Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
Націокультурність України: імунітет Державності
Слово Просвіти, №40 за 2021 рік
Українська інтелігенція вкотре звертається до найвищої української вла-
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Окреслена проблема не є відомчою, оскільки належить до стратегічних завдань розвитку держави, прямо торкається основ національної безпеки. Адже в найдраматичніші періоди нашої історії національна культура завжди зберігала, оберігала, єднала, міцнила Український народ.
Сьогодні, коли продовжується війна проти України з боку Московії, є особлива затребуваність у національно-культурному поступі українського суспільства. І той клич, кинутий владою на початку російської агресії, що “культура є нашою найсильнішою зброєю”, мусить, нарешті, “перекладатися” на сучасну реальність, спричинити відхід від усталених “совкових” стереотипів. Слід додати, що мовиться не взагалі про “культуру”, а про українську національну культуру.
Адже до національних інтересів відносяться не тільки зобов’язання влади забезпечити загальнолюдські норми: права людини, творення громадянського суспільства, сталий розвиток (економічний, соціальний, екологічний). Вони відображають також фундаментальні цінності і прагнення Українського народу щодо розвитку Української нації; історичної свідомості, національної пам’яті, її морально-етичної, культурної, мовної, релігійної самобутності; забезпечення належного функціонування Української мови як державної. Усі ці завдання, які є засадничими для українського націєдержавотворення,
неможливо реалізувати поза національною культурою.
А тому саме гуманітарна сфера зазнає найактивнішої експансії в інформаційних війнах, саме вона є найбільш чутливою серед багатьох напрямів національної безпеки.
Відомо, що культурний стан суспільства завжди виступає найпереконливішим показником (не)демократичного розвитку держави, повною мірою від нього залежить успіх становлення політичної нації і громадянського суспільства, зміцнення національної ідентичності. Ніщо так, як Культура, доказово не презентує надбання й досягнення народів та держав. Поза її ціннісними вимірами неможливо адекватно реагувати на світ з його політичними, соціальноекономічними, екологічними, гуманітарними викликами.
Проте склалася хибна практика, коли суспільство, інтелігенція постійно виступають у ролі прохачів милостині, замість того, щоби влада відповідально усвідомлювала свою безпосередню причетність до культурних запитів. Адже згідно з нормами Конституції (статті 11, 12) саме “держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури”, а також “Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави”.
Закінчення на стор. 2
ди щодо тривожної ситуації, яка складається у сфері національної культури.
Відсутність державної програми розвитку культурної сфери України,
– йдеться в заяві, – зумовлює вкрай негативну політику щодо функціонування та розвитку засадничих секторів культури і мистецтва. Хоча в українському суспільстві існує потужний запит на відродження і модернізацію національно-культурного життя країни, збереження і утвердження культурної ідентичності, відновлення та зміцнення історичної пам’яті народу, яка потребує масштабної деколонізації.
ЗОЯ КУЧЕРЯВА
АНДРІЙ ДЕМИДЕНКО
с. 2 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Початок на стор. 1
ому дивно, коли впродовж тривалого часу владні інституції не воліють підтримувати, наприклад, ініціативи “Просвіти” та інших творчих організацій щодо формування цільової програми розвитку української державної мови, передбачивши відповідні видатки на проведення курсів з вивчення української мови, особливо в зденаціоналізованих областях України; друкування необхідної кількості словників на паперових та електронних носіях; створення комп’ютерних (україномовних) ігор для дітей; масове тиражування “Бібліотеки воїна” тощо. Чомусь не знайшлося місця для уваги подібним проєктам і на рівні Українського культурного фонду.
Утім, справа полягає не лише втому, що ігноруються важливі, на нашу думку, громадські ініціативи, а, передусім, у відсутності діалогу багатьох державних структур із суспільними інститутами, інтелігенцією (окрім “своєї” і “прирученої”). Влада в особі профільних відомств чомусь продовжує вважати, що має абсолютне право розпоряджатися публічними ресурсами відповідно до власних інтересів, “кумівських” забаганок, корисливих уподобань політиків. Така поведінкова “норма” урядовців, депутатів призводить до суттєвих втрат та провалів, негативно впливає на соціокультурне середовище країни. Так, на час проголошення Незалежності в Україні налічувалося близько 4000 книгарень. Сьогодні їх понад 200. У Польщі – 1914! На 1 книжковий магазин в Україні припадає 165 тисяч населення, що в 10-12 разів нижче за середньоєвропейські показники. У Данії, Польщі – один магазин на 12 тис. населення, у Німеччині – 15 тис. 2020 року з 222 активних українських книгарень закрилися 48, а також 343 видавництва. Нагадаю, що комп’ютеризація в цих країнах на кілька порядків є вищою від українського показника. Але там гаджет не “замість” книги, а поруч.
Децентралізація на “український лад” значно пришвидшила закриття книгарень та бібліотек. Україна дійшла до критичного індексу забезпечення народу Книгою (0,3 на душу населення). Наприклад, Туреччина – 5 книг. І тоді метафора про “турків” повертається бумерангом до України.
Проте стурбованості “політиків” щодо падіння освіченості Українського народу не спостерігається. Натомість упродовж кількох останніх тижнів інформаційний простір перенасичений лементом уболівальників клубу “Олігархат”. Виявляється, що вони (політики) найбільше турбуються про “права” дюжини олігархів на тлі злиденності та безправності народу, ними ж, до речі, покривдженого. Оскільки “косметичний” закон про олігархів ще довго не діятиме, то Народ справедливо вимагає запровадити законом “податок на олігархів” (як у провідних європейських країнах), щоби вони, коли продовжується російська агресія, перестали “бикувати”, купуючи яхти за 260 млн дол. та королівські замки, безперестану вивозячи награбоване в офшори, а в той же час їм безсоромно списуються багатомільярдні бюджетні борги. Для них усе, а на культуру зась.
Марно надіятись, що нувориші стануть колись кращими й гуманнішими. Ще в дохристиянський період Платон у “Державі”
написав, що “неможливість наситити потяг до багатства та нехтування усім іншим задля наживи занапастили олігархію”. І лише “кепські виночерпії” від влади й запопадливі на милостиню не воліють та не здатні розуміти, що не буде раю на нашій землі, допоки Україна не поборить це зло.
тож, українцям не можна очікувати” сподіваної волі” ні від олігархів, ні від закордону, що нам “допоможе”. Винятком є, мабуть, лише “своє закордоння”, коли за поточний рік (2021) українськими заробітчанами за 8 місяців перераховано (легально) понад 9 мільярдів доларів. Урешті-решт уся історія ХХ століття лише підтверджує ілюзорність надій на очікувану допомогу з боку “стороннього” європейця, який часто перебував (і перебуває) у полоні москвофільства. Мав рацію відомий учасник боротьби за Україну генерал Павло Шандрук, який так характеризував тодішню позицію міжнародної спільноти: “Світ зазнав великої шкоди внаслідок русофільських тенденцій і політичної короткозорості Жоржа Клемансо, Девіда Ллойд-Джорджа, Вінстона Черчилля. Вони поховали справу української свободи та створили більшовицьку владу… Українській нації, що потопала у крові, відмовлено в матеріальній, технічній і навіть медичній допомозі. Це було однією з основних причин перемоги наших ворогів, а зовсім не брак нашої вірив перемогу чи небажання йти на пожертви…”
Тому слід навчитися на своїй землі жити власним розумом. Аби встояти в нинішній війні з вічно “братським” ворогом, вибороти право на гідне існування української нації, то треба відмовитися від послуговування чужими ідеями, ефімерними допомогами та “культурними цінностями” недругів наших. Бо навіть соціальна добротність не вберігає людину від духовного рабства, культурного невільництва. Недостатньо противитися згубним впливам “інших”, варто продукувати власні цілі, ідеї, концепти національно-культурного і політичного розвитку України. 2018 року на безпековій конференції в Мюнхені глава МЗС Канади Христя Фріланд, блискуче виступаючи українською мовою, сказала, що українці мусять бути здатними самостійно якісно змінювати країну, самі і для себе, а не за чужими рецептами і порадами.
Саме на інтелігенції лежить обов’язок високої просвітницької місії, щоби якомога швидше постколоніальний народ, атрофований бездержавністю, виробив “свій” погляд на історію, політику, культуру, економіку, роблячи впізнаваним для світу своє національне обличчя. Бо в противнім разі “підпорядкування національних гасел ідеалам позанаціональним, – писав Д. Донцов, – буде смертельним ударом для національної політики.., найтяжчим національним гріхом” (Мазепа і мазепинство. Вибр. твори: у 10 т. – Т.2.) Оскільки чужа культура, чужинські державні ідеології ніколи не принесуть українцям ні сили, ні єдності, ні слави. Негоже оцінювати себе безперестану мірилом “іншого”, зраджувати рідні мову та віру, виховувати народ за лекалами “руськомірства”.
Саботувати розвиток національної культури означає свідомо обеззброювати державу перед реальними загрозами, насамперед з боку Росії. І ті, які так чинять мусять називатися відповідними йменнями. Вони
– п’ятиколонники, що ллють воду на млин агресора. Чомусь жорстокі уроки останніх десятиліть не роблять “зверхників” розумнішими. Їх повчальний досвід не треба відшуковувати в глибоких політологічних, історіософічних трактатах. Він - на поверхні і його необхідно опановувати, щоби усвідомити чому формується саме таке недержавницьке ставлення до культурності нації і які з цього випливають наслідки.
арто визнати, що зародження цього згубного явища розпочиналось ще на початках становлення відновленої державності. Тоді, в 90-их роках відбулася перша зухвала публічна політична спроба позбавитися “національної ідеї”, замінивши її нібито “соціальною”. Насправді завдання полягало в тому, щоби – якщо і не вичавити (бо це неможливо), то знівелювати всіма доступними способами і засобами дух українськості. Для цього на найбільш видовищному загальнодержавному заході (палац “Україна”, 5-річчя Незалежності України) офіційно проголошувалося про “вичерпаність” національної ідеї, яку вже мало не відспівав (“Украина ненька, матушка Россия”) тоді ще “наш”, але добряче освистаний Кобзон. А на рівні міжнародного дискурсу різновекторної політики “провідники” нації намагалися (що продовжується донині) доводити, що європейцями можна бути, не ставши гідними українцями. Природовідповідним, одначе, є те, що Україна здатна бути “європейською” лише тоді, коли стане українською. Сьогодні в Києві (і не тільки) на білбордах зустрічається мудрий вислів молодої Олени Теліги: “держави живуть внутрішньою силою та єдністю народу”. Правдиво, сучасно, гідно.
Проте формуючій нації, що помалу виходила з постколоніального, постгеноцидного стану, “пропонувалася” передусім така гуманітарна політика, яка не слугувала національним інтересам, вінцем якої став зловісний мовний закон “Ка-Ка” та відмова держави від належної підтримки національних творчих спілок України. “Національне” силкувалися всіляко зробити неформатним.
І хоча на зламі століть (2001 р.)
ІІ Всеукраїнський з’їзд працівників освіти прийняв доктрину, що “освіта утверджує національну ідею, сприяє національній самоідентифікації, розвитку культури Українського народу”, однак це не стало стратегічним пріоритетом держави. Гадаю, що ігнорування цієї стрижневої ідеї спричинило в майбутньому фатальні наслідки. Держава так і не спромоглася політично утвердити відповідно до інтересів Українського народу ідеологему сучасної української національної ідеї. Щоправда, спровокувавши заміну національної ідеї на соціальну, влада, яка представляла упродовж трьох десятиліть передусім інтереси олігархату (більшою чи меншою мірою), не зуміла виконати своїх конституційних зобов’язань і в сфері соціальній. Спроба підміни національних цінностей “гастрономічними” завершилася також невдало. Соціальна ідея у виконанні владоможців повністю себе дискредитувала катастрофічним падінням якості життя, системною демографічною й економічною кризою, однак, на жаль, “успішно” трансформувалась в олігархічну модель. Не влаштовуючи дискусії навколо “правильності” обраного олігархічного шляху розвитку України чи (не)гуманності щодо наступу на “права” олігархату, пропоную для оцінки аналіз одного важливого індексу. Так, за показником МВФ (ВВП на душу населення) Україна посідає аж 129 місце, відстаючи, наприклад, від Ірландії в понад 30 разів!). Краще нас виглядають країни, в яких незрівнянно менший потенціал (Молдова, Монголія, Вірменія, Грузія, Азербайджан, Республіка Косово, Ямайка, Бутан, Сальвадор, Гватемала, Намібія, Шрі- Ланка, Болівія, Венесуела та інших близько 120 країн).
тає очевидним, що напівфеодальна олігархічна ідеократія в Україні повністю домінує над двома ціннісними орієнтирами буття нації (національною і соціальною ідеями), переставши служити Людині, Нації, Державі. Ця деформованість створила сприятливе підґрунтя для суспільної невдоволеності. Народу своїй більшості перестав довіряти владі, винній у соціальному зубожінні та національній деградації. А втім, найбільшою нашою ілюзією (помилкою) є те, що продовжуємо безнадійно сподіватись на якісні зміни, зокрема і в культурній сфері, не ставлячи перед собою головного завдання – знищення олігархату як позаконституційного “класу”. Бо корінь зла чи добра не в перетасуванні чиновників, а в радикальних змінах системи суспільного устрою.
Народу, свідомій інтелігенції вже замало усвідомлення, що “хліба” більше не стане, коли втрачається національна духовна культура і традиція. Проте як тільки суспільство торкається причинності свого злиденного матеріального й духовного становища, то на запрограмованих теле-шоу зчиняється (не стидаючись) лемент політиканів про недопустимість будь-якого “ущемлення прав” олігархів-“добротворців”. Ще б пак. Адже ця численна обслуга захисників не бажає позбавляти себе ситної годівнички. Прикро, що за ці роки зросли ряди запопадливих служок олігархату і змаліло тих, хто пам’ятає клятву, що давалася Українському народу.
Прикро, що в їх розпорядженні не лише стратегічні ресурси, але й важелі впливу на процесс виховання Нації, окупувавши інформаційний, культурний простір, загрожуючи національній безпеці. Їх намагання “сотворити народ”, що опира-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
