Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Гостя “СП” · “Вона підхопила ту золоту ниву, засіявши її своїми картинами, уквітчавши гобеленами і застеливши килимами”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Леся Майданець: “Я творю свій світ через символи”

Слово Просвіти, №39 за 2026 рік

Галина ДАЦЮК, журналістка У київській галереї “Білий світ” відбулася виставка художнього текстилю “Маленький текстиль”. Оскільки мініатюрні гобелени, килими, панно лише зрідка презентуються на виставках, то нинішній проєкт став подією року та справжньою радістю і для художників, і для шанувальників мінітекстилю. На виставці було представлено понад сотню робіт вже відомих і новітніх митців. Виставлявся тут і дивовижний триптих “Євангельська таїна” української мисткині, заслуженої діячки мистецтв України Лесі Майданець-Саєнко. Її твори вирізняє особлива колористика, експресія, знаковість. Тут проглядається упевнений і самобутній почерк Майстрині, яка творить вже в третьому поколінні славного Роду Саєнків – подвижників відродження традиції українського монументально-декоративного мистецтва. Про те, як складалася її творча доля, пані Леся розповіла читачам нашого тижневика, не розповідь – новела. …Жила собі дівчинка, яка любила музику, залюбки ходила до музичної школи, спробувала скрипку, опанувала бандуру, грала на святкових концертах, радувала своїми успіхами маму, вчителів і була щаслива в музичній стихії – все їй подобалося. І сцена вимальовувалася в уяві як головне місце майбутнього життя. Дитинство її було сповнене звуків Чорного моря, до якого щоліта їздила з мамою. Канікули проводила у бабусь – на Житомирщині та Чернігівщині. Поліські села з їх мальовничою природою, краєвидами, світанками, птаством теж були наповнені музикою. Вона любила ці сільські сонати череди, зозулястих півнів, котиків і песиків – голоси, у яких вчувалася народна пісня. Пісенні мелодії охоче грала на бандурі, інколи наспівувала. Проте у випускних класах дівчинка почала вимальовувати в уяві “немузичні” сюжети, де були справжні полотно, папір і фарби. Перебирала струни на бандурі, а відчувала в руках пензлик, який творить красу, що “звучала” тихо і божественно. Все частіше малювала. Найперше, квіти – весняні, осінні, уявні, а ще – тваринок, птахів. І раз, побачивши її малюнок, дідусь сказав: “Лесю, ти можеш бути художницею!”. Дівчинці аж гаряче стало від цих слів. Бо ж хто-хто, а дідусь не буде казати неправду, видно щось таки розпізнав у її щирих і вже самобутніх малюнках. Леся не кинула бандуру. Проте ті кілька обнадійливих слів дідуся перевернули мрії про майбутнє – на нотному папері, у міжрядді нотного стану стали з’являтися мальовані знаки неба, землі, природи. Вона мала прекрасні голландські фарби – дідусь подарував, папір – теж. До праці! Так почалася дорога до себе дивовижної української мисткині Лесі Майданець-Саєнко. Проте витоки її мистецької долі набагато глибші. Бо дідусь, який щиро підтримав онуку оцінкою “можеш бути”, а по суті дав їй крила, – Олександр Саєнко, видатний український художник зі світовим іменем, учень Василя Кричевського! Тож від самого народження Лесю оточував світ художньої краси. Вона бачила його сяйво у мозаїках з соломи, килимах, картинах, у теплих і рідних орнаментах, символах. І треба було тільки слушного моменту, аби в душі пробудилося бажання і самій відтворити на полотні чи папері чарівний сад дерев і квітів, чумацький шлях зоряного неба. Для навчання Леся обрала Львівський інститут декоративно-прикладного мистецтва і почала готуватися до вступу. За короткий час їй довелося опанувати композицію, рисунок, живопис. Малюнок для власного задоволення – одна справа, а зовсім інша – заслужити за нього високу оцінку на вступному іспиті – тут мають діяти закони пропорцій, об’ємності, першого плану. “Я не дуже в цьому розумілася”, – щиро каже Леся. Проте відчула, що її вже захопила мистецька стихія і готова була працювати скільки треба і ще більше. Тепер Лесина музика зазвучала барвами високих регістрів на папері. Вона чудово склала вступні іспити і як спеціалізацію обрала текстиль. Тут вплив Саєнківської мистецької лінії очевидний. Килими і гобелени складають значну частину творчого доробку Олександра Саєнка – Лесиного дідуся, і її мами – заслуженої діячки мистецтв України Ніни Саєнко. Чудові килими, гобелени оточували її від народження, тож зрозуміло, чому Леся обрала текстиль для майбутніх сюжетів. І через багато років вона впевнена, що вибір зробила правильний – і з вузом, і з фахом. Львів не був подібним на її рідний Київ ні власним образом, ні стилем життя. Своєю стриманістю і дещо закритістю місто скидалося на готичний замок. Проте згодом чутлива до краси Лесина душа обжилася і поріднилася зі львівською самобутністю. Їй поталанило з курсом, друзями. У той рік на відділення текстилю вступило 10 осіб і стільки ж обрали вибійку. Леся занурилася у творчість, опановувала абетку техніки, ретельно готувала домашні завдання. І ходила до музеїв. Це було її нове захоплення – у вихідні дні – до музеїв. Часом їхні скарби вражали, наприклад, 170 тисяч експонатів Львівського художнього музею (нині Андрея Шептицького). Як їх усі переглянути? Екскурсії, знайомство з декоративно-прикладним мистецтвом України, зустрічі з художниками, мандрівки по історичних пам’ятках – то найцінніші моменти студентського життя, вважає Леся. Пізнаючи багатющий художній світ, вона збагачувалася. Відкривала для себе космос декоративно-прикладного мистецтва, видобувала знаки зі скарбу, що його український народ назбирав за тисячі літ. Відчула, що зі знаннями приходить переосмислення, впевненість, багато чого ставало зрозумілішим. У тому особливому мистецькому світі бачила й своє місце. Нехай ще невиразне – але власне. Вдячна педагогові з композиції Ігорю Боднару, який спрямовував її до філософського мислення. Мудрі думки заходили в серце, як новий ранок. Розвиднявся особистий погляд на те, що називалося українське народне мистецтво. Тепер воно поставало в реальних обрисах, структуровано. Формувалося власне бачення і невдовзі вона створила власний килимок. А вкінці першого курсу студенти колективно створили свою першу об’ємнопросторову композицію “Вертеп”, де потрібно було малювати, клеїти маски, ткати одяг, у який одягнули солом’яні фігури. Кожен вибрав свою частинку роботи – волхвів, Ісуса, овечок, царя Ірода, ангела, козу, овечок, а Леся обрала пастушка. Експеримент з “Вертепом” вдався і був успішно зарахований на іспиті. Цікаво, що творилася композиція за мотивами традиційних різдвяних шопок, дуже популярних на заході України, зокрема, в Галичині. Тоді Леся ще раз упевнилася, як добре, що потрапила у Львів, де, незважаючи на радянські заборони і перепони, – різдвяні традиції з елементами народного мистецтва жили. Хоч Великодні з писанками, хоч Різдвяні – з атрибутами різдвяного дійства – килимками, обрусами, спеціальним посудом для куті, “павучками”, що прикрашали оселі. На сході України цієї культури було менше. Був кінець 1980-х, у повітрі починало вирувати піднесення новітньої доби, з якою пов’язували, насамперед, свободу волевиявлення, відродження Незалежності. Тож можна сказати, що Леся виявилася в епіцентрі бунтарського духу. А такі поривання завжди сприяють підняттю з глибин душі енергії творчості. Хотілося творити так, як творили до неї багато обдарованих людей, проте по-своєму. У Музеї етнографії та народного промислу Леся стала відмальовувати вишивки, килими. Яких тільки узорів не побачила вона на крилатих рукавах сорочок, рушниках! Згодом вже почала читати цю орнаментальну абетку як книжку буття українців. У вишивках були закодовані смисли і призначення. Існують сорочки – для здоров’я, на багатство, на любов. Є рушники – як весільні обереги, є на щасливу мандрівку, на міцну родину, на народження і ... прощання. Лесю захопила ця глибинна українська знакова система. Дещо вона передавала у килимах і гобеленах з допомогою існуючих символів, а дещо вже стилізувала у власний спосіб. Безмежний світ українського народного мистецтва відкривався їй все ширше, і вона відчула себе його частинкою. І частинкою древ- Олександр Саєнко і Леся з бандурою, Володимирова гора, Київ, 1980 р. нього міста Лева, і Карпат, і найвищої гірської вершини – Піп Іван. Вона купалася у смарагдовій смерековій зелені, вдихала пахощі літа, ловила світанки і вечірні повні над гуцульським селом – і найбільше їй хотілося увічнити цю нерукотворну красу власноруч. Через багато років на одному з її гобеленів озвуться карпатські проліски, які вона побачила з друзями посеред літа у засніжених вершинах… Диво. У цей час Леся не раз повертається до історії України і свого, Саєнківського, роду – творчості дідуся Олександра Саєнка і мами Ніни Саєнко. Переконується, що не могла вона розминутися зі своєю долею. Що музика у її житті була просто захопленням. А коли вдуматися, то несвідомо вона віддавна вбирала в себе красу і силу творчості Саєнків. І входила та сила покликом і собі стати однією з Них. Постійно спрямовувала Лесю до творчості її чарівна мама Ніна Саєнко, яка вчилася у свого знаменитого батька і водночас багато йому допомагала. Подарунок долі – мати таких учителів, рідних по крові і за творчим духом. Щастя бачити, як захоплюються їхніми творами люди, цінують, шанують. Колись я писала, що прадід Лесі Ферапонт Саєнко, плекаючи сад і хліб на Борзненщині, ніби зорав поле для своїх нащадків, засіяв його талантами, що родитимуть не в одному поколінні Роду. Поза сумнівом, Леся підхопила ту золоту ниву, засіявши її своїми картинами, уквітчавши гобеленами і застеливши килимами. Дипломну роботу, за порадою керівника Ігоря Боднара, Леся присвятила своєму дідусеві – гобелен “Присвята Олександру Саєнку”. Пригадує, як складно їй працювалося над ескізами, яких вона зробила кілька... десятків. Хотілося показати власну стилістику, використати національні символи, традиційні знаки і зробити килим довершеним, багатоплановим. Прагнула зобразити на ньому мальовничу Україну – з тополями, вербами, садами, біленькими хатами, річками з гусями-лебедями, з сюжетом зустрічі дівчини і козака, що повернувся з походу. Все їй вдалося. Витканий вручну у Решетилівці килим вийшов саме таким, як задумувався. Дипломну роботу Леся успішно захистила у Львівському музеї етнографії та художніх промислів, де в цей час демонструвалася виставка Олександра та Ніни Саєнків. Тріумф! 1992 року дипломована і окрилена випускниця повернулася до Києва. Творча душа завжди знайде, свою оазу – Леся захопилася розписом по тканині, створенням ескізів для килимів і гобеленів. Згодом скаже, що їй “подобалося працювати з фарбами, магія творення образів захоплювала можливістю імпровізувати і в кінцевому результаті часто давала неочікуваний ефект”. У цей час вона заглибилася у творчість Ганни Собачко-Шостак, Марії Приймаченко. Народне мистецтво виявилося безмежним полем і цілющим джерелом, непізнанним шляхом і взірцем довершеності. Це надихало, і Леся впевнено творить власний український всесвіт, добираючи кольори для улюблених птахів і козликів, плекає дерево життя. Радістю буття освітлені її роботи “Провесінь” (1993), “Зачарований птах” (1997), “Назустріч сонцю” (2008), “Весна іде, красу несе” (2009). Мине час, і геніальна Марія Приймаченко скаже: “Зда- Леся Майданець-Саєнко на відкритті персональної виставки “Великодні дзвони”, 2016 р.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин