Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ На Полтавщині відзначили 180-річчя від дня народження Михайла Драгоманова. “Михайло Драгоманов: на кордонах українського європеїзму” – таку назву мав просвітницький захід до ювілею видатного уродженця міста Гадяч на Полтавщині,
історика, фольклориста, публіциста, громадського діяча. Захід провели Полтавська обласна універсальна наукова бібліотека ім. Івана Котляревського та Північно-східний міжрегіональний відділ Українського інституту національної пам’яті спільно з кафедрою культурології Полтавського національного педагогічного університету.
ВАЛЕРІЙ МУСІЙЧУК
АНТОНІНА ЛИСТОПАД
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Українська інтелігенція вкотре звертається до найвищої української вла-
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Окреслена проблема не є відомчою, оскільки належить до стратегічних завдань розвитку держави, прямо торкається основ національної безпеки. Адже в найдраматичніші періоди нашої історії національна культура завжди зберігала, оберігала, єднала, міцнила Український народ.
Сьогодні, коли продовжується війна проти України з боку Московії, є особлива затребуваність у національно-культурному поступі українського суспільства. І той клич, кинутий владою на початку російської агресії, що “культура є нашою найсильнішою зброєю”, мусить, нарешті, “перекладатися” на сучасну реальність, спричинити відхід від усталених “совкових” стереотипів. Слід додати, що мовиться не взагалі про “культуру”, а про українську національну культуру.
Адже до національних інтересів відносяться не тільки зобов’язання влади забезпечити загальнолюдські норми: права людини, творення громадянського суспільства, сталий розвиток (економічний, соціальний, екологічний). Вони відображають також фундаментальні цінності і прагнення Українського народу щодо розвитку Української нації; історичної свідомості, національної пам’яті, її морально-етичної, культурної, мовної, релігійної самобутності; забезпечення належного функціонування Української мови як державної. Усі ці завдання, які є засадничими для українського націєдержавотворення,
неможливо реалізувати поза національною культурою.
А тому саме гуманітарна сфера зазнає найактивнішої експансії в інформаційних війнах, саме вона є найбільш чутливою серед багатьох напрямів національної безпеки.
Відомо, що культурний стан суспільства завжди виступає найпереконливішим показником (не)демократичного розвитку держави, повною мірою від нього залежить успіх становлення політичної нації і громадянського суспільства, зміцнення національної ідентичності. Ніщо так, як Культура, доказово не презентує надбання й досягнення народів та держав. Поза її ціннісними вимірами неможливо адекватно реагувати на світ з його політичними, соціальноекономічними, екологічними, гуманітарними викликами.
Проте склалася хибна практика, коли суспільство, інтелігенція постійно виступають у ролі прохачів милостині, замість того, щоби влада відповідально усвідомлювала свою безпосередню причетність до культурних запитів. Адже згідно з нормами Конституції (статті 11, 12) саме “держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури”, а також “Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави”.
Закінчення на стор. 2
ди щодо тривожної ситуації, яка складається у сфері національної культури.
Відсутність державної програми розвитку культурної сфери України,
– йдеться в заяві, – зумовлює вкрай негативну політику щодо функціонування та розвитку засадничих секторів культури і мистецтва. Хоча в українському суспільстві існує потужний запит на відродження і модернізацію національно-культурного життя країни, збереження і утвердження культурної ідентичності, відновлення та зміцнення історичної пам’яті народу, яка потребує масштабної деколонізації.
ЗОЯ КУЧЕРЯВА
АНДРІЙ ДЕМИДЕНКО
“Слід навчитися на своїй землі жити власним розумом. Аби встояти в нинішній війні з вічно · “братським” ворогом”. Пряма мова · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ється на позанаціональні цінності та ідеали, принесли (їм же) певні “результати”. Суржиковий “малорос”, безпам’ятний українець, зубожілий громадянин із відчуттям “потрійної” або ніякої ідентичності разом патерналістсько-субсидіальною моделлю соціальної політики гарантують нині безпроблемне існування для доморощених нуворишів. Не вдаючись до конспірології, скажу, що це і є тим сутнісним мотивом утримувати народ поза національно-культурною освіченістю.
Адже національно свідомі громадяни ніколи не здатні бути мовчазними рабами і є прямою загрозою для їхнього гендлярства.
Проте вочевидь інша небезпека, породжена такою ж атмосферою неукраїнськості. Росія, яка не переставала нарощувати імперські амбіції у симбіозному варіанті царизму, більшовизму, сталінізму, путінізму, не змогла не зреагувати вороже на сприятливу для себе ситуацію знекорінення Українського народу і держави.
Передусім її політика спрямовувалася на підтримку всіх проросійських проєктів, законів, кадрів, які не опиралися на грунт української націєкультурності. Дуже показовою стала заява посла Росії в Україні Зурабова 2010 року, який наголосив на прес-конференції, що не вважає українців окремим (а “єдиноросійським” – Авт.) народом, поставивши під сумнів необхідність української державності. Але чи була хоча б нота з боку МЗС України? Ні. Пізніше подібне сталося з підтримкою антиконституційного мовного закону “Ка-Ка”. Когось з московитів наказували? Ні. Лише своїх. Пам’ятаю, як 2009 року звільняли українські депутати В. Огризка з посади міністра, який не сподобався Кремлю, як проти зурабовського ”єдинородства” виступив (чи не єдиний) С. Хмара.
осковська мітла мела, а владці, здебільшого, спостерігали. Противагою цій загрозі могла бути здорова національнокультурна, інформаційна політика Української держави. Не сталося, бо й не гадалося.
“Зачистка” українського національного поля продовжувалася. Кремлем кидалися пробні каміння (кулі) в бік України, щоби перевірити реакцію суспільства і держави на подібні провокації, майбутні експансії та агресії. Отримані сигнали були дуже “вигідні” Росії, але тривожні для України.
Агресор добре прораховував силу впливів, масштаби і наслідки гібридної війни, які зумовлювалися: розмитою ідентичністю українства; допустимою експансією в українське суспільство ідеології “м’якої” сили “руськомірства”; соціальними негараздами громадян, доведених до напівпритомного стану (“какая разница”); окупацією кремлівською пропагандою інформаційного, культурно-освітнього, політичного,
церковного сегментів життєдіяльності; витісненням на узбіч цінностей національної культури.
Очевидно, людський потенціал, зрощений саме в такий спосіб став найбільш потужним ресурсом для російської агресії. Відірваний від національної матриці денаціоналізований українець перетворювався в малороса, компрадора, зрадника. Раніше чи трохи пізніше він ставав об’єктом кремлівського інтересу, поживою для “руського міра”. Розвиток подібного сценарію можна
“Слід навчитися на своїй землі жити власним розумом. Аби встояти в нинішній війні з вічно · “братським” ворогом”. Пряма мова · с. 2сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «Націокультурність України: імунітет Державності», с. 1
Закінчення. Початок на стор. 1
ому дивно, коли впродовж тривалого часу владні інституції не воліють підтримувати, наприклад, ініціативи “Просвіти” та інших творчих організацій щодо формування цільової програми розвитку української державної мови, передбачивши відповідні видатки на проведення курсів з вивчення української мови, особливо в зденаціоналізованих областях України; друкування необхідної кількості словників на паперових та електронних носіях; створення комп’ютерних (україномовних) ігор для дітей; масове тиражування “Бібліотеки воїна” тощо. Чомусь не знайшлося місця для уваги подібним проєктам і на рівні Українського культурного фонду.
Утім, справа полягає не лише втому, що ігноруються важливі, на нашу думку, громадські ініціативи, а, передусім, у відсутності діалогу багатьох державних структур із суспільними інститутами, інтелігенцією (окрім “своєї” і “прирученої”). Влада в особі профільних відомств чомусь продовжує вважати, що має абсолютне право розпоряджатися публічними ресурсами відповідно до власних інтересів, “кумівських” забаганок, корисливих уподобань політиків. Така поведінкова “норма” урядовців, депутатів призводить до суттєвих втрат та провалів, негативно впливає на соціокультурне середовище країни. Так, на час проголошення Незалежності в Україні налічувалося близько 4000 книгарень. Сьогодні їх понад 200. У Польщі – 1914! На 1 книжковий магазин в Україні припадає 165 тисяч населення, що в 10-12 разів нижче за середньоєвропейські показники. У Данії, Польщі – один магазин на 12 тис. населення, у Німеччині – 15 тис. 2020 року з 222 активних українських книгарень закрилися 48, а також 343 видавництва. Нагадаю, що комп’ютеризація в цих країнах на кілька порядків є вищою від українського показника. Але там гаджет не “замість” книги, а поруч.
Децентралізація на “український лад” значно пришвидшила закриття книгарень та бібліотек. Україна дійшла до критичного індексу забезпечення народу Книгою (0,3 на душу населення). Наприклад, Туреччина – 5 книг. І тоді метафора про “турків” повертається бумерангом до України.
Проте стурбованості “політиків” щодо падіння освіченості Українського народу не спостерігається. Натомість упродовж кількох останніх тижнів інформаційний простір перенасичений лементом уболівальників клубу “Олігархат”. Виявляється, що вони (політики) найбільше турбуються про “права” дюжини олігархів на тлі злиденності та безправності народу, ними ж, до речі, покривдженого. Оскільки “косметичний” закон про олігархів ще довго не діятиме, то Народ справедливо вимагає запровадити законом “податок на олігархів” (як у провідних європейських країнах), щоби вони, коли продовжується російська агресія, перестали “бикувати”, купуючи яхти за 260 млн дол. та королівські замки, безперестану вивозячи награбоване в офшори, а в той же час їм безсоромно списуються багатомільярдні бюджетні борги. Для них усе, а на культуру зась.
Марно надіятись, що нувориші стануть колись кращими й гуманнішими. Ще в дохристиянський період Платон у “Державі”
написав, що “неможливість наситити потяг до багатства та нехтування усім іншим задля наживи занапастили олігархію”. І лише “кепські виночерпії” від влади й запопадливі на милостиню не воліють та не здатні розуміти, що не буде раю на нашій землі, допоки Україна не поборить це зло.
тож, українцям не можна очікувати” сподіваної волі” ні від олігархів, ні від закордону, що нам “допоможе”. Винятком є, мабуть, лише “своє закордоння”, коли за поточний рік (2021) українськими заробітчанами за 8 місяців перераховано (легально) понад 9 мільярдів доларів. Урешті-решт уся історія ХХ століття лише підтверджує ілюзорність надій на очікувану допомогу з боку “стороннього” європейця, який часто перебував (і перебуває) у полоні москвофільства. Мав рацію відомий учасник боротьби за Україну генерал Павло Шандрук, який так характеризував тодішню позицію міжнародної спільноти: “Світ зазнав великої шкоди внаслідок русофільських тенденцій і політичної короткозорості Жоржа Клемансо, Девіда Ллойд-Джорджа, Вінстона Черчилля. Вони поховали справу української свободи та створили більшовицьку владу… Українській нації, що потопала у крові, відмовлено в матеріальній, технічній і навіть медичній допомозі. Це було однією з основних причин перемоги наших ворогів, а зовсім не брак нашої вірив перемогу чи небажання йти на пожертви…”
Тому слід навчитися на своїй землі жити власним розумом. Аби встояти в нинішній війні з вічно “братським” ворогом, вибороти право на гідне існування української нації, то треба відмовитися від послуговування чужими ідеями, ефімерними допомогами та “культурними цінностями” недругів наших. Бо навіть соціальна добротність не вберігає людину від духовного рабства, культурного невільництва. Недостатньо противитися згубним впливам “інших”, варто продукувати власні цілі, ідеї, концепти національно-культурного і політичного розвитку України. 2018 року на безпековій конференції в Мюнхені глава МЗС Канади Христя Фріланд, блискуче виступаючи українською мовою, сказала, що українці мусять бути здатними самостійно якісно змінювати країну, самі і для себе, а не за чужими рецептами і порадами.
Саме на інтелігенції лежить обов’язок високої просвітницької місії, щоби якомога швидше постколоніальний народ, атрофований бездержавністю, виробив “свій” погляд на історію, політику, культуру, економіку, роблячи впізнаваним для світу своє національне обличчя. Бо в противнім разі “підпорядкування національних гасел ідеалам позанаціональним, – писав Д. Донцов, – буде смертельним ударом для національної політики.., найтяжчим національним гріхом” (Мазепа і мазепинство. Вибр. твори: у 10 т. – Т.2.) Оскільки чужа культура, чужинські державні ідеології ніколи не принесуть українцям ні сили, ні єдності, ні слави. Негоже оцінювати себе безперестану мірилом “іншого”, зраджувати рідні мову та віру, виховувати народ за лекалами “руськомірства”.
Саботувати розвиток національної культури означає свідомо обеззброювати державу перед реальними загрозами, насамперед з боку Росії. І ті, які так чинять мусять називатися відповідними йменнями. Вони
– п’ятиколонники, що ллють воду на млин агресора. Чомусь жорстокі уроки останніх десятиліть не роблять “зверхників” розумнішими. Їх повчальний досвід не треба відшуковувати в глибоких політологічних, історіософічних трактатах. Він - на поверхні і його необхідно опановувати, щоби усвідомити чому формується саме таке недержавницьке ставлення до культурності нації і які з цього випливають наслідки.
арто визнати, що зародження цього згубного явища розпочиналось ще на початках становлення відновленої державності. Тоді, в 90-их роках відбулася перша зухвала публічна політична спроба позбавитися “національної ідеї”, замінивши її нібито “соціальною”. Насправді завдання полягало в тому, щоби – якщо і не вичавити (бо це неможливо), то знівелювати всіма доступними способами і засобами дух українськості. Для цього на найбільш видовищному загальнодержавному заході (палац “Україна”, 5-річчя Незалежності України) офіційно проголошувалося про “вичерпаність” національної ідеї, яку вже мало не відспівав (“Украина ненька, матушка Россия”) тоді ще “наш”, але добряче освистаний Кобзон. А на рівні міжнародного дискурсу різновекторної політики “провідники” нації намагалися (що продовжується донині) доводити, що європейцями можна бути, не ставши гідними українцями. Природовідповідним, одначе, є те, що Україна здатна бути “європейською” лише тоді, коли стане українською. Сьогодні в Києві (і не тільки) на білбордах зустрічається мудрий вислів молодої Олени Теліги: “держави живуть внутрішньою силою та єдністю народу”. Правдиво, сучасно, гідно.
Проте формуючій нації, що помалу виходила з постколоніального, постгеноцидного стану, “пропонувалася” передусім така гуманітарна політика, яка не слугувала національним інтересам, вінцем якої став зловісний мовний закон “Ка-Ка” та відмова держави від належної підтримки національних творчих спілок України. “Національне” силкувалися всіляко зробити неформатним.
І хоча на зламі століть (2001 р.)
ІІ Всеукраїнський з’їзд працівників освіти прийняв доктрину, що “освіта утверджує національну ідею, сприяє національній самоідентифікації, розвитку культури Українського народу”, однак це не стало стратегічним пріоритетом держави. Гадаю, що ігнорування цієї стрижневої ідеї спричинило в майбутньому фатальні наслідки. Держава так і не спромоглася політично утвердити відповідно до інтересів Українського народу ідеологему сучасної української національної ідеї. Щоправда, спровокувавши заміну національної ідеї на соціальну, влада, яка представляла упродовж трьох десятиліть передусім інтереси олігархату (більшою чи меншою мірою), не зуміла виконати своїх конституційних зобов’язань і в сфері соціальній. Спроба підміни національних цінностей “гастрономічними” завершилася також невдало. Соціальна ідея у виконанні владоможців повністю себе дискредитувала катастрофічним падінням якості життя, системною демографічною й економічною кризою, однак, на жаль, “успішно” трансформувалась в олігархічну модель. Не влаштовуючи дискусії навколо “правильності” обраного олігархічного шляху розвитку України чи (не)гуманності щодо наступу на “права” олігархату, пропоную для оцінки аналіз одного важливого індексу. Так, за показником МВФ (ВВП на душу населення) Україна посідає аж 129 місце, відстаючи, наприклад, від Ірландії в понад 30 разів!). Краще нас виглядають країни, в яких незрівнянно менший потенціал (Молдова, Монголія, Вірменія, Грузія, Азербайджан, Республіка Косово, Ямайка, Бутан, Сальвадор, Гватемала, Намібія, Шрі- Ланка, Болівія, Венесуела та інших близько 120 країн).
тає очевидним, що напівфеодальна олігархічна ідеократія в Україні повністю домінує над двома ціннісними орієнтирами буття нації (національною і соціальною ідеями), переставши служити Людині, Нації, Державі. Ця деформованість створила сприятливе підґрунтя для суспільної невдоволеності. Народу своїй більшості перестав довіряти владі, винній у соціальному зубожінні та національній деградації. А втім, найбільшою нашою ілюзією (помилкою) є те, що продовжуємо безнадійно сподіватись на якісні зміни, зокрема і в культурній сфері, не ставлячи перед собою головного завдання – знищення олігархату як позаконституційного “класу”. Бо корінь зла чи добра не в перетасуванні чиновників, а в радикальних змінах системи суспільного устрою.
Народу, свідомій інтелігенції вже замало усвідомлення, що “хліба” більше не стане, коли втрачається національна духовна культура і традиція. Проте як тільки суспільство торкається причинності свого злиденного матеріального й духовного становища, то на запрограмованих теле-шоу зчиняється (не стидаючись) лемент політиканів про недопустимість будь-якого “ущемлення прав” олігархів-“добротворців”. Ще б пак. Адже ця численна обслуга захисників не бажає позбавляти себе ситної годівнички. Прикро, що за ці роки зросли ряди запопадливих служок олігархату і змаліло тих, хто пам’ятає клятву, що давалася Українському народу.
Прикро, що в їх розпорядженні не лише стратегічні ресурси, але й важелі впливу на процесс виховання Нації, окупувавши інформаційний, культурний простір, загрожуючи національній безпеці. Їх намагання “сотворити народ”, що опира-
“Вірю, що Нація, врешті-решт, завдяки культурі стане здоровою”. · 3 Мова єдина · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
було передбачити, адже він природний і закономірний — заблукалого, дезорієнтованого, відсталого від основної групи поїдають хижаки. Утрата Криму й Донбасу є тому підтвердженням. Спочатку були втрачені люди, а потім земля, ресурси. Там, де розум, свідомість, серця і душі заполонила “руськокультурність”, там занепадала Україна. Змаргіналізоване й зденаціоналізоване населення цих українських територій, як і більша частина розміщених там силових структур, солідаризувалися з ідеологією “руського міра” та агресією Росії, не підтримавши Україну.
сь чому для нашого державотворення таким значимим фактором є національна культура. Досвід підтверджує, що поза нею унеможливлюється не тільки побудова держави, але й неможливо її надійно захистити й зберегти. Вона є стрижневим елементом, формуючим свідомість, гідність, національну ідентичність, самоповагу. Культура є духовною та інтелектуальною “вакциною”, що оберігає душу Нації від ординської чуми і зарази винародовлення. Справді, територіально, адміністративно,
політично жителі Криму і Донбасу перебували під статусом України, але “культурно”, “інформаційно” вони знаходилися у полоні російської світоглядності й ментальності. За мовчазного споглядання української влади, а то і підтримки, було табуйовано доступ до україномовних видань, книг, газет, радіо і телебачення. Коли в університетах і школах викладання здійснюється російською мовою, утверджується соціосередовище російської (не) культурності, на телеекранах переважають передачі про московсько-чеченських та ментовських бойовиків, молодь розмовляє
“руськім матом” і шансонить помосковському, а чиновники повністю ігнорують державну мову, українську історію, національну культуру, то знайдіть притомного політика, державця, що повірить у щасливу будучину цих українських земель. На жаль, і сьогодні в окремих регіонах, містах України спостерігається подібна ситуація. Соціологічні дані показують парадоксальні результати щодо розуміння таким “напіввихованим”, “напівсвідомим” суспільством реальних викликів та загроз. Адже 41% українських громадян позитивно сприймають Росію, а 17% ще “не визначилися”. І справа полягає не в нагнітаннях різних “фобій”, а в тому, що восьмий рік російської агресії, яка принесла горе і страждання українцям, не переконує таких, зокрема молодь, змінити своє ставлення до імперії зла.
Гадаю, що значна частина їх перебуває й досі в російсько-культурному середовищі в Україні, яке безперешкодно виплоджується на нашій землі, сповідуючи мендельний сурогат “російської української мови”. Окремі відносяться до яскравих прибічників “единой(го) и неделимой(го)”. Інші, згідно з мудруваннями сучасних політиків, вбачають ворогом України кремлівський режим, а не російську націю. Проте це вже було. Понад століття тому “наші москвофілидрагоманівці (як і сучасні мудрагелі від керовництва) гасили антипатію до москвинів, поборювали націоналістичні настрої і штовхали маси замість до національної, до соціальної революції… Обмосковлення і цілковита залежність від московської політичної думки наших “автономістів” було причиною того, що вони завзято переконували народні маси, немов самостійність є непотрібна і шкідлива, своя армія – зайва, центральною справою є класова боротьба, національні ж інтереси – другорядні… уважали ворогом лише режим і бачили в московському народі свого союзника і приятеля” (Р. Млиновецький. Історія Українського народу. 1953 р.).
Відчутно, як багато уподібненого відбувалося за останні три десятиліття. А якщо саме так і туди знову поведуть народ, то наслідки завжди будуть трагічні, які неможливо відвернути навіть високим героїзмом і самопожертвою. Тому інтерес національний не можна підмінити інтернаціональним, національну культуру – полікультурою, рідну мову – чужинською. Бо тоді Держава втрачає національний імунітет, сакральність, історичність, ідентичність, націєкультурність, стаючи сприйнятною для ворожих упливів та експансій, нездатною адекватно реагувати на виклики і загрози, щоб виживати. Для такої держави, якою є сьогодні Україна, нагальною потребою мала б бути політика націєтворення. Aле, щоб вибудовувати таку філософію буття нації, яка здатна бути захищеною й активним суб’єктом у конкуруючому світі, вона потребує патріотичної еліти, “верхів”, що здатні по-справжньому сприймати Україну як найвищу політичну і духовну цінність.
Не можна допускати, щоби на щаблях державної влади, органів місцевого самоврядування, інших відповідальних посадах домінували посередності, космополітична, відкрито українофобська “верхівка”, бо це унеможливлює формування суспільних пріоритетів розвитку національної культури, україноцентричності внутрішньої і зовнішньої політики. Події сторічної давності спонукають до висновків, які “доводять, що для успіху або поразки в боротьбі має рішаючу ролю світоглядова “підготовка” тих, хто хоче виступити на історичну арену. Шкідливі для інтересів українського народу погляди обмосковленої інтелігенції були основною причиною поразки” (Історія Українського народу).
ьогодні вже 2021 рік. 30-річчя відновленої Держави наших предків, а необмосковлена і “не приручена” інтелігенція продовжує у власній державі відшуковувати можливості діалогу з владою задля збереження, зміцнення й розвою національної культури, національно-культурної ідеї, усвідомлюючи її значущість для майбутнього України. Торує шляхи до правди, щоби через національну культуру зростити Націю – замість бідного виховати Гідного.
Яких ще потрібно для цього “несподіваних сподівань”, щоби маловпізнавана, малоцікава для себе та інших спільнота, нарешті, постала перед Європою та глобальним світом як сильна, освічена Українська Нація і Держава?
Найперше, мусимо визнати істину, що народ, забажавши ввійти в європейську сім’ю повноправним членом, без власного національного доробку і національної Культури буде завжди хворим її членом. Проте вірю, що Нація, врешті-решт, завдяки культурі стане здоровою, бо ми не “понівечені браття” (П. Вольвач).
Знаймо, творімо й борімося за те, що майбутнє для України, якого ми хочемо, з Культурою. Національною Культурою!
Георгій ФІЛІПЧУК
“Вірю, що Нація, врешті-решт, завдяки культурі стане здоровою”. · 3 Мова єдина · с. 3сторінка оригіналу ↗ “Якби Ви вчились так, як треба, / То й мудрість би була своя”, – каже класик, якого через зміління суспільства перетворено на ритуал без усвідомлення глибочезних смислів і надсучасних посилів. Плиткі глибоких не розуміють, класика не для них, бо вони минущі й тимчасові – трендові та модні врем’янщики. Сьогодні нам пропонують “не свою мудрість”: “Просвітити, кажуть, хочуть / Материні очі / Современними огнями. / Повести за віком, / За німцями, недоріку, / Сліпую каліку”.
Ці “современні огні” засвітили у приватній школі Києва та Львова з промовистою англійською назвою (свої слова розгубили!) ThinkGlobal (ДумайГлобально), тобто думай про всесвіт… без власної хати. У цій новітній школі додумалися до нового визначення патріотизму (така собі новомова за Орвелом), бо його природне тлумачення надто загрозливе для дегенератів, через що вони мусять це величне слово приміряти до себе: “В сучасну добу кордони цивілізованого світу стають все більше умовними. Тому патріотизм набуває зовсім нових сенсів. Патріотизм в новому сенсі – це єдність різних людей у своїх зусиллях зробити глобальний світ і Україну безпечнішими, справедливішими, а якість життя кращою.
Новітній патріотизм – це повага до зусиль людей, які спрямовують свою діяльність на безпеку і покращення життя, а також гордість за спільні досягнення в цьому напрямку”. Відтак у цій школі культивують патріотизм як “помірне і помірковане ставлення, акцент на економічному прояві патріотизму”. Нова “зоря” української освіти ThinkGlobal “бачить своїх випускників, в першу чергу, екопатріотами: патріотами цілої планети, аніж окремо взятої країни” (2).
Нагадаю цим орвелівським чи совковим ліквідаторам первинних значень слів, що грецизм patēr (pa- tros) – це “батько”, тобто першоначало, неповторне та єдине у своєму роді, а не глобально невизначене й неохопне. Натомість патріотизм не може бути “екопатріотизмом”, бо суфікс -изм субстантивує визначальну ознаку, показуючи світогляд та почуттєві налаштування людини, “що любить свою батьківщину, віддана своєму народові, ладна йти на жертви в ім’я своєї вітчизни” (СІС, с. 720), де визначальним словом є присвійний займенник свій: “В своїй хаті своя й правда, / І сила, і воля” – у своїй, а не у всесвітній, глобальній, бо глобальної хати не існує, як не існує глобального Я, бо вся суть життя в цьому індивідуальному, а відтак національному Я і полягає. Не існують просто дерева: існують буки, клени, дуби тощо – кожне загальне втілене в окремому, що є основою і первнем природи. Не існує просто дітей – це обов’язково чиїсь діти. Навіть філософський словник, виданий напередодні краху СРСР, давав визначення патріотизму, акцентуючи на національних надбаннях культури, визначаючи, що це “одне з найглибших громадянських почуттів, змістом якого є любов до батьківщини, відданість своєму народові, гордість за надбання національної культури…” (4).
Але знекорінені глобалісти від освіти пропагують своє освітньо-ментальне збоченство, що виявляється через їхній англо-московський суржик, який завжди в парі, де нема національної вертикалі й сильного неповторного самодостатнього етнонаціонального Я. Ось що читаємо в їхньому оголошенні у Фейсбуці:
“ThinkGlobal Lviv приватна школа. Тоді Вам до нас. Для вас смачні обіди, тімбілдінги, івенти за рахунок школи, можливість кар’єрного і професійного зростання”. Цікаво, яке кар’єрне і професійне зростання може бути в школі, де зовсім не йдеться про професійність з огляду на шкільний формат освіти?
Що означає цей складений англізм тімбілдінг (замість, до речі, тимбілдинг)?
Перша частина team – це багатозначне й різночастиномовне слово: [ti:m] n 1. спортивна команда; 2. бригада, артіль (робітників); 3. група; 4. військ. екіпаж; команда; 5. запряжка, запряг; 6. низка (качок тощо); 7. виводок; опорос;
team [ti:m] v 1. об’єднуватися в команду (бригаду); 2. об’єднуватися з кимось; працювати спільно; 3. давати роботу; 4. запрягати; ~ed in pairs запряжені цугом (АУС, с. 1506);
building [ˈbɪldɪŋ] n 1. будинок,
будівля; споруда; 2. pl служби, 3. будівництво, спорудження; надвірні будівлі (АУС, с. 199).
Якщо примітивно калькувати і виходити саме з чужих реалій, то отримаємо командотворення. Якщо мислити українськими категоріями, то згуртування – це слово, що віддавна використовують у нашій мові, щоб, зокрема, називати процес формування цілісного колективу. Водночас у цьому англізмі відбулося розширення лексико-семантичного спектру з термінної економічної лексики зі сфери управління персоналом (менеджменту) в 1960–70-ті роки на царину педагогічну як примітивне калькування й насадження цієї безпотрібної чужої словомоделі (1).
Так звана ThinkGlobal пропонує ще слівце івенти. Новоспечені глобальні “педагоги” не самотні у використанні безпотрібної, але, на їхню думку, модної лексики. Зокрема, львівський інформпростір, що через власну вторинність уражений наслідуванням чужого, не менше потішає тим самим суржикоанглізмом, додаючи івент-менеджера: “Кожен івент починається з листочка (цікаво, це листочок клена чи дуба? – І. Ф.) і уяви. Та скільки всього відбувається після цього моменту і що треба вивчити, щоб організувати захід і не запороти – розповідає Роман Цудний, керівник відділу з питань молодіжної роботи у комунальній установі “Львівський міський молодіжний центр “МолодвіжЦентр.Львів” і випускник курсів івент-менеджерів Lviv HR Solutions” (3).
В англійській мові лексема
event [ɪˈvent] n багатозначна з усією повнотою українських відповідників: 1. подія, важливе явище, значний факт; 2. випадок, пригода; 3. наслідок, результат; 4. захід (вечір, прийом тощо); 5. епізод; 6. спорт. змагання; 7. вид спорту; 8. спорт. номер (у програмі змагань); 9. ядерне перетворення; 10. такт (двигуна) (АУС, с. 470).
Вживати в нашій мові неперекладний англізм івент – це те саме, що казати в українській оповіді російське “собитіє” чи польське “wydarzenie”. За логікою англоварваристів плаття чи сорочка – це вже також архаїка з бабусиної скрині, бо по-модному й глобальному – це dress and shirt.
До слова, як свідчить текст концепції цієї школи ThinkGlobal та її просування у Львові, московського суржика там ще більше, ніж англійського, що є неабияким показником не лише дуже низького мовно-професійного рівня глобопедагогів, але і їхньої ментальної залежности від чужих культур і держав: ставити перед собою задачу замість завдання, підростаюче покоління замість юнацтво, молодь чи юнь, розвиваючі ігри замість розвивальні, в залежності від потреб замість залежно від, притримуватись правильного харчування замість дотримуватись, продукти виключної якості замість особливої якости, огороджена територія замість загороджена, на вибір пропонується замість пропонуємо, більш того у учнів, замість в учнів, кубік Рубіка замість кубик Рубика, за рахунок школи замість коштом школи, наступні напрямки розвитку замість такі напрями та ін. – словом, увесь набір кричущих помилок на всіх мовних рівнях: від лексико-семантичного, словотвірного, фонетичного до синтаксичного (5).
І це поряд із приписом у Концепції, що їхньою навчальною ціллю (замість, звісно, метою) є володіти “грамотною і чистою мовою”.
Ті, хто колись були ревними інтернаціоналізаторами-русифікаторами в часи СРСР, сплодили дітей, що стали сьогодні не менш ревними глобалістами-англіїзаторами. Проте для власної порожнечі чи вади треба використати пристойну лексику типу “патріотизму із зовсім новим сенсом”…
Найшли, Несли, несли з чужого поля І в Україну принесли Великих слів велику силу, Та й більш нічого.
Література 1. Згуртування учнівського колективу. Презентація до просвіти педагогів “Тимбілдинг в школі. Як згуртувати учнівський колектив?”.
2. Концепція освітньої діяльності приватного закладу освіти Think- Global.
3. Павліченко Тетяна. З чого все почалось.
3. Філософський словник. За ред.
В. І. Шинкарука. К.: ГР УРЕ, 1986, с. 480. 796 с.
4. ThinkGlobal відтепер у Львові.
З блокнота журналіста · “Троянди сотнями – барвистими килимками “окупували” місто. Чудова окупація, квіткова!” · с. 4сторінка оригіналу ↗ Влітку вкотре за час неоголошеної війни завезли гуманітарну допомогу військовим ООС і цивільним прифронтової України. Уперше з ними поїхала і я, бо власними очима світ побачиш інакше... Власне, тема війни мені й так близька: з володимирецькими во" лонтерами я від часу загибелі земляка Володимира Шеляга, та й чоловік – “атовець” з 2016 року. “Яка різниця/Какаяразница” – про ці новітні постулати життя в матеріалі.
Людмила БОСИК, голова Володимирецького районного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Фото авторки
Безлюддя. Може, через спеку, а швидше – через війну. На Донеччині безлюддя у містах і селах прифронтової зони явище звичне. Як і покинуті житлові масиви, розбиті заправки, підприємства. А от дороги вже відремонтовані.
Наша волонтерська делегація до Авдіївки прибула опівдні, проїздом: володимирчани Микола Юрах, Олег Мозуль, дубровичани Світлана Правник, Тарас Баїк та сарненчанин Володимир Мельник тут не вперше, тому усьому побаченому дивуюсь лише я.
Авдіївка – приречена сусідка Донецька “Авдіївка – це Україна!” – на в’їзді до міста великий вказівник у синьо-жовтих кольорах чітко маркує власність держави Україна. Багато черешні, шовковиці у місті, амброзія і барвисті польові квіти – на узбіччях і полях. Поміж зелені дерев – будинки з бито-трощеними сліпухами-вікнами, балконами або й геть зруйновані вибухами. Більшість стін – у вибоїнах-ранах від куль і снарядів різного калібру. Що цікаво – будинки найбільш пошкоджені в окремих мікрорайонах. Як мох росте на деревах – лише з північного боку, так авдіївські будинки зрешечені вибухами лише з півдня. А на півдні від міста, за шість кілометрів, вже Донецьк. Окупований російськими найманцями. Отак і моделюєш гірку правдоньку – хто стріляв і звідки. Місто втягнули у війну ще у квітні 2014-го. До жовтня 2018 року в Авдіївці загинули 70 військових та до сотні дітей і дорослих. Окрім тактичної важливості міста, у ньому також працює один із найбільших у Європі – Авдіївський коксохімічний завод. Проїжджаємо “промку” і коксохім – димота ще за кілька кілометрів! Смердюча і їдка, вона величезними хмарами тягнеться за вітром, у всі щілини автобуса пробирається і дере трахею. Екологія? Не чули – мабуть, скажуть керівники велетня.
“Дев’яточка” – розбомблена дев’ятиповерхівка, що стала світовою легендою. Відомий мурал-портрет авдіївської вчительки-україномовниці на стіні, по вулиці Молодіжна, 20. Будинок – “разукрашка”, з найбільш постраждалим фасадом, дивиться прямо на окупований Донецьк очима літньої жінки – мурал вражаюче фотографічний! Австралійський художник Гвидо ван Хелтен, ризикуючи життям, наносив портрет на стіну фактично на очах у сепаратистів. Тож околиця Авдіївки має своє обличчя, свою історію – трагічну й сумну. Кличе мене Світлана Правник до сусідніх будинків, що навпроти, і показує навколишню руйнацію – четвертий поверх багатоквартирки частково знесений прямим попаданням з крупнокліберної зброї і тепер затягнутий брезентом – люди живуть за вцілілою стіною. Мозаїка уламкових пошкоджень на стінах у порівнянні з руїнами – дрібниця. З підозрілістю на обличчі повз мене зі Світланою пройшла місцева пані. На наше “Добрий день” не озвалась. У всьому кварталі розстрільні будинки – попри спеку холод жаху бере за плечі. “Це промка, бро” – сказав мені військовий, взявши за плече і відвівши від воріт одного з десятка покинутих подвір’їв на околиці Авдіївки. “Подзьобані” металеві ворота, забиті вікна і зарослий двір добротної будівлі поряд із Меморіалом загиблих захисників Авдіївки я хотіла зняти на відео і зафільмувати деталі війни. Але там інші правила – на узбіччя, а тим більше на подвір’я заходити заборонено, бо небезпечно. Міни чи нерозірвані боєзапаси під ногами – смертельний сюрприз “рускава міра”. Чимало місцевих жителів загинули саме через таку необережність. Меморіал, що облаштовували вручну патріоти й воїни, нині реставрується. Тут наші капелан Микола Юрах та священник ПЦУ Тарас Баїк помолились – територія всіяна смертю-уламками. Тут місце пам’яті майже сотні загиблих українців-захисників Авдіївки. Під ногами уламки снарядів, поряд залишки мертвого металу – розірваних прямим влученням українських танків. Поруч – реконструйований бліндаж-музей і кількадесят флагштоків під бригадні прапори. Мінне поле поряд із містом.
Отак просто: їдеш дорогою, праворуч рейки вже давно мертвого тролейбусного шляху на Донецьк, за колією пишне польове різноквіття і… міни. А табличка-попередження, як у фільмах про Другу світову – “Стоп! Мины! Не покидайте дорогу! Территория вдоль дороги заминирована! В случае опасности звоните 101!”. Прозріваю: люди, двадцять перше століття! І війна? Із золотими донецькими ланами окрема історія, вона трагічна. Коли в регіоні стихли бої і відступив фронт, аграрії взялися до впорядкування землиці. Біда приходила зненацька – техніка разом з водіями у полях почала підриватись. “22.12.2020. Внаслідок застосування представниками незаконних збройних формувань невстановленого вибухового пристрою, 20 грудня 2020 року, близько 18:50, під час виконання сільськогосподарських робіт на полі поблизу с. Кам’янка Ясинуватського району знищений трактор марки John Deere та поранений 41-річний водій. Постраждалого госпіталізували. До цього повідомлялося, що сепаратисти на Донбасі обстріляли трактор зі станкового протитанкового гранатомета. Поранений цивільний”, – повідомляє Донецька обласна прокуратура. Нерозірвані уламки “міра” чатували зі своєю порцією смерті на землеробів Донеччини. І не всі випадки показували в новинах, і нікому з орачів і сівачів не хотілося йти у ті родючі чорноземи. Отака вона, “пастораль ХХІ століття”: “на Донеччині підірвався трактор…”, “на Луганщині тракторист підірвався…”, “вибухова посівна…” “Дякую за українську” – з усмішкою сказала мені вулична продавчиня шовковиці у центрі Авдіївки. Ми спинились, щоб купити води. Спека волонтерського буса, штиль пропеченої вулиці і вже тридцятигодинна дорога вимотували. Поряд, у затінку каштана, сиділа жінка – продавала чорну шовковицю: по 20 і 10 гривень порції. Питаю, купую, дякую. Українською. І вона мені у відповідь українською. І отак, усміхаючись, каже: “Дякую за українську”. Знов нове і дивне відчуття потойбіччя. Розмовляємо. Виявляється, вона з Київщини, а тут замужем і радіє нагоді поговорити рідною… Знов прозріваю: я вдома, в Україні і на чужині водночас, чую себе чужинкою. А мої волонтери укотре попереджають: не відходь далеко сама, про всяк випадок.
Бахмут – місто троянд і прапорів У розпал боїв за Дебальцеве Артемівськ (так тоді називалося місто) став порятунком сотням захисників – місцеві лікарні приймали поранених, парамедиками стали чи не усі лікарі та медсестри. Вразила кількість троянду сьогоднішньому Бахмуті: вони ще за кілька кілометрів від міста, біля вказівника, вони пообіч доріг і на квітниках перед будівлями, вони сотнями – барвистими килимками “окупували” місто. Чудова окупація, квіткова! Прапори України і міста Бахмута ілюмінують вгорі знайомими барвами через кожні кількадесят метрів на стовпах та тролейбусних дротах – місто навмисне заявляє: “Бахмут – це Україна!”
Залізне. Партизанські грядки Поки розвантажувались з гуманітаркою у Залізному, у релігійному притулку, я почимчикувала до будинків навпроти – глянути на життя-буття місцевих. На маленькому городику поралась бабуся, років сімдесяти. Я привіталась. Українською. Розговорились. Звати її Любов. – Все дорого у нас. Комуналка, свет, а работы нет, зарплаты нет. Кто мог или есть куда – повыехали. А нам, старым, куда деваться? Вот дочка со мной живет – нет работы. Двое детей малых. Муж три года назад умер. Были шахты – наших там сорок две тысячи работало. Теперь только полторы тыщи шахтеров осталось. Куда всем деваться? Рядом комбинат “Бекон” – вот только там работа. Я инвалид детства. Тыщу семьсот получаю. После оплаты комуналки шестьсот гривен остается на жизнь. А что за них на месяц можна купить для троих? Вот хорошо, что грядка да Танька (Тетяна Соловйова, опікунка місцевого релігійного притулку) выручают, – розказує пані Любов, перебираючи жменю кропу. Гукнула вона до розмови ще й сусідку по городику – пані Валю. Розпитую – розказують. З грядками окрема історія. Грядки обкрадають. І без того марненьке буття картоплі у заростях бур’янів – так ховають врожай від наркоманів-злодіїв. Кажуть, важко зібрати і огірки, і картоплю. От у них сусід огородив грядку і колодку почепив. Направду, мені трохи було смішно з тої городоогорожі: більш-менш рівні гілки акації чепурненько організовані в трижердкову перешкоду. І колодка! Мда, думаю, захист солідний. Про телебачення і радіо питаю: звідки ж новини черпають залізненці? Кажуть жінки, що нема у них українських телеканалів. Якщо хтось має “тарілку” – може, й дивляться, але це рідкість. Попросила показати побут. Пані Валя неохоче погодилась, але лише двір, бо “нечего там смотреть, денег нет, ремонта нет лет двадцать, разруха у нас”. Щоб довго не описувати гнітючі враження від огляду, скажу одне: це не поліщуки з доглянутими квітничками і обійстями! До слова, вже йдучи назад з ексклюзивної екскурсії залізненськими дворами з пані Валею, розминулися з похмурим бородатим чоловіком, сусідом моєї поводирки. Той споглядав за нами збоку, здалеку. Але вже минаючи його, почули вслід: “ Что, сучка, за гуманітарку бандєрам прадалась?..” Мене не було хвилин п’ятнадцять, та колеги-волонтери вже спохватились і стривожились, тож “на горіхи” я за самоволку отримала: “Ти розумієш, де ти? Тут не можна так відходити!” От вам і єдина Україна – бійся ворога, прийшовши з добром.
Цивілізація і мілітаризація поруч Змішані відчуття, коли потрапляєш в інший світ, мілітаризований. Полісся і Донеччина: той самий час доби, та сама пора року, та сама країна. Але ТУТ і ТАМ – антонімічна геолокація реальності і дуже близька, буквально за пару кілометрів війна. Минаєш Ізюм по майже ідеальній дорозі – і ти в житті, де немає півтонів, піввіри і одразу видно, хто і що є справжнім, а хто і що – ні. Червоно-біле ряботіння блокпостів, перевірки наших документів військовими патрулями, пояснення причини виїзду на територію, огляд вантажу і побажання “щасливої дороги!” – цього було так багато, що згадки злились в одну думку: “так, є час кидати каміння, а є час збирати… чи пожинати плоди своїх дій чи бездіяльності”. Порадували дороги. Не скажу, що це було несподівано, але дивно, бо дороги добрі! Це вже потім, у глибинці викрутасів місцевих путівців, почались бовтанки ресор. Не все фотографувала. Не все зможу розказати і показати. Краще наберіть знайомих захисників чи родичів, розпитайте самі і підтримайте хоча б добрими словами. Низький уклін тим, хто ТАМ за мирне життя ТУТ, в Україні – воюючій із зайдами країні.
Український шлях · “Досі перед очима: вранішні напівсутінки, мотоцикл із люлькою і велетенський синьо-жовтий стяг, наче крило, над моїм Луганськом”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ 9 березня 1990 року. Валерій та Лариса Мусійчуки із синами під першим у Луганську синьо-жовтим прапором
Олена БОНДАРЕНКО 1
грудня 1991 року в Луганську було холодно, мокро й вітряно. Але в маленькій кімнатці на 16-му поверсі готелю “Луганськ”, що її орендував рухівський штаб Референдуму та виборів Президента України, стояла спека від повітря, нахуканого людом, котрий сопів, дістаючись на поверх пішки (через наглухо відключеного ліфта), тлумився, люто палив і “нушокав” з порогу ледь не щомиті. “Ну, шо там?” – одне з дивовижних запитань, до якого періодично вдаються українці за різних ситуацій. У нашому випадку йшлося про зведення “з полів”. Про
Той самий “Словарь…” Грінченка фальшування, з якими доведеться стикатися згодом, тоді ніхто й гадки не мав, однак усе-таки – чи пускають, наприклад, спостерігачів? Чи не контролюють голосування? Словом, щось таке. Потому хвиля сама собою спала, і в кімнаті лишився хтось із сихівських рухівців (наші “шефи”, вони вже місяць до того вахтово працювали в області – на агітації, потім – спостерігачами, уклін Романові Шмідту і всім-усім. Окремий респект – львів’янину Зенику Гузару, який тоді й гадки не мав, що колись стане… заступником голови Луганської облдержадміністрації). Запала тиша. Час від часу телефонували з Києва – переважно Михайло Бойчишин – і теж “нушокали”. Не було куди бігти, не було чого розклеювати, розвішувати і роздавати. Нарешті з’явилося відчуття втоми. З маленького календарика, зіпертого на підвіконня, підбадьорливо усміхався наш кандидат у Президенти В’ячеслав Чорновіл. Ми вірили, що він переможе. Ми були страшенно романтичній ущерть сповнені ілюзій.
Пізньої ночі “нушокали” до Києва вже ми. Дізналися, що перемагає Кравчук. Чорновіл тоді “взяв” 23,27%, у тому числі 9,94% – в Луганській області. А ще дізналися, що перемагає Україна… Під ранок 2 грудня задрімала просто за столом. Розбудив урочистий голос дикторки на радіо: “Доброго ранку, незалежна Україно!” Я подивилась у вікно і побачила в напівсутніках молоденький білий-білісінький сніг. А вулицею Оборонною мчав мотоцикл із коляскою (в нас кажуть – із люлькою), в ній підстрибував мій заступник у Крайовому Русі, водночас – голова міського Руху Валера Мусійчук і несамовито щось волав, напевне: “Слава Україні!”. І над ним, як велетенське крило, летів просто в сіре луганське небо величезний синьо-жовтий стяг… В. М.: Вперше в новітній історії Луганськ побачив синьо-жовте знамено 9 березня 1990 року. Їх було два – вночі напередодні їх власноруч виготовили мій кум Петро Білоус із дружиною. Того дня луганські рухівці на честь Дня народження Великого Кобзаря проводили акцію благоустрою в парку імені Тараса Шевченка. День був сонячний, теплий. І в променях березневого сонця запалав наш стяг! Він, до речі, зберігається у мене… О. Б.: З твоїм ім’ям у місті пов’язували цілу купу рухівських справ. Ти їх просто на ходу придумував. От, скажімо, домоглися назвати велику книгарню в центрі ім’ям Бориса Грінченка і подарували портрет автора першого українського тлумачного словника… Ні, ти сам розкажи. В. М.: Та це сталось якось спонтанно. Я завжди багато читав (і читаю), оті відвідував книгарні – й цю, зокрема – часто. Продавчині вже мене добре знали, як і мої уподобання. Одного разу запропонували придбати “Короткий тлумачний словник української мови”. Я взяв його до рук і жахнувся: там були суцільні кальки з російської, як-от “пластинка”, а не “платівка”, “апельсин”, а не “помаранч” тощо. З продавчинями завів про це розмову, до якої згодом долучилася завідуюча магазином. Я їм розповів про “Словарь української мови” Бориса Грінченка, на що отримав зауваження: мабуть, не “Словарь”, а “Словник”. Тоді я запропонував таке: якщо доведу свою правоту, вони на день народження Грінченка прикрасять книгарню його портретом. Погодились. Невдовзі звернувся до Бориса Вжесневського, і мені з То-
Під час акції “Дзвін-91”
ронто надіслали фотокопію першої сторінки “Словаря…” видання 1909 року. Отже, 9 грудня в присутності рухівців (ну, ти пам’ятаєш) книгарню прикрасили великим портретом Бориса Грінченка. Тоді мий запропонували надати їй ім’я видатного вченого. Заперечень не було… О. Б.: Коли все починалося, ти працював на тепловозобудівному заводі (“завод ОР”, як він тоді називався). Ви з Ларисою (дружина Валерія Мусійчука. – О. Б.) закінчили Київський політехнічний, отримали скерування до Луганська. Здається, мешкали спочатку в гуртожитку, згодом з’явилося власне житло. Народилося двійко синів… Словом, звичайна родина. Хіба що замість радянської попси ти слухав “Pink Floуd” і багато читав. А потім став до рухівських лав. Що тебе покликало?
1991 рік, Луганськ. З Юрієм Щекочихіним
В. М.: Скільки себе пам’ятаю, був небайдужим до долі України. Можливо, тому, що народився і виріс на Волині, в краї, про який співається: Десь там далеко на Волині, Зродилась армія УПА… Тож тільки-но випала нагода прислужитись Україні, відразу прийшов до Народного Руху. О. Б.: У похмурі 90-ті твої здібності й вік якраз цілком відповідали образові молодого таланта, який лине шукати кращої долі поза Україною. Чому лишився? Чому в Луганську? І чому зрештою залишив Луганськ? В. М.: Чому Луганськ?.. Коли відбувалося скерування після закінчення КПІ, пропозиції були різні, але всі міста, окрім тодішнього Ворошиловграда, перебували за межами на той час іще УРСР. Ми ж із Ларисою вирішили, що з України не поїдемо, тому й обрали тепловозобудівний завод. А ще, як ти зауважила, були пропозиції виїхати до… Австралії! Там мешкали бабця Лариси та ще деякі родичі, вони нас запрошували: мовляв, з вашим інженерним фахом будете добре забезпечені. Але я ніколи не уявляв себе відірваним від української землі, її турбот, людей. У Луганську ми прожили 10 років, а потім виїхали на батьківщину. По-перше, я завжди хотів повернутися на рідну Волинь, подруге, батьки старілися, треба було їх доглядати. Довго шукали варіанти обміну (ринку нерухомості тоді практично не існувало, лише зароджувався), і коли з’явилася така можливість, одразу нею скористались. О. Б: “Той, хто любить, пови-
Валерій Мусійчук. 2021 рік нен поділяти долю того, кого він любить”, – сказав якось один із твоїх улюблених письменників… В. М.: Тому я в Україні! Багато різних споминів. Передусім – знайомство з чудовими людьми, справжніми патріотами України. Пам’ятаю Олеся Дудника, прекрасного художника і скульптора, українські вечірки у нього в студії. Пишаюся знайомством з Юрієм Щекочихіним, паном Юрієм Козовським, добродіями Шмигельським та Глузданем. Не забуваю і всіх рухівців, з якими під час ГКЧП ми – невелика жменька – вийшли на вулицю з нашими стягами і плакатами проти хунти… Особливо пишаюсь організацією маршу “Дзвін-91” та концерту гурту “Кому Вниз” у палаці культури в Луганську – першому і наразі єдиному. Обіцяв Андрієві Середі (лідер гурту. – О. Б.), що організую йому там ще один концерт… Дасть Бог, може, ще організуємо… О. Б.: Якби доля склалася так, що у 2014-му ти мешкав у Луганську, – що робив би? Виїхав? Очікував на повернення наших? Узяв до рук зброю? В. М.: Без сумніву, взяв би зброю. А ще якось подумалося: коли б у 2014-му в Луганську була наша команда з 1990–91-го, того, що сталося, могло й не статись… О. Б.: Зброю до рук узяв твій товариш і кум, що про нього ти вже згадував, – Петро Білоус. Він був серед нас одним із найпалкіших патріотів. Як склалася його доля? В. М.: Наскільки мені відомо, Петро після АТО осів десь на Поділлі, живе мирно та спокійно. Останнім часом зв’язку з ним, на жаль, не мав. О. Б.: Напевне, у рідному Луцьку тобі дихається вільніше. Але чи згадуєш Луганськ? Як думаєш, що буде? І чи буде? В. М.: Луцьк – моє рідне місто, місто дуже гарне, старовинне. Не закохатись у нього неможливо! Коли до мене приїздять друзі чи колеги-ріелтори (наразі я є директором “Волинського агентства нерухомості”), залюбки проводжу їм екскурсії Луцьком. Луганськ згадую завжди: і через постійні медійні приводи, і тому, що це частина мого життя. Що буде? Все буде Україна! О. Б.: Маєш двох уже дорослих синів. Якими ти їх виховав? В. М.: Звичайними порядними людьми. Звісно, патріотизм у нашій сім’ї – неодмінна риса. Сини працюють у сфері IT- технологій. Старший мешкає з нами, в Луцьку, молодший, Тарас, – у Львові. Маю вже і внука Івана. О. Б.: Знаєш, багато чого забувається. Але є речі, які вкарбовуються в пам’ять назавжди. От і мені досі перед очима: вранішні напівсутінки, молоденький сніг, мотоцикл із люлькою і велетенський синьожовтий стяг, наче крило, над моїм Луганськом. І щасливі, світлі, рідні обличчя моїх друзів-рухівців, які береже вдячна пам’ять…
30 вересня 2021 р.
Ексклюзив · “Її заарештують у жнивний сонячний день. І на тому закінчиться квітуче, як липова крона, життя”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
просто сама собі по дорозі вирішила, коли мене Людмила (якої не знала) запитає псевдо, я відповім їй – “Гризня”, але вона не запитувала, а я не говорила”... Однак уже наступного дня, 11 вересня, на допиті Раїса визнала себе повністю винною у пред’явленому звинуваченні за ст. ст. 54- І “а”, 54-ІІ КК УРСР і заявила, що працювала зв’язковою УПА добровільно. 14 вересня 1944 року начальник Кременецького слідчого відділу ББ УНКВС Пазій Лісіцин провів очну ставку між Коновалюк Раїсою і Липкою Людмилою, на якій вони підтвердили, що домовилися носити грипси одна до одної… що Раїса принесла грипс із Соснівки в Кордишів один раз… що в жодному селі зв’язкових вони не мали і пошти нізвідки не отримували. Незважаючи на свідчення про “один-єдиний раз”, 16.09.1944 р. лейтенант Пазій Лісіцин з н а - й ш о в, що “Липка Л. О. зрадила Радянській Батьківщині, стала на службу банди УПА, завербувала у зв’язкові Коновалюк Раїсу, через яку отримувала грипси із Соснівки і вручала їх бандитам УПА. Таким чином, Липка Людмила обвинувачується за ст. ст. 54-І “а” і 54-ІІ КК УРСР”. У довідці-характеристиці, виданій Шумському РВ НКВС, сказано, що “Кордишівській сільській раді про участь Липки Людмили в УПА нічого не відомо”, проте слідчі зробили все, аби на папері участь Липки була “сформульована” за всіма процедурами чекістського суду. 19 вересня 1944 р. начальник слідчого відділу ББ УНКВС Пазій Лісіцин оголосив обвинуваченій Липці Людмилі, що слідство завершено і матеріал направляється прокуророві.
Постанова про арешт Людмили Липки від 23 серпня 1944 р.
Ексклюзив · “Її заарештують у жнивний сонячний день. І на тому закінчиться квітуче, як липова крона, життя”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Галина ДАЦЮК, журналістка Анатолій ЛУКАЩУК, історик Липа на церковному подвір’ї заквітувала так сильно, як востаннє. Її медоносна крона накрила білим куполом пахощів дзвіницю, ставок, солом’яні дахи і людей, що заклопотано прошкували повз храм. Часом вночі біля липи спинялася дівчина, тихенько клала в дуплявий стовбур майже невидимі білі папірці та йшла. Через якийсь час – вже інша – невидимо забирала їх. І цих дівчаток липі найдужче хотілося огорнути білим цвітом, одгородивши від біди… Мине якийсь місяць, і дівчата згадають її ім’я – “липа коло церкви” – на пристрасних допитах. Одна з дівчат, які приходили до дупла, носитиме її прізвище – Липка, ім’я – Людмила. Її заарештують у жнивний сонячний день. І на тому закінчиться квітуче, як липова крона, життя… А далі – чужа мова, чужі люди і чужий світ гострим серпом підріжуть долю і стиснуть так, що “ні дихати, ні жити”. “23 серпня 1944 р. оперуповноважений Шумського РВ НКВС Яковлєв, розглянувши матеріал про злочинну діяльність Липки Людмили Омелянівни, 1927 р. н., українки, знайшов, що під час окупації села німецько-фашистською владою, в грудні 1943 року вона добровільно всту-
Мама Марфа Феодосіївна на спецпоселенні в Нікілеї пила в банду УПА і працювала на посаді зв’язкової до 23 серпня 1944 р., переправляла пошту, яка надходила із Соснівки від зв’язкової Коновалюк Раїси, і передавала бандитам УПА, – постановив Липку Л. О. піддати арешту”. 20 серпня 1944 р. у Шумську була допитана Коновалюк Раїса, 1929 р. н., із Соснівки, яка розповіла, що під час окупації села німецькими військами працювала у своєму господарстві. А в грудні 1943 року вступила в члени УПА як зв’язкова під псевдо “Гризня”. Слідчим вона пояснювала, що зимового вечора невідома жінка у військовій формі, з двома медалями “За бойові заслуги”, озброєна автоматом, дала їй пакет, запечатаний сургучем, із написом “грипс”. Вона сказала Раї занести це в Кордишів і пояснила, в яку хату передати. І от вона принесла пакет у Кордишів, розшукала будинок, зустрілась із дівчиною (“прізвища не знаю дотепер”) і передала їй пошту. Дівчина відписала, що пакет отримала, і Рая передала записку невідомій громадянці у військовій формі. “Жінка, що вручила пакет, була високою, з тоненькою талією, білявкою, обстриженою “під кружок”. А та, якій я передала пошту в Кордишеві, мала років 16, зросту середнього, чорнява, проживає навпроти церкви. Працювала я зв’язковою УПА до травня 1944 р. У травні була мобілізована на оборонні роботи і зв’язок з УПА
Михайло Липка, 1951 р.
втратила. Коли приїхала з оборонних робіт, до мене ніхто з повстанців не приходив. Все у нас було таємно, тому я знаю тільки, хто мені передав пошту і кому носила. Інших нікого не знаю. Склади, які були в нашому селі із хлібом, всі відкопані, а чи є зі зброєю – не знаю. Де ховаються повстанці, мені не відомо”. Їх зведуть удвох 25 серпня 1944 р. в Шумському РВ НКВС. Оперуповноважений Яковлєв проведе очну ставку між обвинуваченими Коновалюк і Липкою, під час якої Раїса скаже, що носила пошту Людмилі. Але дівчата запевнятимуть, що підтвердити це ніхто не зможе, бо то була велика таємниця, хіба один раз “моя сестра Лукія бачила дівчину з Соснівки”… Процес було запущено. І хоча злочини Людмили ще не встано-
Спецпоселенець Володимир Липка вили, проте в документах слідчої справи йдеться про “злочинницю” Липку Л. О. В анкеті, заповненій Шумським РВ НКВС у день арешту, 23.VIII.44 р., вказано, що професія її “хлібороб”, що хати і паспорта у неї нема і “до 1917 року теж не було”, і “ні в білій, ні царській армії вона не служила”, а з грудня 43-го – учасниця банди УПА, маленького зросту, чорноволоса, очі сірі, фотографії не має, направляється до Кременецької в’язниці. Оперуповноваженому Шумського РВ НКВС Яковлєву Людмила розповіла, що приблизно о 7-й годині ранку її затримали співробітники НКВС біля хати. “Я в цей час ішла в поле, з намірами в’язати хліб. Разом зі мною затримали мого брата Липку Петра і швагра Балюка Пилипа, які ховалися в клуні нашого господарства”. Сказала, що вступила в УПА недавно. “Вночі постукали двоє. Я вийшла з хати, і невідомі озброєні вояки завели мене до воріт перед сільською церквою, де росте липа з дуплом. Хлопці сказали, що я повинна забирати тут грипси, носити в Соснівку і передавати одній дівчині. Цієї ж ночі ми пішли в Соснівку, і мені показали, де живе дівчина. Наступного дня в Соснівці ми зустрілися удвох і домовилися носити одна одній грипси: я – в Соснівку, а вона – в Кордишів.
Я розказала, де живу, і приблизно 15 липня вона принесла маленького пакетика, запечатаного сургучем. На ньому було щось написано дрібним шрифтом, але я не розібрала. Нічого не сказавши, вона пішла, а я поклала грипс у дупло липи. Наступного дня грипса не виявилося, напевно, його забрали. Згодом я систематично перевіряла дупло, щоб відправити пошту в Соснівку, але грипсів не було. Останній раз дивилася вчора – там нічого не було. Сьогодні ще не заглядала, бо рано-вранці пішла в поле на жнива. По дорозі почула постріл у селі і зупинилась. Мене наздогнала якась жінка і сказала, що затримали мого брата Петра. Тоді я вернулась додому, де мене арештували. Я злякалась і сказала, що це не моя хата, бо боялась, що мене битимуть. Прізвища та імені дівчини з Соснівки я не знаю. Вона молода, років 15, низенька, має довгі русяві коси, одягнена в полотняну спідницю, боса. Двоє вояків, які запропонували носити грипси, мені невідомі, куди пішли – не знаю. Один був у червоноармійській шинелі, говорив по-російськи, а другий поукраїнськи. Жодних прикмет вночі не змогла розібрати. Будучи зв’язковою, псевдо не мала, зброї також не мала. Мій брат Липка Петро в УПА не перебував, був увесь час вдома, в березні 1944 року захворів, а після одужання переховувався в очереті на ставку. Швагро Балюк Пилип під час переходу фронту був мобілізований червоноармійською військовою частиною за фірмана, повернувся через місяць, після чого переховувався від мобілізації у себе вдома, на хуторі”. На допиті 10 вересня 1944 р. в Кременці Коновалюк Раїса від своїх свідчень відмовиться і скаже, що лише один раз передала грипс Липці Людмилі. “Свідчень у своєму протоколі допиту від 20.08.44 р. не підтверджую – я таких свідчень не давала. На допиті я заявляла, що в УПА не перебувала і тільки раз 1944 р. носила грипс із Соснівки в Кордишів. Псевдо не мала,
28 жовтня 1944 р. ВТ військ НКВС Тернопільської області у складі майора Баранова, капітана Позднякова, юриста Арсеньєва, при секретарі Мініній, за участю капітана Посоха визначив: справу прийняти до виробництва, обвинувачувальний висновок затвердити, Коновалюк Р. П. і Липку Л. О. передати суду за ст. ст. 54-І “а” і 54-ІІ КК УРСР. Призначити до слухання в закритому судовому засіданні без участі звинувачення і захисту, без виклику свідків. Слово Військового трибуналу, як гострий меч: “Зв’язкова Коновалюк не раз доправляла пакети із Соснівки в Кордишів, де вручала зв’язковій Липці, котра передавала бандитам УПА. На основі викладеного визнав пред’явлене звинувачення Коновалюк і Липки доведеним”. Вирок чекав страшний: “Липку Людмилу на основі ст. ст. 54-І “а”, 54-ІІ КК УРСР піддати вищій мірі покарання – розстріляти. Коновалюк Раїсу на основі ст. 54-І “а” КК УРСР позбавити волі в ВТТ терміном на 10 років з наступною поразкою в правах на 5 років. Вирок оскарженню не підлягає”. Однак невдовзі вирок ВТ було скасовано. “Цілком таємно. Злочин Липки Л. О. матеріалами справи встановлено, але застосування до неї вищої міри покарання за обставинами справи не викликається необхідністю, її злочин підпадає під ознаку ст. 2 Указу від 19.IV.43 р. Прошу: вирок ВТ від 11 листопада 1944 р. по відношенню до Липки змінити: перекваліфікувати злочин за ст. ст. 54-І “а”, 54- ІІ КК УРСР на ст. 2 Указу від 19.IV.43 р., а мірою покарання визначити висилку на каторжні роботи”. Визначенням ВТ військ НКВС Українського округу від 16 січня 1945 року ВМП засудженій Липці Людмилі замінили 15 роками каторжних робіт. Коновалюк Раїсі скасували поразку вправах. Раїсі на той час виповнилося 15 років, Людмилі – 17. Коновалюк Р. П. звільнили 18 травня 1954 р. по відбутті 10!річ! ного терміну покарання. 9 квітня 1956 року її було звільнено зі спецпо! селення з Булаївського району Пів! нічно!Казахстанської області. Проживала Раїса в Кривому Розі на Дніпропетровщині. Реабілітована 10 вересня 1992 року. Липку Л. О. звільнили із Ворку! тинського ВТТ достроково, 28 липня 1954 р. Проживала в Респуб! ліці Хакасія (РФ), м. Саяногорськ, Заводський мікрорайон. Реабіліто! вана 28 серпня 1992 року, через 48 років після арешту. Усю сім’ю Липки Л. О. восени 1944 р. вислали “в адміністратив-
У верхньому ряду: ліворуч — сестра Лукія, брат Михайло з дружиною Валентиною, Людмила, дружина Івана Тамара, брат Іван; нижній ряд: брат Володимир, дружина брата Василя Галина, мама Марфа, племінники Олексій та Марина (діти Володимира), дружина Володимира Катерина, няня, яка жила в родині як рідна
Ексклюзив · “У Нікілеї в Іркутській області досі є ціла вулиця Липок, де сім’я побудувалась. Там так і кажуть: “Йду на вулицю Липок”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ному порядку” на спецпоселення в Іркутську область, спочатку в Нижнєудінськ, згодом в Зіму, а потім в Нікілей (РФ). І це була Голгофа ще однієї волинської родини. У відкритій НКВС 1944 р. справі на сім’ю “АУБ” (активної учасниці банди) записано: “До складу сім’ї Липки Л. О. входять: мати – Марфа Феодосіївна, 1894 р. н., українка; батько – Омелян Петрович, 1892 р. н., українець; бабця – Олександра Семенівна, 1874 р. н., громадянка СРСР, утриманка; брат Володимир, 1930 р. н., брат Іван, 1932 р. н., брат Михайло, 1934 р. н., брат Василь, 1937 р. н. Членам сім’ї було відомо, що Липка Л. О. була активною учасницею банди УПА, а тому вважав би вищеперерахованих членів сім’ї АУБ вислати в східні області СРСР”.
Весілля Людмили Липки і Миколи Слободчакова
Невдовзі вийшла постанова: “На підставі наказу НКВС СРСР – Генерального комісара Державної безпеки товариша Берія від 31 травня 1944 року за № 7129 членів сім’ї бандитки Липки Л. О. виселити в Красноярський край”. 26 травня 1945 р. Особлива нарада при НК Внутрішніх Справ СРСР постановила: “Сім’ю Липки Л. О. у складі Омеляна Петровича, Марфи Феодосіївни, Олександри Семенівни, при них четверо дітей, як членів сім’ї учасника банди УПА, заслати в Омську область терміном на п’ять років, рахуючи термін з 25-го жовтня 1944 р. Майно конфіскувати”. Найменшому виселенцю виповнилось 7 років, найстаршій – 70. Їхнє майно було конфісковане ще в Кордишеві, тому їхали до пункту призначення голі-босі… 1999 року, в незалежній Україні, співробітник УМВС в Тернопільській області Ліхачов, розглянувши на підставі заяви Липки Володимира матеріали архівної справи № 11627, встановив, що постановою позасудових органів, в адміністративному порядку, 25 жовтня 1944 року із села Кордишів виселені на спецпоселення в Іркутську область “члени сім’ї учасниці підпілля ОУН- УПА Липки Л. О.”. Під наглядом спецкомендатури перебували: Омелян (помер 1 травня 1945 року), Олександра (померла 6 червня 1945 року), Марфа (звільнена 9.05.1958 року), Володимир, Іван, Михайло, Василь (звільнені 12.05.1958 року) – на підставі Указу ПВР СРСР від 28.03.1958 року. Беручи до уваги, що ніхто з вищевказаних осіб засуджений із політичних мотивів не був, а мало місце їхнє адміністративне виселення, проведене позасудовими органами, дії яких Законом України від 17 квітня 1991 року
“Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” визнані незаконними, керуючись ст. 3 вказаного Закону, вважаю: виселення у 1944 році Омеляна, Марфи, Олександри, Володимира, Івана, Михайла, Василя і конфіскацію майна незаконними, а їх реабілітованими”. Легко сказати – “реабілітованими”. Двоє виселених – бабця Сянька і тато Омелян — реабілітації не дочекаються, помруть під час етапу. Липка О. П. – 1.05.1945 р., Липка О. С. – 6.06.1945 р. Їх поховають на станції Зіма. Хоча в селі переповідають, що хтось із них помер у дорозі, і його просто викинули з поїзда в річку. Тож одна з могил із прізвищем Липка на сибірському кладовищі в Зімі символічна… У процесі допитів, етапування, протоколювання слідчі змінять прізвище Липка на “Липко”, і тим, хто виживе після спецпоселення, доведеться відновлювати правду, щоб одержувати хоча б якусь пенсію. “Начальникові УМВСУ в Тернопільській області В. А. Юрчак від Липки В. О. Я отримав від вас довідку про реабілітацію на себе та моїх братів Івана і Михайла. Але наш соцзабез її не прийняв через те, що в паспортах і свідоцтвах про народження наші прізвища написані “Липка”, а не “Липко”. Тому наполегливо просимо вислати повторну довідку про реабілітацію, з невеликими змінами, щоб закінчення прізвища було на літеру “а”. 23 травня 1999 р.” 2000 р. ЗАГС Шумської районної ради народних депутатів видав копію свідоцтва про народження, у якому записано, що Липка В. О. народився 25.07.1927 р. 14 вересня 2000 р. йому було видано нову довідку про реабілітацію. Таку ж довідку про реабілітацію одержав Липка І. О., який, згідно з копією свідоцтва, народився 09.10.1929 р. Переселені в Іркутську область як “члени сім’ї учасниці банди УПА”, брати, на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 року, мали бути “залишені навічно в місцях обов’язкового поселення виселенців без права повернення на місце попереднього проживання – Тернопільщину”. Тепер, реабілітовані, могли повертатися на батьківщину. Але куди? “Я, Липка Михайло, українець – мова українська, учень радгоспу ім. Фрунзе спецпоселення Нікілей, не жонатий. Прибув на поселення 8 грудня 1944 р. Даю розписку спецкомендатурі МВС в тому, що я разом зі своєю сім’єю залишений на спецпоселенні навічно, і якщо зроблю втечу, то буду притягнутий до кримінальної відповідальності відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 р., яким за цей злочин передбачено 20 років каторжних робіт. Мені оголошена постанова Уряду СРСР № 35 від 13 січня 1945 р. “Про правовий стан спецпоселенців і встановлення режиму в спецселищах” і про те, що без відома органів МВС я не маю права залишати місце поселення. За втечу зі спецпоселення я підлягаю карі в судовому порядку і позбавленню волі терміном до 10 років, в чому і розписуюсь. 9 лютого 1950 року”. Спецпоселенка Марфа, мати “злочинниці” Людмили і чотирьох переселених синів, “проходила” по особовій справі № 422. В її автобіографії записано: “Я, Липка Марфа Феодосіївна, народилася 1894 р. в Тернопільській обл., Вишневецького р-ну, с. Болязуби, в сім’ї Христі і Якима. В селі в школу не ходила. Вийшла заміж. 1944 р. мене з сім’єю вивезли на Сибір… 8 грудня 1944 р. привезена на Зімінський лісозавод, де працювала до 31 грудня 1946 р. Після цього мене привезли в Заларинський ліспромгосп, де працювала з 1946 р. до 1 липня 1947 р. Потім перевезли на ферму Нікілей, де працюю по цей час. Маю при собі синів: Володимира, Михайла, Василя. Чоловік Омелян Петрович помер 8 травня 1945 р. в м. Зіма. Мати Оксана Петрівна померла 8 серпня 1945 р. На батьківщині, в Тернопільській обл., с. Кордишів, проживає моя дочка Балюк Тетяна. Друга дочка, Бабій Лукія, проживає в Миколаївській обл., Жовтневий р-н, зерновий завод ім. Андре Марті. Третя дочка, Липка Людмила, проживає в Комі АРСР, м. Воркута, п/я. Син Липка Іван проживає на спецпоселенні за адресою: Кемеровська область, м. Осінники. Ще мала сина Липку Петра, 1925 р. н., був у Червоній армії, звідки втік і пішов в УПА. І досі невідомо, де він…”. За матір писав син Володимир. Коли сім’ю переселяли в Нікілей, в Осінниках залишився 12- річний син Марфи Іван. Чи захворів, і мати побоялася, щоб не помер у дорозі, чи не мала чим прогодувати чотирьох дітей, чи їх спеціально роз’єднали, але Іван залишився далеко від родини. А Марфа писала прохання. “В Осінниках Кемеровської обл. залишився мій син Іван, якого вислали на спецпоселення, працює в шахтах. Я неодноразово порушувала клопотання про возз’єднання зі мною, але отримувала відмову. Ще раз прошу порушити клопотання перед УМВС по Іркутській обл. і з’єднати сина зі мною. 28.11.1948 р.”. 29 червня 1950 р. матір повідомили, що “виселенець ОУН
Зв’язкова УПА Людмила Липка. Назавжди в Сибіру
Липка Іван включений у список для відправки в Качугський район на возз’єднання і буде направлений в плановому порядку при першій можливості”. Проте можливість не випадала ні в 1950, ні в 1951 рр. Нарешті у справі прочитуємо лист від 6 жовтня 1952 р., у якому 9-й відділ УМДБ по Іркутській області просить надіслати “особову справу на спецпоселенця Липку І. О., прибулого на возз’єднання з матір’ю”. Таким чином припускаємо, що восени 1952 р. Івана нарешті етапували в Нікілей до братів і матері. Навесні 1958 р., через 14 років перебування на спецпоселенні, Липку М. Ф. із синами звільнили. Вже “вільну громадянку СРСР” Липку М. Ф. радянська влада нагородила “Медаллю материнства” ІІ ступеня, перед тим познущавшись над кожною її дитиною! Хоча для Марфи – матері-страдниці – ця медаль була визнанням її материнської Голгофи не владою, а небом... 9 травня 1958 р. Липка Марфа написала розписку в тому, що їй відомо, що вона звільнена, може проживати в будь-якому пункті країни, крім Тернопільської області, і що житлові будинки та інші споруди, які належали їй до виселення, повернуті не будуть. Мати залишилася жити в Іркутській області, як і згодом звільнена її донька Людмила. У документах справ, автобіографіях, анкетах Липка Марфа завжди згадувала доньку Людмилу, що “проживає в Комі АРСР”, уникаючи писати про її ув’язнення, і пояснювала, що “виселена на спецпоселення через сина Липку Петра, який був в УПА і тепер невідомо де”... Петро Липка, на псевдо “Дон”, справді був одним із важливих людей кордишівського чоловічого підпілля. У 1944 році разом із подругою, учасницею ОУН Кляшторною Галиною, вони зникли із села. Галина, яка працювала в с. Дедеркали машиністкою, прихопила друкарську машинку… Історія про Галину і Петра передається десятиліттями із запитальним знаком наприкінці: що з ними сталося? пішли на захід? були вбиті? І раптом в архівних справах знаходимо енкаведистський документ із грифом “Цілком таємно” від 16 лютого 1951 р., де йдеться про те, що “нами розробляється в антирадянській націоналістичній діяльності Липка В. О. За наявними агентурними даними розроблюваний підтримує письмовий зв’язок зі своїм братом – бандитом Липкою П. О., який в даний час повинен перебувати в селі Болязуби Тернопільської області у своєї сестри Бучковської Франки, з якою має намір з’їздити у своє село і залишитися на проживанні в одному із сусідніх сіл. Липка П. О. має паспорт на чуже прізвище, під яким і проживає. Начальник Качугського
РВ МДБ, майор Кирилічов”. Увесь час на спецпоселенні сім’я Липок була під пильним енкаведистським поглядом. Сексоти викликали їх на відверті розмови, вишукували “компромат матеріали на виселенкуоунівку Липку Марфу, члена сім’ї АУБ УПА”, “розробляли” синів… “26 березня 1951 року. Повідомляємо, що на Липку В. О, уродженця с. Кордишів, компрометуючими матеріалами не володіємо. Його брат – Липка П. О. дійсно перебуває в діючій банді ОУН під кличкою “Дон”, місце його знаходження нам не відоме. В селі Болязуби Вишневецького району проживає сестра його матері і не виключається можливість, що він там переховується під іншим прізвищем. Дані про місце перебування нами перевіряються, про результати повідомимо. Начальник Шумського РВ МДБ капітан Новотарський”. “Агентурне донесення на виселенця-українця Липку В. О. 12 січня 1951 р., джерело “Петров”. 11 січня Липка в загальних розмовах сказав, що є в комендатурі вказівка не перешкоджати українцям і литовцям вступати в комсомол. На питання джерела, як же він думає діяти, Липка відповів: “Ну його до чорта, цей комсомол, не піду я туди”. “Петрову” доручено встановити наявність зв’язку Липки з націоналістичним підпіллям. Встановити, через кого конкретно він листується з братом”. Агентурні донесення тривали, але результатів не дали. “20 жовтня 1951 року ввечері в старій їдальні виселенці влаштували гулянку. Співали, танцювали і вели розмови про майбутнє життя. Заєць Леонід став говорити: “Ось як стало зараз жити важко під гнобленням комуністів, і тут ми, молоді, мучимося і страждаємо”. Виселенка Романова Марія підтримала його: “Ось раніше увесь час ви говорили, що чекаємо спасіння, так і не можемо його дочекатись”. У розмову вступив виселенець Лукач Михайло, і сказав: “Не гарячкуйте, скоро прийде час, то й розрахуємося. Зараз всюди йде війна, і в Росії буде революція, яка врятує нас”. Тут погасло світло, і всі розійшлись по домівках”...
P. S. Омелян Петрович і Мар! фа Феодосіївна Липки народили восьмеро дітей – п’ять синів і три доньки. Двоє з них – Людмила і Петро – були членами кордишів! ського підпілля ОУН. Родина була репресована і вислана в Сибір. У Нікілеї в Іркутській області досі є ціла вулиця Липок, де сім’я побуду! валась. Там так і кажуть: “Йду на вулицю Липок”. На цій вулиці досі проживає Михайло, 1934 р. н. Ос! танній раз Людмила приїжджала в Кордишів 1969 р., бувала й рані! ше. Померла в Сибіру. У Кордишеві хотіли залишити в доньки Тетяни матір Марфу (по!кордишівськи Марцеха), але влада не дозволила. Часто приїжджав Іван, який пра! цював на шахті в Ірмино Вороши! ловградської обл. Дуже йому подо! балась Марія (Кашперівська), але її батьки були проти і не відпусти! ли. Помер Іван рано. Історія Липки П. О. (“Дона”) з Кляшторною Г. В. не розгадана досі…
У публікації використані матеріали справ: Архів УСБУ в Тернопільській області. – Ф. 7(Р). – Спр. 9691-П. – 81 арк. Архів УМВС України в Тернопільській області. – Ф. 47. – Спр. 11627. – 128 арк.
Після звільнення велика родина намагалася збиратися разом. Липка Л. О. — праворуч у другому ряду
“Хіба Вкраїна винна в тому, · Що Воля надто дорога?!” · 8 Поетичний автограф · с. 8сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Біль-печаль… Шелюга! Кров невинная ллється. Сивий Львів. І Луганськ! Скрізь – поранене серце.
Хай війна відгуде! Хай ніколи ніхто не загине! Бережімо людей Бережімо свою Україну!
Над Рубіжним – зола… І обсмалені лілії!
Пишу про те, що болить.
А лірика весь час заполонює свідомість...
Осінній вальс Танцюю білий вальс. Із листопадом. А, може, з Вами?! Сивий полонез. Ватага вітру. Сум ясних берез. На щемних нотах – щемність. Водоспадом!
Міцні обійми. Щедрий спалах миті. Саджу свій Сад. Надіюсь не замерз. Ще не посивів синьоокий без. Чи встигнуть яблука вродить налиті?..
Горицвіту чимало відцвіло. Цілющий час наповнив джерело. За Садом – сад. Сади, сади – за Садом. Чужих щедрот даремно не струшу. Куди спішу? Квитаюсь? Чи грішу?! Танцюю білий вальс. Із листопадом. А, може, з Вами сивий полонез?!
Моя Україна Тут промінь щасливий гуляв. Русалка тут райдугу пасла. Русяві тополі. Веселі поля. Яка Україна прекрасна!
Барвінки і барви. Стави… Намистове опоясся. Висоти і весі. І всюди – Церкви. Яка Україна прекрасна!
Блаженність внизу і вгорі. Калина цілується з рястом. Поети. Планиди. Співці. Кобзарі… Яка Україна прекрасна!
9 березня 2019 р., по дорозі до Канева
Братчина
Я п’ю сьогодні мед. Якого ще нема. Той мед, який у нас обов’язково буде! Вже триста довгих літ на цій землі зима. Вже більше трьох віків в неволі вольні люди.
Не можемо ніяк підставити плече Самим собі У боротьбі За нашу Справжність! Я п’ю сьогодні біль. Який вогнем пече! І вірю, що йому прийде на зміну радість.
“Хіба Вкраїна винна в тому, · Що Воля надто дорога?!” · 8 Поетичний автограф · с. 8сторінка оригіналу ↗ Велика Українська Родино! Прийми моє щире вітання з луганської землі – Володимира Сосюри, Григора Тютюнника, Бориса Грінченка, з донецької землі – Василя Стуса.
*** Восьмого жовтня Листя пожовкло. Йшов листопад – В Радонеж-Сад.
Вили снаряди. Світ був – не радий! Сяйво калини – З криком дитини.
А у Покрови Свічі воскові. Срібна пелена. Світло зелене… Вій-війна – брила! Я народилась.
Тоді Доля змилосердилась. Зоставила маму і хату. А зараз – ні хати, ні навіть маминої могили… Сім бездомних років біженських поневірянь… Сім нових написаних книг.
Українська Земля …І не зробиться темно. І не зникне весна. Не торкай мою Землю! Бо священна вона.
Не втомлюся кохати. Не зімнеш Благодать. Не торкай мою Хату! В Хаті діточки сплять.
Не погасиш Свічада.. Не посушиш води. Не торкайся Розсади. Не для тебе – плоди.
Не зійдеш і на Гору. Не схолодиш вогні. Не торкай моє Море! Бо утопишся в нім.
Не зайдеш у Фортецю. Не спорожниш об’єм. Не торкай моє Серце! Своїм вибухом вб’є.
Не зупиниш і літа. Не скоротиться Вік. Не торкай моє Світло! Промінь – на Цілий Світ!
І не зробиться темно. І не зникне весна. Не торкай мою Землю! Бо священна вона.
Березень 2014 р., остання поезія,
написана в Краснодоні, на Луганщині
Такий вже Фатум над поетами, що мусять гукати на майданах і прорицати, аки одержимі, в той час, коли хотіли б в землю увійти від туги і замовкнути навіки.
Леся Українка в листі до Івана Франка,
14 січня 1903 р., Сан-Ремо
Україна Хто ти є, Україно, – така?!. Щоб за тебе в огонь і у воду… Я – твоя Родова Ріка, Що тече із душі Народу!
Хто тебе і коли народив?! Із якого зерна і оздоби?.. Я – Покрова твоя. Назавжди! Що накриє тебе. Преподобно!
Звідки ти, із чийого Русла? Чим нас з’єднує Уселенна?! Я – тобі своє серце дала. Ти палаєш любов’ю до мене.
Звідки взявся найперший наш Слід? Чому ти, наче Янгол, у квітах?! Ми з тобою – один Божий Плід. Ми з тобою – одна Молитва.
Україна – це значить: к р а с а. Пахне росами Вишитий Тризуб. Я – Земля. Я – твої Небеса. Мене Бог сотворив. Зі Своєї Ризи!
Мироточивом – із вінка. І послав тобі Свого Апостола. Я – твоя Родова Ріка, Яка святить твоє Потомство!
Ти – така, Україно, – т а к а! Ми за Тебе – в огонь і у воду!
23.07.2021
Біль А біль, як хмара. Навздогінці! Не видно досвітків в імлі. Нелегко бути Українцем На цій чорнобильській землі.
Нелегко навіть просто бути. Прости, Вкраїно, нас прости! Несемо камені спокути. Свої й чужі несем хрести.
А сум, як спис, у материнці. Зозуля не кує в гаю. Нелегко бути Українцем В зрусифікованім Краю…
Коса заснула на косинці. Летить на Землю сивий птах. Нелегко бути Українцем На Українських теренах!
На сповіді Ми всі … по т р о х и губимо Вкраїну. Глибокі тіні – на ясне чоло. Той викрав в неї пісню лебедину. А тої собі зломив …своє крило.
А той посіяв вітер. На руїнах! Аби останні замести сліди… Щодня в журі палає журавлина. Луна щоночі падає. В льоди!
…Ми всі потрохи любимо Вкраїну. Ну, як її, скажімо, не любить?! Крізь сльози, а сміється, як дитина. Покорена, нескорено ячить.
В шапках козацьких сивіє чуприна. І сумно по могилах козакам. Ми всі … п о т р о х и згадуєм Вкраїну. Коли це вигідно буває нам.
Але коли Вона в неславі гине… Несе вдовині сльози по росі. Коли її, невинну, судять, Сину, Чи ж пригортаємось до Неї всі?!
Коли недоля круто гне Їй спину, Чому ти, Дочко, не зупиниш Час?! Ми всі шануємо тоді Вкраїну, Коли Вона віншує щедро нас.
І знову вкотре, знову – Божий Глас. І знову хмари – споловілим клином. Бодай на сповіді признаймось раз: Ми в с і – п о т р о х и губимо Вкраїну…
Антоніна Листопад –
українська поетеса, прозаїкиня, публіцистка, громадська діячка, членкиня
Національної Спілки письменників України, лавреатка премії ім. Василя Стуса, ім. Олени Пчілки, лавреатка премії Воляників-Швабінських
(УВУ, Нью-Йорк), лавреатка Шашкевичівського конкурсу (Вінніпег, Канада), Конкурсу “Українська мова – мова єднання”, перше місце в номінації “На Видноті Всесвіту” (Одеса). Нагороджена почесним орденом “Свята Софія”, відзнакою Міністерства культури “Засвіти свічку Пам’яті”, лавреатка “Коронації Слова” в номінації: пісенна лірика – перша премія за “Пісні з Донбасу”, 2020 р.
ПІСНІ З ДОНБАСУ
Остання розмова Хіба Ви, Мамо, винуваті, Що хлопці босі – на стерні?! Сьогодні знову ніч – крилата. Гасали кулі – на вогні!
А Сонце сходить тут, на Сході. У материнці – всі степи. Червінком ворог покропив. Тебе… Мене. Усенький обрій!
Хіба ми не хотіли тиші? Аби пишалися літа… Як гарно зацвітали вишні! Співала яблунька свята.
Хіба Вкраїна винна в тому, Що Воля надто дорога?! Приїду на Різдво додому. Скупаю коляду в снігах.
Приснились чорнобривці літом. Ще так не пахнули в житті!.. Сьогодні, Мамо, сталась битва. …І я – у Небо. Від-ле-тів…
Хіба Ви, Мамо, винуваті?..
День Янгола
Всім полеглим на землі Іловайська
На Хату спускається Лебідь. В любистку сховалася тінь. Сьогодні День Янгола в тебе. Ти – птахом до нас прилетів.
Купаються в озері верби. І дихає пам’ять щодня. Ти знову спустився із Неба. І сина, й мене обійняв.
Заплакала яблунька райська. Пожовкнула свіжа трава. Проклятий котел Іловайська. Хай звариться в ньому Москва!
Луна піднялася на гребінь. І сіла на тихі стави. Сьогодні День Янгола в тебе. Здається, Ти – знову живий!
На Хату спускається Лебідь.
Поранене серце Над Рубіжним – зола. І обсмалені лілії… Полягла ковила. На Савурській могилі.
Ще орел не напивсь Полинової прани. …І здригнулись степи. Вибухають кургани.
І коли ж то кінець Тій війні розпроклятій?! Стогне Сівер-Дінець. І Дніпро, як розп’ятий!
“Для когось – вимолю прощення, За когось – просто промовчу”. · 9 Поетичний автограф · с. 9сторінка оригіналу ↗ Як вичислиш межу, як перескочиш рів Нечесних правил гри. То честь і честь буде! Бо від безчестя вже нарід отетерів. Я п’ю сьогодні гнів, що розпирає груди!
Ненависти до нас давно вже напилась. Та не згасив ніхто в моїй душі іскрину. У щастя вірую. Посеред всіх нещасть… Я п’ю гіркий полин в донбасівських руїнах.
Усі Вкраїнці п’ють розп’яту в них журбу. На лю́дському плачу – нелю́дськая забава. Аж вимовити страх. Я п’ю свою ганьбу. І вірю над усе в Господню Божу Славу!
Дивлюсь собі в лице. Сама себе виню. Як вичавить раба із нашого коріння?.. Я п’ю гарячий віск. Що капає з вогню… І вірую в дзвінке джерельне воскресіння.
Я п’ю сьогодні мед. Якого ще нема… Та знаю, що меди наповнять всю вощину. І засурмить для нас святкова ще сурма. Я п’ю святу любов. За тебе, Україно!
Господи, дай нам молитвеника! Та ж над нами Година Покровська. Ми – Покровські хрещеники всі. Кажуть, що Серафим Саровський В Бога вимолив треть Росії.
То і хай росіянам третина. Нащо нам їхня Волга й Ока?! А нам треба лише України! Боже, дай нам молитвеника! Із тих праведних, з тих невмирущих. Що, як сонечка, серед отав! Боже! Дай нам пустельника в пущі… Щоб нам Духа Святого надбав!
Та нема у нас пущі. Скрізь – квіти. І на кожному схилі – струмок. Боже! Дай же хоч схимника в житі! Тільки свого до самих кісток…
Щоб плоди у свою ішли плідність! Щоб ніде не змішалася кров… Тільки звінчаного на рідність. Тільки зваженого на любов!
Боже, дай Христолюбця з Путивля! Боже, дай остропільське стерно! Щоб нам вигорав душу, як ниву. І засіяв добірним зерном.
Боже, дай Зарваницького Сина! Із-під манастириських терас… Щоб нам вимолив всю Україну! Щоб у Бога нам вимолив нас!
Та ж над нами Година Покровська…
***
Володимир Сосюра зі свого луганського Лисичанська благав нас: Любіть Україну! Чи послухались ми його? Ні! Бо виявляється, що любити – це замало. Любов потрібно творити! Щодня, щогодини… Своїми руками,
своїм серцем, своїм розумом, своєю душею…
Вродився… І в першу вже мить Відчуй Родовитість. Маґічно! Любіть Україну! Не просто любіть… Жадайте у пристрасті вічно! Мужнієш… І рвешся в блакить. Іди крізь терни. Прямовисно! Любіть Україну! Не просто любіть. А дихайте нею, мов киснем.
Мудрішаєш… В сонмі століть. Примнож Родового Таланту! ЛюбітьУкраїну! Не просто любіть… С а м і Україною станьте!
МЕНЕ ПОЧУЮТЬ НЕБЕСА
Твори добро Якщо добро не пам’ятають – Дарма. Все бачить Бог один… Але за що мені вбивають У серце металевий клин?
Твори добро й не жди відради? Добра чим більше – тим і зла? Нечувана наруга, зрада, А здогадатись не могла…
Мені вже дихати несила. Уже не виб’ю клином клин! Я тільки Ангелів просила: – Життя - а - а! І відгукнувся дзвін…
Роздвоїлась душа Самі ревно пишуться вірші, І звук в кожнім нерві болить. Погано, а завтра ще гірше. Страждання щодень і щомить.
Весь світ наче перевернувся І вниз головою стоїть. Я здобич. Стерплю. Не озвуся. А кривда! – Не вмерти й не жить.
В ту ж мить, як з досади я впала, Роздвоїлась дивно душа: Одна половина зів’яла, А друга – як з Неба зійшла.
І сила у неї стоїчна: – Не плач. Підведися і йди! Не дай ворогам споконвічним Радіти з твоєї біди.
Смак життя Коли “Ой, чий то кінь…” співаю – Слова народні і мотив, Тоді для чого жити – знаю: Щоб не в чужім, а в ріднім краї Мета набрала висоти.
Коли почую – хтось співає, А в пісні тій мої слова, Це смак життя мого – я знаю: Так ось для чого жити маю! Душа в поезії жива.
Мені даровано любити, Дитя горнути до грудей, У злагоді гніздечко звити. Так ось для кого варто жити! Я знаю – для своїх дітей.
У Луврі, у скарбниці світу, Я точно знала, в чому суть: Так ось для чого варто жити! Як з Господом поговорити – Побачити таку красу…
Коли край прірви опинилась – У відчаї молилась… Благала Бога, Просила в Світу – Ні, не для чого, А просто – жити!
При сяючій свічі Молюсь при сяючій свічі. Свічусь молитвою сама. У неї від душі ключі, А більш ні в кого їх нема.
Молюсь при сяючій свічі. Я вже багато прожила І знаю хліб і сіль по чім, Не раз розгублена була.
Та як безвихідь у душі, І в горлі стиснеться сльоза – Замру при сяючій свічі – Мене почують Небеса…
Жити… Лють для диявола – забава, Все’дно – у пеклі чи в раю. Хтось може відомстить по праву, А я – на Бога віддаю.
Для когось – вимолю прощення, За когось – просто промовчу. Права чи ні я в одкровенні, Та злом на зло не відплачу.
Не знаю, хто тут переможе У цьому вічному бою – диявольська чи сила Божа? Сама над кручею стою.
Не впасти б. Вистояти! Жити – Мені в дарунок на Землі, Як пташці – за порив летіти Хоч на пораненім крилі…
Порада – Боже світе! Я ще є. Захисти дитя своє. Ще живу і ще прошу. Камінь давить, а ходжу. Сняться стріли і мечі – Я не відіб’юсь нічим. Не забудь і не покинь, Скинь цей камінь з мене, скинь! І наругу відведи. Дай хоча б ковток води. Мов на сповіді кажу – Йду, здається, за межу….
– У твої гіркі слова Поринає голова. Я не маг, не поводир, Але ти мені повір. Всупереч твоїм літам Я одну пораду дам: У люстерко подивись, Як завжди – причепурись, Як раніше – усміхнись, І на меч сама не лізь. Он стежина за село, Там є чисте джерело. Ти сама до нього йди, Попроси ковток води. Через поле йди у ліс І до дуба притулись. Там, де ще не впала тінь, Cтань до Сонця – відпочинь, І сама той камінь – скинь!
САМОІРОНІЯ ЦІЛЮЩА
Гнилички – Порадую я твою душу. Поглянь, як цвітуть наші груші. Ось бéра, кармен і медова, Ось дуля, лимонка чудова. Солодкі, рясні, соковиті, Зимові, осінні і літні. Родитимуть грушки щороку. Сусід уже кидає оком. Смакуй, дорогенька, нівроку. Я ще надавлю тобі соку. Аби ти в садочку гуляла. Аби ти мене не пиляла – Я ще одну грушку купив. Казав продавець – “диво див”... Чого ж твої очі в сльозах? Чи я щось недобре сказав? – Та ні. Це я хутір згадала. Ще рочків мені було мало… Там спасівка в полі росла, Одна на весь хутір була. Яка смакота ті гнилички! Не бéра, не дулі, а дички…
Генеральша Купив чоловік мені дачні калоші. Абиякі гроші — й калоші хороші. Тепер я в калошах щоденно на дачі. Роботи чимало, і я не ледача. Якби до калош ще фуфайку робочу – Тоді мене точно ніхто б не наврочив. А зорі на небі! А я їх не бачу. Дивлюсь на калоші. Мовчу, ніби плачу…
Зоя Кучерява – поетеса, прозаїкиня,
авторка текстів до багатьох пісень, заслужена діячка мистецтв України.
Від авторки. Я християнка. Але в мене язичницьке сприйняття Природи, відчуття єдності Світу і свого “я” в ньому. Можу бути щаслива або нещасна, але ніколи не буваю самотня з Природою. Подумки розмовляю з деревами, квітами, прошу поради. А коли вкрай розгублена – звертаюсь до Неба, молюсь до Бога. Думаю, що Бог як вищий розум – єдиний на Всесвіт, а люди щось наплутали в релігіях...
Мені б хоч на день босоніжечки модні! Прощайте, калоші! Я їду сьогодні, Де музика тиха, душевні забави, І танго, і дві філіжаночки кави…
Я пані поетка. А ще генеральша. Навіщо калоші? Навіщо та дача?
Трюмо – Ти щось плутаєш, свічадо, Моторошно вмить стає. Бачити себе не рада, Це обличчя – не моє.
Не чоло – “гофре, гармошка”. Як це трапитись могло? Зморшка тут і тут ось зморшка – Їх у мене не було!
Брешеш. Винесу з кімнати! Знай, тобі це не мине… Люстро, годі жартувати, Покажи мені мене!
– Я трюмо, тобі не рівня. Вже провин моїх на жмут. Я слуга, ти – господиня. Покарай – постав у кут!
Зморшок не розгледять очі У потемках – я клянусь. Глянеш – личко, як дівоче. А я тільки усміхнусь…
Перехитрить себе… Така іронія у долі – Нам хочеться всього доволі. І до копієчки копійка, А до цеглинки камінець – Десятки літ складали, дбали, Ще треба більше, бо ще мало… Коли там жити? – Наживали! Ось! Є, що треба, накінець.
Тепер ми житимем як люди. Тепер усе в нас добре буде… Далека молодість озвалась – Як докір – замість сподівань: – Всього надбали? А навіщо? Без мене — тільки вітер свище, А ви до неба ближче й ближче. Все зайве. І нема питань… * Все зайве? Нащо ці химери? Або хтось хоче “у печери”? Чи ти слуга, чи ти вельможа – Перехитрить себе не зможеш. Отож… І я не сплю всю ніч. – Глузує зваба протиріч. Таке життя. І мудрість – суща, Й самоіронія – цілюща.
2018–2021
“Він живописець. Пише про живе, · Ріка під серцем – тиха, загадкова”. Портрет · с. 10сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ки накладені простим шпателем, як художник стверджує. Але звідкіля така плавність, гнучкість ліній, таке переливання відтінків, така прозорість і глибина нетутешніх далеких світів, які мучать і дивують, випрямляють душу? Це уже новий Франчук, зовсім інший орбітальний злет його думки у космічні виміри, у світи, з яких проступають голубі силуети святих образів, де осмислюється минуле і виразно проступає наше осмислене майбутнє. Воно народжується прямо на наших очах. Воно непросте, але таке прекрасне...
Я знову напросилася в гості до Франчуків разом зі своєю дочкою Русланою. Звісно, вона бачила картини Франчука у моїй збірці “Сковорода”, якими вона ілюстрована. Бачила і чимало репродукцій. Але було дивовижно споглядати її перше сприйняття полотен нашого видатного художника. Звісно, нема ніякого секрету, що я люблю творчість Валерія Франчука, обожнюю його як людину. Але ось я споглядаю, як приходить до цього мистецького храму молода людина і з першого погляду назавжди закохується у цей дивовижний світ. Мені самій від того радісно і щемко. Бо так зростає і мужніє людська душа.
Пані Поліна – дружина Валерія Франчука, розповідає про виставки, майбутні плани, про те, як складно нині пробитися до сердець українських глядачів. Її вишукана українська мова пересипана гумором і дотепами. Родинне тепло і взаєморозуміння Франчуків передається на відстані, огортає затишком і світлом. Моя донька заворожено завмирає перед кожною картиною, вдивляється, дослухається. Потім фотографує. Час спливає швидко, вона виходить з майстерні і все оглядається. Сердиться “Навіщо було так поспішати…”. І посеред слів захоплення картинами і щирого жалю з приводу фінансових проблем у сім’ї великого художника, обурення байдужістю і інертністю нашої влади до справжніх скарбів нашої культури я раптом розрізняю те, що ніяк не могла для себе сформулювати, дошукуючись смислу у суто мистецьких категоріях: “Які красиві люди! Які дивовижно красиві люди!”.
“Він живописець. Пише про живе, · Ріка під серцем – тиха, загадкова”. Портрет · с. 10сторінка оригіналу ↗ Поліні і Валерію Франчукам
Ні, знову не увійдеш у ріку… Засумував на березі художник, Лиш хвилі танцювали на піску, Стираючи всі начерки тривожні,
А він уперто видивлявся дно, Шукаючи, зміряючи глибини… Ріка пливла, було їй все одно, Що хтось її заманює в картину.
Бо двічі не увійдеш в синю креш, І не підловиш вічні переміни, Знайомих хвиль ніколи не знайдеш, Однакових краплин, рожденних з піни.
А він усе виписував плавбу, Бистрінь води і темні водоверті, Вдивлявся в плесо, наче у судьбу, В якій щезає доконечність смерті.
Іскриста, величава синя голубінь, Де Майстрові не було супокою, Він чув у венах шал та клекотінь, І сам ставав весняною Рікою.
Його крутила сива бистрина, Він розчинявся в іскрах водоспаду, Та дивна тінь жіноча, осяйна, Щораз нову запалювала ватру. На берег викидав його прибій Біля сумної ніжної трепети. Він горював… По гладі річковій Пливли хмарин жіночі силуети.
Стиснеться світло, і перейде в задзеркалля, І занімієш на цій безпощадній межі: Скільки краси нам відміряно, стільки ж печалі, Скрапують роси із голубої емалі, Тьмяно химеряться лінії та міражі. Фарби очікують злету чи переходу, Ще не картина, тільки незриме знаття… Перші росточки, перші струмки на підході, Божисте світло, що називають природою, Виміром іншим, або таємним чуттям. Ледве ворушиться світу примарна завіса, Тихе тремтіння в глибинах земного єства, Се – прорізання у неспокійнім замісі, Скрапують роси… А на серцевому зрізі Щемний відбиток непізнаного ще божества.
А потім він зібрався на війну, Його струна покликала скорботна, Покинув дім, і статки, і жону, Свої ще незавершені полотна.
Він довго йшов, він руки обпікав, Були холодні, самотинні стежі, Туди! Туди! Де відблиски заграв І чорні закривавлені пожежі.
І де Підкова грозить кулаком За крок єдиний до своєї страти, А на коні возноситься Сірко, Старий Калниш у соловецьких гратах.
Ясне лицарство та ясна мета, І вічна тінь тяжкого передгроззя… І тільки матір – вічна сирота Немов підбита чайка при дорозі.
І тільки тиша смертних переправ… Із краю в край розтерзані руїни… Там він вмирав та знову воскресав… І повертав додому Україну.
Й не знати як вернувся звідтіля, Та й чи вернув до рідного порогу? Бо ж іноді здається – він земля, Яка заколосилася крізь нього.
А іноді, що носить небеса, Провісні і розкрилені комети, Сувора і довершена краса, Висока точність янгольських портретів.
А ще постійна спрага висоти, Жага стрімких химерних перетворень, І темна безкінечність самоти В людських глибинах, у людському морі.
Вона пекуча, наче жалива, Ся чаша одинокості довіку… Лиш тихий голос душу розрива, А блискавиця пише профіль жінки… Цей часопад – просторові болючі розриви… Бурі і грози, древнє печальне “якби”… Пошуки світла, або осягнення дива, Де все по-справжньому – жінка і птиця щасливі, І не шукаєш інших шляхів та судьби… Де кольори переходять в гіркоту, у темінь, Барви злітають, як листя осіннє з плеча, В їхній симфонії ледь пробивається тема – То вибухають горді відважні знамена І пролягає світла дорога меча. Світочку-світку! Серце померхло від скрути… Скільки же болю в далечі тій грозовій! І не простить, не скоритися і не забути… Страх має колір – колір смертельний отрути, Так починається з мороком вічний двобій.
Єдиний раз було занудьгував, Що став немодним. Клопіт і рутина. Вже сивою зробилась голова, А про кохання – жодної картини.
Та як же так? Нічого про любов? Без неї все безколірне, понуре… Забрав мольберта і в світи пішов Шукати найправдивішу натуру,
Прекрасну, чарівливу і одну… Душа од ляку ледь не оніміла, Що більш нема у нього талану, Не помічає ті амурські стріли.
Бо все не те. Ні очі… Ні брова… Блукав по людях, тільки все намарно, Він добре відав, що любов жива, Ще десь снуються її світлі чари.
Либонь на очі впала пелена, Що якось проминув прекрасний обрис, Душею чув – що жде його вона. І він злетів на кольори, на голос.
Сміялась жінка: знову заблукав У вітровії, на холодній кризі. Чи ти забув, що я твоя Ріка, І добре знаю твої творчі кризи.
Все клопоталась… Стільки літ і зим На безкінечні пошуки ідеї… Він роззирався, він не був сліпим. Це все про неї, Господи, про неї!
Ця срібна птаха прагне висоти… Такі знайомі сумовиті очі, У тій сльозі усі його світи, В отій свічі із вигином жіночим.
Він живописець. Пише про живе, Ріка під серцем – тиха, загадкова, Віщує перетворення нове В його картинах кольору любові.
Скажуть – марниця, скажуть: усе безнадійно… Дивляться люде й не бачать себе в дзеркалах. Світло, звісно, не гасне, тільки зоря даленіє, Та не приборкати цю дивовижну стихію – Вічне блукання по променю – до джерела. Знову вихоплюєш ледве освітлені лики, Образи тиші, що нищить усе нанівець. Світло і темінь… А на болючому стику Шпателем пишеш. Серце заходиться криком. З світом і часом провадить розмову митець. Строга ця мова. Слухають, але не чують… Вплавлені болі у цей непростий часослов, Над бистриною знову художник чарує. Все не даремно. І не минулося всує, Доки проміниться з дивних полотен любов.
“Він живописець. Пише про живе, · Ріка під серцем – тиха, загадкова”. Портрет · с. 10сторінка оригіналу ↗ Щоразу, коли навідуюся до майстерні Валерія Франчука, мене охоплює почуття неймовірної ніжності і душевного трему, оглядаю картини – і в них буквально тону, вони наповнені таким сліпучим світлом, розливом кольорів, лункою таємничою енергією, що фізично відчуваєш дотик інших світів, незвіданих сфер. І скільки не вдивляйся, щоразу знаходиш там щось нове, непізнане, невідоме. Цей зрух часів, подій, калейдоскоп легендарних людей заворожує і полонить. Шевченко, Сковорода, Сірко, наші великі гетьмани, пророки, провідники. Дивлюся на полотно в багряних кольорах. Це бандурист підняв руку над пломінкими струнами огненної бандури, я ще не знаю мелодії, слів, але достеменно вловлюю тріумфальні, величні акорди гніву і неймовірного злету духу.
Я люблю Франчукові пейзажі. Вони світяться тихим, лагідним світлом, можна тисячу разів пройти повз три вербички над дніпровським плесом, але щоб зауважити цю прозорінь, журливу позолоту листя, важкі шрами на цупкій корі, цей утаємничений клинопис часу, о! – тут потрібне не просто зірке око художника, ні, насамперед серце, залюблене в красу рідної землі, її історію.
Бо Франчук насамперед мислитель. Його знаменитий цикл “Дзвони пам’яті” – не тільки і не стільки оплакування жертв Голодомору, хоч цей пронизливий стогін і сльози фізично відлунюють у полотнах. Він осмислює жах, який відбувся на нашій благословенній землі. Різкі, летючі лінії, широкі мазки, обличчя скорботи, болю, жаху. Образ пекла на землі, куди прийшло зло у своєму найповнішому вияві. Як художник це зміг? Як осилив? Витримав… Пригадую, під яким враженням перебував Джеймс Мейс, який ще у 1993 році ознайомився з виставкою Валерія Франчука і одразу вирізнив його як крупного українського митця неймовірного діапазону. Від часу це фото зблякло, але воно дороге мені і пану Валерію як пам’ять.
А після цього занурення в темні пласти минувшини раптом тріумфальна мелодія біблійних образів. Голубі, рожеві, срібні маз
Про-читання “Щастя назирці за кожним ходить”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Ігор ФАРИНА, м. Шумськ, Тернопільська обл. Дехто з тих, хто добре знає поетичну творчість Надії Кир’ян, вважатиме, що в заголовку цього відгуку рецензент обіграв рядки одного з віршів, наголошуючи на плюсах і мінусах такого прийому. А ще й порадять не використовувати його, бо, мовляв, йдеться про образ, а не про явище. Не хочу! Та не впертість рухає мною, а усвідомлення того, що ці два поняття тісно пов’язані між собою: хіба віршотворення буде явищем, якщо у рядках немає яскравого образу – конденсатора думки? Чи не найліпше це видно на прикладі версифікації Надії Кир’ян, із творчістю якої знайомий давно. (Пам’ять помандрувала у 1970-ті роки, коли, студіюючи у Львові, вперше прочитав її вірші у “Вітрилах-67” поряд із дебютними творами Миколи Воробйова, Василя Рубана, Валерія Іллі (список можна продовжити), і вони запам’яталися бентежністю та неординарністю поетичного голосу. Бо ота тоненька збірочка “Рідне”, що з’явилася перед розвалом СРСР, була лише нагадуванням про цікаву поетку, щасливу пісню якої нахабно обірвав суворий подмух тоталітарного вітру. А книга “Свято споминів”, яка потрапила до мене завдяки незабутньому Петрові Сороці, стала своєрідним продовженням знайомства з версифікаціями, котрі сподобалися. “А клени такі божевільно жовті, можна втону! ти у їхньому танці”). Ви, очевидно, помітили, що в цитаті йдеться про небуденний образ із участю “населення” видання. Вистачає таких чарівностей і у “Чистій криниці”. Рослини, дерева, звірі, птахи, зорі та небесні світила тут є необхідними атрибутами. “В осінню пору, наче навесні, немов у казці, пролісок зустріла”; “Можна йти коло клена, а липа буде мед лити, а в очах розсипатиметься сонце”; “Знімаю трубку і питаю у лелеки: скажи, чи ще до осені далеко?”; “Дикі коні в пітьмі іржуть, а над лісом – хуст! ка твоя”; “На самім дні вода така прозора, що з берега лічити можна зорі”; “…а матінка стоїть у сонці золота”. Ніхто, очевидно, не заперечуватиме краси цих образів. Зауважу тільки, що у згадці про дерева зумисно використано ефект поєднання “мешканців” різних видів в одному реченні, аби підкреслити, що поетеса вміло використовує і такий прийом. “І я в цю мить живу за сотню літ, за тисячу і навіть за мільйони – із бджілкою на золотім осонні, з печаллю яблуні на крилах журавлів”; “Хустиночки кульбаб навкруг зазолотіли, мов золоті сонця, на весь кіноекран”; “І небо прибігало під самі стріхи, зацвітало коровами і будяками”. Чарівні візерунки творить сув’язь і в кольорових екстраполяціях. “У тебе зорі на долоні – зелені, білі і червоні”; “…і височінь над ними синьо!біла”; “Отак розцвітала трава зелена і котилися червоні яблука у золотий став”… Та барви зачаровують не лише у поєднанні. Закономірним є те, що вони не втрачають краси і у так званому “одиночному плаванні”. “Та не вмирає ще надія, як білий голуб на плечі”; “За тином – туман голубим волоссям вичерпує воду з тихих озер”; “Кохання починається з червоної квітки”; “Мої сліди змиває сірий дощ, їх обриси травою заростають”; “Бузина – моя чорна калина”; “І синій сум, і синій плач жоржин, і в сутінках вечірніх синя хата”; “Із гіллям вишневим зеленим схилилась бабуся на тин”; “Між нами – сяйво золоте, яке мене нестримно кличе”. Не буде перебільшеною думка про те, що у процитованому ховаються неповторні образи, бо для їх створення авторка використовує неодновимірності літературних тропів. І найчастіше, мабуть, вдається до експлуатації метафор. У розділі “Невеселі думки”, скажімо, мою увагу привернули рядки: “Вулиця чиста, мов на свято врочисте, виметена вітру мітлою сповна”; “Щастя назирці за кожним ходить”; “Скам’яніла від горя береза шле до вас на могили листи”. Цікаві метафоричні зблиски існують також у розділі “Вечірня жінка і ранкова жінка”. “У пам’яті кричать уламки віршів”; “Гриби з лісу поприбігали і дивилися на диво”; “Тонкі пальці дощу пестять чорне волосся землі, яка розплющує проліскові очі”. На тлі метафоричної неординарності привабливіше виглядають порівняння з їх неоднозначністю. (Цей літературний троп поділив би на три частини – його взірці зі сполучниками типу “як”, “мов”, “наче”, “ніби” тощо, без них і приклади порівняльності, в котрих поєднані два вище згадані підвиди. Найчисельнішою, мабуть, є присутність поєднувачів. “Мов під смичком туга струна, здригнулось тіло”; “І десь мій шлях покручений побіг, і не втекти від тебе, як від себе”; “Прикутий небом, наче ланцюгами, я не насмілюсь розірвати пута”). Та не лише такі порівняння віднаходить зір. Нерідкою є й відсутність сполучників, котра, до речі, має свою промовистість. “Усні лиш папороть цвіте, а квітка – то твоє обличчя”; “Я хатинку ту стережу, де берізка – білий маяк”; “Найкраще почуття – це співчуття”. Мені імпонує й те, що поетка не цурається порівнянь, котрі своєрідно поєднують відсутність і присутність сполучників. “Як рана в душі – журавлів відліт”; “Ці зустрічі – ніби на вістрі меча”; “Ця ниточка – до рідної землі, мов павутинка бабиного літа”… Усі три різновиди порівнянь згадано, але не гадаю, що на цьому можна ставити крапку у мові про літературний троп. Бо на авансцену нашого сприймання виходить порівняльність через поєднання іменників та прислівників: “керівники-заброди”, “вишня-бабуся”, “зустрічі-спалахи”… (Іноді можна почути думку, що ці словосполуки більше схожі на епітети й часто-густо мають метафоричне підґрунтя. Але це – помилкове твердження. Вони, ці вислови, таки є порівняннями, бо епітети мають інші функції). Хоча й з ними не все однозначно. Бо побутують висловлювання, котрі знаємо здавен, і буквотвори з авторським забарвленням. До останніх слід би зарахувати вислови на кшталт: “грані вікон”, “листя поцілунків”, “парасолі дерев”. А на протилежному боці виникають: “осіння врода”, “відстань душі”, “срібновусе жито”. Але немає потреби дорікати авторці за використання зужитого у творах, бо справа полягає в тому, що вони є доречними у контекстах написаного, і навіть створюють для них шарм неповторності. Заслуговує на увагу й питання слововиявності у віршах Надії Кир’ян. Зрозуміло, що в першу чергу йдеться про неологізми та рідковживаності. Перших, зосібна, є небагато, але мені здається,
що вони не є чужинцями у творах. Про це подумалося, коли, перечитуючи “Чисту криницю”, натрапив на “червоногубі”, “багатоводдя”… (У контексті книги вони виглядають новотворами, але не можу сказати про це на загальнопоетичному тлі – наявна нестача інформації через непродуманість вітчизняного книгорозповсюдження). Словесну палітру освіжає також орієнтація на рідковживаності (“шмаття”, “шумовиння”), пестливі слова (“вірусятко”, “онучечка”, “долонька”). Уважні читачі відшукають і натяки на алітераційність: “…виріс вже великий вірус”. Якщо усі вищезгадані читання так чи інакше торкаються тільки виражальності, то є й ті, що бродять помежів’ям між нею та тематичністю. І як тут, зокрема, не згадати про богошукальницькі мотиви. Тим паче, що у віршах Надії вони звучать нерідко. “Як не по!Божому чинить – ладу не буде в домі”; “На землю, дея нині майже гість, де я і відцвіла, і відспівала, мені Господь послав Таємну Вість”; “В житті добро творити поспішай і дякуй Богу за таку нагоду”. (Не випадково роблю акцент на “помежів’ї”. Бо фрази нагадують про важливість виражальності через їхню присутність. І водномить вони є одним із мотивів філософської лірики поетки, зразки якої є в обох розділах її оригінальних творів у цій книзі). Не бачу перебільшення в тому, що до цього виду версифікації віднесу й культурологічні акценти у поезіях Надії Кир’ян. Хочемо того чи ні, а вони є тісно пов’язаними. Відштовхнуся хоча б від такого. Відомий поет Михайло Саченко (колишній однокурсник пані Надії на філологічному факультеті Київського держуніверситету, з якого її виключили у тоталітарні часи як “політично неблагонадійну”) у передмові до книги ствердив, що вона “позбавлена чужих літературних впливів” і має своє лице. Навіть деякі літературні перегуки підтверджують це. Скажімо, Василь Голобородько свого часу хотів видати книгу про українську хату, але видавництво не підтримало його (понад пів віку тому про це писав Іван Дзюба). І Надія Кир’ян по-своєму підтримує його у своїх віршах: “А на покрівлі, як на те, мох так фіалково цвіте” чи “Тому без тину нема вкраїнської хатини”. Багато говоримо про епіграфність, вишукуючи плюси та мінуси у ній. Не хотів би вдаватися у дискусію з цього приводу. Бо думаю, що епіграф тільки тоді має право на існування, якщо у творі поглиблено думки чи знайдено нові ракурси осягнення теми. А все інше є епігонством, яке не варте уваги. Переконаний, що так міркує і Надія Кир’ян. У книзі “Чиста криниця” маємо лише один вірш з епіграфом. Це – рядки Тараса Шевченка: “Село! І серце одпочине: село на нашій Україні – неначе писанка…” З нинішньої точки зору це є тривіальною темою. Але слова про те, що “у селі не лиш картопля ро! дить, родять в селах совість і мо! раль” вказують на сьогочасність бачення, яке не до вподоби сучасним вельможам із владних кабінетів. Ще один цікавий момент. У книзі “Чиста криниця” можна натрапити на вдале опрацювання фразеологічних висловів. “В одну ріку не зайдеш двічі – вже інша хлюпає вода”; “…лелеченята в червоних чоботях” (своєрідне обігравання відомої казки); “Червону лінію назад пройти непросто”. Чомусь гадкується, що саме ця увага до лексичних багатств рідного народу народжує, приміром, такі вислови авторки, як “прожити неможливо без душі”; “та жаль, що від “любові” і “свободи” вже скоро не залишиться народу”; “бо в житті найстрашніше – це слово “боюсь”… (Перелік афористичності поетки можна продовжити, але це не додасть чогось істотного до її іміджу). І нарешті, мовлячи про культурологічні акценти, згадаю про переклади у цій книзі. Не можу оминути увагою, що у цьому виданні є інтерпретації творів росіян Сергія Єсеніна, Бориса Пастернака, Івана Єлагіна, Андрія Усачова, хорватки Весни Парун, білоруски Віри Верби, азербайджанця Чингіза Аліоглу. Чи варто казати, що перекладачка зберегла дихання оригіналу і наповнила написане власним диханням? А завершити ці розмисли хочу ще однією непростістю. Мовлено про виражальницькі нюанси, культурологічні аспекти, богошукальницькі мотиви. А поза увагою залишено питання тематичності. Непорядок? Далекий від такої думки. Бо вже давно громадянськість, філософічність, пейзажність і любовність переплелися між собою. І нова книга Надії Кир’ян ще більше про це свідчить.
Очевидець і літописець 12 · “Такі митці народжуються, певно, раз на сто років. · І треба молити Бога, щоб знову прийшов до нас · вселюдський національний талант”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
вестровича поділилися Сергій Тримбач, Лариса Кадирова та син митця – народний артист України Остап Ступка.
У програмі фестивалю також запланована низка вистав з репертуару Театру Франка: “Украдене щастя” І. Франка, “Morituri te salutant” В. Стефаника, “Verba” за мотивами драми-феєрії Лесі Українки “Лісова пісня”, “Не плачте за мною ніколи…” М. Матіос, “Кассандра” та “На полі крові” Лесі Українки. Крім цього, свої вистави тут покажуть Академічний драматичний театр ім. І. Озаркевича (м. Коломия), Національний академічний український драматичний театр (м. Миколаїв), Академічний театр музично-пластичних мистецтв “Академія руху” (м. Кривий Ріг), Академічна майстерня театрального мистецтва “Сузір’я”, гості з Ізраїлю. А завершить театральний форму круглий стіл “Полілог діячів театральної культури”.
Інтерв’ю із засновницею фестивалю “Марія” Ларисою Кадировою читайте у наступних числах “СП”.
Власн. інф.
Святої Ольги – все це мала Раїса Кириченко. Але вона ніколи не хизувалась цим, не возвеличувала свою персону. Завжди любила повторювати: “Для митця головне не звання, а ім’я”.
Раїса Панасівна та її чоловік
Микола Михайлович, який теж вже відійшов за межу вічності, були дуже хлібосольними людьми. У їхній київській квартирі завжди було людно: приїжджали земляки з Полтавщини, приходили журналісти, колеги, іноді навідувалися навіть високопосадовці. І всіх господиня щедро пригощала фірмовою стравою – полтавськими варениками. Не вистачає слів, щоб передати, як уміла готуватипригощати наша Раїса.
Останні роки свого життя співачка активно записувала нові пісні, ніби відчуваючи, що часу залишається мало. З’явилися твори і в нашому спільному доробку. Це – пісні “Над моєю долею”, “Від весни до літа”, “Чаруєш ти”, “Бабине літо”. Остання пісня – результат нашої співпраці з композитором Леонідом Нечипоруком. Раїса дуже любила цей твір, який, на жаль, менш відомий, ніж інші. Є в цій пісні рядки:
Роки промчали, як райдужний вітер,
І зупинилися біля жоржин.
Ці слова вибиті на могильній плиті артистки.
В осінні дні могила Раїси Панасівни справді усипана жоржинами.
Тут, у селі Корещина на Полтавщині збираються багато людей. Приїжджають з різних областей, куточків нашої рідної землі, бо Раїса Кириченко була і залишається пісенною берегинею всієї України. Її могила, уквітчана гарячими жоржинами, – своєрідний вияв вічної любові та шани.
Ніша, яку займала Раїса Кириченко в нашому мистецтві, поки що не зайнята ніким. Бо такі митці народжуються, певно, раз на сто років. І треба молити Бога, щоб знову прийшов до нас вселюдський національний талант із таким голосом, із таким великим серцем, яке випромінює любов до рідної землі, до людей, до України, як це робила Раїса Панасівна Кириченко.
Очевидець і літописець 12 · “Такі митці народжуються, певно, раз на сто років. · І треба молити Бога, щоб знову прийшов до нас · вселюдський національний талант”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ У столиці стартував ХVІІ Міжнародний фестиваль монодрам “Марія”, що є даниною пам’яті першої народної артистки України Марії Заньковецької і єдиним Міжнародним благодійним фестивалем жіночих моновистав у Європі.
Лариса Кадирова відкриває фестиваль “Марія”
Цього року його присвяти
90-річчя Івана Дзюби, 100-річчя Фрідріха Дюрренматта… Девіз фестивалю – діалог культур. Традиційне місце зустрічі – Камерна сцена імені Сергія Данченка Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.
ли 30-річчю Незалежності України. Також у фокусі Фестивалю – 150-ліття від дня народження Лесі Українки, Василя Стефаника, Леся Мартовича, Агатангела Кримського, 165-та річниця від дня народження Івана Франка, 200-річчя від дня народження Шарля Бодлера, 175-річчя від дня народження Генріка Сенкевича,
Відкрила Фестиваль літературно-музична композиція “Діти – українській армії” у ви
Вадим КРИЩЕНКО
Ще тоді, коли на нашій землі гуркотіла війна, якраз на Покрову, в невеличкому полтавському селі народилася чорнявенька дівчинка. Мине трохи часу – і про неї заговорить уся Україна. Це була Раїса Кириченко, голос якої вкарбувався в нашу пам’ять назавжди. Так і хочеться сказати: голос Української долі.
Дивна історія стосовно дати народження Раїси Панасівни Кириченко. У паспорті, у всіх довідниках чорним по білому написано: народилася 14 листопада 1943 року. Але Раїсина мама не раз повторювала:
– Запам’ятай, Раю, народилася ти якраз на Покрову, 14 жовтня. Було воєнне лихоліття – хтось переплутав у записах.
І завжди сама Раїса Панасівна, її родина, ми – її друзі та шанувальники – відзначали та відзначаємо день народження Великої української співачки й унікальної жінки саме 14 жовтня, вдень Святої Покрови.
Доля подарувала мені щасливу можливість довгі роки спілкуватися, співпрацювати і, наберуся сміливості й скажу, – дружити з Раїсою Панасівною.
Якось я уже говорив: коли б мене попросили намалювати портрет України, втіливши у жіночий образ, я намалював би його з Раїси Кириченко. Вона поєднала в собі не лише високий талант, але й жіночу красу, скромність, делікатність, доброту. Вона якось уміла освітлювати людей, робити їх добрішими і щирішими.
...Познайомилися ми, коли співачка ще не була народною артисткою, а, працюючи солісткою Черкаського народного хору, іноді робила окремі сольні виступи. Початок співпраці поклала пісня “Долі моєї село”. Ми написали її разом з Олександром Осадчим спеціально для Раїси. Цей твір вона одразу взяла у свій репертуар, бо село, сільські люди зі своєю високою мораллю і добротою були вічною любов’ю співачки.
Деякий час Раїса Кириченко жила в моєму рідному Житомирі, працюючи в ансамблі “Льонок”, далі – в Черкасах. Та найбільше конанні вихованок Київського державного музичного ліцею імені Миколи Лисенка. Про значення Міжнародного фестивалю “Марія” в контексті вітчизняної та світової культури розповіли незмінна очільниця цього театрального форуму, народна артистка України Лариса Кадирова та генеральний директор – художній керівник Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, народний артист України Михайло Захаревич.
Зі своїми новими книжками познайомили Наталія Колесніченко-Братунь (“Ужвій. У піжмурки з долею”), Алла Підлужна (“Феномен Бєльського”) та Валентина Коротя-Ковальська (“Пісенне древо Івана Миколайчука”). А відомий український кінознавець Сергій Тримбач розповів про власні задуми книг, присвячених Богдану Ступці та Івану Миколайчуку.
У фойє Камерної сцени імені Сергія Данченка відкрили відразу три виставки: “Марія” з фондів Музею Марії Заньковецької, “Франківці грають Івана Франка” з фондів Музею Театру ім. Івана Франка та виставку картин народного художника
України, лавреата Шевченківської премії Валерія Франчука.
Відкрила фестиваль моновистава за п’єсою Романа Горака “Актриса”, присвячена Марії Заньковецькій, у виконанні львівської актриси Олександри Лютої. А виставу “Ім’я Ступки на долонях вічності” представили юні актори з Народного драматичного театру ім. Симчича, м. Коломия. Після цього своїми спогадами про Богдана Силь
Очевидець і літописець 12 · “Такі митці народжуються, певно, раз на сто років. · І треба молити Бога, щоб знову прийшов до нас · вселюдський національний талант”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
її вабила Полтавщина. Тут вона народилася, тут знайшла свій вічний спокій.
І знову про нашу співпрацю.
Добре відомою стала пісня Раїси Кириченко “Варенички”, вона – ніби народна. Це наша спільна праця з доброї пам’яті композитором Олексієм Семеновим. Донині “Варенички” звучать іна хвилях Українського радіо, і з концертних майданчиків у виконанні уже молодих послідовників видатної співачки, звучать на весіллях та народних гуляннях.
Окремо скажу про пісню “Дорога до матері”, музику до якої написав Олександр Злотник. Раїса дуже любила свою маму, а цю пісню записала ще тоді, коли її мама була живою-здоровою. Співачка згадувала: “Коли я співала цю пісню – мама завжди витирала сльози”.
Любов до рідної неньки підтверджує і той факт, що, ідучи на останню операцію, артистка попросила: “Якщо трапиться щось лихе, не несіть мене на столичний елітний цвинтар, а поховайте в рідному селі біля могили моєї мами”. Цей заповіт було виконано.
Життєвий шлях берегині української пісні Раїси Кириченко був нелегкий, а іноді просто трагічний: важка хвороба, кілька надзвичайно складних операцій. Може, не всі знають, що останні роки вона жила з однією донорською ниркою.
І все ж Бог подарував їй після хвороби та операцій іще сім років життя та творчості. Я був серед тих, хто просто умовив Раїсу Панасівну знову вийти на сцену. Вона трохи боялася, бо погано слухали ноги. І все ж... Коли вперше після перерви Раїса Кириченко з’явилася на сцені найбільшого і найпрестижнішого сценічного майданчика – в Палаці “Україна”, люди встали і довго аплодували улюбленій співачці.
Згадаю кілька епізодів із нашої спільної творчої праці.
Якось за чаєм у маленькій, але завжди привітній і гостинній київській квартирі, в якій мешкала Раїса Панасівна з чоловіком Миколою Михайловичем Кириченком, відомим баяністом, заслуженим артистом України, співачка попросила:
– Вадиме Дмитровичу, напишіть пісню про мене.
– Та у Вас уже є така пісня, –
відказав я.
– Яка? – А ота – “Я козачка твоя”. – Я дуже люблю цю пісню, і люди люблять, але це трішки не те... Хотілося б більш особистого...
Я довго думав, не скажу, що слова одразу знайшлись. Але фраза за фразою – і народився вірш “Я – горда жінка”. А це вже образ.
Показав написане Раїсі Кириченко. Задоволено усміхнулася:
– Так, це моє. Усмішка мене підбадьорила. Почав працювати з відомим композитором Володимиром Домшинським над мелодією. Довелося знову корегувати слова, щоб вони сформувались як пісня.
Раїса Панасівна була втішена.
Досить швидко вона вивчила і записала твір на студії звукозапису.
А вперше пісня “Я – горда жінка” прозвучала на ювілейному творчому концерті славетної артистки, який проходив у престижному Палаці “Україна”. І вже з перших акордів зала сприйняла пісню і побачила в ній свою улюблену співачку. А останні слова потонули у високій хвилі оплесків. Овація тривала кілька хвилин. Раділа Раїса Панасівна, раділи і ми.
Ще таке згадується… Після операції Раїсі важко було довго стояти на ногах, вона боялася впасти. Голос звучить, руки в русі, а ось ноги... І коли довелося співати аж три пісні підряд, ми придумали такий хід: на останній пісні я виходжу з-за куліс і ніби запрошую її до танцю. А насправді виходжу, щоб підтримати її, аби вона могла, опершись на мою руку, трохи підсобити своїм втомленим ногам. А люди чули лише чарівний голос співачки і тішилися танцем артистки та поета.
Особливо любили і шанували
Раїсу Панасівну сільські слухачі та глядачі. Пригадую концерт, який вона провела у рідному селі: люди заповнили не лише залу сільського клубу і фойє, але зібрались і на подвір’ї клубу, і на прилеглих вулицях. З’їхались із багатьох сіл – тільки б почути голос улюбленої співачки.
За любов вона платила своїм шанувальникам любов’ю. Саме завдяки її старанням до рідного села проведено газ, побудовано церкву...
Герой України, Шевченківський лавреат, народна артистка України, повний кавалер орденів
Незабутні · “Деякі літературознавці ставили талант Дніпрової Чайки вище, ніж талант Лесі Українки”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Цього року шанувальники української літератури відзначають ювілеї двох видатних майстринь красного слова – 150"річчя Лесі Українки та 160"річчя Людмили Василевської"Березіної (Чайки Дніпрової). Ім’я Лесі Українки добре відоме не лише в Україні, а й далеко за її межами, а ось про Чайку Дніпрову на" віть через три десятки років після проголошення незалежності далеко не всі знають, тим паче її справжнє ім’я. Хоча її слово мало б гордо бриніти у серці кожного свідомого українця. Її життя та творчість тісно пов’язані з півднем Ук" раїни, де вона народилася, навчалась в гімназії та вчителювала. Разом зі сво" їм чоловіком вона описала південь України, як український, спростувавши московський міф про Новоросію, показавши, що “культура і цивілізація тут бу" ли й до Російської імперії”.
Дніпрова Чайка
Василь ВЕЛЬМОЖКО, член Національної спілки краєзнавців України Народилася майбутня письменниця на Миколаївщині, в селі Зелений Яр Доманівської селищної громади Вознесенського району. Колись село називалося Карлівка і відносилося до Ананьївського повіту Херсонської губернії. Справжнє ім’я письменниці Людмила Олексіївна Березіна, після шлюбу більш відома як Людмила Василевська. Дитинство і юність дівчини пройшли в миколаївських і херсонських степах, на лиманах Одещини і Херсонщини, тож її чутлива душа і допитливий розум вбирали в себе все, що пов’язане з історією рідного краю, долею козацтва. Батько – сільський священник Олексій Березін, за походженням росіянин із Влади-мирської губернії. Він шанував книгу, знання й дбав про духовний розвиток доньки. Атмосфера в сім’ї сприятливо позначилася на формування дівчини. Окрім Людмили, батьки мали ще двох синів і доньку. Мати поетеси – Наталка Угринович – була спадкоємницею відомого козацького роду з Запорізького краю, тож у сім’ї частими бували спогади про українську вольницю, колишній розквіт батьківщини. З юних літ Люся зацікавилась творами Гоголя та Шевченка, історичними працями Скальковського й Куліша, Антоновича і Яворницького. “Знаю тепер, що я українка, – так занотувала в своєму записничкові молода письменниця, – ніякі лихоліття, слова й події Великої Росії не хвилюють мого серця так, як історія України, ніякий спів не знаходить такого відгомону в мене в душі, як український, ні за кого не болить так серце, як за її помилки, її виразки — відлунюють стогоном у мене в душі. І чим більше бачу в її історії помилок, недоліків, тим палкіше люблю її”. Людмила Березіна рано навчилася читати, тому на восьмому році життя батьки віддали дівчинку до Херсонської жіночої гімназії. Однак Людмила тяжко захворіла на кір і бронхіт та майже осліпла, тому її було забрано додому, де через рік дівчинка одужала. Проте майбутня письменниця назавжди лишилася короткозорою.
Навчання було продовжено в Одесі у спеціальній школі Михайлівського жіночого монастиря, але дівчинка вблагала батьків забрати її звідти. Завершувала освіту в Одеській приватній жіночій гімназії пані Ганни Григорівни Піллер, яку закінчила 1879 р., здобувши право викладати російську мову та історію. (Сьогодні в будівлі колишньої гімназії працює Одеське вище професійне училище морського туристичного сервісу, вихованці якого пам’ятають і пишаються тим, що тут навчалась відома українська поетеса). Навчаючись у гімназії, Людмила кожні свої канікули проводила під Херсоном – у селах, де правив службу Божу її батько (а це Маячка і Збур’ївка), гостювала у дядька Петра Березіна в Голій Пристані, в родичів та друзів у Білозірці, Олешках. По закінченні гімназії Людмила Олексіївна починає педагогічну діяльність спочатку в Одесі, а згодом в Одеському повіті, і в 1881 році приїжджає в Херсон на учительський з’їзд, на якому активно підтримує його ухвалу про “викладання в школі рідною мовою народу”. Ще навчаючись у гімназії, Людмила почала писати вірші російською та українською мовами. Перекладала поезію Пушкіна, Лермонтова, Байрона українською мовою. В 1883 році в газеті “Одеський вісник” уперше був надрукований вірш Людмили Березіної, написаний російською мовою “На смерть Тургенєва”. 1885 року в українській літературі з’явилося нове ім’я – Дніпрова Чайка. Таким псевдонімом уперше Людмила Березіна підписала вірші “Вісточка” та “Пісня”, оповідання “Знахарка”, які друкувалися в журналі “Нива”. У 1885 році вийшла заміж за Феофана Василевського, відомого в літературному світі під псевдонімом Софрон Круть. Вони познайомилися в 1884 році на археологічно-етнографічному з’їзді
Дніпрова Чайка з дочкою Оксаною, 1915 р.
в Одесі. Феофан закінчив Київську духовну семінарію, потім учився в університетах Петербурга й Одеси. В 20 років пішов добровольцем воювати з турками на Балканах. Жив у Загребі, Белграді та Празі. У Женеві бачився з Михайлом Драгомановим і сповідував його ідеї. Закінчивши військову службу, вийшов у відставку в чині молодшого унтер-офіцера. Належав до молодого крила Одеської громади. Багато писав про культуру й побут південних слов’ян, друкувався в галицькій періодиці. Його особисто знав і підтримував Іван Франко. Із 1880 року Феофан служив статистиком у Єлисаветградському земстві — нинішній Кропивницький. Там брав участь у роботі місцевого українофільського гуртка. Гуртківці допомагали грішми місцевим народовольцям, про що стало відомо поліції. Василевського в 1885 році заслали до Херсона під гласний нагляд, тут вони й побралися з Людмилою. 24-річна письменниця бере активну участь у роботі місцевого просвітницького гуртка, організованого земським статистиком О. О. Русовим, який займався етнографією та фольклористикою. У гостинному будинку О. О. Русова, де збиралася передова інтелігенція Херсона, Людмила Олексіївна зустрілася з корифеями української сцени М. Садовським, П. Саксаганським, М. Заньковецькою, І. Карпенком-Карим. Разом із чоловіком вона поширювала твори українських письменників, вірші Тараса Шевченка. У цей час Дніпрова Чайка пише лібрето першої дитячої української опери “Коза-дереза”, музику до якого підібрали О. Русов, О. Ліндфорс і А. Конощенко. Цього ж року опера була виконана дитячими силами. Написала лібрето дитячих опер М. Лисенка “Коза-дереза”, “Пан Коцький”, “Зима і весна”. Херсонський період був до-
Люда Березіна сить плідним у творчому житті Дніпрової Чайки. Протягом 1885–1887 рр. письменниця написала велику кількість творів, хоч не всі вони були надруковані за її життя. Ранні твори Дніпрової Чайки були прихильно зустрінуті читачем і критикою. Ім’я Дніпрової Чайки з’являється на сторінках альманахів “Степ”, “Перший вінок”, “Хвиля за хвилею”, різних журналів та збірок. В 1887 році внаслідок поїздки письменниці до Криму, де вона тривалий час відпочивала в татарській слобідці Алма-Томак (тепер село Піщане Бахчисарайського району), з’явилися “Морські малюнки”. Сама письменниця так згадувала той плідний творчий період: “…брат мого чоловіка запросив мене на літо в Крим, де він із своєю родиною жив”. В автобіографії вона підкреслювала важливий вплив кримської природи на її творчість: “…купаючись у морі біля Алми в Криму, я жаданно приглядалась, прислухалась до нової для мене кримської природи та, прийшовши додому, розповідала діверові та ятрівці про те, що мені нашептало море. Скеля, Хвиля, Суперечка були моїми фантазіограмами. Колись після бурі багато на березі загинуло медуз. Медуза – морське серце – це мені дало казку “Морське серце”. У 1887 році за активну участь у роботі херсонської української громади Ф. Василевського звільнено з посади у земстві і піддано під гласний нагляд поліції. Сім’я переїжджає до села Королівки на Київщині. Тут Дніпрова Чайка збирає фольклорний матеріал, записує українські народні пісні. А в 1895 році подружжя повертається до Херсона на запрошення губернської земської управи. Там народились, росли і виховувались їхні діти – Оксана, Наталка та В’ячеслав. У 1903–1904 роках письменниця співпрацює з організацією допомоги політв’язням Херсонської тюрми. Її дім стає місцем зустрічі місцевих політичних діячів та митців. Людмила Василевська потрапляє до списку неблагонадійних, її заарештовують, потім за нею встановлюється гласний нагляд поліції. З 1908 року Дніпрова Чайка проживає в Києві. Бере участь у роботі київських організацій “Громада” і “Просвіта”, знайомиться з М. Лисенком, М. Старицьким, М. Заньковецькою, Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, М. Коцюбинським, Б. Грінченком. Микола Лисенко на її лібретто написав дитячі опери “Коза-дереза”, “Пан Коцький”, “Зима і Весна, або Снігова Краля”, “Весна-красна” та інші, поклав на музику її вірші “Я вірую в красу”, “Хіба тільки рожам цвісти”, “Єрихонська рожа”. В 1909 році через загострення ревматичної хвороби Дніпрова Чайка поїхала на лікування до Одеси. Тут вона жила до 1911 pоку, наїжджаючи періодично до Києва та Херсона. Кілька наступних років жила на Кавказі й на півдні України. На схилі літ Людмила Олексіївна знову відвідала Крим, та цього разу до творчості серце не кликало. 13 квітня 1915 року Феофан Василевський покінчив життя самогубством. Один за одним відійшли за обрій її найкращі друзі, побратими і посестри по творчості: Борис Грінченко (1910), Микола Лисенко (1912), Михайло Коцюбинський (1913), Леся Українка (1913), Олександр Русов (1915). 3 1911 по 1915 рр. письменниця живе на Запоріжжі, в селі Туркенівка (тепер Гуляйпільського району), пізніше на Київщині разом з донькою-лікаркою Оксаною. З початку 20-х років Дніпрова Чайка була прикута до ліжка, пробувала писати лежачи. Померла письменниця 13 березня 1927 року в селі Германівці, що на Київщині. Поховано її у Києві на Байковому цвинтарі. Деякі літературознавці ставили талант Дніпрової Чайки вище, ніж талант Лесі Українки. Сергій Єфремов так оцінив новаторство поетеси: “Дніпрова Чайка витворила в нашому письменстві особливий жанр символічних малюнків, у яких під зовнішніми реальними рисами раз у раз чується глибший зміст, таємниче порівняння між подіями в природі й людським життям”. Особливою філігранністю відзначалися “Морські малюнки” поетеси, якими захоплювалися М. Коцюбинський, П. Житецький та інші видатні майстри художнього слова і його поціновувачі. Наприкінці 1922 р. – на початку 1923 р. прикута до ліжка Дніпрова Чайка мала намір упорядкувати свій літературний доробок, навіть виникла домовленість із київським видавництвом про повне зібрання творів, але задумка, нажаль, залишилася не здійсненою і по сьогодні. У 2013 році ім’я письменниці було присвоєне Херсонській обласній дитячій бібліотеці. До 150- річчя від дня народження Дніпрової Чайки Національний банк України випустив пам’ятну монету номіналом 5 гривень. Її іменем названо вулиці в Херсоні, Первомайську, Львові та рідному селі Зелений Яр на Миколаївщині. На жаль, в Одесі, де навчалась та розпочала літературну діяльність, пам’ять видатної української письменниці ніяк не вшанована.
Абетка відомих імен “Шукаю щось таке, чого ще не було”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
танні концерти в Національному палаці мистецтв “Україна”: зала напівпорожня, люди сиділи, наче шахи на шахівниці. Хочу, аби на концерті всі місця були заповнені, бо дуже прикро розчарувати свою багатомільйонну аудиторію. – Дехто з поетів пропонує композиторам самим обирати тексти з їхніх творів. А як створюються Ваші пісні? – Як правило, так роблять ті поети, на здобутки яких композитори не дуже хочуть писати пісні. А на Демиденка композитори чекають роками, аби мати вірш. Я не даю композитору відразу кілька віршів, їх у мене стільки немає. Але коли пишу, то вже уявляю, який може бути музичний розклад до того чи іншого вірша. Так працював з Ігорем Шамо, Давидом Тухмановим, Геннадієм Татарченком, Олександром Морозовим, Мирославом Скориком, Іваном Карабицем. У мене немає проблем із реалізацією. Є питання з народженням нових творів. Ви не знайдете в Демиденка образів, які б повторювалися, це при тому, що я написав понад 900 самих лише пісень, 4 ораторії, 12 кантат та ін. Мені не потрібна популярність як така, хоча вона тішить. Для мене важливо, щоб те, що я творчо народив, проросло в людині теплом, світлом і позитивом. Практично всі мої пісні мають філософський підтекст, навіть любовна лірика. Не бачу сенсу просто написати нову пісню про Україну. Шукаю щось таке, чого ще не було. – А як з’явилася Ваша перша пісня? – У 17 років я став студентом. Якось хтось сказав, що в мене музичні вірші, “тобі б композитора знайти”. І я пішов шукати композитора. Зайшов до Київської консерваторії (нині Національна музична академія України імені Петра Чайковського). Ні в кого нічого не питаючи, піднявся на четвертий поверх, підійшов до 64-го класу, постукав у двері. Там – низенький, досить міцний чоловік в окулярах. Питаю у нього: “Вибачте, а ви не скажете, де я можу побачити композитора?” А він: “Так я ніби композитор”. (Виглядав він досить скромно, а в моїй уяві композитори були подібні до напів богів). Питаю: “Як ваше прізвище?” – “Дремлюга Микола Васильович (народний артист України, Шевченківський лавреат)”. – “Не знаю такого”. – “А ваше прізище?” – запитує він. – “Андрій Демиденко”. – “Не чув такого”. Іскра симпатії з’єднала нас. Ми написали першу пісню, присвячену полеглим уроки Другої світової, назвали її “Обеліск”. Першим її виконавцем став легендарний Юрій Гуляєв. Своїм творам віддаю власну енергію, працюю на повну силу. Інколи просять написати щось на “злобу дня”, де можна бути не дуже вимогливим до своїх віршів. Я не можу такого собі цього дозволити в жодному разі. Переконаний: раз дозволиш, підеш цією слизькою невдячною дорогою – і як творець пропав… Так вже склалося, що на мої поезії писали музику найвідоміші композитори. На мої вірші створив два романси Станіслав Людкевич, коли я ще був зовсім “зеленим”. Є в мене одна пісня з Володимиром Івасюком. Творив з Ігорем Покладом. На моє глибоке переконання, Олександр Зуєв та Ігор Поклад – це останні “природні” композитори України з високим мелодизмом. Можна створити електронну, штучну мелодію, певний час вона може бути навіть популярною. Але така пісня не збуджує, не надихає, не одухотворює. І врешті-решт стає мертвонародженою. Хотілось би повернутися до постаті Олександра Зуєва. Разом із ним я створив пісню “Моє рідне село”, що стала народною. Вперше пісня прозвучала у виконанні народної артистки України Лідії Михайленко, її співають і тепер, люблять і знають в усіх куточках України. О. Зуєв – творець знаменитого ВІА “Кобза”, написав для нього свій перший, але не згасаючий і понині шлягер “А ми удвох в одне дівча закохані”. Але помер Олександр Зуєв одиноким безхатченком, так і був похований. Я неодноразово звертався до Національної спілки композиторів України, до Держтелерадіо, своїх колег, які використовували його самобутній талант: давайте перепохо-
Абетка відомих імен “Шукаю щось таке, чого ще не було”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ – Що означає для Вас Народна премія України імені Тараса Шевченка? – Я щасливий, що отримав цю премію, тому що Шевченко залишається символом боротьби, віри та незнищенності нації. До того часу, поки він буде у наших серцях, наших думках, наших діяннях, Україна житиме. Хочеться, щоб народ знав твори лавреатів цієї премії, аби він зростав на їхній творчості. Щоб кількість читачів в Україні збільшувалася, а не падала катастрофічно, як це відбувається сьогодні. Щоб наші газети не животіли і не вмирали за абсолютного потурання влади. Адже коли вмирає преса — вмирає свобода, дух народу, його перспектива… Хочу подякувати Павлу Мовчану і всім членам Шевченківського комітету. Народна Шевченківська премія сьогодні за всіма критеріями переважає Національну премію імені Тараса Шевченка, окрім розміру винагороди. Але думаю, що коли розбагатіє наш народ – розбагатіє і Народна Шевченківська премія. – Розкажіть, будь ласка, про твори, за які Ви отримали Народну премію України імені Тараса Шевченка. – Я вважав і вважаю, що тема пам’яті, нехай зболена, зранена, але в якій живе велика енергія духовного безсмертя, вкрай потрібна. Свою кантату “Поле моєї пам’яті”, яка має ще назву “Я – Україна”, присвятив усім українцям, які полягли за свободу і незалежність України. І не тільки під час трьох Голодоморів, а й хто поліг на полі воєн, хто воює зараз. Цей вірш був визнаний найкращим на Міжнародному конкурсі, присвяченому темі Голодомору. Музику написав блискучий, я б навіть сказав, геніальний музикант і композитор, керівник знаменитої “Піккардійської терції”, лавреат Шевченківської премії, заслужений артист України Володимир Якимець. Ми довго працювали, шукали образ, зокрема, музичний, тому що поетичний вже був сформований. Музику до цього вірша раніше написали Мирослав Скорик і Євген Станкович. Гарна музика. Але я відчував, що це не зовсім та музика, яку б я хотів у цей момент чути, яка б давала крила цьому поетичному слову. Вірш “Поле моєї пам’яті” (“Я – Україна”) високо оцінили письменники, критики, вчені, творчі люди. Дехто писав, що це “вічні вірші”. І хоча там немає імен, але вони прописані в кожному рядку, в кожній паузі, цезурі, в кожній альфі і омезі строф. Мене орано!орано! Мене сіяно!сіяно! Мене морено!морено! Мене стріляно!стріляно! Мене морено!морено! Мене стріляно!стріляно!
Моя доленька!доленька Не плугами ізорана! Моя воленька!воленька Не дощами зволожена! Моя воленька!воленька Не дощами зволожена!
З багатовікового образу страждань, героїзму і національного болю у другій частині перекидається місток вже безпосередньо до дня теперішнього. Вона називається “На передку війни”. Я ще не знав, Що я узятий на приціл, Що в снайперів свої Криваві квоти, І смерть стоїть – За крок навпроти. Тут інша вартість слів І вимір цін – Почуйте, галас!патріоти.
Я ще не знав… Тут грізний статус в тишини. Свинцеві тут Оркестри й ноти. Я ще не знав, Що від війни Немає тяжчої роботи! Я потім все відчув – На дотик.
(...) Я ще не знав, Що буде тризна по мені.
І Україна стане перед строєм. І дощ чи сніг Мене покропить. Я ще не знав, Що так люблю її! Я сам пішов, пішов в окопи.
– Саме з Вашої легкої руки свого часу набув популярності вислів “Великий українець” про Михайла Грушевського. – Я радий, що саме з моєї подачі цей вислів прижився, утвердився в українській спільноті. Були часи, коли ще не знали, як ставитися до постаті Михайла Грушевського. Навіть на найвищих рівнях, не кажучи вже про низи, не могли сказати, що завтра буде в Україні, ким буде Грушевський – героєм, патріотом чи ворогом Радянської України. До речі, з усіх українців, яких тільки народжувала земля, після Івана Мазепи ім’я Грушевського найбільше піддавалося анафемі і тортурам. Я розшукував матеріали про Михайла Грушевського, де тільки міг. Назвав книгу “Великий Українець”. Зізнаюсь: робити це було не так легко, як здається. Редакційна рада, історична секція Національної Академії Наук України та рецензент і автор післямови, академік Федір Шевченко не радили мені називати книгу так. Федір Шевченко навіть казав: “Що ж це виходить? Якщо є великий українець, то є й малий українець?” Я відповідав: “Не знаю, чи є малі українці, а великі точно є. Якщо назва не підходить, значить, книгу не будемо видавати”. Врешті-решт я відстояв назву. Книга отримала багато премій, була офіційним подарунком міжнародним делегаціям на Першому Всесвітньому конгресі українців від Президента та Уряду України. Передмову до книжки написав Леонід Кравчук. Перед цим я приїхав до Кравчука, і ми розмовляли щодо передмови, де сказано, що Грушевський – перший президент. “То що ж це виходить, я ж перший президент”, – говорить Леонід Макарович. “Та не вірте ви цим підлабузникам. Ви перший всенародний. А якщо віддасте належне по справедливості, то від цього тільки виграєте”. Він погодився. Жоден із письменників чи істориків не взявся за цю тему – боялися. А я, якщо щось намітив, то йду напролом. Ця назва сьогодні символізує найкращі українські якості й найкращі українські постаті. – 2021 рік для Вас ювілейний. З чим прийшли до круглої дати? – Мені приємно, що ювілей співпав з 30-літтям відновлення Незалежності України. Бог допоміг, і я написав дві книжки віршів та поем. Одна з них виходить у видавництві “Дніпро” і має назву “З твого цвіту і грому”. Тут все дихає українською історією, українським життям, українською сповідальністю. Ще до виходу книжки у світ у періодиці друкувалися уривки, вона вже отримала багато схвальних відгуків. Одну передмову до неї написав третій президент України Віктор Ющенко, а другу – наш знаменитий вчений Дмитро Степовик. Через книгу проходить практично все буття України – від найдавніших часів і дотепер. Тут і поема, присвячена Небесній Сотні, тут і одвічна тема всіх народів і поколінь – життя і смерті, їхня боротьба. Поема передає наростаючий конфлікт інтересів багатьох народів за своє існування на планеті, за збереження справедливості у нинішньому світі. Друга книга – “Київський зошит”, передмову написав директор Інституту літератури НАНУ, академік Микола Жулинський, складається збірка з майже ста поезій і двох поем. Раніше вже виходили колективні збірки поетичних творів про Київ, а це, напевне, перше видання, де всі вірші про столицю написані одним автором. Прагнув тут показати оновлену душу Києва, який постає в усій своїй величі, але, водночас, у запустінні. Адже сьогодні багато історичних пам’яток цинічно нищать, і цей процес наростає. Також тут багато сповідальної, любовної лірики, але любові саме до Києва. У книзі багато тем, які раніше ніколи не піднімалися. Приміром, один із віршів має назву “Дивак фунікулер”. Книга виходить з друку у видавництві “Саміт-книга” у жовтні. У січні цього року я став лавреатом знаменитої Міжнародної літературної премії імені Джека Лондона (США), у червні – Міжнародної літературної премії імені Франца Кафки, яку заснували Німеччина, Австрія і Чехія. До речі, з усіх німецькомовних письменників Кафку читають найбільше у світі. А нещодавно мене привітали з Міжнародною літературною премією на честь Франческо Петрарки (Рим, Італія). На 30-річчя Незалежності України відбулася прем’єра пісні “Я твоя кровинка”, музику до якої створив відомий композитор, ректор Академії музики Олександр Злотник. Її блискуче виконала народна артистка України Оксана Білозір, яка свого часу першою заспівала мою пісню “Україночка”. Прем’єра відбулася 24 серпня у США і відкрила Дев’ятий Національний молитовний сніданок 8 вересня в Українському домі у Києві, де були представники 17 країн – високопосадовці, релігійні діячі, митці, наші захисники. Найближчим часом має вийти аудіоальбом з моїми новими піснями – “На відстані душі”. – А як щодо концертів? – Планував концерт восени, але знову посилюються карантинні обмеження. Поки триває невизначеність – змушений зробити паузу. Із сумом дивився деякі ос-
У числі 35 “СП” за 2021 рік ми писали про вручення Народної премії України імені Тараса Шевченка. Серед цьогорічних лавреатів — видатний поет, народний артист України, академік Андрій Демиденко, який отри" мав Народну Шевченківську відзнаку за вірші до кантати “Поле моєї пам’яті” та глибинне розкриття теми Голодомору 1933 року. Сьогодні Андрій Петрович – гість “СП”.
Музика · “Анжела Ярмолюк завжди відгукується, щоб підтримати наших хлопців на передовій, у військових шпиталях, військових частинах”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ваємо, щоб він спочивав на Байковому цвинтарі або на іншому, в Києві, чи принаймні зробимо йому пристойний пам’ятник. Але досі нічого не зрушило з місця. І цей блискучий естрадний композитор продовжує лежати в запустілій ірпінській землі серед безхатченків… Президент закликає всі таланти збирати в Україну. Це прекрасно! Але перед тим, як збирати здалеку, давайте почнемо з тих, хто поруч, хто є славою України. Серед них – Олександр Зуєв. – Ви вже згадали про композиторів, з якими разом створювали пісні. А що можете сказати про виконавців? – Перший серйозний успіх мені принесла пісня “Батьківський поріг” на музику Івана Карабиця, що стала цілою епохою в пісенній культурі України, виконав її Юрій Богатиков. Ця пісня виборола гранпрі на Міжнародному пісенному фестивалі “Кримські зорі”, потім отримала ще кілька високопрестижних гран-прі в різних країнах. Пісні на мої вірші дарували людям Дмитро Гнатюк, Діана Петриненко, Євгенія Мірошниченко. Також багато моїх пісень було у творчому доробку Назарія Яремчука. Серед моїх виконавців – неповторні Микола Кондратюк, Микола Гнатюк, Раїса Кириченко, Іван Попович, Іво Бобул, Лілія Сандулеса, Віктор Павлік, Ярослав Євдокимов, Алла Пугачова, Софія Ротару, Анні Веске, співаки з далекого зарубіжжя. Всіх важко навіть пригадати. Якщо вже зайшла мова про тих, з ким я працював і працюю, то хотілось би згадати також композиторів Євгена Догу, Ігоря Лученка, Давида Тухманова, Володимира Мігулю, Олександра Морозова. – Що Вас хвилює найбільше як людину і як митця? – У 23 роки я став членом художньої ради “Укрконцерту”. Можна по-різному ставитися до тих оцінок, які давала ця рада, але вона ніколи не пропускала плагіат, халтуру, особливо прискіпливо ставилися до музичного відбору. Сьогодні немає художніх рад, нікому контролювати цей процес, тому процвітає несмак. Нині чимало творчих професій просто зникають. Зокрема, композитора-пісняра. Пишуть всі, хто хоче. Ті, хто співає і якось прагне себе проявити, часто самі пишуть так звані тексти, самі складають який-небудь мотивчик, без навичок “зліплюють” собі аранжування, самі записують цей опусі самі його слухають... Візьмімо концерт, присвячений 30-річчю Незалежності України, який на 100 відсотків формувала влада. Комп’ютерне забезпечення було на високому рівні. Але які там були представлені пісенні твори й артисти? Чи збереглося в когось відчуття високої насолоди, духовного піднесення після такого концерту? Чому на цей концерт не запросили Оксану Білозір, Івана Поповича, Василя Зінкевича, Іво Бобула? Є співаки, які не виконали жодної пісні українською мовою, проте отримали звання заслужених артистів України. А ті, хто поклав служінню України все своє життя, таких звань не мають. Чому так?! Естрадні діячі, які працювали 20-30 років тому, змогли створити багато гідних речей, що лишаються в абетках наших сердець і будуть там ще надовго. Зараз же у центрі концертних видовищ – пластмаса, що руйнує смак, відчуття краси і, врештірешт, нас. А всі жанри мистецтва покликані творити добро, милосердя і красу! – На закінчення нашої розмови кілька слів про плани. – Дай Боже сил зробити щось достойне для української землі, українського народу і людського духу. Щоб наш народ це сприйняв і поцінував. Не во славу мені, а щоб розрослося воно добром, світлом і українством у наших душах: І не вбити поета Ні холодним булатом, Ні свинцевим дуплетом, Ані із арбалета Не спинити стрілі. Бо поет – веснокрил! Бо поет – весновир! Бо поет – веснояр В тисяч літ На чолі!
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО нею на слова Олексія Довгого “Ніченька”. Ще одна пісня “Троянди”, слова до якої написав цей самий автор, прозвучала у виконанні Анжели Ярмолюк. Альбом, який народився у співпраці композиторки і поета, має назву “Дорожи своїм іменем, сину”. Допомогу у здійсненні цього проєкту надав син Олексія Довгого Станіслав. Коли Анжела виконувала ще одну свою пісню, то за роялем їй акомпанував Євген Хмара. Особливістю цього номера було те, що в цей час Євген знаходився за вісім тисяч кілометрів від Києва і робив це онлайн. Але, як зізнався у відеозверненні музикант, він у цей час був душею і тілом разом з учасниками концерту. Прозвучало під час концерту і кілька пісень на слова сучасного українського поета Сергія Вовченка, з яким Анжела співпрацює не так багато років, але вони вже встигли створити разом альбом “Осінь шукала сонця”. Серед гостей був народний артист України Володимир Засухін, який подарував пісню на слова Павла Мовчана і музику Анжели Ярмолюк “Болить мені твоя душа”. Потім зал оплесками вітав ще одну творчу подругу Анжели Ярмолюк – народну артистку України Оксану Нестеренко, яка зачарувала зал трепетним виконанням пісні на вірші Вадима Крищенка “Почуття”. Щиро вітали і народного артиста України Леоніда Сандуленка, який подарував пісню “Соло на скрипці”. Своєрідним концертом у концерті став виступ ровесника Незалежності, чоловічого вокального квартету “Гетьман”, який нещодавно відзначив своє тридцятиріччя. Знані виконавці представили популярну в усьому світі мелодію “Besame mucho”, пісню Вадима Крищенка “Вишенька-черешенька” та українську народну пісню “Взяв би я бандуру”. Не могли під час концерту не згадати і про те, що саме в цей мирний вечір на сході України нас боронять захисники і захисниці. А сама Анжела Ярмолюк з перших днів була активною учасницею Революції Гідності, завжди відгукується, щоб підтримати наших хлопців на передовій, у військових шпиталях, військових частинах. Дала для них вже понад 350 концертів. Друзі назвали її ангелом, такий самий позивний їй дали наші воїни. Пісня “Ангели”, написана Анжелою Ярмолюк для народної артистки України Оксани Нестеренко і виконана нею, вразила всіх не тільки красивою мелодією та неймовірним жіночим вокалом, а й дивовижними комп’ютерними картинами, створеними художником Віталієм Щербиною. Наступною вийшла на сцену Юлія Сухаревська, яка разом із народним артистом України Фемієм Мустафаєвим виконала пісню “Прийди у сни мої”. Кілька разів на сцену виходила і Анжела Ярмолюк. Зал надзвичайно тепло сприймав кожну з її пісень, тож концерт був наповнений справжніми позитивними емоціями, оплесками, вигуками “браво” і морем квітів. А завершальним акордом стала пісня “Я щастя бажаю всім” у виконанні Анжели Ярмолюк, яка й дала назву творчому вечору.
Музика · “Анжела Ярмолюк завжди відгукується, щоб підтримати наших хлопців на передовій, у військових шпиталях, військових частинах”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із соціальних мереж
На свій творчий вечір “Я щастя ба" жаю всім” до Жовтневого Палацу (Міжнародного центру культури і мистецтв) запросила киян і гостей міста композиторка, співачка, во" лонтерка, заслужена діячка мис" тецтв України Анжела Ярмолюк. – Сьогодні у нас свято пісні, слова, – наголосила пані Анжела. – Я дуже хвилююся, за лаштунками мої друзі, які співатимуть пісні мого авторства. Я теж співатиму для вас. Хочу подарувати позитивні емоції. Всім бажаю щастя, миру, добра і злагоди. Щоб в усіх нас було все добре… Пісні пані Анжели, присвячені Україні, рідній землі, батькам, дітям, коханню – завжди про любов, яка окрилює нас, дарує кращі почуття і підносить вище хмар. Саме таким, стовідсотково авторським твором є “Вкраїнські пісні”, яким Анжела Ярмолюк відкрила концерт. Наступна пісня – “Пам’ять – птаха моя”, на вірші Героя України Володимира Матвієнка, теж була прем’єрною. “Хочу привітати творчу колегу, молоду, але вже досить досвідчену й відому композиторку Анжелу Ярмолюк, – зазначив у відеозверненні Володимир Матвієнко. — У нашому творчому доробку – кілька пісень. Хочу побажати Анжелі нових творчих досягнень на благо України”. Пісня “Моє Полісся” теж написана в творчому тандемі з Володимиром Матвієнком. А виконав її народний артист України Фемій Мустафаєв. Анжела Ярмолюк співпрацює з багатьма авторами та українськими виконавцями, яким імпонує її музика. Вона знаходить шлях до сердець як дітей, так і знаних народних артистів. І наступна пісня на вірші Олексія Довгого “Соколина”, яку виконав Фемій Мустафаєв разом з Вокально-хореографічним ансамблем “Зернятко”, стала тому підтвердженням. Сім’я, родина, любов до батьків є надихаючими у творчому доробку Анжели Ярмолюк. Саме цій темі присвячена пісня “Діти мої”, яку виконала давня подруга композиторки, заслужена артистка України Юлія Мартинова-Любецька разом із сином та дочкою. І відкрили наступну сторінку концерту, присвячену творчості для дітей. На побачення запросили Театр дитячої пісні “Ладоньки” під керівництвом заслуженої діячки мистецтв України Світлани Садовенко з піснею на слова Зої Ружин “Українська хустка”. “Сьогодні ми з вами присутні на святі великої любові, великої душі нашої українки, жінки-мироносиці, жінки-подвижниці, жінки-волонтера – Анжели Ярмолюк, – підкреслила поетеса Зоя Ружин. – Господь удостоїв мене співпрацювати з цією талановитою композиторкою. У співтворчості ми написали більше десяти пісень. А ще Анжела — активна громадська діячка. Зовсім нещодавно була членом журі Першого всеукраїнського духовного фестивалю “Величаймо Різдво Святого
Миколая”. Також написала музику до 10 творів, які увійшли до книги “Різдво Святого Миколая”, за що їй доземний уклін”. Цього вечора пролунало декілька пісень як подарунок від добрих друзів бенефіціантки, серед яких – народна артистка України Наталія Шелепницька. “Маю величезну приємність бути на цьому великому святі чарівної, прекрасної, дивовижної, фантастичної Анжели Ярмолюк, – сказала пані Наталя. – Дорога подруго, я вітаю тебе з цим святом, яке ти даруєш усім нам. Бажаю тобі міцного здоров’я, щастя, добра, злагоди, кохання і великого творчого натхнення. Незабаром у нас народиться спільна пісня, а сьогодні вітаю тебе моїми піснями – на слова Вадима Крищенка “Кохання приходить неждано” і Міли Кирилюк “Сила жінки”. Цей вечір став творчим дебютом для дочки Анжели Ярмолюк, лавреатки всеукраїнських та міжнародних конкурсів Вікторії Сметанкіної. Вона вперше дебютувала зі своєю піснею “Мантра”, яка була дуже тепло сприйнята глядачами. А ще цей вечір подарував зустріч з легендарним поетом-піснярем, народним артистом України Вадимом Крищенком. “Я прийшов на цю сцену, аби привітати від ветеранів пісні молоду і красиву Анжелу Ярмолюк, – розповів Вадим Дмитрович. – Її покоління – мої творчі діти, серед них і Анжела. Вона зосередила в собі багато талантів. А одна риса мені найбільш до вподоби: де б вона не була – завжди утверджує велике відчуття, що вона українка, патріотка України. Це надзвичайно важливо особливо зараз, у тій непростій ситуації, яку ми переживаємо. Анжела подарувала пісню на мої слова, а я вам дарую свій вірш…” Батькам Анжели Ярмолюк присвятили пісню на слова Павла Мовчана “До життя”, яку виконало творче подружжя – заслужена артистка України Ганна Петраш та Михайло Круль. Ще одну пісню на слова Павла Михайловича “Вечір. Ніч” виконав заслужений артист України Діма Андрієць. (Окрім цього, разом із Павлом Мовчаном Анжела створила альбом “Свічадо”). Свято пісні продовжив молодий талановитий виконавець Данило Коток з піс-
Вернісаж · “Всі представлені на виставці роботи є не просто · картинкою, вони є учасниками сценографічної дії”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Ксенії ПАНЧЕНКО
Майбутня художниця народилася у місті Києві, закінчила Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури України – факультет живопису, відділення сценографії під керівництвом професора Данила Лідера. Як художниця-постановниця і художниця по костюмах працювала на Кіностудії імені Олександра Довженка. Зокрема, співпрацювала з режисерами Романом Балаяном (фільм “Поцілунок”) та Олегом Фіалком (“Повернення Батерфляй”).
З 1989 року Марія Левитська
– головна художниця Національного академічного театру опери та балету України імені Тараса Шевченка. Нею створені сценографія та костюми до більш ніж 160 опер, балетів та драматичних вистав в Україні, Канаді, Словенії, Польщі, Японії. На сцені Національної опери України вона є авторкою декорацій і костюмів до опер: “Попелюшка” Дж. Россіні, “Любовний напій” Г. Доніцетті, “Запорожець за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського, “Джоконда” А. Понкіеллі, “Алєко” С. Рахманінова, “Любов до трьох апельсинів” С. Прокоф’єва, “Казка про царя Салтана” М. Римського-Корсакова, “Мазепа”, “Пікова дама”, “Іоланта” П. Чайковського, “Манон Лєско”, “Турандот”, “Богема” Дж. Пуччіні, “Бал-маскрад”, “Макбет”, “Дон Карлос”, “Набукко” Дж. Верді; балетів: “Лебедине озеро”, “Спляча красуня”, “Лускунчик” П. Чайковського, “Попелюшка” С. Прокоф’єва, “Шехерезада” М. Римського-Корсакова та ін.
На новій виставці художниця представляє ескізи театральних костюмів та ескізи до вистав Національної опери України останніх років. Родзинкою експозиції стали манекени з костюмами до опери Дж. Верді “Набукко”, створені для зірки світової сцени Людмили Монастирської. Ці вбрання створювалися вручну з використанням унікальних технік шиття. За слова
Людмила Монастирська та Марія Левитська ми художниці, це вміння говорити мовою драматургії, де кожен елемент вбрання є невід’ємною складовою частиною персонажа, тісно пов’язаний з його характеристикою, а також зі зміною настрою чи поведінки у виставі. Працюючи над ескізами до спектаклю, Марія Левитська прагне гармонійно поєднати історію костюму та стилю з музикою і сценічним рухом.
ально поїхала до Китаю. Склала собі маршрут подорожі, починаючи з Пекіна. Повернулася і зробила спектакль. Кажуть, що дуже красивий. Потім були інші вистави та інші подорожі… Такі поїздки – моя віддушина.
Вдячна всім, хто завітав на виставку, – це мої друзі. З деякими з них співпрацюю 25 і більше років. Приємним сюрпризом стало відвідання виставки першим заступником міністра Міністерства культури та інформаційної політики України Ростиславом Карандєєвим. Ми вже встигли з ними обговорити питання щодо подальшої співпраці. Поруч зі мною – головний режисер нашого театру, народний артист України Анатолій Анатолійович Солов’яненко. Це унікальна людина і режисер, з яким ми зробили разом багато вистав. Сподіваюсь, що спільна робота чекатиме нас і попереду.
– Для того, щоб написати небо в театральних декораціях, його потрібно написати з природи, – розповідає художниця. – Так само, як і квітучі гілки, воду, траву. Я дуже люблю постояти на природі, вслухаючись впродовж тривалого часу в тишу, і вивчати, як змінюється колір, форма, освітлення дерев, квітів, неба. Всі мої поїздки світом теж пов’язані з творчістю. Коли я вперше працювала з італійським режисером над оперою “Турандот”, то спеці
– Пишаюся тим, що маю поруч плече Марії Сергіївни і вже 21 рік ми працюємо разом, починаючи з першої моєї роботи, – зізнався Анатолій Солов’яненко. – Це було поновлення опери “Лючія ді Ляммемур”, яку поставила Ірина Молостова, а сценографію і костюми створила Марія Левитська.
Марія Сергіївна – унікальна особистість, яка не працює в якихось нових програмах відомих дизайнерів і представників сучасного мистецтва, а творить із пензлем в руках. Без будь-яких новітніх досягнень науково-технічного прогресу, хіба що з’явилися нові фарби.
Я знаю, скільки часу вона приділяє підготовці до кожної нової вистави. І це не тільки робота вдома з альбомами, якимись нарисами чи нотатками, а й поїздки у місця, де відбувалися події тієї чи іншої опери. Художниця намагається пройти кожну сходинку, яка згодом буде відображена у виставі.
На зміну образотворчому мистецтву у ХІХ столітті до театру прийшла сценографія, тобто образно-дієве мистецтво. І всі представлені на виставці роботи є не просто картинкою, вони є учасниками сценографічної дії.
– Україна багата на талановитих художників, – переконаний Ростислав Карандєєв. – Але Марія Сергіївна – унікальна мисткиня. Вона обрала шлях творчої реалізації, який під силу опанувати небагатьом. Та робота, яка сьогодні є сенсом її життя, продиктована натхненням музикантів, вокалістів, хореографів – людей, які представляють інші види мистецтва. І для того, щоб глядач органічно сприйняв витвір у виконанні багатьох митців, треба докласти чимало сил.
Для мене справжнім сюрпризом стало розкриття на виставці інших граней таланту Марії Сергіївни. Це роботи, створені в жанрі натюрморту, мистецької елегії,
романтизму. Дивлячись на квіткові композиції, можна розслабитися, зайти у свій внутрішній світ, зрозуміти, що мелодія м’якої тональності, яка лине з цих картин, теж властива нашій героїні.
– Щоб створити сценографію до опери “Дон Карлос”, художниця об’їздила всю Іспанію, – зазначив мистецтвознавець Олександр Федорук. – Вона глибоко вивчила іспанське бароко. І я відчув це бароко в опері.
Пригадую, як Марія Левитська захищала свою дипломну роботу “Стійкий принц”. Це був початок великої мистецької, творчої кар’єри майбутньої головної художниці Національної опери. Тоді Данило Лідер, член екзаменаційної комісії, сказав: “Ми ставимо відмінну оцінку не тільки тому, що ви гарно оформили цю виставу, а тому, що вже здійснили оформлення десяти вистав по всій Україні”. Це був унікальний випадок, коли студентка оформлювала вистави. За цим стояли копітка праця й постійні поїздки.
Згадую слова видатного нашого художника Федора Нірода, який сказав, що головним у музичному театрі є не лібрето, а музика. І цю музику відчувають головний режисер, головний художник, артисти і публіка.
Я плакав, коли нещодавно дивився оперу “Набукко”... Костюми і декорації були надзвичайно красиві, просто казкові. А до цього була опера “Макбет”, теж неймовірно хвилююча.
Сьогоднішня виставка дає уявлення про талант однієї з найкращих художниць театрального світу Європи. Дякую галереї “Митець”, завдяки якій ми можемо сьогодні все це побачити.
Про творчу співпрацю з Марією Левитською розповіла також одна з найвідоміших українських оперних співачок, народна артистка України Людмила Монастирська.
У виставковій залі столичної галереї “Митець” відкрили персональну виставку народної художниці України, лавреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, головної художниці Національної опери України Марії Левитської.
Будьмо разом! ПЕ РЕ Д П ЛАТА—2 0 2 1 Вартість передплати
ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА “ПРОСВІТА”
(з доставкою і поштовими витратами):
Вернісаж · “Всі представлені на виставці роботи є не просто · картинкою, вони є учасниками сценографічної дії”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник:
Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка
Реєстраційне свідоцтво
КВ № 4066
від 02.03.2000 р.
Вернісаж · “Всі представлені на виставці роботи є не просто · картинкою, вони є учасниками сценографічної дії”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Черговий редактор
Едуард ОВЧАРЕНКО
Бухгалтерія
279-41-46
Адреса редакції:
вул. Хрещатик, 10-Б,
м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
Листування з читачами —
тільки на сторінках газети.
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”,
Вернісаж · “Всі представлені на виставці роботи є не просто · картинкою, вони є учасниками сценографічної дії”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Шеф-редактор
Павло МОВЧАН
Відповідальна за випуск
Любов ГОЛОТА
Редколегія
Любов ГОЛОТА (голова),
Павло МОВЧАН,
Микола ТИМОШИК,
Георгій ФІЛІПЧУК
Заступник головного редактора з виробничих питань
Наталія СКРИННИК
278-01-30 (тел./факс)
на 1 місяць 21 грн 43 коп.
на півроку 115 грн 58 коп.
Вернісаж · “Всі представлені на виставці роботи є не просто · картинкою, вони є учасниками сценографічної дії”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ культури
Едуард ОВЧАРЕНКО
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Володимир ЖИГУН
Інтернет-редактор
279-39-55
Вернісаж · “Всі представлені на виставці роботи є не просто · картинкою, вони є учасниками сценографічної дії”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів.
Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів.
При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти”
обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и
“Слово Просвіти” — 30617