Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Книжка в газеті · “Великий вихід із окупації. Чорні валки людей, домашніх тварин, машин, Тільки вінець вже терновий, бо вже немає ні вірусу, ні корони”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Ганна ОСАДКО. Лічилка про війну», с. 8

Ганна ОСАДКО. Лічилка про війну

Слово Просвіти, №40 за 2022 рік

Закінчення. Початок на стор. 8—9 Мухи дрозофіли Вони з’являлись на кухні щоранку, Завжди бадьорі, невсипущі та невмирущі, Як голоси ведучих із радіо “Ера”, Дивились на нас зі стелі Зверхньо, буцімто безіменні прадавні божки із неба, “тре щось із ними робити”, – зітхала я, “угу, треба”, – підтверджував ти, Наганяючи їх рукою. Якогось ранку їх знову побільшало, І ти, не втерпівши, притягнув пилосос: Тепле повітря ковтало їх, аж прицмокуючи – Цілу генерацію, мегаполіс, поселення Мух дрозофіл – Ковть! “Уявляєш, а в них щойно був армагеддон”, – Констатувала я, цмудлячи каву. “Мабуть”, – погодився ти. Наступного ранку на стелі з’явились нові. – Бляха, – зітхнула я. – Муха, – підтвердив ти. – Певно, лишилося вчора двійко, то і розмножилися… Ніби Ноєві діти опісля потопу… Слу, як ти думаєш, а у них, дрозофіл, як оце відбувається? По любові? – Тю, ти чого? Та вони ж – найпростіші! Ніби амеби в туфельках, тільки з крилами! Суто інстинкти, мила... А вночі, коли ми спали, натомлені після любощів, За вікном пролітала тарілка, І жінка (мабуть-таки жінка, бо допитлива) у сяючому скафандрі, Дивлячись на нас (моя розхристана голова – на твоїй руці, Впечатані складки пожмаканої постелі) – запитала у свого чоловіка – звісно, телепатично: – Слу, як ти думаєш, а у них, у людей, як оце відбувається? По любові? – Тю, ти чого? Та вони ж – найпростіші! Як дрозофіли, тільки трішечки довше живуть… Суто інстинкти, мила! …а тоді дістав пилосос зоряний – І без жодних докорів совісті – Нас, і будинок, і місто – Ковть! Господар повертається Яка ж дурепа! Ткала і порола, Порола, ткала і порола знов… Задавнена, задавлена любов Текла між пальці ниткою спроквола, І знову коло. Вже двадцяте коло… Не довершиться, Господи, ніколи Це полотно – безмежне, нескінченне – Триклятий саван. Не йому. Для мене. Бо – божевілля, як меди, тягуче, Бо – голос серед ночі точить, мучить: “Твоє чекання – то гірка облуда. Повернення не буде. Бо не буде”. Бо спогади непевні та солоні: Змагання з бігу… Переможцю – приз. На старт, увага, руш! Біжать, як коні. Я – замість кубка. Переміг Улісс. Він… не мене хотів. Хотів Єлену. Її усі хотіли. Золота! Палала Троя – села і міста – На честь сестрички. Та дісталась та – Інакша. Тиха, як трава зелена, Як качечка, як пір’ячко… Весілля, Офіра тіла (серця і руки). …А він пішов – як в магазин за сіллю. …А він блукав – віки, віки, віки… Його боги в свою рулетку грали (На нього – Всесвіт, а на мене – сто Безсонь жалючих виставили жала: Порола-ткала, знов порола-ткала, Не Поліфен – ніхто. Це я – Ніхто). Вода і небо. Дика хитавиця. А перед очі – нескінченний ліс Чужих кобіт, яких кохав Улісс… А поміж них – Цірцея білолиця – Сім літ провів в полоні чорних брів… Ах, так, звичайно, волею богів… …Ти з нею ще… А я тихцем покличу, Зітхну крізь сон – кому? Тобі? Собі. Про втому, перестояну в журбі, Бо не говорю. Бо слова – як птиці, Немає віри їм… Немає віри… Рука і серце – то моя офіра, Та не твоя. Натягнеш лук, стрілою Прохромиш женихів… Який шашлик Із ворогів, що в дім твій увійшли Та мали наглість милуватись мною! Господар повертається! Вітає Його собака, нянька, вірна челядь, Земля, трава, господа…Там ще та є… Ну, як її… Ну, з нею нам постелять… Стара олива проросла крізь тіло, Коріння лізе, сплутується ніч, Немов клубок… За іменем поклич, Впізнай мене у шарварку облич, І ранок – білий. І волосся – біле… А ще – життя пройшло, як не було, А ще – сухе, аж кришиться, зело, Що вчора квітло – як любові знак… …………………………………… Проклята вірність галицьких Ітак… Місто Місто химерне, де міми, жонглери, черниці; губи – солодкі чорниці і чорна жага, фенікс волосся – і пальці плетуть плетениці, кучері, довгі спідниці, перон, пилюга… …день, наче кіт, на пістрявій перині засне… Місто блаженне, в якому щасливі та не. Місто, що місить життя, наче тісто на булки, місто – як вирок, на голову сніг, як цидулка: похапцем літери курячі вгору і вниз, місто – бруківка, немов одруківка, карниз; голуб, що падає долу, а тінь голубина – вгору ширяє. Це місто – у небо драбина, напнута линва між “до” та “що буде по тому”; зграї драконів, цвіт груші, уперше – додому, не відпускаючи – чуєш! – твоєї руки… Місто – це звуки: голубка, трамвай, каблуки, Місто – як мітка чи родимка – щонайрідніше… Цоки і цоки. Зозулька в дзиґарику. Тиша. Втишено, вчаєно… Липовий чай. Охолонь. Місто, де руки зрослися листками долонь, гілля сплелося, коріння клубком повелося, сни, як синиці, щебечуть у кроні волосся, щастя притишене, як немовлятко, росте пагоном сонця: – Кохання моє золоте. Це дихання відчути... Це дихання відчути, а тоді Пливти листочком жовтим по воді, Що гоїть, гой-я, гоїть і колише, Несе на хвилях у дрімотну тишу, Де спить, сховавшись в мушельку, душа – Шааааа... Де шепіт, де шовковиця шовкова, Де ні про що (про все) тече розмова, І річка, і слова течуть, і ми, Як ідоли, пливемо до зими... А врешті – і зима колись зникома. Кома. А після коми – повінь! І вода Шалено крутить – сильна, молода! І заливає душу, потім тіло, Сміється: ну, кортіло ж бо, кортіло? Аж раптом – ти. А за усім відтак – Так! І оксамити, і шарлати неба Розчулено притуляться до тебе: – Не треба... Літо – як щедроти духу. І пух летить – і все нам буде пухом: Земля, вода і золоті вогні – Ні... Цій осені синіють крила. Вітер Хустиною слова і сльози витер, Останній крок, і перший сніг, і – каррр! То ворон із горіха, мов Ікар, Злетів між хуртовинних веремій. Мій. *** Свою першу дорожню валізу я купила у 44 з хвостиком. Нині купила. Зимного, голого, дощового дня. Такого осіннього, що майже зимового. У якийсь енний день війни. Досі була не потрібна. Все моє поміщалось в наплічнику, іще не тривожному. Легковажному, як і я. Важче завжди носив чоловік – легко носив, як і жив легко. Усміхнено носив. Більше не буде ніколи. Амінь. …Сестра помагала: – Оцю бери, Анько, валізу! Тільки оцю! Так вона схожа на тебе, ну просто ти, Анько! І таку ти точно ніколи не згубиш. …Ось вона тут. Серед квартири порожньої. Серед життя порожнього. Яскраво-червона. Дивного такого відтінку, Щось середнє між вишнею та кров’ю густою. – Фабричний Китай, – казала базарниця. – Із мегаміцного пластику. Хоч кидай його, хоч стрибай по ньому – все витримає. Чотири подвійних колеса, що обертаються навсібіч. Хоч по сходах, хоч по камінню – витягне. Ручка міцна висувна і замок кодовий. Так вона схожа на мене. Ну просто я викапана… Стою серед квартири порожньої. Серед життя порожнього. На роздоріжжі Божому. – І куди мені далі? – питаю. Календар війни Почалось, як завжди, на світанку. Найперші зірвалися з ліжка Харків й Донбас. Потім вибухи в Києві й Сумах. Потім Одеса-мама – долетіли ракети й до неї. Острів Зміїний з його кораблем. Гостомель, Охтирка, де Бог воює за нас. 24 лютого – колись це був День народження лотереї. Пруть на Київ. ЧАЕС захопили. Воєнний стан, довгі черги, воєнкомат. Містами розлізлися броне- (не ті, що -носці, а ті, що уже -транспортери). Україна палає. Україна гатить у ворога і голосно б’є у світу набат. 25 лютого – колись це був День народження револьвера. Великий вихід із окупації. Чорні валки людей, домашніх тварин, машин, Тільки вінець вже терновий, бо вже немає ні вірусу, ні корони. Малин, Путивль, Волноваха і Київ. По трасах – криваві сліди від шин. 1 березня – колись це був день цивільної оборони. Ці розстріляні волонтери, що везли автівкою корм для тварин у Бучі, Ці солдати, такі ще юні та світлі, що співають побіля багаття. І гинуть біля. Цей розбомблений пологовий в Маріуполі. Ці сльози – струмки пекучі. 6 березня – колись була Прощена. Відсьогодні це непрощенна Неділя. День і ніч у підвалах, у сховищах, у довгих захланних горлянках метро, Під лементи плакальниці-сирени, під останні подихи теплотраси – Скільки сьогодні прийме біженців з України святий Петро? 9 березня – у минулому і повіки віків уже – днюха Шевченка Тараса. Жінки і діти тікають на захід, покинувши пуповину, закопану в садку, У розбитому вщент селі. Але гляньте – вертаються! – за покликом серця і сонця – Хлопці – ті, що й не мусили, та не могли інакше – в українську сансару важку. 14 березня – день українського добровольця й Божого охоронця. Вже не плачуть, а просто мовчать, зціпивши зуби Маріуполь, Херсон, Ірпінь, Телефонна остання розмова із Харковом – як перед смертю причастя, Чорним круком регоче над світом Чорнобаївки хижа і лиховісна тінь.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин