Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
ським скульптором Іваном Макогоном. Його син подарував цей пам’ятник Олександру Ушинському для встановлення на гідному місці. На важливу під час війни подію приїхало багато знаних людей. Зокрема, Герой України Ігор Гордійчук, Віктор Шишкін, Іван Заєць, Зоя Ружин – заслужена працівниця культури України, голова Всеукраїнського ГО “Поступ жінок-мироносиць”, Володимир Гонський – заслужений діяч мистецтв України, Людмила Грабовенко – Посол миру, Анатолій Паламаренко – український майстер художнього слова, Герой України, народний артист, лавреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка, Анатолій Демчук – заслужений артист України та інші. Захід відбувся за підтримки Олександра Ушинського, Народного Героя України та засновника БО “БФ “Захистимо та відбудуємо Україну разом” Григорія Фастівщука, Віктора Шишкіна, добродіїв Любомського, Каплуна, Соловйова (з м. Коростишева), керівника ТОВ “Міськбуд-Бетон” В. З. Муртазіна, Людмили Грабовенко, ректора Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури Олександра Цугарка, Василя Ушинського та ще багатьох небайдужих українців, які долучилися до втілення проєкту.
Георгій ЛУК’ЯНЧУК
ПЕТРО АНТИП
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ 1 жовтня, в День захисників і захисниць України, День українського козацтва, у селищі Володарка Київської області урочисто відкрили пам’ятник Тарасу Шевченку. Пам’ятник розташований навпроти музею “Звитяги та трагедії України”, заснованого учасником АТО Олександром Євгеновичем Ушинським, очільником Громадської спілки “Асоціація ветеранів війни, учасників АТО (ООС), членів сімей загиблих (померлих) та інвалідів війни”. Цей витвір справжнього мистецтва створено ще в 1937 році видатним україн-
ГАЛИНА ДАЦЮК
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Цьогорічний теплий вересень, ніби прощаючись, серед усіх інших див обдарував наостанок національною виставкою “Петриківка”. Незбагненна краса Душі, Руки і Серця! Справді, навіть у такому розкуйовдженому світі, переповненому тривогами, болем і трагедіями, перемішаному брехнею, за якою важко зріти правдою і справедливістю, є ренесансні миттєвості днів, коли “спалахує” людська душа. Мабуть, кожен, кому нещодавно пощастило відвідати презентацію знакового для України мистецтва Петриківського розпису на Рейтарській у Києві (респект організатору Євгену Шевченку), відчув по-своєму ці душевні пломені. Лише побачивши, співпереживши, ніби торкнувшись через віки до сокровенності й незбагненності цієї неповторності, усвідомлюєш усю глибинність витоків воістину народної Культури українства. Таке мистецтво завжди слугує силі національного організму, дає можливість сприймати світ крізь призму свого національного “Я”, долаючи провінційність, вторинність, утверджуючи свободу й гідність. Петриківка наділена незвичайною енергетикою, що здатна не тільки визволяти Людину й цілу Націю, а й бути довічним Оберегом Буття власного Народу. Високе мистецтво духовного прозріння, здатне перемагати руйнацію, що охопила людство. Не дивно, що наділені скарбом такої високої мистецької культури українці природньо стають творцями і митцями. Як стверджував свого часу Юрій Липа: “Там, де є українці, там завжди є мистецтво”. Верховинне, світле, свободолюбне, всепереможне, наділене нестримним потоком чистої і світлої енергії. Це світоспоглядання насправді є тією внутрішньою настроєвістю, тим протуберанцевим моментом, коли найвища наша цінність – Україна – сприймається передусім почуттєво. Тоді (за Сковородою) ця “видимо-невидима” українськість народжує “філософію серця”, дух свободи (внутрішньої, громадянської, національної) як найвищого суспільного блага. Саме свобода Петриківки, її благородна етика “благоговіння перед життям”, незвичайна естетика життєствердності стали центровими моєї експромтової дискусії в залі виставки з відомим художником-петриківцем Андрієм Пікушем та унікально талановитою Майстринею Наталією Рибак. Розмова спонукала мене майже спрожогу висловити на презентації дещо контраверсійну пропозицію: подібні твори доцільно було б уважно “роздивлятися” якщо і не всім 193 державам ООН, то особливо членам Радбезу ООН. Адже саме від держав ядерного пулу залежить доля, безпека, мир, життя і смерть людства.
Продовження на стор. 2
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Всеукраїнський радіодиктант національної єдності, присвячений Дню української писемності та мови, який відзначають 27 жовтня, писатимуть у п’ятницю, 25 жовтня. Хто цьогоріч стане автором тексту, а також хто зачитуватиме текст під час онлайн-трансляції, стане відомо трохи згодом. Радіодиктант національної єдності започаткувала команда Українського Радіо у 2000 році, приурочивши його до Дня української писемності та мови. Минулоріч авторкою тексту стала письменниця, поетеса і перекладачка, лавреатка Шевченківської премії Катерина Калитко. Читав текст актор і театральний режисер Олексій Гнатковський. У Радіодиктанті національної єдності 2023 взяли участь понад пів мільйона осіб, близько 20 тисяч листів надійшло на перевірку. Переможцями стали семеро людей. Власн. інф.
Суспільство · “Культура вільного народу заклала в підмурівок генетичного коду нації дух незборимості”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Закінчення. Початок на стор. 1 Осяяне світлом Свободи
Може, вони хоча б трохи наблизилися до розуміння, що Українці – Нація Волелюбів і Волеборців. А ще це шанс для них порозумнішати, щоби не витрачати щорічно на людиновбивство двозначні трильйонно-доларові бюджети, ігноруючи вирішення глобальних проблем голоду, бідності, хвороб, освіти, забуваючи, що ними ж на самітах світу вже проголошувалося: “Майбутнє, якого ми хочемо, – з культурою”. Не з війною! Визнаю, наскільки подібні заклики до “сильних світу сього” є ілюзорними, фантазійними, нереальними, адже сьогодні лише право сильного, хтивість влади, ненаситна нажива й капітали правлять, на жаль, світом, націями і державами, їхньою політикою та економікою. Хоча основоположну тезу багатьох Конституцій та міжнародних актів, за якими “людина є найвищою цінністю”, давно ними перетворено на декларативні лозунги і дотепні фрази. Але що є більше понад віру? Тільки Віра. Тому й надіємось, що колись здолає-таки культура темряву й “олюдниться”, нарешті, людина. Бо навіть великі відкриття, унікальні наукові досягнення та новітні технології, найвищий рівень знаннєвих компетентностей не стали і ніколи не стануть гарантією всезагального прогресу, миру, народолюбства. Адже рукотворні моделі “людина-природа”, “людина-людина”, опираючись лише на технократичну досконалість, на фетиш фінансового успіху, багатства, сили і влади, давно вже заплутались у тенетах власного “розвитку”, оскільки розпочалися небачена експлуатація і нищення ресурсів, що губить природу і власну душу. Викинуто узбіч головний заповіт Святого Письма “не вбий”, натомість винайдені найдосконаліші знаряддя і способи людиножерства. Канібалізація замість гуманізації, варваризація замість цивілізації. Такими є реперні знаки нашої епохи. Її злотворний “дух” окреслює “діяльність” не тільки політики, економіки, ідеології, а й науки, освіти, культури, ЗМІ, навіть церкви, як це відбувається на землях здичавілої московії. Поява все більш непередбачуваних, нових і надскладних (часто невирішуваних) проблем засвідчує, що людство, передовсім в образі своїх зверхників, так і не зуміло вивчити та пізнати затребуваність фізичного, соціального і духовного світу, значно більше й нещадніше його руйнуючи, аніж будуючи. Хто і чим може зарадити цьому злу, причинність якого криється на світоглядній орбіті свідомості тих, хто опирається на аргументи брехні, мілітарної сили і ненависті? Не тільки зброя і поле бою. Нашою духовною зброєю мусить бути культура, національна культура. Лише вона,
не обтяжена людиноненависницькими ідеологіями і практиками фашизму та комунізму, здатна вивершити цінності свободи, лише вона спроможна “олюднювати” людство, спрагле миру, волі і справедливості. І коли окремі відомі політики світу (окрім московитів, оскільки вони не є політиками, а є терористами, злочинцями і людиновбивцями) виголошують, що “України вже нема”, то на весь голос українська Нація заявляє про свій політичний і державницький імператив. Україна була, є і буде!
Завдяки невгасимості своєї національно-культурної традиції, княже-козацько-упівської доблесті, збереженню національної пам’яті українського Роду і Народу, любові до Рідної мови та Віри вбережено свою Ідентичність, відновлено Державність, а сьогодні виборюється, кров’ю захищається Незалежність. Культура вільного народу заклала в підмурівок генетичного коду нації дух незборимої свободи. Саме в такому вимірі сприймається “петриківське” мистецтво, джерела якого нуртують у сивій давнині українства. Чимало незвіданих сторінок історії містить ця глибоко народна і високопрофесійна культура (Петриківський розпис), яку вперше почав досліджувати на початку ХХ століття Д. Яворницький і яка нині включена до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО. Насправді історія Петриківки пов’язана з вільнолюбивим козацтвом, заснована славним гетьманом Петром Калнишевським йне уярмлена кріпацтвом. Очевидно, що така культура могла зрости лише на вільному ґрунті вільної землі Козаччини. Багата гама і розмай жовто-синіх, червоних, оксамитових кольорів, сюжети і персонажі наповнені життєрадістю, символізми Жар-птиці як свідчення достатку і злагоди, прекрасні своєю неповторністю троянди, жоржини, айстри і півонії, як і калина, мак та півники, гармонія у взаєминах людини, природи, рослини, птаха й тварини, осяяних сонцем любові і миру, – все це суцвіття й суголосся торує дорогу до Храму. Рідна українська природа стала для художників-петриківців вічним джерелом натхнення. І навіть унікальна техніка розпису засвідчує відданість чеснотам волі, поваги, любові до ближнього – братів наших менших. Адже чого тільки варта візерункова традиція динамічності, витонченості, фантасмагоричності, пломеніючого щастя й радості візерунків, розписаних котячим пензликом, який майструється впродовж століть у такий спосіб, щоби жоден котик не постраждав, не зазнав найменшої кривди від людської дотичності. Здається, що в цьому майже сакральному дійстві творення прекрасного національного мистецтва закладена одна з найбільших одвічних етичних цінностей загальнолюдськості – перш ніж щось учинити на цьому світі, подумай, як це вплине на сьоме покоління. Етика відповідальності за все живе! Саме в такому ціннісному вимірі сприймаємо сьогодні петриківське мистецтво, що виховало вже дюжину поколінь українців, які успадкували славні традиції, красу рідного краю, ставши для них центром всесвіту і любові до України. Мистецтво вільних людей, випромінюючи життєрадість, відображене в кольорах, сюжетах, мотивах. Творчими зусиллями унікальних українських майстрів, натхненною вірою, непогамованою любов’ю до краси рідного краю, незбагненно витонченою естетикою сприйняття світу Петриківка утверджує себе в національному і вселюдському просторі, нагадуючи всім про незнищенність культури, глибинні витоки якої містяться в народній душі. І допоки така висока культура живе, надихає людей оптимізмом, зрощує силу віри і натхнення прекрасним, то носій, творець і охоронець цього нетлінного скарбу, якими є Українці, будуть невмирущими і незборимими. Віками українців намагалися приручити дивитися на світ крізь скельця московсько-петербурзьких окулярів, всіляко затираючи, нищачи, обкрадаючи ті національні цінності, які слугували для них єдино істинним орієнтиром буття. У часи відчайдушної боротьби із зайдами вже згадуваний Юрій Липа зазначив: “Як можна інакше дивитися на світ, як не з нутра власної нації?”. Це далеко не пропагування якогось “ізму” чи ізоляціонізму, адже всім очевидно, що коли Нація ледь зіпнулася на ноги самостійницького життя, коли вона (за Лесею Українкою) “розтята прірвою ледь жила”, то гріховно й хибно насаджувати підсолоджені московщиною “ідеї” деформованої “полікультурності”, “мультикультурності”, “інтернаціональності” і братерської “вселюдськості”. Бо якщо в тобі свідомо вбито націєкультурність, то звідки візьметься полікультурність? Тобі втокмачують силою і ґвалтом вселенську неправду, що ти можеш бути водночас “єдінородцем” і українцем. Навіть на рівні глобальних вимірів засвоюється майже аксіоматичний імператив: перш ніж бути європейцем, варто стати Українцем, гідним сином і дочкою свого Роду і Народу. Бо не можна (не вдасться) навчити полюбити “іншого”, коли не цінуєш, не шануєш власне “Я”. Як тут не згадати мудрість Сковородинських настанов, живильну правду його слова, що “кожен повинен пізнати свій народ і в народі пізнати себе”. Обстоюючи два визначальні педагогічні (цивілізаційні!) принципи культуровідповідності і природовідповідності, великий Любомудр наголошував: якщо ти рус (українець), будь ним, будь… поляком, німцем, французом, татарином. Усе добре на своєму місці, бо не підробне. У цих світоглядних посилах живе те історіософічне та реальне начало, на основі якого видимо й невидимо вибудовується верховинне мистецтво Петриківки, воєдино увібравши в себе народність, естетичність, гуманність, талановитість, історичну тяглість, “зіткавши” найвищу національну цінність – Українськість. Історія нашого народу так виписувала йому долю, що в ті часи, коли на річці Чаплинка народжувалася Петриківка завдяки гетьману П. Калнишевському, життєтворив Г. Сковорода. І хоча їхні стежини не пересікалися фізично, зате спраглий свободолюбства дух був для них спільним знаменником. Він передавався з покоління в покоління. Адже через два століття (1922 р.) після Сковороди (даруйте за порівняння) тут, у Петриківці, народився видатний Майстер Василь Соколенко, який створив художню школу, музей, відродив у багатьох напрямах техніку творіння, вертаючи з небуття традиції Козаччини. Завдяки самобутнім українським митцям Петриківка викликала захоплення багатьох знаних художників світу, зокрема Анрі Матіса, про що так чутливо (із сяючим ентузіазмом, без тіні смутку) розповідав народний художник України Андрій Пікуш. Совісний учень великих Учителів, про яких він скаже: “Мені пощастило, що зміг навчатися у людей, які, як Гомер, творили справжнє етнічне мистецтво, справжню українську традицію, не зіпсовану радянським та російським впливами”. Кого мав він на увазі!? Можливо, В. Соколенка, Ф. Панка, чи свою тітку – відому фольклорну художницю Тетяну Пату, а може, Катерину Білокур, чи яскраво національну представницю “наївного мистецтва” Марію Приймаченко… Не перелічити. Видатні, світового рівня майстри, своєрідні українські “Матісси, Ван Гоги, Гогени…”, які вже давно не вміщуються у свої домашні, вузьконаціональні лекала, бо презентують унікальне явище всеукраїнського, загальнолюдського порядку. Їхніми ідеалами, світосприйманням, неперевершеною красою мистецьких див мусить “годуватися” нині українська освіта, передусім культурно-мистецька освіта. Це нагально необхідно особливо зараз, коли Нація боронить власну Свободу. Бо життя, – писав Ортега0і0 Гассет, – мусить бути завжди КУЛЬТУРНИМ. А Освіта, в класах і авдиторіях, лабораторіях і творчих майстернях якої формується перспектива війни і миру, виживання і прогресу, виховуючи людську триєдність – Серця, Думки і Руки, зобов’язана бути не тільки добротною, інтелектуальною, гуманною, але й національною, українською. Виховуючи Українського Творця, Митця і Воїна!
Георгій ФІЛІПЧУК
Суспільство · “Україна знову виборює свою незалежність ціною життя найкращих своїх синів і доньок”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
реслідували за поширення цієї праці викладачку Ніжинського університету Лесю Коцюбу, поламавши їй життя. Родина Лук’яненків уся була опозиційною до влади, не тільки Левко Григорович, а і брат його Олександр, і братовА Валентина поширювали антирадянську літературу і допомагали Левку, як могли. Звичайно, ці імена мало що скажуть всеукраїнському читачеві (хіба що прізвище Лук’яненка, але в нас розповідь не про нього, а про його родичів), проте це треба розповідати, бо великі справи починаються у столицях, а закріплюються тільки тоді, коли в регіонах їх підтримують. Тож гадаю, що в кожній області треба б створити подібні видання, розповідаючи про своїх земляків – героїв опору комуністичній системі. …Коли ми збирали гроші на видання “Першої шеренги”, прийшов лист від лікаря – військовослужбовця ЗСУ, родом із Донеччини, який не тільки перерахував певну суму, а й написав, наскільки важливі такі книги, щоб знати, за що ми воюємо. Бо тільки знаючи минуле – переможемо. P. S. Книга передана для пуб1 лічних бібліотек кожної з 57 гро1 мад Чернігівщини.
шістдесятник Василь Овсієнко – рідні брати! Пригадується, як колишній політв’язень радянського режиму багато разів приїздив на Донеччину на запрошення громадськості. Зазвичай це були події, пов’язані з ушануванням пам’яті побратимів з якими Василь Овсієнко відбував ув’язнення. Так зустрічалися з ним взимку 2007 р. на відкритті пам’ятного знаку біля школи в Дружківці, де вчителював Олекса Тихий, на заході, присвяченому ювілею Василя Стуса в Донецькому музичнодраматичному театрі в 2008 р. та інших. У ті приїзди він брав з собою кайданки і ключі від камери в радянській буцегарні, як нагадування: часи московської загрози не минули і можуть повторитися. Загрози, про які попереджав борець за Україну Василь Васильович Овсієнко, стали реальністю. Україна знову виборює свою незалежність ціною життя найкращих своїх синів і доньок. У цій борні вже втрачено велику кількість об’єктів культури, таких пам’яток, як от у Вугледарі. Але пам’ять про гідних українців ворогам не стерти. І журналісти мають це фіксувати, особливо щодо тимчасово втрачених територій. Тому і з’явився цей короткий спомин про поета, який пов’язує минуле із сучасним. Дуже сподіваюся, що Вугледарська бібліотека евакуювалася і зберегла бодай кілька примірників поезій Анатолія Овсієнка. У соціальних мережах жодного вірша так і не знайшов. Одна надія, що справжні українські книги не горять!
Суспільство · “Україна знову виборює свою незалежність ціною життя найкращих своїх синів і доньок”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Василь ЧЕПУРНИЙ, м. Чернігів Фото Владислава САВЕНКА
Таку назву має книга, видана чернігівськими просвітянами про борців за волю України. “Час розставить усе на свої місця” – надто красива фраза, щоб бути правдою. Навпаки: маємо масу прикладів з недавньої навіть історії, коли час позамітав імена видатних людей, як пісок у Сахарі. Тому зберегти, виокремити імена і діла видатних людей минулого – обов’язок нині живущих. Щоб винести уроки з їхнього чину. А друге міркування, яким я керувався, починаючи цей проєкт, – видання книги нарисів про борців за волю України на Сіверщині – незалежність Україні не впала з неба манною небесною, вона виборена поколіннями героїв. Разом із співупорядником, журналістом-просвітянином Владиславом Савенком ми зібрали матеріали різних авторів про 15 людей, що мають складати гордість українців краю: від Всеволода Ґанцова – видатного діалектолога, члена всеукраїнської правописної комісії (за що й був репресований) до Валерія Сарани, першого голови чернігівського краєвого Руху. Безперечно, список борців тільки цими прізвищами не вичерпується, але не завжди знаходилися автори, готові написати про того чи іншого
Ігор ЗОЦ
У ці важкі дні війни, коли українські воїни після двох з половиною років оборони шахтарського містечка Вугледар на Донеччині, змушені були залишити цей населений пункт, згадалася людина, якою в довоєнному Вугледарі дуже пишалися, – поет Анатолій Овсієнко (1940–2005). На часі зберегти пам’ять про нього. А отже, і про наше українське місто. Мабуть, не лише українська нація часто шанує своїх героїв тільки після їхнього відходу. А на Донеччині до 2014 року місцева влада ще й замовчувала уродженців краю з українським світоглядом. Натомість на відзначення ювілейних дат з нагоди утворення області постійно запрошували діячів з московського земляцтва на чолі з кобзоном. Останні привозили і дарунки неабиякі, наприклад, копію так званої цар-гармати. Минуло кілька років – і справжні гармати вдарили по українцях... Прикро, що за такою бутафорією жителям області не показували багатьох достойних людей та їхні справи. І тільки після втрати частини сходу України на підконтрольній українській владі території почали згадувати свою справжню історію і людей справді непересічних. Про це подумалося восени 2019 р., коли дізнався, що у Вугледарі створили літературний майданчик та мурал біля будинку, де мешкав незрячий поет-гуморист Анатолій Овсієнко і де тоді проживала його дружина. На героя. Попри те, що в Чернігові всю дорогу діє історичний факультет, а тепер – Інститут історії, етнології та правознавства імені О. Лазаревського, у нас ця тема не стала актуальною для дослідників. Прикро, але до Широкої війни чернігівські історики досліджували більше російсько-японську війну і навіть кавалєрдівицю Дурову, але не опозиціонерів комуністичної влади. Доводиться цю лакуну заповнювати нам, просвітянам. Знаменно, що книга “Перша шеренга” вийшла не за бюджетні кошти, а видана методом народної толоки – кинули клич і люди скидали гроші. Вирішальним став внесок голови обласного товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Олександра Шевченка, який закрив останню потрібну суму і книга вийшла накладом 300 примірників. В обласній універсальній науковій бібліотеці імені Софії та Олександра Русових (донедавна – імені російського письменника Владіміра Королєнка, а перейменування, як інформувало “Слово Просвіти”, сталося чи не винятково завдяки просвітянам) ми представили це видання. Директор бібліотеки, член правління обласної “Просвіти” Юрій Соболь наголосив на його важливості саме для молоді, яка була тут представлена студентами пенітенціарної академії та інституту історії. А я мусив пояснювати навіть обкладинку, бо, скажімо, як сучасна молодь зрозуміє плакат на обкладинці, де Микола Домницький каже: “Батьки міста! Користуйтесь тролейбусами! Харчуйтесь в робочих їдальнях! Паліть махорку! Їжте копита! Будьте схожі на нас!”? От що таке шої редакції газети “Донеччина” привів інший поет – Юрій Доценко. Якийсь час Юрій Тимофійович працював у редакції “Мар’їнської ниви”, і їхні шляхи в районі, що поруч з Донецьком, вже перетиналися. Уродженець Житомирщини Анатолій Овсієнко на початку своєї трудової біографії працював на заводі в Торезі (нині це окуповане Чистякове). Згодом здобув медичний фах і тривалий час працював стоматологом у селі Павлівка Мар’їнського району. Після втрати зору почав писати вірші, проживав у Вугледарі. У 1997 році видавництво “Донбас” випустило у світ першу збірку Анатолія Овсієнка – “Сміхота та й годі”. Саме за цю книгу в січні 2000 року А. Овсієнка було прийнято до Національної спілки письменників України. У наступні роки поет уже видав кілька збірочок: “Торба сміху” (2000), “Грішне діло” (2002), “Чудасія” (2004). На згадку про зустріч у редакції в Донецьку цей унікальний чоловік подарував одну зі своїх книжок, і ми в “Донеччині” з приємністю надрукували добірку його гумористичної поезії.
“їжте копита!”? Сучасна молодь не знає, і слава Богу, що в радянських магазинах рідко продавалося м’ясо, найчастіше – копита. Недарма на одному з рухівських мітингів під час “ковбасної революції” у Чернігові фурором став скромний плакатик, з яким ходив між мітингуючими один чоловік: “Хто з’їв моє м’ясо?”… Владислав Савенок розповів на представленні, як він дружив з поетом – політв’язнем Іваном Коваленком, що сидів за українські вірші. Як і сосницький поет Микола Адаменко, посаджений ще студентом за те, що, за його словами, “я писав віршата кволі іза них позбувся волі”. Як і поет Леонід Терехович – його діда Якима знищили комуністи за вірші і онука фактично теж. Поетом та вчителем був ще один герой книги – Дмитро Куровський, який написав свого часу геніально-трагічні рядки: “Як мій народ від мови відречеться, то й я тоді від нього відречусь…”. А майстра різьби по дереву Петра Рубана з Прилук посадили за те, що виготовив копію статуї Свободи і подарував американському посольству. Іван Дзюба надіслав свою працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?” першому секретарю ЦК КПУ Петру Шелесту, той розіслав в обкоми, а пе-
Мурал, присвячений поетові Овсієнку, зберігся тільки на фото. 2019 р.
Дуже шкода, що Анатолій Васильович прожив лише 65 років... Добре, що в місті його пошанували за кілька років по смерті – 2009 року відкрили меморіальну дошку на будинку, де він жив, а потім мурал на його честь – перший у місті. Саме ця подія відкрила ще одну цікаву сторінку в житті цього мужнього чоловіка: широка громадськість дізналася, що поет Анатолій Овсієнко і дисидент-
Суспільство · “Україна знову виборює свою незалежність ціною життя найкращих своїх синів і доньок”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
майданчику встановили літературні ліхтарі з парасольками, літературні лавочки у вигляді олівців та розкритої книги з цитатою поета. Щодо оновлення тематичного книжкового фонду міської бібліотеки, то в рамках проєкту переможці конкурсу перевидали всі збірки поета Овсієнка, а також видали повне зібрання його творів. Частину накладу залишили в закладі, частину роздали шкільним бібліотекам міста. Також п’ять примірників книги надрукували шрифтом Брайля. Кошти на реалізацію проєкту отримала Вугледарська міська бібліотека від Міністерства культури України завдяки перемозі в конкурсі літературно-мистецьких проєктів “Малі міста – великі враження” з проєктом “Літературно-меморіальний простір Анатолій Овсієнко. Зцілення сміхом”. “Літературно-меморіальний простір – це, передусім, вшанування пам’яті знаменитого вугледарця сліпого поета-гумориста Анатолія Овсієнка, важливості його вкладу в культуру України. Під час реалізації проєкту ми познайомилися з багатьма талановитими та творчими людьми. На урочистостях ми не обмежувалась читанням вголос творів. Для гостей ми підготували подарунки-сюрпризи: книги, закладки, блокноти”, – цитує керівницю проєкту Олену Шаніну одне з місцевих медіа, а мені пригадалося давнє знайомство з поетом. Його до на-
На часі · “Потрібна ретельна підготовка, ґрунтовна аргументація та тісна співпраця між органами влади, громадою та суспільством”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Марина ЧУЛАЄВСЬКА, Олена АЛЬХОВІЦЬКА0МАГДА, ГО “Фонд ефективного співробітництва”
Війна росії проти України призвела до втрати величезного масиву культурних об’єктів. Їх відновлення і розвиток потребує залучення додаткових ресурсів, адже зруйнована економіка України не зможе впоратись самостійно. Зважаючи на динамічний розвиток співпраці України з Європейським Союзом, саме останній може виступити тим рятівним колом, якого ми потребуємо. Нещодавнє отримання Україною статусу кандидата на членство в ЄС створює низку можливостей використання коштів ЄС, а перспектива членства відкриває
Інформаційна дошка про використання фон/ дів Євросоюзу для розвитку музею мазо/ вецького села в Серпці (Польща)
Музей мазовецького села в Серпці (Польща)
можливості для відновлення і розбудови сфери культури. Але для дієвого залучення коштів, маємо вивчати інструменти, що пропонує ЄС, і досліджувати конкретні приклади розвитку культурних об’єктів в країнах ЄС, та рухатись їхнім шляхом. Країни, які стали членами Європейського Союзу, мають можливість отримувати з бюджету ЄС фінансування власного розвитку у різноманітних сферах: від освіти, досліджень, зайнятості, регіонального розвитку до охорони довкілля, гуманітарної допомоги, сільського господарства та морської галузі. Показово, що не є винятком і сфера культури та її працівники. Низка країн ЄС отримують від ЄС кошти для відбудови зруйнова! них, розвитку існуючих та ство! рення нових об’єктів культури. Завдяки коштам структурних фондів країнам вдається відновити музеї чи інші культурні об’єкти, оптимізувати та вдосконалити діяльність бібліотек, розвинути інфраструктуру для спрощення доступу до культурних об’єктів, що в свою чергу призводить до економічного розвитку відповідних територій. Подібні кошти можна отрима! ти від ЄС у вигляді грантів або контрактів з Європейських струк! турних та інвестиційних фондів. Через ці фонди ЄС надає майже 80% коштів для розвитку різних сфер країн-членів ЄС, для реалі! зації програм центральними та місцевими органами влади. Для цього уряд та місцеві органи вла! ди, громади, мають подати власні програми і проєкти до ЄС і довес! ти, що саме вони найкраще допо! можуть досягти цілей ЄС. Що ж таке Європейські структурні та інвестиційні фонди? Це 5 різних організацій, які опікуються розвитком відповідних сфер: Європейський фонд регіонального розвитку (ЄФРР). Європейський соціальний фонд (ЄСФ). Фонд згуртування (ЄФЗ). Європейський сільськогосподарський фонд для розвитку сільських територій. Європейський морський та рибальський фонд. Очевидно, що з точки зо! ру розвитку культурних об’єктів найбільш цікавими є перші три фонди. Вони переслідують єдину мету – подолання економічних нерівностей, і для кожного з фондів визначено пріори! тетні сфери інвестування. Ми розкажемо про особливос! ті їх функціонування.
Європейський соціальний фонд є головним фінансовим інстру0 ментом ЄС у галузі зайнятості. Метою створення фонду та пріо0 ритетними напрямами його ді0 яльності є підтримка заходів, спрямованих на скорочення без0 робіття та розвиток людських ре0 сурсів. Йдеться про перепідго0 товку кадрів, професійно-техніч0 ну освіту молоді, що проживає у різних країнах ЄС тощо. Європейський фонд регіональ0 ного розвитку ставить на меті: фі0 нансування розвитку транспор0 тної та комунікаційної інфрас0 труктури в ЄС: будівництво доріг, транспортних магістралей, теле0 фонних та кабельних мереж тощо. Саме розвиток транспортного сполучення не тільки в межах од0 нієї країни, а й між країнами ЄС допомагає послабити наслідки пе0 риферійності і відсталості країнчленів ЄС, сприяє роз0 витку господарської діяльності, зайнятості, тощо. Показово, що діяльність Фонду згур0 тування спрямована на подальше зближення соціально-економіч0 них показників роз0 витку на регіонально0 му рівні ЄС; фінансу0 вання розвитку транспортної інфраструкту0 ри та екологічних про0 єктів, здійснення інвес0 тицій у робочі місця і зростання, територі0 альне співробітництво. Очевидно, що цілі фондів тісно пов’язані і часто пе! регукуються. Попри широке коло потенційної активності фондів, проєкти, які отримують з них фі! нансування, можуть бути різнома! нітні. Наведемо деякі приклади профінансованих Союзом проєк! тів. Мазовецьке воєводство у Польщі отримало 8,5 млн злотих від ЄФРР для перенесення 26 своїх культурних інституцій до віртуального простору, тоді як Мазовецьке воєводство вклало 2 млн злотих у цей проєкт. Що це означає на практиці? Було розроблено електронну платформу (програму), оцифровано музейні колекції та створено віртуальні тури, завдяки чому можна відвідати мазовецькі музеї у віртуальному режимі, оглянути інтер’єри Державного етнографічного музею у Варшаві, замку в Ліві чи Музею спорту та туризму, з використання VR-окулярів. Ще один приклад використання коштів з ЄФРР – це отримання Лодзьким воєводством понад 5 млн злотих (це понад 60% від загальної вартості проєкту) на підвищення привабливості і доступності культурних центрів у Лодзі. Проєкт полягав у покращенні стану культурної інфраструктури та закупівлі обладнання для закладів культури. У культурному центрі Гурна модернізація простору дозволила запустити клубний простір для дітей та молоді та впровадити нові, креативні форми художньої, освітньої та культурної діяльності. Нове обладнання дозволило організувати комп’ютерні класи для людей з руховими, слуховими та зоровими порушеннями, спеціалізовані заняття для молоді (як безпечно користуватися інтернетом, як користуватися інтернет-ресурсами) та майстеркласи із застосуванням нових технологій (створення малих кіноформ, монтаж зображень, комп’ютерна анімація, створення радіоп’єс). У Поліському арт-центрі перебудували підвал для того, щоб пристосувати його для здійснення різних мистецьких, фізичних та мистецьких активностей, у тому числі для людей з руховими порушеннями. Надзвичайно цікавим з точки зору креативності і поєднання, здавалося б, зовсім різних речей, є наступний приклад. Залізнична станція населеного пункту Терезине (Польща) отримала гранд на адаптацію будівлі залізничного вокзалу разом з розвитком прилеглої території для культурномистецьких цілей. Проєкт назвали “Залізничний вокзал – це Культура!” Завдяки підтримці європейських фондів було створено місце, що поєднує в собі функціональність станції із зоною культури та відпочинку. В рамках проекту було проведено низку тех-
Культурний центр Гурна (Польща)
нічних робіт у будівлі залізничного вокзалу та пристосування будівлі для людей з інвалідністю, а також була облаштована територія навколо будівлі, створені паркувальні місця, сквер з мобільними сидіннями і рамами для тимчасових вернісажів, фонтан, озеленення тощо. Більше того, вдалося навіть перебудувати дві прилеглі вулиці. Такі проєкти можуть бути впроваджені в Україні у процесі повоєнної відбудови. Маємо наголосити, що не всі країни мають право користува! тись коштами цих фондів. Для цього вони мають відповідати чітко визначеним критеріям. Наприклад, право на отримання фінансування проектів ЄС за ра! хунок коштів Фонду згуртування мають лише ті країни ЄС, рівень ВНП на душу населення яких становить менше ніж 90% від се! реднього по Євросоюзу. Це забез! печує надання допомоги справді найбіднішим країнам ЄС. Кошти надаються для розвитку так званих проблемних регіонів або депресивних, з низьким економічним розвитком, малорозвиненою інфраструктурою тощо. При виборі таких територій країни ЄС не мають повної самостійності. Обрані ними регіони повинні не тільки відповідати їх внутрішнім критеріям, але й повинні отримати згоду Європейської комісії. Тож спочатку уряд країни ЄС має визначити проблемні регіони у своїй країні, а потім подати їх на затвердження в Комісію ЄС. Часом ЄС пропонує переглянути регіональний розподіл країни для використання структурних фондів. Наприклад, так відбулось в Ірландії, де на думку ЄС уряд спрямовував кошти структурних фондів на розвиток багатих південних регіонів та метрополій, і зовсім не вкладав у розвиток віддалених і депресивних територій. В результаті переговорів Ірландії довелось провести реформу і змінити кількість та формати регіонів, щоб уможливити отримання коштів структурних фондів. У цьому контексті варто під! креслити, що Україна наразі вже втілює реформу децен! тралізації, яка відповідає критеріям ЄС. Приклад Ірландії цікавий для Ук! раїни з точки зору розвит! ку культурних об’єктів, оскільки Ірландія вкладає кошти структурних фон! дів у розбудову транспор! тної інфраструктури та логістику з урахуванням розташування об’єктів природних, історичної та культурної спадщини. У такий спосіб Ірландія створює зручний і прос! тий доступ до них турис! там і підприємцям. Украї! на повинна не лише вирішу! вати подібні завдання, але і ліквідовувати наслідки російсько! української війни. Необхідно при цьому особливо підкреслити, що в ЄС не існує уніфікованого підходу для визначення віддалених чи депресивних територій. Більшість фахівців сходиться на тому, що подібна класифікація має, перш за все, бути максимально прагматичною з урахуванням особливостей соціально-економічної ситуації вкраїні, тих чи інших специфічних характеристик міжрегіональної конфігурації. У більшості країн основним показником “проблемності” є рівень безробіття та показник ВВП (наприклад, Франція, Німеччина). Варто підкреслити, що ЄС фінансує не всі 100 відсотків необхідних витрат для розвитку периферійних регіонів, країна (центральна або місцева влада, громада) має показати, що вкладатиме власні ресурси, а структурні фонди використовує у зв’язку з їх нестачею. На практиці ЄС може покривати аж до 80% бюджету програми чи проєкту. Під час підготовки програми чи проєкту для структурних фондів важлива співпраці центральної та місцевої влади, а також представників бізнесу і громадянського суспільства. Також на більший успіх чекають проєкти, які підготовлені та будуть реалізуватись спільно різними країнами ЄС, регіонами, громадами тощо. Це вагомий аргумент на користь того, що впровадження програми чи проєкту принесе максимальний мультиплікаційний ефект, буде виникати найменше перешкод в процесі їх реалізації, а моніторинг виконання здійснюватиметься різносторонньо і більш ретельно. Для ЄС це важливо, щоб розуміти, що кошти не витрачаються на корупційні схеми і шахрайства. Отже, ЄС пропонує широкий спектр можливостей для залучення коштів на розвиток і відновлення культурних об’єктів та сфери культури загалом. Важливо, що ці можливості відкрилися і для України, адже вже зараз, вона отримує кошти на відбудову, реконструкцію і модернізацію за програмою Ukraine Facility, що побудовано за згаданими в статті принципами. В той же час, необхідно чітко розуміти, що для залучення коштів Європейського Союзу потрібна ретельна підготовка, ґрунтовна аргументація та тісна співпраця між органами влади, громадою та громадянським суспільством. Ми вважаємо за потрібне вже зараз працювати за принципом “басейну сухого плавання”: напра! цьовувати відповідні проєкти для України та переконувати ЄС у до! цільності їх пілотного фінансуван! ня. Відновлення української куль! тури має стати загальноєвропей! ським пріоритетом.
Залізнична станція населеного пункту Терезине (Польща) після перебудови
Пошта “СП” · “Ми робимо все можливе для того, щоб навіть в умовах воєнного стану забезпечувати одне з основних прав людини – право на освіту”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Алла ЛІТКЕВИЧ, директорка Бучанського ліцею № 4, Київська область
Після відбиття рашистської навали-окупації міста Бучі минуло більше двох років. То був трагічний час для містян і захисників нашого міста, яке стало одним із всесвітньовідомих символів незламності України. Багато вже написано про те, що і як відбувалося в Бучі, Ірпені, Гостомелі… Ці події ще довго будуть предметом спогадів, аналізу та дискусій. Зі свого боку можу сказати: ті дні стали важким випробуванням міцності, гідності та самосвідомості педагогів Бучанського ліцею № 4, його учнів та їхніх батьків. Попри звірячі зусилля ворога зламати їхні дух і волю, неможливість працювати та вести нормальний спосіб життя в ті дні – ми не занепали духом! Використовували найменшу можливість підтримувати комунікацію і надавати бодай моральну підтримку. Ми ніколи не забудемо героїв, полеглих у боротьбі за визволення Бучі, будемо довіку їм вдячні та виховуватимемо молоде покоління на прикладі їхнього подвигу. Проте життя не зупиняється, і ми робимо все можливе для того, щоб навіть в умовах воєнного стану забезпечувати одне з основних прав людини – право на освіту. Сьогодні Бучанський ліцей № 4 працює з впевненістю в перемогу України, постійно долучаючись до підтримки випускників закладу, які перебувають на лінії фронту. Зараз у ліцеї навчаються 1508 учнів, працюють 92 педагоги, які докладають максимум зусиль для освіти нашого майбутнього. Наш дружній учнівський колектив прийняв 99 першокласників, які будуть опановувати сучасні знання під опікою і керівництвом досвідчених вчителів. Гордістю нашого ліцею є старшокласники: за результатами 2023/2024 навчального року наші ліцеїсти отримали нагороди і призові місця на олімпіадах та конкурсах різного рівня: Аріна Бойко, учениця 6-В класу, – переможниця Всеукраїнської осінньої школи “STEM JAS.UA” “Мультиплікація: від забавки до наукових моделей”, І місце в номінаціях “Анімація та інструменти ШІ”, “Нейронні мережі”, ІІ місце в номінації “Коротка історія анімації”, переможниця Всеукраїнського відкритого інтерактивного конкурсу “МАН- Юніор Ерудит” (Еколог-Юніор). Богдан Макаренко, учень 9-А класу, – І місце в територіальному етапі фото-відео-челенджу “Нектар життя” (у рамках Всеукраїнського юнацького фестивалю “В об’єктиві натураліста”, номінація “Відео”), ІІІ місце в обласному етапі фото-відео-челенджу “Нектар життя” (у рамках Всеукраїнського юнацького фестивалю “В об’єктиві натураліста”, номінація “Відео”), золота медаль у Національному фіналі Всеукраїнського конкурсу екологічного спрямування “GENIUS Olympiad Ukrai- ne”, категорія “Короткометражний фільм” (документальний). Ігор Кондратюк, учень 8-А класу, – срібна медаль у національному фіналі Всеукраїнського конкурсу екологічного спрямування “GENIUS Olympiad Ukrai- ne”, категорія “Музика” (інструментальне виконавство, соло). Вікторія Брайон, учениця 9-Е класу, – І місце в територіальному етапі фестивалю читців “Літературна вітальня на Київщині”, номінація “Художній твір”; І місце у ІІ (відбірковому) етапі обласного фестивалю читців “Літературна вітальня на Київщині”, номінація “Художній твір”; ІІ місце в обласному фестивалі читців “Літературна вітальня на Київщині”, номінація “Художній твір”. Ярослав Лазаренко, учень 8-А класу, – І місце у Всеукраїнському конкурсі-захисті науково-дослідницьких робіт учнів-членів МАН України (секція “Теоретична фізика”), І місце у Всеукраїнському конкурсі-захисті науково-дослідницьких робіт учнів-членів МАН України (секція “Прикладна фізика”), ІІ місце у ІІІ (заключному) етапі Всеукраїнського конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт учнів-членів МАН України (секція “Прикладна фізика”). Андрій Яцура, учень 9-А класу, – І місце в олімпіаді з географії, ІІ місце в олімпіаді з хімії, ІІІ місце в олімпіаді з математики, І місце в територіальному етапі фото-відео-челенджу “Нектар життя” (у рамках Всеукраїнського юнацького фестивалю “В об’єктиві натураліста”, номінація “Відео”), ІІІ місце в обласному етапі фото-відео-челенджу “Нектар життя” (у рамках Всеукраїнського юнацького фестивалю “В об’єктиві натураліста”, номінація “Відео”), золота медаль у національному фіналі Всеукраїнського конкурсу екологічного спрямування “GE- NIUS Olympiad Ukra- ine”, категорія “Кор о т к о м е т р а ж н и й фільм” (документальний). Арсен Підвишенний, учень 8-А класу, – І місце в олімпіаді з історії, ІІ місце в олімпіаді з математики, ІІІ місце в олімпіаді з англійської мови, ІІІ місце в олімпіаді з фізики. Тарас Ковтун, учень 10-В класу, – І місце у Всеукраїнському конкурсі-захисті науково-дослідницьких робіт учнів-членів МАН України (секція “Електроніка та приладобудування”) почесне ІІ місце в олімпіаді з трудового навчання (технічні види праці), ІІ місце у Всеукраїнському конкурсі-захисті науково-дослідницьких робіт учнів-членів МАН України (секція “Електроніка та приладобудування”). Великий інтерес наших ліцеїстів викликають фізико-математичні та природничі предмети. Тому навесні 2023 року ліцей за ініціативною пропозицією Малої академії наук приєднався до онлайн комунікації з українськими науковцями, які співпрацюють з Європейською організацією ядерних досліджень – ЦЕРН (м. Женева, Швейцарія) і беруть участь в експериментах ЦЕРН та обробці їх результатів. Першим кроком на цьому шляху стало проведення 22 травня 2023 року телемосту “Національний Центр “Мала академія наук України” – ЦЕРН – “Бучанський ліцей № 4”. Спікеркою телемосту виступила наша співвітчизниця, співробітниця ЦЕРН, випускниця Полтавського національного педагогічного університету, викладачка фізики, національна координаторка навчальних програм ЦЕРН для України Оксана Животова. Ініціатором і модератором заходу став Олександр Юров, провідний фахівець Національного центру “Мала академія наук України”, голова Всеукраїнського клубу почесних послів науки ЦЕРН в Україні, згодом – символічний почесний посланник освітян нескорених міст України. Телеміст пройшов успішно і викликав жвавий інтерес його учасників та побажання продовжувати онлайн співпрацю зі співдружністю ЦЕРН – НЦ “Мала академія наук України” – Всеукраїнський клуб почесних послів науки ЦЕРН в Україні. Протягом березня-травня 2023 року це вже був другий телеміст, що з’єднав освітян нескореної Бучі з ЦЕРН і Києвом (22 березня відбувся перший в цій серії телеміст, який з’єднав ЦЕРН з Маріупольським ліцеєм міста Києва, створеним восени 2022 року в курортному передмісті Києва Пущі-Водиці). У процесі підготовки також був телеміст з ліцеєм міста Ірпінь. Тому виникла ідея щодо розширення надання сприяння фізико-математичної сфери діяльності згаданих навчальних закладів в напрямку обміну досвідом з подолання наслідків російської окупації та об’єднання зусиль з підтримки розбудови сучасної української школи. З цією метою 25 травня 2023 року в Бучі на базі Бучанського ліцею № 4 успішно проведено першу зустріч-семінар освітян нескорених міст України за участю делегацій Маріупольського ліцею міста Києва; Ірпінського ліцею № 2; Бучанського ліцею № 4, а також представників Малої академії наук України та Київського міського об’єднання “Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка”. Тристороння зустріч представників згаданих ліцеїв Ірпеня, Бучі Маріуполя та Києва в Бучі 25 травня 2023 року стала початком спільних освітньо-патріотичних дій з підготовки молодого покоління до захисту й відбудови повоєнної вільної та незалежної України. Підсумковим документом цієї зустрічі-семінару стало підписання меморандуму про співпрацю між Маріупольським ліцеєм міста Києва, Ірпінським ліцеєм № 2 та Бучанським ліцеєм № 4. Головна мета меморандуму – зазначити наміри щодо формування спільних дій, спрямованих на розвиток дружби, обміну досвідом, спілкування та здійснення спільних освітньо-педагогічних та патріотичних заходів. Наступним кроком для наповнення практичними діями меморандуму став спільний ознайомчий візит делегацій згаданих ліцеїв до Київського військового ліцею ім. Івана Богуна 16 листопада 2023 року. Цей візит став непересічною подією в повсякденному житті наших цивільних ліцеїстів: вони не тільки побачили, як навчаються їхні однолітки сучасній військовій справі, але й спілкувались з ними та військовими педагогами, особисто відчули як готується майбутня військова еліта захисників України. Одним із результатів цього візиту-ознайомлення стало те, що бучанський ліцеїст – випускник 9 класу Олексій Каменєв – поступив на навчання до Київського військового ліцею. Ми впевнені, що він з честю буде нести горде ім’я нескореної Бучі і продовжувати справу захисників України. Від початку повномасштабного російського вторгнення учні та педагоги Бучанського ліцею з вдячністю та інтересом беруть участь в онлайн-заходах під егідою Малої академії наук України – вебінарах і телемостах, які з’єднали ЦЕРН (м. Женева) з Національним Центром “Мала академія наук України” (м. Київ) та Малими академіями нескорених областей України – Херсонщини, Харківщини, Запоріжжя, Дніпропетровщини та Одещини. На нашу думку, ця робота Малої академії з підтримки фізико-математичних захоплень і плекання інтересу молоді до сучасної освіти та знань піднесена і розвинута до одного з сучасних актуальних чинників освітньо-патріотичного виховання та підготовки учнів і педагогів. Подякуємо організаторам та виконавцям згаданих заходів – нашим співвітчизникам-науковцям, які співпрацюють з ЦЕРН і на благодійних засадах читають онлайн-доповіді – передають знання нашій молоді та українським освітянам; Європейській організації ядерних досліджень – ЦЕРН; Національному Центру “Мала академія наук України” та представникам прифронтових територіальних та міських осередків Малої академії і навчальних закладів. Бажаємо успіхів подальшим спільним зусиллям співдружності ЦЕРН – Мала академія наук України – освітяни нескорених міст України задля наближення Перемоги!
Учасники зустрічі з нагоди початку нового навчального року 2024/2025 – учні математичного 10/А класу Бучанського ліцею № 4 із символічним прапором Перемоги освітян нескорених міст України (м. Буча, 3 вересня 2024)
Учасники підписання меморандуму про співпрацю між Маріупольським лі/ цеєм міста Києва, Ірпінським ліцеєм № 2 та Бучанським ліцеєм № 4, зліва направо: Ярослав Голютяк – директор Маріупольського ліцею міста Києва; Ірина Бєлова – директорка Ірпінського ліцею № 2; Алла Літкевич – дирек/ торка Бучанського ліцею № 4
Фотоколаж – 11 телемостів, які від початку повномасштабного російського вторгнення в Ук/ раїну по серпень 2024 з’єднали ЦЕРН (м. Женева) та Національний Центр “Мала академія наук України” (м. Київ) з освітніми закладами нескорених міст України – Маріуполя, Бучі, Ір/ пеня, Луганська, Києва, Чернігова, Херсонщини, Харківщини, Запоріжжя, Дніпропетровщи/ ни та Одещини
Очевидець і літописець · “Українці “нізвідки не взялися” – вони проживають на своїй, Богом даній землі споконвіків”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ми жертвоприношення шляхом спалення корів. Урочище Бандери як хутір позначене на австрійській воєнній карті ХІХ ст. У перекладі з готської назва означає “прапори”. Тобто місце розташування воєнного гарнізону готів. Подібне пояснення назви міста Бендери у Молдові. Українська мова успадкувала чимало готських запозичень, зокрема побутових термінів: килішок, струдель, шуберт, кагла, гайцер, гайцувати, клямка, оберліхт, остершіт; транспортної лексики: дишель, стенвага, спиці, цибанти, ліца, фіра, кліпаки, васаги, стельмах; будівельної термінології: сціль, дурх, тибель, нагель, дах, нут, ригель, клямра, лати, банти, лігари. З готами пов’язана і значна спадщина в українській мові та навіть лайка “шляк трафив”, що у перекладі означає “точний удар”. Відомо, що готи панували на землях теперішньої України з другої половини ІІ до кінця IV ст. Далі під тиском гунів вони перейшли Дунай і подалися мандрами через усю Південну і Західну Європу, поклавши початок Великому переселенню народів. Подекуди готи залишилися, як у Криму та селах Стиборівка і Нем’яч. З плином часу готи розчинилися у переважаючому слов’янському світі та прийняли його мову, звичаї, традиції, віру; вони стали українцями. Безперервна історія проживання готів та їхніх нащадків у Стиборівці та Нем’ячі нараховує 1800 років. Звідси головний висновок: не може український народ, серед якого “розчинилися” готи, мати меншу історію. (Докладніше про це: Чобіт Д. “Стиборівка: готи та їхні нащадки. До питання про населення Волино!Подільського пограниччя II–V ст. н.е.” – Броди: Просвіта, 2013. – 350 с., іл.; Він же. Ключі до історії України II–V ст. нашої ери // Пам’ятки України: національна спадщина. – 2018. – С. 52–64). Що стосується питання про те, як “розчинялися” в українському середовищі національні меншини в далекому минулому, то тут читачеві може допомогти доступна з Інтернету ґрунтовна публікація на цю тему: Тищенко К. М. Асиміляція середньовічних меншин до української мовної спільноти //Український глотоге-
Очевидець і літописець · “Українці “нізвідки не взялися” – вони проживають на своїй, Богом даній землі споконвіків”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Дмитро ЧОБІТ
Закінчення. Початок у ч. 34—39 за 2024 р.
Якою мовою розмовляли у княжому Києві? Виправдовуючи експансію та агресію проти України, Путін не один раз називав її територію “нашою землею”, стверджував, що “тут завжди проживали росіяни”, що “у Києві завжди говорили російською мовою”, і запитував, “звідки тут взялися українці?”. Усі ці твердження не мають нічого спільного з історичною дійсністю та спрямовані на обман і росіян, і українців. Українці “нізвідки не взялися” – вони проживають на своїй, Богом даній землі споконвіків. Землі теперішньої України і Польщі – це прабатьківщина слов’ян, то загальновідома в науці істина. Звідси випливає, що прямі та генетичні предки українців і поляків проживають у межиріччі Вісли і Середнього Дніпра споконвічно. На таке вказують і тисячі слов’янських топонімів Польщі та України. Із цих земель у силу різних обставин праслов’яни здійснювали переселення в інші краї й на нових землях, змішуючись із тамтешнім населенням, творили нові слов’янські народи та нові мови. Предки теперішніх українців із прабатьківщини слов’ян нікуди не переселялися, тобто вони є прямими і безпосередніми нащадками й спадкоємцями праслов’ян. Отже, безперервна тяглість проживання тут українців та їхніх прямих і генетичних предків сягає щонайменше праслов’янських часів, тобто періоду функціонування праслов’янської мови: ІІ тисячоліття до нашої ери – V–VI століття нашої ери. Згідно з висновками академіка НАН України Григорія Півторака, станом на V-VI ст. “праслов’янська етномовна спільність остаточно розпалася, і в обох її підгрупах почали формуватися окремі слов’янські етноси та їхні мови. У західній підгрупі – поляки, чехи, словаки, нижні і верхні лужичани, у східній – русини-українці, білоруси і значно пізніше москвини, а також серби, болгари, македонці, словени та ін., які під час так званого Великого переселення народів у VI ст. емігрували на південь і заселили Балканський півострів та суміжні землі”. (Півторак Г. Історична правда проти імперської облуди. – К., 2018. – С. 23). Щонайменше з цього ж часу функціонує мова, яку тепер ми називаємо українською. Ця мова не могла постати пізніше за інші слов’янські мови, бо її носії не переселялися із межиріччя Дністра і Середнього Дніпра, вони тут проживають безперервно ще із ранніх праслов’янських часів. На VI ст. як час функціонування української мови вказав і відомий мовознавець Костянтин Тищенко. (Тищенко К. Всеслов’янськість української мови. //Український тиждень. – 2012. – № 39. – С. 62; Він же. Долітописна мовна історія українців. – К., 2016. – С. 171–172). Подібної думки дотримується Г.
Півторак. (Українці: звідки ми і наша мова. – К., 1993. – С. 178). Легендарний славіст світової величини Юрій Шевельов простежив функціонування української мови щонайменше від VII ст. і до нашого часу. (Шевельов Ю. Історична фонологія української мови. Перекл. з англ. – Харків, 2002. – С.47). Отже, українська та усі інші мови слов’янських народів походять безпосередньо із праслов’янської мови. Міф про якусь спільну “давньоруську” мову східних слов’ян, тобто росіян, українців і білорусів і так звану “колиску трьох братніх народів” видумали в Росії, аби у такий спосіб “виправдати” власну історичну “унікальність” – найпізніше формування з поміж усіх інших слов’янських народів. Щодо наскрізь неправдивого твердження Путіна, нібито в Києві завжди говорили російською мовою, то на таке слід відповісти словами визначного російського історика Василя Ключевського (1841–1911). Відповідаючи на запитання, якою мовою розмовляли у Києві княжих часів, професор Московського університету В. Ключевський сказав: “У Києві часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого розмовляли мовою, якою тепер розмовляють малороси”. Про те, що розмовною мовою давньої Русі була українська мова писали видатні мовознавці Михайло Максимович (1804–1873), Павло Житецький (1836–1911), Олексій Шахматов (1864–1920), Агатангел Кримський (1871–1942), Юрій Шевельов (1908–2002). Російською мовою не могли розмовляти у Києві княжих часів з багатьох причин. Зокрема, до прийняття на Дніпровській Русі християнства у 988 році такої мови ще не існувало – вона розпочала творитися щойно під час християнізації в ХІ–ХІІІ ст. балтійсько-фінських і волзько-фінських народів межиріччя Оки, Верхньої і Середньої Волги, а остаточно сформувалася ще значно пізніше. Характерними особливостями російської мови були і є яскраві балтійсько-фінські та волзько-фінські впливи, зокрема лексика, так звані “окання”, “акання”, “цокання”, спонукальна частка -ка: возьмі!ка, пойді!ка, прінєсі!ка. Нічого подібного ніколи не було і немає в українській мові. На відміну від російської, в українській мові відсутні численні лексичні запозичення з балтійсько-фінських, волзько-фінських, угро-фінських, татарської та болгарської мов. Чужими для української мови є й болгарські форми написання прізвищ, які склалися під час християнізації населення Залісся, а саме: закінчень на !ов, !єв, !ев, !ін: Попов, Пєсков, Медведєв, Скабеєв, Патрушев, Путін, Володін, Рогозін. Усі болгарські запозичення мова, яку тепер називають російською, увібрала після 988 року, тобто в ХІ–ХІІІ ст. у ході християнізації межиріччя Оки і Середньої Волги, а татарську лексику – під час панування над Заліссям
Золотої Орди в другій половині ХІІІ – в кінці XV ст. Звідси головний висновок: не могла бути розмовною мовою у Києві часів Святослава Ігоревича (938–972), Володимира Святославовича (960–1015) і Ярослава Мудрого (983–1054) мова, яка сформувалася щойно в ХІ–XV ст. на цілком іншій території з угро-фінськими і татарськими компонентами.
Про давність української мови І ще кілька зауваг щодо давності української мови. Головним джерелом вивчення мовознавцями глотогенезу (походження мови) українців є писемні пам’ятки: літописи, давні твори церковної та світської літератури. Усі вони написані штучно створеною церковнослов’янською (старослов’янською) мовою, яка ніколи не була повсякденною розмовною мовою народу Дніпровської Русі. Отже, найдавніші писемні пам’ятки мають дуже мало спільного із мовою, якою розмовляв народ межиріччя Дністра і Середнього Дніпра в Х–ХІІІ ст. Однак деякі особливості розмовної мови, здебільшого у лексиці, присутні у літературних пам’ятках. Ці особливості й стали головним полем філологічних досліджень, з яких мовознавці по зернині відтворюють мовну палітру минулого. Але є ще кілька джерел, на які не звернули належної уваги вчені, передусім це стосується топонімів, давнього фольклору і власне лексики – звичайних українських слів, які у своїй семантиці (внутрішньому змісті) несуть величезний обсяг дуже давньої історичної інформації ще дописемної доби. У Лінгвістичному музеї Київського національного університету ім. Тараса Шевченка є один з найдавніших українських висловів: “У гун(н)а!” Його винесено великими літерами у назву окремого розділу музею. Супровідне пояснення зазначає, що вислів записав на Житомирському Поліссі відомий український мовознавець Олексій Стрижак. Цей вигук вжила проста сільська жінка – так вона сварилася з дітьми, які бігали по городі й наробили шкоду. На прохання пояснити суть вислову, жінка відповіла, що так у селі сварять тих, хто чинить шкоду. І хоча цей вислів коротенький, але дуже показовий – він прямо вказує на гунів, а тому має чітке хронологічне датування. Гуни з’явилися на українських землях після 375 року н. е. і вели тут війни з готами впродовж кількох років. Саме у 375 р. у Північно-Західному Причорномор’ї відбулася велика битва гунів з готами, у якій перемогли гуни. Але на цьому війна гунів з готами не закінчилася. Союзниками гунів у їхній війні з готами виступили слов’яни Подніпров’я, яких античні та візантійські джерела називали антами. Воєнний союз гунів і слов’ян не став випадковим – тут спрацював давній принцип: “Ворог мого ворога – мій друг”. А справа ось у чому.
На землі теперішньої України войовничий народ готів прибув у ІІ ст. із Скандинавії. Готи завоювали місцеве населення, підкорили його своїй владі, обклали даниною, систематично грабували, тобто були давніми кривдниками слов’ян, тому ті й виступили проти них у союзі з гунами, аби позбутися загарбників, поневолювачів і окупантів. Із війн гунів з готами розпочалася епоха Великого переселення народів. Але для нас важливе інше – датування подій. Отже, гуни з’явилися на українських землях після 375 р. Саме з цього часу на Житомирському Поліссі й побутує осудливий вигук “У гуна!” Гуни – кочовий народ, прибульці з азійських степів; потрапивши на землі слов’ян-хліборобів, вони чинили усілякі кривди, прикрощі й шкоду. Ось і пояснення походження цього давнього українського вислову “У гуна!”. Але у цій історії найголовніше полягає в тому, що вислів “У гуна!” засвідчує тяглість і безперервність проживання тут народу, який ми тепер називаємо українським, щонайменше із IV ст. Подібних прикладів чимало. Наведімо ще кілька, які теж мають надійні хронологічні прив’язки. У Золочівському районі на Львівщині у радіусі 10 км є кілька топонімів, які пов’язані з готами. Передусім це села Стиборівка, Нем’яч, Паликорови та урочище Бандери. Подаємо дуже короткі пояснення. Стиборівка. Назва походить від готського слова stube – “однокімнатний будинок”. Звідси пояснення назви: село із маленьких однокімнатних будинків. У цьому селі до наших днів живуть нащадки давніх готів; вони мають виражений скандинавський тип людей з характерним рудим і білявим волоссям, сірими і синіми очима, ластовинням, а головне – люди зберегли понад 200 готських прізвищ: Гнип (ніж), Саква (мішок), Саган (крупа), Шпур (слід), Піх (смоляр), Шот (дурень). Подібне спостерігається і в недалекому селі Нем’яч. Сама назва вказує, що у цьому селі проживали готи, яких місцеві слов’яни називали німцями. А сусідня назва села Паликорови вказує на місце здійснення гота-
Очевидець і літописець · “Українська мова є самостійною, бо має свою давню історію, свою граматику, свою писемність, свою літературу, своїх письменників”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
нез. Матеріали міжнародної наукової конференції. – Житомир, 2015. – С. 38–67.
Слова серпень, сіножать і жнець як ключі до найдавнішого минулого українців Українські назви місяців річного календаря практично збігаються з праслов’янськими та співзвучні з назвами місяців інших слов’янських народів, окрім російського. Таке вказує, що назви місяців, які використовують майже всі слов’янські народи, виникли ще у праслов’янські часи. Але коли? Відповісти на це запитання допомагає назва місяця серпня. В основі назви місяця лежить слово серп – знаряддя, з допомогою якого землероби жали пшеницю, ячмінь, овес та інші зернові, що були головним продуктом харчування в слов’ян. Врожай збирали під час жнив, а вони, судячи із назви місяця, відбувалися у серпні. Із давніх давен і аж до першої половини ХХ ст. головним знаряддям збирання врожаю зернових була залізна коса, а не серп, який був менш продуктивний. Звідси виникає запитання: “Чому основний місяць жнив назвали не косень, а серпень?”. Назва місяця серпень виникла тоді, коли землероби ще не знали коси і збирали врожай зернових крем’яними серпами. Ці крем’яні серпи використовувалися на землях теперішньої України до VII–VI ст. до н.е., коли їх остаточно витіснили значно продуктивніші знаряддя – залізний серп і залізна коса. Звідси висновок: назва місяця серпень виникла ще тоді, коли люди не знали заліза й збирали врожай за допомогою крем’яних серпів. Ці крем’яні серпи тепер можна побачити в експозиціях чи не усіх краєзнавчих музеїв України. Залізний вік на українських землях розпочався у Х–ІХ ст. дон.е. Із винайденням заліза відбулися революційні зміни у сільському господарстві, житті та побуті слов’ян межиріччя Дністра та Середнього Дніпра. Однак заміна кам’яних знарядь праці залізними розтягнулося впродовж тривалого часу. Щойно у VI ст. дон.е. залізні серпи остаточно витіснили крем’яні на усій території теперішньої України. Назва серпень свідчить, що то головний місяць хліборобів ще до залізної доби. Тобто назві місяця серпень не менше 3 тисячі років. Усі інші українські назви місяців теж походять із тих далеких часів. Отже, три тисячі років тому назву місяця серпня далекі пращури українців вимовляли так само, як це роблять їхні нащадки тепер. Достовірність такого висновку підтверджує беззаперечний доказ – слово сіножать. Сіножаттю називається зе! мельна ділянка, на якій заготов! ляють сіно на зиму. Інша назва такого місця – сінокіс. Тепер в Україні ці назви використову! ються як рівноцінні, але їхня се! мантика (внутрішній зміст) є ціл! ком різна. Сіножать чітко вказує, що на цьому місці “жали траву на сіно”, а сінокіс – що там “тра! ву косили”. Жнуть серпом, а ко! сять косою. Цілком зрозуміло, що траву жали на сіно тоді, коли ще не знали заліза та коси. Із винайденням заліза й запровадженням залізної коси сіно на зиму заготовляли за допомогою коси, але назва сіножать використовується українцями дотепер, як і їхніми далекими предками ще кам’яної доби. Тобто назві сіножать, як і місяцю серпню, теж не менше 3 тисячі років. Тепер ще одне слово-доказ – жнець. В українській мові слово жнець чоловічого роду. Добре відомо, що у не такі далекі часи – до середини ХХ ст. – збирали врожай зернових не тільки чоловіки, а й жінки. Чоловіки косили, а жінки – жали. Виникає запитання: “Чому жінок, які збирали зернові серпом, називали терміном чоловічого роду жнець?” Справа в тому, що коли люди збирали врожай зернових крем’яними серпами, то цю важку роботу виконували тільки чоловіки. Крем’яний серп мав дві, або й три крем’яні вкладки, заправлені у дерев’яну чи кістяну оправу з ручкою. Такий серп був важкий, тому процес жаття вимагав чималих зусиль. То була одна з найтяжчих сільськогосподарських робіт, які виконували чоловіки. Ось чому слово жнець чоловічого роду. Отже, слова серпень, сіножать і жнець українська мова успадкувала ще із кам’яної доби, їм не менше трьох тисяч років, тому вони є своєрідними ключами до найдавнішого минулого українського народу та можуть служити джерелами глотогенезу українців. (Докладніше про це: Чобіт Д. Праслов’янський календар українців //Пам’ятки України. Історія та культура. – 2016. – №10. – С. 4–10). І на завершення зазначу, що українські сільськогосподарські назви серпень, сіножать, жнець безперечно відносяться до того часу, коли люди ще не знали заліза. Із запровадженням на українських землях заліза та залізних знарядь праці (плуга, серпа, коси і т. ін.) у нас розпочинається писемний період історії. Про народ межиріччя Дністра та Середнього Дніпра пишуть античні автори, тому цей час потрібно віднести до писемної історії України. Нагадаю знамениті слова батька історії Геродота: “Над алізонами живуть скіфи-оратаї, які сіють пшеницю не для їжі, а на продаж”. (Herodot, IV, 17). Скіфами-орачами, Геродот назвав землеробів зони Українського Лісостепу та засвідчив, що вони у V cт. до н. е. вже вели товарний спосіб сільськогосподарського виробництва. А вирощувати пшеницю та інші зернові “на продаж” стало можливим із запровадженням залізних знарядь праці, які остаточно витіснили крем’яні у VI ст. дон.е. Саме тоді у Північно-Західному Причорномор’ї й виникають грецькі міста-колонії Тіра, Оффіуса, Ніконія, Ольвія, вони стають центрами торгівлі зерном та іншими слов’янськими товарами. Під тиском великодержавної концепції “Історії СРСР” факт ототожнення названих Геродотом та іншими античними авторами народів, зокрема скіфів-землеробів і скіфів-орачів, із слов’янами усіляко заперечувався, бо тоді в центрі Європейської частини теперішньої Московії проживали тільки угро-фінські народи. Але така заборона не могла поширитися на всіх. Так всесвітньовідомий славіст Любор Нідерле писав: “Скіфи-землероби, які жили між Бугом і Дніпром (Herodot, IV, 17, 18, 53, 54), над порогами, і вели цілком інший спосіб життя порівняно з скіфами-кочівниками, не могли бути ніким іншим, окрім як предками східних слов’ян”. (Нідерле Любор. Славянские древности. – М., 2010. – С. 28).
Ще кілька фактів для спростування путінської облуди У мовах різних народів є певні, притаманні тільки їм, неповторні особливості, які відрізняють їх від сусідів. Наприклад, французів видно за характерною носовою вимовою. У грецькій мові відсутні шиплячі звуки, тому грекам дуже складно вимовити фонеми щ і ч; борщ вони називають борсц, а прізвище Чобіт вимовляють Цобіт. У поляків відсутня фонема глоткового г, тому вони не можуть вимовити українських слів Гриць і гута, а говорять Хриць і хута. Подібне спостерігаємо і в російській мові. Згідно з правилами вимови (орфоепії) фонема ц у кінці слова в українській мові вимовляється і м’яко, і твердо, в російській – тільки твердо (конец, молодец). Як наслідок, московитам вкрай важко вимовити чисто українське слово паляниця. Слово паляниця стало своєрідним та універсальним паролем для розрізнення росіян і українців. Уже по цій особливості добре видно, що мови у росіян і українців абсолютно різні. Але і це ще далеко не все. Добре відомо, що приїжджі росіяни зовсім не розуміють української мови і просять говорити з ними російською. Росіяни не розуміють і інших слов’янських мов, а українці не мають у цьому жодних проблем. У чому ж річ? Передусім справа полягає у лексиці – в російській мові дуже багато основних розмовних слів неслов’янського походження, ними не користуються інші слов’яни, тому й виникають нерозуміння. Але якщо росіяни не розуміють української мови, то про який “один народ” тоді можна говорити? Німці та австрійці говорять однією мовою – німецькою, але це два різні народи. Чехи і словаки мають понад 90% однакових слів у своїх мовах, але то два народи; у мовах сербів і хорватів теж понад 90% однакових слів, але і вони є двома різними народами. А тут росіяни зовсім не розуміють української мови, а Путін все одно твердить, що то “один народ”. Як таке може бути? На це запитання фактично дав відповідь академік (з 1991 р.) Російської академії наук Олег Трубачов. У часи своєї молодості, ще у 1957 р., О. Трубачов дослідив фундаментальну працю всесвітньовідомого німецького мовознавця і славіста Максиміліана Фасмера “Этимологический словарь русского языка” і встановим дуже цікаву особливість. Із 11 тисяч загальновживаних російських слів, наведених М. Фасмером, 3200 мають спільнослов’янські корені (29,1%), а всього 72 слова (0,65%) є спільними лише з українською та білоруською мовами. (Трубачев О. Н. Об этимологических словарях славянских языков // Вопросы языкознания. – 1957. – № 5. – С. 67). Стаття О. Трубачова фактично розкриває справжню суть російської мови – наведені ним дані є приголомшливими. Аж дивно, як цензура таке мовознавче викриття “могучего русского языка” могла пропустити? Тільки вдумайтеся: із 11 тисяч загальновживаних слів російської мови, тобто мови східнослов’янського народу, лише 3200 – менше третини – мають спільнослов’янські корені. Виходить, що решта загальновживаних слів російської мови, а це 69,9% – неслов’янського походження, бо є запозиченнями з інших мов. Крім того, 72 спільні з українською мовою слова аж ніяк не можуть свідчити, що то “один народ”, – ці цифри вказують, що за мовою, це навіть не близькі, а дуже далекі народи. З того факту, що українці добре розуміють росіян, не можна робити висновків, нібито російська та українська мови споріднені, бо естонці, латвійці, литовці, молдавани, грузини, азербайджанці, казахи і навіть якути, буряти та інші колоніальні народи теж стали розуміти російську інею розмовляти. Наведені О. Трубачовим дані не раз використовували у своїх працях мовознавці, зокрема Костянтин Тищенко. Перед тим, як їх використати, я не полінувався і перевірив наведені О. Трубачовим цифри. Виявилося, що у словнику М. Фасмера він чомусь сильно занизив кількість слів – насправді їх не 11 тисяч, як то писав О. Трубачов, а 18250. (Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. – Т. I–IV. – М.: Прогресс, 1964–1973). У зв’язку з цим наведені О. Трубачовим цифри потребують уточнення. По-перше, 72 російські слова, спільні тільки з українською мовою, становлять не 0,65%, а всього 0,39%, що само по собі вказує на те, що то не лише різні, а й майже чужі мови та народи. По-друге, 3200 спільнослов’янських слів у словнику М. Фасмера у відсотках стосовно до їх справжньої кількості – це не 29,1%, а 17,5%, тобто менше, ніж п’ята частина. По-третє, 72 слова російської мови та 3200 спільнослов’янських разом дають цифру 3272, а це 17,89% від загальної кількості загальновживаних слів російської мови словника М. Фасмера. Звідси випливає, що 81,11% загальновживаних слів російської мови – це запозичені слова неслов’янського походження, а їхня семантика (внутрішній зміст) пояснюється відповідниками в угро-фінських, тюркських, татарській, арабській та інших мовах. Тобто у словниковому запасі загальновживаних слів російської мови 81,11% слів не мають жодного відношення до слов’ян. Ось де лежить пояснення того, чому українцям нескладно порозумітися з усіма слов’янами, а росіяни не в змозі зрозуміти навіть своїх найближчих сусідів – українців і білорусів. Виникає запитання: що ж то за слов’янський народ, який не розуміє слов’ян? Пояснення просте: в російській мові домінують слова фінського і тюркського походження. Звідси стає ясно, чому росіяни просять говорити з ними російською, бо не спроможні сприйняти розмовну мову українців – вони розуміють лише окремі слова. Мови у росіян і українців абсолютно різні у багатьох відношеннях, зокрема у найголовнішому – лексиці. То хіба ж-то “один народ”? Але є й інші аспекти, які свідчать, що росіяни та українці – цілком різні народи. Взяти хоча б зовнішній вигляд далеких предків українців і росіян. Добре відомо, що росіяни, як природні спадкоємці своїх етнічних балтофінських і волго-фінських предків, не голилися й носили довгі бороди аж до часів Петра І, а російські старовіри дотримуються цієї давньої традиції ще й досі. У цей же час у Подніпровській Русі мужчини голилися завжди, ще з античних часів – запозичили цю традицію від стародавніх греків, але багато хто носив вуса; бороди в Україні запускали тільки старі діди. Знамениті запорозькі козаки розмовляли українською мовою і мали дві характерні ознаки: пасмо волосся на голеній голові – так званий оселедець – та густі вуса, опущені донизу. Подібні зображення українських козаків присутні на картинах багатьох художників. Від цього козацького оселедця походить російська зневажлива назва українців – хахли. Так московити називали козацький чуб-оселедець. Такі чуби в Московії були невідомі, тому й сприймалися як дивина. Тобто вже по цьому чубу (по-російськи “хахлу”) видно, що така зовнішність їм була незнана, дивна і чужа. Але оселедець, тобто пасмо волосся на голеній голові, опущені донизу густі вуса у Подніпров’ї були давньою традицією, яка сягала княжих часів. Зберігся прекрасний опис цих знаменитих вусів і оселедця ще з Х століття, зроблений візантійським істориком-хроністом Левом Дияконом. Він став очевидцем зустрічі імператора Візантії Василя ІІ Болгаробійця із великим київським князем Святославом Ігоревичем у 968 році і так про нього написав: “Ось яка була його зовнішність: помірного зросту, не дуже високого і не надто низького, з густими бровами і світло-синіми очима, кирпатий, безбородий, з густим, надмірно довгим волоссям над верхньою губою. Голова у нього була зовсім гола, але з її одного боку звисав жмут волосся – ознака знатності роду”. (Диякон Лев. История. – М.: Наука, 1988. – С. 82). Згаданий Л. Дияконом “жмут волосся” на голеній голові – це знаменитий український оселедець, а “надмірно довге волосся над верхньою губою” – то не менш відомі козацькі вуса, які часто зображали художники і які носив Тарас Шевченко, та ще й тепер багато українців ними пишаються. Отже, змальований Левом Дияконом образ великого київського князя Святослава Ігоревича має яскраві українські риси, що вкотре засвідчує більш ніж тисячолітню традицію українців, абсолютно чужу росіянам. То про який “один народ” можна говорити, панове російські шовіністи? Підсумовуючи, можна зробити головний висновок про те, що українці ніколи не були одним народом із росіянами (русскімі) і завжди відрізнялися від них усім: походженням, історією, способом життя, а головне – визначальною ознакою – мовою. Українська мова є самостійною, бо має свою давню історію, свою граматику, свою писемність, свою літературу, своїх письменників і свої відомі пісні. А путінський маразм про “один народ” – від лукавого.
Український простір · “У багатьох релігіях мовиться, що те, що Боже – це добро, а все, що не Боже – зло. Міфи кажуть, що злом є хаос”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Мистецький проєкт “Космогонія” – це робота світового рівня, яку створювали у Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків, поряд з виробничим цехом у культурно-розважальному центрі “Адреналін Сіті”. За словами автора та куратора проєкту Віктора Корсака, це – діалог із глядачами на тему “Де все взялося, де взялися ми й що з нами буде?”.
Тетяна МАРКОПОЛЬСЬКА Фото Наталії МАЗЕПИ
Найбільший живопис на полотні, площею 2000 квадратних метрів, написав художник родом із Горлівки Донецької області Петро Антип. Над створенням картини він працював два роки. На відкриття проєкту 28 вересня прийшло чимало відвідувачів, заінтригованих побачити найбільшу картину світу. Картину назвали “Космогонія”, що з грецької означає “народження”. Для її розміщення виділили площу 5000 квадратних метрів, де раніше проводили різноманітні спортивні змагання. Під час творчої роботи одночасно у її стінах відбувався виробничий процес, який став частиною артпроєкту. Тому мистецтво у зрощенні з виробництвом стало частиною його життя. “Ми хотіли зробити щось таке грандіозне світового масштабу, щоби стало локомотивом в українському мистецтві. Почалася війна, ми все зупинили, але думка залишилася. Ми хочемо реалізувати її саме через цю картину”, – розповів Віктор Корсак. Через різні мистецькі напрямки “Космогонія” показує взаємодію добра і зла через філософські, релігійні та міфологічні світогляди. Концепцію взаємодії світлого з темним розкрив Віктор Корсак у своєму філософському трактаті “Космогонія добра та зла, або Про що не знав Заратустра”. У книзі вміщено розділи про духовний розвиток людини, безсмертя, архетипи, боротьба цивілізацій з хаосом, роль мистецтва у гармонізації безладу.
За словами автора книги, слово робить невидиме видимим. Багато змісту втрачається, якщо немає ресурсу, який зберігає у собі інформацію. Книга – для того, щоб дати пояснення та ширше розуміння для читачів про “Космогонію”. “У мене в дитинстві з’являлися питання: що таке добро, що таке зло? Оці думки, що у якійсь ситуації добро – це зло, а зло – це добро, одні люди – це добро, а інші – зло, не давали мені спокою. Я почав з’ясовувати це, адже у філософії, релігіях та міфологіях люди вже доходили до висновку та ідеї, у чому полягають ці етичні категорії”, – пояснив автор проєкту. Під час презентації книги, він зазначив: у багатьох релігіях мовиться, що те, що Боже – це добро, а все, що не Боже – зло. Міфи кажуть, що злом є хаос. “Ми звернулися до законів динаміки. Один з них говорить про те, що якщо система замкнута, то ентропія – постпорядок – в ній зникає. Отже, наростає хаос, який не потребує жодних зусиль чи енергії, щоб зростати. Одна із теорій каже, що все закінчиться білою смертю – перетвориться в молочно-білий серпанок. Коли ми глибше досліджували це питання, виявилося, що всі наші зусилля, щоб зупинити цей хаос, це якраз і є добро”, – додав він. Одна з глав присвячена архетипам – прообразам “особистісного несвідомого”, умовленим інструкціям, які прописані на генетичному рівні людей. За словами Корсака, вони відіграють надзвичайно велику роль в існуванні людей, адже кожен з них передбачає зменшення хаосу. “У нас, українців, домінує архетип героя, матері. А в росіян – батька. Тому ми ще довго не зможемо бути з ними разом на архетипному рівні, доки не зміняться геноми”, – навів приклад Віктор Корсак. За словами автора трактату, більшість релігій проповідують ідею, що смерть є нормальним явищем, але варто жити так, щоб після завершення життя людина отримала винагородження. Думки філософів різняться. Одні вважають, що поки ми живі, смерті немає, а коли людина померла, то їй уже однаково. Інші кажуть, що душа повноцінно існує без тіла, тому у смерті немає нічого жахливого, а треті відповідають, що смерть – це погано. “Ми стоїмо на порозі того, що люди житимуть вічно… Таке пропонує генетична інженерія. Так людина безсмертна зможе постійно відновлювати зруйновані частинки, активуючи геноми. Але тоді виникає дуже багато проблем: що робити з етичними нормами? А що як смерть мотивує нас робити щось упродовж усього життя? Що робити з тим, що наші релігії заточені під ідею: будьте чемні й попадете в Рай?” – розповів про книгу Віктор Корсак. Рукопис вийшов друком у видавництві “Коло”. Художнім редактором книги стала Марта Походжай. “Коли відбувається друк книги, завжди використовується чотири фарби. Це чотири пластини, на які виводяться зображення. Кожна пластина відрізняється і тільки потім, знову при їх накладанні, ми отримуємо кінцеве кольорове зображення. Я міркую, що світ функціонує тільки через накладання та стику добра і зла. Ця книга вийшла завдяки накладанню титанічних пластин – робіт пана Петра, текстів пана Віктора, роботи музею і друкарні… Коректорка, коли надіслала останній відредагований розділ книги, назвала завершення роботи “квіткою”. Ця книга – це квітка цієї роботи”, – розповіла Марта Походжай. Відвідувач заходу та громадський діяч Іван Заєць привітав команду з відкриттям та виголосив побажання на подальший шлях. “Я хотів, щоб ви перейшли до нового проєкту – українського бачення світової історії. Нам потрібно продавати український проєкт світу, тому що в ньому виражається еволюція цивілізації… Тому що наша трипільська культура опанувала вогонь, металургію, землеробство, тваринництво… Це те, в чому ми сьогодні живемо. А це означає, що в нашому архетипі є не просто щось українське, бо і людина тоді себе бачила, як частинку космосу… Тому бажаю не зупинятися. Даю вам замовлення на роботу на роки вперед”, – сказав Іван Заєць. У своїй промові гість закцентував, що бачить у проєкті два пласти – художнього мистецтва та слова, і саме у їх сукупності, він найкраще сприйматиметься його спостерігачами. “Сьогодні людство прямує до хаосу, який захопить нашу цивілізацію і приведе до загибелі. Тому виголосити цю проблему та звернутися до філософських глобальних питань, як відвернути хаос є дуже актуальним на сьогодні. Творцем хаосу є його носій, і щоб глибше зрозуміти цю проблему, потрібно подивитися на війну, яку розв’язала Росія проти України десять років тому. Це війна між варварством і цивілізацією, хаосом і упорядкованістю, яка має порятувати наше людство”, – додав він. Письменник, заслужений діяч мистецтв України Павло Мовчан подякував команді проєкту “за неймовірну подію в житті світової культури”. “Цей задум та його втілення сьогодні виводить нас у категорію столиць мисте-
Пошта “СП” · “Поезія – це своєрідний транс, через який можна зрозуміти світ, при цьому часто не будучи зрозумілим світу”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
цтва і культури не лише європейського масштабу, а світового рівня. Зараз на українців випала колосальна місія – прочитати глибокі людські змісти, починаючи від найважливішого, від фізики душі”, – сказав поет Павло Мовчан. Він зауважив, що кожна нація має свій погляд на початок життя, а українське бачення світу подарувало колосальну картину Всесвіту, у якій подали доцільність всього, що напрацювало людство за тисячі років існування. “Тому для мене Петро Антип і Віктор Корсак стали людьми народження і відродження. Сьогодні ви знайомите нас з колосальною історією, де надзвичайно багато суперечливого, як для мене, людини старшого віку. А ви, людина Відродження, нарешті в цьому творі відкинули всі ті практики, які у радянські часи нав’язували нам через теорію дарвінізму, ленінізму, а потім і путінізму. Адже це є продовження того, що називається ентропією в жахливому її вимірі, коли вони засягають на найважливіше – на призначення людини творити добро”, – заявив Мовчан. Опісля презентації книги Петро Антип та Віктор Корсак провели пресконференцію з журналістами, де розповіли, що картину планують показувати закордоном. Для цього створюють зменшені репліки твору. Щодо можливого продажу картини та її вартості у порівняння навели попередній світовий рекорд британця Саші Джафрі. Його картину на 1600 метрів квадратних продали за 67 мільйонів доларів. Картина Антипа поєднує у собі безліч релігійних мотивів та міфів країн світу. “Є питання таке: навіщо народилася людина, куди вона мандрує, що її чекає. Для цього людство придумало філософію та багато релігій: християнство, буддизм, мусульманство, слов’янські міфи. Але якщо читати їх то вони розповідають про одне й те саме. Та я дивлюся на картину з оптимізмом. Людство вигадало стільки філософій та релігії і нас чекає все хороше”, – прокоментував симбіоз вірувань у своїй роботі художник. Картина презентує створення світу, людини, розвиток цивілізації та майбутнє. Віктор Корсак навів своє бачення яким воно буде. Все почалося з Великого вибуху, розвивалося упродовж 140 мільярдів років. Проте колись усе знову стиснеться в точку сингулярності. “Дуже багато залежить від того, який ми всесвіт лишимо, коли він буде стискатися, бо він буде таким потім під час наступного вибуху. Ось таке наше бачення. Щодо людей, то ми вже виконали свою місію, і я вважаю, ми неефективні, як біологічні особи. Якщо ми захочемо полетіти на Марс, то роботи швидше виживуть, ніж люди, бо їм не потрібно стільки комфортних умов, вони не бояться таких речей, як радіація… Нам буде дуже складно”, – навів теорію куратор проєкту. Віктор Корсак зазначив, що одним зі способів подачі інформації через мистецтво – це психоемоційне збудження. Для цього, до відкриття картини підготували імерсивну виставу, яка об’єднала відеоряд, що транслювався безпосередньо на живописному полотні, аудіозапис із викладенням міфів та теорій про зародження світу і його перебіг та художнє освітлення. “Це момент, коли не було нічого. Ні зірок, ні планет, ні простору, ні часу. Лише нескінченна порожнеча. Але в цій порожнечі існувала точка, настільки мала, що її навіть не можна було побачити… І ось одного разу ця точка, яку називають точкою сингулярності, вибухнула. Вибух був настільки потужний, що створив цілий всесвіт. Це був початок усього”, – мовиться на початку вистави. Презентацію поєднали також з мистецтвом одягу – у залі відбувся показ колекції “Космогонія” від бренду Look Аrt. Того ж дня зафіксували національний рекорд України у категорії мистецтво, визнавши “Космогонію” найбільшою картиною України. Нагороду вручив представник Національного реєстру рекордів України, заслужений діяч мистецтв України Марк Орловський.
час відмотати ім’я забути звільнити душу цей тупіт-регіт змінить на легіт і тихий шерех безлюдний острів безмежний простір безладний берег час починати нехай вже пізно-кінець-дороги час починатись і захлинатись солоним пилом… …безлюдний острів собі майструю з усього того що залишилось коли об скелі усе розбилось… Дякуємо, пане Тарасе, за те, що ви є у нас!
*** світанок мов з халабуди вилазить заспаним дідом будильник мене розбудить автобус мене поїде мотору занудні мантри і книжечка муракамі о як не люблю я мандри і цю суєту з квитками! і цей підкидний з грошима і ці світанкові когути і замкнений простір з чужими що мусять своїми бути й мета яка вислизає із пальців нічної втоми… …клубочком за небокраєм згорнулося слово “вдома” що попри життя скажене і географічні мапи чекає завжди на мене поклавши морду на лапи… Зі збірки “Виднокрай”
хто віддав своє життя у боротьбі з ворогом – у небі, окопах, бронетранспортерах, під час гасіння пожеж. Особливість виставки полягає в тому, що кожен портрет супроводжується есе або віршами, що “оживляють” героїв. “Ці люди на портретах – це мої побратими. Кожен портрет тут – це історія сміливості, відваги та любові до батьківщини. Вони віддали найдорожче – свої життя – за нашу країну. Дивлячись на ці обличчя, я бачу тих, з ким мав честь стояти пліч-опліч. І для мене велика гордість, що ці портрети створені молодим поколінням – вихованцями нашої мистецької школи. Це свідчить про те, що пам’ять про героїв житиме вічно, передаючись з покоління в покоління”, – поділився емоціями полковник Повітряних сил Збройних Сил України, командир 7-ї бригади тактичної авіації імені Петра Франка Євген Булацик. Виставка триватиме до 31 жовтня включно.
За інформацією Міністерства культури та стратегічних комунікацій України
Пошта “СП” · “Поезія – це своєрідний транс, через який можна зрозуміти світ, при цьому часто не будучи зрозумілим світу”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Ярослава РІЗНИКОВА, заступниця директора Департаменту – начальниця управління культури, національностей та релігій Департаменту культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини Одеської облдержадміністрації, членкиня НСЖУ
Днями своє 70-ліття відзначив поет, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2006) Тарас Федюк. Він народився 6 жовтня 1954 року вм. Ананьєві Одеської області, закінчив українське відділення філологічного факультету Одеського державного університету. З 1980 по 1996 роки був членом Спілки письменників України. З 1996 – почергово віце-президент і президент Асоціації українських письменників. Екс-керівник конкурсу романів, п’єс та кіносценаріїв “Коронація слова”, засновник поетичної серії “Зона Овідія” в якій вийшло понад 60 книг. Був головним редактором легендарного місячника літератури, мистецтва, суспільного життя – журналу “Сучасність”, членом комітету з Національної премії імені Тараса Шевченка. У 2007 р. став лавреатом премії “Київські Лаври”, у 2010 р. – премії ім. В. Вернадського. Є автором поетичних збірок “Досвітні журавлі” (1975), “Чорним по білому” (1990); “Золото інків” (2001), “Таємна ложа” (2003), “Обличчя пустелі” (2006), “Горище”(2009), “Халва” (2014), “Канабіс” (2017) тощо. Книги “Трансністрія” (2007), “Хуга” (2011), “Цеглина” (2019), “Кенотаф” (2022) у різні роки визнавались кращими поетичними книжками Всеукраїнського рейтингу “Книга року”. Загалом за 55 років творчої роботи світ побачили понад два десятки його книжок. Деякі вірші Тараса перетворились на пречудові пісні, як, наприклад, ця: над горою Афон кілька грецьких аж чорних ворон запиши мене Господи в списки свої після амен забирає мій човен мене в дерев’яний полоні обличчя біліє на дні у човні наче камінь і медузи у хвилях як храмові чаші тремтять і катрани під ними гойдають сліпими хвостами сіль на пальці лягає а пальці на груди. їх п’ять... Збірка “Кенотаф” вийшла за місяць до повномасштабної російсько-української війни, і тому всі заплановані презентації поет скасував. Та й за 2022–2023 роки не провів жодної зустрічі з читачами. “Не до цього було... Десь донатив, зустрічався з волонтерами, мав клопоти, якими ми всі переймаємось. Але в цьому часі народилась нова книжка віршів “Виднокрай”, – розповів пан Тарас в одному з недавніх інтерв’ю. Лише у 2024 році він, нарешті, за власним висловом “виліз з нори” – вперше за два роки затворництва прочитав свої вірші на публіці в Одеській національній науковій бібліотеці 14 лютого під час Великої Одеської бібліоночі, присвяченої Міжнародному дню дарування книг та Дню всіх закоханих, та 7 червня – під час зустрічі з читачами в межах традиційного фестивалю “Українська книга на Одещині”. 20 серпня у Вінниці і в київському “Купідоні” Тарас Федюк презентував дві книги – “Кенотаф” (2022) і “Виднокрай” (2024), що стала ювілейним підсумком творчих пошуків та експериментів. Колись поет сказав, що в глобальному контексті на багато речей дивиться песимістично, бо, на його думку, цивілізація впевненою ходою йде до власної загибелі. Можливо саме цей настрій і надає його поезії такої філософської чуттєвості, особливої ліричної енергетики й медитативної споглядальності: Отче наш, осінній сад… Повні золотим насінням сині стільники осині. Реr spem spero astra ad. Тільки чорний виноград упаде на білу шию... Для Федюка поезія – це своєрідний транс, через який можна зрозуміти світ, при цьому часто не будучи зрозумілим світу. А тому він творить поезію як справжнє шаманство, вибудовує позачасові кенотафи, згущує метафори, множить образисимволи та алюзії: я не можу. темнішає чорна земля. і шістнадцять копит тупотять іздаля тільки вітер між кинутих в полі звитяг лиш гойдається пам’ять подерта як стяг але я іще тут над останню межу я ще ваші своїми словами скажу я не знаю що буде та що б не було – синя жилка ще б’ється в холодне чоло А ще пан Тарас щиро переконаний, що “поезія не має бути причепленою до світу, це світ має бути причепленим до поезії… І якщо світ “відчепиться” від поезії, то нічого доброго на цей світ не чекає”. Вітаємо з ювілеєм цього безмежно талановитого чоловіка, який рятує наш світ, надаючи йому словесного оформлення, який оберігає свого читача, роблячи його частиною свого поетичного локусу, веде неприкаяні людські душі до острова поезії, даруючи їм надію:
Пошта “СП” · “Поезія – це своєрідний транс, через який можна зрозуміти світ, при цьому часто не будучи зрозумілим світу”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ У Старокостянтинові на Хмельниччині за підтримки Українського культурного фонду відкрилася виставка “Слава Героям!”, присвячена пам’яті українських захисників. Експозиція об’єднала військових, родини загиблих, активістів, представників міської влади та небайдужих жителів міста. Однойменний проєкт ініційований учнями місцевої художньої школи. Відвідувачі виставки мали змогу побачити 44 портрети та літературні твори, що висвітлюють подвиги українських героїв. Крім мальовничих і графічних картин, представлено графіті на левкасі, яке додає особливого колориту експозиції. Полотна зображують тих,
Тільки в “СП” · “Кропива був взірець дисципліни і вимагав цього від усіх нас”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Микола ПРОЦЮК
Продовження. Початок в ч. 34—39 за 2024 р.
Роман Шухевич на південній Волині. Загадковий “Кодак” Про перебування Головного Командира УПА Романа Шухевича на Південній Волині в листопаді і грудні 1943 року донедавна майже нічого не було відомо. Чомусь цей важливий період його бойової діяльності випав з-під уваги його біографів і науковців. Згадка про цю подію промайнула в публікаціях про Першу Конференцію Поневолених Народів Сходу Європи й Азії, яка відбулася 21-22 листопада 1943 року в школі c. Будераж на Здолбунівщині, тобто на теренах дій Групи УПА “Богун” командира Петра Олійника–Енея. Ось що пише про це св. п. Петро Дужий: “…повертаючись з Полісся та Волині, де він (тобто Р. Шухевич. – М. П.) інспектував відділи УПА, до Галичини, затримався у військовій окрузі Енея і неофіційно брав участь у Конференції першого дня (21.11) і в першій половині другого дня нарад (22.11), до того часу, коли було підготовлено проект постанов і відозви”. У 1998 році свої спогади мені надіслав Григорій Ільченко (див. його спогади “Виконуючи особливе доручення”. – М. П.). Він докладно описує про своє перебування на Крем’янеччині в листопаді 1943 року і про зустріч з Головнокомандувачем УПА Романом Шухевичем. Дехто з моїх знайомих з недовірою віднісся до поданих Г. Ільченком інформацій. Головним їхнім контраргументом було те, що документи за підписом Р. Шухевича як Головнокомандувача УПА з’явились тільки в першій половині січня 1944 року. Але достовірність спогадів Г. Ільченка була підтверджена науковцями Інституту археографії та джерелознавства НАНУ, які знайшли в архівах і надрукували матеріали про бойову діяльність УПА на Волині і Поліссі.
Витяг зі “Звіту про діяльність відділів Групи Енея “Богун” від 15 до 30 листопада 1943 року” “Готовлені до повного відмаршу, відділи “Схід” були задержані і частково вжиті з наказу командира Тура до акції по роззброюванні козаків (кубанців) в пунктах Носовичі, Метельно, Олика. Одночасно формується із повернувших і стаціонуючих відділів курінь “Бистрий” до відмаршу на Вінниччину”. Очевидно, що тим командиром Туром, накази якого безвідмовно виконував Еней, був Головний Командир УПА Роман Шухевич-Тур, Чупринка. А головною метою його тогочасного перебування на Південній Волині було не тільки інспектування повстанських сил, а перш за все вивчення можливостей подальшого поширення збройної боротьби УПА на Південь і Схід України. Більш надійним і перспективним був саме південний напрямок і Чупринка в кінці листопада 1943 року призначає Командиром УПА-Південь Омеляна Грабця-Батька, а Шефом його військового штабу – Василя Процюка-Кропиву. Думаю, що перед тим призначенням відбулася зустріч Шухевича і Кропиви. Справа в тому, що на такі відповідальні пости Шухевич призначав завжди тільки добре відомих особисто йому людей. Це були, як правило, відомі ще в 30-х роках діячі ОУН, або його колишні підлеглі з батальйону “Нахтігаль”. Кропива не належав ні до однієї з тих категорій. Чому ж з десятків прославлених повстанських командирів Шухевич вибрав саме Кропиву, який, на відміну від інших курінних, ніколи не любив хизуватися своїми подвигами. Але, коли Шухевич спитав Енея, кому з бойових командирів можна довірити таку важливу посаду, то той однозначно вказав на скромного непоказного Кропиву. Під час зустрічі Василь з цікавістю приглядався до Шухевича, про якого чув і раніше. Перед тим бачив Василь і інших функціонерів, які час від часу з’являлися на Південній Волині. З уст тих “високих” представників зразу починала виливатися ціла злива настанов, що і як тут належиться робити. Терпляче вислуховував Василь ті нудні повчання людей, які ні разу не були в бою, але мали добре “підвішений” язик, а про себе думав: “Пішов би ти, чоловіче, хоч раз з моїми хлопцями в рейд на Житомирщину, чи був би ти тоді таким балакучим?” Але Шухевич ніяких настанов і повчань не давав, а зразу почав розпитувати Василя про його бойові і пропагандивні рейди на Схід і Південь, про успіхи і невдачі, про настрої серед повстанців і місцевого населення, про бойовий досвід. Побачивши таке велике зацікавлення Головного Командира УПА, Кропива прозвітував йому не тільки про проведені рейди, але й зробив свої висновки з огляду на перспективу розгортання Повстання на Великій Україні. З сумом констатував він, що тепер поки що нереальною є можливість підняття такої ж потуги Повстання на Сході України, яким воно є на Волині. Головна причина такого стану – майже повна відсутність там чоловічого населення. Друга причина – патологічний паралізуючий страх, викликаний Голодомором і масовим знищенням українських патріотів в УРСР. Тому Кропива відверто сказав Шухевичу, що він не поділяє легковажних поглядів, які базуються тільки на емоційних уявленнях деяких політиків і не мають під собою ніякого реального підґрунтя. Тим не менше, навіть в таких нелегких умовах, Повстання треба готувати. І тут виникає ще одна проблема – кадрова. Для ведення затяжної партизанської війни потрібно мати тисячі надійних і добре вишколених старшин і підстаршин. Фактично кожен український партизан повинен бути готовим до самостійних дій у відриві від свого рою чи чоти. І той вишкіл потрібно організувати вже тепер, негайно. Уважно вислухав Головний Командир УПА Шухевич міркування Кропиви, які той виношував під час своїх нелегких рейдів. А потім сам розповів про свій партизанський самовишкіл, про те, як він ще в 30-х роках намагався знайти і прочитати все, що стосувалося теорії і практики ведення партизанської війни різними народами і в різних країнах. Партизанська війна то завжди є боротьба могутнього, але незграбного Голіафа – держави-загарбника і звинного, рухливого Давида – повсталого народу. Постійно і невпинно наносячи дошкульні удари могутній Імперії-Голіафу, і в той же час вміло уникаючи його важких кулаків, українські повстанці в кінцевому висліді неодмінно переможуть. Шухевич нагадав і про те, що партизанська війна може бути успішною лише тоді, коли вона буде народною. Підтримувати повстанців повинно все населення, весь народ. А це буде тоді, коли в партизанських лавах будуть боротись чоловіки, батьки й сини з тієї місцевості, де піднімається Повстання. Прийдешнім повстанцям місцеве населення може симпатизувати, але підтримувати так само, як вихідців із своєї місцевості, воно ніколи не буде. Тому при розгортанні Повстання на Півдні і Сході України вирішальним буде становище і відношення місцевого населення. А рейдові курені мають зіграти роль ініціаторів і каталізаторів повстанського руху. Шухевич попросив Кропиву розказати трохи більше про себе. І коли Василь почав розповідати про свою рідну Сокальщину, спитав, чи знав він свого земляка Легенду. Василь відповів, що Івана Климіва-Легенду він добре знав ще до війни. А влітку 1941 року за особистим наказом Легенди Василь влаштувався перекладачем у німецькому лігеншафті в Шепетівці, де перебував майже рік. Шухевич розказав, як Провід ОУН робив декілька відчайдушних спроб визволити Легенду з німецької тюрми. Але всі вони виявилися невдалими. І загинув славний Легенда, закатували його гестапівці у Львові майже рік тому, в грудні 1942. Помовчали. – А чи є у Вас родина, друже Кропива? – поцікавився Шухевич.
– Так, є в мене дружина і двоє діточок – старша 6-літня дочка і менший 4-річний син. Проживають вони разом з моєю мамою Лікерією в селі Городиловичі недалеко від Сокаля. І розказав Василь Шухевичу- Чупринці про те, що важким каменем лежало на серці. Розказав про те, як його мати Лікерія і дружина Параскевія, розшукуючи його, подолали важку 250-кілометрову дорогу і прийшли в кінці червня на Лановеччину до села Бережанка, до Марії Грабовецької, матері його друга Володі. Вони надіялись щось взнати про свого Василя. Але Марія нічого їм про місцеперебування Василя не сказала. Василь тоді з ними не зустрівся. Так і пішли вони назад у великій скорботі. Чи мав він право так жорстоко поступати із своїми найріднішими людьми? Шухевич уважно вислухав ту несподівану сповідь командира Кропиви. І розказав, що й сам він не раз перебував в такому стані, коли його дружина Наталка і син Юрко не тільки нічого про нього не знали, але й самі вони наражались на смертельну небезпеку. Але така вже доля наших рідних. Мусимо те пережити і перетерпіти. Після тої відвертої розмови Василь відчув, що той тяжкий камінь ніби зник з його грудей. Шухевич повідомив, що він призначив Омеляна Грабця- Батька Командиром УПА-Південь, а його, Кропиву, – начальником Штабу УПА-Південь. Тому Кропиві належить негайно виїхати на Вінниччину, де поблизу Літина в с. Микулинці перебуває із своїм загоном Омелян Грабець-Батько, і передати йому цей наказ і розпорядження про подальші дії. Шухевич сказав також, що наявних тепер сил там надто мало, щоби підняти Повстання, але він спланував утворення нової бойової рейдової групи, яка отримала назву “Кодак”. Вона має стати ядром ще більш потужної одиниці – Групи УПА-Південь, яка в призначений час вирушить в рейд на Черкащину, до Холодного Яру і звідти підніме Всеукраїнське Повстання проти сталінського тоталітарного режиму. Виконуючи наказ Головного
Командира УПА Р. Шухевича- Чупринки, Василь Процюк-Кропива в кінці листопада 1943 року разом з куренем Ярослава Білинського-Бистрого вирушив в рейд на Вінниччину. Але повстанська доля мінлива і непередбачувана. Під час об’їзду містечка Ланівці поблизу с.В’язовець повстанці були обстріляні мадярським кулеметником, який охороняв міст через р. Горинь. Кропива був поранений в ногу. Він поїхав на санях на Вінниччину, але виконувати обов’язки Начальника Штабу УПА-Південь в Батька вже не міг. Передавши Батькові наказ Р. Шухевича-Чупринки, через декілька днів поранений Кропива мусів повертатись назад, на Південну Волинь. А про наступні події ніхто краще не може сказати, ніж медсестра УПА Леся Медведчук – Тополя, яка лікувала пораненого Кропиву. “На початку грудня 1943 р. до нашого шпиталю прийшов надрайоновий провідник ОУН Андрій Лобар псевдо “Марко” родом з села Великі Бережці, що біля Крем’янця, і сказав, що я маю їхати до раненого командира Кропиви. Тут треба сказати, що Кропива був дуже строгий і вимогливий командир. Він був взірець дисципліни і вимагав цього від усіх нас. Пам’ятаю, коли ми ще були на вишколі в штабі, одного разу до нашого бараку, де ми, дівчата, жили, підійшли хлопці (галичани). Командир Кропива підійшов і так їх відчитав, що більш ніхто не насмілювався до нас підходити. Другий випадок був такий. Одного дня усіх нас, повстанців і курсантів, вишикували в трикутник. В середині того трикутника стояв один повстанець. Командир Кропива виголосив дуже сильну, патріотичну промову, кажучи, чого ми тут усі зібрались, яка наша мета іт. д. А ось цей стрілець, будучи на стійці, вночі залишив її і пішов у село до дівчини, наражаючи нас всіх на небезпеку (і це було не вперше). Що він заслужив, питаю вас усіх? У відповідь пролунало одноголосно – “Смерть!” Його тут же відвели і розстріляли. Мені було шкода цього молодого хлопця, але дисципліна – понад усе. Командира Крука в цей час у штабі не було. І от до такого строгого командира мені треба було їхати. Я, правда, пробувала відмовитись, кажучи: “На кого лишу поранених?” А в думках: “Боже, що буду робити, я жне вмію добре їсти приготувати.” Але нічого з того не вийшло і я мусіла їхати. Надрайоновий провідник сказав, що ранений командир Кропива лежав на Дубенщині, попав під бомбардування, міг загинути. Ми не можемо ризикувати його життям, тому він буде лікуватись окремо і Вам, “Тополя”, треба їхати до нього, а тут Вас замінить друга медсестра. У командира Кропиви я застала медсестру “Будячку” з нашого вишколу, яка вже йому зробила перев’язку. Так що до свого обов’язку я приступила наступного дня. Командир Кропива був поранений у праве стегно. Куля не вийшла, а лишилась у м’язах. Рана почала вже заживати і командир Кропива потроху ходив. Часто до нього приходили зв’язкові і приносили грипси. У свобідний час, а його було вдосталь, командир Кропива розказував про Україну й історію, про бідний поневолений віками
Село Будераж, Здолбунівщина. Кінець грудня 194З р. Переговори Коман/ дування УПА з угорською військовою місією. Нижній ряд (зліва направо): Шеф розвідувального відділу (ШРВ) Андрій Дольницький – Немо, Голубен/ ко, Кисіль, член Проводу ОУН Омелян Логуш – Іванів, підполковник угор/ ської армії Ференц Мартон, комендант запілля УПА/Північ Ростислав Воло/ шин/Горбенко, командир Групи УПА “Богун” Петро Олійник/Еней, Роман, старшина бойового вишколу Групи “Богун” Василь Процюк – Кропива. Верхній ряд: Заступник ШРВ Василь Коренюк – Палій, господарчий рефе/ рент УПА/Північ Василь Мороз/Зубатий, шеф штабу Групи УПА “Богун” Дмитро Казван – Черник
Тільки в “СП” · “Волинь виглядала як один великий військовий обоз в русі, хоч була холодна зима. Військо було строкате”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
наш народ і про нашу визвольну боротьбу. І дивлячись, що у всьому я добре обізнана, він мене запитав: “Тополя” скажи мені, хто ти?” “Як хто? Я – “Тополя”, – сказала я і командир Кропива посміхнувся з того, що я себе не розконспіровую. Тоді він став говорити, що нас чекає попереду ще більш жорстока і безпощадна боротьба з “червоною навалою” і що дівчатам також треба бути обізнаними зі зброєю. У командира Кропиви на озброєнні був німецький пістолет МП. Кропива навчив мене розбирати і складати цю зброю. Так пройшло два тижні. На початку третього тижня Кропиві принесли грипс. Прочитавши його, він звернувся до мене: “Тополя”, прошу тебе, замов на завтра дві фірманки. Мене викликають на нараду в Бережани (він був членом Крайового проводу ОУН), а ти поїдеш на Іловицю. Після наради, – сказав він, – я покажусь лікареві. Якщо мені обов’язково треба буде робити операцію, виймати кулю, то будеш і надалі біля мене”. На другий день командир Кропива поїхав у Бережани, а я – в шпиталь на Іловицю. Но їхала я вже хвора. Ще два дні перед від’їздом я відчула, що в мене температура і болить ліве вухо. Я думала, що простудилась і само пройде. Коли я приїхала на Іловицю, станична мене нагодувала гречаними галушками з соленим сиром, що мені дуже пошкодило, бо в мене був черевний тиф. Від неї я дізналась, що шпиталь переїхав на хутір Лішники. Лікарем в той час був все той же єврей. Він подивився на мене і запитав: “Що з тобою, “Тополя”, ти вся гориш?” “Та продуло мене, мабуть, бо болить ліве вухо”, – відповіла я. Він зміряв температуру і вранці відправив мене в село Іловицю, підозрюючи, що в мене сипний тиф. А в мене був насправді не сипний, а черевний тиф, що набагато небезпечніше. Відправив мене той лікар-єврей, та й забув. Сам не приїздив і нікого не присилав до мене. А мені ставало щораз гірше. Я часто втрачала свідомість і марила. Я не знаю, скільки часу пройшло відтоді, як я захворіла. Одного дня вранці до мене зайшов Кропива, нахилившись наді мною, він запитав: “Що з тобою, Тополя?” Я тільки пам’ятаю, що я йому відповіла: “Друже Кропива, не підходьте до мене, бо в мене тиф.” Очевидно, йому все розказали, як до мене віднісся цей лікар. Бо коли в мене минула криза і була надія, що я одужаю, він сам, цей лікар, мені сказав, що тепер він спокійний за своє життя і розказав, як Кропива йому погрозив. Що коли вмре та дівчина, себто я, то тобі буде куля в лоб. Довго цей лікар боровся за моє життя. Хвороба була запущена і ніхто не мав надії, що я її перенесу. Мої батьки діставали в німців у Крем’янці, через наших людей, ліки і уколи, які він тільки казав”. До того часу відноситься і відома історична світлина, яку я називаю “Сім кіннотників”. Та світлина подавалась в різних виданнях про УПА і під різними назвами, але правдивий і достовірний опис її першим подав Максим Скорупський – Макс, який сам є на тій світлині.
Пояснення М. Скорупського до знимки “Сім кіннотників” “Придивімось уважно до зним! ки на стор. 215 у книзі першого то!
му Літопису УПА (див. фото 11). На ній видно сім кінотчиків і під знимкою написано: “Група кінот! чиків з УПА!Північ. Початок зими 1943 р.” У дійсності на знимці вид! но частину штабу Групи УПА!Пів! день. Зліва направо: перший – ко! мандир Групи Еней, другий – його джура!їздовий, третій – майор Яструб!Щупака, четвертий – шеф штабу Черник, п’ятий – ку! рінний Юрко, шостий – курінний Макс, сьомий – курінний Кропива – Микола. Знимка робилася у несприятли! вих умовинах, трусив маленький сніг, але фотограф, пригадую, ору! дував апаратом швидко і вправно. Він мав, видно, звичку робити знимки. Це було під кінець 1943 ро! ку на хуторі Бошуки на Волині”.
*** Опис загального стану Південної Волині в кінці 1943 року подав у своїх спогадах Лука Павлишин-Ігор, який за дорученням Р. Шухевича супроводжував Грицая-Олега, Перебийноса під час його інспекційної поїздки до Групи УПА “Богун” Петра Олійника – Енея: “З незначними пригодами в дорозі приїхали ми на Бродівщину. Небо на півночі й на сході червоніло, мінилося кольорами, моргало, ніби живе сферичне тіло, припечене на земному вогні. Палали польські села. – Відливається ляхам за все, – хтось прогудів з темноти. – Хата – за хату, кров – за кров! – одізвався другий. Ми з Олегом мовчали, думаючи кожен про своє. Мені багато розказували очевидці про звірства польських молодчиків, поліції на Волині до виникнення там української самооборони та УПА. Безборонні хутори, села знищувались ними дотла, людей катували, вбивали – від старого до малого, навіть немовлят. І це робили представники тої нації, за котру я недавно воював на фронті!.. Але ж ми не повинні так, якщо ми християни... Проїжджали небезпечну смугу шириною з кілометр опівночі, після ретельної розвідки. Обійшлося без стрілянини. Сани з нашою охороною повернули в сторону Львова, а ми поїхали далі. Золочені куполи й хрести Почаєва приваблювали здалеку, але їх довелося обминути, бо в місті були німці. Ми чимшвидше вклинювались углиб Волині, Здолбунівщини, вибираючись на більш безпечну територію, де вже господарювали наші. Усе частіше по селах і містечках зустрічалися арки з синьожовтими прапорами, антибільшовицькими та антинімецькими лозунгами. Особливо їх побільшало, як ми дістались околиць Почаєва. Ось деякі, що я запам’ятав, написи на лозунгах і плакатах: “Най живе УПА!”, “Геть колгоспи!”, “Смерть Гітлеру й Сталіну!”, “Гестапо і НКВД – на фронт!”, “Москва і Берлін — однакові вороги українського народу”. Попадались газети і листівки, видані друкарським способом. Деякі звернення і листівки були надруковані російською мовою — вони призначались для росіян, казахів, татар, азербайджанців, узбеків, грузинів, яких було вже багато в УПА і ще багато вешталось по лісах, служило в поліції. Патрулі, паролі, зв’язкові. Відчувалося, що до центру, ядра тої збуруненої, вільної Волині вже недалеко. Естафета діяла чітко і злагоджено, нас якнайкраще зустрічали, годували, поїли, вкладали спати (чи не спеціально для інспекції все це було організоване? — в душі я сумнівався). Діяла торгівля найбільш ходовими товарами, продуктами на рівні товарообміну, будьякі гроші були маловартісні. Тютюн давали у газетній упаковці з тризубом і написом: “Фабрика тютюну УПА”. Нафту, дріжджі, папір і папірці для самокруток завозили спеціальні постачальники з теренів Галичини. С п е к у л я н т и нишком приторговували спиртом, самогоном та різним барахлом. Я поцікавився у супроводжуючого зв’язківця, чи не виникають труднощі з продуктами, звідки їх достарчають. Виявляється, звідусіль, і, звичайно, від селян, як обов’язковий контингент. Але норми цього податку невеликі: якщо господарство на 5 га землі й більше, то газда здавав 5 кг м’яса, 2 кг товщу, 10 кг муки і ярини. У бідних нічого не брали, хіба хто бажав здати для УПА добровільно. Німці дерли набагато більше, але на Волинь вони і не потикались. Волинь виглядала як один великий військовий обоз в русі, хоч була холодна зима. Військо було строкате: різні нації, різне обмундирування (хто що зміг одягнути та взути), різне озброєння. Зате на головах стрій майже однаковий: або теплі шапки-вушанки, або петлюрівки – всі з однаковими тризубцями. Це було оунівське військо. Члени ОУН(М) захоплювали собі окремі терени тут (як і в Карпатах) і теж пробували створити армію”. Усі розуміли, що поразка Німеччини є неминучою. Особливо добре це відчували солдати і офіцери угорського армійського корпусу, якими німці вирішили заткнути велику фронтову прогалину на відтинку Остріг-Шумськ. Мадяри добре усвідомлювали, що при черговому наступі червоної армії втримати свої позиції вони не зможуть, а будуть розгромлені і знищені. З кожним днем угорські солдати все більше деморалізувалися, ніякого бажання воювати за Гітлера і Хорті вони вже не мали. Тверезо оцінивши стан свого війська і загальну політичну обстановку, командування угорської армії вирішило залишити фронт і похідним порядком добиратись до своєї історичної батьківщини – Угорщини. Але вони знали, що по дорозі додому вони будуть добре побиті українськими повстанцями, бо серед місцевого населення мадярські вояки зажили поганої слави грабіжників і мародерів. І ось до повстанських командирів почали надходити повідомлення від командування угорського армійського корпусу про наміри провести переговори щодо умов пропуску військових частин через терени, контрольовані УПА. Командування УПА вирішило використати ці переговори для забезпечення своїх частин зброєю і амуніцією. Переговори з мадярами тривали декілька днів в кінці грудня.
Вони відбувалися в селах Дермань і Будераж. З української сторони в них брали участь: комендант запілля УПА-Північ Ростислав Волошин-Павленко, Горбенко; командир Групи “Богун” Петро Олійник–Еней; член головного Проводу ОУН Омелян Логуш – Іванів; шеф військового штабу Групи “Богун” Дмитро Казван–Черник; старшина бойового вишколу Групи “Богун” Василь Процюк-Кропива; керівник розвідувального 1 відділу Андрій Дольницький-Кисіль, Немо, Голубенко; заступник керівника розвідувального відділу Василь Коренюк-Палій; господарчий референт УПА-Північ Антін Мороз-Зубатий. Керівником угорської місії був підполковник Ференц Мартон. Унаслідок успішно проведених переговорів кожна сторона отримала те, чого вона добивалася, а саме: угорці – можливість без втрат вибратися з фронтового пекла, а українські партизани – зброю. Після завершення переговорів вирішили сфотографуватися. До знимки стали коло церкви біля підніжжя Володимирового Тризуба – Символу Незалежної України. Василь не дуже любив позувати перед фотоапаратами і стояв осторонь. Але Еней покликав: – Друже Кропива, ставай до знимки, може, згодиться для історії. Став Василь збоку коло Енея і таким я побачив свого батька через 50 років. Символічно, що саме у Великодню Суботу, 30 квітня 1994 року, напередодні Світлого Христового Воскресіння, я вперше побачив його на цій історичній світлині! Саме в цей день я отримав листа від Почесного Голови Товариства колишніх вояків УПА в Канаді Віктора Новака. Глянувши на знимку, яка була в листі, я раптом несамовито закричав, бо відразу впізнав свого батька: – Включіть світло, де мої окуляри?! Дружина й дочка зрозуміли, що сталася якась надзвичайна подія, і також почали пильно вдивлятися в незнайоме і чомусь таке знайоме рідне обличчя. А я, вже трохи отямившись, знову ізнову придивлявся до батькової постаті. У 1996 році на Свято Покрови мені вдалося побувати в Антонівецькому лісі, на тому самому місці, де в роки війни був штаб Крука–Енея (за новими дослідженнями Конференція відбулася в селі Іляшівка Острозького району. – Г. Д.). Під час урочистостей з нагоди утворення УПА 14 жовтня 1996 року до мене підійшла жителька села Велика Іловиця Ганна Музика і сказала, що вона пам’ятає мого батька командира Кропиву. Як завжди на таких велелюдних заходах, мені не вдалося тоді докладно поговорити з пані Ганною, але потім я написав її листа і вислав ту саму світлину. Ось уривок з її листа: “Добрий день Вам, шановний пане Миколо! Вітаю Вас з Днем Ангела Святого Миколая! Бажаю щастя Вам всім і здоров’я! Напишу про Кропиву. Мій тато був на дворі в себе, приїхало 3 верхівці, командир Кропива з двома стрільцями. Поздоровались і питають, що в селі. “В селі тихо, – каже батько, – а як то далі буде?” А Кропива каже: “Буде батько, що на тому горбі буде построєне ... ще згадають нас і стежки наші.” І я побігла, куди сказали. То було не один раз. На Покрову коли сказали – син Кропиви. Хто? Згадай, син. Ія себе змусила підійти до Вас. Писати вже не можу, бо стара, вже 70 років 16-го грудня. Дуже дякую Вам за фото. Я зразу пізнала Кропиву і шапку – це наша робота. Енея пізнала і Скопа пізнала. Енея – не можу взнати в чому одягнений, чи в ті шинелі, що я зашивала, бо й не дуже бачу. На тому кінчаю. Бувайте здорові”.
Далі буде.
Старшини і підстаршини школи УПА. Фото з відкритих джерел
Частина штабу групи “Богун” в кінці 1943 р., на хуторі Бошуки (18 км на півд./зах. від м. Вишнівець, Тернопільщина). Зліва направо: командир Групи “Богун” Петро Олійник – Еней, його джура – їздовий, майор Яструб – Щупака, шеф Штабу Групи “Богун” Дмитро Казван – Черник, курінний Юрій Чуйковський – Юрко, курінний Максим Скорупський – Макс, член Краєвого Проводу ОУН, старшина бойового вишколу Групи “Богун” Василь Процюк – Кропива
Культура без провінції · “Слово набуває нової сили. Воно стає зброєю, здатною донести правду до кожного куточка світу”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
раїнських та міжнародних літературних конкурсів: “Dnipro-Book- Fest”, “Золотий лелека”, “Ярославів вал”, “Книжкова толока”, “Відродимо забутий жанр”, володарка Гран-прі міжнародного конкурсу “Коронація слова” (2015, роман “Вересові меди”) та 2-ї премії “Гранд-Коронація” (2021, роман “Та, що ламає вітер”), наша землячка, уродженка села Онацьківці Полонської міської територіальної громади. Володимир Лис – український прозаїк, журналіст, драматург, член Національної спілки письменників України та Асоціалічно-шкільної бібліотеки, а знайомство зблизька “Закохані в українське слово” – Кам’янець- Подільської центральної міської бібліотеки імені К. Солухи. Авторська зустріч з літераторами проходила в альма-матері Надії Гуменюк – Хмельницькій гуманітарно-педагогічній академії, де вона свого часу навчалася, але тоді це було Хмельницьке педагогічне училище. Тут авторка зустрілася зі своєю студентською подругою Надією Орловською, з котрою поринули в спогади. Читацький кемпінг “Невигадані життєві історії Надії Гуменюк та Володимира Лиса” відбувся у Старокостянтинівській центральній публічній бібліотеці. Не оминув літературний тур і малу батьківщину пані Надії – Полонщину. Земляки радо зустрічали письменницьке подружжя на творчій зустрічі “Кровинка рідної землі” у Центральній бібліотеці Полонської міської ради. Під час спілкування Володимир Савович розповідав про свої твори, процес їх написання, образи і сюжети. Особливу увагу приділив романам “Століття
Переможців у номінації “Публіцистика” цьогоріч не обрано. Всі лавреати премії висловили слова щирої вдячності, зазначили, що ця подія стала відкриттям творчості Михайла Чабанівського, і пообіцяли популяризувати його твори. Літературна премія імені Михайла Чабанівського для Сахновщинської громади є не просто знаком визнання творчих здобутків. Вона символізує живий процес розвитку культури та українського слова, яке у часи випробувань зберігає свою вагомість. Громада докладає величезних зусиль,
Лавреати премії імені Михайла Чабанівського в колі учасників заходу
Культура без провінції · “Слово набуває нової сили. Воно стає зброєю, здатною донести правду до кожного куточка світу”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Зоя ФІЛІППЕНКО, Альона РАДЕЦЬКА, співробітниці Хмельницької обласної універсальної наукової бібліотеки
Кілька днів Хмельницька обласна універсальна наукова бібліотека реалізовувала культурномистецький проєкт “Творча діада”, який став переможцем конкурсу таких проєктів, спрямованих на організацію та проведення заходів з промоції читання за підтримки Українського інституту книги за кошти державного бюджету України. Метою проєкту була популяризація творчості сучасних українських письменників, української літератури та розвиток читання, наближення книги до авдиторії, підвищення іміджу публічних бібліотек Хмельниччини. Проєкт передбачав проведення літературного туру бібліотеками області за участю українських письменників Володимира Лиса та Надії Гуменюк. Надія Гуменюк – членкиня Національної спілки письменників України, заслужена журналістка України, авторка майже шістдесяти книжок, лавреатка премії Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки та інших літературних премій, переможниця всеукції українських письменників, багаторазовий лавреат міжнародних літературних конкурсів “Коронація слова”, “Гранд-Коронація”. Володар відзнаки “Золотий письменник України” (2016). Його сагу “Століття Якова” (2016) екранізовано та визнано найкращим романом десятиріччя. Письменники тривалий час жили і працювали на Хмельниччині. Володимир Савович – у редакції хмельницької районної газети “Прибузька зоря”, Надія Павлівна – в обласній газеті “Радянське Поділля” (сьогодні – “Подільські вісті”). Культурно-мистецький проєкт “Творча діада” реалізовувався в очному та дистанційному форматах у трьох районах області: Кам’янець-Подільському, Хмельницькому та Шепетівському. Відкриття літературного туру відбулося у Хмельницькій обласній універсальній науковій бібліотеці літературною імпрезою “Письменники – короновані Словом”. Учасниками письменницького рандеву “Творча доля під знаком таланту” стали користувачі Дунаєвецької міської пуброход за роман “Помста”, м. Ки0 їв. У номінації “Поезія”: 1 місце – Ганна Клименко (Ганна Синьо0 ок) за збірку поезій “Голоси й сенси”, м. Черкаси; 2 місце – Микола Грицай за збірку поезій “Під музику дощу”, Харківська область; 3 місце – Володимир За0 їка за збірку поезій “Відчуття ча0 су”, Донецька область. У номінації “Література для ді0 тей”: 1 місце – Інна Ковальчук за книжку “Казки навколо нас”, м. Київ; 2 місце – Марія Дем’янюк за книжку “Оберіг для татусів”, м. Хмельницький.
Якова”, “Вифлеєм”, “Максим Гонтар”, “Чорнокнижник і дзвонар”, “Щоденники Ієрихар”, герої яких прагнуть знайти відповіді на питання зради і любові, життя і смерті, ким є людина і чому вона живе на цій землі. Надія Гуменюк зізналася, що вперше публікуватися почала у десятирічному віці, а в подальшому побачили світ її поетичні збірки та прозові твори, поділилася роздумами про роль якісної мовної освіти в професійному становленні майбутніх фахівців, про значення українськомовної дитячої книжки. З теплотою згадувала своїх викладачів української мови, які привили їй любов до слова, та зачитала деякі уривки зі своїх книг. Зустрічі з прекрасними людьми, їхні життєві історії та незвичайні пошуки правди й справедливості стали поштовхом для того, щоби написати такі прозові твори, як “Янгол у сірому”, “Вересові меди”, “Танець білої тополі”. Письменники відповідали на запитання присутніх, а їх було чимало, адже не завжди трапляється нагода поспілкуватися з такими відомими особистостями. Під час літературного туру Володимир Савович і Надія Павлівна ближче познайомилися з Хмельницьким та древнім Кам’янцем-Подільським, поринули в історичне минуле. Побували і в Хмельницькому обласному літературному музеї, де ознайомилися з його експозицією, обговорили літературні новинки та подарували свої нові книги. Натхненними були зустрічі з поетами та прозаїками – членами Хмельницької обласної організації НСПУ Петром Малішем, Василем Горбатюком, Віталієм Міхалевським, Людмилою Веселою. Автограф-сесії, спільні фото – на згадку про незабутній літературний тур Хмельниччиною, який об’єднав багатьох поціновувачів художнього українського слова.
щоб підтримувати національну ідентичність і популяризувати рідну мову. Ця премія – свідчення того, що наша культура незламна, як і дух нашого народу. “Вручення премії несе в собі особливий зміст. У час, коли війна знищує матеріальні пам’ятки й загрожує культурній спадщині, ця подія символізує нашу боротьбу за кожен елемент української душі. Ми маємо не тільки відновлювати зруйноване, але й творити нове, зберігаючи та примножуючи культурні надбання!” – повідомляється на сайті Сахновщинської селищної ради, Харківська область.
Культура без провінції · “Слово набуває нової сили. Воно стає зброєю, здатною донести правду до кожного куточка світу”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ У Сахновщинській громаді відбулося нагородження лавреатів Всеукраїнської літературної премії імені Михайла Чабанівського. Організаторами цієї події є Сахновщинська селищна рада в особі селищного голови Володимира Суєцького, генеральний директор ПСП “Агрофірма “Прогрес” Володимир Моргун і Харківська обласна організація Національної спілки письменників України. Урочиста частина традиційно розпочалася в селі Лигівка, яке стало колискою таланту письменника і журналіста Михайла Чабанівського (1910–1973). Після Гімну України і хвилини мовчання з ушанування пам’яті загиблих воїнів України школярі разом із місцевими жителями вітали лавреатів премії, вшановуючи їхні здобутки. Сценарій, підготовлений Валентиною Перевишко, занурив гостей у світ літератури, де кожна деталь була пронизана любов’ю до рідної землі та української культури. Родзинкою свята стало відзначення 20-річчя літературного клубу “Зорепад”, який вже два десятиліття є творчим маяком для села. Учасники зустрічі також поклали квіти до меморіальної дошки письменнику. Основна частина заходу – церемонія вручення премії імені Михайла Чабанівського – відбулася в стінах Сахновщинського будинку культури. Лавреатів та гостей привітали театральними виставами, танцями та піснями. Захід був підготовлений працівниками відділу освіти, культури, молоді та спорту, КЗ “Сахновщинська публічна бібліотека” та КЗ “Сахновщинська централізована клубна система”. “У цей важкий час для України слово набуває нової сили. Воно стає зброєю, здатною донести правду до кожного куточка світу”, – зазначив селищний голова у своїй промові. Він також наголосив: “Ми продовжуємо підтримувати наших митців, адже їхні твори – це голос України. Це ті слова, що розповідають про наш біль, надії та незламну віру в перемогу”. До вітального слова також був запрошений меценат і організатор премії Віталій Моргун. Організація літературної премії – результат тривалої підготовки та праці. Протягом семи місяців конкурсна комісія приймала та опрацьовувала твори, координувала процес, вела комунікацію з авторами, обирала найкращих серед кращих за версією премії. Цього року 16 авторів подали 17 творів у номінаціях “Проза”, “Поезія”, “Публіцистика” та нововведеній “Дитяча література”. У результаті обрано 7 переможців. У номінації “Проза”: 1 місце – Людмила Охріменко за повість “Далека блакитна далечінь”, м. Харків; 2 місце – Олександр Ско0
Слово многоцінне · “Після двох революцій і початку російсько/української війни, нарешті, почала прокидатися національна гідність”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
оборудок, що навіть на одинадцятому році війни не вимагаємо повернення багатомільярдних сум до України, яка знемагає у битві за свою свободу і якій життєво необхідна грошова допомога. Мільйони українців, схиливши голови, бездумно ходять до ворожої московської псевдоцеркви, справно несуть туди подать, яку попи переправляють у Москву, до Кіріла, котрий освятив вбивство українців. А закон, що нібито забороняє діяльність російських церковних агентів, відтермінований чомусь у часі, і є великий сумнів, що він стане дієвим. Просто на очах заколисаного українського суспільства, коли наші героїчні воїни захищають рідну землю від здичавілих ординців, цю саме землю, яку Іван Франко назвав “всеплодющою матір’ю”, влада розпродує невідомо кому (можливо, і путіністам через треті чи четверті руки). Цей земельний ґешефт, що затіяла недолуга влада (та ще й під час війни) без всенародного референдуму, треба вважати безпрецедентним злочином і слід би негайно це зупинити. Але ж і дуже патріотична “Євросолідарність”, і відданий Україні “Голос”, і “слуги” не відчувають ні найменшого докору сумління. “Все мовчить, бо благоденствує”… Щоправда, лунають поодинокі голоси проти торгівлі землею, однак… у порожнечу. А хіба не дивовижним, наприклад, є те, що в Україні проводять повноцінний чемпіонат з футболу, в якому беруть участь тисячі молодих людей призивного віку, а власники клубів продовжують за великі кошти купувати і брати в оренду зарубіжних гравців, замість того, щоб допомагати нашим військовим (адже йде війна!). І влада, і загал сприймають це як щось належне, але ж перед конституційним обов’язком усі рівні. Врешті, можна ж було б залучити до участі в чемпіонаті лише гравців до 25-річного віку, які не підлягають мобілізації. Усе вищесказане (а багато чого й несказаного) мимохіть примушує згадувати святого Августина: “В державі, де немає справедливості, керують злодії”. Чи не пора нам бодай задуматись над цими словами?
Григорій ДОНЕЦЬ, м. Київ силь Сухомлинський. Місцем читань обрали сквер “Незламних житомирян”, щоб підкреслити незламний дух нашої нації. Захід пройшов за підтримки Житомирської міської ради, управління культури міста, “Агенції розвитку міста” та ГО “УВО”. Зустріч провела просвітянка, молодша наукова співробітниця Житомирського обласного літературного музею Людмила Заліщук.
Слово многоцінне · “Після двох революцій і початку російсько/української війни, нарешті, почала прокидатися національна гідність”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Ганна СВЕРБИУС, м. Івано-Франківськ
Ідею цього заходу дарувало небо або ті небожителі, котрі ще вчора були поруч із нами. Просвітяни Івано-Франківського міського об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка – люди творчі, і в процесі обговорення робочих питань люблять щось продекламувати чи заспівати. Так і цього разу – спочатку затягнув мелодію професор Володимир Шпільчак, підхопив поет Іван Гаврилович. І раптом наче сонце зайшло до кімнати, розсунулись стіни… То долучилась до пісні пані Надія Бойко. Її спів зачарував усіх, але найбільше враження справив на письменницю Ганну Дорошенко. Вона вмить озвучила ідею провести творчий вечір Надії Бойко як співачки. Всі підтримали цей задум, погодилася і пані Надія. Невдовзі зібралося вузьке коло ініціаторів, обговорили план дій. Як з’ясувалось, репертуар виконавиці складає близько двохсот творів, серед яких і старовинні, народні, авторські, часів нашої молодості… Не маючи музичної освіти, Надія Бойко з дитинства закохана в пісню, у школі і в студентські роки брала активну участь у художній самодіяльності. Пісня жила в родинному колі Бойків. Разом із пані Надією та її донькою Світланою вибрали з півтора десятка творів, Світлана також запропонувала доповнити мамин концерт декламуванням поезії, обговорили текст запрошень, оформлення зали і список гостей. На жаль, провести захід у запланований день не вдалося через ворожі обстріли. Але перенесли подію на 17 вересня – день народження Василя Степановича Бойка. Цього ж дня відзначали свято Віри, Надії, Любові і матері їх Софії. Святкова афіша сповіщала містян про зустріч зі “Співочою душею Надії”. Авторка ідеї і модератор дійства Ганна Дорошенко сповістила присутнім про початок нового проєкту в рамках діючої “Школи українства” – “Презентація душі”. Кожна людина наділена якимось талантом, і важливо дати їй можливість бути почутою, проявити себе. І от у святково уквітчаній Шевченківській світлиці, заповненій духовною елітою міста Франкового, лунають пісні, звучить поезія, розважливе слово шановних гостей. До пісні долучився міський голова Руслан Марцінків, який викликав справжній фурор у залі, заспівавши в дуеті з пані Надією “Гуцулку Ксеню”. Виступали відомі інтелігенти – просвітяни, професори Степан Геник, Володимир Боцюрко, Володимир Шпільчак, голова ІФМОВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Марія Гуцол, отець Орест Путько, відповідальний секретар товариства Наталія Синиця, знані педагоги міста – Ольга Баб’як, Оксана Мельничук, Віра Василишина, композитор Мирослав Пастернак, керівники громадських організацій, друзі сім’ї, талановита творча молодь – Богдана Школьна та Іванка Кохан. Усі виступаючі, тепло вітаючи виконавицю, згадували світлої пам’яті Василя Бойка, академіка, професора ІФНТУНГу, який понад 28 років очолював міську “Просвіту”. З великою любов’ю ставився до власної родини, просвітянської родини, взагалі до поняття родина. Десь у високості підспівував коханій дружині, з вдячністю посміхався друзям, колегам. Його колишній студент, а нині академік УНГА, доцент ІФН- ТУНГу Іван Купер по-синівськи згадував улюбленого вчителя, розмовляв із ним як з живим. Дві години промайнули як мить. Свято надихнуло, додало сили, надії, віри в те, що будуть нові зустрічі, що буде перемога. Тим і живемо. Бо ми – просвітяни! Єднаймося у “Просвіті”!
ток” вільним мікрофоном, під час якого ділились власними творами. Один з учасників “Бурштин” вразив теплими рядками, які присвятив мамі. Ідейною натхненницею події стала секретарка Житомирської міської ради Галина Шиманська: “Вектор сьогоднішнього заходу направлений саме на патріотичне виховання, об’єднання мешканців громади, а ще має на меті допомогти нашим учасникам бойо-
Надзвичайно актуальним видається відгук Тараса Головка на книжку Карла Сагана “Світ, повний демонів” під промовистою назвою “Розплющуючи очі на усталені речі…” (“Слово Просвіти”, ч. 34 за 2024 р.). Нам, українцям, конче необхідно вдуматись у слова американського вченого, наведені автором відгуку: “Сумний урок історії полягає ось у чому: якщо дурити людей достатньо довго, вони перестають сприймати докази того, що їх дурять. Їх перестає цікавити правда. Обман захоплює їх у полон”. Тут мимоволі згадується Ортега-і-Гассет: “Ми не знаємо, що з нами сталося, і це якраз те, що з нами сталося, що ми не знаємо, що з нами сталося”. Даруйте, але іноді спадає на думку навіть Шевченкове: “Заснули, як свиня в калюжі”. Треба чесно визнати, що великі прошарки українського суспільства перебувають у стані запаморочення національної свідомості, більшості з нас бракує критичного мислення, обман і справді захопив у полон маси. Тож, відновивши державну незалежність, українці тривалий час не могли позбутись колоніального московського дурману, затято продовжували голосувати за комуністів, вихованих окупаційним режимом. І саме ці вихованці перетворили державний устрій на антинародний за своєю суттю олігархат, в якому стратегічні об’єкти й надра опинилися, фактично, в руках чужих і по духу, і по крові глитаїв. І до цього всі звикли і сприймають, як належне. Після двох революцій і початку російсько-української війни, нарешті, почала прокидатися національна гідність, але, на жаль, далеко не у всіх. Ми і далі миримось із тим, що у нас відібрали національність, яка не зазначається ні в свідоцтвах про народження, ні в паспортах. Ми байдуже спостерігали, як наші горе-президенти й урядовці десятиліттями нищили могутність української армії, але й тепер, коли всі відчули жахливі наслідки цього злочину, ніхто й не вимагає справедливого покарання тих, хто руйнував військову потугу України, що слід розглядати як державну зраду. Ми настільки звикли до офшорних вих дій заявити про себе”. Рефлексією зустрічі стала “фотосушка” патріотичних розмальовок та зворотній зв’язок з учасниками заходу, мешканцями мікрорайону. Останні не тільки озвучували враження на мікрофон, а й записували їх на спеціальному стенді. Читання завершилися спільними фото, солодкими подарунками для дітей та хлібом, про значення якого так багато писав Ва-
Слово многоцінне · “Після двох революцій і початку російсько/української війни, нарешті, почала прокидатися національна гідність”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Людмила ЛОБАЧОВА Фото учасників читань та зі сторінки Житомирської міської ради
Просвітяни Житомира разом із ветеранами ЗСУ активно долучились до читання творів Василя Сухомлинського.
Літературна подія стала складовою щорічного урбаністичнокультурного заходу “Майстерня міста Житомира”, її приурочили до Дня захисників і захисниць України та дня народження видатного українського педагога-гуманіста Василя Сухомлинського. Читання проходили в родинному колі – декламували батьки з дітьми. Розпочав просвітянин, заступник голови ГО “Українська військова організація” Михайло Сліпченко з донькою Мирославою. Він зазначив, що таке родинне свято не тільки сприяє повноцінній інтеграції захисників до суспільства, а й підкреслює важливість образу ветерана. Захисники читали одноособово та дуетом. Читання гармонійно доповнювала музика. Виконавиця пісень у супроводі гітари Лариса Бойко запропонувала власні композиції на слова місцевих авторок Світлани Штатської та Марії Зіновчук. Продовжили “без крава-
Подія року · “Це наші культурні кордони, які віками й сьогодні порушує росія, крадучи і привласнюючи те, що належить не їй, а нашій нації”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
мич, виступали директор Інституту української мови Павло Гриценко, письменниця і журналістка Людмила Лисенко, перекладачка рецептів борщу зі старопольської Леся Воронина. Усі відзначали, що такого видання в Україні ще не було. Книжка не лише про борщ як нашу національну страву. Вона про домінанти української культури. Це багатство української мови про борщ. Це глибинні традиції про борщ. Це явище поліфонічне, яке розгортається і в українську кераміку, з якої їли борщ, і в скатертини, якими застеляли столи до борщу… Це замовляння до борщу. Це наші культурні кордони, які віками й сьогодні порушує росія, крадучи і привласнюючи те, що належить не їй, а нашій нації. Тож понад 800 сторінок книжки про український борщ Світлани Короненко – це навігатор до нашої ідентичності, яку ми сьогодні виборюємо на фронтах війни і кордонах культури. Щоб не заблукати в океанах і далеких світах, я придбала книжку “Короткий атлас маяків на краю світу”. Про 33 унікальні маяки, споруджені на скелях, суші і у відкритому морі. Кожен маяк супроводжується малюнком-зображенням, географічною позначкою на мапі світу і захопливою історією. Мені найрідніший Аджигольський маяк на Кінбурзькій косі, місці з золотистими дюнами, куди я збиралася на літо 2022… Серед лиману, за 16 кілометрів від Рибальського, він височіє там, де Дніпро впадає в Чорне море. Споруджений за унікальною технологією, сплетений, наче кошик, ажурний, один із найвищих у світі (64 м), сьогодні він напівзруйнований і окупований росією. І нам належить його відвоювати. І маяк, і книжка, і борщ, і слово – все це маркери України. Будуть вони – будемо ми.
Ще раз із приємністю взяв участь у презентації “Стратегії протистояння” Євгена Силкіна – документальний виклад перебігу подій перших місяців повномасштабки від людини, яка гарантує достовірність написаного. Що ще раз підтвердили слова генерала Сергія Наєва, якого завжди з цікавістю слухають. Основний висновок: наша армія не дрімала, була готова до відсічі; перші перемоги – не випадкові, а є синтезом небувалого бойового піднесення зі швидкими й удалими рішеннями керівництва. Те, що було мало військових і зброї, – це вже претензії не до нашої армії, а до політичного керівництва країни. Як до теперішнього, так і до багатьох “папєрєдніків”.
Подія року · “Це наші культурні кордони, які віками й сьогодні порушує росія, крадучи і привласнюючи те, що належить не їй, а нашій нації”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Галина ДАЦЮК, журналістка Фото з відкритих джерел
Завершальний день його роботи був осяяний теплим помаранчевим сонцем. Безперечно, на цю подію накотилися новіші фестивалі, презентації. Уже відвирував і Львівський книжковий форум. Проте приємні спогади про київське свято книжки не відпускають. Бува таке, якщо натрапляєш на своє. До того ж, коли місце проведення свята – колишня ВДНГ – освоєне за твого університетського студентства, у 70-х, до найпотаємнішої стежки і найменшої ліпнини на павільйонах народних досягнень. Скажу одразу: Фестиваль з деює, що будуть зустрічі з обіймами. А найголовніше – тебе магічно тягне під білі вітрила яток, де повнісінько книжкового добра, якого ти готова накупити стільки, скільки донесеш. Словом, у цій омріяній лакуні всесильного щастя тобі хочеться оселитися назавжди. Проте, вчасно спохватившись і пригадавши, чому ти тут, вмикаєш навігатор “на подію” і разом із десятками маленьких і дорослих
Учасники фестивалю (зліва направо) І. Роздобудько, С. Дерманський, Г. Дацюк, Л. Воронина читачів та читачок летиш на презентацію книжки Ірен Роздобудько “Лякачки до усміхачки”. Авдиторія перетворюється на фан-сектор улюбленої письменниці, де дорослі й малі з усіх сил змагаються за призи, вболівають за правильні відповіді, щиро признаються у дитячих шкодах і відкривають власні страхи. Ну а потім всі разом позбуваються дитячих травм з допомогою щирого сміху. Така от книжкотерапія і для дорослих, які можуть читати вголос, маючи почуття гумору, і сятками подій, тисячами назв книжок, зразками найвищої видавничої культури, доброзичливою атмосферою – попросту розчинив серпасто-молоткасті сліди минулого радянського зодчества. І ті, хто не підіймали очей на шпилі з гербами, а самовіддано і тихо полювали за книжками, засвідчили, що територія Експоцентру набула ознак новітнього українського часу, і годі шукати кращого місця для наступних книжкових подій. Дякую керівниці проєкту “Книжкова країна” Людмилі Фіть і її творчій команді за блискучу організацію. З’ясувалося, що з Книжковою країною у нас – безвіз, і це стало першим приємним подарунком. Жодних квиточків, а відтак – черг при перетині кордону. Випірнувши з підземки, ти безбар’єрно потрапляєш на територію добросусідства. Країна огортає тебе яскравими барвами осені. Привітно помахує кольоровими прапорцями, запрошує умоститися з книжкою на м’яких диванчиках, розсипаних по зеленій траві. Паперові кораблики в басейні похитуються під подихом жовтня і розбурхують бажання помандрувати на котромусь зних. Жовтогарячі гарбузи біля книжкових яток обіцяють гурманську складову свята. Ранковий аромат кави обнаді-
Презентація книжки С. Короненко “Біблія борщу”
Микола ВАСЬКІВ, доктор філологічних наук
Пройшовся “Книжковою країною”. Захід масштабний. Неймовірна кількість книг. Візуально здалося, що такої кількості та якості видань раніше в одному місці не бачив. Сказати, що зросла кількість видавництв, не беруся. Видалося навіть, що їх стало менше. Що ж, можливо, не всі доїхали. Зате потужні видавництва вразили асортиментом. Аби “охопити” читача, окремі з них тримали ятки як надворі, так і всередині павільйону. Мабуть, давно був на такого штибу заході. Тому приємно здивувала якість книгопродукції. Різноманітні палітурки, кольорові обрідля дітей від 3-х до 6-ти… Ця книжка про вередливе дитяче “хочу” за будь-яку ціну; про таємно надкушені в дитинстві пиріжки і тортики перед обідом, коли годі втриматися. Мені, наприклад, хотілося розповісти про ставлення старших дітей до своїх братиків-сестричок, яких дорослі раптом приносять додому маленькими та синенькими і вимагають їх любити, хоча в цей час ти думаєш, як віднести непроханого родича назад. Бо ж не зрозуміло, звідкіля він узявся та ще й з претензією на увагу… Книжка “Лякачки…” і про те, якими ми були дітьми. Про те, що дитинство наше золоте, але не просте. Про те, що дорослим хочеться, аби діти завше були чемними і хорошими, а дітям хочеться в цей час устругнути щось несусвітнє, показавши, наприклад, язика поважному дорослому панові. Ну бо такі справжні дитячі відчуття, які вони не можуть опанувати і пояснити. Проте це зовсім не означає, що діти кепські і невиховані, а дорослі страшні. Насправді усі хороші, і в таких історіях найважливіше порозумітися – переплавити страх і гнів у любов. З цим погодилися усі, подякували і поаплодували письменниці за її чудові книжки, побажали нових, і, затиснувши у руках подаровані чарівні “діаманти”, дружно почимчикували до ятки видавництва “Маґура”, аби придбати “Лякачки…” та взяти автограф в авторки. “Маґура” – моє відкриття і захоплення! Вже перша участь молодого
Команда фестивалю “Книжкова країна”
видавництва у всеукраїнській книжковій події засвідчила, що тут працює творча енергійна команда, яка любить тих, хто пишуть книжки і тих, хто їх читають. Яка має вишуканий смак і власний стиль. Яка шанує хорошу українську книжку для дітей, і саме вона в пріоритеті видавництва. Дякую, дорогі видавчині, художниці, редакторки, менеджерки, і бажаю, щоб найсміливіші ваші задуми видавництва на чолі з директоркою Ольгою Федієнко здійснилися вже! І дякую за торбинку, яку ношу залюбки. Нехай вона котиться – від Маґури по книжковій Україні і по Книжковій планеті! А ми з пані Лесею Ворониною поспішили на ще одну знакову подію. По дорозі дитячу письменницю впізнавали, радісно вітали з поверненням в Україну і домовлялися про творчі зустрічі. Тож, трохи припізнившись, всетаки встигли на презентацію знакової книжки Світлани Короненко “Біблія борщу”. Вела презентацію письменниця Марина Гри-
Біля ятки видавництва “Маґура”
ється читачам) перебувають учорашні літературні “лідери”. На цьому невтішному тлі є й світлі акценти. Наприклад, організовані чи то ГО “Фронтмени”, чи який у неї статус, презентації справжніх “воєнних” авторів і книг. Тих, хто пережив війну безпосередньо, пропустив її через себе. Не може не тішити, що в програмі “Книжкової країни” “фронтменівські” заходи виокремлені навіть графічно, відбуваються у своєрідний прайм-тайм виставки. Із прикростей: значна частина учасників цих заходів скаржилася на те, що винесли їх кудись на виселки, в 4-й павільйон, шлях до якого не одразу можуть вказати навіть люди з бейджами організаторів.
Подія року · “Це наші культурні кордони, які віками й сьогодні порушує росія, крадучи і привласнюючи те, що належить не їй, а нашій нації”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
зи з візерунками, приємні дрібнички у вигляді закладок, фірмових – паперових! – пакетів тощо. Різноманітністю поліграфічних знахідок вражали стоси дитячої літератури... Щодо змісту книжок... Більше десяти років війни. Із них – 2,5 років повномасштабної. Проте є видавництва, яких війна “не зачепила” зовсім. Ніби живемо в країні мрій. Можливо, багатьох читачів це зовсім “не шкребе”, бо вони живуть у паралельному до війни світі. Можливо, опосередковано таке враження формують і видавництва своїм асортиментом, популяризацією, пропагандою конкретних “сенсаційних” творів, які мало стосуються теперішнього й майбутнього життя країни. Що ж, їм, видавництвам, треба продати якомога більше з надрукованого. Але чи вже не час звернути увагу на значно актуальніші проблеми нашого сьогодення? Мілітарна література все-таки посідає певне місце у багатьох видавничих портфелях. Проте не наважуся сказати, що в якомусь видавництві це місце вагоме, тим паче провідне. А вже би час. Автори є. Передусім ті, хто бере участь у бойових діях, у постійній допомозі фронту. Чомусь у кумирах видавничої політики (а отже, ці кумири ненав’язливо нав’язу-
Театр · “Коли все готове, є можливість експериментувати і швидко втілювати свої ідеї”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Кілька сезонів поспіль у Київській опері (Київському муніципальному академічному театрі опери та балету) опера Вольфганга Амадея Моцарта “Весілля Фігаро” йшла в концертно"сценічній версії. А нещодавно тут відбулася прем’єра цього твору в повно" цінному сценічному виконанні.
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайту театру
“Весілля Фігаро” – калейдо! скоп заплутаних ситуацій, що відбуваються протягом одного шаленого дня та своєю абсурдністю викликають сміх. Історія, де хитрощі стають пасткою та порятунком. Відомий сюжет розгортається у рамках коміксу, а знайомі персонажі набувають нових рис у намальованому світі, де можливо трошки більше несподіванок ніж зазвичай: зупиняти час, не відчувати болю, керувати предметами і навіть співрозмовниками. На які вчинки готові люди заради особистого щастя? Як знайти вихід із безвихідної ситуації? Провчити чи пробачити? Справжні почуття та емоції вирують на сторінках вигаданої реальності”, – йдеться на сайті театру.
– Опера “Весілля Фігаро” – це вистава про жіночу владу, – переконаний режисер-постановник Віталій Пальчиков. – Познайомився з цим твором ще під час навчання у Національній музичній академії України. Вивчали творчість Моцарта, яка є фундаментом оперного мистецтва. Від його творчості в оперу прийшло багато цікавих речей. Зізнаюся, що тоді я майже нічого не зрозумів. Дійсно, дуже заплутаний сюжет. Довелося перечитати п’єсу Бомарше. Вона відрізняється від лібрето опери, що було створене Лоренцо да Понте. Проте саме Бомарше допоміг мені розібратися у змісті. Ідея здійснити цю постановку у Київській опері з’явилася у нашого директора-художнього керівника Петра Качанова. Один сезон опера йшла у постановці Оксани Тараненко, її жанр було визначено як “еротичний трилер”. Потім було концертно-сценічне виконання. І врешті вирішили зробити повноцінну постановку. Переклад українською мовою зробив Максим Стріха. Як відомо, це стратегія нашого театру: ми всі опери виконуємо українською. Завдяки цьому оперне мистецтво стає доступнішим для сучасного глядача. Почали шукати якісь нові ідеї. А втілити їх у життя можна було лише в повноцінній постановці. Зазвичай завжди досить довго вивчається музичний матеріал – цей процес може затягнутися на пів року. А тут партії вже були вивчені усіма співаками. Тому ставити “Весілля Фігаро” було значно простіше, ніж створювати щось нове. І ми здійснили постановку буквально за місяць. Бо, коли все готове, є можливість експериментувати і швидко втілювати свої ідеї. Виконавець ролі Фігаро Олександр Киреєв – чудовий, думаючий актор і співак. Добре працювати з людиною, яка може додати до твоєї ідеї трохи “перчику” і зробити свою роль ще яскравішою. Саме це притаманно Олександру та іншим учасникам постановки. Співаки відповідально поставилися до задуму постановчої групи і весь час намагалися зробити ще краще. Спершу я вигадую якусь ідею, і мені потрібно перевірити, як вона буде виглядати. Потім приходжу до акторів з цією ідеєю і даю їм завдання. Вони мають рамки, в яких можуть імпровізувати. Після цього можна щось відрізати або щось додати – це взаємна творчість. Кожен актор пропускає цю ідею крізь себе і може щось придумати, чого не придумав я. Виконавець проіснував у моєму задумі, а наступного дня приходить і каже: “А якщо тут зробити ось таке?” Коли ідея підходить концептуально, то погоджуюсь. Люблю, щоб актори почувалися вільно. Я не тиран у плані якихось сценічних рішень. Коли акторові зручно, вистава набуває дихання, вона живе. Серед виконавців є артисти, які вперше з’явилися на нашій сцені. Це стало приємною несподіванкою. А співаки, які вже проявили себе в різних проєктах нашого театру, цього разу виступили як ніколи гарно. Працювала потужна команда акторів. Це живий організм, який набирав з кожною репетицією і “вибухнув” на виставі. Сценографічне рішення вийшло напрочуд несподіваним і цікавим. Ми вперше робили таку декорацію в нашому театрі, принаймні за моєї пам’яті. Раніше не було варіанту трьох стін. Для європейських театрів це розповсюджена практика, а ми зробили вперше. Для мене, як для музичного режисера, у цьому був кайф, тому що такі декорації покращують акустику, а співаки почувають себе вільніше. Придумали трьохстінник, а потім стали думати, як його наповнювати. Під час однієї з нарад Петро Качанов висловив думку, що це міг би бути комікс, тобто може вийти цікава журнальна історія. З цього почалася сценографія. Художник-постановник Пилип Нірод намагався зробити її рухливою, динамічною, з входами та виходами. Нам дуже сподобався чорно-білий варіант, тому що на цьому тлі дуже яскраво виглядали костюми. Відразу вирішили, що костюми будуть дуже яскравими. Яскравим мав бути і грим, аби глядача радувала цікава картинка. Потім, коли Дмитро Курята (художник з костюмів) почав працювати, у нього з’явилася ідея, що можна брати деталі з картин сучасних українських художників. Там немає конкретних цитат, але, якщо уважно придивитися до костюмів, то можна знайти аналогічні візерунки та кольори. Як я вже сказав, ми вирішили, що це буде комікс, комікс супер-героїв. У кожного героя є якісь свої пластичні рухи. Це нам спростило роботу над нашою історією. Головне було дати правильні завдання акторам, а далі вони вже вигадували самі. Чудовою вважаю роботу хореографині Дарії Возняковської, яка поставила у “Весіллі Фігаро” кілька танцювальних номерів і зробила дуже виразною пластику наших героїв. Моєю незамінною помічницею у постановці цієї вистави була режисерка Анна Янчук. “Весілля Фігаро” – наша перша спільна робота з унікальною диригенткою Аллою Кульбабою, я вважаю цю співпрацю неймовірно вдалою, ми розуміли одне одного з пів слова. Наступний показ опери відбудеться в жовтні. Над виставою ми будемо продовжувати працювати. У нас є співаки, які ще не увійшли в цю виставу та дуже прагнуть. Це творчість, а вона ніколи не закінчується. – Роль Фігаро – це вже моя третя нова робота після початку повномасштабного вторгнення, – продовжив Олександр Киреєв, заслужений артист України, виконавець головної ролі. – До цього був Кара-Босс у мюзиклі “Піноккія” (Київська опера) та Король в опері “Кіт у чоботях” (Національна опера України).
У концертно-сценічній версії “Весілля Фігаро” я співав партію Графа. Спершу планувалося, що так само буде й у новій постановці. Мабуть, мені більше імпонує саме ексцентричний Граф, а Фігаро тут більш розсудливий. У Національній опері я співаю Фігаро у “Севільському цирульнику” Дж. Россіні, там він саме такий ексцентричний. А події у “Весіллі Фігаро” відбуваються приблизно через десять років після цього. За цей час мій герой став більш дорослий, розумний і, як мені здається, спокійніший. Отож, спочатку я був сконцентрований на ролі Графа. Але не знайшлося співака, який у режисерському баченні підійшов би на роль Фігаро. Тому запропонували мені. У наступних показах цю партію буде співати і молодий талановитий бас-баритон Володимир Щур. До образу кожного героя підходжу так, як би я вчинив на його місці. Тому іноді виходить, наче граєш сам себе. Але так буває не завжди, бо не всі образи тобі такі близькі, над деякими треба працювати більше. Брав участь у багатьох виставах, які поставив Віталій Пальчиков. Це “Школа року”, “Viva la mamma (Нехай живе мама!), або Театральні порядки та безлад”, “Травіата”, “Піноккія”, “Богема”. Це режисер, який дозволяє тобі робити практично все, що ти хочеш, тільки б це не порушувало задуму, який придумав режисер. Якщо він хоче, щоб на сцені був безлад, то так і говорить: “Хлопці, робіть безлад, мені це потрібно”. Ми це робимо, а він говорить: “Тут трішечки приберіть, а тут – залиште”. По суті на репетиції в нас був лише один місяць. Хоча на оперу Моцарта цього мабуть замало. Його опери насичені нюансами, особливо ігровими. А ігрові сцени переходять у вокал. Тут треба все ретельно проробляти. Але в цілому ми були готові.
На сьогодні “Весілля Фігаро” лише в Київській опері йде українською мовою, і це робить зміст зрозумілим для глядача. В деяких операх є арії, які не мають змістового навантаження, а в Моцарта кожне слово важливе. Я б сказав, що українською мовою співати навіть легше. Згадую концертно-сценічну версію опери. Тоді оркестр сидів позаду виконавців, і ми все розігрували на авансцені на закритій оркестровій ямі. А тепер маємо повноцінне світло, повноцінні декорації (до речі, досить складні). Це – великий плюс. Це дає значно більше можливостей і викликає набагато більший інтерес у глядача. Результатом роботи я в основному задоволений. Відпрацював обидві прем’єрні вистави, а це непросто. Зізнаюся, що втомлювалися. Думаю, що той результат, який ми видали, вийшов десь відсотків на 95. Незабаром візьму участь у проєкті Національної оперети України “Шафранова троянда. Сарсуела”. У Київській опері розпочинаємо працювати над оперою “Фальстаф” Дж. Верді. А ще з нетерпінням чекаю постановки опери “Конотопська відьма” на музику Олександра Родіна в Національній опері України. – Образ Графині у новій постановці Віталія Пальчикова мені дуже імпонує, – продовжує розмову Катерина Ясенчук. – Розіна в цій виставі не є плаксивою, депресивною, як у деяких класичних постановках. Вона не опускає руки, вірить у краще, знаходить спосіб, як повернути кохання свого чоловіка. Переконана, що в людині закладений абсолютно весь спектр емоцій. Тому, кого б ти не грав, ти все одно це береш з себе. Наче вибираєш з палітри кольорів те, що підходить тому чи іншому герою. Це наче одна з фарб, що є в твоїй власній скарбничці. Нова постановка ігрова. А я багато років займалася драматичним театром, викладала акторську майстерність. Дуже люблю драматичні вистави. Ще працюю в Національній опереті і мені близький жанр, де можна пограти і погратися. Опера “Весілля Фігаро” дозволяє це робити. Тут багато речитативів, які можна обігрувати і щоразу привносити щось нове. У нас не було суворих канонів, ми мали свободу для творчості. І надалі працюватиму над своїм образом, знаходитиму в ньому щось інше. Як і Олександр Киреєв, вже зовсім скоро почну брати участь у роботі над постановками “Шафранова троянда. Сарсуела” та “Фальстаф”.
16 Арт-калейдоскоп · “Віримо, що наступна весна буде весною нашої перемоги”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
народної пісні “Ой у лузі червона калина” (аранжування А. Погорєлова та О. Баженова) і композиції Кузьми Скрябіна “Спи собі сама” (аранжування В. Спасіченка та А. Погорєлова, соло на флюгельгорні Тараса Паращука). Джаз – це явище, яке люблять у всьому світі, яке не обійшло стороною й Україну. Навіть український композитор-класик Мирослав Скорик писав твори у стилі джаз. І писав їх настільки вдало, що деякі зних стали справжніми українськими джазовими стандартами і основою для творчості наступних поколінь композиторів. Серед таких творів композиція “Намалюй мені ніч”. Цього вечора вона звучала у варіанті Мирослава Скорика, аранжування У. Бекірова. А виконала цю пісню гостя, співачка, з якою оркестр зробив не одну концертну програму, фіналістка телевізійного шоу “Голос країни” Маргарита Мелешко. Далі звучала традиційна для оркестру композиція Юліуса Фучика “Старий буркотун”. Вона є в репертуарі багатьох оркестрів світу. Її люблять грати. Знаково, що вона прозвучала і в цьому концерті, а соло на фаготі виконав Олександр Мосюк. Весна прийде. Віримо, що наступна весна буде весною нашої перемоги. І ми будемо зустрічати її з абсолютно іншим настроєм. А поки вона не настала, ми готуємося до цих славетних днів. І музиканти не виняток. Цього разу через відео актори поділися закуліссям свого життя. У цей час звучала улюблена композиція Олега Скрипки “Весна”. Завершальним акордом концерту став духовний Гімн “Молитва за Україну” Миколи Лисенка та Олександра Кониського. А глядачі з нетерпінням чекатимуть нових концертних програм улюбленого колективу.
16 Арт-калейдоскоп · “Віримо, що наступна весна буде весною нашої перемоги”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Едуарда МЕЖУЛА
Оркестр створено 1979 року за ініціативи Спілки композиторів України. 2004- го – за високу майстерність йому було надано статус академічного. А 29 березня 2008 року Указом Президента України за вагомий внесок у збагачення української музичної культури, пропаганду музичної спадщини та творів сучасних українських композиторів, оркестру надано високий статус національного. В активному концертному репертуарі колективу представлені всі музичні жанри від зразків музики бароко до джазу та року. Всі ці роки оркестр активно співпрацює з найвідомішими українськими композиторами, диригентами, солістами-інструменталістами та вокалістами. Їхні імена відомі кожному любителю музики. Результатом цієї співпраці завжди були унікальні концерти, які ставали музичними подіями в життя не лише Києва, а й України. Створюються нові концертні програми, а географія виступів колективу невпинно розширюється. За поняттям оркестр стоїть робота конкретних людей – артистів оркестру. У цьому колективі зібралися найкращі музиканти. Кожен з них є самобутньою творчою одиницею, яка робить свій внесок не лише утвір, що виконується зараз, а й загалом у розвиток колективу, зростання його рівня. У програмі концерту прозвучала музика різних жанрів від класики до джазу. Можна було відчути всю звукову палітру, яку демонструє оркестр. А за диригентським пультом протягом вечора з’являлися маестро Олексій Рощак (заслужений артист України), Іван Стецький та Володимир Спасіченко. Відкрили концерт промовистим твором одного із засновників оркестру Левка Колодуба “Троїсті музики” в авторському перекладенні. Урочистий день для колективу був захмарений трагічною подією. За добу до його проведення пішов у засвіти багаторічний артист оркестру, людина, яка тридцять років свого життя віддала служінню музиці, – Дмитро Мальм, група труб. Музиканта провели музикою, і твір Левка Колодуба став йому присвятою. Далі звучала музика відомого американського композитора Джеймса Барнса – Симфонія № 3 “Трагічна” для духового оркестру. Композитор почав працювати над симфонією в дуже складний період свого життя, одразу після того, як померла його дочка Наталі. Ось як згадує автор про свою роботу над цим твором: “Це твір великого розчарування, гіркоти, відчаю та зневіри після втрати доньки. У другій частині є сарказм, що пов’язаний з помпезністю та зарозумілістю деяких людей. Третя частина – фантазія про те, яким міг би бути світ, якби Наталі вижила. Фінал – четверта частина, являє собою відродження духу, примирення. Друга тема останньої частини заснована на старому лютеранському дитячому гімні “Я ягнятко Ісуса”. Цей гімн співали на похоронах Наталі. Це було прощання з нею. Та через три дні після того, як я закінчив цю історію, – 25 червня 1994 року народився наш син Біллі. Якщо третя частина для Наталі, то четверта – для Біллі. Тут втілено нашу радість бути благословенними після трагічної смерті його сестри”. Під час концерту звучала четверта частина симфонії. Після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну у світі почала більше звучати українська музика. Найчастіше три композиції – Національний Гімн, пісня “Ой у лузі червона калина” та
“Мелодія” Мирослава Скорика. Останній твір своїми звуками демонструє таке поняття, як українська душа. Адже тут біль і ніжність, сила й надія, віра, що в кінці-кінців все буде добре. Далі звучала “Мелодія” Мирослава Скорика, яку присвятили світлій пам’яті всіх, полеглих за Україну. Після цього виконувався твір, який ніколи раніше не звучав в Україні. Його авторка – австралійка українського походження Катерина Ліхута. Вона створила композицію “Поховайте та вставайте” за мотивами “Заповіту” Тараса Шевченка. У цій музиці композиторка оспівує силу та дух українського народу. Те, що нам сьогодні допомагає рухатися вперед до Перемоги, нищити нашого вічного ворога. На завершення першого відділу прозвучав твір Моріса Равеля “Болеро”. А під час антракту глядачі мали змогу ознайомитися у фойє з виставкою дитячих робіт, присвяченою Дню захисників та захисниць України. Другий відділ розпочав біг-бенд оркестру незвичним виконанням української
У Колонній залі імені Миколи Лисенка Національної філармонії України відбувся концерт Національного академічного духового оркестру України “Сила нескорених духом”. Його присвятили Дню захисників та захисниць України та Дню музики. А ще саме цього дня 45 років тому був заснований цей оркестр. Про історію та сьогодення колективу розповів ведучий Олександр Рудько.
16 Арт-калейдоскоп · “Віримо, що наступна весна буде весною нашої перемоги”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити:
АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок:
№ UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта”
ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756.
Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Арт-калейдоскоп · “Віримо, що наступна весна буде весною нашої перемоги”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ