Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Дональде Трампе, досить брехні! Україна – не ваш бізнес§проєкт, а право на самооборону – не предмет торгу! Дональде Трампе, схоже, ви остаточно втратили відчуття реальності. Коли політичний лідер підміняє факти вигадками, причини – наслідками, а міжнародне право – власними бізнесовими забаганками, це вже не просто помилка. Це небезпека для всього світу. В українців є влучний народний вислів: переводити стрілки з хворої голови на здорову. Саме це ви намагаєтеся зробити, звинувачуючи Україну в тому, що відбувається на світовому енергетичному ринку. Ви говорите про дефіцит дизельного пального, зростання цін і проблеми фермерів, але замовчуєте головне: кризу навколо Ормузької протоки, яка загострила загрози світовим поставкам нафти, та відповідальність вашої власної політики за поглиблення цієї кризи. Не можна створювати проблему, а потім призначати винного серед тих, хто не має до її виникнення жодного стосунку. І вже зовсім абсурдно виглядає ваша претензія до України за удари по російських нафтопереробних заводах. Ви турбуєтеся про пальне для фермерів, скотарів та світової економіки, але чи турбуєтеся ви про українських фермерів, які також потерпають від цін на дизельне пальне з вашої вини, — чиї господарства нищать російські ракети? Про українських дітей, які ночами ховаються від бомб? Про міста, енергетику та цивільну інфраструктуру, які систематично атакує росія? Чому російські ракети, які вбивають українців, не викликають у вас такої самої категоричності, як українські удари по законних цілях, об’єктах, що забезпечують воєнну машину агресора? Ви вимагаєте від жертви агресії обмежити себе, але не демонструєте співмірної рішучості щодо агресора. Це не миротворчість. Це небезпечна підміна понять.
Пане Трампе, міжнародне право – не ваша комерційна угода! Друге питання – ваша очевидна зневага до міжнародного права. Генеральна Асамблея ООН у резолюції ES-11/1 від 2 березня 2022 року засудила агресію російської федерації проти України та зажадала виведення російських військ. Ідеться про порушення фундаментальних принципів Статуту ООН, а не про сварку двох рівнозначних сторін, які просто не змогли домовитися. Є агресор. Є держава-жертва, на яку напали. Є міжнародне право, що розмежовує їхню відповідальність. Стаття 51 Статуту ООН закріплює невід’ємне право держави на індивідуальну та колективну самооборону в разі збройного нападу. Україна має право захищати себе, своїх громадян і свою територіальну цілісність. Вона також має право отримувати допомогу від партнерів. Це не милість Вашингтона. Не ваша особиста послуга. Не кредит, за який Україна повинна віддати території чи політичний суверенітет. Україна, на відміну від рф, проводить конкретні військові операції з погляду міжнародного гуманітарного права, зокрема принципів розрізнення, пропорційності та запобіжних заходів. Але сама спроба України послабити воєнний потенціал агресора не може автоматично припинятись за вашою вказівкою лише тому, що комусь це невигідно економічно. Тож перш ніж повчати Україну, варто відкрити Статут ООН. А якщо у вашому оточенні немає людини, здатної пояснити його зміст, проблема не в міжнародному праві.
Україна не зобов’язана оплачувати право на власне існування Ви вже заявляли, що Україна повинна платити за американську допомогу. Тепер ви фактично намагаєтеся диктувати українському президентові, які цілі йому дозволено атакувати, і водночас заявляєте, що Україні потрібен інший президент, здатний домовитися з росією. На якій підставі ви вирішили, що можете визначати українцям, кого їм обирати, як захищати свою країну та якою ціною погоджуватися на мир? Президент України підзвітний українському народові, а не вашому бізнесовому уявленню про вигідну угоду. Ви стверджуєте, що Володимир Зеленський мав багато можливостей закінчити війну. Але скажіть чесно: закінчити її на яких умовах? Визнати за вашими натяками право путіна захоплювати чужі території? Відмовитися від самооборони? Погодитися на замороження конфлікту, яке дасть агресору час підготувати новий напад?
Мир, побудований на винагороді агресора, – це не завершення війни. Це підготовка наступної. І ваша фраза про те, що війна не почалася б, якби ви були президентом, нічого не змінює у фактах: повномасштабне неспровоковане вторгнення розпочала росія. Саме путін віддав наказ напасти на Україну. Перекладати відповідальність за це на українське керівництво означає підміняти причину злочину його наслідками. Коли бізнесовий інтерес стає важливішим за людяність. Особливо промовистим є те, що навіть позиція вашого попередника Білла Клінтона, який публічно говорив про моральні та політичні зобов’язання США перед Україною у зв’язку з Будапештським меморандумом, не змушує вас серйозно поставитися до цієї проблеми. Сполучені Штати взяли на себе зобов’язання поважати незалежність, суверенітет і наявні кордони України, а також утримуватися від застосування сили проти її територіальної цілісності чи політичної незалежності. Це історична відповідальність великої держави. І вона не зникає через зміну президента. Ви можете вести переговори про торгівлю, інвестиції, нафту та прибутки. Але коли перед вами держава, яка щодня платить кров’ю за право існувати, ваша звична логіка “сдєлкі” виявляє свою моральну неспроможність. Україна – не актив у вашому портфелі. Її території – не товар. Її народ – не розмінна монета у переговорах із путіним. Ваша риторика дедалі більше нагадує риторику кремля. путін роками видає брехню за правду, агресію — за захист, окупацію – за історичну справедливість, а прагнення України до свободи – за загрозу росії. Тепер ви заявляєте, що війна почалася через некомпетентність, докоряєте
Продовження на стор. 2
ЛЕОНІД ЛОГВИНЕНКО
ЛЕСЯ МАЙДАНЕЦЬ
АНДРІЙ ТОПАЧЕВСЬКИЙ
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на друге півріччя 2026 рік (стор. 41). Вартість є такою: 1 міс. — 71 грн. 2 міс. — 142 грн. Будьмо, друзі, разом!
Суспільство · “Є речі, які не продаються й не купуються. Свобода. Гідність. Суверенітет”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Закінчення. Поч. на стор. 1
Україні за удари по російських НПЗ і пропонуєте змінити українського президента, щоб досягти домовленості з агресором. У чому принципова різниця між такою риторикою та пропагандистськими конструкціями кремля, якщо в обох випадках відповідальність за війну намагаються перекласти з того, хто напав, на того, хто захищається? Коли брехня стає інструментом політики, а інтерес – єдиним моральним компасом, межа між прагматизмом і співучастю в небезпечній грі починає зникати. Ми не стверджуємо, що будь-яка помилка Вашингтона автоматично робить США союзником росії. Ми стверджуємо інше: політика, яка тисне на Україну, обмежує її здатність захищатися та водночас залишає агресорові простір для продовження війни, об’єктивно працює на користь кремля — незалежно від того, як її називають у Білому домі.
Наші вимоги Ми дякуємо американському народові і всім, хто підтримує Україну. Але ми звертаємося до Конгресу США, американського політичного істеблішменту, Європейського Союзу, ООН і світової демократичної спільноти. Перше. Досить перекладати відповідальність за російську агресію на Україну. Агресор має бути названий агресором, а його злочин – отримати належну міжнародно-правову оцінку. Друге. Досить перетворювати військову допомогу Україні на інструмент політичного шантажу та торгу її суверенітетом. Допомога має посилювати здатність України захищатися й досягати справедливого миру. Третє. Досить вимагати від України односторонніх обмежень, залишаючи росії можливість продовжувати війну. Будьякі домовленості мають забезпечувати реальну безпеку України, а не створювати паузу перед новим вторгненням. Четверте. Конгрес США та американські інституції просимо забезпечити послідовність зовнішньої політики Сполучених Штатів і не допустити, щоб особисті симпатії, комерційні інтереси чи політичні амбіції однієї людини підривали між народні зобов’язання Америки. П’яте. Мирні переговори повинні спиратися на Статут ООН, суверенітет і територіальну цілісність України, відповідальність за агресію та дієві гарантії безпеки. Не на право сильного, не на диктат окупанта і не на кулуарні домовленості за спиною українського народу.
Дональде Трампе! Ви можете скільки завгодно розповідати про свої здібності укладати угоди. Але є речі, які не продаються й не купуються. Свобода. Гідність. Суверенітет. Право народу жити на власній землі. Велика Америка сильна не тоді, коли її президент змушує жертву поступатися агресору. Вона сильна тоді, коли дотримується власних принципів і не дозволяє перетворити міжнародне право на папірець, який викидають заради вигідної оборудки. Україна вимагає поваги до міжнародного права, виконання зобов’язань і припинення політики, яка підміняє справедливість комерційним розрахунком. Запам’ятайте: Україна має право захищатися. путін не має права захоплювати чуже. А жоден президент США не має мандата розпоряджатися долею українського народу. Мир – не бізнесова угода. Україна – не предмет торгу. І міжнародне право — не ваша приватна власність.
ВГО УКРАЇНСЬКА АЛЬТЕРНАТИВА, ВГО ПРОСВІТА ім. Т. ШЕВЧЕНКА, МІЖНАРОДНИЙ МЕДІАФОРУМ, КОНГРЕС УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІ ГЕНЦІЇ, МГО Україна – СВІТ, МГО Україна – НАТО, АСОЦІАЦІЯ ТВОРЧИХ СПІЛОК УК РАЇНИ МГО УКРАЇНСЬКИЙ ФОНД МИРУ ПРОФСПІЛКА УБД ВГО К.О.Д.
Ю. Щербак П. Мовчан М. Жулинський Г. Філіпчук Є. Шевченко Л. Супрун Є. Степанов І. Заєць С. Джерж С. Дудник М. Голомша
Суспільство · “Є речі, які не продаються й не купуються. Свобода. Гідність. Суверенітет”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Минулого тижня в інформаційній агенції “Наголос” ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка відбулося засідання круглого столу на тему “Від! повідальність засновників держави”.
Модерував зібрання голова ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Павло Мовчан, а основну доповідь виголосив Іван Заєць, народний депутат України багатьох скликань, член Головної Ради ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Іван Заєць у своєму виступі розповів, як народні депутати України першого скликання в день 35-річчя незалежності України, визнані Засновниками сучасної держави Україна, провели установчі збори нової громадської організації – “Товариство Засновників сучасної держави Україна”. Доповідач зазначив, що нова ГО здійснює свою діяльність на підставі Закону України “Про статус Засновника сучасної держави Україна – народного депутата”. На установчих зборах було ухвалено Декларацію про створення й завдання ГО. Президентом “Товариства Засновників сучасної держави Україна” обрано Івана Олександровича Зайця. Серед завдань нової організації: стояти на сторожі незалежної суверенної Української держави; не допустити перетворення Вершинної перемоги Українського народу в чергову білу пляму української історії; домагатися утвердження суспільної поваги до українського Воїна, який сьогодні не лише Захисник незалежної України, але й суб’єкт світової і національної історії; дбати про згуртованість суспільства в боротьбі з агресором; плекати історичну тяглість українського державотворення та поколінь борців за Незалежність тощо. “Наша візія: Соборна, Самостійна, Національна Держава Україна як потужна, незалежна, правова, демократична, соціальна Європейська країна”, – так зафіксовано в установчих документах “Товариства Засновників сучасної України”. У Зверненні нової громадської організації до громадян України йдеться про той складний шлях, який українці пройшли до власної держави. Наразі ми переживаємо важкі випробування.
“Сьогодні, коли п’ятий рік точиться розпочата росією Велика війна, існування української державності є найбільш загроженим від 1991 року. Спираючись на історичний досвід боротьби за українську державність, ми, Засновники сучасної держави України, вважаємо, що: лише сила і спроможність Української держави здатні забезпечити надійний фундамент для ЗСУ, для відновлення територіальної цілісності та перемоги над російським агресором; лише ефективна державна внутрішня, зовнішня, економічна політика, нові високотехнологічні галузі виробництва сучасних видів озброєння здатні створити надійну основу для опору агресору; лише справедлива соціальна й проукраїнська гуманітарна і культурна політика держави здатні консолідувати українське суспільство, дати йому усвідомлення, що війна стосується кожного”, – йдеться у зверненні, з яким познайомив присутніх Іван Заєць. У своїх виступах Засновники сучасної держави Україна Павло Мовчан, Віталій Мельничук, а також народні депутати України кількох скликань Георгій Філіпчук, Петро Ющенко, заслужений художник України Юрій Нагулко висловили свою точку зору з теми обговорення. Йшлося, зокрема, про співпрацю “Просвіти” з новоствореною громадською організацією, адже Товариство Засновників декларує аналогічні з просвітянами цілі: здійснювати просвітницьку діяльність у сфері державотворення та історії української незалежності, захищати та популяризувати історичну правду про здобуття Незалежності та історію українського державотворення та ін. Учасники зібрання зголосилися спільно сформувати звернення до органів влади з питань, які хвилюють суспільство.
Підготував Ігор ЗОЦ мів допомоги Україні. Йдеться не лише про збереження газет як традиційного формату. Йдеться про збереження незалежної журналістики, локальної інформації та стійкості громад. У своїй доповіді Сергій Кущінський зосередився на необхідності міжнародної підтримки України в умовах війни. Він сказав, що війна – це не лише бойові дії. Це щоденне випробування для мільйонів українців, які прагнуть працювати, виховувати дітей, підтримувати свої громади та зберігати віру у майбутнє. Особливого значення, за його словами, набуває допомога українським громадам, гуманітарним і громадським організаціям, медикам, волонтерам та журналістам. Українські медійники сьогодні не просто інформують суспільство. Вони документують воєнні злочини, доносять правду до міжнародної аудиторії та протидіють дезінформації.
Із сайту медіа “Слово”(Одеса)
Суспільство · “Є речі, які не продаються й не купуються. Свобода. Гідність. Суверенітет”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Форум у Брюсселі став майданчиком, який об’єднав представників європейських та міжнародних інституцій, дипломатичних місій, громадянського суспільства, журналістів, правозахисників та експертів. Центральною темою зустрічі стало створення “мостів співпраці, діалогу та взаєморозуміння між народами і культурами”. Україну на форумі представили, зокрема, голова Одеської регіональної організації НСЖУ Юрій Работін та Сергій Кущінський, які порушили питання захисту свободи слова, підтримки українських медіа та необхідності міжнародної солідарності з Україною. Виступаючи перед учасниками форуму, Юрій Работін наголосив, що для України питання свободи слова сьогодні має не лише професійне чи суспільне, а й безпекове значення. Представляючи Одесу, він нагадав, що місто історично формувалося як простір зустрічі різних культур, мов і традицій. Саме тому для одеситів діалог між народами є не абстрактною дипломатичною формулою, а невід’ємною частиною історії міста. Водночас українська журналістика продовжує працювати в умовах повномасштабної війни, сплачуючи надзвичайно високу ціну за право суспільства знати правду “Ми говоримо сьогодні про мости між народами. Але міст між людьми неможливий без інформації. Журналістика – це один із таких мостів”, – наголосив Юрій Работін. Окрему увагу голова Одеської регіональної організації НСЖУ приділив становищу регіональної та друкованої преси. За його словами, в умовах війни газета перестає бути лише традиційним носієм інформації. Вона може виконувати функцію резервного каналу суспільної комунікації, особливо під час енергетичних криз та перебоїв із мобільним зв’язком й інтернетом. Для прифронтових громад це питання набуває особливої актуальності. Коли через обстріли пошкоджується енергетична інфраструктура, цифрові канали комунікації можуть стати недоступними. Друковане видання при цьому не потребує електроенергії та залишається доступним для читача. Саме тому, зауважив Юрій Работін, міжнародна підтримка українських регіональних медіа має стати одним із напря-
Представники Одеської регіональної організації Національної спілки журналістів України взяли участь у Брюссельському міжнародному фору! мі SHIELD 2026, присвяченому правам людини, фундаментальним свобо! дам, міжнародному діалогу та пошуку шляхів до мирного майбутнього.
Суспільство · “Ви можете уявити, що Черчилль купує дизпаливо у Гітлера?” · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ра Лумер, яка підтримує президента США Дональда Трампа, виступила на боці України. Вона заявила, що тиск потрібно спрямовувати на Москву, а російського диктатора Владіміра Путіна назвала “гіршим за ІДІЛ”. Лумер також розкритикувала закупівлі російської нафти та вимоги замінити президента України Володимира Зеленського. Про це вона написала в соцмережі X.
Президент США своїми заявами про необхідність відставки Володимира Зеленського послаблює Захід і завдає шкоди демократії. На цьому наголосила депутатка Європарламенту, голова його підкомітету з питань безпеки та оборони Марія Агнес Штрак
Циммерманн, закликавши європейські країни продовжувати підтримувати Україну без розрахунку на США. Адже такою позицією американський лідер фактично стає на бік російського диктатора володимира путіна. Про це політикиня написала в дописі в соцмережі Х. “Коли Трамп закликає Зеленського до відставки, він недвозначно стає на бік убивці”, – написала європейська політикиня. Вона наголосила, що рішення щодо керівництва України належить винятково українському народу, а не американській адміністрації чи кремлю.
Прем’єр Естонії Крістен Міхал про дизельну угоду Трампа: “Це велика помилка, адже угоди з диктаторами – це шлях до пекла. За кошти від продажу газу та пального вбивають невинних людей. До того ж, цілком імовірно, що очікуване пальне так і не надійде”.
Дворазовий володар Кубка Стенлі Домінік Гашек розкритикував президента США Дональда Трампа через його позицію щодо війни в Україні та відносини з росією. Про це колишній хокеїст написав на своїй сторінці в мережі Х. “Зрадник демократичного світу. І він зробить те саме щодо США. Якщо це принесе йому особисту вигоду, він зрадить будь-кого, зокрема, своїх співгромадян і власну країну”, – написав Гашек.
У соціальних мережах українські користувачі, зокрема, пишуть: “У фільмах американці рятують світ, а в реальності ссуть дизель у путіна”, “Ви можете уявити, що Черчилль купує дизпаливо у Гітлера?”, “США по суті просто кинули Україну”.
Підготував Ігор ЗОЦ стародруками, гравюрами, бароковими іконами та творами золотарів.
Пригодницька драма Костянтина Коновалова “Довженко. Перший погляд” закінчила стартовий тиждень прокату в українських кінотеатрах. За цей період вона зібрала понад 1,6 мільйона гривень. Про це повідомило “Суспільне Культура” з посиланням на команду фільму “Довженко. Перший погляд”. “Довженко продовжує зустрічатися з глядачами у кінотеатрах. І нам дуже хочеться, щоби цих зустрічей було ще більше”, – зазначили автори кінофільму.
Психологи спробували подивитися на сім смертних гріхів не як на релігійну категорію, а як на набір рис, які люди можуть помічати у власному характері. У дослідженні учасникам запропонували оцінити себе за шкалами, що відповідали гордині, жадібності, хіті, заздрості, ненажерливості, гніву та ліні. Найвищий середній результат несподівано отримала гординя – риса, до якої дослідники віднесли самовдоволення, нескромність і завищену оцінку себе. Медіа НовиниЮ повідомляє, що для цієї роботи вчені з Норвезької школи бізнесу створили опитувальник Self-Rated Sins and Virtues – SSRV. Він містить окремі шкали для семи “гріхів” і семи чеснот, а учасники оцінюють, наскільки певні характеристики відповідають їм самим. У дослідженні взяли участь 300 людей із середнім віком близько 48 років. Після гордині учасники в різній мірі приписували собі жадібність, хіть, заздрість, ненажерливість, гнів і лінь.
Підготував Ігор ЗОЦ
Суспільство · “Ви можете уявити, що Черчилль купує дизпаливо у Гітлера?” · с. 3сторінка оригіналу ↗ Міський голова Бучі Анатолій Федорук підготував подарунок для президента США Дональда Трампа – каністру дизельного пального з українським характером. Про це пан Федорук написав у своєму Фейсбуці, повідомляє медіа “Патріот Донбасу”. За його словами, сьогодні Бучу відвідали американці, яким він і передав каністру дизеля для Трампа. “Бо з миру по нитці, дивись, так і назбираємо”, – пожартував міський голова. Анатолій Федорук також заявив, що російського пального, яке Трамп купує у російського диктатора Володимира Путіна, вистачить лише на 14 годин для всієї Америки. Він наголосив, що Україна платить за ці закупівлі кров’ю. І додав, що історія
Президент України Володимир Зеленський розкритикував адміністрацію Дональда Трампа за недостатню допомогу Україні та спроби розвивати економічні відносини з росією паралельно з посередництвом у переговорах про завершення війни. Його заява пролунала після нової російської атаки на Краматорськ, де удар по автобусах забрав життя щонайменше 35 людей. За словами Зеленського, лише за два дні (7 і 8 жовтня) російських ударів по Україні загинули 78 людей, ще 215 дістали поранення, повідомляє Reuters.
Троє людей, які загинули внаслідок російської атаки безпілотників на Івано-Франківськ 11 жовтня, були військовослужбовцями. Раніше обласна влада повідомляла про загиблих, не уточнюючи їхнього статусу. Про це повідомив міський голова Івано-Франківська Руслан Марцінків, пише УНН.
росія може намагатися перетворити масовані удари по Києву на інструмент тиску на цивільне населення, повторюючи тактику, яку застосовувала у Сирії. Відставний британський полковник Хеміш де Бреттон Гордон вважає, що кремль робить ставку на руйнування критичної інфраструктури та виснаження українців узимку. Про це пише The Telegraph.
“Україна і надалі буде завдавати ударів по росії, як і повинна”, – заявив в ефірі Fox News колишній спеціальний представник США з питань України Кіт Келлог. За його словами, зараз Україна тисне на росію і переносить бойові дії на її територію. Росіяни починають усвідомлювати, що йде війна. Пан Келлог також не вірить словам неодноразово доводила високу ціну угод із диктаторами. За його словами, компроміси заради дешевого пального можуть згодом обійтися США значно дорожче. “Чи добереться дизель із Росії до Америки, невідомо. А от із Бучі точно доїде”, – підсумував Анатолій Федорук.
Заяви президента США Дональда Трампа про нібито досягнуте енергетичне перемир’я між Україною та росією можуть бути частиною політичної стратегії, спрямованої на уникнення посилення санкцій проти Москви. Таку думку висловив експерт із міжнародних питань, голова громадської організації “Україна в НАТО” Юрій Романюк у проєкті “Тепер головне” на Еспресо. Юрій Романюк вважає, що заяви американського президента не підтверджені фактами, а сама ситуація нагадує випадки, коли Трамп повідомляв про домовленості, яких інша сторона не підтверджувала.
США не повинні давати Путіну фінансове рятівне коло. Про це йдеться у заяві, що оприлюднили семеро сенаторів США, повідомляє УНН. Вони вважають, що рішення президента США Дональда Трампа дозволити імпорт російського пального було ухвалене без законодавчого обґрунтування.
Колишній прем’єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон різко розкритикував рішення Дональда Трампа послабити санкції щодо російського пального. Він заявив, що повернення російських енергоносіїв на світовий ринок має відбуватися не через поступки Кремлю, а після завершення війни перемогою України. Джонсон назвав рішення США щодо російського дизеля таким, що “викликає огиду”. Він також відкинув твердження про те, що саме українські удари по російській енергетичній інфраструктурі стали головною причиною зростання цін на пальне. Про це пише медіа “Економічні новини”.
Американська активістка Ло-
Суспільство · “Ви можете уявити, що Черчилль купує дизпаливо у Гітлера?” · с. 3сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
путіна про, нібито доброту, через яку він зголосився постачати дизель до США. Це ніщо інше, як прагнення зняти із себе тиск, спричинений ударами України, повідомляє 5 канал.
Російська ракетна атака на Київ у ніч на 7 жовтня значно пошкодила новий склад видавництва “Книголав” на Подолі. Це вже другий удар по складських приміщеннях видавництва за кілька місяців. Про це повідомило видавництво у Facebook.
Петро Порошенко під час виступу на щорічній безпековій конференції у шведському Вісбі заявив, що альтернативи НАТО як безпековому союзу немає, і немає альтернативи членству України в Альянсі. Він зауважив, що наша держава фактично виконує зараз роль гаранта “Статті 5”, захищаючи країни Альянсу від російської агресії. Про це повідомив 5 канал.
Глава Мінекономіки Німеччини Катеріна Райхе розповіла про складні переговори з президентом України Володимиром Зеленським, під час яких обговорювалися корупційні скандали в Україні. Про це вона заявила в інтерв’ю Bild. “Так, звичайно, про це також потрібно говорити, і ми це робимо”, – зазначила міністерка.
У Чехії благодійна ініціатива Darek pro Putina запустила незвичайний товар для власників собак – пакети для прибирання з надрукованим портретом володимира путіна. Набір із 240 пакетів продають за 37,95 євро, а отримані кошти спрямовують на підтримку України. Про це пише Darek pro Putina.
У Львові студенти місцевих університетів вийшли на акцію протесту через недопуск громадськості на захід “Парламентський діалог” за участі голови Верховної Ради Руслана Стефанчука. На зустрічі мали обговорювати оновлений проєкт Цивільного кодексу, проте вхід виявився закритим для більшості охочих. Захід анонсували як відкритий діалог влади з суспільством для обговорення важливого документа. Однак на практиці громадськість туди не допустили. Тим, хто намагався потрапити на презентацію, повідомили, що всередину пускають виключно “особисту пресу” та “студентів зі списку”. Про це повідомляє “Львівський новинар”.
На Миколаївщині судили жінку за поширення TikTok матеріалів. Йдеться про відео, які виправдовували та заперечували збройну агресію РФ проти України. Про це пише “Судово-юридична газета”, передає Regio- News. Відомо, що жінка перебувала на посаді начальниці ізолятора. Протягом минулого року вона неодноразово репостила відео у TikTok, у яких йшлося про виправдовування, визнання правомірною та заперечення збройної агресії РФ проти України. Зокрема, були відео про заперечення тимчасової окупації частини території України. На суді жінка визнала свою провину. Суд призначив покарання у вигляді п’яти років позбавлення волі без конфіскації майна, але звільнив жінку від відбування покарання з випробуванням на три роки.
У недалекому майбутньому в Україні може бракувати фахівців з мови – викладачів, зокрема. Про це говорили філологи-викладачі на зустрічі з докторкою з філології Еллою Гончаренко, яка відбулась 8 жовтня в Центральній бібліотеці Кам’янського і була присвячена творчості британського поета ХVII сторіччя Вільяма Шекспіра, зокрема, перекладам його віршів українською мовою. Видання pog- lad.info розповідає, що ця зустріч переросла в обговорення проблем сучасного викладання філології. Філологи вельми потерпають від онлайн-навчання через втрату безпосереднього спілкування між викладачами та учнями. Дуже важко заохочувати молодих людей вивчати мову, коли спілкування часом переривається через повітряні тривоги і необхідність ховатись від обстрілів.
У Кропивницькому письменник і краєзнавець Володимир Поліщук створив книгу “Мозаїка в архітектурі міста”. Виданню “Доступ. Медіа” він розповів, які мозаїки увійшли до видання, як автор збирав матеріали та чому частина цих робіт уже втрачена.ая дослідити мозаїки Кропивницького.
До сторіччя Національного заповідника “Києво-Печерська лавра” відкрили виставку “Століття подвижництва: Лаврський заповідник на варті культурної спадщини”, повідомляє Національний заповідник “Києво-Печерська лавра”. У п’яти залах представлено архівні світлини поруч зі збереженими предметами: церковним гаптуванням,
Пошта “СП” “Переконані, що книга і слово це теж лікують”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
пишаємось”, де розвінчуємо російські історичні міфи про “єдиний народ”, “общую історію” тощо. По-третє, ми активно підтримуємо місцевих авторів, організовуємо презентації їхніх книг, поетичні читання, зокрема, у військових госпіталях, бо переконані, що книга і слово – це теж лікують... – Як ви залучаєте молодь до просвітницької діяльності? – Створюємо молодіжне крило “Просвіти”, де студенти самі генерують ідеї, організовують патріотичні квести нашим містом, продукують відеоролики для соціальних мереж на історичну тематику тощо. – Відомо, пані Маріє, що просвітяни доставляють медикаменти, тактичну медицину, обладнання для польових шпиталів, забезпечують переселенців продуктами, одягом та засобами гігієни, особливу увагу приділяючи родинам із дітьми. – Кожне врятоване життя є важливим. Війна і біда стали тим рубіконом, який докорінно змінив наше повсякденне життя і саму філософію виховної роботи в університеті. Нині головний пріоритет змістився на психологічну підтримку. Ми організували роботу психологічної служби в університеті, залучивши фахівців для проведення тренінгів тощо. Наші студенти долучилися до курсів з тактичної медицина, допомагають у військових госпіталях, сортують ліки для вояків ЗСУ. Наша спільна мета у цей жорстокий час виховати не лише кваліфікованого медика, а й свідомого громадянина, патріота, для якого служіння українському народові є найвищою місією. – Чи вплинула нинішня війна на ваші наукові дослідження? – Російсько-українська війна загострила увагу до мовних питань. По-перше, з’явився новий пласт досліджень – мова війни, новотвори, що виникають у цей період, мова пропаганди та контрпропаганди. Ми очищаємо наш освітній простір від рудиментів “руского міра”, від прихованих імперських наративів. Кожен наш підручник має нести чіткий український світогляд. І для цього ми працюємо, не шкодуючи зусиль.
Спілкувався Роман ГЛАДИШ
Був Київ твій іще не златоглавий, Але святий, державний між століть.
Святий рівноапостольний князь Володимир, у хрещенні Василій О Володимире Великий Рівноапостольний Святий – Ти Київ свій прекрасноликий Христовим Словом освітив.
Ти вірив у ПерУна й Хорса, А потім ти прийняв Христа – Узявши з боєм сильний Корсунь, У Візантії взяв хреста.
Ти – Володимир був у силі Й у славі, на чолі Руси. А у смиренні ти – Василій, Душею з чистої роси.
О Красне Сонце Володимир – Зміцнив ти віру на віки, Свій шлях великий несходимий Прийнявши з Божої руки!
Пошта “СП” “Переконані, що книга і слово це теж лікують”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Із головою Івано-Франківського міського об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка пані Марією Гуцол мене познайомила просвітянка Наталія Синиця. У робочому кабінеті в Івано-Франківському національному медичному університеті, де пані Марія займає посаду заступника ректора із виховної роботи, відбулась наша розмова і про роль та місце жіноцтва Прикарпаття на початку 90-х років, і про історію Івано-Франківської “Просвіти”. Розмову ми розпочали з того, що розвиток українського національного руху XIX–XX ст. та здобуття в 1991 році й утвердження Української незалежності неможливо уявити без участі “Просвіти”. Потужною була роль відродженої “Просвіти” і під час Помаранчевої революції та Революції Гідності. Наша бесіда торкнулася особистостей, які стояли біля витоків станіславівської “Просвіти” – Євгена Желехівського, Мелітона Бучинського, Клима Волянського, Михайла Коцюби, Юліана Олесницького та Миколи Лепкого. Не забули ми згадати теплим словом і сучасників, які відроджували на наших теренах у 90-х роках та на початку 2000-х просвітницький рух: світлої пам’яті Степана Пушика, Василя Бойка, Степана Шулепи, Ігоря Коваля, Петра Арсенича та інших. Пошанували словом Степана Волковецького. – У 2001 році, – сказала пані Марія, – на одному із просвітянських заходів я почула із уст українського дисидента, активного члена івано-франківського культурно-наукового товариства “Рух”, просвітянина, нині покійного Михайла Кулика колядку “Сумний святий вечір в 46-м році”. Ця колядка, без перебільшення, мала вирішальний вплив на моє подальше життя. Саме відтоді, – продовжила вона свій монолог, – я відновила в медичному інституті (статус національного мед. ун-ту має з 2008 р.) первинний осередок “Просвіти”, і до її рядів масово влилась студентська молодь. Тоді, на моє глибоке переконання, “Просвіта” в нашому обласному центрі отримала, так би мовити, друге дихання. Про це мені тоді говорили мої нові друзі із просвітянського середовища – Петро Арсенич, Богдан Вівчар і тодішній голова івано-франківської міської “Просвіти” Василь Бойко. Уже шостий рік, я, послуговуючись морською термінологією, стою біля керма міської “Просвіти”. – Якщо вірити вам на слово, пані Маріє, “Сумний святий вечір в 46-м році” у виконанні знаного українського патріота та дисидента Михайла Кулика, на честь якого названа одна із вулиць Івано-Франківська, став дороговказом на все ваше подальше життя. Чи не так? – Саме так, пане Романе. Виросла та
Юрій МОСЕНКІС сформувалась я як особистість в родині, де патріотизм, релігійність та глибинне усвідомлення українських цінностей були найголовнішими чеснотами. Мої дідусі та бабусі, а також батьки навчили мене із ранніх літ бути свідомою українкою. – Як на мене, пані Маріє, то нічого дивного в цьому немає, що ви, з дитячих літ свідома українка, для самовизначення вибрали саме просвітянське середовище. Як відомо, наприкінці 80-х на початку 90-х років минулого століття саме “Просвіта” і Народний Рух України згуртували у своїх рядах патріотично налаштовану галицьку інтелігенцію, що стала рушійною силою української революції. На підтвердження своїх слів наведу лише декілька прізвищ: Микола Яковина, Микола Кардащук, Євген Романишин, Дмитро Захарук, родина Пушиків, Володимир Боцюрко, Олег Вівчаренко, Наталія Синиця та багато-багато інших. – Як “Просвіта”, так і Народний Рух України у ті незабутні роки були єдиним цілим. Їх, так би мовити, кістяк складали одні й ті ж люди. – Вам, пані Маріє, тоді було не більше двадцяти? – Якщо бути документально точною, то 22 вересня 1991 року мені виповнилося двадцять років. Закінчивши Чернелицьку середню школу на Городенківщині, я вступила до Київського лінгвістичного університету іноземних мов. По його закінченні почала свою трудову діяльність в Івано-Франківському національному університеті нафти і газу, а потім на запрошення ректора Івано-Франківського національного медичного університету Євгена Нейка перевелася на посаду викладача латинської та німецької мов на кафедру мовознавства. І ось уже 27-й рік поспіль я викладаю в цьому виші. У 2011- ому році мене обрали головою первинного просвітянського осередку університету. Тут я захистила кандидатську дисертацію за спеціальністю “Українська література” та отримали звання доцента. – Розкажіть, будь ласка, про свою волонтерську діяльність. – На початку російсько-української війни я очолила медичну службу Прикарпатського округу. За чотири роки діяльності у цій царині та керівництва фондом “Милосердя та здоров’я” ми відправили на фронт ліків на більш, ніж на 11 мільйонів гривень, а також понад 100 дронів різної модифікації. Маю статус культурної дипломатки, мені видали вірчу грамоту та нагородили почесною відзнакою “Посол культурної дипломатії”, який дає право представляти Україну на міжнародних заходах. – Вас неодноразово нагороджували почесними грамотами, подяками та відзнаками, а також нагрудним знаком “Гордість Івано-Франківської громади”. – Усе це так, пане Романе, але хотілось би сказати про інше. Повномасштабне вторгнення росії у 2022 р. докорінно змінила пріоритети нашої діяльності. Головним завданням для нас стало збереження найціннішого – людського життя, психологічної стабільності українського суспільства в умовах війни і, мабуть, найголовніше, – зберегти віру в майбутнє. На базі нашого університету запрацював потужний волонтерський хаб, де ми всі плели маскувальні сітки, збирали допомогу для військових та переселенців, організовували благодійні ярмарки та концерти. Коли ти спостерігаєш за тим, як майбутні лікарі після важких онлайн-пар самовіддано працюють для фронту, то усвідомлюєш, що це покоління українців вже неможливо перемогти. – Слухаючи вас, я починаю глибше розуміти, чому саме “Просвіта” стала для активних громадян засобом для реалізації своїх патріотичних починань. Народжена Установчими зборами 8-го грудня 1868 року галицька “Просвіта” стала, так би мовити, результатом європейських революційних штатів 1848 року, що увійшли в історію під назвою “Весна народів”. Одним із результатів цієї “Весни народів” стали прийняті парламентом Австро-Угорської імперії конституційні реформи, які задекларували створення на легальній основі громадських організацій. Для галицьких українців такими стали “Руська народна рада” та “Галицько-руська матиця” – предтеча нинішньої “Просвіти”. Саме тут закладалися основи політично організованого національного буття української нації, що в кінцевому рахунку призвело до створення по обох берегах Збруча Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) та Української Народної Республіки (УНР). Саме “Просвіта” стояла біля витоків відродження Української державності. Як людина патріотично налаштована ви, пані Маріє, усвідомлювали це, а тому на початку 2000-х років зробили свій вибір на користь “Просвіти”. Чи не так? – Так. І ось уже майже 30 років жодного разу про це не пошкодувала. В умовах війни, коли наші одвічні вороги московити намагаються знищити нашу культуру роль нашої “Просвіти” невпинно зростає. Наша просвітянська діяльність сьогодні – це культурний фронт, у рамках якого ми реалізуємо кілька ключових проєктів. Перший – “Мова – зброя”, у межах якого ми організовуємо безкоштовні курси української мови для внутрішньо переміщених осіб. Це не просто навчання граматики, а й занурення в український культурний простір. По-друге, в рамках просвітницької діяльності ми проводимо серію публічних лекцій “Історія, якою ми
Хоч не обрав він шлях християнИна, Та Русь хранив хоробрий Святослав.
О ти, блаженна благовірна Ольго! Ти будувала православну Русь! Слідом за вбитим праведним Аскольдом Прийшов твій внук Василь, правнУк Георгій – Немов Андрій до Києва вернувсь!
Святослав Хоробрий О Святославе, сильний і хоробрий – Тобі ніякий ворог не переч! Бо під тобою кінь гарцює добрий, А у руці двосічний грізний меч.
О Святославе, ти хоробрий, мужній, Долав і біль, і кривду, і біду, Ти жив не у неволі осоружній, Ти жив у бойовій родині дружній, Ти жив у тій звитяжній битві пружній, Яка у пень сікла тупу орду.
О Святославе, смілий Святославе, Конем твій скок немов орла політ.
Пошта “СП” “Переконані, що книга і слово це теж лікують”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Ігор Старий О Ігорю Старий, твій подвиг ратний У струменях Дніпра й у дзвоні струн – В облогу брав Царград багатовратний Ти і твій Хорс, і Велес, і Перун.
Ти, породивши князя Святослава, Дав лицаря великого Русі. Твоя й його дзвінка оружна слава Копитом била по воді й росі.
Ти Ольги муж, Олега вихованець, Ти хижих ворогів топтав у грязь. Ти волі син, звитяжний долі бранець, Великий князь, сміливий сильний князь.
Ти на Константинополь грізно глянув, Бо силу в Києві отримав ти. Нехай тебе убили деревляни, Зате ніхто не зміг перемогти.
Блаженна княгиня Ольга Не тільки сила і звитяга й слава, Не тільки зброя, а й святі слова – Блаженна Ольга, мати Святослава, Гарячими молИтвами жива.
Немов зоря ранкова перед сонцем, Немов свіча у темну-темну ніч – Вона світила палко у віконце – В той дім Русі, що виріс зі сторіч.
Ти, плачучи по Ігоревій крові, Взяла усі державницькі діла, Пороги підкоряючи Дніпрові, Ти Русь у Візантії підняла.
Великого ти виховала сина Для ратних справ і для звитяжних слав –
Подія · “За нею наша українська мова. За книгою дитина, яка завтра відкриє підручник і прочитає своє перше українське речення, а потім “Кобзар”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
валкського коридору. Уздовж дороги через кожні сто метрів стояли танки. Луценко зняв це на відео й переслав Мадяру. Мадяр подивився і відповів коротко: – Так, хвилин на 15 мені роботи…Оце, думаю, і є різниця між теорією та практикою. Поляки готувалися до можливої війни. Ми вже кілька років живемо в ній. Ми знаємо, що таке ракети й дрони, укриття й обстріли. Але, можливо, найважливіше, чого ми навчилися, – бути разом. Луценко називає ЗСУ “озброєним Майданом”: люди різних професій, поглядів, мов і конфесій готові віддати життя за побратима. Він вважає, що ті, хто повернеться з фронту, мають стати новою українською елітою. Не обов’язково політиками. Бізнесменами, лікарями, інженерами, науковцями, митцями. Людьми, які вже довели свою відповідальність перед країною. Про Харків Луценко теж говорить особливо. Раніше, каже, бачив його переважно з вікна автомобіля. Тепер ось ходив містом, заходив у двори, бачив руїни – його старі шрами… Але найбільше його вразили тут троянди. Це мені запам’яталося. Бо Харків можна бачити крізь руїни, а можна закохатися в місто через троянди. Мабуть, у цьому і є той оптимізм, якого нам сьогодні так бракує. У Луценка є фраза з книги: “У кожній гуляйпільській клуні є плуги і кулемети”. Плуг – щоб сіяти хліб. Кулемет – щоб захистити землю. Ми хочемо просто жити на своїй землі. Сіяти, ростити дітей, писати книжки, садити троянди. Але мусимо мати чим це захистити.
А Харків співає Ц ь о г о р і ч н и й Харківський літературний ярмарок – це доступі долучилися науковці, представники військових частин ЗСУ та організацій Спілки офіцерів з різних регіонів України. З доповіддю виступив доктор історичних наук Володимир Сергійчук, котрий на основі архівних документів розкрив державотворчий, бойовий, адміністративний шлях державного діяча й Головного Отамана Армії УНР Симона Петлюри, його внесок у визвольну боротьбу українського народу, значення його спадщини для сьогодення. Учасники круглого столу значно більше, аніж ярмарок книжок. Це місце, де ми нагадуємо собі, заради чого воюємо: заради книжок, музики, своїх дітей, можливості ходити рідним містом і бачити не тільки його шрами, а й троянди. Заради життя. Музика тим часом теж повертається на ярмарок. Колись, писав історик Микола Сумцов, на харківському ярмарку по кабаках співали митрополичі баси. Тепер Харків теж співає. Тільки не в генделиках – звучить музика “Жадана і Собак”. Гурт виступає у програмі цьогорічного ярмарку. Зібрані кошти підуть на оборону Харкова. Книжки і музика під землею. А над ними – Харків, який попри все живе і гуртується.
Бери що хочеш І тут я знову згадую твори харків’янина Квітки. Якби він сьогодні прийшов до Єрмілов- Центру, то, мабуть, спершу довго дивувався б. Де коні? Де воли? Де горщики, полотно, сало, груші та інший ярмарковий крам? А потім уздрів би столи, заставлені книжками, почув би письменників, побачив би читачів. А ввечері прийшов би потусуватися під час виступу рок-гурту. І, може, висловив би своє старе захоплення: – І чого там тільки нема… А ми б йому відповіли: – Повно всього, Григорію Федоровичу. Книжки… Книжки… Другий “Літературний Ярмарок” минув, а вже його організатори говорять про третій. Дай Боже, щоб колись той третій був зовсім іншим. Щоб книжки розкладали просто на Майдані Свободи. Щоб людей було не тисячі, а десятки тисяч. Щоб письменник приїздив до Харкова не на хвильку між фронтом і фронтом, а просто тому, що захотів побути тут. Без бомбосховищ. Без війни. А поки – ярмаркуємо. З книжками, словами, піснями. Як колись. І чого там тільки нема… А головне – люди. Купуй що хочеш.
На фото: Вирує літературний ярмарок висвітлили постать Симона Петлюри як державного і політичного діяча, військового керівника і військового лідера, його бачення майбутнього України та її війська. Особлива увага була приділена медійному образу Провідника, багаторічним спробам його викривлення і їхніх московських і промосковських мотивів. Вчергове наголошено на необхідності подальшої меморіалізації, увічнення пам’яті видатного сина українського народу, поширення правди про його діяльність та історичний внесок.
Подія · “За нею наша українська мова. За книгою дитина, яка завтра відкриє підручник і прочитає своє перше українське речення, а потім “Кобзар”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ У Харкові знову відклекотів ярмарок. Тільки тепер тут торгували не кіньми, волами й горщиками, як за часів Квітки!Основ’яненка, а книжками. Письменники приїздили з фронту, читачі стояли за автографами в чергах, а ввечері Харків спускався під землю слухати рок!музику. Росіяни б’ють по харківських друкарнях ракетами, “Шахедами” й “Герберами”, а Харків у відповідь гуртується довкола української книжки. Мабуть, у цьо! му і є найбільше диво цьогорічного “Літературного Ярмарку”.
Леонід ЛОГВИНЕНКО Фото автора
Квітчин ярмарок “А ярмарок такий, як у Харкові об пречистій. І чого там тільки нема…” Ніби чуєш голос Григорія
Квітки-Основ’яненка. Він водить нас поміж харківським людом, показує, хто чим торгує, хто що вихваляє, хто за чим приїхав. Навколо гомін, крик, сміх, музика – кожен щось продає, кожен щось купує, кожен розповідає свою історію. У “Салдацькому патреті” Квітка не просто описав ярмарок. Він дав нам відчути Харків, його околиці. Бо Харків без ярмарку, мабуть, і не Харків. Адже ярмарок – це не тільки торг, а й коли сходяться докупи продавці та покупці, знайомі й незнайомі, балачки й пісні. Коли з усього того гомону раптом складається щось більше – відчуття, що місто живе навіть під бомбами. Колись харківський історик Микола Сумцов згадував, що під час ярмаркових днів по кабаках співали могутні митрополичі баси. Отже, старий харківський ярмарок мав не лише свій товар, ай свій голос.
Теперечки ярмарок у Харкові знову Тільки ярмарковий товар зараз інший. Книжки. І чого там тільки нема! Цієї осені проходив уже другий “Літературний Ярмарок”. У ЄрміловЦентрі зібралися письменники, видавці, читачі… Книжки. А головне – звідусіль з’їхались люди. Фестиваль цьогоріч охоплював 38 подій і налічував 92 учасників. ЄрміловЦентр у цьому Харкові став майже своєрідним бункером культури. Захистом від війни. Тут, у бункері під Харківським національним університетом, можна сховатися не тільки від уламків і вибухової хвилі, а й від самої війни. Сховатися в книжці, у розмові, у слові. Щоправда, цього року навіть у цьому величезному “бункері” стало затісно. У 2025 році ярмарок започаткували передусім для підтримки харківського книговидавництва. Бо Харків – одне з головних міст українського книгодрукування. Навіть війна цього не змінила. Друкарні працюють, видавці видають, письменники пишуть. Минулого року зареєстрували близько п’яти тисяч відвідувачів. Цього року ще до початку було три тисячі попередніх реєстрацій. А на музичну програму за попередньою реєстрацією охочих теж виявилося чимало. Ото вже, сказав би Квітка, ярмарок! Тільки дивна річ: люди прийшли не по коней, не по волів і не по горщики. Прийшли по книжки. Про це я говорив із Сергієм Жаданом – одним із організаторів ярмарку. І він сказав річ, яка, мені здається, пояснює все: “Чудо не в тому, що української книжки стало значно більше. Чудо втому, що все більше людей гуртуються зараз навколо української книжки”. Справді, українська книжка сьогодні – це вже не тільки література. Це своє, українське. Те, навколо чого ми гуртуємося навіть під ракетами.
Книжка теж воює Росіяни це добре розуміють. Тому від початку великої війни б’ють не тільки по наших будинках, електростанціях, локомотивах чи мостах. Вони цілять по друкарнях, видавництвах, бібліотеках, книжкових складах. У Харкові це знають особливо добре. 23 травня 2024 року російський удар по друкарні “Фактор-Друк” забрав життя семи працівників. Унаслідок обстрілу згоріло близько 50 тисяч книжок. У цехах були люди. І це, мабуть, найстрашніше: живцем горіли не тільки книжки. Горіли люди, які ці книжки друкували. По українській книжці русня б’є “Іскандерами”, “Калібрами”, “Шахедами”, “Герберами”. Бо книжка – це, власне, не папір і картон. За нею наша українська мова. За книгою дитина, яка завтра відкриє підручник і прочитає своє перше українське речення, а потім “Кобзар”. Тому книжка стала частиною війни. І частиною опору. Цьогорічний ярмарок це добре ілюструє. Серед авторів багато військових – Павло Вишебаба, Олег Каданов, Ярина Чорногуз та інші поети й прозаїки – письменниками і водночас воїни. Дехто приїхав із фронту буквально на день, щоб зустрітися з читачами.
Підзарядка наших батарей Здибався на ярмарку і з Юрієм Луценком – чоловіком оптимістичним. Каже, що свою дебютну книжку “Птах і Фікус. Смертельна відпустка” писав як “підзарядку наших батарей”, як віру в перемогу. Він розповідає такі історії, від яких мимохіть усміхнешся. Саме цю книжку Луценко презентував на цьогорічному ярмарку. Кілька років тому він був у Польщі й бачив, як поляки готуються до можливої оборони Сухід і наслідки визвольних змагань 1917–1921 років, очищення його образу від ідеологічних нашарувань імперської минувшини. Участь у круглому столі взяли представники військових навчальних закладів, історики, науковці, представник Київського польського культурно-освітнього товариства ім. А. Міцкевича польського Дому у Києві. До участі у засіданні у віддаленому
Подія · “За нею наша українська мова. За книгою дитина, яка завтра відкриє підручник і прочитає своє перше українське речення, а потім “Кобзар”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Олександр САСЬКО, голова Спілки офіцерів України
Всеукраїнська громадська організація “Спілка офіцерів України” реалізує проєкти щодо національно-патріотичного виховання, відновлення історичної правди й національної пам’яті, поширення інформації про події минулого України. В межах реалізації таких проєктів 24 вересня Спілка офіцерів України організувала проведення круглого столу “Симон Петлюра: постаті на перехресті української історії”. Захід ініціював професор Володимир Сергійчук, співорганізаторами виступили Товариство “Знання” України та Центральний будинок офіцерів ЗСУ. Метою круглого столу було привернення уваги громадськості до постаті Симона Петлюри, як одного із визначних провідників боротьби українського народу за свободу і незалежність, його ролі та впливу на
На перехрестях історії · “Кожен повстанець мав бути не тільки воїном(месником, але й невтомним пропагандистом, натхненником мас”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
вольної боротьби, започатковану Є. Коновальцем з 1929 р. Емдебіст допитувався про назви підпільних посібників, їх авторів та видавців. Його цікавило, хто редагує орган крайового проводу ОУН “Поділля” “Шлях до волі”. Серед паперів звернув увагу на аркуш з “Дванадцятьма прикметами українського націоналіста”, де йшлося про виховання твердих рис характеру українського борця. Потім довго читав інструкцію, вилучену в Михайла, – “Яким мусить бути український революціонер-націоналіст”. Це був великий за обсягом документ, у якому йшлося про моральні засади поведінки українського підпільника-революціонера в гущі народу й давалися цінні настанови. Наприклад: “Коли заходимо до хати, треба бути скромним. Не гордитися зброєю, не робитися перед громадянами великим командиром. Треба чемно привітатися, привітно поговорити, внести в хату ніжність у поводженні, бадьорість, підтримати на дусі не брехливими політичними сплетнями, поладивши справу, потрібно скромно попрощатися й відійти. Ми не можемо домагатися горілки чи доброї страви. Коли дійсно зайшов, треба чемно попросити, отримавши шматок хліба, цибулю, треба бути тим задоволеним, не вимагати від господаря кращої страви. Ні в якому разі не можна самовільно шукати по коморах за салом чи іншим. До старших зберігати чемність, не вдавати великого героя. Жінок шанувати, не говорити при них “плюгавостей”. Не дозволяти обслуговувати себе. Для юнаків бути другом, виховником. Чемно і скромно, але цікаво пояснювати нашу боротьбу. Заохочувати їх до неї. Поводитися так, як личить революціонерові. Не переступати границю моралі. Числитися зі словом. Не бути пустомельним і грубим, а бадьоро розказувати про нашу боротьбу, в чому вони можуть нам допомогти і якими повинні бути українські дівчата по відношенню до ворога. Не хвалитися, не зраджувати організаційних таємниць. Дітвору треба любити. Відноситись до неї ніжно. Бо вони – це майбутнє нашої нації. Розказувати у формі казки про героїчні чини революціонерів”. Значну увагу інструкція звертала на взаємини повстанців з чужинцями. У кожній країні, – пояснювала, – крім місцевого населення, що стало замешкує на території, є ще люди інших національностей. Крім українців, мешкають поляки, чехи, росіяни, євреї, вірмени, з якими українські революціонери мають нагоду зустрічатися. “Треба пам’ятати, що зустрівшись з таким чужинцем, революціонер повинен ставитись до нього так, як личить представникові нашої боротьби. Треба пам’ятати, що чужинці дивляться зацікавлено на того, хто презентує нашу визвольну боротьбу, і тому хоче пізнати наші ідеї. Треба не забувати, що чужинці виносять добре або погане враження, яке передають своїм знайомим. Наша боротьба спрямована сьогодні проти найбільшого ворога українського народу – московсько-більшовицького імперіалізму”. Як наслідок боротися з когортою відважних, вишколених і загартованих довголітньою боротьбою борців ОУН працівникам каральної системи СРСР було надто складно. У без-
На перехрестях історії · “Кожен повстанець мав бути не тільки воїном(месником, але й невтомним пропагандистом, натхненником мас”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Нестор МИЗАК, доктор історичних наук, професор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
Закінчення. Поч. у ч. 37, 38 за 2026 р.
Михайло Черешньовський був референтом “технічного звена” при надрайонному проводі ОУН Лемківщини. Закінчив школу мистецтв у Кракові. У повстанській республіці Перемишльщини зробив форми для мила з написом “Фабрика мила УПА”. Мило мало збут. Про нього говорили поляки, словаки, що бандерівці мають свою фабрику мила. Опинившись пізніше на Заході, Михайло Черешньовський став знаним скульптором, автором відомих у західному світі монументів: Бандері, Шухевичу, Петлюрі, Коновальцю, Лесі Українці та іншим. На розвиток повстанської ілюстрації, графіки, листівки мала вплив графіка волинського майстра Ніла Хасевича. Його твори віддзеркалюють шляхи, якими йшла визвольна боротьба українського народу. На його працях, повсюдно поширених на теренах УПА-“Захід”, учились місцеві майстри “технічних звен. Про роль мистецтва й літератури у визвольній боротьбі яскраво висловився Ярослав Стецько: “Коли українське визвольне підпілля вилонило крім провідників, бойовиків, командирів, державно-політичних керманичів і пропагандистів, також поетів, митців, графіків – це значить, що українська визвольна боротьба прийняла найвищі форми змагу з гнобителем”. Виходячи з ідейно-політичних функцій, які виконували осередки пропаганди ОУН, НКВС- НКДБ намагались їх якнайшвидше розконспірувати і знищити. За відкриття підпільної друкарні влада щедро винагороджувала чекістів і негайно інформувала про це вищі інстанції. У 1945-1951 рр. ОУН володіла десятками інтенсивно працюючих друкарень, які під час облав та провокацій були розкриті. Так, 9 грудня 1945 р. енкаведисти розкрили друкарню біля с. Скварява-Нова Жовківського р-ну. У криївці вчинили опір три дівчини й підірвалися гранатами. З криївки забрали один копіювальний апарат-ротатор, близько 6 тис. сторінок різних документів, 50 кг паперу, зброю і набої. Багато законспірованих друкарень впало під час “великої блокади” 1946 р. Так, 5 лютого 1946 р. розконспіровано друкарню ОУН у с. Шумляни Підгаєцкого п-ту на Тернопільщині у селянина Михайла Панаса. На вимогу вийти з повинною у криївці пострілялися друкарі “Мирон”, “Степан” і “Богун”. Енкаведисти вилучили 2 друкарські верстати, верстат для розрізання паперу, 240 тис. повстанських листівок, 150 книг, 157 брошур, архів ОУН за 1944 р., 2 ручних кулемети та іншу зброю. На початку лютого 1946 р. в цьому ж районі у с. Боків енкаведисти напали на слід друкарні у мешканця В. Когута. Господар застрелився. Карателі забрали друкарський верстат, 40 кг шрифту, 10 кг фарби, 20 кг паперу і зброю. 10 лютого 1946 р. енкаведисти захопили друкарню ОУН у с. Озеряни Борщівського р-ну Тернопільської обл. у господарстві Ганни Кошелі. З криївки вилучили друкарський верстат марки “Американка”, шрифти та листівки і брошури. Ця друкарня була заснована 1944 р. й проіснувала два з половиною роки. Організував її повітовий провідник ОУН М. Татарнюк “Хорив”. Свою продукцію друкарня конспірувала під криптонімом “Вінниця”. 5 або 18 лютого 1946 р. облавники викрили друкарню у с. Деренівка Буданівського р-ну в господарстві Григорія Поздика 1895 р.н. Три його сини Степан, Григорій, Йосип і дочка Марія загинули за волю України. Друкарню у них побудовано 1941 р. на глибині 6 м. Облаштували 2 кімнати заввишки 2,5 м, навіть провели світло від Янівської ГЕС. Друкарня виготовляла брошури: “Радянський патріотизм”, “Наша відповідь”, “В новій дійсності”, “Сталінсько-більшовицький імперіалізм”. Чотири співробітники, які у ній працювали, залишили друкарню до її розкриття. Енкаведисти забрали архів, журнал реєстрації видань. Бували випадки, коли навіть студенти виготовляли саморобні кліше й продукували на них листівки. Колишній студент Львівського політехнічного інституту Василь Бучковський (1929 р.н., с. Іване-Пусте Борщівського пту) на товстому шарі гуми від підошви вигравіював текст листівки “Гімн поневолених народів” і друкував сотні листівок. Потім сконструював друкарський пристрій, на якому з окремих літер можна було набрати тексти будьякого змісту. Зі своїми друзями з рідного села, які вчилися у вузі, – Володимиром Чубеєм, Зиновієм Мішкою та Михайлом Підгірняком з Мельниця-Подільської – розклеїли листівки у Львові. Згодом емдебісти викрили групу В. Бучковського і всіх арештували. Під час допитів В. Бучковський вистрибнув з вікна третього поверху будинку Львівського ОУ МДБ і на все життя важко покалічився. Підпілля ОУН закуповувало необхідні матеріали через своїх прихильників, доставляло з державних радянських друкарень шрифти, папір. З цієї причини заступник міністра державної безпеки УРСР генерал-майор Поперека 4 квітня 1949 р. подав доповідну записку: “Про проникнення оунівців у типографії та друковані органи Західних областей Української РСР”. Емдебісти викрили пропажу шрифтів у районних друкарнях м. Коршів Станіславської обл., Поморяни Львівської обл., Заліщики Тернопільської обл., звідкіля симпатики ОУН постачали їх для підпільних друкарень. Останні друкарні ОУН впали у 1949-1951 рр. Так, 8-10 жовтня 1949 р. під час операції на межі Славського, Сколівського, Підбузького, Боринського та Турківського р-нів Дрогобицької обл. розконспірували друкарню Дрогобицького окружного проводу ОУН імені Ю. Лопатинського. У друкарні загинув художник “технічної ланки” “Омелян” з Перемишлянського п-ту. У березні-травні 1949 р. під час арешту референта пропаганди Надвірнянського надрайонного проводу ОУН Дмитра Черевка “Промінь” емдебісти виявили керовану ним друкарню, яка конспірувалася під криптонімом “Київ”, “Київ-Львів”, “Львів-- Київ-Дрогобич”, “Дрогобич- Станіславів-Чернівці”. Друкарня отримувала вказівки від “Марка Боєслава”. За рік віддрукувала 12 тис. різних пропагандистських матеріалів та 6 найменувань брошур. У друкарні вилучено 4 друкарські верстати, 55 кг шрифту, 5000 примірників брошур. Наступну друкарню ОУН розконспіровано у с. Зозулі Золочівського р-ну (14 червня 1949 р.), ще іншу – біля с. Чернилява Краковецького р-ну Львівської обл. (14-15 січня 1950 р.). 26 грудня 1949 р. емдебісти виявили підпільну друкарню Кам’янець-Подільського окружного проводу ОУН у с. П’ятничани Чемеровецького р-ну. Друкарню облаштували під будинком колгоспниці Віри Васильківської, що мешкала над Збручем. Друкарня виготовляла й поширювала листівки на території Кам’янець-Подільської, Вінницької областей. Під час розкриття друкарні у ній застрелився художник “технічної ланки” Петро Гнибіда “Тарас”, друкарка Михайлина Голіната “Тамара”, важко поранена, померла в лікарні м. Оринин. Після падіння друкарні в П’ятничанах підпільники організували ще одну друкарню на хуторі Козак, що неподалік Кам’янця-Подільського, в господарстві Павла і Лідії Грабовських. Друкарня працювала недовго й була викрита 7 травня 1950 р. 7 травня 1951 р. оперативники розконспірували друкарню крайового проводу ОУН “Поділля” ім. Я. Старуха “Стяг” у райцентрі Товсте Тернопільської обл. Друкарня функціонувала під будинком Івана і Марії Мотичків під керівництвом референта пропаганди Чортківського окружного проводу ОУН Мирослава Гука “Григор”. Друкарню у Товстому створювали усіма силами. Бережанський надрайонний провідник “Володимир” дав 10 кг шрифту з власних резервів, крайовий референт “Євген” також знайшов шрифт. Чортківський районний провідник Григорій Кальба “Дарко” дістав фарбу, провідник ОУН Копичинського р-ну Василь Бойко “Книш” передав 10 тис. крб, зібраних на “бойовий фонд”. На друкарню ім. Я. Старуха працювало дві мобільні “технічні ланки”. Перша під назвою “До зброї” була у Чортківському р-ні під керівництвом Й. Поздика, інша ім. Петлюри у Борщівському – під орудою В. Гнибіди “Не-плюй”. Україну. Крім листівок, випускали журнали “Підпільне слово”, “Революціонер-пропагандист”, “До волі”, “За Україну, “Малі друзі, сатиричний “Хрін”, які доставляли у Хмельницьку, Вінницьку, а звідти у Черкаську і Київську обл. З 1950 р. друкарня ім. Я. Старуха підписувала листівки логотипом ім. Міхновського. Всі ці журнали віднайдено у бідоні ОУН, заритому у лісі біля с. Мала Кужелівка Хмельницької обл. та видано книгою “За тебе, свята Україно”. Друкарня впала у зв’язку із захопленням біля с. Дуліби Золотопотіцького р-ну провідників Мирослава Гука “Косач” і Михайла Ярчука “Клим”. 2 травня емдебісти захопили на зв’язковій лінії Чортківського окружного провідника ОУН Іларія Сказінського “Крига”, куди він вишов, щоб зустрітися з “Косачем” і “Климом”. Під час розконспірації друкарні застрелилися друкарі Василь Мельник “Хмель” 1927 р.н., с. Кошилівці, Василь Вінтонів “Ясень” 1927 р.н., с. Нагіряни, обидва із Заліщицького р-ну, та Степан Гішка “Славко” 1928 р.н., с. Устя Зелене Коропецького р-ну. Характеризуючи видавничу діяльність ОУН, слід відзначити, що на сьогоднішній день ще невідомі усі праці, пропагандистські брошури, листівки і звернення, видані осередками пропаганди. Так, одне лише “технічне звено” на Лемківщині за період з 1 жовтня 1945 р. по 20 березня 1946 р. видрукувало 28 видань у 8463 примірниках на 16394 сторінках. Петро Федун писав, що в 1948 р. видано багатотисячними тиражами близько 70 назв різних брошур. За приблизними підрахунками історика О. Стасюк, на території Західно-українських земель зафіксовано у 1941-1953 рр. близько 100 періодичних видань, 369 тематичних листівок, 752 назви книжок та брошур, але ці дані з часом виявлення нових архівів доповнюються. Окрім друкованої повстанської продукції, про яку йшла мова вище, Провід ОУН та осередки на місцях, політвиховники військових структур УПА-“Захід” велику увагу приділили індивідуальному вихованню учасників боротьби. Кожен повстанець мав бути не тільки воїном-месником, але й невтомним пропагандистом, натхненником мас. Під керівництвом своїх провідників у глибокому підпіллі повстанці займалися самопідготовкою з історії України та інших предметів. Добре самому знати їх, вміти передавати свої знання місцевому населенню, особливо молоді, – було справою честі кожного підпільника. Ось перелік предметів з програми вишколу ІІ ступеня, за якими відбувалися навчання для підпільників ОУН, 1948 р.: Совєтознання – 125 год; Українознавство – 115 год; Українська революція – 276 год. Кожний з цих розділів складався з таких предметів: Совєтознання: нарис історії СРСР, нарис історії УРСР, історія ВКП(б), Конституція СРСР і УРСР, критичний огляд літератури УРСР; Українознавство: історія України, історія світу, географія України, географія світу, історія української літератури, українська мова (граматика); Українська революція: вишколи – ідеологічний, політичний, пропагандивний, конспіративний, організаційний, короткі відомості з діяльності Служби безпеки. Під час одного з допитів підпільника Михайла Чернеги “Карась”, який працював у Кам’янець-Подільській окрузі, слідчий запитав його: “Кому належать п’ять учнівських зошитів із записами націоналістичного характеру? З якою метою їх писав? Де зберігав?” – Михайло відповів, що він, як і всі патріоти-борці, займався індивідуальним самовишколом, вивчав ідеологію української національно-виз-
Тільки в “СП” · “Це стало однією з трагічних сторінок його особистої історії і не менш трагічної історії всього визвольного руху України”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
силій люті вони називали підпільників “бандітамі”. Словосполучення “бандподпольє”, “банда ОУН”, “тєрор”, “грабєжі”, “убійство” і т.п. служили засобами приниження, очорнення і компрометації вояків ОУН, УПА, психологічного та морального тиску на їхніх родичів, близьких і знайомих. Ідейно-політичним вихованням підпільних кадрів ОУН та їх симпатиків на Кам’янеччині займався досвідчений провідник, підпільник-пропагандист, повстанський письменник Хома Мартюк “Алкід”. Він рекомендував повстанцям літературу для читання, видану в підпільних умовах, зокрема брошуру “Петра Полтави” “Хто такі бандерівці та за що вони борються”, він же складав програму вишколу, наведену вище, роздавав тематику для написання контрольних робіт, організовував усні “іспити” з основних предметів. Власні конспекти підпільник складав під назвою “Шлях до волі”, ідентичною з назвою друкованого органу ОУН. Хома Мартюк писав також для підпільників вірші та оповідання на повстанські теми. Його літературні праці у підпіллі відомі під псевдонімами “Денис Гафійчин”, “Д. Гафійчин”, “Д. Г.” (на честь матері Гафії). У ті роки у багатьох підпільних виданнях або окремими збірками побачили світ його оповідання “Юні бандерівці”, “Вірні сини”, “Облога”, “Помстив”, “Замість вінка на могилу”, “Дружність”. Переписувались і передавалися з рук у руки вірші: “Не здамось”, “Зірка”, “На шляху до волі”, “Над Збручем”, “На наших штиках” та інші. Оповідання та вірші Хоми Мартюка прославляли героїку визвольної боротьби ОУН, УПА за свободу і незалежність України. Частину з них нам пощастило знайти серед документів і матеріалів Архіву крайового проводу ОУН “Поділля” в с. Озерна Зборівського р-ну Тернопільської обл., який зберігався у землі до 2004 р. Підсумовуючи значення пропагандистської діяльності ОУН, відзначимо її багатогранність і оперативність в умовах Другої світової війни і після неї. Те, що ОУН, УПА-“Захід” витримали у боротьбі з окупантами, залежало від ідейного виховання борців, в основі якого було гасло “Батьківщина і Бог”. У результаті ідейного виховання упівці і члени збройного підпілля характеризувалися високою гуманністю до населення і героїзмом у боротьбі з ворогом. Завдячуючи конкретній пропаганді, борці за волю України чітко собі уявляли її майбутнє, за яке свідомо клали своє життя. Висока дисципліна бійців і підпільників, дух єдності і дружби, жертовність, виняткова хоробрість були їхніми основними елементами, набутими в результаті ідейно-патріотичного виховання ОУН. Референтура пропаганди Проводу ОУН в процесі довголітньої боротьби здобула великий досвід у патріотичному вихованні різних верств населення. Характерно, що члени старшої генерації ОУН уміло його застосовували в ідейному протиборстві з опонентами навіть у дев’яностих роках ХХ століття. Варта гідного подиву винахідливість членів ОУН у створенні підпільних друкарень і формуванні в екстремальних умовах під землею ідейних засад боротьби засобами друкованого слова.
заарештувати сотню невинних, аніж випустити одного винного. Ярослава Горбового випустили із в’язниці. Заслужив зрадою своїх друзів і прислужництвом силовій структурі найкривавішої імперії людства. Перебуваючи на волі, Ярослав продовжував співпрацювати з НКВС, тільки на цей раз в іншій епостасі – ходив з працівниками НКВС по Львову, зустрічався з колишніми побратимами по спільній боротьбі, навіть з його власної ініціативи призначалися зібрання Крайової Екзекутиви. Після чого НКВС заарештовувало керівний склад та членів ОУН у приватних їхніх помешканнях, щоб ті не запідозрили у зрадництві Ярослава Горбового. Практично заарештовувалися всі, за винятком тих, хто запізнювався на зібрання чи не міг прийти з різних причин. Чи не найбільшим прикладом є арешт і загибель пароха церкви Петра і Павла у Львові – отця Ярослава Чемеринського, який був фінансовим референтом Крайової екзекутиви ОУН й був одним з небагатьох священиків, які боролися за вільну Україну ще з тридцятих років, попри становлення ОУН. Отець Ярослав, запізнюючись, поспішав на зібрання активу ОУН. І коли він повернув до Академічного дому, то почув людський галас і окрики, що насторожило священнослужителя. Зрозумівши, у чому річ, отець звернув у протилежний бік і забігу найближчий будинок, щоб заховатися від пильного ока НКВС. Але за ним уже полювали. Правда, йому вдалося заховатися в одній із квартир будинку. Отця Ярослава скрізь добре знали і поважали, знали його чесним, порядним священником й тому не було проблеми щодо допомоги сторонніх. Постукав у перші двері – йому відчинили і раді були допомогти святому отцю. – Я вам, отче, дам свою одежину, – запропонував свої послуги господар квартири. Отцю Ярославу не залишалося нічого, окрім погодитись на допомогу випадкового чоловіка, оскільки він чудово розумів, що йому потрібно якнайшвидше залишити місто і податися в Генерал-Губернаторство. …Потяг стояв на платформі в напрямку Перемишля і з хвилини на хвилину мав відходити. З квитком отцю Ярославу також пощастило. Придбав його без черги і через хвилину-другу сидів у м’якому вагоні. Незабаром потяг рушив. За вікном вагона поволі зникали краєвиди Львова і отець Ярослав відчув внутрішнє полегшення та став обмірковувати подальші плани. Але недовго довелось тішитися втечею від ненависного ворога. На станції Перемишль його затримали більшовики, коли потяг уже перейшов контроль і рухався у німецький бік. Арештованого доставили до Львова в НКВС. …Відчинилися двері, до камери кинули понівечене тіло у чорній сутані. “Отець”, – видихнули в’язні. Охоронець був людяним – приніс бранцям кухоль води. – Друзі мої, невідомо, що нас чекає попереду. Може, ніколи не побачимось. Я священник і хочу вас перед смертю з’єднати з Богом. Хто має які гріхи, нехай заглибиться у себе й щиро покається. Всевишній бачить наші страждання, все нам простить, – тихо говорив замордований священник. Він схилився над чашею з водою і правив службу Божу. То був отець Ярослав Чемеринський. Згодом він помер під час подальших допитів у Львові, на Лонцького…
Тільки в “СП” · “Це стало однією з трагічних сторінок його особистої історії і не менш трагічної історії всього визвольного руху України”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Анатолій ЛІЩЕНКО
Закінчення. Початок в ч.ч. 37, 38 за 2026 р.
Він скаже тільки про те, що діється за кордоном, куди більшовики не зможуть дістатися. Можна сказати й про те, з ким він переходив кордон, що всі вони мали діяти і жити з підробленими документами. Не виключено, що його друзі загинули під час перетину кордону. А якщо ні, то більшовики не так швидко зможуть їх упіймати. Зрештою, пообіцявши піти з більшовиками на співпрацю, він зможе втекти. Таки напевне вдасться, якщо його випустять на волю! Спочатку за ним пильно наглядатимуть, а потім послаблять пильність. Якщо він ступить на землю – шукай вітру в полі! Ярослав Горбовий захоплено малює в своїй уяві: треба обіцяти співпрацю! І власне, яка ж з цього буде шкода для всього українського визвольного руху, коли він розповість. Що діється за кордоном? Так чи інакше більшовики довідаються самі, що діється там, за кордоном, у стані Організації Українських Націоналістів. Це неважно, в Кракові, чи у Відні, чив іншому місці – все як на долоні. А одна-дві жертви тут, у Львові, чи деінде в Галичині – мій Боже, і без того щодня складаються ті жертви! А може, він матиме нагоду декому допомогти, когось остерегти? Тоді надолужить те, що мусив віддати за ціну волі. Але, втім, ще й невідомо, чого саме від нього вимагатимуть. Може, залучать його тільки для пропаганди, відтак, можливо, й зовсім не доведеться шкодити друзям? А може, запропонують писати заяви покаяння і виголошувати промови на мітингах на користь більшовицької влади. Гидко самому собі в лице плювати. Але у більшовиків це не новина, тут люди до того звикли… Ярослав прокинувся рано. І не від того, що виспався, а швидше – навпаки. Після добротних готелів та м’якої постелі тюремна камера стала для нього смердючою печерою, де виспатися міг тільки звір. Крім того, Ярослава цілу ніч бентежила і не давала йому спокою його особиста справа. Прокинувшись від поганого сну, він твердо вирішив погодитись на пропозицію Павла Судоплатова все ж таки перейти на бік більшовиків. За домовленістю в разі його згоди він повинен був постукати в двері та через вартового повідомити про своє бажання зустрітися із Судоплатовим. Ось Ярослав, “подумавши”, стукає в двері й через хвилину-другу він уже сидить в кабінеті Судоплатова. – Вітаю вас з перемогою над самим собою, – не приховував радості вбивця Коновальця, звертаючись до Ярослава. – Я довго думав і дійшов до висновку, що помилявся. Так само, як ті, що послали мене сюди, – з важкою потугою вимовив Ярослав, – але це не моя справа. Нехай вони відповідають самі за себе, – вів далі він, – я твердо вирішив з ОУН розірвати всілякі відносини і хочу присвятити свою працю, віддати свої сили Радянській Україні, своєму народові. Для Судоплатова така заява й такі одкровення стали довгоочікуваною перемогою. Від такої несподіванки він навіть підвівся з місця і мовчки пройшовся кабінетом до вікна. Ярослав проводжав його поглядом і також був спантеличений поведінкою свого візаві. Потім їхні погляди зустрілися, коли вербувальник повертався до столу.
– Через кілька днів вас випустимо на волю. А поки що вашу справу я передам іншому слідчому, який надалі з вами працюватиме. Добре, що бандерівець надумався. Бо завтра він, Судоплатов, справді передає справу іншим слідчим і нехай цей націоналіст не будує собі зайвих ілюзій. Ще кілька днів він побуде у тюрмі. Конче треба деякі формальності залагодити, а також намітити нові завдання у роботі з цим націоналістом. Харчі йому замінять на якісніші, а також читати щось дозволять. Він, Судоплатов, повинен поїхати на два дні по справах, а коли повернеться, то далі працюватиме зі своїм уже підлеглим. Цей націоналіст зробив розумно, він не тільки врятував своє життя, але надалі матиме нагоду працювати “на благо свого народу”. Інший слідчий почав працювати з Ярославом з того, що посадив його в кабінеті Судоплатова і запропонував написати письмове зізнання в “націоналістичній облуді” з настановами, які потрібно було зазначити за вказівкою слідчого. І Ярослав з великим захопленням узявся за перо, став писати усе, що знав про ОУН від того часу, як вступив до Організації, аж до захоплення німцями Польщі і свого виходу з тюрми. Він без зайвого й був переконаний, що НКВС і так про ці речі або вже знає, або скоро про них з іншого джерела дізнається. Виписав усі назви, що їх пам’ятав, описав усі граничні пункти, які знав, видав псевдо, криївки і квартири на кордоні. Він вважав, що достатнім буде для НКВС, якщо він викладе у своєму “зізнанні” загальні риси українського національного руху. Вважав, що справа до конкретики не дійде. Але Ярослав помилявся. Навіть його запевнення, що не знає зв’язків та організаційної мережі ОУН у краю, ні до чого не привело. Ще більше питання стало нагальним, коли з відрядження приїхав сам Павло Судоплатов. – А ви, Ярославе, напружте пам’ять і пригадайте всіх членів ОУН і їхні зв’язки ось тут, у краю. Нам така інформація важливіша, ніж про Генерал-Губернаторство і розкол ОУН, – зі всією серйозністю зазначив чекіст. Шляху для Ярослава вже не було. Він у руках НКВС, що має компрометуючі матеріали відносно нього й, головне – вони можуть вчинити з ним, як завгодно: розправитись фізично, чи морально, опублікувавши, за потреби, фотокопії, заяви тощо. Але й у НКВС розуміють, що Ярославу важко одним махом відгородитися від минулого, вони також чудово розуміють, що людина у такому випадку переживає душевну боротьбу з самим собою, коли розриває зі своїм минулим. І так завжди – в одній руці пряник, у другій батіг. І бачить Ярослав, що йому нікуди діватися, й пише далі. Зрадив усе – кого знав і що знав. Які імена тільки спадали на згадку, кого знав особисто, або чув від інших, усі квартири, зв’язки, гасла й псевдо. Це була найбільша на той час зрада ОУН і всього українського визвольного руху. Жертвою цієї зради стали сотні націоналістів. Бо НКВС ловило не тільки тих, яких зраджував Ярослав Горбовий, а нищили їхнє оточення за своїм звичаєм: краще
НКВС від проведених акцій виявлення та знищення елементів українського визвольного руху потирало руки від задоволення. Вміють працювати вороги, вміють вербувати потрібних їм людей для досягнення своїх цілей. А Степан Бандера натомість у Кракові тішився ілюзіями, що Ярослав Горбовий, його довірена особа й земляк, направлений до Крайового проводу ОУН у Львові, – підготовляє всенародне антибільшовицьке повстання. …Павло Судоплатов не звик зупинятися на півдорозі. Довів це свого часу у Роттердамі. Ярослава Горбового він міг вже навіть розстріляти – робити йому у Львові нема чого. Але колишнього націоналіста можна було використати в іншому місці. Наприклад, у тому ж самому Кракові, під самим носом у Степана Бандери. Занурившись по саму голову у своїй зраді на користь НКВС, Горбовий вороття назад до своїх вже не мав. Націоналісти не пробачать зради, якщо дізнаються всю правду. Так думав і Судоплатов, так думали інші його поплічники по спільній боротьбі з “українським буржуазним націоналізмом”. І той вирішив використати Ярослава Горбового за кордоном. Там поки що не знають про його перехід на бік більшовиків і не так швидко дізнаються, якщо Ярослав буде обережним. Ярослава Горбового наче вдарило кувалдою по всьому тілі, аж здригнувся після останніх слів Судоплатова. Він чудово розумів, до якої пастки потрапив, але заперечувати й відступати йому було вже нікуди. – А як ти думав?! Подарувати тобі життя і залишитися поза грою?... – різко відреагував Судоплатов і продовжив, – навіть враховуючи твою важливу допомогу боротьбі з українським націоналізмом, ми не можемо обійтись без твоєї допомоги і надалі. І ось, як кілька місяців тому в кабінетах НКВС, Ярослав на конспіративній квартирі ОУН у Кракові, де зібрався актив Революційного проводу ОУН, описував на аркушах паперу все те, що встиг раніше викласти НКВС. Степан Бандера, Микола Лебідь, Роман Шухевич і Ярослав Стецько сиділи за столом і розмірковували над проблемою, що склалася внаслідок зради Ярослава Горбового. Важливо було скласти план дій щодо нових обставин революційного руху і першочерговим завданням поставало використати Ярослава як зрадника ОУН і агента НКВС у своїх цілях. …Було багато у різних колах інсинуацій стосовно подальшої долі Ярослава Горбового. Подейкували, що він тривалий час сидів ще у Ряшівській тюрмі при німцях. Хтось з українських політичних в’язнів навіть бачив його там, а потім начебто Горбового розстріляли німці. Були чутки, що німці передали його більшовикам, а ті його розстріляли. За іншими чутками – він працював з німцями, за іншими – з більшовиками. Навіть казали, що зрадника української ідеї звільнили для того, щоб він завербував для співпраці з більшовиками брата Володимира. Але, як би не склалася подальша доля Ярослава Горбового, його зрада у перші дні Другої світової війни стала каменем спотикання для всього українського визвольного руху, зокрема для підняття повстання українського народу на етнічних його землях. Це стало однією з трагічних сторінок його особистої історії і не менш трагічної історії всього визвольного руху України.
Гостя “СП” · “Вона підхопила ту золоту ниву, засіявши її своїми картинами, уквітчавши гобеленами і застеливши килимами”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Галина ДАЦЮК, журналістка
У київській галереї “Білий світ” відбулася виставка художнього текстилю “Маленький текстиль”. Оскільки мініатюрні гобелени, килими, панно лише зрідка презентуються на виставках, то нинішній проєкт став подією року та справжньою радістю і для художників, і для шанувальників мінітекстилю. На виставці було представлено понад сотню робіт вже відомих і новітніх митців. Виставлявся тут і дивовижний триптих “Євангельська таїна” української мисткині, заслуженої діячки мистецтв України Лесі Майданець-Саєнко. Її твори вирізняє особлива колористика, експресія, знаковість. Тут проглядається упевнений і самобутній почерк Майстрині, яка творить вже в третьому поколінні славного Роду Саєнків – подвижників відродження традиції українського монументально-декоративного мистецтва. Про те, як складалася її творча доля, пані Леся розповіла читачам нашого тижневика, не розповідь – новела. …Жила собі дівчинка, яка любила музику, залюбки ходила до музичної школи, спробувала скрипку, опанувала бандуру, грала на святкових концертах, радувала своїми успіхами маму, вчителів і була щаслива в музичній стихії – все їй подобалося. І сцена вимальовувалася в уяві як головне місце майбутнього життя. Дитинство її було сповнене звуків Чорного моря, до якого щоліта їздила з мамою. Канікули проводила у бабусь – на Житомирщині та Чернігівщині. Поліські села з їх мальовничою природою, краєвидами, світанками, птаством теж були наповнені музикою. Вона любила ці сільські сонати череди, зозулястих півнів, котиків і песиків – голоси, у яких вчувалася народна пісня. Пісенні мелодії охоче грала на бандурі, інколи наспівувала. Проте у випускних класах дівчинка почала вимальовувати в уяві “немузичні” сюжети, де були справжні полотно, папір і фарби. Перебирала струни на бандурі, а відчувала в руках пензлик, який творить красу, що “звучала” тихо і божественно. Все частіше малювала. Найперше, квіти – весняні, осінні, уявні, а ще – тваринок, птахів. І раз, побачивши її малюнок, дідусь сказав: “Лесю, ти можеш бути художницею!”. Дівчинці аж гаряче стало від цих слів. Бо ж хто-хто, а дідусь не буде казати неправду, видно щось таки розпізнав у її щирих і вже самобутніх малюнках. Леся не кинула бандуру. Проте ті кілька обнадійливих слів дідуся перевернули мрії про майбутнє – на нотному папері, у міжрядді нотного стану стали з’являтися мальовані знаки неба, землі, природи. Вона мала прекрасні голландські фарби – дідусь подарував, папір – теж. До праці! Так почалася дорога до себе дивовижної української мисткині Лесі Майданець-Саєнко. Проте витоки її мистецької долі набагато глибші. Бо дідусь, який щиро підтримав онуку оцінкою “можеш бути”, а по суті дав їй крила, – Олександр Саєнко, видатний український художник зі світовим іменем, учень Василя Кричевського! Тож від самого народження Лесю оточував світ художньої краси. Вона бачила його сяйво у мозаїках з соломи, килимах, картинах, у теплих і рідних орнаментах, символах. І треба було тільки слушного моменту, аби в душі пробудилося бажання і самій відтворити на полотні чи папері чарівний сад дерев і квітів, чумацький шлях зоряного неба. Для навчання Леся обрала Львівський інститут декоративно-прикладного мистецтва і почала готуватися до вступу. За короткий час їй довелося опанувати композицію, рисунок, живопис. Малюнок для власного задоволення – одна справа, а зовсім інша – заслужити за нього високу оцінку на вступному іспиті – тут мають діяти закони пропорцій, об’ємності, першого плану. “Я не дуже в цьому розумілася”, – щиро каже Леся. Проте відчула, що її вже захопила мистецька стихія і готова була працювати скільки треба і ще більше. Тепер Лесина музика зазвучала барвами високих регістрів на папері. Вона чудово склала вступні іспити і як спеціалізацію обрала текстиль. Тут вплив Саєнківської мистецької лінії очевидний. Килими і гобелени складають значну частину творчого доробку Олександра Саєнка – Лесиного дідуся, і її мами – заслуженої діячки мистецтв України Ніни Саєнко. Чудові килими, гобелени оточували її від народження, тож зрозуміло, чому Леся обрала текстиль для майбутніх сюжетів. І через багато років вона впевнена, що вибір зробила правильний – і з вузом, і з фахом. Львів не був подібним на її рідний Київ ні власним образом,
ні стилем життя. Своєю стриманістю і дещо закритістю місто скидалося на готичний замок. Проте згодом чутлива до краси Лесина душа обжилася і поріднилася зі львівською самобутністю. Їй поталанило з курсом, друзями. У той рік на відділення текстилю вступило 10 осіб і стільки ж обрали вибійку. Леся занурилася у творчість, опановувала абетку техніки, ретельно готувала домашні завдання. І ходила до музеїв. Це було її нове захоплення – у вихідні дні – до музеїв. Часом їхні скарби вражали, наприклад, 170 тисяч експонатів Львівського художнього музею (нині Андрея Шептицького). Як їх усі переглянути? Екскурсії, знайомство з декоративно-прикладним мистецтвом України, зустрічі з художниками, мандрівки по історичних пам’ятках – то найцінніші моменти студентського життя, вважає Леся. Пізнаючи багатющий художній світ, вона збагачувалася. Відкривала для себе космос декоративно-прикладного мистецтва, видобувала знаки зі скарбу, що його український народ назбирав за тисячі літ. Відчула, що зі знаннями приходить переосмислення, впевненість, багато чого ставало зрозумілішим. У тому особливому мистецькому світі бачила й своє місце. Нехай ще невиразне – але власне. Вдячна педагогові з композиції Ігорю Боднару, який спрямовував її до філософського мислення. Мудрі думки заходили в серце, як новий ранок. Розвиднявся особистий погляд на те, що називалося українське народне мистецтво. Тепер воно поставало в реальних обрисах, структуровано. Формувалося власне бачення і невдовзі вона створила власний килимок. А вкінці першого курсу студенти колективно створили свою першу об’ємнопросторову композицію “Вертеп”, де потрібно було малювати, клеїти маски, ткати одяг, у який одягнули солом’яні фігури. Кожен вибрав свою частинку роботи – волхвів, Ісуса, овечок, царя Ірода, ангела, козу, овечок, а Леся обрала пастушка. Експеримент з “Вертепом” вдався і був успішно зарахований на іспиті. Цікаво, що творилася композиція за мотивами традиційних різдвяних шопок, дуже популярних на заході України, зокрема, в Галичині. Тоді Леся ще раз упевнилася, як добре, що потрапила у Львів, де, незважаючи на радянські заборони і перепони, – різдвяні традиції з елементами народного мистецтва жили. Хоч Великодні з писанками, хоч Різдвяні – з атрибутами різдвяного дійства – килимками, обрусами, спеціальним посудом для куті, “павучками”, що прикрашали оселі. На сході України цієї культури було менше. Був кінець 1980-х, у повітрі починало вирувати піднесення новітньої доби, з якою пов’язували, насамперед, свободу волевиявлення, відродження Незалежності. Тож можна сказати, що Леся виявилася в епіцентрі бунтарського духу. А такі поривання завжди сприяють підняттю з глибин душі енергії творчості. Хотілося творити так, як творили до неї багато обдарованих людей, проте по-своєму. У Музеї етнографії та народного промислу Леся стала відмальовувати вишивки, килими. Яких тільки узорів не побачила вона на крилатих рукавах сорочок, рушниках! Згодом вже почала читати цю орнаментальну абетку як книжку буття українців. У вишивках були закодовані смисли і призначення. Існують сорочки – для здоров’я, на багатство, на любов. Є рушники – як весільні обереги, є на щасливу мандрівку, на міцну родину, на народження і ... прощання. Лесю захопила ця глибинна українська знакова система. Дещо вона передавала у килимах і гобеленах з допомогою існуючих символів, а дещо вже стилізувала у власний спосіб. Безмежний світ українського народного мистецтва відкривався їй все ширше, і вона відчула себе його частинкою. І частинкою древ-
Олександр Саєнко і Леся з бандурою, Володимирова гора, Київ, 1980 р.
нього міста Лева, і Карпат, і найвищої гірської вершини – Піп Іван. Вона купалася у смарагдовій смерековій зелені, вдихала пахощі літа, ловила світанки і вечірні повні над гуцульським селом – і найбільше їй хотілося увічнити цю нерукотворну красу власноруч. Через багато років на одному з її гобеленів озвуться карпатські проліски, які вона побачила з друзями посеред літа у засніжених вершинах… Диво. У цей час Леся не раз повертається до історії України і свого, Саєнківського, роду – творчості дідуся Олександра Саєнка і мами Ніни Саєнко. Переконується, що не могла вона розминутися зі своєю долею. Що музика у її житті була просто захопленням. А коли вдуматися, то несвідомо вона віддавна вбирала в себе красу і силу творчості Саєнків. І входила та сила покликом і собі стати однією з Них. Постійно спрямовувала Лесю до творчості її чарівна мама Ніна Саєнко, яка вчилася у свого знаменитого батька і водночас багато йому допомагала. Подарунок долі – мати таких учителів, рідних по крові і за творчим духом. Щастя бачити, як захоплюються їхніми творами люди, цінують, шанують. Колись я писала, що прадід Лесі Ферапонт Саєнко, плекаючи сад і хліб на Борзненщині, ніби зорав поле для своїх нащадків, засіяв його талантами, що родитимуть не в одному поколінні Роду. Поза сумнівом, Леся підхопила ту золоту ниву, засіявши її своїми картинами, уквітчавши гобеленами і застеливши килимами. Дипломну роботу, за порадою керівника Ігоря Боднара, Леся присвятила своєму дідусеві – гобелен “Присвята Олександру Саєнку”. Пригадує, як складно їй працювалося над ескізами, яких вона зробила кілька... десятків. Хотілося показати власну стилістику, використати національні символи, традиційні знаки і зробити килим довершеним, багатоплановим. Прагнула зобразити на ньому мальовничу Україну – з тополями, вербами, садами, біленькими хатами, річками з гусями-лебедями, з сюжетом зустрічі дівчини і козака, що повернувся з походу. Все їй вдалося. Витканий вручну у Решетилівці килим вийшов саме таким, як задумувався. Дипломну роботу Леся успішно захистила у Львівському музеї етнографії та художніх промислів, де в цей час демонструвалася виставка Олександра та Ніни Саєнків. Тріумф! 1992 року дипломована і окрилена випускниця повернулася до Києва. Творча душа завжди знайде, свою оазу – Леся захопилася розписом по тканині, створенням ескізів для килимів і гобеленів. Згодом скаже, що їй “подобалося працювати з фарбами, магія творення образів захоплювала можливістю імпровізувати і в кінцевому результаті часто давала неочікуваний ефект”. У цей час вона заглибилася у творчість Ганни Собачко-Шостак, Марії Приймаченко. Народне мистецтво виявилося безмежним полем і цілющим джерелом, непізнанним шляхом і взірцем довершеності. Це надихало, і Леся впевнено творить власний український всесвіт, добираючи кольори для улюблених птахів і козликів, плекає дерево життя. Радістю буття освітлені її роботи “Провесінь” (1993), “Зачарований птах” (1997), “Назустріч сонцю” (2008), “Весна іде, красу несе” (2009). Мине час, і геніальна Марія Приймаченко скаже: “Зда-
Леся Майданець-Саєнко на відкритті персональної виставки “Великодні дзвони”, 2016 р.
Гостя “СП” · “Десь з правічної глибини виринають сюжети, знаки, символи – і вона відчуває, що то працює пам’ять серця”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ється, я пам’ятаю Лесю Майданець з перших кроків її художньої творчості. Пам’ятаю ще зовсім юною, закоханою у кольори, у цвіт життя, у нашу неповторну польову квітку, нехай то буде медунка, ромашка чи зозулині сльози. І як добре, що радість квітування не обминула Лесю. Що саме вона, та радість відчуття, прилучила її до мистецтва народу, барвистої нитки гобелена , розписів на тканині, писанок. І я вірю, що та нитка не перерветься…”. Почути такі слова з вуст світового рівня Майстрині – честь і радість, що надихає. Творчий період 1992–1995 років виявився для Лесі дуже продуктивним і успішним. Вона вступає до Спілки художників України та в асистентуру-стажування при Українській академії мистецтва (УАМ). Працює в Картинній галереї КПІ, консультанткою з організації виставок в Центрі культури і мистецтв КПІ. Тут відкрилася дитяча студія “Оранта”, і Г. А. Местечкін запросив Лесю проводити майстер-класи. Ця студія стане для неї початком майбутньої педагогічної праці, яка триває вже майже 30 років. Очі дітей, їхнє бажання творити захоплюють Лесю донині, і вона не шкодує для молоді ні знань, ні уміння, ні частинки власного серця. Початок 1990-х – це роки відкриття цілого пласту українського малярства, ткацтва, гончарства, це відродження забутих чи заборонених досі імен видатних митців. Україна починає звертатися до творчості Олександра Саєнка. У Києві відкривається “Художня виставка родини Саєнків” (1993), у Каневі, у Шевченківському заповіднику, – художня виставка “Родовід Саєнків” (1994). Приходить розуміння, наскільки глибинною є українська народна культура і як мало ми її знаємо. Світ теж зацікавився нашим самобутнім мистецтвом, і художників стали запрошувати за кордон. Великий простір відкрився Лесі, коли їх з мамою Ніною Саєнко запросили з творами до Канади. За три місяці перебування вони не лише представили свою унікальну творчість, а й провели цікаві зустрічі з українцями, які, скільки б не жили за далеким кордоном, завжди сумували за Україною. Тому намагалися облаштовувати її у своїх оселях – з рушниками, іконами, картинами, килимами. Лесю вразило, як вони уміють триматися свого коріння, не розчинитися в чужій культурі, а зберегти свою. Виставки її і маминих творів в Едмонтоні, Торонто, Саскатуні мали неабиякий успіх. Зацікавлення продовжувалося у спілкуванні з українськими громадами, окремими родинами. Це було ніби взаємне знайомство з Україною, яка зберегла себе в умовах вільного світу – діаспорі, і дивом вижила в умовах тоталітарної системи радянського союзу. Щастя, що ми себе зберегли, хоча й ціною страшних репресій. Олександрові Саєнку дивом вдалося вижити, не зрадивши ні побратимів, ні ідеалів української творчої самобутності. Творчі подорожі Леся з мамою мали в 1997–1998 рр. у
Європу – Бельгію, Францію. Те, про що могли лише мріяти українські митці до Незалежності, стало тепер доступним – поїздки, виставки, відвідування музеїв, картинних галерей. Досяжним стали Лувр і Рим. Високе і вічне мистецтво великих художників відкривалося в оригіналах. Це безперечно справило колосальне враження на Лесю, народило нові думки, ідеї та зрештою твори. У 1997 році Леся закінчила асистентуру-стажування під керівництвом професорки, народної художниці України Тетяни Голембієвської. Дипломна робота Лесі Майданець “Київська Русь” (монументальний розпис на шовку) була виконана для Концертної зали “Золоті Ворота” в Києві. Мені здається, що в цей дивовижний поліптих Леся вклала не тільки свій художній талант, любов до рідного міста, його історії, а й поклала кожну з п’яти частин-полотен на музику. Скільки дивлюся на цей унікальний витвір Мисткині, стільки відлунює вона мені голосом бандури. До слова, музику вчуваю в багатьох Лесиних роботах. Мабуть, музична освіта – це назавжди. Як і Лесина любов до української традиції. У 1997 році Леся мала персональну виставку у Вроцлаві (Польща) в ткацькій галереї “На Ятках”, наступного року – виставку художнього текстилю у галереї “У Якси”. Творче життя захоплювало і винагороджувало. Проте в особистому житті відбулися зміни. Одруження, народження сина Олександра, затим донечки Софії забирало добру частину часу, вимагало уваги, і Леся зосередилася на материнстві. Новий досвід пробуджував нові відчуття, виринав новими сюжетами творчості. У цей час вона багато розписує по шовку, народжуються казкові роботи “Стихія” (1998), “Тайна вечеря” (1999), “Сонячний день” (2000). У 2000 році Леся Майданець почала викладати в Київському державному інституті декоративно-прикладного мистецтва (нині Національна академія декоративно-прикладного мистецтва ім. Бойчука) і викладала там 26 років. Серед предметів “Основи ремесла”, “Композиція”,
Ніна Саєнко та Леся Майданець біля твору О. Саєнка “Мотрона Саєнко”, (1922), 2014 р.
“Робота в матеріалі”, “Кольорознавство”, “Історія мистецтва за фахом”. Розробляла лекції, складала програми, формувала практичні заняття – все, щоб зацікавити студентів, захопити і звісно навчити. У 2000-му на кафедрі текстилю інституту працював професійний викладацький колектив – С. Нечипоренко, Л. Жоголь, В. Андріяшко, М. Базак, Ю. Кухар, який підносив художній текстиль на новий рівень. Тоді ж Леся заглибилася в дослідження творчості Олександра Саєнка і в 2008 році успішно захистила кандидатську дисертацію на тему: “Становлення національної школи монументально-декоративного мистецтва першої третини ХХ століття”. І хоча праці довелося докласти чимало, проте заглиблення в історію українського модерну, дослідження творчості Михайла Бойчука, Василя Кричевського, Олександра Саєнка відкривало нові можливості у творчо-педагогічній діяльності. У 2000-му Леся з мамою Ніною Саєнко заснували Мистецьку студію для обдарованих дітей з вадами слуху. Цю святу справу вони присвятили пам’яті Олександра Саєнка, який мріяв про таку школу, будучи сам позбавленим слуху у віці трьох років. Бо і йому колись Ганна Барвінок, дружина Пантелеймона Куліша, допомогла здобути освіту, відправивши хлопчика в спеціалізовану школу для дітей з вадами слуху. Діти в Мистецькій школі вражали Лесю здібностями і натхненням, з яким творили мозаїку соломкою, розписували батик і скло. Мисткиня впевнена, що ми нація творців, що у кожному українцеві і українці живе митець. Тому найголовніше покликання педагога вбачає в тому, щоб пробудити у дитині бажання творити. Це стосується і маленьких дітей, і студентів Київського столичного університету ім. Бориса Грінченка, де нині вона викладає як професорка. З пробудження починається шлях до своєї ідентичності, самобутності. На це покликання не шкода їй часу і праці. Сама Леся – людина працьовита. Маючи спокійний і врівноважений характер, любить усамітнитися. Каже, що тихенько могла б чаклувати над папером чи полотном цілими днями. Нечасто випадає таке щастя, особливо в нинішній час великої війни і тривог. Проте не творити вона не може. Мистецтво стало для неї життям, Богом, повітрям, хлібом. Десь з правічної глибини виринають сюжети, знаки, символи – і вона відчуває, що то працює пам’ять серця. Створює ескізи з надією, що стануть колись килимами, гобеленами, панно. Сьогодні в доробку художниці сотні сюжетів. Тут – улюблене Трипілля з його знаками вічності. Пані Леся не перестає дивуватися з талантів наших пращурів-хліборобів, які не лише уміли пекти хліб, а й творили красу в побуті. На українській землі – витоки світової цивілізації, вважав геніальний відкривач трипільської культури Вікентій Хвойка, і Леся такої ж думки, і щаслива, що тримає в руках сонценосну нитку, здатну зіткати шедеври на полотні. Так народилися “Світило” (1994), “Чумацький шлях”, (1998), “Осениця” (1999), “Благовіст” (1998), “Слов’янські мотиви” (1998). Мистецтвознавці відзначають у Лесі Майданець “ясність, міцність композицій, конструктивну виваженість і разом з тим динаміку, що живе у ніби статичних формах”. Лесина творчість – то рух і музика, закорінені до глибини магми у рідну землі і вивершені до української навігації Чумацького шляху. Ми – скрізь, бо ми вічні. Це закорінення Леся сприйняла кожною клітинкою свого серця і кожною краплинкою своєї крові. Українська народна культура – її безумовна любов. Її вона готова творити, снувати, ткати, малювати у власний спосіб і повсякчас. “У наш час народжується, особливо серед молоді, своєрідний тип художника полістиліста. Ці риси помічаємо і в Лесиному доробку”, – написала мистецтвознавиця Ніна Велігоцька. Часом їй здається що могла б зробити значно більше, аніж вдалося. Проте, якщо оглянутися і підсумувати, то створено немало. Чого лиш вартують виткані гобелени, килими, картини! Десятки персональних виставок, зокрема, в Українському національному музеї в Чикаго (США) 2008 р., Лондоні (Британія), 2009 р., Торонто (Канада), 2008 р., а ще в Австралії, Бельгії, Німеччині тощо. Твори Лесі Майданець- Саєнко є сьогодні в колекціях 20
музеїв світу. Для порівняння: Олександра Саєнка – у 35, Ніни Саєнко – у 25. Пані Леся працює у різних техніках – ткацтві, малярстві на тканині і папері, графіці, розпису по склі, розпису писанок. Оформлювала інтер’єри, пробувала створювати мозаїки у соломі. Проте найголовніші її сенси закодовані у текстилі. Фантазії, казкові мотиви, улюблені коники, олені, козлики, золотоверхі собори, сузір’я, лінії доріг і долі, лицарі на сторожі, птаство – все у неї знаходить відповідне місце, гармонійно шикується у стрункі ряди і тримає стрій так міцно і надійно, як нитка тримає основу – такі Лесин стиль і лад. “Мої гобелени, батики – це зв’язок з минулим, мої почуття, емоції, мрії. Україну я бачу через квіти, птахи, сонце, поля, білі собори…”, – каже пані Леся. Лесю хвилює майбутнє ткацтва, художнього текстилю. Студенти не бачать перспективи у килимках, гобеленах, батику. Але ж це величезний пласт рідної культури, який належить зберегти, влити йому нову енергію і ресурси. Підтримати народні промисли в Решетилівці, Богуславі. Пропонувати митцям державні замовлення, закуповувати твори. Художник прагне, щоб його мистецтво бачили, знали, розуміли. Він хоче спілкування і реалізації, бо ж не лише для власного самовираження творить. Леся бачить, як нині непросто організувати виставку, бо всі клопоти лягають на плечі митця. Проте, яке щастя, коли вдається такі виставки організувати! У 2024 р. на виставці “Золоте перевесло мистецької династії Саєнків”, присвяченій 125-річчю від дня народження Олександра Саєнка, в Національному музеї літератури демонструвалися твори художників трьох поколінь – Олександра Саєнка, Ніни Саєнко і Лесі Майданець-Саєнко. Звісно різні, але й споріднені – родовою вірністю і любов’ю до творчості та України. Під знаком цієї любові, під українським небом вже століття Саєнками вивершується краса художнього дивосвіту – в мозаїці з соломи, на килимах, гобеленах, розпису на папері, писанках, склі. І Леся у творчій династії шляхетно посідає власне достойне місце. “Твори Лесі наповнені філософським змістом, іноді їх прочитуєш як новели”, – каже пані Ніна Саєнко про творчість доньки. Хтось її прочитує, хтось слухає, як музику, хтось пізнає, як історію України, хтось відкриває, як диво. І кожен подумки дякує за талант, яким заслужена діячка мистецтв України Леся Майданець-Саєнко утверджує Україну на культурній мапі світу. Підхопивши золоте перевесло від діда Олександра Саєнка, відчувши силу золотої тканої нитки від мами Ніни Саєнко, вона наповнює землю світлом і сонцем, убирає її килимами, як весна нашої надії і любові. …Одне з великих Лесиних бажань – побачити у Саєнковому родоводі Митців свою донечку Софійку. Нехай поки придивиться, щоб коли вирішить – то вже назавше. Бо творчість – це безумовна і вічна любов.
Світлини з архіву родини Саєнків
Народна художниця України Марія Приймаченко та Леся Майданець, с. Болотня, 1987 р.
Незабутні · “Завжди дотримувався найбільшої християнської чесноти – совісті”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
вийшли з-під арешту. Дослідниця літератури як суспільного і культурного феномену Михайлина Коцюбинська (племінниця класика нашої літератури М. М. Коцюбинського) упорядкувала 1990р. першу видану в Україні збірку поезій Василя Стуса “Дорога болю”, відзначену 1991 року Шевченківською премією. Невтомно працюючи з архівом поета разом з його сином Дмитром, підготувала 6-томне зібрання поетичної та епістолярної (листування) спадщини. Її доповідь “Феномен Стуса” мала величезний успіх на I Конгресі україністів 1990 року. “Поет такої інтелектуальної наповненості, такої вибухливої експресії, такої образної культури, – відзначала М. Коцюбинська, – міг би бути окрасою будь-якої найрозвинутішої із світових літератур”… 1992 року у київському видавництві “Веселка” побачила світ збірка “Вікна в позапростір. Вірші, статті, листи, щоденникові записи” з промовистим епіграфом: “Голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину”. Для невільницького періоду творчості Стуса особливо показовий вірш, уперше згаданий 1975р. в табірному листі до дружини і неодноразово опублікований у різних виданнях збірки “Палімпсести”, що вийшла спочатку за кордоном (Нью-Йорк: Сучасність, 1986р.), а згодом і в Україні, у складі різних зібрань Стусових творів. Це – найтрагічніша і найглибша книга поета, тексти якої він переписував поверх старих, або – відновлював з пам’яті після конфіскації табірною охороною. Звідси й назва; адже палімпсестом зветься старовинний пергаментний рукопис, попередній текст якого замінено на новий. Ось цей вірш: Верни до мене, пам’яте моя, нехай на серце ляже ваготою моя земля з рахманною журбою. Хай сходить співом горло солов’я в гаю нічному. Пам’яте, верни із чебреця, із липня жаротою. Хай яблука останнього достою в мої, червонобокі, виснуть сни. Нехай Дніпра уроча течія бодай у сні у маячні струмує, і я гукну. І край мене почує. Верни до мене, пам’яте моя! І рідний край почув. Пам’ятаємо, знаємо і чуємо Василя Стуса, чия творчість і життєва позиція нині надзвичайно актуальні. Те, що було його передбаченням, стало дійсністю. Поєднав те, що за звичайних умов не поєднується: підрадянське минуле – з демократичним сьогоденням, в’язницю – з волею, принциповість – з толерантністю, непоступливість – з християнським сумлінням... Та чи був би він щасливий в іншому суспільстві, де за переконання не переслідують? Вичерпно відповів на це питання славіст, мовознавець Юрій Шевельов у передмові до вже згаданого першого, закордонного видання “Палімпсестів”: “Поетове серце кровоточило б на кожну особисто-людську і національну несправедливість і будувало б пекло для самого себе. Така вже Стусова вдача, така місія поета”. Погодьмося, додавши: власне, таким є високе покликання творчості.
Незабутні · “Завжди дотримувався найбільшої християнської чесноти – совісті”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ, лавреат премії ім. В’ячеслава Чорновола,заслужений діяч мистецтв України
Шістдесятники – покоління інтелігенції, становлення громадянського і творчого обличчя якого припало на кінець 1950-х – початок 1960-х років, після засудження культу особи та ідеологічної “відлиги”. Вони відверто виступили проти партійно-адміністративної диктатури – за верховенство особи над державою і суспільством, свободу слова і зібрань, національне самовизначення всупереч асиміляції, вільний економічний розвиток замість командної економіки, свободу віросповідань замість силоміць нав’язуваного примітивного “войовничого” атеїзму. Василь Стус належав саме до цього покоління. Перед ним постав доленосний вибір: плентатися за подіями, як “помірковані” шістдесятники – або, не приховуючи своїх переконань, випередити час і піти на Голгофу. Стус обрав друге, бо завжди дотримувався найбільшої християнської чесноти – совісті. Саме тому його моральні засади нині особливо актуальні. Тож знайдемо Стуса в минулому і зустрінемо у сьогоденні, шануючи його життєвий і творчий подвиг... Своїми спогадами допоможуть ентузіасти, які по крихтам зібрали і зберегли спадщину Василя Стуса. Він зростав і навчався на Донеччині, куди батьки переїхали з Вінниччини, рятуючись від примусової колективізації. З відзнаками закінчив школу та історико-філологічний факультет Донецького педагогічного інституту. Вчителював на селі, викладаючи українську мову. Як поет, дебютував у літературному об’єднанні “Обрій”. 1959 року свої перші вірші опублікував у “Літературній Україні” з напутнім словом Андрія Малишка. Працював літературним редактором газети “Соціалістичний Донбас”. У 1963-му поїхав до Києва на навчання в аспірантурі Інституту літератури. Міг бути цілком успішним у суспільстві “будівників” комунізму... Та, не почуваючись вільним від морально-правових зобов’язань і маючи совість, Василь Стус міг миритися з радянською дійсністю лише до першого випробування. І воно настало. Журналістка-шістдесятниця Маргарита Довгань у книжці “Ріка життя” (Київ: Кліо, 2020) згадує, як восени 1965 р. на творчому вечорі у Київському інституті зв’язку читали свої вірші молоді поети – Ліна Костенко, Микола Холодний, Віктор Кордун. Коли Василь Стус прочитав “Отак живу: як мавпа серед мавп чолом прогрішним із тавром зажури все б’юся об тверді камінні мури, як їхній раб, як раб, як ниций раб”, присутні були в захопленні. Та вишуканий за формою і викличний за змістом вірш і його автор привернули увагу “мистецтвознавців у цивільному”, тобто агентів держбезпеки, що завжди відвідували подібні зібрання і доповідали “куди слід”. Цьому передувала історична прем’єра фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” у кінотеатрі “Україна” 4 вересня того ж, 1965-го, року. Тоді, разом з Іваном Дзюбою і В’ячеславом Чорноволом, Стус повідомив про переслідування свідомої української інтелігенції, закликав засудити арешти. На знак протесту проти репресій влади присутні встали зі своїх місць. Це був перший за післявоєнний час громадський політичний протест у колишньому СРСР! Сьогодні, називаючи цих сміливців шістдесятниками, не завжди усвідомлюємо, чим вони ризикували... За кілька днів по тому Стуса викликали до керівництва Інституту літератури – погрожували, а невдовзі й відрахували з аспірантури. Таким був початок його хресного шляху. У серпні 1966 р. на зустрічі зі студентами Одеського університету він виступив з промовою про становище творчої молоді, утиски інакодумців. Перелякані місцеві партійці повідомили про це “вищим інстанціям”. Тож, мабуть, не випадково не з’явився запрошений на цю зустріч “поміркований” поет-шістдесятник Віталій Коротич. Влітку 1968 р., коли війська країн Варшавського договору вдерлися до Чехословаччини, щоби заморозити “Празьку весну”, громадяни цієї непокірної країни, українці за походженням З. Генік-Березовська та А. Куримський дісталися Києва, де зустрілися з нашими дисидентами – Іваном Дзюбою, Михайлиною Коцюбинською та Іваном Світличним. Вони розповіли правду про “братню допомогу”, тобто, про радянські танки на вулицях Праги. Ця неформальна зустріч сприяла порозумінню і взаємній підтримці вільнодумців сусідніх країн. Як відомо, чехословацькі події спричинили посилення реакційних тенденцій у внутрішній політиці партійнорадянського керівництва, що позначилося на долі Василя Стуса та багатьох інших дисидентів. У грудні 1971 р. в Одесі заарештували дружину відомого політв’язня, Ніну Строкату-Караванську. Василь Стус увійшов до комітету, створеного на її захист. Комітет заявив, що діятиме на засадах Конституції СРСР, Декларації прав людини та Пакту про громадянські і політичні права, його мета – дотримання законності слідства та судового процесу. Правозахисники повідомили про свої наміри у спеціальному бюлетені. Це особливо розлютило владу сущу, а в січні наступного року настали масові репресії, відомі як “генеральний погром”. Разом зі Стусом за ґратами опинилися письменники Ірина Стасів, Ігор Калинець, Євген Сверстюк, Іван Світличний; загалом в Україні було засуджено 86 незгодних з компартійною диктатурою осіб різних професій. ...Заарештований, як і Стус, у січні 1972 р., під час “генерального погрому” українських інакодумців, правозахисник Семен Глузман перед етапуванням до місця ув’язнення провів зі Стусом 20 днів у одній камері. Вже за часів Незалежності він відобразив у своїх спогадах цю незвичайну зустріч, назвавши її подарунком долі. …У камері він побачив чоловіка років тридцяти, з гарним нервовим обличчям, перед яким були зошит з віршами і словник. З’ясувалося, що Стус перекладає поезії Рільке українською. Це глибоко вразило Глузмана: перед ним була людина, яка в оригіналі читає і перекладає його улюбленого поета! Захоплені інтелектуальною бесідою про літературу, обидва забули на деякий час про свою неволю. Спраглі нормального людського спілкування, вони говорили про Томаса Манна, Генріха Гессе, Р.-М. Рільке і Кобо Абе. “Він, – пригадував Семен Глузман, – читав мені своїм глибоким баритоном Дуїнянські елегії німецькою, а потім – у перекладі українською. Розповідав мені про українську старовину, впівголосу співав народні пісні, яких я раніше ніколи не чув...”. За визнанням автора спогадів, йому пощастило зустріти людину, для якої краса і потворність, добро і зло були абсолютними категоріями. Яка, не вміючи і не бажаючи пристосовуватися, завжди називала усе своїми іменами. Людину, яка гостро відчувала фальш, брехню і чужий біль. Етаповані до різних місць ув’язнення та заслання, вони більше не бачилися. Репресивна система діяла жорстко і безжально. Компартійна влада карала за шаблоном: якщо не вдасться залякати – вигнати звідусіль, позбавивши засобів існування; якщо ж не скориться – ув’язнити. Стус не скорився, гідно тримався за ґратами. Працював навіть у слідчому ізоляторі, де склав збірку поезій “Час творчості” (вилучена наглядачами, не знайдена й досі). І після вироку (за “антирадянську пропаганду” – 5 років неволі та 3 – заслання) у таборі в Мордовії та на засланні на Колимі продовжив боротьбу. У відкритому листі “Я обвинувачую” 1975 р. писав: “Судові процеси 1972–73 років в Україні – то суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу”. Невтомно працює, вивчає класичну філософію, перекладає Р.-М. Рільке... Заарештований того ж року автор трактату “Інтернаціоналізм чи русифікація?” Іван Дзюба згодом назвав інтелект Стуса могутнім і тонким, при тому – постійно вдосконалюваним, самонарощуваним... З ув’язнення Стус звернувся до Верховної Ради СРСР із заявою про відмову від громадянства: “Мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – значить бути рабом...”.
Архівне фото: Василь Стус, селище ім. Матросова, Тенькінський район, Магаданська область, 1977 р.
Повернувся до Києва восени 1979 р. Під час недовгого перебування на волі заробляв на життя, працюючи в заводському ливарному цеху та на взуттєвій фабриці. Тоді ж вступив до Української Гельсінської групи (УГГ), створеної з метою дотримання гуманітарних статей Заключного Акту Гельсінської наради (1975 р.) з питань безпеки та співробітництва в Європі. І очолив цю правозахисну асоціацію після арешту її керівників. “Це був фатальний крок... Стус знав, що цей крок знову приведе його до табору, вижити в якому у нього ніяких шансів не було”, – писав Георгій Касьянов у ґрунтовному дослідженні “Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років”” (Київ: Либідь, 1995). Самогубство? Ні, високе призначення нести свого хреста на Голгофу... Почуття громадянського обов’язку, вірність своїм переконанням, висока гідність і звичайна совість переважили можливі сумніви та гіркоту неминучої розлуки з дружиною і сином – розлуки довічної... Засуджений з особливою жорстокістю як “небезпечний рецидивіст” у вересні 1980 р. на 10 років примусових робіт і 5 заслання. Покарання відбував на Уралі, у таборі суворого режиму. Протестуючи проти свавілля наглядачів, кілька разів оголошував голодування. За передачу на волю зошита з віршами його кидали на цілий рік до одиночної камери. Коли ж за порушення “режиму” відправили до карцеру (штрафного ізолятора), оголосив сухе голодування “до кінця”. 4 вересня 1985 р. його життя урвалося... Василеві Стусу, коли він пішов у вічність, було 47 років… 1990 року на хвилі перебудови Семен Глузман звернувся до президента тодішнього СРСР Михайла Горбачова з проханням врятувати від знищення вірші Стуса, вилучені під час його ув’язнення табірним начальством. Горбачов не відповів... “Не доживши до горбачовських новацій, – завершив спогади Глузман, – у таборі особливого режиму помер великий європейський поет другої половини ХХ століття” (С. Глузман. “Двадцять днів зі Стусом”. Стус Центр, 2008). За Незалежності його твори
35 років тому, на початку відродження нашої Неза! лежності, у 1991!му, Національною премією України ім. Т. Г. Шевченка були відзначені митці, чия творча і сус! пільна діяльність замовчувалася за глухої радянщини іт. зв. перебудови. Деякі, на превеликий жаль, – посмер! тно... Не дожив до гідного визнання і поет!шістдесятник, перекладач світової класики, публіцист і правозахис! ник, борець за незалежність України, в’язень сумління Василь Стус.
Пошта “СП” · “Тепер, коли Україна знову виборює свою свободу, особливо гостро звучать його слова про рідну землю, повстанську пам’ять і незламність”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Лариса КОЛЕСНИК, директорка Шумського краєзнавчого музею, м. Шумськ на Тернопіллі
Сімнадцятирічний юнак із села Голибіси (тепер Мирове) на Тернопіллі у далекому 1957 році покинув свою материзну. Через багато років він напише про це так: “Віддаленіли славний Київ, Львів, / Не поріднили Рівне і Тернопіль, / До саду, до погорблених полів / Зманило, видно, щось від хліборобів”. Життєпис Степана Бабія після шкільної парти розпочався у Бережанському медучилищі, де навчався два роки, згодом три роки служби в армії, один курс філфаку у Львівському університеті, шість років – у Тернопільському медінституті, шістнадцять років працював лікарем на Рівненщині і тринадцять – у Рівному, де певний час очолював обласний письменницький осередок (2000-2005). Під час пандемії повернувся в рідне село і там усамітнився… Шумчани (м. Шумськ неподалік його села) знали, що їхній земляк десь друкується, видається, але це було десь. В одному із віршів поет згодом зізнається: “Шумськ був для мене Ворожий – / нквд, гестапо, кгб…”. У родинах по-батькові і по-матері були повстанці, вони пройшли їхні застінки, загинули в УПА і влада в районі була чужа. Уже за незалежності України автор видав збірку публіцистики: “Білі голуби над
Степан БАБІЙ
Зелена повінь. Глухомань і шум Століть зелених, пралісу густого, Тече ріка невиснажена з нього. Немов потік одвічних наших дум.
Зелена повінь. Глухомань і синь, І вірна стежка топтана крізь хащі, Де на світанку мій далекий пращур Промовив ніжне й дороге – Волинь.
Дивлюся в синю далеч з-під руки: Шумські ліси на обрії мов стіни, І тут початок Вілії, ріки, Що виплива у води України.
Шумські ліси завісою густою Ховали од напасників мій рід, Де натрапляю на священний слід – В глухих місцях повстанського постою.
Тут ворог все винищував дотла, Цю землю плюндрував, озерець очі випік, Та в цих лісах зберігся чистий витік Глибокого живого джерела.
Шумські ліси дзвенять в мені, гудуть, Мов струни на розбудженій бандурі, Немов діди старезні і похмурі Про славну юність оповідь ведуть.
І ближчають далекі голоси – Мов долинають з вікового шуму, Оповідають нам повстанську думу – Легендою стають Шумські ліси.
*** Хитає вітер зношені хвіртки До загорож порожніх (без потреби) І мовчазні хліви, що повнилися ревом. Старечі груші родять ще грушки, А вже до них зарощені стежки, Як і в дворі некошена трава Когось чекають (може хтось приїде). Бояться пусток звечора сусіди – Щось видиться, чи пам’ять ожива.
Українське сміття Воно по селах, по містечках, по містах – комуністичні прихвостні з тавром регіоналів, то омела, що з крон не обліта, то блекота, що понавиростала довкола книгозвалищ, що Москва труїла ними розум і безвольні душі. І все, як повесільна перезва
Шумськом”. Бо до того були – “Шумські ліси” і до влади в районі прийшли люди із місцевих сіл, що в Шумських лісах. У Шумську не знали, як авторові друкувалося і видавалося. А було дуже важко. Допомагали Дмитро Павличко (“Ви поеті вам треба працювати”), Петро Осадчук: “Цей автор був мічений”, Петро Сорока найбільше написав про автора. За три роки самоізоляції в рідному селі (ковід і початок Великої війни) автор написав і видав сім поетичних збірок, твори з яких високо оцінили відомі літературознавці, а також кандидатка філологічних наук із Тернополя Марія Данилевич. (Вступна стаття до вибраного із цих збірок “Голос любові над глушиною”). Цікавим і важливим для осмислення творчості Степана Бабія є створений ним поетичний образ глушини, який знаходимо у віршах, що увійшли до збірок. Біль, ненависть, завзятість, віра в перемогу, молитва…тощо. Насамкінець хочу додати уривок із повісті “Сонце в маминих руках” членкині НСПУ із Шумська Олени Ходюк, яка неодноразово зустрічалася з поетом: “Багаті на знайомства настали у Софії дні… Степана Бабія, письменника, який писав, як жив, і жив, як писав, Софія знала з юності. Земляк. Поважала за сміливе слово. Запрошували у бібліотеку на авторські читання, проводили зустрічі до ювілеїв. Світла людина, яка боролась за українськість України все життя. Під час виборів до Верховної Ради його син поїхав агітатором на схід. Убили. У мирний час, коли ще багато українців вважали московитів своїми братами. Можливо війна ще тоді почалася?. А може, вона йне закінчувалася від самого початку так званої “дружби”. Тяжкі чоботи довелося носити батькові. Степана Бабія Софія часто зустрічала на освяченнях хрестів у повстанських лісах. Він завжди говорив натхненно. У його словах відлунювали голоси нескорених цього краю. Вони дивилися, говорили і слухали – вони були посеред нас…Славний чоловік, поет Степан Бабій. Він рухав Україну, штовхав з усіх сил вперед своїм словом, своїми діями. Насправді, від однієї людини багато залежить…”. Сьогодні в автора 53 видання (36 поетичних збірок і 17 книжок прози та публіцистики). Зараз він одночасно готує до друку нову поетичну збірку і публіцистичне видання. Повернення письменника на Шумщину відбулося не лише фізично. Він повертається сюди своїми книгами, рядками, спогадами, образами Шумських лісів, рідного села, предків і тих, хто боровся і бореться за Україну.
Письменники Олена Ходюк та Степан Бабій
І, можливо, саме тепер, коли Україна знову виборює свою свободу, особливо гостро звучать його слова про рідну землю, повстанську пам’ять і незламність. Степан Бабій повертається. Повертається своїм словом. Повертається до Шумщини – і повертає Шумщину нам.
Пошта “СП” · “Тепер, коли Україна знову виборює свою свободу, особливо гостро звучать його слова про рідну землю, повстанську пам’ять і незламність”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
виходило з народової гущі – “Наш адрес нє дом і нє уліца, наш адрєс – совєтскій союз…” Де той сміттєзавод, що з ним пробудиться наш світ, що в сміттєзвалищах погруз.
Полякам Ще як були ми козаками… братались з вольними ляхами… неситії ксьондзи, магнати нас поріднили, розвели. Чому лишились польські цвинтарі Забуті не доглянуті донині? Коли ж то почалося, у якій порі, Що стало цвинтарями в Україні? З яких століть, з яких років прийшло В чужій землі лягти, як в своїм краю? Щоб нині чагарями поросло Все те, що навіть в пам’яті немає. Але живе ще Посполита Річ В уламках згадок, в політичній тузі Разить ще може запорізька січ, Велика Воля у Великім Лузі? Руйновищами замки тут, то там Що прихистками поневолювачі мали, Їх зводили звойовники братам Чиїх, пся крев за бидло собі мали. Забулося. Але нових років Озвалась ближня знов кривава воля, Що дочекалася звойовників, Як і приблуд, яких пізнав і поляк (Що і на них чужий родився кат)… Лишалася чужинців Україна. Щоб і тепер сусід нам став як брат, А не вирішувалось тих питань племінних. (17 березня 1943 року поляки із Осади Краковєцкой (нині Новоукраїнка Рівненського району) спалили село Ремель і знищили населення села. Це задовго до Волинської трагедії).
Волиняки Святославу Максимчукові
З-над Вілії-ріки, з-над Горині-ріки – волиняки. У львівській стрілися НСПУ, Не народилася тоді ще СБУ, Спрут КГБ був тут і на Волині І нагляди були за нами невпинні. Та “Дума про розстріляний Ремель”, Та полум?я тих спалених осель Довірливо нам відкривало вічі
І з першої так поєднало стрічі, А виявилося, що в нас жили Повстанські спогади, що так оповили Нас у майбутнім, вже літературнім. На фронті, тоді мовилось, культурнім. Вже сповнений він був Галичиною, Поєднання таке і володіло мною.. Була Волинсько-Галицька держава, Що аж до Риму долинала слава І королем став мужній князь Данило (В Європу не пустив монгольську силу). Отак ми духом єднані одним… І я дивився, любувався ним.. Гуцульський стрій прикрашував його, А голос – видобутий нутряний огонь, Так ми і йшли – те слово огняне Його наснажувало і вело мене Як кажуть – до Парнасових вершин… Було багато, але він один.
*** Від пожеж, як в Європі, – Сховаємося у Волинських лісах, Не все тут перейде на попіл – Волога, дуби: краса! Тут хто не був – обпікався, Волинський вистояв ліс, І досі хтось не покаявся, Що кров і неволю нам ніс.
Карпатам – волиняк Поети того краю подавали карпатські мотиви здебільшого декоративно. На подібну тематику було – табу!
Навчали Карпати дерева рубати, Гнати Черемошем плоти, Навчили Карпати лісорубами стати… Карпати, Карпати… звідкіль було знати, Що прийдуть і в гори кати. Від прадіда-діда, що вміли навчати На лісоповали в Сибір будуть гнати В морози Сибірські житла будувати – Холодні бараки, де й дітям рости… Їм снитися будуть крізь кашлі і схлипи Далекі пахучі соснові колиби, Де ріки молочні з гір вміли текти… Карпати, Карпати – скільком не вертати Домів за відлиги, в мерзлотах лягти. І знали Карпати кого покарати… Аж воля прийшла на високі хребти, Та знов Україна звелась перед катом І як за те все, як те зло покарати – Онукам вже відповісти.
Пошта “СП” · “Тепер, коли Україна знову виборює свою свободу, особливо гостро звучать його слова про рідну землю, повстанську пам’ять і незламність”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ У Центральному будинку художника Національної спілки художників України (НСХУ) відкрили всеукраїнську виставку, присвячену Дню художника. В експозиції представлені твори різних видів образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва, створені українськими митцями. Про відкриття виставки повідомив фотокореспондент ZN.UA Василь Артюшенко. НСХУ наголосила на ролі мистецтва у збереженні культурної пам’яті та осмисленні подій, які переживає країна. “Українське мистецтво завжди було тісно пов’язане з історією нашого народу, його культурою та прагненням зберегти власну ідентичність. Сьогодні, коли країна переживає складні часи, творчість допомагає говорити про те, що болить, берегти пам’ять, осмислювати пережите й знаходити сили рухатися далі”, – зазначили у спілці. У роботах українських митців відображаються події сьогодення, особистий досвід і погляди на навколишній світ. За словами представників НСХУ, мистецтво також дає змогу передавати почуття та переживання через кольори, форми й образи. День художника України відзначають щороку в другу неділю жовтня. Свято встановили у 1998 році, щоб вшанувати працю художників, живописців, графіків, ілюстраторів та інших митців, а також привернути увагу до їхнього внеску в розвиток української культури й збереження національної мистецької спадщини. Раніше в Національному музеї Тараса Шевченка відкрилася виставка живопису Ігоря Губського “Людське, занадто людське”, яка триватиме до 1 листопада 2026 року. У центрі експозиції – персонажі, які переживають внутрішні конфлікти, страхи та самотність. Образи для своїх робіт художник запозичував із біблійних, міфологічних і літературних сюжетів. Серед них – Каїн, Давид, Саломея, Пінхас, Даная, Дон Кіхот і Арлекін. У картинах Губського ці герої постають не лише учасниками відомих історій, а й уособленнями людської вразливості, відчуження та складних емоційних станів. За інформацією ZN.UA
Актуально! · “Твір традиційно розглядають як щось, у чому людина залишає частинку власної душі”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
спливає через двадцять п’ять років, які відлічують з 1 січня року наступного за роком генерування об’єкта. Окрім цього, найцікавіше питання, яке найчастіше спантеличує тих, хто вперше береться читати статтю 33, постає в тому, кому саме належить це право. Інтуїція підказує, що воно належить тому, хто ввів запит, а значить, автору цього самого запиту до штучного інтелекту. Здавалося б, все виглядає очевидно, однак закон нам каже інше. Суб’єктами права особливого роду законодавець визначає осіб, яким належать майнові права на саму комп’ютерну програму або тих, хто має ліцензійні повноваження на неї, а отже, безпосередніх авторів програми і їхніх спадкоємців, тих, кому майнові права на програму передано або ж правомірних користувачів комп’ютерної програми. При цьому закон прямо наголошує, що умови належності цього права може визначати договір, а отже, усе, що вирішують правила користування, які встановлює сам розробник штучного інтелекту у своїй користувацькій угоді. Той, хто просто натиснув “згенерувати” і опублікував результат без жодних змін, цілком може виявитися взагалі не власником результату своєї ж взаємодії з машиною, якщо умови сервісу, яким він користувався, розпорядилися цим інакше. Якщо звести все вищезазначене до однієї практичної лінії, вона виглядатиме так: закон і український, і майже будь-який інший закон у світі проводить межу не між “людиною” й “штучним інтелектом”, а між штучним інтелектом як інструментом та штучним інтелектом як самостійним генератором. Так, це може звучати трохи дивно та заплутано, тому розглянемо дану конструкцію на безпосередньому прикладі. Уявімо трьох авторів. Перший використовує штучний інтелект в якості співрозмовника для обговорення структури майбутньої літературної художньої праці, а потім сідає й пише кожне речення сам, своєю мовою, зі своїми образами й фактами. Другий вводить запит, отримує абзац і публікує його без жодної правки, а третій, скажімо, ілюстратор за своєю професією, генерує десяток варіантів зображення в графічному застосунку, після чого відбирає деталі, компонує їх у новий витвір мистецтва, вручну домальовує й ретушує те, чого бракує його задуму. У першому випадку мова йде про повноцінний твір у класичному розумінні авторського права з усіма майновими й особистими немайновими правами, з повними сімдесятьма роками охорони після смерті автора. У другому факторі це, найімовірніше, той самий неоригінальний об’єкт, котрий відноситься до статті 33, тобто щось, що можна використовувати, але що не є “твором” у юридичному контексті і не належить публікатору автоматично. Третій же випадок найцікавіший і найпоширеніший на практиці, бо тут доля результату залежить від того, наскільки авторський відбір, компонування й доопрацювання переважили початковий машинний матеріал і перетворили його на щось, що несе відбиток особистого творчого вибору людини. Саме в цій третій проміжній зоні й точиться сьогодні основна юридична дискусія не лише в Україні, а й по всьому світові, до практичного досвіду якого нам варто звернутися, щоб побачити те, як попри різницю юридичної мови, усі великі правові системи світу зіштовхуються, по суті, з аналогічною проблематикою. Необхідно звернути увагу на факт того, що на рівні всього Європейського Союзу немає окремого закону про авторські права на об’єкти, згенеровані штучним інтелектом подібного до українського права sui generis. Натомість там уже понад п’ятнадцять років діє загальний тест, вироблений не законодавцем, а Судом справедливості Європейського Союзу (CJEU), котрий проголошує, що твір підлягає охороні, лише якщо він є, за формулюванням суду, “власним інтелектуальним творінням автора”. Цей стандарт суд сформулював у справі Infopaq 2009 року, котра створила свого роду прецедент, а згодом суд розвинув такий стандарт у низці інших рішень. У справі Painer 2011 року вона стосувалася звичайної портретної фотографії, і в ній суд наголосив, що навіть коли автор працює з технічним інструментом (у тому випадку йшлося про фотокамеру), оригінальність усе одно можлива, якщо людина робить вільний і творчий вибір, тобто обирає ракурс, світло, момент і безпосередню композицію. Пізніші рішення у справах Levola Hengelo 2018 року й Cofemel 2019-го остаточно затвердили, що охоронюваними можуть бути лише ті елементи твору, котрі справді відображають особистість автора і які можна ідентифікувати з достатньою точністю. Неважко побачити те, наскільки логіка справи Painer придатна для оцінки роботи зі штучним інтелектом, оскільки фотоапарат – це теж технологія, яка певною мірою генерує зображення за фізичними законами оптики, а не за творчим задумом, тут охорону дає не сам факт натискання кнопки, а творчі рішення ухвалені до і після цього натискання. Відповідно європейські юристи сьогодні тлумачать і взаємодію людини з генеративними моделями як інструмент, що може бути будь-якої складності за своїм походженням, але правовий захист виникає там, де є простір для вільного творчого вибору людини, рівно як і у духовно-філософській парадигмі вважається, що людина є людиною доти, доки керується власною свободою вибору. Регламент Європейського Союзу про штучний інтелект, він же AI Act, котрий був ухвалений у 2024 році, безпосередньо питання авторства не регулює, однак робить один вагомий крок у бік прозорості. Він зобов’язує розробників генеративних моделей загального призначення оприлюднювати достатньо детальний виклад того, які захищені авторським правом матеріали використовувалися для навчання їхніх систем. Це дає правовласникам, зокрема українським письменникам чи ілюстраторам, роботи яких могли опинитися в навчальних базах мовних моделей, бодай теоретичну можливість перевірити, чи не порушено їхні права, і скористатися передбаченим ще Директивою про авторське право на єдиному цифровому ринку (2019/790) правом заборонити використання своїх творів для машинного навчання. Необхідно також звернути увагу на те, що якщо Європа йде шляхом судового тлумачення старих понять, то США обрали шлях відкритої, майже категоричної декларації стосовно того,
Актуально! · “Твір традиційно розглядають як щось, у чому людина залишає частинку власної душі”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Настає світанок після ночі, позбавленої сну через об! стріл. Перше сонячне проміння пробивається крізь затяг! нуті димом небеса, розпочинається ще один доленосний день і розкривається чергова сторінка буття людини, яка пережила жах ночі та готова продовжити своє існування, поринувши до нової віхи життєвого шляху. Тіло, на рівні з душею, відчуває неймовірну втому, однак розум все ніяк не знаходить спокою і шукає втіхи у звичних аспектах сво! го існування.
Григорій ХОРОШКО
Так розпочинається ранок звичайної української перекладачки, котра, бажаючи відволіктись від пережитого стресу, занурюється в роботу й відкриває ноутбук, після чого вводить у звичну для себе нейромережу заготовлену фразу, разом із уривком певного вірша, котрий ніяк не піддається лаконічній римі у її голові. Звісно ж, машина відповідає майже миттєво, результат виявляється недосконалим, трохи сухим, трохи “штучним”, трохи наївним і позбавленим того чистого дихання, яким дихає справжня поезія, але саме в цьому згенерованому матеріалі випливає безпосередня милозвучність, яку пані перекладач шукала б власноруч до “ішачої Паски”. Справу зроблено – і вона з чистою совістю використовує створений штучним інтелектом матеріал, відкидає решту фрази й переписує рядок заново, однак вже під власну руку, власний біль та власні переживання. Ситуація, яка ще кілька років тому здавалася б витвором наукової фантастики, тепер стала нашою реальністю та змусила задаватись ще й запитаннями стосовно того, хто є автором згенерованого рядка і чи є тут взагалі автору тому розумінні, яке впродовж століть вкладала в це слово світова культура. Для початку варто наголосити на тому, що штучний інтелект перестав бути чимось екзотичним не тільки в сфері програмування, а й у нашій з вами буденності. Він вбудований у текстові редактори для підказок, у загальновідомі перекладацькі програми, у графічні застосунки, в різноманітні сервіси і подібні фактори, котрі вже стали частиною не тільки цифрової культури, а й суспільного життя загалом. За деякими оцінками, оприлюдненими на початку цього року, майже третина нової української музики, випущеної у 2025 році на різноманітних платформах, була створена саме за допомогою ШІ-інструментів, що свідчить про глибинне впровадження даних технологій в нашому мистецькому суспільстві. Для української культури це не абстрактна технологічна історія, а інструмент, який щодня використовують журналісти, літератори, перекладачі, ілюстратори й композитори, тобто ті особистості, чия креативна праця, рівно як і у більшості українців, відбувається в умовах, які важко назвати нормальними, з урахуванням постійних обстрілів, відключень світла та у стані постійної внутрішньої мобілізації, однак відштовхуючись від цього постає й питання, чи слугують дані обставини причиною для того, щоб відмовлятись від індивідуальної та унікальної людської творчої діяльності на користь витворів штучного генерування? Питання є відкритим вже тривалий час, оскільки для багатьох творців штучний інтелект не виглядає як певна загроза з майбутнього, а скоріше слугує в якості буденного помічника, що дає змогу впоратися з виснаженням, подолати ступор перед порожньою сторінкою, пришвидшити рутинну частину роботи аби зберегти сили для тієї частини, яку може виконати виключно людина. Однак на ділі саме тут і криється найбільша небезпека розмивання самої межі між творенням і генеруванням, між внеском людини та продуктом алгоритму, і дана межа має цілком конкретні юридичні й фінансові наслідки, бо тоді цілком логічно постає питання, хто має отримувати виплати за дані твори, чиє ім’я має стояти на роботі, кому має належати право дозволяти чи забороняти його подальше використання твору. Відповіді на ці запитання дає не етика й не інтуїція, а цілком конкретна і всім відома юридична галузь, якою виступає право інтелектуальної власності. Перш ніж говорити про штучний інтелект, варто пригадати, на яких стовпах взагалі стоїть авторське право, адже це конструкція, якій, на секундочку, понад сто років і яка донедавна здавалася настільки очевидною, що її зрідка хто наважувався ставити під сумнів. Закон України “Про авторське право і суміжні права” № 2811-IX від 1 грудня 2022 року, чинний з 1 січня 2023-го, дає в статті першій просте визначення, в якому наголошено, що автор – це фізична особа, яка своєю творчою діяльністю створила твір. Тобто автором виступає не компанія, не програма і тим паче не якийсь алгоритм, а саме фізична особа. В такому випадку твір визначається як оригінальне інтелектуальне творіння автора у сфері науки, літератури чи мистецтва, виражене в об’єктивній формі. Два слова тут несуть на собі всю цю хитку конструкцію “оригінальне” і “творіння”. Оригінальність у світовій правничій традиції авторського права виступає не просто як новизна чи відсутність копіювання, а справжній відбиток особистості автора, тобто слід його неповторного, вільного вибору серед безлічі можливих варіантів вираження. Твір традиційно розглядають як щось, у чому людина залишає частинку власної душі, а не просто як інформаційний об’єкт, що з’явився на світ сам по собі.
Дана ідея не була вигадана вчора. Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів, якій уже понад сто тридцять років та до започаткування якої приклав свою величну руку видатний французький літератор Віктор Гюго, ніде прямо не визначає слово “автор”, саме тому що для творців тексту в 1886 році це виглядало тавтологією. Автором, звісно ж, могла бути тільки людина, й все інше виглядало попросту нонсенсом. Усе міжнародне право інтелектуальної власності століттями будувалося на цій мовчазній, не зазначеній вголос презумпції. Генеративний штучний інтелект став першою технологією в історії, яка змусила цю презумпцію промовити вголос і довести саму себе. У цьому питанні Україна одна з небагатьох країн світу, яка вже спробувала дати штучному інтелекту пряму законодавчу відповідь, а не залишила питання на відкуп судовій практиці. Стаття 33 Закону № 2811-IX запровадила в українському праві поняття, яке юристи називають латиною правом особливого роду або “sui generis”, тобто правом на неоригінальні об’єкти, що були згенеровані, як зазначив законодавець, комп’ютерною програмою. Під “комп’ютерною програмою” законодавець тут має на увазі серед іншого і системи штучного інтелекту на кшталт великих, всім нам відомих, мовних моделей. У самому ж законі таке визначення є доволі вузьким, і нормами зазначено, що неоригінальний об’єкт – це той, що утворився в результаті функціонування комп’ютерної програми без безпосередньої участі фізичної особи в його утворенні. Визначення доволі чітке, однак після нього одразу ж слідує рятівне застереження, на якому тримається вся конструкція, яке наголошує, що твори, створені фізичними особами з використанням комп’ютерних технологій, неоригінальними об’єктами не вважаються. Це говорить нам про те, що сам факт застосування ШІ ще нічого не вирішує, а вирішує міра й характер людської участі. Що ж дає це право особливого роду тому, хто ним володіє? Повірте, значно менше, ніж повноцінне авторське право. По-перше, воно не створює жодних особистих немайнових прав, а значить, права автора на ім’я, на недоторканність твору іна захист власної репутації як творця. Право особливого роду є суто майновим й економічним. По-друге, воно значно коротше за звичайне авторське право, яке в Україні, як і в більшості держав світу за загальними строками, встановленими міжнародними конвенціями, діє впродовж життя автора і ще сімдесят років після його смерті, в той час, як строк чинності права “sui generis”
Актуально! · “Штучний інтелект може бути чудовим помічником для авторів, але не здатен замінити письменника”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
що без людини немає автора! Ключова історія тут багаторічна судова сага Thaler v. Per- lmutter. Вона мало про що говорить пересічному громадянину, тому варто роз’яснити суть цієї неймовірно цікавої юридичної баталії трохи детальніше. Все почалось з того, що комп’ютерний науковець Стівен Тейлер створив систему штучного інтелекту під назвою Creativity Machine, яка згенерувала зображення під назвою “Нещодавній вхід до раю” (в оригіналі: A Re- cent Entrance to Paradise). Тейлер подав заявку на реєстрацію авторського права, вказавши автором саму машину, а себе лише як власника прав, що виникли від імені машини. Бюро з авторського права США відмовило в реєстрації, і Тейлер оскаржив цю відмову в суді. 18 березня 2026 року Апеляційний суд США по округу Колумбія остаточно підтримав позицію Бюро, чітко наголосивши на тому, що людське авторство є, за рішенням суду, “фундаментальною вимогою” авторського права, а закон про авторське право США захищає винятково результати людської творчості. У травні того ж року суд відмовив ів перегляді справи повним складом колегії суддів. Це рішення узгоджується з висновками самого бюро з авторського права США, яке в січні 2025 року оприлюднило другу частину свого ґрунтовного звіту про співвідношення штучного інтелекту й авторського права. Головний висновок звіту полягав в тому, що саме лише введення запиту, хай навіть вельми детального й вигадливого, не створює достатнього людського авторства для охорони результату. Водночас процес, коли людина відбирає, редагує, компонує, творчо переробляє отримане, цілком може породжувати охоронювану авторську працю, принаймні щодо тих елементів, у яких проявився людський творчий вибір. Показовою тут є міжнародно відома історія коміксу “Zarya of the Dawn”, авторка якого використала зображення, згенеровані нейромережею Midjourney, та бажала зареєструвати ШІ в якості свого співавтора. Бюро з авторського права спершу зареєструвало твір, а тоді переглянуло своє рішення. Захист залишили за текстом, який написала сама авторка і за творчим відбором та компонуванням зображень у послідовну історію, але зняли його з окремих згенерованих ілюстрацій, зазначивши, що самі по собі вони не мають достатнього людського авторства. Це доволі показова ілюстрація принципу дії інструменту проти автора, тільки застосованого до конкретного й дуже практичного випадку. У цьому питанні є і зовсім інший підхід, котрий дозволяє побачити, що одностайності у світі немає навіть щодо подібних базових принципів. Британське законодавство про авторське право ще з 1988 року містить положення про “комп’ютерно згенеровані твори”, як ми вже визначили це твори створені комп’ютером за відсутності авторства людини в класичному розумінні, і в цьому випадку закон не залишає твір без охорони, а прямо визначає автором особу, якою вжито заходів необхідних для створення твору. Це дуже рідкісний у світовому масштабі приклад, коли нормотворець узаконив, по суті, фігуру організатора творчого процесу як повноцінного автора, однак без особистих немайнових прав і зі скороченим строком охорони. Дане положення, ухвалене задовго до появи сучасних генеративних моделей, сьогодні змушує британських юристів і законодавців наново дискутувати стосовно того, чи придатне воно для епохи великих мовних моделей і чи потребує певного перегляду. Торкаючись цього питання, необхідно порівняти чотири державні моделі, що постали в цьому контексті. Україна, як ми вже проаналізували, обрала шлях особливого, обмеженого в часі права без особистих немайнових повноважень. Сполучені Штати обрали шлях категоричної відмови в охороні там, де немає людського творчого внеску. Європейський Союз обрав шлях гнучкого судового тлумачення старого критерію оригінальності, а Велика Британія пішла шляхом умовного призначення автора через того, хто організував процес створення. У результаті ми маємо чотири зовсім різні юридичні інструменти і водночас одну й ту саму проблематику, яку кожна система намагається захистити посвоєму, оскільки цінність повинна йти за людським рішенням, а не за самим фактом появи тексту, зображення чи мелодії. На глобальному ж рівні єдиного обов’язкового стандарту по відношенню до штучного інтелекту наразі не існує. Всесвітня організація інтелектуальної власності (WIPO) уже кілька років веде системний діалог на цю тему в межах так званої WIPO Conversa- tion on Intellectual Property and Frontier Technologies. Так, сесія у квітні 2025 року в Женеві була присвячена безпосередньо постаті людини-автора в добу штучного інтелекту, сесія в жовтні 2025-го була присвячена синтетичним медіа, а в березні 2026-го організація запустила окрему платформу для технічного діалогу між розробниками ШІ й правовласниками. Восени 2026- го відбудеться перший глобальний форум WIPO з питань інтелектуальної власності та штучного інтелекту, однак це все ще майданчики для розмови, а не для ухвалення обов’язкових міжнародних норм і настільки необхідного світовій спільноті юридично зобов’язального договору, який врегулював би питання авторства творів, породжених за участю штучного інтелекту у світі, якого поки що немає і, вочевидь, найближчими роками й не з’явиться. Повертаючись до теренів українського законодавства в цьому питанні необхідно наголосити, що стаття 33 Закону № 2811-IX – це дуже важливий, але вузький інструмент. Вона розв’язує суто авторсько-правове питання та жодним чином не є всеохоплюючим регулюванням штучного інтелекту, а такого регулювання в
Україні на сьогодні немає взагалі. Ситуація має змінитися вже до кінця цього року. Міністерство цифрової трансформації повідомило, що впродовж 2026 року працюватиме над проєктом профільного закону про штучний інтелект, який має гармонізувати українське законодавство з європейським AI Act. Це крок логічний і практично необхідний з огляду на статус України в якості кандидата на вступ до Європейського Союзу, для котрого приведення національного права у відповідність до ac- quis communautaire є формальною вимогою, а не дружелюбним проханням. Наскільки відомо, на момент середини липня 2026 року підготовчу роботу вже виконано. Профільна робоча група, до складу якої увійшли представники бізнесу, науки та освіти, підготувала дорожню карту й білу книгу з регулювання штучного інтелекту в Україні, обравши шлях спонукання бізнесу до саморегулювання і поступової адаптації до майбутніх правил. Восени 2025 року на порталі “Дія” запрацював національний ШІ-помічник, що стало прикладом того, як держава сама вже інтегрує ці технології у власну роботу, декларуючи амбітну мету увійти до трійки світових лідерів із впровадження штучного інтелекту в державному секторі до 2030 року. Проте навіть після ухвалення нового закону залишаться питання, на які стаття 33 відповіді не дає. Наприклад, як визначати правомірного користувача комп’ютерної програми, коли йдеться про глобальну платформу, зареєстровану за кордоном і підпорядковану іноземному праву? Як забезпечити, щоб закордонні розробники великих мовних моделей взагалі рахувалися з українським законодавством, коли навчають свої системи на масивах текстів, серед яких можуть бути й твори українських авторів? У світі вже точаться гучні судові процеси, такі як позови фотобанку Getty Images чи групи художників проти розробників генеративних моделей, у яких вирішується саме це дотичне, але принципове питання стосовно того чи, законно взагалі навчати нейромережу на захищених творах без згоди правовласників. Українським митцям, авторам і видавцям варто уважно стежити за цією практикою, оскільки вона рано чи пізно торкнеться й них, якщо цього вже не сталося. Звичайно ж, все, про що йшлося вище, можна було б залишити юристам, якби зазначалося винятково про технічні тонкощі реєстрації прав. Однак для української культури, яка нині перебуває у стані, котрий важко описати іншим словом, ніж “виживання”, подібна дискусія виступає жодним чином не як певна абстракція, а як питання буквально економічного й морального існування цілого професійного середовища. Українські діячі художньої літератури, як і багато інших колег культурного сектору, впродовж усього минулого та поточного року неодноразово публічно обговорювали загрозу, яку становить штучний інтелект для їхньої професії, підкреслюючи те, які саме тонкощі, наприклад художнього перекладу, машина поки що не здатна відтворити, тобто мається на увазі інтонацію, культурний контекст, мужність на вільне рішення там, де буквальний переклад був би мертвим. Чимало українських та світових діячів неодноразово зауважували, що штучний інтелект може бути чудовим помічником для авторів, студентів і дослідників, але не здатен замінити письменника, бо позбавлений власного життєвого досвіду, адже він досі часто помиляється, особливо коли йдеться про вузькоспеціалізовані теми, подеколи вигадуючи факти, яких попросту не існує. Водночас відрізнити текст, згенерований машиною, від тексту, написаного людиною, лише за поверхневими ознаками стає дедалі складніше. Показовим був і міжнародний проєкт ARTIFACT, презентований за участю українських митців, котрий присвячений саме взаємодії мистецтва і штучного інтелекту крізь призму культури воєнного часу. Його учасники з України наголошували на потребі виробити спільні правила прозорості. Якщо митець використовує інструменти ШІ у своїй роботі, він має чітко позначати, яку саме частину твору виконав алгоритм, а яку він сам. Також було зазначено, що машина може бути інструментом чи помічником, але вона не заміняє людську душу, яка стоїть за витвором мистецтва. В цьому є певною мірою й безпосередня економічна складова, дотична до теми організацій колективного управління, таких як АРМА, ВААП і КАМП, оскільки дані організації, які й без того тяжко переживають воєнні випробування, реформу акредитації та законодавчі перетрушування, тепер постають перед ще одним практичним викликом: як відрізнити роботу, написану людиною, від мелодії чи картини, згенерованої нейромережею, коли обидві потрапляють у той самий каталог для нарахування роялті? Всім нам необхідно осягнути, що якщо закон і відповідна практика не навчаться проводити цю межу чітко й послідовно, то ринок ризикує наповнитися дешевим, безликим неоригінальним контентом, котрий виштовхає з нього оплачувану працю живих поетів, перекладачів, ілюстраторів і композиторів, багато з яких і так працюють сьогодні у виснажливих, часто глибоко небезпечних умовах, але незважаючи ні на що вони працюють… продовжують творити та народжувати спадщину… нашу національну спадщину. Необхідно гармонійно та обережно провести цю юридичну межу, бо це питання економічного виживання й без того неймовірно хиткої галузі. З усього викладеного випливає кілька цілком практичних висновків для всіх тих, хто щодня пише, перекладає, малює чи компонує музику. Головним аспектом для кожного сучасного творця є необхідність аналізу правничих норм, хоча б у межах вашої безпосередньої діяльності. Читайте користувацькі угоди тих сервісів штучного інтелекту, якими користуєтеся. Стаття 33 Закону № 2811-IX прямо дозволяє договору визначати, кому належить право особливого роду на згенерований об’єкт, а це означає, що умови користування конкретного сервісу можуть претендувати на права, ширші за ті, які інтуїтивно очікує отримати пересічний користувач. Окрім цього, документуйте власний творчий процес. Зберігайте чернетки, версії запитів до штучного інтелекту й, головне, власні правки та рішення, ухвалені поверх отриманого машинного матеріалу. Саме цей слід творчого вибору, а не факт використання чи невикористання ШІ стане вирішальним доказом авторства, якщо його колись доведеться відстоювати. Щодо питання видавців, то в даному випадку варто чітко розрізняти в договорах із авторами два принципово різні випадки: людський твір, створений за допомогою штучного інтелекту як інструменту, і неоригінальний об’єкт, який був згенерований машиною. Головне – варто уважно стежити за законодавчим процесом і профільним законом про штучний інтелект, який готує Міністерство цифрової трансформації, адже він може змінити чинні правила гри, а отже, професійним і творчим спілкам варто вже зараз наполягати на тому, щоб цінність людської творчої праці була в цьому законі захищена недвозначно. Врешті-решт, повернімося до перекладачки з першого рядка цієї статті. Вона взяла в машини натхнення і відкинула все інше. Саме в цьому жесті відбору, в цій милозвучності, що пасувала її власному вуху, й полягало те, що право інтелектуальної власності намагається описати й захистити. Слово “муза” в європейській культурі ніколи не відсилало нас до якось співавтора. Муза не пише вірша замість поета, вона лише спонукає його сягнути далі, ніж він сам гадав, що здатен. Штучний інтелект у своєму найчеснішому застосуванні посідає в творчому процесі саме це місце – місце музи, а не автора. Українське право особливого роду на неоригінальні об’єкти, американська фундаментальна вимога людського авторства, європейське інтелектуальне творіння, британська фігура організатора творчого процесу… усі ці зовсім різні юридичні конструкції, по суті своїй, промовляють одне й те саме, а промовляють вони те, що право й гонорар мають крокувати за людським рішенням, людським досвідом, людським вибором, а не за самим фактом появи тексту, зображення чи мелодії. Ця межа тонка, і провести її буде дедалі важче, особливо в міру того, як алгоритми вчаться імітувати людський голос, манеру письма та хід думок усе переконливіше. Однак саме тому кожному з нас варто проводити дану межу свідомо, дбайливо і з розумінням того, що на кону стоїть не абстрактна юридична елегантність, а цілком реальні долі звичайних людей, як нашої перекладачки, яка вранці після обстрілу шукає потрібне слово, й тисяч таких особистостей, як вона, для кого українська культура сьогодні виступає не просто в якості роботи, а певною формою духовного і інтелектуального опору. Цифрова муза може підказати рядок, однак у результаті під поемою повинно стояти ім’я людини, яка наважилася донести до нас щось своє, щире, живе й відверте.
Наші обереги · “Нехай наша пісня звучить далеко за межами України й нагадує всьому світу: ми є, ми творимо, ми незламні”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Людмила ОСТРОВСЬКА, Дмитро ЛОМАЧУК, м. Мідделбург, Нідерланди
У Зеландській концертній залі відбувся Всесвітній фестиваль українського мистецтва та культури (World Festival of Ukrainian Art and Culture), де понад 90 аматорів і професіоналів з України, Нідерландів, Ізраїлю, Чехії, Польщі, Німеччини, Бельгії три дні демонстрували свої таланти у вокальних, хореографічних, літературних та художніх конкурсах. Про високий рівень цього масштабного міжнародного культурного проєкту, який вперше завітав до Нідерландів, свідчать не лише багато талановитих учасників, відзначених призовими місцями, а й склад високоповажного міжнародного журі. Президент Фестивалю, його засновник та ідейний натхненник, голова журі, народний діяч культури та мистецтва України, виходець із Чернівецької області Павло Бубряк – очільник Асоціації українців в Чеській Республіці, засновник і керівник ВІА “Сузір’я Карпат”, музикант, композитор, співак, поет-пісняр, актор. Як культурний лідер і стратег він ініціював створення цієї глобальної платформи, яка відкриває нові імена, підтримує обдаровану молодь та сприяє розвитку міжнародного діалогу, утверджуючи Україну як потужну культурну державу в світі.
Серед глядачів було дві третини нідерландців, які підходили і дякували артистам за самобутність, красу національних строїв і запевнювали українців у своїй підтримці. А закордонні українці казали, що одержали відчуття єдності, підтримки та психологічного зв’язку з домом. “Цей фестиваль – інструмент народної дипломатії, наша можливість нагадати, що Україна стоїть на захисті цивілізованого світу, і для перемоги російського ворога нам потрібно єднатися”, – сказав Павло Бубряк. Технічна менеджерка і секретарка журі, талановита поетеса, художниця, співачка Юлія Журавель, яка проживає в Нідерландах, впевнена, що фестиваль об’єднує споріднені душі, робить цей світ кращим і світлішим. Голова Патронатної Ради Фестивалю, член журі Василь Москов – доктор філософії, управлінець, науковець, знавець музики та кіно – високо оцінив креативність, зміст і культурну глибину творчих робіт. Високу оцінку виступам учасників та учасниць фестивалю дав віцепрезидент Фестивалю, член журі, художній керівник та режисер Київського театру естрадних мініатюр, почесний працівник культури та мистецтва України, громадський діяч Ілля Лернер.
Фестивальні роботи уважно слухала, дивилася і їм аплодувала солістка Єрусалимської опери, викладачка вокалу Єрусалимської академії музики та танцю, докторка філософії Світлана Бендікова. Світлана родом із Луганщини, дитинство минуло на Полтавщині, а з Кривого Рогу майже 30 років тому виїхала до Ізраїлю. Члени журі, артисти Фронтової бригади Українського радіо, брати-близнюки, учасники дуету “А ми удвох”, заслужені артисти України Андрій та Василь Томіленки назвали фестиваль гідною презентацією України. Співачка, режисерка, авторка програм Українського телебачення, лавреатка Міжнародної мистецької премії ім. Валентина Михайлюка та Мистецької премії імені С. Гулака-Артемовського, народна артистка України Тетяна Негрій особливу увагу приділила емоційній виразності. Кінорежисер, народний Герой України, лавреат Шевченківської премії, доктор мистецтвознавства, президент Асоціації працівників культури та мистецтва України, народний артист України Дмитро Ломачук у конкурсних роботах високо оцінив цілісність авторського задуму й художню виразність. Сильна команда і переможців та учасників гала-концерту Фестивалю. Дипломом першого ступеня нагороджена випускниця Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка, львів’янка, яка тимчасово проживає у Чехії, Марія Дмитровська за свою авторську пісню “Я – Україна”, яку вона написала вдома вночі, коли рашисти обстрілювали Львів і всі молилися за своє життя. “Я щиро вдячна Руслану Мартинюку за те, що він за кілька днів зробив аранжування, ія змогла представити прем’єру, – сказала співачка. – Безмежно вдячна за можливість нести українську культуру по всьому світу”. Пісня сповнена болю і надії на перемогу над ворогом. Зворушливо звучала у виконанні Марії і друга фестивальна пісня – “Кленова балада” Анатолія Матвійчука під акомпанемент бандури в руках співачки і скрипальки Ганни Невинної. Цей дебютний дует зайняв також перше місце у своїй номінації. Ганна Невинна одержала найвищу відзнаку і в інструментальній композиції. Нагороду має і яскрава співачка
Людмила Чижевська – представниця українців Чехії. Голосом України в Європі називають вокально-хореографічний ансамбль “Барвінок” при Німецько-українському товаристві “Kiel e.V.”. Юні артисти під керівництвом Ольги Шепет та Дар’ї Гірюшти на фестивалі посіли почесне місце серед ансамблів. Багато перших місць взяли і колективи, які прибули на фестиваль з України за запрошенням оргкомітету. Вихованці Центру культури та дозвілля Путильської селищної ради (Чернівецька область) “Діти Буковини” підготували на Фестиваль 35 виступів. Очільниця Центру – заслужений діяч естрадного мистецтва України Світлана Шинкарюк – задоволена відзнаками своїх вихованців: “З 16-ти номерів гала-концерту 6 виступів були нашими. Професійний рівень фестивалю досить високий, але ми одержали 11 перших премій, 4 других премій і 3 третіх премії. Велика подяка батькам і дітям”. Дипломами першого ступеня нагороджені Владислав Скрипчук, Вікторія Вашній, Матвій Малиш, Анна Велічко, Владислава Федан, Єва Труфин, Аліна Петросаняк, Віка та Ніка Малиші. А також троїсті музики у складі Владислава Скрипчука, Івана Троєцького, Анатолія Зотова. Журі високо оцінило майстерність виконання художнього слова Злати Поляк у літературно-музичній композиції “Розрита могила” з акапельним виконанням “Не журись, Україно”. “Справжня актриса!” – вигукнув Ілля Лернер. Приз симпатії президента Фестивалю одержав Владислав Скрипчук. Ми беремо участь у багатьох конкурсах, робимо виїзні концерти. Особливої сили цим виступам додає те, що їх виконують діти, чиїх родин безпосередньо торкнулася війна. Це Влада Федан, яка разом із мамою переїхала як внутрішньо переміщена особа і зараз проживає в Сергіях. Поки її батько воює на фронті, вона продовжує співати. Це сестрички Віка та Ніка Малиші, чий батько також воював з перших днів війни. Отримані перемоги – це мистецький внесок в утвердження української ідентичності. Такі заходи демонструють, що справжня сила культури – це не лише благодійні збори, які ми постійно робимо в роки широкомасштабної війни, а й виховання патріотизму та формування сильної, незламної ідентичності в новому поколінні. Був запрошений на фестиваль і Народний ансамбль пісні і танцю “Лісоруб” із селища Великий Бичків Рахівського району Закарпатської області під керівництвом заслуженого працівника культури
України Володимира Шепети, який уже 20 років очолює колектив. Це один із найвідоміших самодіяльних ансамблів Закарпаття, який презентує самобутнє гуцульське мистецтво як в Україні, так і далеко за її межами. За словами Володимира Шепети, в закордонних виступах колектив знайомить європейську спільноту з традиційними гуцульськими піснями, танцями та інструментальною музикою, демонструючи багатство культурної спадщини України. Народний аматорський ансамбль пісні і танцю “Лісоруб” став переможцем у номінаціях “гуртовий спів” і “гуртова хореографія”. Серед відзначених високими нагородами – артисти з Нідерландів, Польщі, Чехії, Німеччини, України: Вікторія Ваш-ній, Ірина Бечка, Матвій Малиш, Дар’я Гирюшта, дует Олександри Мусієнко і Анни Черних, вихованці студії “Діти Ізраїля” Мілана і Максим Охани, Амір Абесхуз, Янір Клікер. У номінації народних пісень найкращими визнано вокально-інструментальний колектив “Джерело”, Олега Бурсу, Ганну Гаджу, яка в дуеті з Марією Тимофій одержала нагороду і в номінації “Фольклор”. Високу майстерність на фестивалі продемонстрували Наталія Покиньчереда, Людмила Цебро, Наталія Демчик, Анатолій Зотов, Олександра Мусієнко, Тетяна Луценко і багато інших учасників. Кожен із них вніс свою лепту в презентацію України світові. Переповнена відвідувачами концертна зала в столиці Нідерландської провінції впродовж усього фестивалю засвідчила, що українська культура здатна об’єднувати, надихати та торкатися найглибших струн душі. Такий грандіозний захід став можливим завдяки потужній підтримці меценатів та партнерів. Президент фестивалю Павло Бубряк висловив щиру подяку за сприяння Празькій Академії наук та технологій в особі її ректора В. Москова, будівельній фірмі “SVIT-STAVING” та її директору Р. Митрюку, а також Патронатній Раді фестивалю. Завдяки їхній допомозі українська культура зазвучала в Європі з особливою силою. Поки наші захисники тримають фронт на передовій, українські таланти тримають культурний та дипломатичний фронт у Європі, демонструючи всьому світові, що Україна – це не лише біль і війна, а й незламна воля, глибокі традиції та невичерпний творчий потенціал. Всесвітній фестиваль українського мистецтва та культури вже вкотре довів, що українська культура продовжує звучати попри все – у наших піснях, у нашій творчості, у кожному слові й ноті, даючи українцям відчуття єдності та тепло рідного дому. Нехай наша пісня звучить далеко за межами України й нагадує всьому світу: ми є, ми творимо, ми незламні.
Культура · “Мамо, я той хлопчик, життя якого найважливіше для тебе”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Хоч і прикро визнавати, але дійсність маємо приймати такою, як вона є: у кількох сусідніх країнах, які мали б бути нашими безумовними союзниками, посилились недружні політичні настрої. Прикро було, скажімо, отримати лист від знайомого з Болгарії, який пише, що нині там “прокремлівська та антиєвропейська пропаганда присутня всюди”. І додає: “Наше суспільство хворіє, і, як не парадоксально, саме Україна допоможе нам звільнитися від кремлівського впливу та бездуховності”. Яскравий вияв солідарності з Україною у 2022 році засвідчила і література. Письменники різних країн тоді активно писали вірші та прозу, видавали книги, присвячені російсько-українській війні. За чотири роки подібні настрої ослабли, і хоч повного збайдужіння не відбулось, до теми найбільшого нинішнього збройного протистояння в Європі митці звертаються значно рідше. Тому ми особливо цінуємо кожен твір, який продовжує доносити до читачів правду про цю війну, бо вона не стала ні менш жорстокою, ні менш кривавою. Саме такими є нові вірші письменника із Софії Светослава Ґеорґієва, написані цього літа. Перекладач
Байдужість – це нелюдяність, нелюдяність – приреченість Довкруг прапори – жовте з синім, море безкрайнє надгробків вріжеться в пам’ять хлопчині ще з чотирьох років.
Йому зі світлини всміхається тато – заплатив він найвищу плату, щоб тихо було в небесній блакиті… Дитя пригортає надгробні плити, обійми тата шука по світу, ручками хоче його оповити… На плитах прив’ялі квіти, та тихо в небесній блакиті і плаче тихенько серце розбите. Довкруг прапори – жовте з синім, море безкрайнє надгробків вріжеться в пам’ять хлопчині ще з чотирьох років.
*** Мокро сьогодні в окопі, і хмари смерті приносить небо. Мамо, я той хлопчик, життя якого найважливіше для тебе.
Я можу грудьми зустріти снаряд, та в мріях не бачив зруйнованих хат.
Весна, мов колись у дитинстві, зелена, земля чепурна заграє до мене. І гріє проміння, і гріє проміння…
Людські життя відбираю, вбиваючи ради свободи, і десятки разів на день помираю… Мамо, я син твій і люблю ще твої домашні компоти…
Весна, мов колись у дитинстві, зелена, земля чепурна заграє до мене. І гріє проміння, і гріє проміння…
Мамо, я, може, прийду до тебе, наді мною завтра ворон прокряче… Огорне земля – одіяло тепле, й усмішку знову твою побачу.
Весна, мов колись у дитинстві, зелена, земля чепурна заграє до мене. І гріє проміння, і гріє проміння…
*** Красива дівчина, їй двадцять і три, красива дівчина, а скільки жури, красива дівчина – руки скалічені, красива дівчина з ніжним обличчям, триває і далі війна руївнича… Красива дівчина – коса струменіє, красива дівчина – нездійснені мрії, красива дівчина з розбитого дому, красива дівчина у світі страшному,
розслаблятися, але при цьому дає акторові простір для пошуку, провокує на щирість і допомагає дістатися до найглибших пластів матеріалу. З ним ти завжди розвиваєшся. Партнерство у цій виставі – це дихання в унісон. З Акмалом та іншими колегами по сцені неймовірно комфортно і водночас напружено в хорошому сенсі цього слова, бо ми тримаємо цей спільний нерв вистави від першої до останньої хвилини. На сцені існує абсолютна довіра, і без цієї командної синергії “Кассандра” не звучала б так потужно. Театр – це живий організм, і вистава тільки починає своє справжнє життя після зустрічі з глядачем. Кожен новий показ приносить нові нюанси, розставляє інші акценти, відкриває незвідані раніше сенси. Робота над роллю ніколи не закінчується – вона еволюціонує разом із нами та залом. Якщо це будуть такі ж глибокі, сміливі та якісні проєкти, які розширюють професійні межі і ставлять перед актором серйозні завдання – я завжди відкрита до цікавої співпраці. А поки що ми повністю живемо “Кассандрою” та цими першими показами – цей процес потребує багато енергії й осмислення. Але робота актора тим і прекрасна, що триває постійно: у планах – нові пошуки, розвиток і, звісно, зустрічі з нашими глядачами. – Наш театр одним із перших у Києві відновив роботу після початку повномасштабного вторгнення, – продовжує розмову Наталя Доля, народна артистка України, виконавиця ролей Гебе і Гекаби. – Для мене це було справжнім порятунком – я мала театр, мала роботу. Щоправда, спочатку були сумніви, чи ходитимуть люди. Але вже з перших вистав стало зрозуміло, що ми потрібні одне одному: ми – глядачеві, а глядач – нам. Мені було дуже цікаво працювати над красива дівчина із серцем красивим, та далі триває війна нечестива…
*** Щойно скінчився останній бій. Ось біля мене товариш мій, завше веселий, дивакуватий, іноді навіть і грубуватий. Ради мене життям двічі ризикував, під обстрілом добрався й мене забрав. Сашко сміливий, сміливий – до глупства, та мріє, щоб минуло воєнне безумство. Він про дружину часто розказує, тоді світлину сина показує. З погаслим поглядом товариш мій – щойно скінчився останній бій. Був він веселий, дивакуватий, іноді навіть і грубуватий…
*** Метро все повне до краю, та тільки не їдуть вагони, і вибухи десь назовні лунають, гудуть понад містом дрони.
Метро все повне до краю, терор довів життя до відчаю. Прогрес розганяють скажено люди, авто, телефони, фастфуди…
Метро все повне до краю, боротьба за життя триває. Цивілізація, поступ – і знову народи війна заливає кров’ю…
З болгарської переклав Віктор Мельник
Культура · “Мамо, я той хлопчик, життя якого найважливіше для тебе”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Едуард ОВЧАРЕНКО Світлина Едуарда Межула
“Кассандра” – класична і водночас гостроактуальна історія про жіночий досвід війни: про нерозказаний біль тих, хто проти власної волі опинився під владою завойовників, і про тиху, вперту силу зберегти власну ідентичність навіть тоді, коли вона не здатна подолати ворожих укріплень. Спираючись на “Іліаду” Гомера, “Агамемнона” Есхіла, “Троянок” Жана-Поля Сартра за мотивами Евріпіда та драматичну поему Лесі Українки, вистава переосмислює міф про непочуту античну провісницю Кассандру – троянську царівну і жрицю Аполлона, чиї пророцтва про майбутню катастрофу ніхто не слухав, аж поки не стало запізно, і яка після падіння Трої дісталась у наложниці Агамемнону, але на власні очі побачила його безславну загибель. Дія розгортається одразу у двох часових площинах – сьогоденні та міфологічному минулому. Їх поєднує Касс – жінка із сучасної зони конфлікту, яка одного дня прокидається, не пам’ятаючи, ким вона є. Її партнер Аґам, впливовий політик, за допомогою психотерапевта доктора Аполона намагається повернути їй втрачену ідентичність, однак його версія подій виявляється сповненою прогалин і суперечностей. Сумніви Касс посилюють тривожні сни, у яких вона стає міфічною Кассандрою – донькою троянського царя Пріама, викраденою Аґамемноном після падіння Трої. Дізнавшись правду про своє минуле, Касс постає перед вибором, здатним назавжди змінити її життя та майбутнє її світу. – Тисячоліттями нові й нові Кассандри застерігали людство від трагедії війни – і їхні голоси залишалися непочутими. Ми знову і знову витісняємо травматичний досвід, забуваємо про жертв і відтворюємо ті самі механізми насильства, – каже режисер Ґжеґож Яжина. – У нашій версії сучасна Кассандра стає охоронницею пам’яті: вона пригадує те, що інші намагаються стерти. Вона вимагає правди і відплати за злочини, бо лише правда здатна розірвати коло насильства. У центрі вистави – життя жінок, постраждалих від війни: страх, приниження, психологічні рани. Жінки рідко починають війни, але саме вони переживають їхні
Спільна прем’єра двох провідних національних теат! рів Києва переосмислює античне пророцтво як історію про жінок, пам’ять і війну. Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки та Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка представлять спільну прем’єру драми “Кассандра” Ґжеґожа Яжини та Романа Павловського!Фельберга.
найважчі наслідки, залишаючись при цьому непочутими – про них не зводять пам’ятників, не складають пісень і поем, як про чоловіків-героїв. “Кассандра” дає їм голос. – Усе почалося з кастингу, але коли чуєш ім’я Гжегоша Яжини у зв’язку з таким матеріалом, сумнівів не залишається, – зізнається виконавиця ролі Касс та Кассандри Наталія Кобізька. – Це той випадок, коли ти розумієш масштаб і значимість майбутньої роботи ще на етапі підготовки, тому дуже зраділа можливості стати частиною цього процесу. “Кассандра” – це ж неймовірно багатошаровий твір, який сьогодні звучить гостро і болюче-актуально. Мене привабила можливість розібратися не просто в сюжеті, а в психології людини, яка бачить правду, але яку ніхто не чує. Це про настрій часу, про голос особистості у світі, який розколюється, і про глибокі внутрішні пошуки, що завжди резонують із сьогоденням. Це мій дебют у Театрі Лесі Українки. Репетиційний процес був дуже насиченим, інтенсивним і водночас задовольняв. Це була робота на високих швидкостях та глибокій концентрації, де кожен із нас шукав не просто зовнішню форму, а справжню правду характеру. Було відчуття народження чогось значного щодня. Моя героїня – це жінка, у якої немає простого чорно-білого вибору. Робота над її образом вимагала чимало внутрішньої енергії, адже важливо було уникнути штампів. Ми шукали її живі больові точки, вразливість, силу і той момент зриву, коли звичний світ руйнується. Це складний внутрішній шлях, який щоразу проживаєш на сцені наново. Працювати з Гжегошем Яжиною – це величезний професійний виклик і привілей водночас. Він режисер, який неймовірно тонко відчуває пульс часу і простір сцени. Він ставить високу планку, не дає
“Кассандрою”. Особливо важливо, що цей проєкт об’єднав акторів двох театрів, українську та польську команди. Навряд чи за інших обставин у нас була б така можливість зустрітися в одній роботі. Цей проєкт справді всіх нас об’єднав. Ґжеґож Яжина – дуже делікатна, інтелігентна і чутлива людина. Він уважно прислухався до нас, особливо коли ми працювали з темами війни, втрати й смерті. Для нього було важливо зрозуміти, чи готові ми говорити про це і наскільки відверто. Спочатку нам допомагали перекладачі, але поступово вони стали майже не потрібні – ми навчилися розуміти одне одного. Ґжеґож, до речі, вивчив багато українських слів. Для мене одна з головних тем вистави – жінка у війні. Жінка, яка втрачає чоловіка, братів, батьків, дітей. Це безкінечна втрата. Моя героїня Гекаба народила 50 дітей і всіх їх втратила. Вони загинули на війні. У цьому для мене є сильна метафора нашого сьогодення. Мій шлях до цього образу був непростим. Я ніколи не думала, що тексти з грецького епосу можуть стати для мене настільки близькими. У Гекабі я відчула величезну жіночу й материнську силу – силу, яка може і знищити, і відродити, і надихнути. Я рада, що завдяки цій ролі можу проявити цю сторону себе. У виставі немає дублів – кожну роль виконує один актор. І це важливо, тому що вистава створювалася саме під нас. Я не думаю, що це остаточний результат. Вистава тільки народилася і вже почала змінюватися разом із глядачем. Перше знайомство з ним сильно на нас вплинуло. Я дуже рада, що стала частиною цієї роботи. У нас склалася справді унікальна команда, і якщо прибрати з неї хоча б одну людину, це вже буде зовсім інша вистава. У публікації використано матеріали із сайту театру
16 Вернісаж “Всякий морок завше має світильника…” · с. 16сторінка оригіналу ↗ Георгій ФІЛІПЧУК
10 жовтня пізно ввечері в Києві на проспекті Степана Бандери завершився своєрідний День відкритих дверей у галереї Художника Юрія Нагулка. Кількагодинна візія цікавих зустрічей, розмов і
ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
дискусій про наболіле на тлі безперервних бомбардувань, виття сирен і настійливих “запрошень” до найближчого укриття. Проте доросле, хоча й не дуже самодисципліноване в цьому вимірі товариство, ніби одностайно зголосившись, не домовляючись, вирішили, що їхнім надійним захистом від рашистських ракет та дронів і є саме ця Нагулкова мистецька “схованка”. Мабуть, таку настроєвість присутніх “мистців, женців і купців” стверджувала одна незаперечна й усталена істина: жахливі війни, вбиваючи людей і навіть цивілізації, ніколи не будуть спроможними вбити Культуру – всепереможну силу життєдайності і любові… Посеред виставково-робочої майстерні Юрія Нагулка кожного “сюди вхідного” зустрічає майбутня картина, ймення й образ якої витає для нас ще десь далеко за обрієм. Однак її вже не сплутати ні з ким і ні з чим, бо ще з порогу цей нерозгаданий сюжет спонукає блукати в гадках-загадках, думках і чуттєвих світосприйняттях про початок, межу, просторову безкінечність баченого, вгадуючи шляхи і смисли всепроникної видимо-невидимої сили сонячного місяця, що постає на картині центром Природи і серед палаючих звізд Різдвяних вертепів, і зорепадів Чумацького шляху, і залитого Світлом безкордоння… Автор, свято оберігаючи власну мистецьку світобудову, залишається вірним традиції філософічного лейтмотиву своєї творчої ідеї – “Всякий морок завше має світильника…” О д е р ж и м и й , спраглий свободи, гідности і духовної суверенности, Художник, як совісний син рідної волинської землі, оспіваної Лесею Українкою, де нуртувала козацька звитяга і слава, писалося Пересопницьке Євангеліє, видавалася Острозька Біблія, творилися національно-визвольні змагання українства, продовжує бути “невсипущим”. Очевидно, така Сила і непогамовна жаданість Світла, розлитого енергією
Сонця, така романтична закоханість у красу храмобудов материзни, така незбагненність людських поглядів, що окутують Буття живильно-чистою енергією, може зрощуватися лише Любов’ю до Людини, свого Роду, Народу… Згадується давній сюжет книги “Мої спомини” Софії Русової. Велика національна Просвітителька описує своє знайомство з талановитим служителем Музи Миколою Лисенком: “Любив музику, любив Україну, і це останнє завжди перемагало перше…”. Цю високу правдиву чуттєвість хочеться в цей День “перекласти” на мову життєтворчої краси Юрія Нагулка, цього вершинного Майстра, який попри все безустанно зрощує променисту енергію Світла, народжену серцевинним почуттям відданості Україні, сповідуючи сакральний Шевченків заповіт: “Нема на світі України, Немає другого Дніпра…” Щасти Тобі, Друже!
16 Вернісаж “Всякий морок завше має світильника…” · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити:
АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок:
№ UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство
“Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756.
Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Вернісаж “Всякий морок завше має світильника…” · с. 16сторінка оригіналу ↗ Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ