Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “Визволення України – дивовижної країни, багатшої від якої, за словами поета, немає, але й біднішу важко знайти”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Літстудієць – шевченківський лавреат

Слово Просвіти, №39 за 2024 рік

26 вересня Олесю Лупію – поету, прозаїку, публіцисту, кіносценаристу – відкрито меморіальну дошку на письменницькому будинку, що на вулиці Михайла Омеляновича-Павленка, 3, в Києві. Михайло НАЄНКО Вступним словом захід розпочав голова НСПУ Михайло Сидоржевський. Він говорив про багатогранність таланту письменника як одного з відомих літераторів-шістдесятників. “Пан Олесь працював над оновленою редакцією Статуту НСПУ, – сказав М. Сидоржевський. – До його вагомих і доцільних порад дослуховувалися колеги, він був і залишається для всіх зразком патріотизму, мужності й авторитету”. Цю думку розширили виступи письменників – учасників заходу. Драматург і есеїст Василь Неволов прочитав щемливий вірш Олеся Лупія “Сказати все” з поетичної збірки “Любов і лад” (1982). Поет Петро Засенко розповів про студентські роки поета і про спільне відвідування Літературної студії КДУ імені Тараса Шевченка в кінці 50-х років ХХ ст. Літстудійцями тоді чи раніше були Василь Симоненко, Василь Діденко, Іван Драч, Володимир Підпалий, Станіслав Зінчук та ін. Поет, прозаїк і літературний критик Олександер Шугай наголосив на людяності поета в ставленні і до нього, і до всіх, з ким той спілкувався чи співпрацював. Зокрема, він допоміг Олександру Шугаю влаштуватися після армійської служби на роботу в газеті “Молодь України”, одержати київську прописку, що в часи УРСР мало принципове канцелярське значення: “Не маєш прописки – не візьмуть на роботу, не маєш роботи – не пропишуть ні в Києві, ні в Київській області”. Поет-перекладач Сергій Борщевський продемонстрував збірку поезій О. Лупія, підписану йому в далекому 1974 р. (“Люди всієї планети”), а також прочитав вірш поета “Іду, іду просторами землі”, перекладену ним іспанською мовою. Прозаїк В’ячеслав Медвідь згадав, що з Олесем Лупієм вони не раз перетиналися під час письменницьких заходів у Києві, і прокоментував світлину, на якій зображена їхня співпраця в одному з київських видавництв. Я сказав, що Олесь Лупій був останнім письменником, із яким у цьому письменницькому будинку можна було поговорити про новини літератури та про студентську Літературну студію. Тут 50 років тому поселилися і проживали старші письменники – прозаїки Анатолій Дімаров, Анатолій Дрофань, Василь Бережний, Юрій Мушкетик, Анатолій Мороз та Петро Гандзюра, поет Борислав Степанюк, літературний критик Іван Зуб, перекладач Микола Лукаш, а з молодших шістдесятників – Іван Драч, Микола Вінграновський, Євген Гуцало, Станіслав Зінчук та ін. Я прийшов у цей будинок через 20 років після його заселення і застав не всіх названих. Усі вони заслуговують меморіальних дошок, бо зробили значний внесок у літературу, в українську духовність. Олесь Лупій, будучи студентом Київського університету, очолював Літературну студію, яка завдяки йому стала іменною – Студія імені Чумака (абревіатура СІЧ, за яку від тодішнього начальства перепало і Олесю, і куратору студії професору-письменнику Арсену Іщуку). З ініціативи Олеся Лупія видано 1-й випуск студентського альманаху “Світанок” (1960) із творами майбутніх Героїв України Юрія Мушкетика та Івана Драча, Шевченківських лавреатів Миколи Шудрі та Олеся Лупія, відомого поета-пісняра Василя Діденка та ін. Альманах мені вдалося відродити через 30 років з назвою “Сві-й-танок”. Нині виходить вже 15-й випуск альманаху, в якому опубліковані твори молодих авторів рубежу ХХ–ХХІ століть. Серед них – лавреатки Державної премії імені Лесі Українки Олесі Мамчич, поетеси Олени Герасим’юк, яка номінувалася на Шевченківську премію, поетеси Людмили Дядченко, твори якої перекладені італійською, англійською, румунською та багатьма східними мовами, а також твори багатьох випускників освітньої програми “Літературна творчість”, яку вдалося разом із головою НСПУ Юрієм Мушкетиком відкрити в університеті 25 років тому. Деякі твори Олеся Лупія екранізовані, зокрема, роман про князя Данила Галицького. Заслуговує на екранізацію і роман “Падіння давньої столиці”, за який письменнику присуджена Шевченківська премія. До шевченківського лавреатства Олесь Лупій ішов справді від літстудійця в Київському університеті. А стати літстудійцем (як і загалом – студентом Київського університету) йому було не просто. Його біографія і типова й нетипова в цьому розумінні. Родом із Галичини, він у дуже ранньому дитинстві “захопив” трохи польського панування в тій Галичині, потім, після приєднання заходу України до есесеру, став сином репресованих радвладою батьків, а в радянській школі зазнав типового для неї виховання: радяніст і атеїст. Вступити на навчання до Київського університету (на філологічний факультет) йому допоміг (за його зізнанням у приватній розмові) поет і літературознавець Степан Крижанівський, який у 50-х роках ХХ століття завідував відділом української радянської літератури в академічному Інституті літератури та (за сумісництвом) читав літературні спецкурси в Київському університеті. Олесь Лупій і до навчання в цьому виші пробував віршувати, однак активніше потяг до художнього слова в ньому розвинувся саме в університетські роки. Аж до того, що з-поміж тодішніх студентів-літстудійців він став найпомітнішим і його було обрано старостою університетської літстудії. Та ще й першої іменної: досі вона була просто студією, а потім (за пропозицією самого Олеся Лупія) їй присвоєне було ім’я Василя Чумака. Молодого, дев’ятнадцятирічного поета, якого вбили денікінці, а радвлада на довго занесла його в список “неугодних”. Реабілітації Василь Чумак дочекався в часи так званої “хрущовської відлиги” і тому університетські літстудійці взяли його ім’я в назву своєї студії: “Студія імені Чумака”. Абревіатура з цього словосполучення читалася як “СІЧ”, що викликало в тодішнього партійного керівництва університету неабияке занепокоєння. Олесь Васильович розповів мені, що його як старосту літстудії та професора Арсена Іщука, який, будучи завідувачем кафедри історії української літератури, “відповідав” за роботу студії, було викликано в тодішній партком університету і суворо запитано: “Что это за сеч там у вас объявилася?”. Маючи схильність до гумору, Арсен Олексійович вирішив схитрувати, сказавши: “Це не та сеч, що ви думаєте, не та сеч, то “Студія імені Чумака”, в якій студенти з літературним обдарованням вдосконалюють свої літературні здібності”. Партійне керівництво нібито усміхнулося і відпустило професора Арсена Іщука та старосту літстудії Олеся Лупія без покарань. Єдине, що воно запропонувало, – припинити видання літстудійцям іменного посвідчення. Мовляв, вони просто студенти, їм видано студентські квитки і цього достатньо. Через багато років я попросив Олеся Лупія особисто розповісти і про ту “історію”, і загалом – про літстудію СІЧ у часи його керівництва нею. Він погодився і підготував детальну розповідь, опубліковану в газеті “Літературна Україна”. Також він підготував ґрунтовний спогад про поета Івана Драча, який після нього в 1960–1961 рр. був старостою Літературної студії СІЧ (“Талант і мужність інтелігента”). Цей спогад опубліковано у студентському альманасі “Сві-й-танок” № 12 (2020). Щиро подякували учасникам відкриття меморіальної дошки Олеся Лупія дружина письменника Леся Степанівна, син Богдан і його дружина Ірина, а також мешканці будинку, яким випало жити й працювати поруч із названими вище письменниками та із самим Олесем Лупієм. Автор меморіальної дошки скульптор Іван Петрович Мельничук – член Національної спілки художників України, учень знаменитого майстра живопису Віктора Чепелика. Фото надав Богдан Лупій

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин