Шевченкіана · “Шевченко явив світові видатну вченість, освіченість, інтелігентність”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Відкриймо в Шевченкові академіка! Шість історичних мініатюр, які розширюють уявлення про вченість і освіченість Тараса Шевченка – генія української писемності та мови
Слово Просвіти, №40 за 2026 рік
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“По мові – передмова” Так починав Тарас Григорович іроніч* но*сповідальну “Передмову” до видання поеми “Гайдамаки” 1841 року: “По мові – передмова… Так, далебі, так, вибачайте, треба предисловіє”. Тема, до якої ледь тор* каюся, грандіозна і невичерпна, тож я хо* чу, спершись на Шевченків авторитет, ко* ротко пояснити свій украй скромний за* мисел. Наприкінці минулого століття не* забутній Іван Драч кинув історичний вик* лик старим ідеологічним штампам: “Скиньте з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха. Відкрийте в нім академі* ка…” Говорив з Іваном Федоровичем про ці рядки й можу завірити: проблема не втому, що Кобзар і в образі українського етнофора протиставляв себе Російській імперії, а в тих державних очільниках й ідеологах уже незалежної України, які такі не спромоглися в новітні часи побачити під шапкою і кожухом духовного консолі* датора українства, будівничого держави, автора творів, які стали невід’ємним єст* вом духовності українського народу. Та ще — видатну постать, ученість якої справді вінчано званням академіка. Це надто важливо і тому, що свого ча* су побутувало твердження про Шевчен* кову нібито невченість, яке не витримало наукової критики, і ще Михайло Грушев* ський сформулював аксіоматичну макси* му: Тарас Шевченко відчував свій народ так, як не відчували найбільш учені й ос* вічені тодішні українці…1 До речі, понад 130 років тому, будучи зовсім молодим, Михайло Сергійович заявив, що стосовно “Шевченкового освічення, то за нього свідчать твори поета”. Справді, можна навчити людину грамотному віршуван* ню, та не творенню геніальних віршів. Це від Бога й розумом не збагнути. Саме так! Нагадаю, що ще до знайомства моло* дого Шевченка з іменитим Брюлловим і, тим більше, задовго до звільнення з крі* пацтва Тарас Григорович виколисав у сво* їй душі послане Богом поетичне покли* кання. Через два десятиліття, на засланні, він зізнається у своєму Щоденнику: “Дивне, все)таки, це всемогутнє покли) кання. Я добре знав, що живопис — моя майбутня професія, мій насущний хліб. І за) мість того, щоб вивчати його глибокі та) їнства, та ще під керівництвом такого вчителя, яким був безсмертний Брюллов, я писав вірші, за які мені ніхто гроша не за) платив і які, зрештою, позбавили мене сво) боди, і які попри всемогутню нелюдську за) борону, я все)таки нишком кропаю… Справді, дивне це невгамовне покликання!”. У цьому щоденниковому записі Тарас Григорович особливо переконливо пере* дав давнє передчування того, що “заняття лише живописом… крило в собі певну не* безпеку розчинення в імперській культу* рі, тоді як словесна творчість рідною мо* вою залишала його зі своїм народом у жи* вому діалогічному спілкуванні”2. І навіки залишила! Це засвідчує й ни* нішній День української писемності та мови. Усвідомлюючи свою поетичну на* ціональну місію Богопокликання, Тарас Шевченко також явив світові видатну вченість, освіченість, інтелігентність. Якщо хочете наочно переконатися, подивіться чи передивіться хоча б перші серії видатного художньо*просвітницько* го серіалу для навчальних закладів та ши* рокої глядацької аудиторії під назвою “Тарас Шевченко. Заповіт”3, знятого в 1992–2000 роках. У ньому Богдан Ступка неперевершено прожив роль Ведучого, показав – і як переконливо! – що Шев* ченко був “інтелігентом у найтоншому розумінні цього поняття”. Цитував академіка Олександра Бі* лецького про височінь інтелекту Шевчен* ка. Та виходило так, що мудрий Ступка говорив із глибин власної душі: “Образи декоративних скульптур Тор* вальдсена, ідеали людської краси, втілені в статуях Аполлона Бельведерського, Ве* нери Медіцейської, Геркулеса Фарнезь* кого, багатство життєвої сили Рубенса...
ідеальні люди художників італійського Ренесансу, тонка психологія портретів Ван Дейка, ефектна трагедія “Останнього дня Помпеї”, музика Глінки, Бетховена, Моцарта, Обера, Белліні... Поряд з цим враження від літератури і поезії, почина* ючи від “Анахарсіса” Бартелемі й “Історії занепаду й зруйнування Римської імпе* рії” Гіббона, від життєписів італійських художників Вазарі та паралельних біогра* фій Плутарха і продовжуючи Пушкіним, Гоголем, Жуковським, Гете, Шиллером, Дефо, романами Річардсона і Гольдсміта, Вальтера Скотта, Діккенса... Ось який ве* личезний, надзвичайно багатий світ живе у свідомості поета!” Річ не в тому, що можу суттєво продов* жити цей дивовижний ряд імен, але, най* важливіше, хочу запропонувати доконані факти, зібрані в історичних мініатюрах, в яких освіченість і вченість Шевченка ви* явлені й представлені не геніальною пое* тичною мовою, а буденною прозою – в аналізі, розмислах, узагальненнях, і, зно* ву*таки, не в царині поезії, а в його оцін* ках історичних і філософських досліджень й окремих постатей, особливо митців. Одібрав маловідомі ситуації й сюжети.
“Надрюкованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого” Це Шевченкове зізнання з уже згада* ної Передмови до поеми “Гайдамаки”. Насправді поет був знайомий з “Історією Русів”, “Енциклопедичним словником” Плюшара, історичними працями Миколи Маркевича, Дмитра Бантиша*Камен* ського, використав коментарі до роману Міхала Чайковського “Вернигора” (поль* ською мовою), можливо статтю Михайла Максимовича “Сказання про Коліївщи* ну” (в рукопису). Втім, розрізнені публікації не відпові* дали уявленням Шевченка про справді масштабну працю з історії України, зок* рема, Коліївщини, і він заявляв, що в “Гайдамаках” веде свою поетичну розпо* відь “без книжної справи”. Зате важливим джерелом народної оцінки цих подій були для Шевченка перекази, в тому числі й розповіді рідного діда Івана Швеця: “Спа* сибі, дідусю, що ти заховав / В голові сто* літній ту славу козачу: / Я її онукам тепер розказав”. Через півтора десятиліття після напи* сання “Гайдамаків”, незадовго до повер* нення з заслання, Шевченко вже інакше оцінював стан історичних досліджень в Україні, зафіксувавши у своєму Щоден* нику: “Історична література сильно руши* ла вперед упродовж останнього десятиліт* тя. Вона освітила подробиці, закопчені ди* мом фіміаму, ревно кадимого перед порфі* рородними ідолами”. Це важливе аналітич* не спостереження випливало передусім з прочитання поетом*засланцем моногра* фії Миколи Костомарова “Богдан Хмель* ницький”. 22 вересня 1857 року Шевчен* ко записав у Щоденнику в Нижньому Новгороді дорогою з заслання: “…Читав “Богдана Хмельницького” Костомарова. Прекрасна книга, яка цілком зображає цьо* го геніального бунтівника. Повчальна, на* путлива книга!” Нагадаю, що Шевченко так само за* хоплено відізвався про двотомний збір* ник фольклорних й етнографічних мате* ріалів “Записки про Південну Русь”, упо* рядкований і виданий Пантелеймоном Кулішем у 1856–1857 роках: “Такої доброї книги на нашому язику ще не було дрюкова* но. Тут живо вилитий і кобзар, і гетьман, і запорожець, і гайдамака, і вся старожит* на наша Україна як на долоні показана”. Прочитавши історичну хроніку “Чорна рада” (1857) Куліша, поет писав йому 4–5 грудня 1857 року: “…Спасибі тобі за “Чор* ну раду”. Я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз, і все)таки не скажу більш ні* чого, як спасибі”. Неважко переконатися, що Тарас Гри*
горович емоційно, сказати б, емфатично сприймав історичну літературу, прочита* ну на засланні, що далеко не завжди спів* падає з аналітикою. До того ж пам’ятай* мо, що Шевченко не був істориком, пого* тів історіографом. Але він однозначно був, говорячи словами Михайла Грушев* ського, “людиною великою, гострого ро* зуму, і тому з того, що доводилося йому читати, чути й бачити навколо себе, він додумувавсь часом до таких справедливих і глибоких думок, до яких не доходили ін* ші, навіть найбільш учені й освічені люди того часу”. Це – аксіоматично. В даному контексті вкрай важливо відзначити й осмислення поетом науко* вих праць і літописів, які надсилав у зас* лання його друг, історик і славіст Осип Бодянський4. Скажімо, навесні 1854 року Шевченко, ймовірно, отримав від нього такі видання: Літописні розповідання про Малу Росію Рігельмана (1847); Літопис Самовидця (1846); Симоновський П. Описання про козацький малоросійський народ і про воєнні його справи (1847); Міллер Г. Історичні твори про Малоросію і малоросіянах (1846); Історія Русів (1846). Всі ці праці перелічені в “Описі книжок, які належали Т. Г. Шевченку”, зроблено* му після його смерті… Неможливо перевершити силу й гли* бину Шевченкової вдячності Бодянсько* му, висловлену в листі засланця до нього з Новопетровського укріплення 1 листопа* да 1854 року: “Спасибі тобі ще раз за літописи, я їх уже напам’ять читаю. Оживає моя мала душа, читаючи їх! Спасибі тобі!”.
“Граф де Кенсі написав пречудовий трактат…” Хто він такий і чому його трактат спо* добався Шевченкові? Відповідаю. Катрмер де Кенсі Антуан*Крізостом (1755–1849) – відомий французький ар* хеолог і письменник*мистецтвознавець, теоретик мистецтва, видатний адмініс* тратор Французької академії мистецтв, кавалер ордена Почесного легіону. У Шевченкові часи в Московщині ім’я Кат* рмера де Кенсі було маловідомим, і лише згодом увійшло до Енциклопедичного словника Брокгауза і Єфрона. Досі вис* ловлюється думка, що в ХІХ столітті в ім* перії популярною була лише його біогра* фія Рафаеля Санті (1483–1520), видана 1824 року. Проте Шевченко згадав графа в Що* деннику 27 липня 1857 року в зовсім ін* шому контексті: “Граф де Кенсі написав пречудовий трактат про “Юпітера Олімпійського” – статую Фідія. Видав його in folio прекрас) но, для свого часу (на початку поточного століття), і якби не додав до свого розкіш) ного видання малюнки, художники б поду) мали, що душа самого великого Фідія гово) рить вустами натхненного графа”. Книга Катрмера де Кенсі мала назву “Юпітер Олімпійський, або мистецтво античної скульптури в новому світлі” (1815). Шевченко точно визначив це ви* дання як “вчений трактат”, тобто наукову працю, в якій докладно розглянуто кон* кретну проблему, а саме: автор доводив, що античні скульптори покривали мар* мурові статуї фарбами, тобто вони були кольоровими, а не білосніжними, і лише час позбавив їх від пофарбування. Це бу* ло відображено вже в повній назві книги, де йшлося про “мистецтво античної скульптури в новому світлі” та про “від* творені в кольорі скульптури”. В назві та* кож зазначалося, що скульптури покри* вали пластинами з слонової кістки та зо* лота. Усе це й викликало обурення Шев* ченка. Твір вийшов невеликим тиражом і був практично невідомим у Росії. Те, що Шевченко був ознайомлений з книгою Катрмера де Кенсі, ще раз яскраво під*
тверджує справді європейський діапазон його самоосвіти й освіти, характеризує поета як уважного, проникливого читача. Тарас Григорович професійно точно оцінив Фідія (початок V ст. до н. е. – близько 432–431 років до н. е.) – справді великого, уславленого давньогрецького скульптора, автора грандіозних статуй Афіни Парфенос, Зевса (у римській міфо* логії – Юпітера) Олімпійського. Вважа* ється одним з основоположників євро* пейського мистецтва. Шевченко згадував Фідія у повісті “Художник”, із чого вид* но, що відомості про скульптора він діс* тав насамперед від Карла Брюллова. Утім, повернімося до запису Шевчен* ка, який залишився страшенно незадово* леним ілюстраціями до видання: “Але незграбні викривачі)малюнки зіп) сували всю справу. Як після цього вірити цим захопленим теоретикам? Говорить ні) бито й діло, а робить чорт знає що. По) важному графу, певно, подобалися ці ма) люнки)виродки, якщо він додав їх до свого вченого трактату”. Річ у тім, що книга Катрмера містила 31 ілюстрацію, в основному розфарбовані гравюри, за визначенням Шевченка, “ма* люнки)виродки”. Тарас Григорович, оче* видно, сприйняв версію графа про те, що античні скульптури були кольоровими, як таку, що не має реального підґрунтя, не є доказаною, переконливою. І нічого див* ного: ідею Катрмера де Кенсі протягом усього ХІХ століття практично ігнорували вчені та мистецтвознавці, не всі прийма* ють її й нині.
“Я знаю мою бібліотеку напам’ять…” У нашому контексті цікавим є Шев* ченків запис у Щоденнику від 5 липня 1857 року, тобто за місяць до того, як зас* ланець відправився з Новопетровського укріплення на волю. Що його турбувало? “З моєї бібліотеки, яку я знаю напам’ять всю і яку вже давно спакував у ящик, не знайшлося книги, гідної супроводжувати мене в моїй радісній самітній подорожі по Волзі”. Скажімо, вже прочитану книгу Рі* гельмана поет поклав “на самий спуд”, але, зверніть увагу, взяв із собою в довже* лезну й дуже складну дорогу до Петербур* га. І таки привіз, адже ця книга є в описі особистої бібліотеки Шевченка. Здавалося б, скромний щоденнико* вий запис ще сто років тому виокремив особливо видатний шевченкознавець Сергій Єфремов: “Шевченкова бібліотека свідчить, що поет любив книгу, збирав її, читав і перечитував, бо ж свою бібліотеку знає напам’ять і турбується, як бути без книги цілий місяць під час плавби Вол* гою до Нижнього: книга для його річ, без якої він обійтися не може”. Поготів Єф* ремов особливо сильно наголосив, що на* віть один опис Шевченкової бібліотеки об’єктивно показує широкий круг його інтересів: “…Він у пень нищить ту леген* ду про “малописьменність” поета, що з легкої руки Куліша, Тургенева й инших так довго і легко кружляла собі по світу”. Тут необхідно зауважити, що відразу після смерті Тараса Шевченка саме Пан* телеймон Куліш особливо рішуче спрос* тував заяложене твердження: “мовляв, мужик, з кріпаків вийшов, у школах не бував, та які розумні речі проглаголив”. Ось свідчення, роздуми й висновки Кулі* ша: “…Коли б то всі знали, що то за голова) тий чоловік був той Шевченко і яку він школу пройшов, попомірявши того шляху, що бодай, каже, більше не міряти, і пожив) ши в столиці з усякими людьми. Ми знали Шевченка тоді, як він написав щонайвищі свої друковані твори. Не було книжки жи) вої й животворящої, щоб йому в руки попа) ла, та й лежала в його непрочитана… Об’їздив Шевченко всю Україну, перегово) рив з тисячами всякого люду, то се хіба не наука, не бібліотека життя людського?
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
