, яка державно самовизначилась, утворюють громадяни України всіх національностей. Вочевидь українці як етнос є конституційно рівноправним і рівнотворцем держави однаково з іншими етносами без жодних особливих державницьких преференцій і особливої ролі в державі. Свою особливу історичну відповідальну роль українці повинні реалізовувати винятково власною державницькою спроможністю і домінуючою чисельністю. Відтак збереження і розвиток української етнічної самобутності, культури і духовності, справедливого господарювання в державі залежить винятково від здатності використовувати механізми демократії шляхом підтримки власних представників у державі, бізнесі, культурі та духовності. Йдеться про справедливу демократію. У статті 11 Конституції зазначено: “Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України”. Це означає, що держава зобов’язується не гарантувати, а лиш забезпечувати рівне з іншими етносами право етнічних українців на власну самобутність. Вважається аксіомою те, що домінуюча чисельність українського етносу в Україні може самостійно гарантувати собі збереження і гарантування власної самобутності без підтримки держави. При цьому Конституція не враховує наслідків історичної колонізації, а також негативів глобалізаційних процесів і надає демократичне право ослабленому етносові самостійно виправити руйнівні процеси української етнічної самобутності. Це українці повинні зробити з допомогою обрання в структури держави і підтримки в інших сферах суспільства носіїв етнічної самобутності, причому етнічне походження є вторинним. Саме тому важливо дати собі чітке визначення терміну етнічної самобутності. Воно просте: українці мають бути самими собою в українстві впродовж поколінь. Йдеться про українство в “ненарожденних, живих і мертвих” у визначенні Тараса Шевченка. Про збереження тяглості поколінь і розвиток в родині основних маркерів та цінностей етносу – мови, культури, єдиної віри, унікального державного самовизначення та способу справедливого господарювання на власній землі. Для державного самовизначення замало того, що держава ідентифікується як Україна, має державною українську мову, українські символи Гімн і Прапор, – українська етнічна самобутність повинна вільно розвиватись природним шляхом, приміром як самобутність поляків. Державна ідентичність і самобутність етносу, який її утворює, не однакові терміни, особливо якщо йдеться про українців. Поки не відновлено самобутній розвиток і збереження самобутності переважного числа формальних українців, не може бути ілюзій підтримки держави і демократії. Це очевидно, адже це може гарантуватись лише через механізм справжньої демократії обранням представників-носіїв цінностей самобутності етносу. Поважаючи рівне право всіх національностей України, варто знати просте правило – кожна людина керується цінностями власного етносу, бо вони їй найближчі. Отже, для повноти державотворчої функції етносу українці повинні органічно говорити українською мовою в родині і публічно, особисто творити і захищати мовний, культурний і духовний простір, підтримувати бізнес власного виживання і збагачення, мати можливість обирати до влади носіїв української самобутності і власним життям захищати від ворогів і пройдисвітів власне право вільно жити на землі. Щодо поширюваних в інформаційному просторі термінів різноманітних ідентичностей, включно з національною, громадянською, гендерною тощо. Не існує ідентичних людей навіть у родині, тим більше серед представників одного етносу і нації. Це штучно вкинутий в інформаційний простір вірусний термін з метою підміни ним поняття самобутність, щоб якось мотивувати неминучість процесу глобалістичної уніфікації і атомізації людства. Подібні терміни покликані відволікати людей від природного укладу життя в родинах, спільнотах, етносах. Боротися проти подібних інформаційно-соціальних вірусів неможливо. Проте їх не треба бездумно тиражувати, а намагатись просто жити самобутнім буттям, як би важко не було. Власне, в цьому полягає сенс життя в родині, етносі, традиції, життя власним розумом. Не варто сподіватися на те, що про мову, культуру, духовність, господарську традицію етнічних українців краще за українців дбатимуть делеговані у владу громадяни нечіткої чи зколонізованої псевдоукраїнської самобутності. Правда в тому, що самобутніх українців і тим більше державників виявилось мало внаслідок інерційних та інспірованих колонізаційних процесів минулого і сучасності. Це нагальна проблема виживання українського етносу, і все залежить від бажання кожного жити в поколіннях замість того, щоб байдуже спостерігати, як там, на Небі, викреслюють з Книги Буття останнього українця. Всупереч обставинам, самі українці повинні подбати про наповнення державних структур і бізнесу носіями української етнічної самобутності і навчитися власну самобутність захищати розумно, твердо і невідступно з вірою в Божу справедливість.
Подія · “Нині першочерговим завданням залишається виховання молоді в дусі патріотизму, любові й поваги до своєї держави”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Ольга ХОДАЦЬКА, заступниця голови Київської “Просвіти”
“Національне виховання забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли його творчі сили не будуть покалічені, а навпаки, дадуть оригінальні самобутні скарби задля вселюдського наступу: воно через пошану до свого народу виховує в дітях пошану до інших народів і тим прирече нас не до вузького відокремлення, а до широкого єднання і світового порозуміння між народами і націями”. Софія Русова
Патріотизм громадян України – тема не нова, але звучання її нове – дієвий патріотизм в умовах воєнного часу. Важкі випробування випали і на долю нашої держави, і на долю українського народу, зокрема молодого покоління – учнівської і студентської молоді, які за роки війни значно подорослішали, переосмислили свої погляди на життя. Нині першочерговим завданням залишається виховання молоді в дусі патріотизму, любові й поваги до своєї держави, свідомої готовності стати на захист країни. У рамках творчої співпраці Гімназії-інтернату № 13 м. Київ з громадськими організаціями в Україні і культурно-мистецькими осередками в діаспорі (Канада) відбулася творча зустріч здобувачів освіти, батьківської громадськості, педагогічних працівників освітнього закладу з представниками культурно-просвітницького фронту, зокрема з Дмитром Ломачуком – українським кінорежисером, академіком, доктором мистецтвознавства, заслуженим працівником культури України, лавреатом Шевченківської премії та Міжнародної кінопремії “Логос-Sinema”, який доступно та емоційно розповів присутнім про створення документального фільму “Пекельні обійми”, перекладеного багатьма мовами світу, який з успіхом демонструється в різних країнах. Під час перегляду фільму глядачі мали змогу доторкнутися до історичної хронології неправомірних дій московитів протягом усього періоду їхнього існування, що стало причиною формування тієї ідеології, яка й нині домінує в росії – державі-загарбниці. Обговорення фільму переросло у жваву бесіду дітей, учителів, батьків і гостей-просвітян. Вражаючим був епізод, коли семикласник потис руку режисерові Дмитрові Ломачуку і подякував за розкриття правдивих фактів про ненависних ворогів, які руйнують щасливе дитинство маленьких українців і знищують наші міста й села. Під керівництвом вчительки історії Ірини Довганенко ініціативна група здобувачів освіти ще довго в кулуарах обговорювали найбільш вражаючі історичні факти, покладені в основу створення фільму. Особливі слова вдячності були адресовані сценаристові Павлу Мовчану – голові ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка, який стверджує, що “сенс історії полягає в тому, щоб зреалізувалися всі духовні сили, і всі світові суперечності були з’ясовані, і весь людський інтелектуальний запас був спрямований на те, щоб зрозуміти, що людина себе або вичерпує, або має продовження у різних формах існування і в різних формах державності”. Оплесками вітав зал слова “Слава Україні! Героям Слава”, що звучали у фільмі! Так, ми твердо віримо, що переможемо московське зло, бо наш народ, як і Україна, – незламний! Нині плече в плече на полі бою за Україну стоять батьки і матері багатьох дітей, в тому числі дітей Гімназії-інтернату № 13 м. Києва, їхні старші сестри і брати, серед яких, на жаль, є загиблі, пам’ять яких ми вшановуємо. Просвітянка Тетяна Негрій, заслужена артистка України, подарувала присутнім пісні на слова Тараса Шевченка і вела діалог зі здобувачами освіти про цінність української мови і культури для морально-духовного розвитку особистості сучасної доби, здатної гідно чинити опір ворожій ідеології і стати на захист своєї рідної землі. Родзинкою творчої зустрічі стало знайомство з Оленою Поліщук (Торонто, Канада) – кінопродюсеркою, українсько-канадською художницею і авторкою книжки “Історія флоту від минулого до сучасного” (2024). Усі попередні зустрічі відбувалися онлайн, а тепер вона вперше за час війни приїхала до Києва. Пані Олена з 2022 року є співавторкою проєкту Київської “Просвіти” “Діти – Війна – Україна”, який діє під егідою Всеукраїнської інноваційної освітньої платформи “Сходи в Майбутнє” (І. Найда) за підтримки українців з Канади (Торонто, Astra Production – Олена Поліщук, Nova Shkola – Наталія Галич, директорка), Хорватії (Олена Диба), Франції (Світлана Мелобенська), Київської організації НСПУ, бібліотек Києва. Проєкт спрямований на моральну підтримку дітей, що постраждали під час війни, на переосмислення інструментів взаємодії зними і створення культурно-освітнього простору (онлайн, офлайн), де живе спілкування допоможе прищепити дітям любов до української мови, художньої літератури, мистецтва, розвиватиме їхні творчі задатки, формуватиме імідж української художньої літератури в сучасних реаліях на теренах зарубіжжя, оскільки учасниками проєкту є діти й дорослі з інших країн, де нині навчаються вимушені переселенці з України. Директорка освітнього закладу Світлана Возненко провела для гостей екскурсію патріотичним простором, створеним волонтерським центром, який вона організувала, і лідерами учнівського самоврядування (Аріна Домбровська), розповіла про діяльність центру і підтримку ЗСУ, про національно-патріотичне виховання учнівської молоді і вагому культурно-просвітницьку роботу педагогічного колективу. Я мала честь представити монографію “Українська освіта у полум’ї війни” за науковою редакцією академіка Неллі Ничкало (Українська освіта у полум’ї війни: монографія / авт.: Н. Ничкало, О. Овчарук, В. Гордієнко, І. Іванюк; за ред. Н. Ничкало Київ: ТОВ “Юрка Любченка”, 2024. 208 с.). У науковому доробку є матеріал про організацію освітнього процесу в Гімназії-інтернаті № 13 м. Києва в умовах війни за моїм авторством і заступниці директора з НВР Катерини Кондрицької. На форзаці книжки розміщені малюнки про війну і мир наших обдарованих учнів і учениць, які були в окупації в різних регіонах України. “Війна змінила нас, усе наше суспільство – і дітей, і педагогів, і батьків, і керівників закладів освіти. Десятки і сотні тисяч і навіть мільйони дітей передчасно стали дорослими мудрецями… Нерідко саме вони на очах ставали добрими психотерапевтами для своїх матерів, бабусь і дідусів, які мають невиліковні рани і гірко страждають”, – читаємо в монографії, розмірковуємо, дискутуємо і головне – діємо! Добровільні пожертви за презентовану книжку Олени Поліщук “Історія флоту від минулого до сучасного” в місті-герої Гостомель, де теж відбувалася творча зустріч за сприяння начальниці відділу культури, молоді і спорту Гостомельської селищної ради Катерини Павленко, і в Гімназії-інтернаті № 13 м. Києва (директорка – Світлана Возненко) були передані на підтримку ЗСУ. Гості висловили слова вдячності педагогічному колективу за вагому культурно-просвітницьку роботу щодо національно-патріотичного виховання учнівської молоді і запропонували цікаві ідеї для творчої співпраці. Такі культурно-просвітницькі зустрічі і міжнародна співпраця з українською діаспорою сприяють єднанню українців у боротьбі проти ворога, формуванню активної громадянської позиції учнівської молоді і національно-патріотичному вихованню молодого покоління, якому й відроджувати Україну. Тримаймо культурно-просвітницький стрій, разом ми сильні!
“Просвіта” сьогодні “Жоден патріотичний імпульс не минає безслідно”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Сергій ЛАЩЕНКО
Коли письменниця з Чорноморська Валентина Сидорук видає черговий номер місцевої просвітянської газети “Рідне слово”, то не забуває кілька примірників переслати мені у Львів. Високо шаную активність пенсіонерської гвардії, тому поширюю все, надіслане нею: щось лишається у Львові, щось їде на Буковину, щось – на Закарпаття. Цього разу письменниця порадувала тим, що вклала в посилку два примірники свого останнього роману “Трава крізь асфальт”. Якщо коротко, то це книга про українську стійкість, впертість, невмирущість. Один примірник вирішив відвезти на Київщину та подарувати Катерині Сидорук. Бачите, у цих жінок навіть прізвище однакове. Завдяки мені вони заочно знайомі та симпатизують одна одній. Пані Катерина належить до гурту таращанських пенсіонерів, які тримаються разом та переживають за долю країни. Поспілкувавшись з місцевим людом, я відзначив для себе такі моменти: найбільшими оптимістами в Таращі є молодь і діти, у них таке бачення світу. Старші ж нинішню війну сприймають дуже болісно, адже від своїх батьків багато знають про попередню. Знають і про нинішні втрати на
Лілія ПОЛКОВНИЧЕНКО, завідувачка бібліотеки-філії № 18 ЦМБ ім. М. Л. Кропивницького м. Миколаєва, голова ГО “Вітовське українське товариство”
Днями в Бібліотеці-філії № 18 ЦМБ ім. М. Л. Кропивницького м. Миколаєва відбулась музейна гостина “Українське духовне відродження. Все життя з Богом”, присвячена натхненнику відродження української церкви та духовного відродження рідного краю, капелану, протоієрею Православної Церкви України Микиті Чудиновичу, який жив у м. Баштанці Миколаївської області. Захід проходив у бібліотечному Музеї історії рідного краю за сприяння ГО “Вітовське українське товариство” та партії “Народний Рух України” (голова обласної крйової організації Юрій Діденко). Організували його БФ “Дітям України”, “БФ “Отця Микити Чудиновича” та президент фонду В’ячеслав Цибулько. У музеї розташована виставка, створена БФ “Отця Микити Чудиновича”, що містить шістнадцять світлин про життя та діяльність отця Микити та про його родину. На виставці представлені книги з домашньої бібліотеки – Біблії, молитовники, церковні книги XVIII–XX ст. Бібліо-
Людмила ЛОБАЧОВА Фото авторки
Просвітянин, краєзнавець Геннадій Махорін презентував свою нову книгу “Житомиру 1140 років”. Видання побачило світ за сприяння управління культури Житомирської міської ради і почесно увійшло до сьомого десятка праць науковця. Серед поціновувачів праць автора – фахові історики, краєзнавці, ветерани. Свято відбулося за традицією в Житомирській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. О. Ольжича. У книзі вміщено понад дві ти-фронтах, і про те, що ворог не збирається здаватися, що допомога Заходу недостатня. Але серед старшого покоління є люди, які намагаються йти вперед. Вони готові пробиватися, як “трава крізь асфальт”, попри поважний вік, старечі хвороби та матеріальні негаразди. Часом надзвичайно важливим для оточення є позитивний приклад. Пригадую позицію луганського вчителя української мови Івана Захарченка. Будучи молодим викладачем, він дорогою на роботу писав крейдою на товарних поїздах широко відоме нині гасло: “Слава Україні!”. На початку 70-х років мало хто на Луганщині знав про походження цього вислову, про його зв’язок з ідеологією ОУН. Для кого старався слобожанець? Для якихось національно свідомих одиниць? А якщо й так? Що залишалося робити в ті часи луганчанам, донеччанам, харків’янам, одеситам? Хіба що сприйняти формулу “як трава крізь асфальт” як своєрідне керівництво до дії. Іван Михайлович мало змінився за останні пів століття. Побувавши у 2014 році на сепарському підвалі, він був вимушений покинути рідну Луганщину та переїхати в Одеську область. Живучи під Саратою, одразу почав учити болгарську мову. Така у нього була позиція – українець же, не москвин! Коли Іван Михайлович випадково дізнався про молодого поета з Харківщини Олеся Степаненка, якого ще в 2004 році вбили російські шовіністи за любов до українства, вирішив будь-що з’їздити туди, на могилу юного патріота. Не побоявся на восьмому десятку вирушити в дорогу і проїхати через всю Україну – з південного заходу на північний схід. Ледве розшукав місце поховання Олеся в Дергачах, прибрав на могилі, помолився і прочитав свій вірш, присвячений харківському патріоту. Здавалося б, який сенс у прибиранні могили, якщо там через два-три місяці знову виросте висока трава? Але Іван Михайлович не міг інакше. Він вчитель української мови, він з тієї незламної української породи, яка вміє “проростати крізь асфальт”, виживати в найскладніукраїнську мову серед священнослужителів. У своєму Свято- Успенському храмі Баштанки відродив повноцінне громадське життя і надихав до цього інших священників. Сприяли проведенню заходу ГО “Вітовське українське товариство” та “Просвіта” Миколаївщини”. Голова “Просвіти” Миколаївщини” у Корабельному районі Олег Матіюк розповів про початки українського духовного відродження: “Одним із перших чи навіть першим священником, який започатковував відродження Української Автокефальної ших умовах. А люди з цієї когорти цінують внесок одиниць. Така вже у них релігія, своєрідний культ духовного побратимства. Ніби й мало користі від цієї конкретної поїздки, але якщо розповісти про неї всій Україні, то користь все-таки буде і немала. Може, якби Іван Захарченко був іншим, то й син його не пішов би в лютому 2024 року добровольцем захищати Україну. Якби Валентина Сидорук не видавала в Чорноморську “Рідне слово”, не присилала газету мені, то і я не мав би стільки стимулів для поширення чорноморських імпульсів на решту території України. Зачепившись за цю просвітянську газету, якось легше розпочинати розмову і про таращанські справи. Виявляється, Катерина Сидорук також пише вірші. А ще вона хотіла б розповісти людям про свого чоловіка Григорія Притулу. Він був учителем географії – надзвичайно розумною, шляхетною, принциповою людиною, люблячою і справедливою. Востаннє я бачив його років тридцять тому. Ніколи не спілкувалися на життєві теми, давалася взнаки вікова різниця. Але пригадую, що вчитель географії мені подобався. Було в ньому щось справжнє, тепле, українське… Від пані Катерини я дізнався цікаву деталь: мій батько свого часу збирався писати книгу про Григорія Федоровича. Не встиг, бо помер. Оце новина... Не знав. Тож принагідно ще раз дякую Валентині Сидорук за активність. Як бачимо, жоден патріотичний імпульс не минає безслідно. Неодмінно дізнаєшся щось нове – про свою країну, про місто свого дитинства, про цікавих людей, на яких усі ці роки трималася Україна.
який добре знав отця Чудиновича, на початку 90-х років минулого століття вдалось запросити в школу № 40 Корабельного району українського священника на один із шкільних заходів”, – розповів Олег Матіюк. Про початки українського відродження у своєму виступі згадав і голова Миколаївської крайової організації “Народний Рух України” Юрій Діденко. Він розповів про приїзд отця Микити Чудиновича взимку 1990 року вм. Південноукраїнськ (Гард) із просвітницьким виступом про українську автокефальну церкву, яка лише почала відроджуватися. На гостинах виступила та прочитала власний вірш про нашу українську мову відома вітовська майстриня, керівниця бібліотечного розмовного клубу української мови “ДієСлово” Ганна Шаховал, а соліст народного вокального ансамблю “Вітовчани” виконав українську пісню “Роде, наш роде”. Усі, хто завітав на музейні гостини, отримали духовні книги, які видавав отець Микита Чудинович. Подібні гостини заплановано провести в Баштанці, Новому Бузі та на батьківщині отця Микити Чудиновича в місті Кропивницькому.
мир” є типовим для Києворуської доби. Тобто ця легенда має своє підґрунтя і опосередковано пояснює назву міста”, – пояснив автор. Під час презентації порушувалося питання про будинок, який житомирці нині називають “магістрат”. Як стверджує краєзнавець, ця будівля заїжджого двору готельного типу ніколи не була приміщенням магістрату. Книга “Житомиру 1140 років” містить добірку світлин ХІХ та ХХ століть, які раніше ніде не публікувались. Зустріч гармонійно доповнили музичні подарунки від композиторки та виконавиці пісень у супроводі гітари Лариси Бойко. Усі охочі зможуть прочитати нове видання в бібліотеках міста.
“Просвіта” сьогодні “Жоден патріотичний імпульс не минає безслідно”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
тека отця Микити Чудиновича налічує понад 3000 книг. Також є речі отця Микити, іконостас, друкарська машинка та книги, друковані ним самим, печатки, грамоти та листи подяки. Виставку представила голова “Вітовського українського товариства”, завідувачка бібліотеки Лілія Полковниченко. На заході виступили: В’ячеслав Цибулько, голова Миколаївської крайової організації “Народний Рух України” Юрій Діденко, заступник голови Олександр Малицький, голова ГО “Меморіал” Юрий Зайцев, також слово до всіх присутніх мав капелан Василь Морозов (ГО “Шлях до життя” та “333”). Протоієрей Православної Церкви України Микита Чудинович, який звершував своє служіння на Херсонщині, був, як його називали, “людиною великою – героєм Церкви”. У радянський період, ризикуючи власним благополуччям і сім’ї, утримував храми від їх закриття, і навіть своїми руками дві церкви побудував. Друкував самвидавну церковну літературу, пізніше безоплатно поширював книги духовного змісту, палко закликав усіх до духовної освіти, пропагував сячі подій з історії Житомира, їхньому опису передує короткий аналіз кожної епохи. Звичайно, є
Православної Церкви (УАПЦ) на Миколаївщині, був отець Микита Чудинович. Знову в церкві почала звучати українська мова. Мені як одному із засновників Осередку Товариства української мови була відома непересічна постать священника, який активно співпрацював з обласним ТУМ, на чолі з В. П. Бойсенком, товариством “Меморіал” та іншими українськими демократичними організаціями, що з’являлись у Миколаєві на початку українського відродження. Через Олександра Малицького, колегу по спільній роботі в міській організації ТУМ,
“Просвіта” сьогодні “Жоден патріотичний імпульс не минає безслідно”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
свіжі розвідки, які науковець подає, досліджуючи фонди архівів та музеїв. Краєзнавець звернув увагу на поправку в історичних знаннях. “В історії України є міста, які ведуть історію від легендарного пояснення, це Київ і Житомир. Відомо, що в 1984 році житомирці відсвяткували 1100 річчя від його заснування. Історики тут порушили неписане правило, коли перша документальна згадка дає відлік історії міста. Відомо, що такою згадкою для Житомира є 1322 рік, “Хроніка Литовська і Жмотійська” подає дані про похід литовського князя Гедеміна на Київщину, коли він оволодів замками Овручовим і Житомиром”, – розповів історик. На думку Геннадія Махоріна, легенда про заснування Житомира воїном князя Аскольда має під собою підґрунтя. “Однак йдеться не про дружинника, як прийнято вважати, а про воєводу. По-перше, простий дружинник не здатен на рішучий крок – піти від нового, хай і самопроголошеного князя, по-друге, саме воєвода міг оцінити зручність місця для заснування міста і забезпечення його захисту. Також ім’я “Жито-
Очевидець і літописець · “Україна та українці – одна з найбільших і неповторних галузок у букеті світового слов’янства”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ликою російською рікою, але у неї балто-фінська назва. Перша частина слова вол – “білий”, “чистий”, а друга частина га – “течія”, “ріка”. Тобто гідронім “Волга” означає “Ріка з чистою водою”. У Європейській частині Російської Федерації є понад десять назв річок і озер з однаковою назвою Волга. Гідроніми із першим складом волг-, вал-, валгу назвах досить поширені на територіях балто-фінів і волго-фінів – їх сотні. В Естонії є річка та озеро з однаковими назвами Валгейигі та місто Валга, в Карелії озеро Волгоярві (ярві означає “озеро”). Балто-фінський іволго-фінський формант га у значенні “ріка” дуже часто зустрічається на всьому просторі Європейської частини РФ – ось невеликий перелік рік: Волоньга, Волонга, Вога, Кіренга, Едельга, Катанга, Локаньга, Оланга, Луданга, Ветлуга, Канерга, Мшага, Печенга, Кокшага, Молога, Свіяга, Юронга. Назва Біле озеро – то буквальний переклад з вепської мови слова Volgeol jarv, де Volgeol, скорочена форма Volgar, означає “Біле”, а jarv – “озеро”. Назва однієї з найбільших приток Волги Ветлуги походить від марійського слова ветла – “чайка”, тобто Ветлуга – то “Ріка чайок”. Свіяга з чуваської означає “Ріка” – від сі, або су, – “вода” і га – “течія”. Назва відомого озера Селігер, де щорічно проводять масові всеросійські заходи, у перекладі означає “Високе озеро”; цю назву підтверджує його розташування на Валдайській височині. Назва ріки Ока – найбільшої притоки Волги – походить від jokki – “Ріка”. Столиця Росії Москва у своїй назві повторює річку, на берегах якої знаходиться. Ця назва теж угро-фінська і в перекладі означає “Ріка-годувальниця”: від mosk – “їжа”, “харчі” та va – “вода”, “ріка”. Головна ріка російського Санкт-Петербурга називається Нева, вона теж має фінське походження. Перша частина назви не означає “болото”, а друга ва – “вода”, “ріка”. Тобто Нева – то “Заболочена ріка”. Подібна ситуація з усією гід-
Очевидець і літописець · “Україна та українці – одна з найбільших і неповторних галузок у букеті світового слов’янства”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Дмитро ЧОБІТ
Продовження. Початок у ч. 34—38 за 2024 р.
Українці й росіяни – то абсолютно різні народи Про те, що українці, білоруси та росіяни є окремими і самобутніми народами, ні в кого у світі ніколи не викликало сумніву з часу становлення слов’янознавства (славістики) – комплексу наук та дисциплін про слов’ян, їхню історію, мови та культури. Результати цих наукових досліджень, у тому числі про українців і росіян, починаючи із середини ХIХ ст., щорічно публікувалися в численних міжнародних і національних спеціальних журналах та періодичних збірниках. Назвемо з них лише окремі: “Archiv fur sla- vische Philologie” – найбільш авторитетний науковий журнал з питань славістики, видавався у Берліні з 1876-го по 1929 рік, за цей час вийшло 42 випуски; “Pra- ce Filologiczne” (виходив у Варшаві з 1885-го), “Rocznik Sla- wistyczny” (Kpаків, з 1908-го), “Jужнословенски филолог” (Белгґрад, з 1913-го), “Revue des Etudes Slaves” (Париж, з 1921-го), “Slavia” (Прага, з І922-го), “The Slavonic and East European Revi- ew” (Лондон, з 1922-го), “Slavia Occidentalis” (Познань, з 1921- го), “Zeitschrift fur slavische Philo- logie” (Ляйпціґ, з 1925-го, Гайдельберґ, з 1951-го), “Slavische Rundschau” (Прага – Берлін – Відень, 1929–1940 рр.), “Byzanti- noslavica” (Прага, 1929 р.), “Wie- ner slavistisches Jahrbuch” (Відень, з 1950-го), “Oxford Slavonic Pa- pers” (Оксфорд, з 1950-го), “Stu- dia Slavics” (Будапешт, з 1955-го), “Die Welt der Slaven” (Вісбаден, з 1956-го). В Російській імперії теж видавалися наукові журнали, присвячені питанням слов’янознавства, зокрема “Известия Отделения Русского Языка и Словесности Императорской Академии Наук” (1896–1927 рр.), “Русский Филологический Вестник” (1879–1918 рр.), “Журнал Министерства Народного Просвещения” (1834– 1917 рр.). В Радянському Союзі видавався щомісячний журнал “Советское славяноведение”, з 1993 року – “Славяноведение”. У Москві діяв і ще діє Інститут слов’янознавства АН СРСР (тепер РАН). В Україні теж постійно виходили наукові видання з питань слов’янознавства: “Питання слов’янського мовознавства”, “Питання слов’янської філології”, “Українське слов’янознавство”, “Слов’янське мовознавство”, “Міжслов’янські літературні взаємини”, “Слов’янське літературознавство і фольклористика”. На українській еміграції з 1948 р. виходила серія неперіодичних збірників “Slavistica”. Вище наведено далеко не повний перелік іноземних та вітчизняних слов’янознавчих видань, у яких висвітлювалися різноманітні аспекти історії, мови і культури усіх слов’ян: східних, західних і південних. Розвиткові слов’янознавства у світі сприяли щоп’ятирічні Міжнародні конгреси славістів. Перший відбувся у Празі в 1929 році, четвертий у Москві (1958 р.), дев’ятий у Києві (1983 р.), шістнадцятий у Белграді (2018 р.), наступний, сімнадцятий мав пройти з 28 серпня до 1 вересня 2023 року у Парижі, але у зв’язку з російсько-українською війною, його перенесли на 2025 рік. І у славістичних виданнях, і на Міжнародних конгресах славістів завжди висвітлювалися й питання, пов’язані з історією, мовою та культурою українців. За чисельністю українці були другим після росіян слов’янським народом. Впродовж двох століть жоден вчений-славіст не тільки не заперечував, а й не піддавав сумніву той факт, що українці є окремим самобутнім народом, а тим більше ніхто не говорив, що росіяни та українці – один народ. Українців завжди вважали великим слов’янським народом. Уже це беззаперечно свідчить про абсолютну надуманість та історичну неправдивість тверджень президента Росії Путіна про те, що нібито “росіяни та українці – один народ”. Ні! Україна та українці – то одна з найбільших і неповторних галузок у букеті світового слов’янства. На тлі багаторічних і фундаментальних наукових напрацювань у галузі слов’янознавства концепція “про один народ” Путіна є не просто дилетантською, а й очевидною провокацією, спрямованою на виправдання агресії та загарбницької війни Росії проти України. Дивуватися тут теж нема чому – що можна чекати від невігласа, який сам хвалився, що погано вчився, бо “пив багато пива”, опановуючи юриспруденцію та премудрості тероризму в школі НКВД-КГБ. Теперішній замах Путіна та російських шовіністів на самобутність українців – то початок агресії й проти усіх слов’ян, то відродження ідеї російського панславізму, тобто пропаганди особливої місії Росії щодо інших слов’янських народів, її гегемонії у слов’янському світі, прагнення до об’єднання під скіпетром російського імператора усіх слов’ян. Саме так ще у ХIХ ст. російські правителі бачили шлях Росії до світового панування. Путінська концепція про “один народ” – то лише перший крок новітнього російського недоімператора на цьому огидному і богопротивному шляху агресивної загарбницької війни, масових вбивств, звірств та геноциду. Про те, що людиноненависницька концепція Путіна під гаслом “росіяни та українці – один народ” має зумисний і злочинний характер, спрямований на повне знищення українців як окремої нації, а України як незалежної держави, свідчать воєнні злочини російських окупантів на тимчасово захоплених українських землях. Скрізь вони діють однаково, що вказує на єдину, подану зверху методику геноциду, створену під керівництвом Путіна. Усіх, хто говорить українською мовою, вважають нелояльними до російських окупантів, їх змушують перейти на російську, віддати дітей у російські школи; незгідних депортують у віддалені райони Росії для так званого “перевиховання”; тих, хто відкрито відстоює свою українську національну гідність і заперечує путінську тезу про “один народ”, вважають нацистами, яких неможливо перевиховати, тому їх викрадають, катують і вбивають, переважно ночами. Хіба то не геноцид? Безперечно, геноцид, влаштований за прямої участі й відома самого Путіна – найбільшого державного терориста ХХI століття, автора не баченої досі за масштабами бойових дій несправедливої, колоніальної, загарбницької, а тому злочинної війни.
Де і коли формувалися український і російський народи А тепер наведемо деякі історичні факти, які прямо заперечують тезу Путіна про “один народ” і свідчать не тільки про її помилковість, а й зумисну неправдивість. Для початку розгляньмо питання слов’янського світу й місце у них українців та росіян. Нагадаю, усі слов’янські народи діляться на три великі групи: південних, західних і східних. До південних слов’ян належать: серби, хорвати, македонці, болгари, словенці, чорногорці та боснійці. До західних відносять поляків, чехів, словаків, кашубів і лужичан; до східних – українців, білорусів і росіян. Предками усіх слов’ян є праслов’яни; праслов’янська мова лежить в основі мов усіх слов’янських народів, тому вони між собою мають багато спільного, але й немало відмінностей, багато таких існує і між росіянами та українцями, на таке вплинуло чимало факторів. До них насамперед належать природні умови, в яких проживали люди. Саме природа, спосіб життя і продукти харчування визначають глибинну суть народу. Український народ формувався ще у праслов’янські часи (II тис. до н.е. – VI ст. н.е.) у лісостеповій зоні, на просторі від Дністра і Західного Бугу на заході до Середнього Подніпров’я на сході та від Прип’яті на півночі до степів Середнього Побужжя на півдні. Клімат тут теплий і м’який, води було вдосталь, опадів теж, земля родюча, тому місцеве населення ще з VI тис. до. н.е. займалося землеробством, хліб став його головним продуктом харчування. Російський етнос виник у так званому літописному Заліссі – на території басейнів Оки, Верхньої та Середньої Волги. Тут земля була багата на ріки, озера та болота й відзначалася суворим і холодним кліматом. Впродовж кількох тисяч років основним заняттям місцевих народів було рибальство і мисливство, а головними харчами стали риба і м’ясо. Слов’ян Подніпров’я від балто-фінів і волго-фінів Оки та Верхнього і Середнього Поволжя відділяли правічні ліси, помережані великою кількістю рік і боліт. Слов’яни почали проникати у ці далекі північні краї щойно у X–XI ст. Тобто на цей час і припали перші контакти слов’ян із балто-фінами та волго-фінами. Територію контактної зони назвали Заліссям, бо стосовно Подніпров’я вона була за цими великими, важкопрохідними і необжитими лісами, які простягалися смугою у кілька сотень кілометрів від Балтики до Середньої Волги. Балто-фінські та волго-фінські племена, іменовані у давніх літописах збірним іменем чудь, були корінними мешканцями цих країв. Слов’яни на цій землі – прийшле населення. Балто-фіни і волго-фіни, як деякі народи Кавказу та баски на Піренеях, – то автохтони Європи, вони проживають тут на кілька тисяч років давніше від індоєвропейських народів. Про те, що басейни Оки, Верхньої та Середньої Волги є прабатьківщиною балто-фінів і волго-фінів, свідчить сама мова землі – тисячі топонімів і особливо гідронімів. Назви практично усіх великих і середніх річок, озер, гір та міст Центру Європейської частини РФ мають чіткі пояснення з балто-фінських (фінська, естонська, карельська, вепська, водська, лівська, іжорська) та волго-фінських (мокшанська, мерська, марійська, ерзянська, черемиська) мов. І навіть якщо припустити, що на цій території, яку тепер називають Росією, слов’яни є корінним населенням, то чому вони не залишили по собі власних географічних назв, чому там панує балто-фінська та волго-фінська топонімія? Наголошую, що географічних назв балто-фінського та волго-фінського походження у Європейській частині Російської Федерації десятки тисяч. Наведемо деякі з них. Волга. Її тепер називають ве-
Очевидець і літописець · “Далекі предки теперішніх українців і росіян формувалися в етнічні спільноти у різний час”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ронімією Європейської частини теперішньої Росії. Тутешні назви є яскравим і незаперечним доказом того, що то споконвічна земля балто-фінів і угро-фінів, то їхня прабатьківщина. Десятки тисяч балто-фінських і волго-фінських назв міст, річок та озер прикрашають територію Центру Європейської частини РФ, яку тепер називають “серцем Росії”. Тобто “серцем” теперішньої Росії стала споконвічна угро-фінська земля.
Назви “Росія” та “рускіє” мовами прибалтійських сусідів московитів У ХI–ХIII ст. балто-фіни у межиріччі Оки і Середньої Волги були колонізовані вихідцями із Дніпровської Русі. У ході християнізації краю вони поступово обрусіли – почали приймати нову мову, якою велися богослужіння. Так на основі церковнослов’янської й почала творитися нова мова нового народу, який сам себе назвав прикметником русскіє. То єдиний випадок в Європі, а мабуть, і в світі, коли народ у назві має не іменник, а прикметник. Прикметник виражає ознаку та відповідає на запитання “який? яка? яке?”. Відповідаючи на запитання “хто ти?” – місцевий обрусілий фінський житель відповідав: “рускій”. У даному випадку назва русскій означала, що його носій належний господарям з Русі – держави у Подніпров’ї із центром у Києві. Росіяни (самоназва “русскіє”) – то порівняно молодий народ, який формувався під впливом слов’янських князів і тиском православної церкви впродовж кількох століть і викристалізувався як окремий народ щойно у ХIV–ХV ст. Основними етнічними компонентами творення у межиріччі Оки, Верхньої і Середньої Волги нового народу – росіян (рускіх) стали автохтони – місцеві балто-фіни, волго-фіни, прийшлі руси та християнські місіонери із Дніпровської Русі, в основному греки. В їхньому середовищі й сформувалася нова мова нового народу, яку тепер ми називаємо російською, а народ росіянами. У процесі етногенезу росіян (рускіх) взяли участь і слов’янські племена новгородських словенів, прибалтійських кривичів, радомичів і в’ятичів. Про таке свідчать такі факти. До сьогодні латвійці називають своїх східних сусідів-росіян етнонімом krievs, а Росію – Krevija; прикметник “російський” латвійською буде krіe- vіsks. У литовській мові теж є подібний етнонім на позначення росіян – krievai. (Тищенко К. Долітописна мовна історія українців.– К., 2016. – С.132–133). Безперечно, що назви Krevija, krievs походять від слов’янського народу кривичів, який проживав по сусідству з латвійцями і литовцями. До речі, фіни та естонці вимовляють назву “Росія” теж по-своєму. Фінською мовою Росія – Venaja, а естонською – Venemaa. (Там само. – С. 133). В основі цієї назви іменування давніх слов’ян венедами в працях античних авторів: Корнелія Таціта, Клавдія Птолемея, Помпонія Мели, Плінія Старшого. До речі, Балтійське море античні автори знали як Венедську затоку, бо на її узбережжі проживали слов’яни, яких вони з подачі германців називали венедами. Саме так їх знали фіни, естонці. Спочатку вони називали венедами слов’ян, які поселилися у Прибалтиці, зокрема у Новгороді, згодом цю назву перенесли на усю країну Московію та московитів. Латвійські, естонській фінські назви країни Московії, народу московитів збереглися до наших днів і свідчать, що то є початкові історичні назви теперішньої Росії та росіян вустами їхніх найближчих сусідів.
Про російську мову і московський народ Основу російської мови склали церковнослов’янська мова та розмовні діалекти прийшлих русів, новгородських словенів, кривичів, радимичів, в’ятичів. Також відбувся певний взаємовплив мов фінського субстрату, його сліди простежуються у фонології, морфології, лексиці та синтаксисі російської мови. З фінським впливом пов’язують так звані окання, акання і цокання; частку ка як спонукання до дії: возьмі-ка, пойді-ка, принєсі-ка. Одним із яскравих лексичних запозичень російської мови є пельмені, що стали національною стравою росіян. Дослівно у перекладі з волго-фінської пельмень означає “м’ясо в тісті”, від пель – тісто і мень – м’ясо; інший варіант “хлібне вухо”. У справі творення мови нового народу значну роль відіграла православна церква, богослужіння в якій проводилися церковнослов’янською мовою. Цією мовою відбувалися богослужіння і у Києві, але тут нею ніколи не розмовляли, навіть священники, – то була мова церкви, писемності та літератури, здебільшого теж церковної. Розмовною мовою у Дніпровській Русі була давньоукраїнська, яка виокремилася із праслов’янської щонайпізніше у V–VI ст. н.е. Цілком інша ситуація була у Заліссі – там домінували фіни, ести, меря, вепси, водь, ліви, іжорці – вони проживали поблизу Балтики; мещера, мокша, мурома, ерзя, мордва, марійці, черемиси заселяли простори межиріччя Оки, Верхньої і Середньої Волги. Усі ці народи розмовляли спорідненими мовами, але їх не розуміли слов’яни. Засобом успішної християнізації цього краю місіонерами стала мова, запроваджена на основі церковнослов’янської, в основу якої просвітителі Кирило і Мефодій поклали македонський діалект давньоболгарської мови. Так церковнослов’янська (інша назва – старослов’янська) стала мовою богослужінь, мовою церкви і мовою літератури. Але мова писемних творів дуже сильно відрізнялася від розмовної мови народу. У Дніпровській Русі розмовна і писемна мови були цілком інші. І такий стан спостерігався не тільки на українських землях. Церковнослов’янською писали навіть православні румуни до XVII ст. І коли румуни зберегли свою давню розмовну мову, то у ході християнізації краю балто-фіни і волго-фіни рідні, материнські мови чомусь втратили. На основі церковнослов’янської мови у літописному Заліссі – межиріччі Оки, Верхньої та Середньої Волги – поступово сформувалася нова мова, яку тепер називають російською. Ось чому у болгарській та російській мовах так багато спільного, навіть прізвища мають однакові закінчення на -ов -ев,- єв, -ін. Тобто російська мова – то мова обрусілих балто-фінських і волго-фінських народів, в основі якої лежить старослов’янська, а точніше – македонський діалект давньоболгарської мови. За висновками радянського академіка В. В. Виноградова, процес “утворення мови великоросійської народності” тривав протягом XIII–XV ст. Подібне читаємо і в знаменитій хроніці Олександра Гваньїні: “Московський народ спочатку був незначний і малочисельний; він походив з Русі”. Ці слова відносяться до 1578 р. Далі О. Гваньїні пише, що за допомогою сили та зради цей народ і держава стали швидко розширюватися. (Гваньїні О. Хроніка Європейської Сарматії. – Упор. Ю. Мицик. –К., 2007. – С. 576). Отже, у становленні нового народу московитів провідну роль відіграла примусова християнізація фінських народів у межиріччі Оки та Середньої Волги. Цей процес тривав до 1917 року! Там, де не вдалося успішно здійснити християнізацію, народи Прибалтики і Поволжя зберегли свою самобутність та мови до сьогодні. Ті, що прийняли християнство, стали росіянами (рускімі). Як бачимо, далекі предки теперішніх українців і росіян формувалися в етнічні спільноти у різний час, на різних, досить віддалених територіях, у зовсім різних географічних і природних умовах, вели різний спосіб життя, мали різне харчування. То були різні світи, різні мови і різні народи. І свою головну ознаку – мову – вони отримали по-різному: українська постала безпосередньо із праслов’янської, як і всі інші слов’янські мови, російську ж створили завдяки християнізації населення Верхнього і Середнього Поволжя. Українці – то слов’яни на усі 100%, у російського народу основним етнічним компонентом є балто-фінські та волго-фінські народи, які просто обрусіли; з ХІІІ ст. ще одним суттєвим етнічним компонентом творення московського народу стали монголо-татари, їхня лексика суттєво поповнила мову московитів. Одною з головних ознак суверенності є самостійне карбування грошей. До 1480 р. Московське князівство мало право улусу Золотої Орди, його князь отримував ярлик (право) на княжіння з рук хана, а в обігу перебували тільки карбовані у Сараї дирхеми з написами арабською мовою. Перші монети в Москві були карбовані щойно в 1492 р., вони теж мали написи арабською мовою! Для порівняння: Великий князь волинський Дмитро-Любарт (1340–1383) карбував власні гроші – денарії слов’янськими літерами і знаком хреста. Тобто гроші самостійного Волинського князівства карбувалися за понад 100 років до появи власних монет у Москві. На відміну від московських князів, яким владу надавав золотоординський хан, волинський князь підписував документи “З ласки Божої”, тим самим підкреслюючи, що він правив нез чиєїсь волі, а був спадковим суверенним господарем на своїй землі. (Чобіт Д. Українська Волинська держава XIV–XV ст. //Пам’ятки України: національна спадщина. – 2017. – №6 –7. – С.11–30). Тобто русини-українці з московитами були різні в усьому, навіть у формі влади і формі карбування монет. Таким чином русини-українці і московити-росіяни – то цілком різні народи в усіх відношеннях: етнічному, історичному, територіальному, мовному, культурному, етнографічному і господарському. Ось і у виданому в Москві в 2003 році фундаментальному науковому двотомному виданні із цілком достовірною назвою “Славянская Энциклопедия. Киевская Русь – Московия” читаємо: “Українці – другий за чисельністю (після росіян) народ у Східній Європі, який за походженням належить до східних слов’ян”. У цьому виданні є великі статті про росіян, Україну, Росію, йдеться там і про її первісну назву: “Московія – назва Росії в ХV–ХVII ст. за її межами”. Саме так починається стаття “Московія”. До початку XVIII cт. під такою назвою світ знав Московську державу, у цей же час Україну на європейських картах і у книгах називали і Руссю, і Україною, тому в історичних дослідженнях ці назви інколи об’єднують і пишуть “Русь- Україна”.
Як Московія стала Росією У 1721 р. московський цар Петро I проголосив себе російським імператором, а своїй державі присвоїв грецьку форму назви Русь – “Россія”. Саме так – через два “с”. Справа ось у чому. Державне утворення із центром у Москві виникло у ХІІІ ст., називалося воно Велике князівство Московське. Кожен великий князь московський перед вступом на княжіння мусив їхати до татарського хана у Сарай та отримати ярлик на княжіння. Такий стан існував аж до 1480 року, коли Московське князівство позбулося залежності від Золотої Орди і перестало платити данину татарському хану. Великий князь московський у 1547 році самопроголосив себе царем, рівним татарському хану, якого в Москві також називали “царем”. Відтоді державу стали називати “Московським царством”, “Московською державою” (государством) та скорочено – “Московією”. Так тривало до 1721 року, коли черговий московський цар Петро І проголосив себе російським імператором. Отже, Московія – це історична назва Московського царства, перейменованого у 1721 р. на Російську імперію (Росію). До цього в європейських, включно з московськими, і арабських книгах та на географічних картах теперішню Росію називали “Московією” (лат. “Moskovia”), а землі сучасної України іменували “Руссю”. Ще у Х–ХІІІ ст. держава у Середньому Подніпров’ї зі столицею у Києві мала самоназву “Русь”, яку греки вимовляли “Россія”, латинське написання Rоssia, Russia. Тобто “Россія” – це грецька назва Дніпровської Русі.
Виникає запитання: чому греки назву держави “Русь” у Подніпров’ї називали “Россія”? Справа в тому, що в грецькій мові відсутня фонема “у”, тому греки не могли вимовити назву “Русь” і в цьому слові замінили звук “у” на близький за звучанням “о”. Окрім цього, грецька мова мала активний суфікс -ія для позначення країн: Фракія, Фессалія, Македонія, Коринфія, Скіфія, Італія, Галлія. Навіть серед теперішніх дрібних адміністративних одиниць Греції, номів, зустрічаємо назви на -ія: Амфілохія, Касторія, Аркадія, Лаконія, Кефалінія, Іматія, Трифінія та інші. У випадках, коли у середині назви перед голосною зустрічалася фонема “с”, то, за правилами грецької мови, вона писалася з подвоєнням: Фессалія, Мессинія, Магніссія, Мессалія. Так сталося і з написанням назви “Русь” – її на грецький лад вимовляли і писали через два “с” – “Россія”. Отже, через особливості грецької мови греки вимовляли і писали українське слово “Русь” по-своєму – “Россія”. Таким чином, ойконім “Россія” у Х–ХV ст. – це грецька назва Дніпровської Русі. Вона неодноразово зустрічається в документах візантійських імператорів і патріархів й стосується виключно території теперішньої України. Слід наголосити, що західний кордон Русі, позначений на давніх картах терміном “Russia”, проходив по ріках Західний Буг і Вепр, що чітко вказує – ця назва стосувалася саме українських земель. Назву “Русь” у грецькій вимові і написанні (“Россія”) за часів царя Петра І фактично вкрали в України – тодішньої московської колонії, аби у такий спосіб новоспечена імперія, яка до цього називалася “Московія”, змогла заявити претензії на землі та усю історичну й культурну спадщину Русі-України (кабінетна назва “Київська Русь”) – однієї з найбільших держав середньовічної Європи. Саме в такому вигляді цю назву для Московії і запровадив Петро І. Тобто назва “Россія” – то всього лиш грецька назва Київської Русі, привласнена Московською державою (Московією). Згодом, завойовуючи й загарбуючи інші країни, московити-русскіє називали їх на грецький лад: Фінляндія, Молдавія, Калмикія, Грузія, Вірменія, Туркменія, Якутія, Бурятія. Вже після розпаду СРСР деякі з них позбулися грецько-російської вимови. Молдавія стала називатися Молдовою, Якутія повернула історичну назву Саха, а Башкирія – Башкортостан, навіть Білорусія перейменувалася на Білорусь. Отже, московський цар Петро І у 1721 р. вкрав назву “Русь” в українців, тому вони, аби зберегти власну самобутність, стали активно використовувати свою другу історичну назву – “Україна”. Тепер новітній недоімператор Путін задумав привласнити усю Україну й увесь український народ та перетворити їх на “Россію” та “росіян” (“русскіх”). Дивовижно злочинні збочення та загарбницькі плани в ХХI столітті.
Далі буде.
Слово многоцінне · “Бережімо поетів, які уособлюють не лише філософію поезії, а й високу громадянськість, патріотизм”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Днями в Києві в Укрінформі відбулася презентація книги поезій державника, вченого та письменника Василя Куйбіди “Сліди на воді” у перекладі турецькою мовою. Нагадаємо: збірка вийшла в Туреччині в липні. “Туреччина є одним із визначних партнерів для України, і не тільки у сфері торгівлі. Подивімося, як складалися стосунки між нами з початком повномасштабної агресії. Туреччина одразу зайняла позицію, яка відповідала міжнародному праву. Вона сказала, що Крим – це українська земля, івона підтримує нашу незалежність і наш суверенітет. Вона приймала наших дорослих і дітей... Допомагала повертати наших людей із полону. Тому треба бути вдячними Туреччині за таку допомогу”, – відзначив пан Василь Куйбіда під час презентації. За його словами, співпраця країн у сфері письменства дуже важлива. Він повідомив, що презентація книги планується в Анкарі та Стамбулі. Перший заступник голови Національної спілки письменників України Микола Гриценко зауважив, що це ювілейна, десята, книжка пана Куйбіди, яку переклали іноземною мовою. Раніше у письменника вийшли книги японською, польською, чеською, англійською та іншими мовами. “Одна людина зробила колосальну роботу з пропаганди українського слова у світі. І звання культурного аташе він однозначно вже заслуговує”, – сказав Микола Гриценко. Перший заступник голови Всеукраїнського товариства “Просвіта”, академік НАПН Георгій Філіпчук у своєму виступі, зокрема, зазначив: “На таких заходах я завжди кажу – бережімо поетів, які уособлюють не лише філософію поезії, а й високу громадянськість, патріотизм. Коли читаю такі рядки зі збірки Василя Куйбіди “мольбу почуйте мою та й стріньте бурю з мечем” – душа спалахує”. Георгій Філіпчук також процитував одного з турецьких науковців, який, відвідавши Україну, ділився враженнями: “В Україні я відвідав місця, пов’язані з Тарасом Шевченком, і пізнавав цю країну через нього і його творчість...” Так само, на думку пана Філіпчука, турецький читач пізнаватиме Україну через вірші Куйбіди. “Це ще не міст – кладочка, стежина до діалогу двох культур”, – сказав просвітянин. На презентації відзначалося, що турецький читач знайомий із творчістю Василя Куйбіди. Його вірші, надруковані у провідних літературних журналах, привернули увагу читачів і критиків. Тому поява друком книжки “Сліди на воді” була очікуваною. Передмова до книжки знайомить турецького читача зі світом сучасної української поезії, подає аналіз творчості поета, що дозволяє читачам краще розуміти світогляд українців, їхню душу і волелюбність. У книзі “Сліди на воді” автор філософськи осмислює динамічний суперечливий світ, передає найтонші порухи душі. Окремий цикл віршів присвячено боротьбі українського народу за незалежність України, воїнам Збройних Сил України. Книга побачила світ у видавництві “Академія Парадигма” (м. Чанаккале, Республіка Туреччина). Для обкладинки та ілюстрацій використано репродукції картин члена Національної спілки художників і Національної спілки письменників України Михайла Поживанова. Упорядкувала книжку та здійснила переклад турецькою мовою кандидатка філологічних наук, наукова співробітниця Оксфордського університету Тудора Арнаут. Звертаючись до присутніх, пані Тудора розповіла про свою участь в популяризації української літератури у Туреччині. Вона є авторкою турецького перекладу “Кобзаря” Тараса Шевченка. Ця книга була презентована в 2023 році в Анкарі. “Моя загальна мета як перекладачки – донести до турецького читача, хто такі українці, яка наша історія та культура”, – сказала пані Арнаут. На адресу пані Тудори прозвучало чимало добрих слів за її фахову працю. Зокрема, про це говорив Імран Іпек, представник Центру Турецької культури Інституту імені Юнуса Емре в Києві. Доктор філологічних наук, професор, перекладач Дмитро Чистяк тепло згадував візит до Києва друга України Метина Ченгіза з його талановитою збіркою поезій ‘’Троянда шумовинь’’ з нагоди Фестивалю письменників-перекладачів імені Григорія Кочура і перекладну співдружність із Мехметом Ісмаїлом з підготовки його збірки французькою для видавництва ‘’Лярматтан’’ під час незабутньої гостини в Чанаккале, а також співпрацю зі Спілкою євразійських письменників під орудою незабутнього Якупа Омероглу, іноземного члена Європейської академії наук, мистецтв і літератури... “Як зауважували шановні промовці, у цей переступний час тюркський світ має відкриватись Україні дедалі ширше, а водночас і високі зразки нашої культури мають являти йому свою осібність і велич, а також слугувати інструментом інформаційної боротьби, тож поле для роботи тут неозоре. Працюймо далі, тримаймося світла”, – сказав Дмитро Чистяк.
виться і досліджує тему Гуцульщини; видав монографію “Художній дискурс Гуцульщини в українській літературі ХІХ – початку ХХ століття”; автор понад півтори тисячі публікацій різного жанру, серед них – пів сотні власних книжок, поезія, есеїстка, пресота літературознавство, історія мистецтва, навчальні посібники з філоло-
Про поета і його книгу на презентації говорили науковці Наталія Силенко, Фархад Туранли, Павло Гай-Нижник, поет Василь Василашко, громадський діяч Ельхан Нурієв, політик Степан Брацюнь та інші. Згадали на зустрічі добрим словом маму Василя Степановича – Катерину Мандрик-Куйбіду, українську поетесу, борчиню за Україну і довголітню політичну ув’язнену. До речі, збірки її поезій перекладені мовами кількох країн. Знайшовся час і для читання віршів автором. Рядки глибокі, філософські, афористичні: “Говори, не мовчи...”, “Вдивляюсь в осінь, а себе не бачу”, “Коли занурююсь у воду – сонце із горизонту до себе кличе”, “Біжу щоноги, зупинитися боюся...” Василь Куйбіда в своєму підсумковому слові подякував Державному комітету телебачення і радіомовлення України, НСПУ, “Просвіті”, Раді арабських і мусульманських учених України, які доклалися до організації заходу. “Дякую Михайлу Поживанову, Тудорі Арнаут як співавторам книжки і тим, хто прийшов і поділився своїми думками щодо її змісту і літературної цінності”, – сказав Василь Куйбіда.
Своєю чергою редакція “Слова Просвіти” сердечно вітає свого давнього автора не тільки з виходом нової праці, а й з щойно отриманою відзнакою лавреата премії “Київська книга року”–2024 за збірку поезій “Мерехтіння”.
Підготував Ігор ЗОЦ гії. Дякуємо всім присутнім за участь, адже завдяки українській мові та українській книзі ми збулися як нація.
Галина ВОЛОЩУК, доцентка кафедри філології Коломийського навчально-наукового інституту, просвітянка
Учасники та учасниці презентації книги Василя Куйбіди “Сліди на воді” турецькою мовою
Слово многоцінне · “Бережімо поетів, які уособлюють не лише філософію поезії, а й високу громадянськість, патріотизм”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ У Коломийському навчально-науковому інституті відбулася презентація книги “Шкаберки і реваші” завідувача кафедри філології Коломийського навчально-наукового інституту, письменника, літературознавця, краєзнавця та журналіста Миколи Васильчука. Книга складається з п’яти розділів, словничка та післямови голови Коломийської “Просвіти” Василя Глаголюка. Присутні звернули увагу на назву книги. Автор залюбки пояснив: “Шкаберки – це тріски або скалки, символ чогось незначного. Ревашами називали письмена або зарубки на дереві, якими здавна користувалися вівчарі в Карпатах, у переносному значенні це символ пам’яті. Бо ж відомо, що написане й опубліковане не затреться безслідно. Наше життя – це постійне творення ревашів (відмітин) на тлі сьогодення, яке завтра вже стане минувшиною. І не суттєво, це глобальна історія, чи лише літопис тебе як особистості. Тільки час спроможний розібратися, де шкаберки, а де реваші”. У заході взяли участь студенти та викладачі інституту, наукові співробітники та директор Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського Ярослава Ткачук, директор Коломийського педагогічного фахового коледжу Валерій Ковтун, голова Коломийської міськрайонної організації “Просвіта” ім. Т. Шевченка Василь Глаголюк. Книга Миколи Васильчука вийшла у видавництві “Український письменник” за сприяння Товариства “Просвіта”. У рамках презентації книги та з нагоди 25- ліття Коломийського інституту голова “Просвіти” Василь Глаголюк нагородив грамотами за популяризацію українського слова серед молоді завідувача кафедри філології Миколу Васильчука, завідувача кафедри педагогіки та психології Оксану Поясик, бібліотекаря інституту Галину Гнатюк, голову студентського сенату Вікторію Бойко, студентів Соломію Василишин, Аліну Василик та Едвіна Янка. Живемо у воєнний час, коли виборюємо можливість розмовляти своєю мовою на своїй українській землі. Дякуємо ЗСУ за можливість проводити подібні заходи. Дякуємо Миколі Васильчуку за те, що творить історію сьогодення і фіксує кожну мить як літературознавець і публіцист, адже входить до Національної спілки журналістів з 1990 року. Вивчав історію зародження, становлення і розвитку друкарства та видавничої справи в Коломиї; ціка-
Інформаційний простір · “Наша молодь показує приклад того, що треба дивитись вперед, і буде перемога”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Навчально-науковий інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка – один із провідних закладів України, що не лише готує спеціалістів медіасфери, а й відіграє важливу роль у формуванні національного інформаційного простору, розвитку освіти, української мови та культури.
Родовід ННІЖ веде від 1947 року, коли в Шевченковому університеті було відкрито відділення журналістики, а вже 1953-го постав перший в Україні факультет журналістики. Статусу інституту заклад набув у 1993-му, а з 2021 року носить теперішню назву. Серед випускників факультету та інституту – Василь Симоненко, В’ячеслав Чорновіл, Леонід Тендюк, Микола Сом, Микола Шудря, Вадим Крищенко, Борис Олійник, Микола Охмакевич, Михайло Слабошпицький, В’ячеслав Брюховецький, Ігор Римарук, Михайло Сидоржевський, Лариса Івшина, Сергій Квіт, Алла Мазур, Микола Княжицький та багато інших відомих діячів журналістики, політики та культури. Серед них також неодноразові переможці й лавреати загальнонаціонального конкурсу “Українська мова – мова єднання”, головний редактор газети “Слово Просвіти” Ігор Зоц, заслужений журналіст України та головний редактор газети “Молодь України” Юрій Брязгунов, відомий публіцист, заслужений журналіст України Андрій Нечитайло, секретар Київської організації НСЖУ Алла Малієнко, нинішній директор Інституту журналістики Шевченкового університету, заслужений працівник культури України Юрій Бондар. Навчально-науковий інститут журналістики є вибором багатьох абітурієнтів як через якість отримуваних знань, так і завдяки чіткій громадській позиції закладу. Спільнота ННІЖ активно долучається до благодійних зборів, проєктів та заходів на підтримку Збройних Сил України. На постійній основі проводяться ярмарки, зібрані кошти від яких спрямовують на потреби української армії. Восени 2024 року в ННІЖ відбулася презентація художнього фільму “Фосфор”, знятого за мотивами оповідання Славка Полятинчука, де розповідається про складнощі адаптування українських ветеранів до цивільного життя. Після перегляду студенти ННІЖ та Військового інституту КНУ мали можливість поспілкуватися із творцями кінострічки та дізнатися про особистий досвід переживання війни активного учасника бойових дій, викладача інституту Дмитра Лінартовича, котрий став головним героєм історії. Подією, що підкреслила важливий зв’язок між професіями медіаспрямування та військовою справою, була зустріч із начальником пресслужби Командування Сухопутних військ Збройних Сил України капітаном Іллею Євлашем, який поділився із слухачами практичними журналістськими та піар-порадами, продемонстрував реальні приклади роботи пресслужби, а також розповів про найвідоміші кейси українського воєнного креативу. ННІЖ-спільнота активно підтримує своїх студентів, випускників та викладачів, які захищають Україну у лавах ЗСУ. Пам’ятають і про тих, хто віддав своє життя за українську свободу. Серед загиблих воїнів – випускників ННІЖ – аеророзвідник бригади “Азов” Олесь Самчук “Каркаде”, який пішов до війська одразу після закінчення навчання на бакалавра спеціальності “Кіно-та телеоператорство”. Ще однією болючою втратою став командир групи Інтернаціонального легіону, капітан Збройних Сил України Олексій Чубашев. Виконуючи свій військовий обов’язок, Олексій не покидав медіасферу: керував радіостанцією “Армія FM” та Військовим телебаченням України, був автором першого військового реаліті “Рекрут.UA”. Також пам’ятаємо Максима Мединського – журналіста та лейтенанта ЗСУ, заступника командира роти 95-тої десантно-штурмової бригади, який продовжував родинну справу захисту Батьківщини. Наприкінці травня в інституті постав Меморіал пам’яті полеглим журналістам, у відкритті якого, окрім студентів та викладачів інституту, взяли участь також військові журналісти, курсанти військового інституту КНУ імені Тараса Шевченка.
Важливого значення надають в ННІЖ розвитку й популяризації української мови. 1994 року за ініціативою професорки Анастасії Іванівни Мамалиги та доцентки Ольги Михайлівни Пазяк кафедри мови та стилістики в інституті було започатковано науково-практичну конференцію “Мова. Суспільство. Журналістика”, яка стала постійно діючим і продуктивним майданчиком обговорення питань функціонування та розвитку української мови. 2005 року конференція набула статусу міжнародної. За її проведення долучаються науковці, викладачі та журналісти-практики Польщі, Туреччини, Сполучених Штатів Америки, Канади, Китаю, Австрії, Грузії, Бангладеш та інших країн. У різні роки темами конференції були “Українська мова та державотворчий процес”, “Українська мова і світ”, “Українська мова на порозі третього тисячоліття”, “Українська мова – джерело духовного відродження суспільства”, “Молодь і державна мова”, “Молодь і державна мова”, “Мова мас-медіа ХХІ ст.”, “Українська мова в сучасному інформаційному просторі”, “Культура мови сучасних мас-медіа в системі соціальних комунікацій” тощо. Також на базі кафедри було проведено цикли круглих столів з актуальних питань міської топоніміки, “Студія нових медіа”, “Друга світова війна у публікаціях сучасних ЗМІ: Слово пам’яті, прощення, надії” та ін. Результатами конференцій є наукові видання, збірники матеріалів, тез, наукових праць. Варто згадати і про доктора філологічних наук, професора інституту Олександра Пономарева (1935–2020). Захист української мови, її розвиток та поширення були покликанням і основними професійними завданнями видатного мовознавця. Його викладацька діяльність поєднувалася з активною науково-дослідницькою роботою: за своє життя професор створив понад 250 наукових, науково-популярних та науково-публіцистичних праць з історії, стилістики й культури української мови, її відродження та утвердження як державної, був заступником голови Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка та активним членом Правописної комісії, яка підготувала нову редакцію правопису української мови, усуваючи наслідки русифікації. Активно працював Олександр Пономарів і в журналістиці, протягом багатьох років вів блог на сайті ВВС News Україна, був експертом багатьох медіа. Значний внесок у розвиток соціолінгвістики зробила Наталія Шумарова – українська мовознавиця, докторка філологічних наук, професорка. Її ґрунтовне дослідження мовної ситуації на початку 90-х років ХХ століття, яке охопило 15 міст та 4000 респондентів, стало цінним джерелом інформації для розуміння мовних процесів того часу. Наукові праці Н. Шумарової здобули визнання не лише в Україні, але й у багатьох країнах – Болгарії, Польщі, Бельгії, Франції, Німеччині та інших. Піднесення морального духу та популяризацію української книги Навчально-науковому інституту журналістики вдалося поєднати в акції “День після війни”. 25 квітня 2024 року в інституті зібралися студенти та викладачі, щоб спільно написати есе з власним баченням першого дня по закінченню російсько-української війни. Роботи 158-ми авторів, написані за лічені години, були передані навчальній групі видавців, які відредагували тексти і створили оригінал-макет збірки. І вже ввечері того ж дня побачив світ перший наклад книги. Увесь процес, від написання до друку, зайняв 8 годин 39 хвилин. Найвище досягнення у номінації “Мінімальний час написання та видання книги” зафіксували представники Національного реєстру рекордів України. Збірку “День після війни” представили на фестивалі “Книжкова країна” у Києві, відбулася також і презентація видавничого рекорду України в Укрінформі, впродовж якої учасникам акції були вручені дипломи рекордсменів. Під час пресконференції в Укрінформі Юрій Бондар, директор Навчально-наукового інституту журналістики, відгукнувся про ініціативу так: “Основа задуму книжки – побачити завтра, побачити спільне завтра, нове і зрозуміти своє місце у цьому новому, щоб зреалізувати нову Україну, де нам бути, де нам жити, де нам творити. Цим проєктом ми хотіли продемонструвати спроможності національної видавничої галузі зреалізовувати такий унікальний проєкт. Це видання, яке вже є рекордом, це наше спільне досягнення, спільна справа”. Ректор КНУ імені Тараса Шевченка Володимир Бугров, який також був учасником акції, сказав про збірку “День після війни”: “Ця книга – унікальність, це про цінності. Україна, про яку ми мріємо – це і є проєкція наших цінностей, бажань, мрій. Ця книга є проєкцією, як перемогти і що буде далі”. “Ініціатива неймовірна. Це символ нашої боротьби, це документ історії, це документ війни. Цей проєкт – гарна школа для майбутніх журналістів”, – підкреслив у своєму виступі очільник НСПУ Михайло Сидоржевський. Тетяна Крайнікова, завідувач« ка кафедри видавничої справи та редагування, зазначила, що “ця книжка є суб’єктом дипломатії”. Це дуже важливий момент в пла« ні функціональності книжки. Це міст, який поведе нас не тільки до української аудиторії, а поведе за океани, до Європейського Союзу, щоб нас глибше зрозуміли, щоб зрозуміли, що ми переживаємо у ці дні, що ми бачимо у нашому майбутньому”. “Це висока благородна акція, яка переслідувала мету, характер ціннісного, орієнтаційного світоглядного щодо об’єднання української нації, об’єднання молоді, розуміння ролі і місця у сьогоднішніх процесах. Це знакова подія з точки зору технологій”, – наголосив Віктор Набруско, заслужений журналіст України, доцент Навчально-наукового інституту журналістики. Засновник “Національного реєстру рекордів України”, заслужений журналіст України Валентин Щербачов у день проведення акції поділився такими міркуваннями: “Унікальний рекорд, якого не було, я гадаю, і не буде більше вкраїні, яка веде страшну війну зі злом, таких країн немає. І там не додумається ніхто… Скільки я збираю рекорди, уже 35 років, надзвичайні рекорди по всьому світу, а-от такого не було і захотілося. І потім, коли вже подали заявку, інститут подав заявку в наш національний реєстр, ми моніторимо, ая весь час думаю: “Це ж не просто рекорд”. Це, ви знаєте, мотиватор для всієї нашої нації, це для тих, хто руки вже опустив, хто втомився і хто вже боїться чогось, от наша молодь показує приклад того, що треба дивитись вперед, івона таки буде перемога, як це не важко…” На реалізацію цього соціального проєкту бюджетні кошти не витрачалися. Весь процес видавництва та просування забезпечили на волонтерських засадах майбутні фахівці, яких готує інститут: журналісти, видавці, продюсери, рекламісти та піарники. Проєкт був реалізований за підтримки партнерів: видавництва “Саміт-книга”, ТОВ “Книжкова майстерня”, Держкомтелерадіо України, Національного інформаційного агентства “Укрінформ”, Національного реєстру рекордів України, Фестивалю “Книжкова країна”, Національних спілок журналістів і письменників України, Видавничо-поліграфічного центру “Київський університет”, меценатів Сергія Вовченка, Ельхана Нурієва та інших доброчинців. Збірка “День після війни” присвятили 190-річчю Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Акція “День після війни” – неймовірно цінний досвід для всіх дотичних до створення книги людей. Вона зміцнює віру, бажання мріяти, а також розуміння, що все можливо і одне заповітне для українців бажання точно здійсниться.
Підготували Юлія РОМАНИШИНА та Юлія СЛИВЮК
Тільки в “СП” · “На початку 30'х років при сокальській “Просвіті” відкрилися курси режисерів. На ці курси приймалася здібна українська молодь”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Микола ПРОЦЮК
Продовження. Початок в ч. 34—38 за 2024 р.
Село на грані двох світів Гарне місце вибрали мої далекі предки для свого поселення. На лівому березі неширокого Західного Бугу на північ від міста Сокаля в незапам’ятні часи поставили вони свої перші хати. Назвали село Городиловичі. Тільки одного не могли передбачити мої предки – майбутніх розділівпереділів, які час від часу влаштовували “царі – всесвітні шинкарі” на нашій, “не своїй,” землі. У давні часи наші князі намагалися тримати ці землі під однією рукою, бо тут проживали люди одного роду і племені. Навіть після упадку Києва в 1240 році, тут продовжувало існувати Галицько-Волинське князівство. Аж в 1363 році Волинь попала під владу Литви, а Галичина була захоплена Польщею в 1386 році. Перша писемна згадка про село Городиловичі датується 1449 роком. У 1937 році поблизу села будувалась цегольня і на тому місці велись розкопки. Під час тих розкопок було знайдено велику кількість кремінного знаряддя, що є доказом заселення цього краю ще в кам’яну добу. Після приєднання Галичини до Польщі настала пора розгулу польської шляхти. Про те, як “керували” ляхи Україною, я писати не буду – є достатньо історичних джерел. Але настав час поділів гонорової Польщі. Внаслідок третього поділу в 1794 році Західна Волинь відійшла до Росії. А Галичина ще раніше, в 1772 році, відійшла до Австрії. Ось так і опинилося моє рідне прибузьке село Городиловичі “на грані двох світів”. Між Галичиною, яка мала змогу помалу “європеїзуватись” у складі Австрії, і Волинню, на яку все більше і більше навалювалось чиновництво наступниці Золотої Орди – Росії. З часом між світоглядами галичан і підросійських українців-таки пролягла глибока прірва, яка іноді дається взнаки ще й донині… Гонорове польське панство ніяк не хотіло змиритись з втратою своїх володінь в Галичині. Тому, навіть позбавлені австрійським цісарем свого панського права над галичанами, вони ще довгі роки вважали себе тут єдиними можновладцями. Так, на могильній плиті останнього городилівського пана-дідича до нашого часу зберігся такий напис (польською мовою. – М. П.): “Якоб Ігнацій Паячковський, володар Городилович, помер 12 січня 1884 року на 68-му році життя “. Отже, навіть через 36 років після скасування панщини нащадки пана Паячковського вважали себе нашими “володарями”. Пізніше вся панська земля була викуплена сокальським жидом Шмуцером. До речі, мій предок по материнській лінії, щоб не відбувати страшну московську солдатську каторгу, нелегально перейшов російсько-австрійський кордон і оселився в нашому селі. Напевно, не хотів далеко віддалятись від своєї рідної Волині. Від нього і пішов в нашому селі рід Литвинчуків. Моя бабуня Ксеня розказувала, як за Австрії в нашому селі святкували одне з найбільших християнських Свят – Богоявлення Господнє, що припадає на 19 січня. Напередодні хлопці й чоловіки вирубували на Бузі ополонку, ставили з льоду великий хрест і поливали його пофарбованою червоним буряком водою. У призначений час святкова процесія з хоругвами в супроводі церковного хору урочисто прибувала на берег Бугу. До ополонки наближався священник з хором. Починалося таїнство освячення води. З протилежного берега на лід спускались наші волинські сусіди, російські підлеглі, щоб також освятити собі воду. Між двома сільськими громадами-сусідами зразу виставлялось “оцеплєніє” з російських солдатів-прикордонників. Вони пильно стежили, щоби люди з двох сусідніх українських сіл не змішувались і не спілкувались між собою. “А вдруг западноє вольнодумство пронікнєт в уми подданих Рассєї” Патрулюючи, солдати весь час промовляли тільки одне слово: – Нельзя, нельзя, ніззя. Отак і запам’ятали мої земляки це перше московське слово – “нельзя”. Перше, та, на жаль, не останнє. Багато ще чудернацьких московських слів і “виразів” прийшлось нам потім “засвоювати”. А мої дідунь Лука, довгими зимовими вечорами латаючи селянські чоботи, які йому зносили з усього села, потихеньку наспівували собі стару галичанську рекрутську пісню: Гей, фірмани, запрягайте коні воронії, Повезете нас до Львова, хлопців молодіїх. Повезете нас до Львова під цісарську браму, Постаємо всі до гліду під одную мяру.
Ви фірери, ви капралі, не робіть нам муки, Бо ми вдома, в тата-мами не знали науки. Бо ми вдома, в тата-мами того не робили, Бо ми з кіньми та з волами за плугом ходили.
*** Ось тут, в селі Городиловичі, що стояло “на грані двох світів,” і народився Василь Процюк. Сталося це 22 грудня 1914 року. Батько Василя – Ярон був надзвичайно працьовитим. Одним з перших селі вимурував хату з цегли і накрив її бляхою. Любив працювати і радів, коли бачив плоди своєї праці. Намагався своєю працею забезпечити добробут своєї родини і щасливе майбутнє діточок – старшенької доньки Ганнусі і молодшого Василька. Але не дав йому ворог роду людського прожити дане Богом життя, Йшла Перша світова війна. Російський цар Микола ІІ, одержимий панслав’янською (а насправді азійською) ідеєю, кинув на “Запад’” мільйонну орду свого “православного воїнства”. Жителі тисяч галицьких сілі і містечок зазнали жорстоких насильств і знущань від російських окупантів. Зайняли вони і село Городиловичі. Почали розбирати стодоли і хліви. З пограбованих дерев’яних брусів і дошок побудували за селом різні оборонні укриття, бліндажі, землянки. Цими ж дошками обкладали внутрішні стінки окопів. Але не врятували ці укріплення росіян. Вони змушені були відступати. Як тільки вони покинули село, Ярон Процюк пішов до тих окопів і почав діставати бруси і дошки зі своїх стодоли і хліва. Адже так тяжко було в свій час придбати ці будівельні матеріали! Так тяжко було це все будувати! А жорстокий окупант все забрав для своєї потреби. Не хотів Ярон, щоб так марно пропадала його праця. Перевіз він свої бруси і дошки на подвір’я і вже намірився відбудовувати хлів і стодолу. Але окупанти знову на деякий час повернулись і побачили, що їхні укріплення розібрані. Ярон зразу ж був заарештований. Його жорстоко побили і декілька діб протримали в ямі. Окупанти ніби хотіли зігнати на ньому всю злобу за свої поразки. Коли ж його випустили, то ходити вже не міг. Мовчки лежав і дивився наповненими слізьми очима на своїх маленьких діточок. А через декілька днів відійшов у інший світ. Сталося це у 1915 році, було йому тоді всього 29 років. Залишилася моя бабуня Лікерія вдовою, а діти – сиротами.
Ріс Василь без батька. У школі вчився добре і мамі намагався по господарстві помагати. Але дуже часто змалку був сумним, замисленим. Напевно, задумувався над тим, а хто ж винен в тому, що він росте без тата? Адже батько не хворів, нікому зла не робив. Ї раптом приходять якісь озброєні нелюди-звірі, забирають тата і катують його, безневинного, так, що він помирає. І нікого за це не засуджують, ніхто за цей злочин не є покараний. Ніби то так повинно бути. Закінчив сільську школу, став на порозі життя. Дуже хотів вчитися дальше, але для того, щоб навчатися в сокальській гімназії потрібно було записатися поляком. А це означало, що одночасно треба було перейти в католицьку віру і ходити до костелу, а не до своєї церкви. Таких перекинчиків люди презирливо називали “хрунями”. На такий поступок Василь згодитися не міг. Двері Gimmnazyji Panstwowej u Sokalu були перед ним зачинені назавжди. Треба було братися до сільської роботи і пройти нелегку дорогу селянина-хлібороба, якою до нього вже пройшли мільйони українців. Але серце чомусь до праці на землі не лежало. Він розумів, що треба працювати, треба бути “як всі”, треба намагатись забезпечити собі якийсь добробут. А перед очима все стояв образ помираючого батька. Хіба ж він не працював, хіба він не гарував? І що з того? Прийшли загарбники-чужинці, добро пограбували, батька закатували. Хіба можна миритися з таким устроєм, з таким ладом? У всьому українському суспільстві в цей час панували розпач і безнадія. Це було майже фізично відчутне больове відчуття.
Маю надію, що народиться в майбутньому в нашому народі геній, який знайде потрібні слова, щоби описати це відчуття великого безмежного народного горя, бо моїх скромних здібностей для цього явно недостатньо. Як болить душа, коли помирає рідна людина? А якщо цей біль помножений тисячократно, бо поминки – в кожній родині? Даремними здавались мільйони жертв, які були покладені українцями на вівтар визвольної боротьби. До нашого села з полів Першої світової війни не повернулося 17 чоловік. Всі вони перебували в Українській Галицькій Армії (УГА) і загинули за Волю України. А ті, хто повернувся додому живими, застали розорені садиби і запустілі поля. Часто й рідні хати зустрічали їх забитими дверима і вікнами. Шість довгих років (1914–1920) не випускали вони зброї з рук. І все то надаремно. А з Росії почали повертатися виселені туди в 1916–1917 рр. наші земляки. Справа в тому, що російські війська при своєму відступі з Галичини намагались захопити якомога більше мирних жителів. В хід йшли всі можливі й неможливі способи: примус, насильство, шантаж, залякування. Деякі наші земляки спокусились на гарні обіцянки-цяцянки московських зайд (ой, скільки ж то
Могила Ярона Процюка (1886–1915) – батька командира УПА Василя Процюка – Кропиви разів наша гірка історія застерігала не вірити їм, а все одно знаходились легковірні люди) і поїхали в далеку дорогу до “єдиновірних братів”. Розплата не забарилась. Більшовицька революція, а потім – голодомор-геноцид. Немало таких переселенців-галичан зложили свої кості в Росії. “Грань між двома світами” посунулася тепер більш ніж на 200 кілометрів на схід, до самої житомирської Волині – батьківщини найпалкішого і найвірнішого радянського комуніста Миколи Островського – Павки Корчагіна. В цьому поступі Польщі на схід важливу роль зіграло українське військо, яке допомогло полякам розбити більшовиків під Варшавою. Варшавська битва, також відома як “Диво на Віслі”, відбулася-25 серпня 1920 року. Вона стала вирішальною битвою радянсько-польської війни, внаслідок якої Польська Республіка зуміла відстояти незалежність, завдавши поразки червоній армії. Союзником польських військ були українські військові з’єднання УНР. Але на укладання мирного договору між Совєтською Росією і Польщею в 1921 році в Ризі українська сторона вже не запрошувалась. Навіщо брати до уваги інтереси якоїсь, чи то “хахляндії”, чи-то “малопольщі”, і взагалі з такими маріонетковими утвореннями, як УРСР, ніхто ніколи не рахувався. В цьому випадку повторилась давня історія, коли після “приєднання” України до Росії в 1654 році всі міждержавні договори між Польщею і Росією укладались без відома української сторони, тобто без врахування інтересів українського народу. Трагічні наслідки такої “дипломатії” повинні бути відомими кожному українцеві. Чи хоча чому-небудь навчимося в нашої ж історії? Не забарилися й нові “господарі” з’явитися. Тріумф переможців-поляків на кістках полеглих українців виглядав зухвало і оперетково. Щоб більше і краще зрозуміти цей світ Василь став багато читати. Дуже скоро прочитав всі книжки, що були в невеликій сільській читальні. Взнав, що є українські книжки в бібліотеці “Просвіти” в Сокалі. Став бувати і там. На початку 30-х років при сокальській “Просвіті” відкрилися курси режисерів. На ці курси приймалася здібна українська молодь, головним чином сільська, яка зуміла би в майбутньому налаштовувати культурне життя в українських селах. Молоді хлопці і дівчата отримували початкові знання режисерської справи, одночасно вивчали твори наших класиків, особливо поезію і драматургію Т. Шевченка. Через місяць навчання Василя не можна було впізнати. Він став енергійним і рухливим, куди й ділася апатія! В навколишніх селах в нього тепер було багато ровесників-однодумців, з якими він навчався на курсах. Як на крилах прибув до Городилович. Зібрав хлопців і дівчат. – Створюємо аматорський гурток. До Шевченківських днів часу вже мало зосталось, отже треба добре попрацювати. Вірші нашого Кобзаря треба читати добре, не затинаючись. Перепишіть тексти з “Кобзаря” і – за роботу! Тобі, Зенику, треба буде вивчити вірш “На вічну пам’ять Котляревському”. Ти маєш файний голос, то справишся. А ти що будеш декламувати, Параню? – звернувся він до чорнявої дівчини, яка стояла збоку і не вмішувалась в розмову. Це була донька Луки Литвинчука, що їх в селі називали “Олекси”. – Я буду читати “Катерину”, – сказала вона тихим, але твердим голосом. – Але ж це ціла поема. Чи встигнеш добре вивчити? – Встигну – знову тихо промовила вона. Він уважно глянув на неї, їх погляди зустрілися. З того часу вони завжди йшли назустріч одне одному. З піднесенням готувались аматори до свого першого концерту. Щоб вивчити вірші і виробити потрібні наголоси і звучання, мусіли навіть закриватись в стодолах, ховаючись від своїх молодших сестричок і братиків, які раптом виявили велику зацікав-
Тільки в “СП” · “Відчувалось, ніби всі вони отримали в молодості якийсь потужний духовний заряд величезної сили, який підтримував їх все життя”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
леність і потяг до високого мистецтва. Увечері в призначений час Кінашів шпихлір (будівля для зберігання зерна. – М. П.) був вщерть заповнений людьми. Із прикрашеного вишитим рушником портрета на своїх нащадків допитливо дивився Тарас. Гуртківці хвилювалися, переживали. Напевно такої доброзичливої і в той же час безжалісної публіки, якою є рідні односельці, ніколи не буває у великих містах. Найменший прорахунок, або ненавмисна помилка можуть потім десятиліттями не сходити з гострих язиків місцевих балакунів. Але все пройшло чудово. Дзвінкий голос Парані нікого не залишив байдужим: Кохайтеся, чорноброві, Та не з москалями, Бо москалі – лихі люди, Роблять лихо з вами. А мій майбутній дядько (бо потім оженився з маминою сестрою Ольгою) Зеновій Фільовський не менш піднесено прочитав своє: На калині одиноке Гніздечко гойдає, А де дівся соловейко? Не питай, не знає. При тому він так розпачливо розводив руками, що глядачі зримо відчули великий трагізм в душі Шевченка після смерті його великого попередника Котляревського. Схвильовані розходились селяни після концерту. Старші побачили, що їм на зміну йде нове прекрасне покоління з чистими душами і помислами. Радісні і збуджені були і гуртківці. А їх очі мимоволі шукали головного “винуватця” сьогоднішнього вечора. Всі розуміли, що “розкритися” сьогодні вони зуміли тільки завдяки йому. Але, якби їх спитали, в чому ж вони бачать заслуги і роль свого наставника, то вони, напевно, і не знали б, як відповісти. А Василь якось хитрувато глянув на своїх друзів і промовив: – А що, друзі, чи не осилимо ми постановку “Сорочинського ярмарку” Гоголя. Бо хоч доля нашого народу була трагічною, але вижити ми зуміли завдяки сміху, а не плачу. То може розвеселимо трохи наших городилівців? Через декілька місяців напружених репетицій побачили селяни на своїй сцені незабутніх і завжди веселих гоголівських персонажів. Від нестримного реготу глядачів дрижали стіни читальні. Всі “предмети” торгівлі на сцені були свої, натуральні. І гарбузи, і образи, і гуска. І знову безсумнівний успіх і вдячність земляків. Після цієї вистави Василь запропонував піти всім разом до Сокаля і сфотографуватись на пам’ять. Я знав цих людей після війни, коли вони вже витримали найжорстокіші удари долі. Завжди відчувалось, ніби всі вони отримали в молодості якийсь потужний духовний заряд величезної сили, який підтримував їх все життя. Вони не мали офіційної освіти, але з ними завжди хотілось спілкуватись. Якийсь незбагненний високий життєвий оптимізм випромінювали вони. Їх завжди щось притягувало одне до одного. При найменшій нагоді намагалися зустрітися, поспілкуватися, хоч жили вже в різних селах і місцевостях. Часом хтось із них, поглянувши на мене, тихо казав мамі: “А твій Микола – вилитий Василь”. Всі замовкали. Пробачте за “ліричний” відступ. Завдяки праці гуртківців в селі завирувало духовне життя, не так гостро відчувалась відірваність від великих культурних центрів. Але хочу звернути увагу на одну суттєву особливість культурного життя галичан в цей час. Такі аматорські гуртки виникали тоді у всій підпольській частині України. Їхнім головним завданням було захистити українців від повного ополячення і духовного закріпачення. Опорою, основою їхньої діяльності були твори українських класиків. І поступово у виконавців і глядачів сформувався дещо заідеалізований романтичний образ Козацької Великої України. Такий образ тої жаданої Великої України вимальовувався і в уяві Василя. Йому іноді здавалося, що той незборимий Козацький Дух ще там є і досі. І достатньо тільки кинути величний клич “За Україну! За Волю!”, як там, – на великій Україні піднімуться нащадки славних запорожців. Прокинеться той Дух і “повіє огонь новий з Холодного Яру”. І повстане вся Україна, проженуть окупантів і почнуть будувати нове життя. І ця наївна, але така чиста і щира, свята Віра в ту Велику Україну, в цей величний Ідеал, весь час вела його потім через війну і тюрму, бої з німцями, поляками, більшовиками, рейди на Житомирщину і Вінниччину, лісові хащі, смерть друзів, зраду гнучкошиєнків. Образ тої Великої України з незборимою силою притягував його. Це велике почуття можна порівняти хіба що з першим коханням молодого юнака. Тільки було воно набагато сильнішим, глибинним.
А тим часом панівні кола Польщі задумали остаточно приборкати українців. Під благозвучною назвою “пацифікація” (замирення) проводились численні акції придушення всього українського, в тому числі вбивства українських патріотів. У 1930 році проводились вибори до польського Сейму. Приїхав до нашого села кандидат в посли до польського Сейму пан Кохан, родом із сусіднього села Тудорковичів. Відбулося сільське віче, на якому пан Кохан виголосив палку промову про те, як він буде обороняти права і свободи українців. І пообіцяв в разі його обрання зробити все для поліпшення становища українського населення. Під впливом тієї промови люди повеселішали, випрямились згорблені спини, очі заблищали надією. Раптом всі почули, як дзвінкий жіночий голос заспівав перші слова нашого Гімну “Ще не вмерла Україна, і Слава, і Воля”. Пісню підхопили – в селі було багато гарних співаків – і ось вже могутній спів полинув над майданом. А тією заспівувачкою була дякова дочка Клавдія Томашівська, яка мала напрочуд гарний 1 сильний голос.
Збоку стояло декілька польських жандармів, але проведенню віча вони не перешкоджали. Тільки жандарм Добровольський занотовував перебіг віча в свій записник. А коли почалась “пацифікація”, то з Сокаля приїхали жандарми, взяли Клавдію до школи і сильно побили її нагайками. Били поляки тоді і городилівців-чоловіків, але і биті і небиті були обурені насильством над молодою жінкою. В душах запалав пекучий вогонь святої помсти, згадались вже призабуті старі кривди і знущання польських панів. Не стільки від болю плакала Клавдзя, як від встиду і ганьби. Вийшла із школи, схиливши голову, пішла додому. Назустріч йшов Василь Сороків (таке було вуличне прізвище родини Василя Процюка), блідий, із стиснутими устами, мовчки підійшов, пильно глянув її в очі, глухо промовив: – Не плач, скоро вони заплатять за все. З того часу знову став мовчазним і замисленим. Розумів, що несучи українську культуру своїм землякам, робить добру справу, не дає зачерствіти їхнім душам в повсякденній важкій праці. Але цього здавалось йому дуже мало. Як знайти вихід з тупика, в якому опинився нарід? Думка, немов пташка в клітці, билась в невидимі стіни, шукаючи відповіді. У цей час дуже велику пропаганду серед українського населення Польщі проводили большевики. Вони через своїх сексотів намагались отруїти свідомість українців “принадами” колгоспного раю. Але почали надходити чутки про страшний голод на Великій Україні. Комуністична пропаганда захлинулась в своїй брехні. А польські можновладці нахабніли все більше. На проведення кожного концерту потрібно було отримати дозвіл в повітовому старостві. В проханні на цей дозвіл треба було вказати репертуар концерту чи вистави. На концерті завжди був присутній польський жандарм, який слідкував за тим, щоб виконувалися тільки ті пісні і інші твори, які були заявлені в проханні і на які був даний дозвіл в старостві. Будьякий відступ від дозволеного репертуару загрожував санкціями у вигляді заборони подальшої концертної діяльності гуртківців. Все це було принизливо і гнітюче.
Дзвін, який був знятий ще в часи Другої світової війни і встановлений напередодні 60'ї річниці виселення усіх жителів Городилович
Гоноровиті, але забудькуваті польські урядовці знову почали говорити про “Жеч Посполіту від можа до можа”. Кращі землі Галичини і Волині віддавались польським колоністам-осадникам, які були опорою польського шовінізму на “веходніх кресах”. Всілякий прояв свідомого українського життя жорстоко придушувався. А українці, як могли, відстоювали свою права, культуру, національну ідентичність. В 1933 році в Городиловичах відбувся фестиваль рідної культури. В цьому ж році молодь насипала коло церкви символічну могилу, як пам’ять про своїх земляків – Українських Січових Стрільців, які загинули за Волю України в лавах Української Галицької Армії, і чиї останки спочивали далеко від рідного села. Польські поліціянти розкинули її. Але вона була висипана знову. Чотири рази поляки руйнували цю могилу і чотири рази молоді городилівці знову відновлювали її. Ця могила стала символом незнищенності Українського Духу, Української Ідеї, Українського Народу! І ось, немов перші весняні пташки, прилинули нові вістки. Від міста до міста, від села до села ширилися чутки про опір польським окупантам, який вела нова сила – Організація Українських Націоналістів. Молоді хлопці і дівчата, які називали себе українськими націоналістами, роз’яснювали людям свою програму. Головна мета – утворення Української Самостійної Соборної Держави. Без своєї держави українці, як народ, не виживуть, змушені будуть зійти з історичної арени, загинуть. Заради такої величної мети молодь без вагань йшла на найтяжчі випробовування, часто віддаючи своє життя. Юнаки і дівчата відчували органічну необхідність нового переможного збройного Повстання і почали готувати себе до нього. Але для цього треба було мати щонайменше дві речі: могутню Організацію з мудрими і вольовими лідерами на чолі і достатню кількість зброї. Я почуваю себе особисто ображеним, коли читаю “аргументи” сьогоднішніх маститих науковців, “спеціалістів” з теорії націоналізму про те, що творці українського націоналізму запозичили його нібито у італійських фашистів і німецьких нацистів. Хіба в Коновальця, Донцова, Бандери було мало причин подати людям Клич Свободи “Україна понад усе!” без всіляких зовнішніх впливів? Я розумію, що тим “маститим спеціалістам”, як-то кажуть, “не дано” цього зрозуміти. Та й замовлення їм відповідні дають їхні роботодавці, але ж ці “творіння” видаються масовими тиражами 1 широко розповсюджуються, спотворюючи нашу історію і розтліваючи душі молодих українців. Український визвольний націоналістичний рух народився на власному ґрунті, маючи глибинні внутрішні народні корені Ніякі зовнішні сили не могли штучно нав’язати такого потужного вибуху, який був підготовлений ОУН перед Другою світовою війною. Василь вирішив пов’язати свою подальшу долю з Організацією Українських Націоналістів. У 1935 році він вступив до ОУН. Разом з ним до ОУН тоді вступив також і його побратим-однодумець Володимир Семенчук, який тільки тепер (о старі підпільники-конспіратори!) розказав про цю подію. Володимир Семенчук проживав потім в селі Ульвівку на Сокальщині, недалеко від того місця, де колись було село Городиловичі. У 1994 році під час зустрічі з колишнім вояком УПА Миколою Стасюком – Гораком він розказав, як разом з Василем Процюком вступав в 1935 році до ОУН. Присягу Василь Процюк і Володимир Семенчук складали в читальні “Просвіти” в невеличкому приміщенні за сценою. А приймав присягу чоловік (прізвище невідоме) із Стенятина. Я думаю, що цього чоловіка – члена ОУН із Стенятина до Городилович також привів Василь Процюк. Які підстави є в мене для такої думки? Справа в тому, що Василь часто бував в селі Стенятині звідки родом була його мама Лікерія. Там проживали його тітки, були його двоюрідні брати і сестри. І ще там в нього було багато друзів-однодумців. Можливо одному з них Василь і признався, що хотів би вступити до ОУН. Цей друг сам вже був в ОУН. Через деякий час він прийшов до Городилович і сказав Василеві, що він має доручення від Проводу прийняти його з друзями до ОУН, що й було зроблено. Після вступу до ОУН життя Василя наповнилось новим змістом. Ще одним активним націоналістом в селі був Михайло Щерба. Це був здібний хлопець, свідомий українець. Він навіть деякий час навчався в сокальській гімназії. Але за те, що він завжди захищав свою гідність, як українця, його виключили з гімназії. Прийшовши додому, він організував в селі осередок ОУН. З молодечим запалом Михайло організовував різні антипольські акції. Так, в Городиловичах і Печигорах на колонії були зірвані польські орли – символи польської влади. Акцію в Печигорах провели Василь Процюк, Володимир Семенчук і Ярон Яремчук. А в Городиловичах польські орли позривали Ілько Яремків, Микола Гойдало і Михайло Сиса. Звичайно, підозра впала на Михайла Щербу, бо він вже був на обліку в поліції. Щоб уникнути арешту, він втік з села до Литви. Станичним ОУН у Городиловичах був спочатку Михайло Сидор, а вже перед війною – Ілько Яремків. Далі буде.
Меморіальний комплекс на місці спаленого села Городиловичі
Незабутні · “Наша правда, і гнів, і сльоза На руїну і голову ката Упадуть, наче судна гроза”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Володимир СТЕЦЮК, поет, журналіст, голова ГО “Громадський клуб “Український час”
Михайло Семенович Пронченко (7 вересня 1909 року, Вошиве-Покровське (Апостолове) – 11 лютого 1942, Кривий Ріг) – представник українського “розстріляного відродження”, полум’яний поет-патріот, в’язень сталінського ГУЛАГу, учасник націоналістичного підпілля в окупованому Кривому Розі (редагував український округовий часопис “Дзвін”, видав в окупації поетичну збірку “Кобза”, 1941). Заарештований і розстріляний гестапо 11 лютого 1942 року і кинутий у шурф шахти. Полум’яне поетичне слово і трагічна доля митця, засланого у далекосхідний табір московським більшовицьким режимом у 1933-му і розстріляного нацистами у 1942-му, неспростовно засвідчує, яким героїчно-жертовним був шлях боротьби, обраний кращими синами поневоленої України, розіп’ятої між більшовицькою і нацистською імперіями зла.
Вольове рішення з відновлення історичної справедливості Рішенням Дніпропетровської ОДА від 26.07.2024 р. одну з вулиць Кривого Рогу перейменовано на честь учасника українського визвольного руху на Криворіжжі, поета Михайла Пронченка. Цим вольовим рішенням обласного державного керівництва визначено перейменування ще понад двохсот об’єктів топоніміки міста й окремих районів області на честь видатних діячів доби Української революції 1917 – 1921 років і подальших змагань за самостійну Україну, зокрема Степана Бандери, Івана Вовчука, Олега Ольжича, Юрія Липи та інших українських достойників. Пропозиції щодо перейменування місцевих топонімів на честь героїв Українського визвольного руху чомусь ніяк не могли пройти через адміністративне сито криворізької влади і депутатського корпусу під час попередніх кампаній у ході декомунізації та деколонізації. Як голова Громадського клубу “Український час”, який подавав пропозиції щодо понад 50-ти таких перейменувань, зокрема на честь поета Михайла Пронченка, про якого пишу у ЗМІ ще з 90-х років минулого століття, можу засвідчити, що через це адміністративне криворізьке сито пройшли до перейменування лише дві наші пропозиції. Тому такі вольові кроки обласної влади у безумовно правильному напрямку – в плані відновлення історичної пам’яті та історичної справедливості – можна тільки вітати. До прикладу варто зазначити, що з початком нацистської окупації Кривого Рогу, поки німецьке командування переймалося проблемами фронту, а колишнє радянське керівництво разом з енкаведистами та гебістами чкурнули в тил, місцевим націоналістам, зокрема гірничому інженерові Сергію Шерстюку, редакторові українського округового часопису “Дзвін” Михайлові Пронченку та іншим членам проводу вдалося досить швидко створити міську управу й запровадити цивільну українську владу, яка в 1941 році здійснила зокрема перейменування усіх міських вулиць в українському революційному дусі, провівши таким чином декомунізацію та українізацію протягом лічених днів.
Доля поета як уособлення долі України У зв’язку з довгоочікуваним перейменуванням однієї з криворізьких вулиць на честь Михайла Пронченка та 115-ми роковинами з дня його народження хотів би ще раз привернути увагу до цієї визначної постаті загальноукраїнського рівня. Адже такого жертовного служіння Україні й такого відкритого, палкого і пристрасного бажання побачити її вільною, в українському літературному середовищі 30–40-х років і в радянській підцензурній літературній спадщині цього періоду треба ще пошукати. Лише два факти з короткого, але надзвичайно буремного й трагічного життя поета: у 1933-му за вірш про Голодомор запроторений сталінським режимом до ГУЛАГу – у далекосхідний табір у Тахтамигді; у 1942-му за участь у націоналістичному підпіллі й проголошення та оспівування у статтях і віршах ідеї Самостійної Української Держави – розстріляний гестапо і кинутий у шурф старої шахти. Тож сама доля митця, який опинившись між жорнами двох найжорстокіших в історії режимів – російського більшовизму та німецького нацизму, є уособленням долі самої України, розіп’ятої в 30–40-х роках минулого сторіччя між багнетами двох імперій світового зла – більшовицької та нацистської. Але, як і тоді, визвольний дух поезій Михайла Пронченка і під час чергової московської навали кличе сьогодні українців до продовження боротьби: Ми устали з руїни і горя, Із льохів ми устали – і йдем! Розливається хвилями моря Наша правда, що сяє вогнем. Михайло Семенович Пронченко народився в бідній селянській родині. З дитинства мусив наймитувати й одночасно навчатися в школі. Тож змалку мав гостре відчуття справедливості й зацікавлене сприйняття всього, що було пов’язане з українською минувшиною та культурою, традиціями й героїчною історичною спадщиною Запорозького козацтва. Власне, глибина страждань українського народу і героїка боротьби за вільну Україну й віддзеркалюються в поезіях полум’яного поета, які він почав писати ледве не за шкільною партою. Становлення Михайла Пронченка як своєрідного українського поета відбувалося в 20-ті роки. Видавши в Кривому Розі свою першу збірку “Здобуваю надра” (1927), він відразу ж привернув увагу знаних майстрів слова, отримав схвальні відгуки від Миколи Хвильового та Дмитра Яворницького. В подальшому з академіком Яворницьким у нього зав’язалися приязні стосунки, адже мав неабияке захоплення добою козацтва. Був близько знайомий і з видатним українським поетом Володимиром Сосюрою, з яким тривалий час листувався. Входив до ВУСППу, філія якої в той час відкрилася і в Кривому Розі. Друкувався в газетах “Червоний гірник”, “Зоря”, часописах “Молодняк”, “Кривбас”. Від 1930 року Пронченко був літпрацівником газети “Червоний гірник” і часопису “Кривбас”. Однак у період згортання сталінським режимом процесу так званої українізації, започаткованої українськими націонал-більшовиками, національно свідомим людям з незалежницькими переконаннями в жорстких лабетах тоталітарної більшовицької системи місця вже не було. Звинувачений в антирадянській агітації та українському буржуазному націоналізмі, 1933 року Михайло Пронченко отримав 5 років заслання, опинившись у далекосхідному таборі в Тахтамигді. На думку деяких сучасників, однією з причин переслідування поета радянським режимом був написаний ним вірш про Голодомор. Однак і в неволі Пронченко продовжував творити. Щоправда, щоби зберегти написане, поезії, а серед них були й досить значні за обсягом твори, треба було тільки запам’ятовувати, адже нагляд за “політичними” був надто суворим. У далекосхідному таборі Михайло Пронченко познайомився з відомим українським письменником Іваном Багряним, який пізніше присвятив йому свою повість-вертеп “Розгром” (1948). До Кривого Рогу Михайло Пронченко повернувся із заслання наприкінці 1939 року. Повернувся з так званим “вовчим білетом”, тому на роботу його ніде не брали. У відчаї він неодноразово звертається навіть за допомогою щодо працевлаштування до Володимира Сосюри, з яким мав товариські стосунки. Але й відомий поет був на той час під суворим наглядом, тож допомогти своєму криворізькому товаришеві нічим не міг. З наближенням фронту перед приходом німців протягом тижня мусив переховуватись “у куширах”, щоби перед відходом його не “зачистили” енкаведисти разом з іншими “ворогами народу”. У період німецької окупації Михайло Пронченко став одним із провідників націоналістичного підпілля. Видавав і редагував започаткований ним у 1941-му округовий український часопис “Дзвін”, кожен випуск якого, що виходив у світ за його редакцією, був присвячений висвітленню подій, пов’язаних з визвольним рухом періоду української революції 1917-1921 рр., діяльності УНР, ролі таких видатних діячів українського відродження як Симон Петлюра, Євген Коновалець, Андрій Кащенко, Микола Хвильовий, а також нещадній критиці радянського режиму і палкій агітації за потвердження українського самостійницького життя. В окупації поет видав збірку пісень часів визвольних змагань “Тризуб” і свою невеличку поетичну збірку “Кобза”, до якої ввійшли його пристрасні поезії, сповнені гіркоти смутку, відчаю і болю за ті страждання, які випали на долю українського народу. Не співала сім’я солов’їна, Де печаль, де наруга і мла, – У сльозах утопала Вкраїна І втопитись ніяк не могла. Пронченко – один із небагатьох українських митців слова, які в той час насмілилися торкнутися і найболючішої теми у вітчизняній історії – Голодомору 1932–1933 років. Написав, що називається, по гарячих слідах вірш “Забирали останню зернину”, датований 1933 роком, у якому є такі вбивчо правдиві слова: В хаті – дітки, а батька немає. І нема повороту йому… Комсомолець мішок підіймає І несе, як життя, у пітьму. Але водночас “Кобза” Михайла Пронченка просякнута і пафосом визвольної боротьби: Ворогам, недолюдкам шаленим, Не затьмарити Днини Нові, Написали ми гасла вогненні На Великій Своїй Корогві. За наругу, знущання і ґрати Наша правда, і гнів, і сльоза На руїну і голову ката Упадуть, наче судна гроза. У цей надзвичайно складний і разом з тим сповнений надій на потвердження України як самостійної держави окупаційний період Михайло Пронченко виступає і як драматург, захоплений історичною визвольною тематикою. Його перу належать написані в цей час історичні драми “Мазепа”, “Тарас Трясило”, “Байда”. У 1941 році було створено поетом і поему “Симон Петлюра”, яка користувалася неабиякою популярністю. Як згадував син поета Анатолій Пронченко, наприкінці листопада 1941 року в клубі “Просвіти” виступала капела бандуристів під керівництвом Назаренка, яка виконувала й твори поета, зокрема співала його поему “Симон Петлюра”. Ой, у полі жито збито копитами, – Виступають хлопці лавами-рядами! Виступають хлопці в зброї та завзятті, Силою і співом сповнені, багаті. Плинуть, наче море, по степу, толоці, Дзвонить любо зброя в кожного при боці. Наче сонця промінь, битими шляхами Виступає Симон перед козаками. (Уривок з поеми “Симон Петлюра”, 1941 р.) На жаль, доля цих творів невідома. За словами Анатолія Пронченка, батьків архів разом з його творами було конфісковано в 1947 році радянськими органами (“Кобза”, Дніпропетровськ, 1995. – Анатолій Пронченко. Та в серце гнів багнетом коле, с. 84). У своїх спогадах про діяльність поета в
Михайло Пронченко, з графічного зображен' ня, створеного художником Кравченком до видання збірки “Кобза”
період німецької окупації його земляк, відомий журналіст і громадський діяч української діаспори Юрій Семенко писав: “…Його вірші, як і видавнича діяльність, знаходять палкий відгомін серед населення Криворіжжя і мають помітний вплив на розвіяння більшовицької гіпнози й страху заляканих комуністичним терором людей, що енергійно взялися за відбудову українського національного життя”. (“Кобза”, Дніпропетровськ, 1995. – Юрій Семенко. Пам’яті Михайла Пронченка, с. 93). Однак поблажливе ставлення зайнятого проблемами фронту німецького військового командування до національно-державницьких устремлінь українців дуже швидко минулося. З прибуттям до Кривого Рогу цивільного начальства – гебітскомісарів і райхінспекторів, зодягнених у руду форму членів нацистської партії, ситуація дуже швидко змінилася. Щойно створений німецький відділ пропаганди починає втручатися в редакційну роботу Михайла Пронченка. Звісно, незалежницька позиція редактора і редакційна політика часопису “Дзвін” новому окупаційному режиму була не до вподоби. Невдовзі його усувають від редакторства, а на початку 1942 року заарештовують. Але й під арештом думки про долю України не залишають поета. Не треба нам нічого від життя, Ні почестей, ні грошей, ані слави. Лише Держави треба вороття – Святої Української Держави! Ці рядки Михайло Пронченко написав незадовго до розстрілу, а під час розстрілу, як згадували свідки, співав “Ще не вмерла Україна”. Пройшовши через голодомори і репресії більшовицького режиму, поет загинув від німецької кулі, розстріляний нацистами у лютому 1942 року разом з його криворізькими товаришами по націоналістичному підпіллю Сергієм Шерстюком, Іваном Потапенком і Ганкою Максимець. Так трагічно склалася доля провісника української незалежності, що опинився між жорнами двох найжорстокіших в історії імперських режимів – російського більшовизму і німецького нацизму. За своє коротке, але напрочуд насичене життя Михайло Пронченко багато чого не встиг зробити, та було в ньому найголовніше – велика любов до України та боротьба за омріяну багатьма поколіннями українців Самостійність Української Держави. За що й віддав найдорожче – своє життя. Ще будучи на засланні в Тахтамигді, поет писав: Мені не страшно, що загину. За думку страшно, за одну, Що у ярмі і я покину Мою печальну сторону! На жаль, він пішов з життя, залишивши Україну в ярмі, але його палке бажання і тверде переконання, що рано чи пізно вона таки його скине і стане вільною, були недаремними. Сьогодні незалежну Українську Держа-
Незабутні · “Визволення України – дивовижної країни, багатшої від якої, за словами поета, немає, але й біднішу важко знайти”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ву ми таки маємо. Але на неї знову зазіхає кривава недоімперія, яка, за поетичними висловами Михайла Пронченка, не раз ішла на нас ордою і “в сутані чорній і кривавій ішов московський Чінгіс-Хан”. І знову ллється кров, і “від наруги, від туги лютої і бід” знову никне українське дерево життя. Але дає йому сили і снаги одвічна енергія боротьби, з якою кращі сини України йшли і йдуть сьогодні, “щоб неволю навік повалить” і щоб “розбивши облуди кайдани, заспівали ми вільно пісні” (“Україно моя!”, 1941). З поверненням окупаційного московського режиму ім’я полум’яного поета-патріота Михайла Пронченка у повоєнні роки було піддане забуттю. І лише після здобуття Україною незалежності в 1995 році побачило світ видання, яке фактично повернуло нам пам’ять про натхненного співця визволення України – дивовижної країни, багатшої від якої, за словами поета, немає, але й біднішу важко знайти, й ніде немає більше героїв, але й рабів більше ніде не зустріти, й “ніхто не мав такої волі духа, та і оков таких ніхто не мав” (“Я півземлі пройшов”, 1940). Ідеться про книгу “Кобза”, яку підготували до друку син поета Анатолій Пронченко та знаний літературознавець, краєзнавець, історик літератури з Дніпра Микола Чабан. / Пронченко М. С. Кобза: Збірка вибраних творів і спогади сучасників (упорядники Микола Чабан і Анатолій Пронченко), Дніпропетровськ: ВПОП “Дніпро”, 1995, 160 с.). Видання побачило світ у видавничо-поліграфічному орендному підприємстві “Дніпро” завдяки сприянню і спонсорській допомозі багатьох небайдужих українців з України та діаспори. До книги повністю ввійшла однойменна поетична збірка, видана поетом у 1941 році в окупованому Кривому Розі, а також поезії різних років, виявлені в періодиці та літературних архівах. Творчий доробок автора доповнюють його історичні й мемуарні нариси, листи до академіка Дмитра Яворницького та українського поета Володимира Сосюри, а також спогади сучасників. Єдиний примірник першого окупаційного видання “Кобзи” упорядникам вдалося розшукати аж у далекій Австралії – його дивом зберіг український письменник-емігрант Дмитро Васильович Нитченко. За свідченнями сучасників, майже весь наклад виданої Пронченком в окупації збірки “Кобза” було знищено німецькою окупаційною владою, а ті примірники, які лишилися у його найближчого оточення, з поверненням більшовицької влади або вилучили пильні працівники НКВД-МГБ, або знищили самі ж їхні власники, адже тримати їх на руках було вже вкрай небезпечно.
Пам’ять. Замість післямови На жаль, Кривий Ріг досі не вшанував належним чином полум’яного поета-патріота ні пам’ятною дошкою на будівлі, де в період німецької окупації розташовувалась міська “Просвіта” і де жив і працював Михайло Пронченко, ні пам’ятником. Немає пам’ятного знаку і біля старої шахти, де в лютому 1942-го були розстріляні гестапівцями Михайло Пронченко та інші учасники націоналістичного підпілля. Очевидно, це все ще попереду, коли, за словами поета, відбудеться “вороття святої Української Держави”. Якось мій добрий знайомий криворізький професор-історик Віталій Вікторович Стецкевич, діти якого нині живуть у Канаді, зателефонував мені й питає: “Як ти гадаєш, про кого з наших земляків розповідається на шостій сторінці читанки для учнів української недільної школи, яку відвідує мій внук?” Як виявилося, про поета Михайла Пронченка! На жаль, в українських школах, а найперше в криворізьких, співця визвольних змагань за Вільну Україну не вивчають. Напевно, сьогоднішній правлячій українській верстві борці за українську Свободу не потрібні, а лише “миротворці”, здатні віддати ворогові за сумнівний мир далеко не сумнівні українські землі, политі кров’ю українських звитяжців попередніх і нинішніх поколінь. І ще один доволі знаковий момент: готуючи цю статтю, знайшов в інтернеті написаний мною матеріал 5 років тому з нагоди 110-ї річниці з дня народження поета – у “Кримській Світлиці”. Вдячний за цю публікацію моєму колезі і другові, ім’я якого не називаю з міркувань його безпеки. Але сам факт, що про Михайла Пронченка все ще можуть читати і в окупованому рашистами українському Криму, – надихає!
Незабутні · “Визволення України – дивовижної країни, багатшої від якої, за словами поета, немає, але й біднішу важко знайти”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ 26 вересня Олесю Лупію – поету, прозаїку, публіцисту, кіносценаристу – відкрито меморіальну дошку на письменницькому будинку, що на вулиці Михайла Омеляновича-Павленка, 3, в Києві.
Михайло НАЄНКО
Вступним словом захід розпочав голова НСПУ Михайло Сидоржевський. Він говорив про багатогранність таланту письменника як одного з відомих літераторів-шістдесятників. “Пан Олесь працював над оновленою редакцією Статуту НСПУ, – сказав М. Сидоржевський. – До його вагомих і доцільних порад дослуховувалися колеги, він був і залишається для всіх зразком патріотизму, мужності й авторитету”. Цю думку розширили виступи письменників – учасників заходу. Драматург і есеїст Василь Неволов прочитав щемливий вірш Олеся Лупія “Сказати все” з поетичної збірки “Любов і лад” (1982). Поет Петро Засенко розповів про студентські роки поета і про спільне відвідування Літературної студії КДУ імені Тараса Шевченка в кінці 50-х років ХХ ст. Літстудійцями тоді чи раніше були Василь Симоненко, Василь Діденко, Іван Драч, Володимир Підпалий, Станіслав Зінчук та ін. Поет, прозаїк і літературний критик Олександер Шугай наголосив на людяності поета в ставленні і до нього, і до всіх, з ким той спілкувався чи співпрацював. Зокрема, він допоміг Олександру Шугаю влаштуватися після армійської служби на роботу в газеті “Молодь України”, одержати київську прописку, що в часи УРСР мало принципове канцелярське значення: “Не маєш прописки – не візьмуть на роботу, не маєш роботи – не пропишуть ні в Києві, ні в Київській області”. Поет-перекладач Сергій Борщевський продемонстрував збірку поезій О. Лупія, підписану йому в далекому 1974 р. (“Люди всієї планети”), а також прочитав вірш поета “Іду, іду просторами землі”, перекладену ним іспанською мовою. Прозаїк В’ячеслав Медвідь згадав, що з Олесем Лупієм вони не раз перетиналися під час письменницьких заходів у Києві, і прокоментував світлину, на якій зображена їхня співпраця в одному з київських видавництв. Я сказав, що Олесь Лупій був останнім письменником, із яким у цьому письменницькому будинку можна було поговорити про новини літератури та про студентську Літературну студію. Тут 50 років тому поселилися і проживали старші письменники – прозаїки Анатолій Дімаров, Анатолій Дрофань, Василь Бережний, Юрій Мушкетик, Анатолій Мороз та Петро Гандзюра, поет Борислав Степанюк, літературний критик Іван Зуб, перекладач Микола Лукаш, а з молодших шістдесятників – Іван Драч, Микола Вінграновський, Євген Гуцало, Станіслав Зінчук та ін. Я прийшов у цей будинок через 20 років після його заселення і застав не всіх названих. Усі вони заслуговують меморіальних дошок, бо зробили значний внесок у літературу, в українську духовність. Олесь Лупій, будучи студентом Київського університету, очолював Літературну студію, яка завдяки йому стала іменною – Студія імені Чумака (абревіатура СІЧ, за яку від тодішнього начальства перепало і Олесю, і куратору студії професору-письменнику Арсену Іщуку). З ініціативи Олеся Лупія видано 1-й випуск студентського альманаху “Світанок” (1960) із творами майбутніх Героїв України Юрія Мушкетика та Івана Драча, Шевченківських лавреатів Миколи Шудрі та Олеся Лупія, відомого поета-пісняра Василя Діденка та ін. Альманах мені вдалося відродити через 30 років з назвою “Сві-й-танок”. Нині виходить вже 15-й випуск альманаху, в якому опубліковані твори молодих авторів рубежу ХХ–ХХІ століть. Серед них – лавреатки Державної премії імені Лесі Українки Олесі Мамчич, поетеси Олени Герасим’юк, яка номінувалася на Шевченківську премію, поетеси Людмили Дядченко, твори якої перекладені італійською, англійською, румунською та багатьма східними мовами, а також твори багатьох випускників освітньої програми “Літературна творчість”, яку вдалося разом із головою НСПУ Юрієм Мушкетиком відкрити в університеті 25 років тому. Деякі твори Олеся Лупія екранізовані, зокрема, роман про князя Данила Галицького. Заслуговує на екранізацію і роман “Падіння давньої столиці”, за який письменнику присуджена Шевченківська премія. До шевченківського лавреатства Олесь Лупій ішов справді від літстудійця в Київському університеті. А стати літстудійцем (як і загалом – студентом Київського університету) йому було не просто. Його біографія і типова й нетипова в цьому розумінні. Родом із Галичини, він у дуже ранньому дитинстві “захопив” трохи польського панування в тій Галичині, потім, після приєднання заходу України до есесеру, став сином репресованих радвладою батьків, а в радянській школі зазнав типового для неї виховання: радяніст і атеїст. Вступити на навчання до Київського університету (на філологічний факультет) йому допоміг (за його зізнанням у приватній розмові) поет і літературознавець Степан Крижанівський, який у 50-х роках ХХ століття завідував відділом української радянської літератури в академічному Інституті літератури та (за сумісництвом) читав літературні спецкурси в Київському університеті. Олесь Лупій і до навчання в цьому виші пробував віршувати, однак активніше потяг до художнього слова в ньому розвинувся саме в університетські роки. Аж до того, що з-поміж тодішніх студентів-літстудійців він став найпомітнішим і його було обрано старостою університетської літстудії. Та ще й першої іменної: досі вона була просто студією, а потім (за пропозицією самого Олеся Лупія) їй присвоєне було ім’я Василя Чумака. Молодого, дев’ятнадцятирічного поета, якого вбили денікінці, а радвлада на довго занесла його в список “неугодних”. Реабілітації Василь Чумак дочекався в часи так званої “хрущовської відлиги” і тому університетські літстудійці взяли його ім’я в назву своєї студії: “Студія імені Чумака”. Абревіатура з цього словосполучення читалася як “СІЧ”, що викликало в тодішнього партійного керівництва університету неабияке занепокоєння. Олесь Васильович розповів мені, що його як старосту літстудії та професора Арсена Іщука, який, будучи завідувачем кафедри історії української літератури, “відповідав” за роботу студії, було викликано в тодішній партком університету і суворо запитано: “Что это за сеч там у вас объявилася?”. Маючи схильність до гумору, Арсен Олексійович вирішив схитрувати, сказавши: “Це не та сеч, що ви думаєте, не та сеч, то “Студія імені Чумака”, в якій студенти з літературним обдарованням вдосконалюють свої літературні здібності”. Партійне керівництво нібито усміхнулося і відпустило професора Арсена Іщука та старосту літстудії Олеся Лупія без покарань. Єдине, що воно запропонувало, – припинити видання літстудійцям іменного посвідчення. Мовляв, вони просто студенти, їм видано студентські квитки і цього достатньо. Через багато років я попросив Олеся Лупія особисто розповісти і про ту “історію”, і загалом – про літстудію СІЧ у часи його керівництва нею. Він погодився і підготував детальну розповідь, опубліковану в газеті “Літературна Україна”. Також він підготував ґрунтовний спогад про поета Івана Драча, який після нього в 1960–1961 рр. був старостою Літературної студії СІЧ (“Талант і мужність інтелігента”). Цей спогад опубліковано у студентському альманасі “Сві-й-танок” № 12 (2020). Щиро подякували учасникам відкриття меморіальної дошки Олеся Лупія дружина письменника Леся Степанівна, син Богдан і його дружина Ірина, а також мешканці будинку, яким випало жити й працювати поруч із названими вище письменниками та із самим Олесем Лупієм. Автор меморіальної дошки скульптор Іван Петрович Мельничук – член Національної спілки художників України, учень знаменитого майстра живопису Віктора Чепелика.
Фото надав Богдан Лупій
Арт"калейдоскоп “Все пронизано українським духом незламності”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Едуарда МЕЖУЛА та із сайту Миколаївського театру
Героїня моновистави Надія зібрала в маленьку валізу все минуле життя. Теперішнє поставила на паузу. Жити спогадами, машинально виконуючи буденну рутину, – таке сьогодення української біженки за кордоном. Батьки в окупації, хлопець на фронті. Постійне чекання на хороші новини. Але є одне, що допомагає триматися, – це спів! Вона співає в метро і переходах, збираючи гроші на допомогу своїй країні. Вона співає українські пісні, розповідаючи перехожим про величну культуру свого народу. Вона співає, щоб не втратити власну ідентичність. І отримує шанс. Чи скористається ним? Чи повернеться додому? – Це була моя копродукція з Людмилою Оспадовою, – пригадує режисер-постановник, директор-художній керівник Миколаївського академічного художнього драматичного театру, заслужений діяч мистецтв України Артем Свистун. – Ідея створити авторський текст і зробити це на хроніці документальних подій у мене була вперше. Особлива тематика про біженок, жінок, які виїхали за кордон. Вони можуть картати себе за те, що виїхали з України. Але треба розуміти, що вони це зробили для того, аби врятувати дітей, зберегти своє життя. У багатьох із них батьки зали-
“Катерина”
шилися на окупованих територіях. Це наше сьогодення. Цей проєкт вже показали в Миколаєві, Ужгороді, Києві. Готуємося до закордонних поїздок, щоб підняти цю тему в різних куточках світу. Саме тому у виставі звучить багато українських пісень. Є тут Ліна Костенко, згадується український борщ, вишиванка. Все пронизано українським духом незламності. В образі нашої героїні ми показуємо весь український світ, незламність українців. Весною цього року привозили до Києва моновиставу “Проста українська скіфська баба” за романом Тамари Горіха Зерня “Доця”. Образ героїні втілила Марія Васильєва, вона й авторка інсценізації. Вистава перекликається із сьогоденням, але вона про початок, про АТО. Як режисер розумів, що треба ставити нову виставу про сьогодення, і давати можливість глядачеві замислитися про наше майбутнє, підтримати тих, хто за кордоном. Так народилась моновистава “Бо я і є Україна!”. Це вистава рефлексійна. Глядач плаче, радіє на піснях, щось згадує. Роль героїні виконує Ольга Сторожук. Це провідна акторка нашого театру, прийшла до нас на початку повномасштабного вторгнення у 2022 році. Вона не злякалася обстрілів Миколаєва в перші дні війни. Місто залишалося без світла та води, але ця тендітна дівчина брала участь у концертних програмах. Ми побачили в ній і талант драматичної акторки. Також її можна побачити в образі Катерини у виставі, що є копродукцією Миколаївського та Херсонського театрів. Ми її створювали до 210-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка. У травні запропонували їй зробити музичну виставу, тому що вона дійсно талановито співає, яскрава. Взяли пісні з репертуару Квітки Цісик. Оля сама займається вокалом, має музичну освіту. Керівниця музичної частини театру Катерина Мірзоян підібрала з нею музичне оформлення, щоб створити атмосферу вистави. Загалом вистава – це синтетична робота звукорежисера, освітлювача, музикантів, яких ми зібрали. До речі, музиканти – це родина. Коли ми починали роботу над виставою, то мені чогось не вистачало як режисерові. Звернувся до керівника сімейного ансамблю Андрія Криворучка. Він, на жаль, не зміг приїхати до Києва. Але на сцені грають його дружина і дві доньки. Ця родина допомагає героїні створити образ. Це єднання музики, слова, співу та емоцій, які пережила ця дівчина. Також хотілося б згадати авторку тексту Людмилу Оспадову, яка зараз перебуває в Болгарії. Вона пройшла шлях біженки від початку, знає багато історій інших біженок, і це їй допомогло під час написання п’єси. Відео підготував Сергій Васильєв. Це підбір ілюстративного матеріалу переважно для іноземного глядача. Тому що в Україні це бачили наживо. Показали виїзд з Маріуполя та те, що сьогодні відбувається в нашій країні. Також показуємо картини Марії Примаченко. Як я вже сказав, ми створили дві моновистави. Вірю, що третя буде про Перемогу! І в кожній виставі є промінчик світла, який дає надію, що колись війна закінчиться. Важливо, якими ми вийдемо з цієї війни. – Від самого початку було зрозуміло, що це доволі складна робота, – зізнається виконавиця ролі Надії Ольга Сторожук. – Моя героїня переживає бурю емоцій від щастя і радості до зневіри, втоми, нерозуміння свого майбутнього. З такими емоціями стикається надзвичайно багато людей з України. Нам потрібна рефлексія, треба зрозуміти, як з цим впоратися, як це прожити. Проживати у тому числі й через виставу. Всі естрадні і народні пісні у виставі звучать в образі Квітки Цісик. З дитинства захоплююся піснями в її виконанні. Саме через ці пісні народжувалася драматична частина вистави. Допомагали в цьому режисер та помічник режисера. Загалом це спільна робота нашого театрального колективу. Я частинка своєї героїні, вона – частинка мене. В її образі прослідковуються
“Котигорошко проти вікінгів”
національні характеристики: жага до волі і свободи, людяність і віра. Адже віра – це світло, яке тебе веде. Думаю, це те, що об’єднує українців. Продовжую працювати над своїм образом. Це робота, яка не закінчується. Скільки буде йти ця вистава, стільки я ростиму як людина й акторка. Так само ростиме ця роль, ростиме сама вистава.
*** Спільним проєктом Миколаївського художнього академічного драматичного театру та Херсонського академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша стала вистава “Котигорошко проти вікінгів”. Її показали на сцені Національного академічного театру імені Івана Франка у рамках ХХVІ Міжнародного театрального фестивалю “Мельпомена Таврії”. “Котигорошко проти вікінгів” – історія звичайного хлопчика, який не вирізняється фізичною силою, проте має напрочуд добре серце, міцний дух і врешті стає справжнім героєм. Після нападу вікінгів на село у західній частині сучасної території України, Котигорошко лишається єдиною надією на порятунок коханої Зоряни, сестер Волемири, Ладомири, Тихомири, матерів та інших жінок. Тому, дізнавшись про своє призначення, він кує булаву, бере кілька корисних уроків у волхвині Ведани та вирушає на пошуки ярла Сіроборода. Дорогою зустрічає майбутніх бойових побратимів: на півночі – лісоруба Вернидуба, сході – шахтаря Вернигору, півдні – пастуха Крутивуса. Об’єднавшись, хлопці долають всі перешкоди та перемагають зло. – Якось директор нашого театру Олександр Книга запропонував мені створити документальну п’єсу про історію спротиву молоді Херсона, — розповідає авторка, завідувачка літературно-драматичної частини Херсонського театру імені Миколи Куліша Альона Мовчан. – П’єса не була поставлена на сцені, але деякі фрагменти з неї я взяла до своєї книжки прози “Окупація”. А наразі маю перший досвід постановки вистави за своєю п’єсою. Її жанр визначили як мюзикл для сімейного перегляду. Генеральний директор-художній керівник театру Куліша Олександр Книга дав завдання створити мюзикл для сімейного перегляду. Про це мені зателефонував та сказав режисер Сергій Павлюк, який уже мав план вистави про українського героя Котигорошка, де б вся Україна об’єднувалася у боротьбі проти спільного ворога. Це був дуже цікавий досвід. А тема близька ще й тому, що ми з чоловіком ста-
“Бо я і є Україна!”
ровіри. Нас цікавить тема давніх слов’ян. Їхні традиції, обряди. Інформацію шукала в книгах, інтернеті. А ще допомогла інтуїція, відчуття того, як могли розгортатися події. Вікінги у мене – це загальний образ ворога, який нападає, знищує. Але, звісно ж, добро перемагає зло. Тексти до більшості пісень написала сама, є тут і кілька автентичних народних творів. А музику створив керівник музичної частини Херсонського театру Олексій Пономарьов. Котигорошко – це образ героя-переможця. Спочатку цей хлопець у нашій виставі невпевнений у собі. Людині потрібен поштовх, аби вона повірила у свої власні сили. Змінюється й наш персонаж, адже на ньому лежить велика місія – визволити жінок з полону, та й взагалі врятувати весь світ. Котигорошко у нас Андрій Балдук, Зоряна – Ольга Сторожук, Мама Зоряни – Олена Власова, Мама Котигорошка — Катерина Черноліченко, Тато Котигорошка – Юрій Грущенко, Тато Зоряни — Алекса Межурецький. Загалом на сцені більше двадцяти акторів з Херсона та Миколаєва. Вистава “Котигорошко проти вікінгів” – це копродукція світла, музики, анімації, автентичного одягу, специфічного гриму. І, безперечно, допомога Миколаївського театру, без якого б ми не змогли втілити вжиття цей проєкт. Нещодавно київська режисерка та акторка Надія Агеєва-Швед запропонували написати сімейну комедію. Прем’єра планується на сцені Арт-центру імені Івана Козловського Національної оперети України.
*** Заключним акордом ХХVІ Міжнародного театрального фестивалю “Мельмопена Таврії” став показ вистави “Катерина” за мотивами поеми Тараса Шевченка, що є також спільним проєктом Миколаївського та Херсонського театрів. Її теж показали на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Перед початком вистави генеральний директор – художній керівник Театру Франка Євген Нищук згадав про гастролі на фестивалях “Мельпомена Таврії”. Ці фестивалі утверджували дух сили, незламності, стійкості, віри в те, що ми є українці. А нині Театр Франка як загальнодержавна сцена має стати майданчиком для всіх колег, які не мають даху над головою. Директор-художній керівник Миколаївського художнього театру Артем Свистун зазначив, що цей театр не припиняв своєї роботи від початку повномасштабної війни, передав вітання від миколаївців. А директор-художній керівник Херсонського театру імені Миколи Куліша Олександр Книга наголосив, що ці гастролі дали можливість акторам знову відчути енергію великого театру… “Катерина” – це відома всім поема Тараса Шевченка в інсценізації Сергія Пав-
Помітною подією в культурно-мистецькому житті столиці стали гастролі театрів з Миколаєва та Херсона. Актори з південних міст України представили київській публіці кілька нових вистав. Миколаївський академічний художній драматичний театр показав у Києві моновиставу за п’єсою Людмили Оспадової та Артема Свистуна “Бо я і є Україна!”. Столичний глядач зміг її побачити на новій сцені Національного академічного театру імені Лесі Українки.
Арт"калейдоскоп · “Мистці як маленькі атоми великого прожектора світла, яке наближає нашу перемогу!” · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
люка. Історія про українку, яка попри застереження закохалась у москаля. Москаль вирушив у похід, пообіцяв повернутися, та, як і варто було очікувати від східного сусіда, не стримав свого слова. І поки він грабував, ґвалтував та вбивав, Катерина народила сина й стала чужинкою в рідному селі та батьківській хаті… Це історія кохання, очікування, зневаги, вигнання, поневіряння, розчарування та смерті… Колоритні українські звичаї й обряди, ставлення до жінки-покритки, недоля дитини, яка не має батьків. У виставі розкривається зневага росіян до українців крізь віки: з часів Кобзаря та до нашого часу. – Вже давно хотів поставити вистави за поемами Тараса Шевченка “Гайдамаки”, “Сон” та “Великий льох”, але допоки такої можливості не було, зізнався заслужений діяч мистецтв України Сергій Павлюк. – А на початку року директор-художній керівник Миколаївського академічного художнього театру Артем Свистун запропонував поставити в цьому театрі виставу за поемою Шевченка “Катерина”, до ювілею Кобзаря. Ідея сподобалася. Звернення до творчості Тараса Григоровича – це завжди виклик. До цього мав практику роботи з творами Ліни Костенко. Її поеми дають можливість режисерові розвивати свою фантазію. З Шевченком, як мені здається, це теж вдалося. До цього мені були ближчими вже згадані поеми Шевченка “Гайдамаки” та “Великий льох”. А в проблематику сім’ї раніше глибоко не проникав. Але коли почав роботу над новою виставою, то провів аналогію з тим, що відбувається зараз і усвідомив, що москалі у той час теж були окупантами. І біда дівчини полягає не і тому, що вона просто порушила соціальні норми, знищила сімейні традиції. Коли це ще роблять зі своїми, то це ще можна пробачити, а якщо з ворогом, то ніколи. Недаремно Шевченко пише: “Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями”. На жаль те саме відбувається в Україні й зараз, схожі ситуації є в моїх знайомих. Вийшла дуже актуальна тема. Спочатку я думав, що на сцені буде вишневий сад. Потім з художницею Оленою Рикусовою вирішили, що краще, якщо це буде завалений млин, який є на картині Тараса Шевченка “Катерина”. Також вирішили, що чоловік у капелюсі з цієї картини, який стругає ложку, міг бути батьком Катерини. Цей костюм увійшов у виставу. Також з картини взяли костюми Катерини та москаля. Запросили хормейстерку Наталію Боярську з Рівного та режисера з пластики Дмитра Леку з Івано-Франківська. Почали працювати над виставою. Роль Батька грає заслужений артист України Сергій Михайловський, Матері – Ольга Бойцова, обоє з Херсона. Виконавець ролі москаля з об’єктивних причин не зміг взяти участь у гастрольній виставі, тому на цю роль запросили заслуженого
України, про яку ми мріємо впродовж уже більше 30 років і про яку мріяли багато поколінь українців. Ми обов’язково переможемо і матимемо омріяну Україну!” – виступив зі словом генеральний директор Національного музею гончарства Олесь Пошивайло під час церемонії презентації симпозіумних робіт. Церемонію відкриття скульптур було вирішено провести в темну пору доби, щоб передати міць і велич незламного українського мистецтва. Яскраві прожектори створили захоплюючу гру світла й тіні. Тим самим вивищуючи глиняних гігантів на п’єдестал незламності. “Упродовж місяця художники працювали завдяки тому, що кожен день сотні українців гинуть на фронті. Вони ціною власного життя дарували мистцям можливість творити. Але лінія фронту не лише там “на нулі”, вона й тут. Бо тут кожен із нас бореться за українську культуру, за те, що визначає нашу ідентичність, нашу культурну визначеність і нашу належність самим собі”, – продовжив Олесь Пошивайло. Тема війни надто важка й емоційна. Кожен художник відчуває і проживає її посвоєму. Тому кожна скульптура – це по суті сповідь мистців. Так, учасниця Яна Петрова (Межиріч, Черкащина) є мамою маленької доньки. Тож тема материнства під час війни їй бо-
“Архангел Михаїл”, Андрій Ільїнський (Київ)
артистка України Руслана Вишневецького, теж херсонця. Всі інші актори з Миколаєва. Почалися репетиції. Я швидко скоротив текст, залишивши найважливішу драматичну частину. Вийшли на все через пластику. Вирішив перенести Катерину до нашого часу. Йти через Голодомор, ґвалтування України, йти через роки до того, що москалі роблять сьогодні. Як на мене – глядачам сподобалося. Не випадково обрав жанр пластичної драми. Адже поетику легше передати через пластику, через етюди, красиві картинки. А люди, якщо захочуть, то перечитають текст Шевченка. Принаймні я б хотів, аби після перегляду вистави у них під рукою була книжечка “Кобзаря” і вони її періодично перечитували. Ольга Сторожук грає у моїй попередній виставі “Котигорошко проти вікінгів” дівчину головного героя Зоряну. Вона не професійна акторка, але хороша вокалістка. Вирішив її взяти на роль Катерини. Дуже важливо, коли є головний герой, тоді можна працювати далі. По факту в нас не одна, а п’ять Катерин. Те, що сталося з героїнею на жаль не поодинокий випадок, а мало не правило. У виставі три оповісники. Вони є і в Шевченка. На них лежить певне смислове навантаження. Ці лірники також є у “Великому льосі”. Важливим у виставі є момент, коли Батько з коренем вириває вишневе дерево.
лить найбільше. Її робота “Блакитна Мадонна” – присвята українським мамам-героїням. Вона зображує матір із немовлям на руках. У цей важкий час матері змушені знаходити в собі сили не лише для виживання, а й для підтримки своїх дітей, забезпечуючи їм захист і емоційну стабільність... Працюючи на симпозіумі, Яна з чоловіком Сергієм Радьком, теж учасником симпозіуму, прожили справжній творчо-батьківський квест, адже увесь час поряд із ними була їхня трирічна донька. “Працювати з дитиною важко, але у нас все складалося дуже добре. Знаходилися люди, які пригляжували, нянькували й допомагали з донькою. Якщо ми не воюємо, то ми повинні працювати на своєму місці, робити те, що вміємо й викладатися на 100 відсотків. Якщо ми творимо, то ця енергія творення створює противагу енергії руйнування. Мистці, як маленькі атоми великого прожектора світла, яке наближає нашу перемогу!” – розповіла художницякерамістка. Так склалося, що ще один учасник запеклої семірки Андрій Ільїнський (Київ) через атаку ворога змушений був покинути рідну Україну. Першим прихистком для нього став дім польських колег-керамістів. За час перебування там він створив триметрового Архангела Михаїла, який символізує захист, силу та справедливість і є покровителем воїнів, які виборюють свободу власним життям. Згодом, доля привела мистця до Литви, де також була можливість творити. У Вільнюсі Андрій створив ще одного Архангела Михаїла, але заввишки чотири метри. “Коли я почув, що в Опішні буде симпозіум, одразу захотів стати учасником і зробити третього Архангела Михаїла заввишки п’ять метрів. Відтепер трикутник із них буде нас захищати й боротися з ворогом!”, – прокоментував художник-кераміст”. Для своєї роботи Юрій Войтович (Малютянка, Київщина) обрав тему єдності. Адже поки ми єдині – ми сильніші! Мистець створив монумент у вигляді снопа пшениці, як символ єднання всіх регіонів нашої країни в одну соборну державу. “Тема пшениці дуже щемлива, адже московіти вбивали за неї, знищували кораблі з пшеницею і тому подібне. Ідея самої роботи народилася взимку, коли на Різдвяні свята готують дідух, сніп. А сніп – це символ єдності. Народ завжди коли об’єднувався, то перемагав. Ми теж сюди приїхали об’єднавшись, щоб створити глиняних велетнів. Єдність – це символ України, без неї ми не зможемо перемогти. Коли ми об’єднані, ми сильніші!” – прокоментував Юрій Войтович.
Зі свого досвіду скажу, що став херсонцем, коли купив невеликий шмат землі. За два роки до повномасштабної війни п’ять моїх дітей посадили там дерева. Син посадив яблуню, а дочки – грушу, черешню та вишню. Так з’явився наш сад… Коли Катерина виростає, вона з Батьком садить дерево. Дерево росте. Його поливають. Цей образ – дерево Катерини. І коли вона зраджує родину, дерево свого роду, – батько викорчовує це дерево і викидає Катерину зі своєї землі. Як на мене – потужний образ. Вважаю, що київські гастролі пройшли непогано. Звичайно хотілося краще, вище, швидше. Але, судячи з реакції залу, глядачам сподобалося. Тож задоволений і я. У Миколаївському національному академічному українському театрі драми та музичної комедії роблю комедію “Сеньйор з вищого світу”. А в Полтаві відбудеться прем’єра моєї вистави “Король Лір” за Шекспіром. Дуже хотів би продовжити роботу над творами Шевченка. Насамперед маю на увазі вже згадані “Великий льох” і “Сон”. А “Гайдамаки” мабуть допоки не на часі. Бо це мала б бути масштабна вистава, яку зараз фінансово важко здійснити. Ще на другому курсі я ознайомився з повістю Григорія Квітки-Основ’яненка “Маруся”. Мені сподобався цей твір. Написав інсценізацію, але так і не переконав жоден театр взятися за постановку, хоча я дуже цього хотів.
“Блакитна Мадонна”, Яна Петрова (Межиріч, Черкащина)
Знищені будинки, зруйновані міста, вогонь і попіл усе це дало відбиток на творчості мисткині з Полтави Інни Гуржій. “Ми живемо у дуже складні часи. Колір попелу й колір вогню на жаль став для нас звичним. В Україні не має такого міста й місця, яке б не зазнало ударів ракет і руйнувань. Тому моя симпозіумна робота уособлює в собі нестійку ситуацію наших моментів. Вона називається “Іржаве сонце війни”. Ви побачите вогняні й сіро-темні кольори – це руїни, які є в наших містах. Це і театр у Маріуполі й інші місця і міста. Але все ж зверху є сонце. Воно палає і дає нам надію. Ми всі сподіваємося на швидку перемогу і хай усе буде добре. Надія є!” – розповіла Інна Гуржій. Кожен із учасників виклався на 100%, створивши неймовірних глиняних велетнів. Дивлячись на них, розумієш велич і міць нашої України. Розумієш, що це і є прекрасний український світ. Ці скульптури стануть провідниками нашої культурної держави, її незламності, непокірності й вічності. Слава Україні!
Світлана ПРУГЛО, завідувачка інформаційної служби Національного музею гончарства Фото Юрка ПОШИВАЙЛА
Арт"калейдоскоп · “Мистці як маленькі атоми великого прожектора світла, яке наближає нашу перемогу!” · с. 15сторінка оригіналу ↗ Наша Україна – країна з багатою історією, неймовірною культурою та мужніми людьми. Об’єднані щирою любов’ю до рідної землі та прагненням до свободи й незалежності українці, незважаючи на всі випробування, натхненно продовжують виборювати свою свободу та майбутнє. Мистці – творчі люди. Висловлюють дух нації через свою творчість, підтримують моральний дух, зберігають і популяризують українську культуру, її історію й ідентичність. Їхні твори мистецтва стають символами боротьби, надії та незламності. Вони передають силу і стійкість українського народу, а їхня творчість досить часто стає голосом тих, хто не може бути почутим. “Вогонь запеклих не пече”: симпозіум монументальної кераміки, що проходив в Опішні на базі Національного музею гончарства завдячуючи Українському культурному фонду – подія, яка стане легендою для майбутніх поколінь. Сім титанів українського керамічного мистецтва всупереч війні, маючи в руках лише глину, стали на вістрі української культури: Юрій Войтович (Малютянка, Київщина), Інна Гуржій (Полтава), Юрій Мирко (Опішня, Полтавщина), Яна Петрова (Межиріч, Черкащина), Сергій Радько (Межиріч, Черкащина), Тетяна Павлишин-Святун (Львів), Андрій Ільїнський (Київ). Це був місяць титанічної праці, радісних і нервових сплесків, фізичного знесилля і творчої бадьорості, морального виснаження і піднесення. Це був місяць насичених мистецтвом днів і ночей, які злилися в одне ціле. Це був місяць життя у чудовій творчій родині, де кожен щиро уболівав за іншого й усіляко допомагав. “При випалі я погано закрив дверцята в печі. І проходячи повз, я побачив, як Інна (одна з учасниць симпозіуму Інна Гуржій) сама, просто тихенько стала й виправила ситуацію. Це мене дуже вразило. Ніби дрібниця, але дуже важлива для результату випалу й для мене особисто”, – говорив учасник запеклої семірки Андрій Ільїнський. Сім скульптур, сім символів незламності України знайшли прихисток і стали продовженням локації Національного музею гончарства – Гіганти Незалежної України. “Стоячи поруч із цими скульптурами відчуваєш, що живеш у щасливому світі. Світі, де не має війни, де всі люблять один одного і не вбивають один одного. Під час цього симпозіуму художники змоделювали ідеальний світ майбутньої України. Тієї
16 Фестиваль · “Разом із хоровими колективами глядачі переживали неймовірні відчуття… Вражав кожен звук, кожен рух, сценічна постановка”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ність і щирість, за пережите і відчуте. Музика здатна вражати...” Олександра Одінцова: “Моє дитинство вбите на війні…Це перформанс, під час якого не виникають додаткові запитання. Це захід, коли увесь зал зміг синхронізуватись у своїх емоціях та почуттях, а у поєднанні з показаною історією на сцені, це сплетіння і є наш спільний колективний досвід. Це наша особиста терапія. Я безмежно вдячна авторці, організаторам проєкту, котрі промовляють цим проєктом не лише до нас, а й закордоном, несучи інформацію про звірства, руйнації, геноцид.. надію зрештою… Незважаючи на всю зболеність, я вийшла зі світлими враженнями, але з думкою: на скільки важливо робити зараз щось вартісне. Щиро вдячні організаторам і хоровим колективам нашого Київського палацу дітей та юнацтва, які через мистецтво виступають проти війни!” Пісенні композиції та поезії Ліни Костенко, що лунали протягом усього концерту, змушували плакати. Разом із хоровими колективами глядачі переживали неймовірні відчуття… Вражав кожен звук, кожен рух, сценічна постановка. До глибини душі зворушувала емоційна емпатія і співстраждання диригента й керівника хору Рубена Толмачова. Натхненний, емоційний, зболено-одухотворений, диригент проживав кожну ноту, кожен акорд разом із виконавцями. Музичний проєкт “Моє дитинство, вбите на війні” – це своєрідна терапія від жаху війни, це можливість викричати, виспівати горе, це мистецько-музичне втілення наслідків і жахів війни. Бажаємо, щоб цей проєкт почули у багатьох країнах світу, щоб музика стала запорукою нашої Душевності, Незнищенності й Перемоги!
Підготувала Софія КУТОВА, студентка Коледжу, журналістка ІТА ЮНПРЕС КПДЮ
16 Фестиваль · “Разом із хоровими колективами глядачі переживали неймовірні відчуття… Вражав кожен звук, кожен рух, сценічна постановка”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ VІІ фестиваль Mariupol Classic – єдиний фестиваль класичної музики, який існував у Донецькій області. Через активну фазу війни та окупацію російськими військами Маріуполя у 2022 році діяльність фестивалю зупинилася. Після паузи він повертається до життя вже в Києві, де нині працюють більшість митців Маріуполя. Сьомий Mariupol Classic проходить у київському Будинку архітектора. У межах фестивалю класичної музики нещодавно виступили хорові колективи Київського палацу дітей та юнацтва – хорова капела “Дзвіночок”, дівочий хор “Вогник” із пісенною драматично-музичною композицією “Моє дитинство, вбите на війні” (диригенти – Рубен Толмачов та Олена Соловей). Проєкт “Моє дитинство, вбите на війні” – це авторські акустичні версії естрадних та народних пісень, що оспівують величну боротьбу українського народу проти російської агресії у виконанні дитячих хорових колективів Київського палацу дітей та юнацтва (КПДЮ) “Вогник” та “Дзвіночок”. Академічний спосіб виконання музичних творів ставить їх поруч із класичними взірцями світової хорової музики і, таким чином, переводить сприйняття на інший рівень свідомості, викликає історичні та мистецькі алюзії, пов’язані з одвічною боротьбою Добра і Зла, Бога і диявола. Щоденний героїзм воїнів, взаємна допомога цивільного населення та волонтерство стали повсякденням українського народу. Це те, що глибоко проникає в душу, закарбовується у пам’яті на генетичному рівні. Проєкт “Моє дитинство, вбите на війні” – данина тим, хто не здається, невтомно бореться та наближає Перемогу. Авторкою ідеї проєкту стала Олена Соловей, хоровий диригент дитячого хору Київського палацу дітей та юнацтва. “Ідея проєкту виникла після 9
ти місяців війни, коли більшість українців пережили сильні емоційні потрясіння, біль, втрати…З’явилася емоційна потреба виспівати горе. Тематика проєкту болісна, коли батьки втрачають дітей, діти – батьків, наша нація втрачає на фронті найкращих синів, захисників…страждають і ті, хто змушений був покинути рідну домівку, Україну”, – розповідає Олена Соловей. “Історіософія першого року війни в піснях, – зауважує диригент і аранжувальник Рубен Толмачов, – кожна пісня відображає настрої, події. Пісенний репертуар проєкту відображає все, що співали в Україні в найтяжчі моменти життя цієї повномасштабної російсько
української війни. Діти співають про дітей і для дітей. Наші учасники хорових колективів Палацу дітей та юнацтва “Дзвіночок” та “Вогник” через пісню промовляють усьому світу про наш біль і трагедію. Діти відчувають свою велику місію – співати і працювати на сцені задля Перемоги, бути корисними нашій Україні, адже культура – обличчя нації…” Кожна пісня проєкту супроводжується поетичним супроводом віршів Ліни Костенко. Душевно і щиро читає рядки нашої улюбленої поетеси Катерина Буцька, актриса, яка сама пережила біль втрати свого неповторного колеги – актора Паші Лі. Звісно, проєкт варто чути і бачити. І в журналістів ІТА ЮНПРЕС Київського палацу дітей та юнацтва випала така чудова нагода – відчути атмосферу музичного дійства “Моє дитинство, вбите на війні”. Із відгуків відвідувачів, юних журналістів ІТА ЮНПРЕС: Софія Кутова: “Ця вистава, цей проєкт, перформанс мають побачити і відчути всі. Душі торкались навіть не слова, не пісні, це було щось набагато глибшим...це був крик душі, це була глибока туга за всіма, хто віддав своє життя, боронячи нашу країну, це були дитячі сльози, що востаннє побачили батька та матір... це був далекий та глибокий голос усього українського народу, який бореться і живе, намагається зберегти дитинство в умовах війни... Ця вистава – втілення нашої надії, де настільки чисті по
дитячому щирі голоси через пісню виражають біль і надію, розпач і мрії про Перемогу України. Кожен звук, кожен рух відгукується у самому серці...” Марія Труш: “21 вересня 2024 року відбувся незвичайний концерт! Хор, який складався з дітей, що співали про наболіле всій країні – смерть, війну, дітей, матерів... Це музичне дійство спонукало до переосмислення актуальних питань: чому діти вмирають? Чому війна продовжується? Скільки ще життів забере клята війна? Де шукати прихисток і порятунок? Як вберегти дітей і дитинство?.. Але відповіді не буде. Ні глядач, ні герої – ніхто з них не знає відповіді... Браво хору “Дзвіночок” і “Вогник” за емоції, професій-
16 Фестиваль · “Разом із хоровими колективами глядачі переживали неймовірні відчуття… Вражав кожен звук, кожен рух, сценічна постановка”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити:
АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок:
№ UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта”
ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756.
Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Фестиваль · “Разом із хоровими колективами глядачі переживали неймовірні відчуття… Вражав кожен звук, кожен рух, сценічна постановка”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ