Очевидець і літописець · “Українці “нізвідки не взялися” – вони проживають на своїй, Богом даній землі споконвіків”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Чому війну назвали “спеціальною воєнною операцією”
Слово Просвіти, №40 за 2024 рік
Дмитро ЧОБІТ
Закінчення. Початок у ч. 34—39 за 2024 р.
Якою мовою розмовляли у княжому Києві? Виправдовуючи експансію та агресію проти України, Путін не один раз називав її територію “нашою землею”, стверджував, що “тут завжди проживали росіяни”, що “у Києві завжди говорили російською мовою”, і запитував, “звідки тут взялися українці?”. Усі ці твердження не мають нічого спільного з історичною дійсністю та спрямовані на обман і росіян, і українців. Українці “нізвідки не взялися” – вони проживають на своїй, Богом даній землі споконвіків. Землі теперішньої України і Польщі – це прабатьківщина слов’ян, то загальновідома в науці істина. Звідси випливає, що прямі та генетичні предки українців і поляків проживають у межиріччі Вісли і Середнього Дніпра споконвічно. На таке вказують і тисячі слов’янських топонімів Польщі та України. Із цих земель у силу різних обставин праслов’яни здійснювали переселення в інші краї й на нових землях, змішуючись із тамтешнім населенням, творили нові слов’янські народи та нові мови. Предки теперішніх українців із прабатьківщини слов’ян нікуди не переселялися, тобто вони є прямими і безпосередніми нащадками й спадкоємцями праслов’ян. Отже, безперервна тяглість проживання тут українців та їхніх прямих і генетичних предків сягає щонайменше праслов’янських часів, тобто періоду функціонування праслов’янської мови: ІІ тисячоліття до нашої ери – V–VI століття нашої ери. Згідно з висновками академіка НАН України Григорія Півторака, станом на V-VI ст. “праслов’янська етномовна спільність остаточно розпалася, і в обох її підгрупах почали формуватися окремі слов’янські етноси та їхні мови. У західній підгрупі – поляки, чехи, словаки, нижні і верхні лужичани, у східній – русини-українці, білоруси і значно пізніше москвини, а також серби, болгари, македонці, словени та ін., які під час так званого Великого переселення народів у VI ст. емігрували на південь і заселили Балканський півострів та суміжні землі”. (Півторак Г. Історична правда проти імперської облуди. – К., 2018. – С. 23). Щонайменше з цього ж часу функціонує мова, яку тепер ми називаємо українською. Ця мова не могла постати пізніше за інші слов’янські мови, бо її носії не переселялися із межиріччя Дністра і Середнього Дніпра, вони тут проживають безперервно ще із ранніх праслов’янських часів. На VI ст. як час функціонування української мови вказав і відомий мовознавець Костянтин Тищенко. (Тищенко К. Всеслов’янськість української мови. //Український тиждень. – 2012. – № 39. – С. 62; Він же. Долітописна мовна історія українців. – К., 2016. – С. 171–172). Подібної думки дотримується Г.
Півторак. (Українці: звідки ми і наша мова. – К., 1993. – С. 178). Легендарний славіст світової величини Юрій Шевельов простежив функціонування української мови щонайменше від VII ст. і до нашого часу. (Шевельов Ю. Історична фонологія української мови. Перекл. з англ. – Харків, 2002. – С.47). Отже, українська та усі інші мови слов’янських народів походять безпосередньо із праслов’янської мови. Міф про якусь спільну “давньоруську” мову східних слов’ян, тобто росіян, українців і білорусів і так звану “колиску трьох братніх народів” видумали в Росії, аби у такий спосіб “виправдати” власну історичну “унікальність” – найпізніше формування з поміж усіх інших слов’янських народів. Щодо наскрізь неправдивого твердження Путіна, нібито в Києві завжди говорили російською мовою, то на таке слід відповісти словами визначного російського історика Василя Ключевського (1841–1911). Відповідаючи на запитання, якою мовою розмовляли у Києві княжих часів, професор Московського університету В. Ключевський сказав: “У Києві часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого розмовляли мовою, якою тепер розмовляють малороси”. Про те, що розмовною мовою давньої Русі була українська мова писали видатні мовознавці Михайло Максимович (1804–1873), Павло Житецький (1836–1911), Олексій Шахматов (1864–1920), Агатангел Кримський (1871–1942), Юрій Шевельов (1908–2002). Російською мовою не могли розмовляти у Києві княжих часів з багатьох причин. Зокрема, до прийняття на Дніпровській Русі християнства у 988 році такої мови ще не існувало – вона розпочала творитися щойно під час християнізації в ХІ–ХІІІ ст. балтійсько-фінських і волзько-фінських народів межиріччя Оки, Верхньої і Середньої Волги, а остаточно сформувалася ще значно пізніше. Характерними особливостями російської мови були і є яскраві балтійсько-фінські та волзько-фінські впливи, зокрема лексика, так звані “окання”, “акання”, “цокання”, спонукальна частка -ка: возьмі!ка, пойді!ка, прінєсі!ка. Нічого подібного ніколи не було і немає в українській мові. На відміну від російської, в українській мові відсутні численні лексичні запозичення з балтійсько-фінських, волзько-фінських, угро-фінських, татарської та болгарської мов. Чужими для української мови є й болгарські форми написання прізвищ, які склалися під час християнізації населення Залісся, а саме: закінчень на !ов, !єв, !ев, !ін: Попов, Пєсков, Медведєв, Скабеєв, Патрушев, Путін, Володін, Рогозін. Усі болгарські запозичення мова, яку тепер називають російською, увібрала після 988 року, тобто в ХІ–ХІІІ ст. у ході християнізації межиріччя Оки і Середньої Волги, а татарську лексику – під час панування над Заліссям
Золотої Орди в другій половині ХІІІ – в кінці XV ст. Звідси головний висновок: не могла бути розмовною мовою у Києві часів Святослава Ігоревича (938–972), Володимира Святославовича (960–1015) і Ярослава Мудрого (983–1054) мова, яка сформувалася щойно в ХІ–XV ст. на цілком іншій території з угро-фінськими і татарськими компонентами.
Про давність української мови І ще кілька зауваг щодо давності української мови. Головним джерелом вивчення мовознавцями глотогенезу (походження мови) українців є писемні пам’ятки: літописи, давні твори церковної та світської літератури. Усі вони написані штучно створеною церковнослов’янською (старослов’янською) мовою, яка ніколи не була повсякденною розмовною мовою народу Дніпровської Русі. Отже, найдавніші писемні пам’ятки мають дуже мало спільного із мовою, якою розмовляв народ межиріччя Дністра і Середнього Дніпра в Х–ХІІІ ст. Однак деякі особливості розмовної мови, здебільшого у лексиці, присутні у літературних пам’ятках. Ці особливості й стали головним полем філологічних досліджень, з яких мовознавці по зернині відтворюють мовну палітру минулого. Але є ще кілька джерел, на які не звернули належної уваги вчені, передусім це стосується топонімів, давнього фольклору і власне лексики – звичайних українських слів, які у своїй семантиці (внутрішньому змісті) несуть величезний обсяг дуже давньої історичної інформації ще дописемної доби. У Лінгвістичному музеї Київського національного університету ім. Тараса Шевченка є один з найдавніших українських висловів: “У гун(н)а!” Його винесено великими літерами у назву окремого розділу музею. Супровідне пояснення зазначає, що вислів записав на Житомирському Поліссі відомий український мовознавець Олексій Стрижак. Цей вигук вжила проста сільська жінка – так вона сварилася з дітьми, які бігали по городі й наробили шкоду. На прохання пояснити суть вислову, жінка відповіла, що так у селі сварять тих, хто чинить шкоду. І хоча цей вислів коротенький, але дуже показовий – він прямо вказує на гунів, а тому має чітке хронологічне датування. Гуни з’явилися на українських землях після 375 року н. е. і вели тут війни з готами впродовж кількох років. Саме у 375 р. у Північно-Західному Причорномор’ї відбулася велика битва гунів з готами, у якій перемогли гуни. Але на цьому війна гунів з готами не закінчилася. Союзниками гунів у їхній війні з готами виступили слов’яни Подніпров’я, яких античні та візантійські джерела називали антами. Воєнний союз гунів і слов’ян не став випадковим – тут спрацював давній принцип: “Ворог мого ворога – мій друг”. А справа ось у чому.
На землі теперішньої України войовничий народ готів прибув у ІІ ст. із Скандинавії. Готи завоювали місцеве населення, підкорили його своїй владі, обклали даниною, систематично грабували, тобто були давніми кривдниками слов’ян, тому ті й виступили проти них у союзі з гунами, аби позбутися загарбників, поневолювачів і окупантів. Із війн гунів з готами розпочалася епоха Великого переселення народів. Але для нас важливе інше – датування подій. Отже, гуни з’явилися на українських землях після 375 р. Саме з цього часу на Житомирському Поліссі й побутує осудливий вигук “У гуна!” Гуни – кочовий народ, прибульці з азійських степів; потрапивши на землі слов’ян-хліборобів, вони чинили усілякі кривди, прикрощі й шкоду. Ось і пояснення походження цього давнього українського вислову “У гуна!”. Але у цій історії найголовніше полягає в тому, що вислів “У гуна!” засвідчує тяглість і безперервність проживання тут народу, який ми тепер називаємо українським, щонайменше із IV ст. Подібних прикладів чимало. Наведімо ще кілька, які теж мають надійні хронологічні прив’язки. У Золочівському районі на Львівщині у радіусі 10 км є кілька топонімів, які пов’язані з готами. Передусім це села Стиборівка, Нем’яч, Паликорови та урочище Бандери. Подаємо дуже короткі пояснення. Стиборівка. Назва походить від готського слова stube – “однокімнатний будинок”. Звідси пояснення назви: село із маленьких однокімнатних будинків. У цьому селі до наших днів живуть нащадки давніх готів; вони мають виражений скандинавський тип людей з характерним рудим і білявим волоссям, сірими і синіми очима, ластовинням, а головне – люди зберегли понад 200 готських прізвищ: Гнип (ніж), Саква (мішок), Саган (крупа), Шпур (слід), Піх (смоляр), Шот (дурень). Подібне спостерігається і в недалекому селі Нем’яч. Сама назва вказує, що у цьому селі проживали готи, яких місцеві слов’яни називали німцями. А сусідня назва села Паликорови вказує на місце здійснення гота-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
