Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З блокнота журналіста · “Троянди сотнями – барвистими килимками “окупували” місто. Чудова окупація, квіткова!” · с. 4сторінка оригіналу ↗

Час сіяти і час збирати: уламки “міра” і прозріння М Маалліі ііссттооррііїї ввееллииккооїї ббііддии... ІІссттооррііяя ддррууггаа

Слово Просвіти, №40 за 2021 рік

Влітку вкотре за час неоголошеної війни завезли гуманітарну допомогу військовим ООС і цивільним прифронтової України. Уперше з ними поїхала і я, бо власними очима світ побачиш інакше... Власне, тема війни мені й так близька: з володимирецькими во" лонтерами я від часу загибелі земляка Володимира Шеляга, та й чоловік – “атовець” з 2016 року. “Яка різниця/Какаяразница” – про ці новітні постулати життя в матеріалі. Людмила БОСИК, голова Володимирецького районного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Фото авторки Безлюддя. Може, через спеку, а швидше – через війну. На Донеччині безлюддя у містах і селах прифронтової зони явище звичне. Як і покинуті житлові масиви, розбиті заправки, підприємства. А от дороги вже відремонтовані. Наша волонтерська делегація до Авдіївки прибула опівдні, проїздом: володимирчани Микола Юрах, Олег Мозуль, дубровичани Світлана Правник, Тарас Баїк та сарненчанин Володимир Мельник тут не вперше, тому усьому побаченому дивуюсь лише я. Авдіївка – приречена сусідка Донецька “Авдіївка – це Україна!” – на в’їзді до міста великий вказівник у синьо-жовтих кольорах чітко маркує власність держави Україна. Багато черешні, шовковиці у місті, амброзія і барвисті польові квіти – на узбіччях і полях. Поміж зелені дерев – будинки з бито-трощеними сліпухами-вікнами, балконами або й геть зруйновані вибухами. Більшість стін – у вибоїнах-ранах від куль і снарядів різного калібру. Що цікаво – будинки найбільш пошкоджені в окремих мікрорайонах. Як мох росте на деревах – лише з північного боку, так авдіївські будинки зрешечені вибухами лише з півдня. А на півдні від міста, за шість кілометрів, вже Донецьк. Окупований російськими найманцями. Отак і моделюєш гірку правдоньку – хто стріляв і звідки. Місто втягнули у війну ще у квітні 2014-го. До жовтня 2018 року в Авдіївці загинули 70 військових та до сотні дітей і дорослих. Окрім тактичної важливості міста, у ньому також працює один із найбільших у Європі – Авдіївський коксохімічний завод. Проїжджаємо “промку” і коксохім – димота ще за кілька кілометрів! Смердюча і їдка, вона величезними хмарами тягнеться за вітром, у всі щілини автобуса пробирається і дере трахею. Екологія? Не чули – мабуть, скажуть керівники велетня. “Дев’яточка” – розбомблена дев’ятиповерхівка, що стала світовою легендою. Відомий мурал-портрет авдіївської вчительки-україномовниці на стіні, по вулиці Молодіжна, 20. Будинок – “разукрашка”, з найбільш постраждалим фасадом, дивиться прямо на окупований Донецьк очима літньої жінки – мурал вражаюче фотографічний! Австралійський художник Гвидо ван Хелтен, ризикуючи життям, наносив портрет на стіну фактично на очах у сепаратистів. Тож околиця Авдіївки має своє обличчя, свою історію – трагічну й сумну. Кличе мене Світлана Правник до сусідніх будинків, що навпроти, і показує навколишню руйнацію – четвертий поверх багатоквартирки частково знесений прямим попаданням з крупнокліберної зброї і тепер затягнутий брезентом – люди живуть за вцілілою стіною. Мозаїка уламкових пошкоджень на стінах у порівнянні з руїнами – дрібниця. З підозрілістю на обличчі повз мене зі Світланою пройшла місцева пані. На наше “Добрий день” не озвалась. У всьому кварталі розстрільні будинки – попри спеку холод жаху бере за плечі. “Це промка, бро” – сказав мені військовий, взявши за плече і відвівши від воріт одного з десятка покинутих подвір’їв на околиці Авдіївки. “Подзьобані” металеві ворота, забиті вікна і зарослий двір добротної будівлі поряд із Меморіалом загиблих захисників Авдіївки я хотіла зняти на відео і зафільмувати деталі війни. Але там інші правила – на узбіччя, а тим більше на подвір’я заходити заборонено, бо небезпечно. Міни чи нерозірвані боєзапаси під ногами – смертельний сюрприз “рускава міра”. Чимало місцевих жителів загинули саме через таку необережність. Меморіал, що облаштовували вручну патріоти й воїни, нині реставрується. Тут наші капелан Микола Юрах та священник ПЦУ Тарас Баїк помолились – територія всіяна смертю-уламками. Тут місце пам’яті майже сотні загиблих українців-захисників Авдіївки. Під ногами уламки снарядів, поряд залишки мертвого металу – розірваних прямим влученням українських танків. Поруч – реконструйований бліндаж-музей і кількадесят флагштоків під бригадні прапори. Мінне поле поряд із містом. Отак просто: їдеш дорогою, праворуч рейки вже давно мертвого тролейбусного шляху на Донецьк, за колією пишне польове різноквіття і… міни. А табличка-попередження, як у фільмах про Другу світову – “Стоп! Мины! Не покидайте дорогу! Территория вдоль дороги заминирована! В случае опасности звоните 101!”. Прозріваю: люди, двадцять перше століття! І війна? Із золотими донецькими ланами окрема історія, вона трагічна. Коли в регіоні стихли бої і відступив фронт, аграрії взялися до впорядкування землиці. Біда приходила зненацька – техніка разом з водіями у полях почала підриватись. “22.12.2020. Внаслідок застосування представниками незаконних збройних формувань невстановленого вибухового пристрою, 20 грудня 2020 року, близько 18:50, під час виконання сільськогосподарських робіт на полі поблизу с. Кам’янка Ясинуватського району знищений трактор марки John Deere та поранений 41-річний водій. Постраждалого госпіталізували. До цього повідомлялося, що сепаратисти на Донбасі обстріляли трактор зі станкового протитанкового гранатомета. Поранений цивільний”, – повідомляє Донецька обласна прокуратура. Нерозірвані уламки “міра” чатували зі своєю порцією смерті на землеробів Донеччини. І не всі випадки показували в новинах, і нікому з орачів і сівачів не хотілося йти у ті родючі чорноземи. Отака вона, “пастораль ХХІ століття”: “на Донеччині підірвався трактор…”, “на Луганщині тракторист підірвався…”, “вибухова посівна…” “Дякую за українську” – з усмішкою сказала мені вулична продавчиня шовковиці у центрі Авдіївки. Ми спинились, щоб купити води. Спека волонтерського буса, штиль пропеченої вулиці і вже тридцятигодинна дорога вимотували. Поряд, у затінку каштана, сиділа жінка – продавала чорну шовковицю: по 20 і 10 гривень порції. Питаю, купую, дякую. Українською. І вона мені у відповідь українською. І отак, усміхаючись, каже: “Дякую за українську”. Знов нове і дивне відчуття потойбіччя. Розмовляємо. Виявляється, вона з Київщини, а тут замужем і радіє нагоді поговорити рідною… Знов прозріваю: я вдома, в Україні і на чужині водночас, чую себе чужинкою. А мої волонтери укотре попереджають: не відходь далеко сама, про всяк випадок. Бахмут – місто троянд і прапорів У розпал боїв за Дебальцеве Артемівськ (так тоді називалося місто) став порятунком сотням захисників – місцеві лікарні приймали поранених, парамедиками стали чи не усі лікарі та медсестри. Вразила кількість троянду сьогоднішньому Бахмуті: вони ще за кілька кілометрів від міста, біля вказівника, вони пообіч доріг і на квітниках перед будівлями, вони сотнями – барвистими килимками “окупували” місто. Чудова окупація, квіткова! Прапори України і міста Бахмута ілюмінують вгорі знайомими барвами через кожні кількадесят метрів на стовпах та тролейбусних дротах – місто навмисне заявляє: “Бахмут – це Україна!” Залізне. Партизанські грядки Поки розвантажувались з гуманітаркою у Залізному, у релігійному притулку, я почимчикувала до будинків навпроти – глянути на життя-буття місцевих. На маленькому городику поралась бабуся, років сімдесяти. Я привіталась. Українською. Розговорились. Звати її Любов. – Все дорого у нас. Комуналка, свет, а работы нет, зарплаты нет. Кто мог или есть куда – повыехали. А нам, старым, куда деваться? Вот дочка со мной живет – нет работы. Двое детей малых. Муж три года назад умер. Были шахты – наших там сорок две тысячи работало. Теперь только полторы тыщи шахтеров осталось. Куда всем деваться? Рядом комбинат “Бекон” – вот только там работа. Я инвалид детства. Тыщу семьсот получаю. После оплаты комуналки шестьсот гривен остается на жизнь. А что за них на месяц можна купить для троих? Вот хорошо, что грядка да Танька (Тетяна Соловйова, опікунка місцевого релігійного притулку) выручают, – розказує пані Любов, перебираючи жменю кропу. Гукнула вона до розмови ще й сусідку по городику – пані Валю. Розпитую – розказують. З грядками окрема історія. Грядки обкрадають. І без того марненьке буття картоплі у заростях бур’янів – так ховають врожай від наркоманів-злодіїв. Кажуть, важко зібрати і огірки, і картоплю. От у них сусід огородив грядку і колодку почепив. Направду, мені трохи було смішно з тої городоогорожі: більш-менш рівні гілки акації чепурненько організовані в трижердкову перешкоду. І колодка! Мда, думаю, захист солідний. Про телебачення і радіо питаю: звідки ж новини черпають залізненці? Кажуть жінки, що нема у них українських телеканалів. Якщо хтось має “тарілку” – може, й дивляться, але це рідкість. Попросила показати побут. Пані Валя неохоче погодилась, але лише двір, бо “нечего там смотреть, денег нет, ремонта нет лет двадцать, разруха у нас”. Щоб довго не описувати гнітючі враження від огляду, скажу одне: це не поліщуки з доглянутими квітничками і обійстями! До слова, вже йдучи назад з ексклюзивної екскурсії залізненськими дворами з пані Валею, розминулися з похмурим бородатим чоловіком, сусідом моєї поводирки. Той споглядав за нами збоку, здалеку. Але вже минаючи його, почули вслід: “ Что, сучка, за гуманітарку бандєрам прадалась?..” Мене не було хвилин п’ятнадцять, та колеги-волонтери вже спохватились і стривожились, тож “на горіхи” я за самоволку отримала: “Ти розумієш, де ти? Тут не можна так відходити!” От вам і єдина Україна – бійся ворога, прийшовши з добром. Цивілізація і мілітаризація поруч Змішані відчуття, коли потрапляєш в інший світ, мілітаризований. Полісся і Донеччина: той самий час доби, та сама пора року, та сама країна. Але ТУТ і ТАМ – антонімічна геолокація реальності і дуже близька, буквально за пару кілометрів війна. Минаєш Ізюм по майже ідеальній дорозі – і ти в житті, де немає півтонів, піввіри і одразу видно, хто і що є справжнім, а хто і що – ні. Червоно-біле ряботіння блокпостів, перевірки наших документів військовими патрулями, пояснення причини виїзду на територію, огляд вантажу і побажання “щасливої дороги!” – цього було так багато, що згадки злились в одну думку: “так, є час кидати каміння, а є час збирати… чи пожинати плоди своїх дій чи бездіяльності”. Порадували дороги. Не скажу, що це було несподівано, але дивно, бо дороги добрі! Це вже потім, у глибинці викрутасів місцевих путівців, почались бовтанки ресор. Не все фотографувала. Не все зможу розказати і показати. Краще наберіть знайомих захисників чи родичів, розпитайте самі і підтримайте хоча б добрими словами. Низький уклін тим, хто ТАМ за мирне життя ТУТ, в Україні – воюючій із зайдами країні.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин