Суспільство · “Україна знову виборює свою незалежність ціною життя найкращих своїх синів і доньок”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
“Перша шеренга”
Слово Просвіти, №40 за 2024 рік
Василь ЧЕПУРНИЙ, м. Чернігів Фото Владислава САВЕНКА
Таку назву має книга, видана чернігівськими просвітянами про борців за волю України. “Час розставить усе на свої місця” – надто красива фраза, щоб бути правдою. Навпаки: маємо масу прикладів з недавньої навіть історії, коли час позамітав імена видатних людей, як пісок у Сахарі. Тому зберегти, виокремити імена і діла видатних людей минулого – обов’язок нині живущих. Щоб винести уроки з їхнього чину. А друге міркування, яким я керувався, починаючи цей проєкт, – видання книги нарисів про борців за волю України на Сіверщині – незалежність Україні не впала з неба манною небесною, вона виборена поколіннями героїв. Разом із співупорядником, журналістом-просвітянином Владиславом Савенком ми зібрали матеріали різних авторів про 15 людей, що мають складати гордість українців краю: від Всеволода Ґанцова – видатного діалектолога, члена всеукраїнської правописної комісії (за що й був репресований) до Валерія Сарани, першого голови чернігівського краєвого Руху. Безперечно, список борців тільки цими прізвищами не вичерпується, але не завжди знаходилися автори, готові написати про того чи іншого
Ігор ЗОЦ
У ці важкі дні війни, коли українські воїни після двох з половиною років оборони шахтарського містечка Вугледар на Донеччині, змушені були залишити цей населений пункт, згадалася людина, якою в довоєнному Вугледарі дуже пишалися, – поет Анатолій Овсієнко (1940–2005). На часі зберегти пам’ять про нього. А отже, і про наше українське місто. Мабуть, не лише українська нація часто шанує своїх героїв тільки після їхнього відходу. А на Донеччині до 2014 року місцева влада ще й замовчувала уродженців краю з українським світоглядом. Натомість на відзначення ювілейних дат з нагоди утворення області постійно запрошували діячів з московського земляцтва на чолі з кобзоном. Останні привозили і дарунки неабиякі, наприклад, копію так званої цар-гармати. Минуло кілька років – і справжні гармати вдарили по українцях... Прикро, що за такою бутафорією жителям області не показували багатьох достойних людей та їхні справи. І тільки після втрати частини сходу України на підконтрольній українській владі території почали згадувати свою справжню історію і людей справді непересічних. Про це подумалося восени 2019 р., коли дізнався, що у Вугледарі створили літературний майданчик та мурал біля будинку, де мешкав незрячий поет-гуморист Анатолій Овсієнко і де тоді проживала його дружина. На героя. Попри те, що в Чернігові всю дорогу діє історичний факультет, а тепер – Інститут історії, етнології та правознавства імені О. Лазаревського, у нас ця тема не стала актуальною для дослідників. Прикро, але до Широкої війни чернігівські історики досліджували більше російсько-японську війну і навіть кавалєрдівицю Дурову, але не опозиціонерів комуністичної влади. Доводиться цю лакуну заповнювати нам, просвітянам. Знаменно, що книга “Перша шеренга” вийшла не за бюджетні кошти, а видана методом народної толоки – кинули клич і люди скидали гроші. Вирішальним став внесок голови обласного товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Олександра Шевченка, який закрив останню потрібну суму і книга вийшла накладом 300 примірників. В обласній універсальній науковій бібліотеці імені Софії та Олександра Русових (донедавна – імені російського письменника Владіміра Королєнка, а перейменування, як інформувало “Слово Просвіти”, сталося чи не винятково завдяки просвітянам) ми представили це видання. Директор бібліотеки, член правління обласної “Просвіти” Юрій Соболь наголосив на його важливості саме для молоді, яка була тут представлена студентами пенітенціарної академії та інституту історії. А я мусив пояснювати навіть обкладинку, бо, скажімо, як сучасна молодь зрозуміє плакат на обкладинці, де Микола Домницький каже: “Батьки міста! Користуйтесь тролейбусами! Харчуйтесь в робочих їдальнях! Паліть махорку! Їжте копита! Будьте схожі на нас!”? От що таке шої редакції газети “Донеччина” привів інший поет – Юрій Доценко. Якийсь час Юрій Тимофійович працював у редакції “Мар’їнської ниви”, і їхні шляхи в районі, що поруч з Донецьком, вже перетиналися. Уродженець Житомирщини Анатолій Овсієнко на початку своєї трудової біографії працював на заводі в Торезі (нині це окуповане Чистякове). Згодом здобув медичний фах і тривалий час працював стоматологом у селі Павлівка Мар’їнського району. Після втрати зору почав писати вірші, проживав у Вугледарі. У 1997 році видавництво “Донбас” випустило у світ першу збірку Анатолія Овсієнка – “Сміхота та й годі”. Саме за цю книгу в січні 2000 року А. Овсієнка було прийнято до Національної спілки письменників України. У наступні роки поет уже видав кілька збірочок: “Торба сміху” (2000), “Грішне діло” (2002), “Чудасія” (2004). На згадку про зустріч у редакції в Донецьку цей унікальний чоловік подарував одну зі своїх книжок, і ми в “Донеччині” з приємністю надрукували добірку його гумористичної поезії.
“їжте копита!”? Сучасна молодь не знає, і слава Богу, що в радянських магазинах рідко продавалося м’ясо, найчастіше – копита. Недарма на одному з рухівських мітингів під час “ковбасної революції” у Чернігові фурором став скромний плакатик, з яким ходив між мітингуючими один чоловік: “Хто з’їв моє м’ясо?”… Владислав Савенок розповів на представленні, як він дружив з поетом – політв’язнем Іваном Коваленком, що сидів за українські вірші. Як і сосницький поет Микола Адаменко, посаджений ще студентом за те, що, за його словами, “я писав віршата кволі іза них позбувся волі”. Як і поет Леонід Терехович – його діда Якима знищили комуністи за вірші і онука фактично теж. Поетом та вчителем був ще один герой книги – Дмитро Куровський, який написав свого часу геніально-трагічні рядки: “Як мій народ від мови відречеться, то й я тоді від нього відречусь…”. А майстра різьби по дереву Петра Рубана з Прилук посадили за те, що виготовив копію статуї Свободи і подарував американському посольству. Іван Дзюба надіслав свою працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?” першому секретарю ЦК КПУ Петру Шелесту, той розіслав в обкоми, а пе-
Мурал, присвячений поетові Овсієнку, зберігся тільки на фото. 2019 р.
Дуже шкода, що Анатолій Васильович прожив лише 65 років... Добре, що в місті його пошанували за кілька років по смерті – 2009 року відкрили меморіальну дошку на будинку, де він жив, а потім мурал на його честь – перший у місті. Саме ця подія відкрила ще одну цікаву сторінку в житті цього мужнього чоловіка: широка громадськість дізналася, що поет Анатолій Овсієнко і дисидент-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
