Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “Наша правда, і гнів, і сльоза На руїну і голову ката Упадуть, наче судна гроза”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Шлях осягнення правди, що “сяє вогнем” 115 років тому на Криворіжжі народився знаковий український поет Михайло Пронченко

Слово Просвіти, №39 за 2024 рік

Володимир СТЕЦЮК, поет, журналіст, голова ГО “Громадський клуб “Український час” Михайло Семенович Пронченко (7 вересня 1909 року, Вошиве-Покровське (Апостолове) – 11 лютого 1942, Кривий Ріг) – представник українського “розстріляного відродження”, полум’яний поет-патріот, в’язень сталінського ГУЛАГу, учасник націоналістичного підпілля в окупованому Кривому Розі (редагував український округовий часопис “Дзвін”, видав в окупації поетичну збірку “Кобза”, 1941). Заарештований і розстріляний гестапо 11 лютого 1942 року і кинутий у шурф шахти. Полум’яне поетичне слово і трагічна доля митця, засланого у далекосхідний табір московським більшовицьким режимом у 1933-му і розстріляного нацистами у 1942-му, неспростовно засвідчує, яким героїчно-жертовним був шлях боротьби, обраний кращими синами поневоленої України, розіп’ятої між більшовицькою і нацистською імперіями зла. Вольове рішення з відновлення історичної справедливості Рішенням Дніпропетровської ОДА від 26.07.2024 р. одну з вулиць Кривого Рогу перейменовано на честь учасника українського визвольного руху на Криворіжжі, поета Михайла Пронченка. Цим вольовим рішенням обласного державного керівництва визначено перейменування ще понад двохсот об’єктів топоніміки міста й окремих районів області на честь видатних діячів доби Української революції 1917 – 1921 років і подальших змагань за самостійну Україну, зокрема Степана Бандери, Івана Вовчука, Олега Ольжича, Юрія Липи та інших українських достойників. Пропозиції щодо перейменування місцевих топонімів на честь героїв Українського визвольного руху чомусь ніяк не могли пройти через адміністративне сито криворізької влади і депутатського корпусу під час попередніх кампаній у ході декомунізації та деколонізації. Як голова Громадського клубу “Український час”, який подавав пропозиції щодо понад 50-ти таких перейменувань, зокрема на честь поета Михайла Пронченка, про якого пишу у ЗМІ ще з 90-х років минулого століття, можу засвідчити, що через це адміністративне криворізьке сито пройшли до перейменування лише дві наші пропозиції. Тому такі вольові кроки обласної влади у безумовно правильному напрямку – в плані відновлення історичної пам’яті та історичної справедливості – можна тільки вітати. До прикладу варто зазначити, що з початком нацистської окупації Кривого Рогу, поки німецьке командування переймалося проблемами фронту, а колишнє радянське керівництво разом з енкаведистами та гебістами чкурнули в тил, місцевим націоналістам, зокрема гірничому інженерові Сергію Шерстюку, редакторові українського округового часопису “Дзвін” Михайлові Пронченку та іншим членам проводу вдалося досить швидко створити міську управу й запровадити цивільну українську владу, яка в 1941 році здійснила зокрема перейменування усіх міських вулиць в українському революційному дусі, провівши таким чином декомунізацію та українізацію протягом лічених днів. Доля поета як уособлення долі України У зв’язку з довгоочікуваним перейменуванням однієї з криворізьких вулиць на честь Михайла Пронченка та 115-ми роковинами з дня його народження хотів би ще раз привернути увагу до цієї визначної постаті загальноукраїнського рівня. Адже такого жертовного служіння Україні й такого відкритого, палкого і пристрасного бажання побачити її вільною, в українському літературному середовищі 30–40-х років і в радянській підцензурній літературній спадщині цього періоду треба ще пошукати. Лише два факти з короткого, але надзвичайно буремного й трагічного життя поета: у 1933-му за вірш про Голодомор запроторений сталінським режимом до ГУЛАГу – у далекосхідний табір у Тахтамигді; у 1942-му за участь у націоналістичному підпіллі й проголошення та оспівування у статтях і віршах ідеї Самостійної Української Держави – розстріляний гестапо і кинутий у шурф старої шахти. Тож сама доля митця, який опинившись між жорнами двох найжорстокіших в історії режимів – російського більшовизму та німецького нацизму, є уособленням долі самої України, розіп’ятої в 30–40-х роках минулого сторіччя між багнетами двох імперій світового зла – більшовицької та нацистської. Але, як і тоді, визвольний дух поезій Михайла Пронченка і під час чергової московської навали кличе сьогодні українців до продовження боротьби: Ми устали з руїни і горя, Із льохів ми устали – і йдем! Розливається хвилями моря Наша правда, що сяє вогнем. Михайло Семенович Пронченко народився в бідній селянській родині. З дитинства мусив наймитувати й одночасно навчатися в школі. Тож змалку мав гостре відчуття справедливості й зацікавлене сприйняття всього, що було пов’язане з українською минувшиною та культурою, традиціями й героїчною історичною спадщиною Запорозького козацтва. Власне, глибина страждань українського народу і героїка боротьби за вільну Україну й віддзеркалюються в поезіях полум’яного поета, які він почав писати ледве не за шкільною партою. Становлення Михайла Пронченка як своєрідного українського поета відбувалося в 20-ті роки. Видавши в Кривому Розі свою першу збірку “Здобуваю надра” (1927), він відразу ж привернув увагу знаних майстрів слова, отримав схвальні відгуки від Миколи Хвильового та Дмитра Яворницького. В подальшому з академіком Яворницьким у нього зав’язалися приязні стосунки, адже мав неабияке захоплення добою козацтва. Був близько знайомий і з видатним українським поетом Володимиром Сосюрою, з яким тривалий час листувався. Входив до ВУСППу, філія якої в той час відкрилася і в Кривому Розі. Друкувався в газетах “Червоний гірник”, “Зоря”, часописах “Молодняк”, “Кривбас”. Від 1930 року Пронченко був літпрацівником газети “Червоний гірник” і часопису “Кривбас”. Однак у період згортання сталінським режимом процесу так званої українізації, започаткованої українськими націонал-більшовиками, національно свідомим людям з незалежницькими переконаннями в жорстких лабетах тоталітарної більшовицької системи місця вже не було. Звинувачений в антирадянській агітації та українському буржуазному націоналізмі, 1933 року Михайло Пронченко отримав 5 років заслання, опинившись у далекосхідному таборі в Тахтамигді. На думку деяких сучасників, однією з причин переслідування поета радянським режимом був написаний ним вірш про Голодомор. Однак і в неволі Пронченко продовжував творити. Щоправда, щоби зберегти написане, поезії, а серед них були й досить значні за обсягом твори, треба було тільки запам’ятовувати, адже нагляд за “політичними” був надто суворим. У далекосхідному таборі Михайло Пронченко познайомився з відомим українським письменником Іваном Багряним, який пізніше присвятив йому свою повість-вертеп “Розгром” (1948). До Кривого Рогу Михайло Пронченко повернувся із заслання наприкінці 1939 року. Повернувся з так званим “вовчим білетом”, тому на роботу його ніде не брали. У відчаї він неодноразово звертається навіть за допомогою щодо працевлаштування до Володимира Сосюри, з яким мав товариські стосунки. Але й відомий поет був на той час під суворим наглядом, тож допомогти своєму криворізькому товаришеві нічим не міг. З наближенням фронту перед приходом німців протягом тижня мусив переховуватись “у куширах”, щоби перед відходом його не “зачистили” енкаведисти разом з іншими “ворогами народу”. У період німецької окупації Михайло Пронченко став одним із провідників націоналістичного підпілля. Видавав і редагував започаткований ним у 1941-му округовий український часопис “Дзвін”, кожен випуск якого, що виходив у світ за його редакцією, був присвячений висвітленню подій, пов’язаних з визвольним рухом періоду української революції 1917-1921 рр., діяльності УНР, ролі таких видатних діячів українського відродження як Симон Петлюра, Євген Коновалець, Андрій Кащенко, Микола Хвильовий, а також нещадній критиці радянського режиму і палкій агітації за потвердження українського самостійницького життя. В окупації поет видав збірку пісень часів визвольних змагань “Тризуб” і свою невеличку поетичну збірку “Кобза”, до якої ввійшли його пристрасні поезії, сповнені гіркоти смутку, відчаю і болю за ті страждання, які випали на долю українського народу. Не співала сім’я солов’їна, Де печаль, де наруга і мла, – У сльозах утопала Вкраїна І втопитись ніяк не могла. Пронченко – один із небагатьох українських митців слова, які в той час насмілилися торкнутися і найболючішої теми у вітчизняній історії – Голодомору 1932–1933 років. Написав, що називається, по гарячих слідах вірш “Забирали останню зернину”, датований 1933 роком, у якому є такі вбивчо правдиві слова: В хаті – дітки, а батька немає. І нема повороту йому… Комсомолець мішок підіймає І несе, як життя, у пітьму. Але водночас “Кобза” Михайла Пронченка просякнута і пафосом визвольної боротьби: Ворогам, недолюдкам шаленим, Не затьмарити Днини Нові, Написали ми гасла вогненні На Великій Своїй Корогві. За наругу, знущання і ґрати Наша правда, і гнів, і сльоза На руїну і голову ката Упадуть, наче судна гроза. У цей надзвичайно складний і разом з тим сповнений надій на потвердження України як самостійної держави окупаційний період Михайло Пронченко виступає і як драматург, захоплений історичною визвольною тематикою. Його перу належать написані в цей час історичні драми “Мазепа”, “Тарас Трясило”, “Байда”. У 1941 році було створено поетом і поему “Симон Петлюра”, яка користувалася неабиякою популярністю. Як згадував син поета Анатолій Пронченко, наприкінці листопада 1941 року в клубі “Просвіти” виступала капела бандуристів під керівництвом Назаренка, яка виконувала й твори поета, зокрема співала його поему “Симон Петлюра”. Ой, у полі жито збито копитами, – Виступають хлопці лавами-рядами! Виступають хлопці в зброї та завзятті, Силою і співом сповнені, багаті. Плинуть, наче море, по степу, толоці, Дзвонить любо зброя в кожного при боці. Наче сонця промінь, битими шляхами Виступає Симон перед козаками. (Уривок з поеми “Симон Петлюра”, 1941 р.) На жаль, доля цих творів невідома. За словами Анатолія Пронченка, батьків архів разом з його творами було конфісковано в 1947 році радянськими органами (“Кобза”, Дніпропетровськ, 1995. – Анатолій Пронченко. Та в серце гнів багнетом коле, с. 84). У своїх спогадах про діяльність поета в Михайло Пронченко, з графічного зображен' ня, створеного художником Кравченком до видання збірки “Кобза” період німецької окупації його земляк, відомий журналіст і громадський діяч української діаспори Юрій Семенко писав: “…Його вірші, як і видавнича діяльність, знаходять палкий відгомін серед населення Криворіжжя і мають помітний вплив на розвіяння більшовицької гіпнози й страху заляканих комуністичним терором людей, що енергійно взялися за відбудову українського національного життя”. (“Кобза”, Дніпропетровськ, 1995. – Юрій Семенко. Пам’яті Михайла Пронченка, с. 93). Однак поблажливе ставлення зайнятого проблемами фронту німецького військового командування до національно-державницьких устремлінь українців дуже швидко минулося. З прибуттям до Кривого Рогу цивільного начальства – гебітскомісарів і райхінспекторів, зодягнених у руду форму членів нацистської партії, ситуація дуже швидко змінилася. Щойно створений німецький відділ пропаганди починає втручатися в редакційну роботу Михайла Пронченка. Звісно, незалежницька позиція редактора і редакційна політика часопису “Дзвін” новому окупаційному режиму була не до вподоби. Невдовзі його усувають від редакторства, а на початку 1942 року заарештовують. Але й під арештом думки про долю України не залишають поета. Не треба нам нічого від життя, Ні почестей, ні грошей, ані слави. Лише Держави треба вороття – Святої Української Держави! Ці рядки Михайло Пронченко написав незадовго до розстрілу, а під час розстрілу, як згадували свідки, співав “Ще не вмерла Україна”. Пройшовши через голодомори і репресії більшовицького режиму, поет загинув від німецької кулі, розстріляний нацистами у лютому 1942 року разом з його криворізькими товаришами по націоналістичному підпіллю Сергієм Шерстюком, Іваном Потапенком і Ганкою Максимець. Так трагічно склалася доля провісника української незалежності, що опинився між жорнами двох найжорстокіших в історії імперських режимів – російського більшовизму і німецького нацизму. За своє коротке, але напрочуд насичене життя Михайло Пронченко багато чого не встиг зробити, та було в ньому найголовніше – велика любов до України та боротьба за омріяну багатьма поколіннями українців Самостійність Української Держави. За що й віддав найдорожче – своє життя. Ще будучи на засланні в Тахтамигді, поет писав: Мені не страшно, що загину. За думку страшно, за одну, Що у ярмі і я покину Мою печальну сторону! На жаль, він пішов з життя, залишивши Україну в ярмі, але його палке бажання і тверде переконання, що рано чи пізно вона таки його скине і стане вільною, були недаремними. Сьогодні незалежну Українську Держа-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин