Тільки в “СП” · “На початку 30'х років при сокальській “Просвіті” відкрилися курси режисерів. На ці курси приймалася здібна українська молодь”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Воскресіння через пів століття
Слово Просвіти, №39 за 2024 рік
Микола ПРОЦЮК
Продовження. Початок в ч. 34—38 за 2024 р.
Село на грані двох світів Гарне місце вибрали мої далекі предки для свого поселення. На лівому березі неширокого Західного Бугу на північ від міста Сокаля в незапам’ятні часи поставили вони свої перші хати. Назвали село Городиловичі. Тільки одного не могли передбачити мої предки – майбутніх розділівпереділів, які час від часу влаштовували “царі – всесвітні шинкарі” на нашій, “не своїй,” землі. У давні часи наші князі намагалися тримати ці землі під однією рукою, бо тут проживали люди одного роду і племені. Навіть після упадку Києва в 1240 році, тут продовжувало існувати Галицько-Волинське князівство. Аж в 1363 році Волинь попала під владу Литви, а Галичина була захоплена Польщею в 1386 році. Перша писемна згадка про село Городиловичі датується 1449 роком. У 1937 році поблизу села будувалась цегольня і на тому місці велись розкопки. Під час тих розкопок було знайдено велику кількість кремінного знаряддя, що є доказом заселення цього краю ще в кам’яну добу. Після приєднання Галичини до Польщі настала пора розгулу польської шляхти. Про те, як “керували” ляхи Україною, я писати не буду – є достатньо історичних джерел. Але настав час поділів гонорової Польщі. Внаслідок третього поділу в 1794 році Західна Волинь відійшла до Росії. А Галичина ще раніше, в 1772 році, відійшла до Австрії. Ось так і опинилося моє рідне прибузьке село Городиловичі “на грані двох світів”. Між Галичиною, яка мала змогу помалу “європеїзуватись” у складі Австрії, і Волинню, на яку все більше і більше навалювалось чиновництво наступниці Золотої Орди – Росії. З часом між світоглядами галичан і підросійських українців-таки пролягла глибока прірва, яка іноді дається взнаки ще й донині… Гонорове польське панство ніяк не хотіло змиритись з втратою своїх володінь в Галичині. Тому, навіть позбавлені австрійським цісарем свого панського права над галичанами, вони ще довгі роки вважали себе тут єдиними можновладцями. Так, на могильній плиті останнього городилівського пана-дідича до нашого часу зберігся такий напис (польською мовою. – М. П.): “Якоб Ігнацій Паячковський, володар Городилович, помер 12 січня 1884 року на 68-му році життя “. Отже, навіть через 36 років після скасування панщини нащадки пана Паячковського вважали себе нашими “володарями”. Пізніше вся панська земля була викуплена сокальським жидом Шмуцером. До речі, мій предок по материнській лінії, щоб не відбувати страшну московську солдатську каторгу, нелегально перейшов російсько-австрійський кордон і оселився в нашому селі. Напевно, не хотів далеко віддалятись від своєї рідної Волині. Від нього і пішов в нашому селі рід Литвинчуків. Моя бабуня Ксеня розказувала, як за Австрії в нашому селі святкували одне з найбільших християнських Свят – Богоявлення Господнє, що припадає на 19 січня. Напередодні хлопці й чоловіки вирубували на Бузі ополонку, ставили з льоду великий хрест і поливали його пофарбованою червоним буряком водою. У призначений час святкова процесія з хоругвами в супроводі церковного хору урочисто прибувала на берег Бугу. До ополонки наближався священник з хором. Починалося таїнство освячення води. З протилежного берега на лід спускались наші волинські сусіди, російські підлеглі, щоб також освятити собі воду. Між двома сільськими громадами-сусідами зразу виставлялось “оцеплєніє” з російських солдатів-прикордонників. Вони пильно стежили, щоби люди з двох сусідніх українських сіл не змішувались і не спілкувались між собою. “А вдруг западноє вольнодумство пронікнєт в уми подданих Рассєї” Патрулюючи, солдати весь час промовляли тільки одне слово: – Нельзя, нельзя, ніззя. Отак і запам’ятали мої земляки це перше московське слово – “нельзя”. Перше, та, на жаль, не останнє. Багато ще чудернацьких московських слів і “виразів” прийшлось нам потім “засвоювати”. А мої дідунь Лука, довгими зимовими вечорами латаючи селянські чоботи, які йому зносили з усього села, потихеньку наспівували собі стару галичанську рекрутську пісню: Гей, фірмани, запрягайте коні воронії, Повезете нас до Львова, хлопців молодіїх. Повезете нас до Львова під цісарську браму, Постаємо всі до гліду під одную мяру.
Ви фірери, ви капралі, не робіть нам муки, Бо ми вдома, в тата-мами не знали науки. Бо ми вдома, в тата-мами того не робили, Бо ми з кіньми та з волами за плугом ходили.
*** Ось тут, в селі Городиловичі, що стояло “на грані двох світів,” і народився Василь Процюк. Сталося це 22 грудня 1914 року. Батько Василя – Ярон був надзвичайно працьовитим. Одним з перших селі вимурував хату з цегли і накрив її бляхою. Любив працювати і радів, коли бачив плоди своєї праці. Намагався своєю працею забезпечити добробут своєї родини і щасливе майбутнє діточок – старшенької доньки Ганнусі і молодшого Василька. Але не дав йому ворог роду людського прожити дане Богом життя, Йшла Перша світова війна. Російський цар Микола ІІ, одержимий панслав’янською (а насправді азійською) ідеєю, кинув на “Запад’” мільйонну орду свого “православного воїнства”. Жителі тисяч галицьких сілі і містечок зазнали жорстоких насильств і знущань від російських окупантів. Зайняли вони і село Городиловичі. Почали розбирати стодоли і хліви. З пограбованих дерев’яних брусів і дошок побудували за селом різні оборонні укриття, бліндажі, землянки. Цими ж дошками обкладали внутрішні стінки окопів. Але не врятували ці укріплення росіян. Вони змушені були відступати. Як тільки вони покинули село, Ярон Процюк пішов до тих окопів і почав діставати бруси і дошки зі своїх стодоли і хліва. Адже так тяжко було в свій час придбати ці будівельні матеріали! Так тяжко було це все будувати! А жорстокий окупант все забрав для своєї потреби. Не хотів Ярон, щоб так марно пропадала його праця. Перевіз він свої бруси і дошки на подвір’я і вже намірився відбудовувати хлів і стодолу. Але окупанти знову на деякий час повернулись і побачили, що їхні укріплення розібрані. Ярон зразу ж був заарештований. Його жорстоко побили і декілька діб протримали в ямі. Окупанти ніби хотіли зігнати на ньому всю злобу за свої поразки. Коли ж його випустили, то ходити вже не міг. Мовчки лежав і дивився наповненими слізьми очима на своїх маленьких діточок. А через декілька днів відійшов у інший світ. Сталося це у 1915 році, було йому тоді всього 29 років. Залишилася моя бабуня Лікерія вдовою, а діти – сиротами.
Ріс Василь без батька. У школі вчився добре і мамі намагався по господарстві помагати. Але дуже часто змалку був сумним, замисленим. Напевно, задумувався над тим, а хто ж винен в тому, що він росте без тата? Адже батько не хворів, нікому зла не робив. Ї раптом приходять якісь озброєні нелюди-звірі, забирають тата і катують його, безневинного, так, що він помирає. І нікого за це не засуджують, ніхто за цей злочин не є покараний. Ніби то так повинно бути. Закінчив сільську школу, став на порозі життя. Дуже хотів вчитися дальше, але для того, щоб навчатися в сокальській гімназії потрібно було записатися поляком. А це означало, що одночасно треба було перейти в католицьку віру і ходити до костелу, а не до своєї церкви. Таких перекинчиків люди презирливо називали “хрунями”. На такий поступок Василь згодитися не міг. Двері Gimmnazyji Panstwowej u Sokalu були перед ним зачинені назавжди. Треба було братися до сільської роботи і пройти нелегку дорогу селянина-хлібороба, якою до нього вже пройшли мільйони українців. Але серце чомусь до праці на землі не лежало. Він розумів, що треба працювати, треба бути “як всі”, треба намагатись забезпечити собі якийсь добробут. А перед очима все стояв образ помираючого батька. Хіба ж він не працював, хіба він не гарував? І що з того? Прийшли загарбники-чужинці, добро пограбували, батька закатували. Хіба можна миритися з таким устроєм, з таким ладом? У всьому українському суспільстві в цей час панували розпач і безнадія. Це було майже фізично відчутне больове відчуття.
Маю надію, що народиться в майбутньому в нашому народі геній, який знайде потрібні слова, щоби описати це відчуття великого безмежного народного горя, бо моїх скромних здібностей для цього явно недостатньо. Як болить душа, коли помирає рідна людина? А якщо цей біль помножений тисячократно, бо поминки – в кожній родині? Даремними здавались мільйони жертв, які були покладені українцями на вівтар визвольної боротьби. До нашого села з полів Першої світової війни не повернулося 17 чоловік. Всі вони перебували в Українській Галицькій Армії (УГА) і загинули за Волю України. А ті, хто повернувся додому живими, застали розорені садиби і запустілі поля. Часто й рідні хати зустрічали їх забитими дверима і вікнами. Шість довгих років (1914–1920) не випускали вони зброї з рук. І все то надаремно. А з Росії почали повертатися виселені туди в 1916–1917 рр. наші земляки. Справа в тому, що російські війська при своєму відступі з Галичини намагались захопити якомога більше мирних жителів. В хід йшли всі можливі й неможливі способи: примус, насильство, шантаж, залякування. Деякі наші земляки спокусились на гарні обіцянки-цяцянки московських зайд (ой, скільки ж то
Могила Ярона Процюка (1886–1915) – батька командира УПА Василя Процюка – Кропиви разів наша гірка історія застерігала не вірити їм, а все одно знаходились легковірні люди) і поїхали в далеку дорогу до “єдиновірних братів”. Розплата не забарилась. Більшовицька революція, а потім – голодомор-геноцид. Немало таких переселенців-галичан зложили свої кості в Росії. “Грань між двома світами” посунулася тепер більш ніж на 200 кілометрів на схід, до самої житомирської Волині – батьківщини найпалкішого і найвірнішого радянського комуніста Миколи Островського – Павки Корчагіна. В цьому поступі Польщі на схід важливу роль зіграло українське військо, яке допомогло полякам розбити більшовиків під Варшавою. Варшавська битва, також відома як “Диво на Віслі”, відбулася-25 серпня 1920 року. Вона стала вирішальною битвою радянсько-польської війни, внаслідок якої Польська Республіка зуміла відстояти незалежність, завдавши поразки червоній армії. Союзником польських військ були українські військові з’єднання УНР. Але на укладання мирного договору між Совєтською Росією і Польщею в 1921 році в Ризі українська сторона вже не запрошувалась. Навіщо брати до уваги інтереси якоїсь, чи то “хахляндії”, чи-то “малопольщі”, і взагалі з такими маріонетковими утвореннями, як УРСР, ніхто ніколи не рахувався. В цьому випадку повторилась давня історія, коли після “приєднання” України до Росії в 1654 році всі міждержавні договори між Польщею і Росією укладались без відома української сторони, тобто без врахування інтересів українського народу. Трагічні наслідки такої “дипломатії” повинні бути відомими кожному українцеві. Чи хоча чому-небудь навчимося в нашої ж історії? Не забарилися й нові “господарі” з’явитися. Тріумф переможців-поляків на кістках полеглих українців виглядав зухвало і оперетково. Щоб більше і краще зрозуміти цей світ Василь став багато читати. Дуже скоро прочитав всі книжки, що були в невеликій сільській читальні. Взнав, що є українські книжки в бібліотеці “Просвіти” в Сокалі. Став бувати і там. На початку 30-х років при сокальській “Просвіті” відкрилися курси режисерів. На ці курси приймалася здібна українська молодь, головним чином сільська, яка зуміла би в майбутньому налаштовувати культурне життя в українських селах. Молоді хлопці і дівчата отримували початкові знання режисерської справи, одночасно вивчали твори наших класиків, особливо поезію і драматургію Т. Шевченка. Через місяць навчання Василя не можна було впізнати. Він став енергійним і рухливим, куди й ділася апатія! В навколишніх селах в нього тепер було багато ровесників-однодумців, з якими він навчався на курсах. Як на крилах прибув до Городилович. Зібрав хлопців і дівчат. – Створюємо аматорський гурток. До Шевченківських днів часу вже мало зосталось, отже треба добре попрацювати. Вірші нашого Кобзаря треба читати добре, не затинаючись. Перепишіть тексти з “Кобзаря” і – за роботу! Тобі, Зенику, треба буде вивчити вірш “На вічну пам’ять Котляревському”. Ти маєш файний голос, то справишся. А ти що будеш декламувати, Параню? – звернувся він до чорнявої дівчини, яка стояла збоку і не вмішувалась в розмову. Це була донька Луки Литвинчука, що їх в селі називали “Олекси”. – Я буду читати “Катерину”, – сказала вона тихим, але твердим голосом. – Але ж це ціла поема. Чи встигнеш добре вивчити? – Встигну – знову тихо промовила вона. Він уважно глянув на неї, їх погляди зустрілися. З того часу вони завжди йшли назустріч одне одному. З піднесенням готувались аматори до свого першого концерту. Щоб вивчити вірші і виробити потрібні наголоси і звучання, мусіли навіть закриватись в стодолах, ховаючись від своїх молодших сестричок і братиків, які раптом виявили велику зацікав-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
