Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “Завжди дотримувався найбільшої християнської чесноти – совісті”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Хресна дорога Василя Стуса Життєвий і творчий подвиг нескореного вільнодумця

Слово Просвіти, №39 за 2026 рік

Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ, лавреат премії ім. В’ячеслава Чорновола,заслужений діяч мистецтв України Шістдесятники – покоління інтелігенції, становлення громадянського і творчого обличчя якого припало на кінець 1950-х – початок 1960-х років, після засудження культу особи та ідеологічної “відлиги”. Вони відверто виступили проти партійно-адміністративної диктатури – за верховенство особи над державою і суспільством, свободу слова і зібрань, національне самовизначення всупереч асиміляції, вільний економічний розвиток замість командної економіки, свободу віросповідань замість силоміць нав’язуваного примітивного “войовничого” атеїзму. Василь Стус належав саме до цього покоління. Перед ним постав доленосний вибір: плентатися за подіями, як “помірковані” шістдесятники – або, не приховуючи своїх переконань, випередити час і піти на Голгофу. Стус обрав друге, бо завжди дотримувався найбільшої християнської чесноти – совісті. Саме тому його моральні засади нині особливо актуальні. Тож знайдемо Стуса в минулому і зустрінемо у сьогоденні, шануючи його життєвий і творчий подвиг... Своїми спогадами допоможуть ентузіасти, які по крихтам зібрали і зберегли спадщину Василя Стуса. Він зростав і навчався на Донеччині, куди батьки переїхали з Вінниччини, рятуючись від примусової колективізації. З відзнаками закінчив школу та історико-філологічний факультет Донецького педагогічного інституту. Вчителював на селі, викладаючи українську мову. Як поет, дебютував у літературному об’єднанні “Обрій”. 1959 року свої перші вірші опублікував у “Літературній Україні” з напутнім словом Андрія Малишка. Працював літературним редактором газети “Соціалістичний Донбас”. У 1963-му поїхав до Києва на навчання в аспірантурі Інституту літератури. Міг бути цілком успішним у суспільстві “будівників” комунізму... Та, не почуваючись вільним від морально-правових зобов’язань і маючи совість, Василь Стус міг миритися з радянською дійсністю лише до першого випробування. І воно настало. Журналістка-шістдесятниця Маргарита Довгань у книжці “Ріка життя” (Київ: Кліо, 2020) згадує, як восени 1965 р. на творчому вечорі у Київському інституті зв’язку читали свої вірші молоді поети – Ліна Костенко, Микола Холодний, Віктор Кордун. Коли Василь Стус прочитав “Отак живу: як мавпа серед мавп чолом прогрішним із тавром зажури все б’юся об тверді камінні мури, як їхній раб, як раб, як ниций раб”, присутні були в захопленні. Та вишуканий за формою і викличний за змістом вірш і його автор привернули увагу “мистецтвознавців у цивільному”, тобто агентів держбезпеки, що завжди відвідували подібні зібрання і доповідали “куди слід”. Цьому передувала історична прем’єра фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” у кінотеатрі “Україна” 4 вересня того ж, 1965-го, року. Тоді, разом з Іваном Дзюбою і В’ячеславом Чорноволом, Стус повідомив про переслідування свідомої української інтелігенції, закликав засудити арешти. На знак протесту проти репресій влади присутні встали зі своїх місць. Це був перший за післявоєнний час громадський політичний протест у колишньому СРСР! Сьогодні, називаючи цих сміливців шістдесятниками, не завжди усвідомлюємо, чим вони ризикували... За кілька днів по тому Стуса викликали до керівництва Інституту літератури – погрожували, а невдовзі й відрахували з аспірантури. Таким був початок його хресного шляху. У серпні 1966 р. на зустрічі зі студентами Одеського університету він виступив з промовою про становище творчої молоді, утиски інакодумців. Перелякані місцеві партійці повідомили про це “вищим інстанціям”. Тож, мабуть, не випадково не з’явився запрошений на цю зустріч “поміркований” поет-шістдесятник Віталій Коротич. Влітку 1968 р., коли війська країн Варшавського договору вдерлися до Чехословаччини, щоби заморозити “Празьку весну”, громадяни цієї непокірної країни, українці за походженням З. Генік-Березовська та А. Куримський дісталися Києва, де зустрілися з нашими дисидентами – Іваном Дзюбою, Михайлиною Коцюбинською та Іваном Світличним. Вони розповіли правду про “братню допомогу”, тобто, про радянські танки на вулицях Праги. Ця неформальна зустріч сприяла порозумінню і взаємній підтримці вільнодумців сусідніх країн. Як відомо, чехословацькі події спричинили посилення реакційних тенденцій у внутрішній політиці партійнорадянського керівництва, що позначилося на долі Василя Стуса та багатьох інших дисидентів. У грудні 1971 р. в Одесі заарештували дружину відомого політв’язня, Ніну Строкату-Караванську. Василь Стус увійшов до комітету, створеного на її захист. Комітет заявив, що діятиме на засадах Конституції СРСР, Декларації прав людини та Пакту про громадянські і політичні права, його мета – дотримання законності слідства та судового процесу. Правозахисники повідомили про свої наміри у спеціальному бюлетені. Це особливо розлютило владу сущу, а в січні наступного року настали масові репресії, відомі як “генеральний погром”. Разом зі Стусом за ґратами опинилися письменники Ірина Стасів, Ігор Калинець, Євген Сверстюк, Іван Світличний; загалом в Україні було засуджено 86 незгодних з компартійною диктатурою осіб різних професій. ...Заарештований, як і Стус, у січні 1972 р., під час “генерального погрому” українських інакодумців, правозахисник Семен Глузман перед етапуванням до місця ув’язнення провів зі Стусом 20 днів у одній камері. Вже за часів Незалежності він відобразив у своїх спогадах цю незвичайну зустріч, назвавши її подарунком долі. …У камері він побачив чоловіка років тридцяти, з гарним нервовим обличчям, перед яким були зошит з віршами і словник. З’ясувалося, що Стус перекладає поезії Рільке українською. Це глибоко вразило Глузмана: перед ним була людина, яка в оригіналі читає і перекладає його улюбленого поета! Захоплені інтелектуальною бесідою про літературу, обидва забули на деякий час про свою неволю. Спраглі нормального людського спілкування, вони говорили про Томаса Манна, Генріха Гессе, Р.-М. Рільке і Кобо Абе. “Він, – пригадував Семен Глузман, – читав мені своїм глибоким баритоном Дуїнянські елегії німецькою, а потім – у перекладі українською. Розповідав мені про українську старовину, впівголосу співав народні пісні, яких я раніше ніколи не чув...”. За визнанням автора спогадів, йому пощастило зустріти людину, для якої краса і потворність, добро і зло були абсолютними категоріями. Яка, не вміючи і не бажаючи пристосовуватися, завжди називала усе своїми іменами. Людину, яка гостро відчувала фальш, брехню і чужий біль. Етаповані до різних місць ув’язнення та заслання, вони більше не бачилися. Репресивна система діяла жорстко і безжально. Компартійна влада карала за шаблоном: якщо не вдасться залякати – вигнати звідусіль, позбавивши засобів існування; якщо ж не скориться – ув’язнити. Стус не скорився, гідно тримався за ґратами. Працював навіть у слідчому ізоляторі, де склав збірку поезій “Час творчості” (вилучена наглядачами, не знайдена й досі). І після вироку (за “антирадянську пропаганду” – 5 років неволі та 3 – заслання) у таборі в Мордовії та на засланні на Колимі продовжив боротьбу. У відкритому листі “Я обвинувачую” 1975 р. писав: “Судові процеси 1972–73 років в Україні – то суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу”. Невтомно працює, вивчає класичну філософію, перекладає Р.-М. Рільке... Заарештований того ж року автор трактату “Інтернаціоналізм чи русифікація?” Іван Дзюба згодом назвав інтелект Стуса могутнім і тонким, при тому – постійно вдосконалюваним, самонарощуваним... З ув’язнення Стус звернувся до Верховної Ради СРСР із заявою про відмову від громадянства: “Мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – значить бути рабом...”. Архівне фото: Василь Стус, селище ім. Матросова, Тенькінський район, Магаданська область, 1977 р. Повернувся до Києва восени 1979 р. Під час недовгого перебування на волі заробляв на життя, працюючи в заводському ливарному цеху та на взуттєвій фабриці. Тоді ж вступив до Української Гельсінської групи (УГГ), створеної з метою дотримання гуманітарних статей Заключного Акту Гельсінської наради (1975 р.) з питань безпеки та співробітництва в Європі. І очолив цю правозахисну асоціацію після арешту її керівників. “Це був фатальний крок... Стус знав, що цей крок знову приведе його до табору, вижити в якому у нього ніяких шансів не було”, – писав Георгій Касьянов у ґрунтовному дослідженні “Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років”” (Київ: Либідь, 1995). Самогубство? Ні, високе призначення нести свого хреста на Голгофу... Почуття громадянського обов’язку, вірність своїм переконанням, висока гідність і звичайна совість переважили можливі сумніви та гіркоту неминучої розлуки з дружиною і сином – розлуки довічної... Засуджений з особливою жорстокістю як “небезпечний рецидивіст” у вересні 1980 р. на 10 років примусових робіт і 5 заслання. Покарання відбував на Уралі, у таборі суворого режиму. Протестуючи проти свавілля наглядачів, кілька разів оголошував голодування. За передачу на волю зошита з віршами його кидали на цілий рік до одиночної камери. Коли ж за порушення “режиму” відправили до карцеру (штрафного ізолятора), оголосив сухе голодування “до кінця”. 4 вересня 1985 р. його життя урвалося... Василеві Стусу, коли він пішов у вічність, було 47 років… 1990 року на хвилі перебудови Семен Глузман звернувся до президента тодішнього СРСР Михайла Горбачова з проханням врятувати від знищення вірші Стуса, вилучені під час його ув’язнення табірним начальством. Горбачов не відповів... “Не доживши до горбачовських новацій, – завершив спогади Глузман, – у таборі особливого режиму помер великий європейський поет другої половини ХХ століття” (С. Глузман. “Двадцять днів зі Стусом”. Стус Центр, 2008). За Незалежності його твори 35 років тому, на початку відродження нашої Неза! лежності, у 1991!му, Національною премією України ім. Т. Г. Шевченка були відзначені митці, чия творча і сус! пільна діяльність замовчувалася за глухої радянщини іт. зв. перебудови. Деякі, на превеликий жаль, – посмер! тно... Не дожив до гідного визнання і поет!шістдесятник, перекладач світової класики, публіцист і правозахис! ник, борець за незалежність України, в’язень сумління Василь Стус.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин