Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Він живописець. Пише про живе, · Ріка під серцем – тиха, загадкова”. Портрет · с. 10сторінка оригіналу ↗

Наталя ДЗЮБЕНКО-МЕЙС Профіль ріки

Слово Просвіти, №40 за 2021 рік

Поліні і Валерію Франчукам Ні, знову не увійдеш у ріку… Засумував на березі художник, Лиш хвилі танцювали на піску, Стираючи всі начерки тривожні, А він уперто видивлявся дно, Шукаючи, зміряючи глибини… Ріка пливла, було їй все одно, Що хтось її заманює в картину. Бо двічі не увійдеш в синю креш, І не підловиш вічні переміни, Знайомих хвиль ніколи не знайдеш, Однакових краплин, рожденних з піни. А він усе виписував плавбу, Бистрінь води і темні водоверті, Вдивлявся в плесо, наче у судьбу, В якій щезає доконечність смерті. Іскриста, величава синя голубінь, Де Майстрові не було супокою, Він чув у венах шал та клекотінь, І сам ставав весняною Рікою. Його крутила сива бистрина, Він розчинявся в іскрах водоспаду, Та дивна тінь жіноча, осяйна, Щораз нову запалювала ватру. На берег викидав його прибій Біля сумної ніжної трепети. Він горював… По гладі річковій Пливли хмарин жіночі силуети. Стиснеться світло, і перейде в задзеркалля, І занімієш на цій безпощадній межі: Скільки краси нам відміряно, стільки ж печалі, Скрапують роси із голубої емалі, Тьмяно химеряться лінії та міражі. Фарби очікують злету чи переходу, Ще не картина, тільки незриме знаття… Перші росточки, перші струмки на підході, Божисте світло, що називають природою, Виміром іншим, або таємним чуттям. Ледве ворушиться світу примарна завіса, Тихе тремтіння в глибинах земного єства, Се – прорізання у неспокійнім замісі, Скрапують роси… А на серцевому зрізі Щемний відбиток непізнаного ще божества. А потім він зібрався на війну, Його струна покликала скорботна, Покинув дім, і статки, і жону, Свої ще незавершені полотна. Він довго йшов, він руки обпікав, Були холодні, самотинні стежі, Туди! Туди! Де відблиски заграв І чорні закривавлені пожежі. І де Підкова грозить кулаком За крок єдиний до своєї страти, А на коні возноситься Сірко, Старий Калниш у соловецьких гратах. Ясне лицарство та ясна мета, І вічна тінь тяжкого передгроззя… І тільки матір – вічна сирота Немов підбита чайка при дорозі. І тільки тиша смертних переправ… Із краю в край розтерзані руїни… Там він вмирав та знову воскресав… І повертав додому Україну. Й не знати як вернувся звідтіля, Та й чи вернув до рідного порогу? Бо ж іноді здається – він земля, Яка заколосилася крізь нього. А іноді, що носить небеса, Провісні і розкрилені комети, Сувора і довершена краса, Висока точність янгольських портретів. А ще постійна спрага висоти, Жага стрімких химерних перетворень, І темна безкінечність самоти В людських глибинах, у людському морі. Вона пекуча, наче жалива, Ся чаша одинокості довіку… Лиш тихий голос душу розрива, А блискавиця пише профіль жінки… Цей часопад – просторові болючі розриви… Бурі і грози, древнє печальне “якби”… Пошуки світла, або осягнення дива, Де все по-справжньому – жінка і птиця щасливі, І не шукаєш інших шляхів та судьби… Де кольори переходять в гіркоту, у темінь, Барви злітають, як листя осіннє з плеча, В їхній симфонії ледь пробивається тема – То вибухають горді відважні знамена І пролягає світла дорога меча. Світочку-світку! Серце померхло від скрути… Скільки же болю в далечі тій грозовій! І не простить, не скоритися і не забути… Страх має колір – колір смертельний отрути, Так починається з мороком вічний двобій. Єдиний раз було занудьгував, Що став немодним. Клопіт і рутина. Вже сивою зробилась голова, А про кохання – жодної картини. Та як же так? Нічого про любов? Без неї все безколірне, понуре… Забрав мольберта і в світи пішов Шукати найправдивішу натуру, Прекрасну, чарівливу і одну… Душа од ляку ледь не оніміла, Що більш нема у нього талану, Не помічає ті амурські стріли. Бо все не те. Ні очі… Ні брова… Блукав по людях, тільки все намарно, Він добре відав, що любов жива, Ще десь снуються її світлі чари. Либонь на очі впала пелена, Що якось проминув прекрасний обрис, Душею чув – що жде його вона. І він злетів на кольори, на голос. Сміялась жінка: знову заблукав У вітровії, на холодній кризі. Чи ти забув, що я твоя Ріка, І добре знаю твої творчі кризи. Все клопоталась… Стільки літ і зим На безкінечні пошуки ідеї… Він роззирався, він не був сліпим. Це все про неї, Господи, про неї! Ця срібна птаха прагне висоти… Такі знайомі сумовиті очі, У тій сльозі усі його світи, В отій свічі із вигином жіночим. Він живописець. Пише про живе, Ріка під серцем – тиха, загадкова, Віщує перетворення нове В його картинах кольору любові. Скажуть – марниця, скажуть: усе безнадійно… Дивляться люде й не бачать себе в дзеркалах. Світло, звісно, не гасне, тільки зоря даленіє, Та не приборкати цю дивовижну стихію – Вічне блукання по променю – до джерела. Знову вихоплюєш ледве освітлені лики, Образи тиші, що нищить усе нанівець. Світло і темінь… А на болючому стику Шпателем пишеш. Серце заходиться криком. З світом і часом провадить розмову митець. Строга ця мова. Слухають, але не чують… Вплавлені болі у цей непростий часослов, Над бистриною знову художник чарує. Все не даремно. І не минулося всує, Доки проміниться з дивних полотен любов.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин