Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №40 за 2026 рік

16 с. · 35 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

З нагоди річниці створення УПА

В Україні потрібно перевидати книгу про історію створення і діяльність Української Повстанської Армії, а також заснувати музей організації. Про це йшлося під час круглого столу в Укрінформі “УПА – річниця створення. Історія, міфи, домисли”, організованого Всеукраїнським товариством “Просвіта” імені Тараса Шевченка на чолі з Павлом Мовчаном, який і модерував зустріч. Серед учасників – Микола Голомша, Іван Заєць, Володимир Сергійчук, Степан Брацюнь, Михайло Ратушний, Олег Матківський, Лев Бірюк, Ярослав Федорин, Ілля Шутов, Анатолій Радзіховський, Фергад Туранли, Ігор Мишковський, Олеся Мишковська, Світлана Фещенко, Сергій Присухін, інші присутні та ті, хто долучилися онлайн. “Радянська пропаганда десятиліттями таврувала повстанців, підміняла факти, нищила саму ідею української незалежності. На превеликий жаль, ми сьогодні маємо негативну практику, коли керівництво держави поверхнево ставиться до цих питань. Це свідчить про те, що нам потрібен державницький, просвітницький підхід, нам потрібен передрук історії УПА, щоб навчати дітей у вишах, школах і щоб люди знали, що таке УПА і для чого була створена”, – сказав під час виступу політик і колишній заступник генпрокурора Микола Голомша. Він зауважив, що, згадуючи Українську повстанську армію, ми говоримо не лише про минуле, а й про право українського народу бути господарем на власній землі, мати власну державу і самим визначати її долю. Пан Голомша наголосив, що УПА з’явилася в умовах Другої світової війни, коли Україна опинилася між двома тоталітарними силами і українцям довелося виборювати свою національну свободу і державну незалежність. Водночас досі існує багато перекручень історії УПА, оскільки росія завжди розуміла, що народом легше керувати, коли відібрати у нього історичну пам’ять. Своєю чергою народний депутат України багатьох скликань Іван Заєць висловив думку, що в Україні потрібно створювати інфраструктуру пам’яті про УПА на зразок тієї, яка існує в Польщі для Армії Крайової. “Я пропонував би створити в Україні окремий музей УПА – такий, як є у Польщі, у Кракові – музей Армії Крайової. У поляків є такий музей, а в нас немає свого музею УПА”, – зазначив пан Іван Заєць. Користуючись нагодою, Павло Мовчан виконав важливе доручення Верховної Ради України і вручив почесну відзнаку Верховної Ради України – нагрудний знак “За служіння Українському народові” імені Левка Лук’яненка за самовіддану працю, зміцнення державності й суверенітету України, захист національних інтересів та розвиток громадянського суспільства Іллі Шутову, Леву Бірюку та Ярославу Федорину. Також із рук Павла Мовчана отримав почесну відзнаку Ігор Мишковський. Учасники зібрання ухвалили рішення: звернутися до органів влади про встановлення меморіального знаку на Софіївській площі, який засвідчував би об’єднання ЗУНР і УНР 1918 року, та пам’ятного знаку про проголошення незалежності УНР 1917 року в Київському будинку вчителя; звернутися до Кабінету міністрів України про розробку механізму впровадження в життя Закону України “Про правовий статус вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті”. Власн. інф. Фото Сергія Присухіна ЛЕСЯ КОРОЛИК
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Долучаймося!

Всеукраїнський радіодиктант відбудеться у вівторок, 27 жовтня, об 11:00 за київським часом у День української писемності та мови. Автором тексту для Радіодиктанту національної єдності в 2026 році став письменник та ветеран російсько-української війни Артур Дронь, а читцями – вчитель української мови та літератури Артур Пройдаков і співачка, громадська діячка та волонтерка Даша Астаф’єва. День української писемності та мови започатковано в листопаді 1997 року з ініціативи Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка на чолі з народним депутатом України Павлом Мовчаном. Своєю чергою радіодиктант започаткований редакцією Українського Радіо у 2000 році.
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ПЕРЕДПЛАТА—2026

Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на друге півріччя 2026 рік (стор. 41). Вартість є такою: 1 міс. — 71 грн. Будьмо, друзі, разом!
Суспільство · “І тоді нам відкриється, що Бог – то є Україна, а Україна – то є Бог”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Чи здатна Україна сама визначати своє майбутнє?

Олександр КОНДРАТЕНКО, політичний аналітик, член НСЖУ “Сильні роблять те, що можуть, а слабкі терплять те, що мусять”. Фукідід, “Історія Пелопоннеської війни”, книга V, розділ 89. Переклад з англійської версії Річарда Кроулі Майже дві з половиною тисячі років тому Фукідід описав переговори, в яких сильніша держава вимагала від слабшої підкорення, фактично не залишаючи їй простору для вільного вибору. Відтоді людство створило міжнародне право, зас* нувало Організацію Об’єднаних Націй і закріпило принцип суверенної рівності держав. Проте право самостійно визнача* ти власну долю ще не означає здатності її захистити, адже між юридичною неза* лежністю та реальною свободою політич* ного вибору може пролягти межа, за якою суверенітет ризикує залишитися фор* мальністю. Міжнародна політика визначається не лише задекларованими принципами, а й реальним співвідношенням інтересів і сил. У прагненні досягти власних цілей держави можуть погоджуватися на ком* проміси, наслідки яких доведеться долати іншим. Для України ризик полягає в тому, що умови завершення війни можуть стати предметом ширших домовленостей, у яких наші інтереси поступляться іншим пріоритетам. Наскільки реальним є такий сценарій, показують останні рішення керманича Білого дому. 16 жовтня президент США відмовився від застосування низки санкцій і мит, пе* редбачених законом Грема, щодо Росії та Ірану. Цьому передувала домовленість Щоб відбулася Україна, наша влада – від районної до центральної – має пам’ятати, що все починається з молит* ви. Пророк Тарас: “Свою Україну лю* біть, Любіть її… Во время люте, В остат* ню, тяжкую минуту За неї Господа мо* літь”. Іван Франко: “Якби ти знав! Та се знання прадавнє Відчути треба, серцем зрозуміть. Що темне для ума, для серця ясне й явне… І іншим би тобі вказався світ. Ти б серцем ріс. Між бур життя й тривоги Була б несхитна, ясна путь твоя. Як той, що в бурю йшов, по гри* вах хвиль розлогих, Так ти б мовляв до всіх плачучих, скорбних, вбогих: “Не бійтеся! Се я!”. Іван Франко: “Якби ти знав, як много важить слово”. Так, мусимо стер* ти заповідь “бійтеся” і відновити ко* зацьку заповідь “не бійтеся”. Для того маємо молитву. Отче наш, дай нам сили і знання, мудрості Тебе зрозуміти і пізнати Твою правду і любов. Що ми є ми, і що ми пішли самі із себе, і маємо бути собою, і вийти на свою правду, свою історію, на самих себе, і самим до себе дорівняти* ся, і почути голос своєї душі, яку Ти, Боже, себе уклав у тіло. І тоді нам від* криється, що Бог – то є Україна, а Ук* раїна – то є Бог. Тоді відбудемося ми, і тоді відбудеться Україна. І тому бути, бо Україна – понад усе! про постачання російського дизель* ного пального. Вашингтон пояснює свої кроки національними інтересами та потребою стабілізувати енергетич* ний ринок, однак значення цього рі* шення виходить за межі його офіцій* ного обґрунтування: послаблення тиску на Москву відбувається попри те, що Кремль не демонструє готов* ності відмовитися від своїх стратегіч* них вимог. То чи не свідчить це про можливий перегляд американських пріоритетів, за якого українське пи* тання ризикує відійти на другий план? Пояснювати ці рішення суто внутріш* ньою політикою США було б надто прос* то. Є один аспект, на який, на мою думку, варто звернути увагу. Рішення Вашингто* на можуть бути пов’язані не лише з ба* жанням Трампа знизити ціни на енерго* носії чи продемонструвати дипломатич* ний результат, а й із тим, що війна з Іра* ном створила для США додаткові вій* ськові й дипломатичні проблеми. І Росія може спробувати цим скористатися. Кремль пропонує своє сприяння у врегу* люванні конфлікту, водночас з’являються повідомлення про підтримку Тегерана збоку Москви та Пекіна. Виникає законо* мірне запитання: чи не намагається Путін використати свою роль у близькосхідній кризі, щоб повернути собі простір для до* мовленостей із Вашингтоном, зокрема щодо України? Хоча прямих доказів кон* кретної угоди немає, проте в політиці важливі не формальні домовленості, а те, як держави використовують взаємоза* лежність криз. Для нашої держави це стратегічний ризик, який не можна ігно* рувати. Я не відкидаю того, що українське питання розглядатимуть у ширшому па* кеті американсько*російських домовле* ностей (схоже, це вже відбувається). Однак у цій геополітичній грі Вашин* гтон і Москва не єдині гравці, чиї інтере* си можуть вплинути на майбутнє Украї* ни. Є ще Китай, для якого затяжне про* тистояння Росії із Заходом створює влас* ні стратегічні можливості. Я вважаю, що головна вигода Пекіна полягає не в самій війні, а в тих змінах у міжнародному ба* лансі сил, які вона спричиняє. Росія, дедалі більше залежна від ки* тайського ринку, технологій і торгівлі, має менше можливостей проводити неза* лежну від Пекіна економічну політику. Це посилює переговорні позиції Китаю у від* носинах із Москвою. Водночас США та європейські держави змушені витрачати значні ресурси на підтримку України й зміцнення власної безпеки, а отже, роз* поділяти увагу між кількома стратегічни* ми напрямами. Для Пекіна це можливість посилювати власні позиції без прямого військового зіткнення із Заходом. Водно* час було б помилкою вважати, що Китай зацікавлений у будь*якому розвитку по* дій: надмірне ослаблення Росії, розши* рення війни чи серйозна дестабілізація світової економіки можуть суперечити його інтересам. Тому китайська політика, найімовірніше, визначається прагненням зберегти керованість ситуації, отримати економічні переваги, розширити власний вплив. Зокрема, Піднебесна уважно спосте* рігає за тим, як НАТО та його держави* члени реагують на війну: вивчає ефектив* ність західних систем озброєння, логісти* ку, темпи поповнення арсеналів і здат* ність союзників координувати свої дії. Для КНР – це можливість оцінити не тільки військовий потенціал Альянсу, а й готовність його членів до тривалого про* тистояння, залежність від промислових потужностей та стійкість політичної єд* ності. Сила НАТО визначається не тільки кількістю озброєнь, а й здатністю держав своєчасно їх виробляти, постачати та дія* ти узгоджено в умовах затяжної кризи. Важливо розуміти цю логіку й будува* цей показник становить 45%. Негативне ставлення в цих групах висловили 13% та 9% опитаних відповідно. Окремо учасникам дослідження пос* тавили запитання про можливу коаліцію, яка працювала б не заради розподілу по* сад, а для спільної відповідальності влади та опозиції за ключові рішення під час війни. У такому форматі підтримка ідеї суттєво зростає. Позитивне ставлення до створення такої коаліції висловили вже 66% опитаних українців. Лише 7% респондентів заявили про негативне ставлення до цієї пропозиції. Решта учасників опитування обрали ней* тральну відповідь або не змогли визначи* тися зі своєю позицією. Результати дослідження свідчать, що українці значно більше підтримують ідею політичної єдності, якщо вона передба* чає спільну відповідальність за рішення в умовах війни, а не розподіл владних по* сад. Із сайту медіа “Новий формат” ти політику щодо Пекіна на конкретних інтересах, а не на очікуванні доброї волі. Насамперед ідеться про посилення між* народного контролю за постачанням до Росії компонентів і технологій, які вико* ристовуються у військовому виробництві. Водночас залежність Москви від китай* ського ринку створює можливості для діа* логу з Пекіном щодо обмеження росій* ських воєнних спроможностей, тож Укра* їні необхідно координувати дії зі США, ЄС і Великою Британією, щоб узгодже* ний тиск на канали постачання не ніве* лювався розбіжностями між партнерами. Мета такої політики – не переконати Ки* тай відмовитися від власних інтересів, а зробити продовження російської агресії менш вигідним і більш витратним для РФ. Обмежені можливості безпосередньо* го впливу на Пекін підкреслюють, нас* кільки важливою для України є конфігу* рація відносин між іншими центрами си* ли. Такі сили, як Європейський Союз і Велика Британія, мають значну еконо* мічну вагу, впливають на міжнародну сан* кційну політику та відіграють важливу роль у формуванні європейської системи безпеки, але їхні інтереси й готовність брати на себе відповідальність не завжди збігатимуться, як і їхні підходи до відно* син із США. Саме тому європейський напрям не можна розглядати як автома* тичну противагу Вашингтону чи як гаран* тію підтримки за будь*яких обставин. Зрештою, значення кожного зовнішнього партнера визначатиметься як його ресур* сами та заявами, так і тим, наскільки збі* гатимуться інтереси з українськими. Утім, усвідомлення чужих інтересів саме по собі не дає відповіді на головне питання: яке місце Україна здатна посісти в новому балансі сил? Майбутнє нашої держави залежить не лише від рішень Ва* шингтона, Пекіна чи європейських сто* лиць, а й від того, наскільки ефективно вона використовує власні ресурси, вій* ськовий досвід і стратегічне значення. Саме тому варто говорити і про ризики зовнішнього тиску, і про конкретні мож* ливості, які дозволяють Україні впливати на рішення партнерів та захищати власні інтереси. Я переконаний в тому, що наша дер* жава має для цього значно більше можли* востей, ніж може здаватися: оборонно* промисловий комплекс, бойовий досвід і технологічні розробки мають стати осно* вою спільної оборонної системи з євро* пейськими партнерами. Географічне по* ложення, аграрний потенціал і торговель* ні маршрути створили можливості для глибшої економічної інтеграції з ЄС. Ці переваги необхідно перетворювати на конкретні результати: спільне виробниц* тво озброєнь, довгострокові безпекові зо* бов’язання, нові ринки для українських технологій і сильнішу економіку, здатну фінансувати власну оборону самостійно. Проте усі ці геополітичні розрахунки втрачають сенс, якщо країна сама послаб* лює себе корупцією, неефективним уп* равлінням і безвідповідальністю посадов* ців. Потрібен повний аудит державних органів, підприємств і наглядових рад, ліквідація зайвих структур, усунення дуб* лювання функцій та скорочення неефек* тивних посад. Паралельно: реальна ре* форма судової системи, невідворотна від* повідальність за корупцію та прозорі дер* жавні закупівлі. Держава, яка втрачає ре* сурси через корупцію та безвідповідаль* ність власних посадовців, сама обмежує свою здатність визначати власне майбут* нє. І доки ми не подолаємо ці проблеми, наше майбутнє значною мірою визнача* тимуть ті, від кого ми залежимо. Чи здатна Україна сама визначати своє майбутнє? Фукідідова теза залиша* ється актуальною, проте Україна вже до* вела, що не є пасивним об’єктом чужої волі. Наше завдання зробити так, щоб право визначати власне майбутнє було підкріплене не лише міжнародним пра* вом і політичними заявами, а й реальною здатністю захищати власний вибір.
Суспільство · “І тоді нам відкриється, що Бог – то є Україна, а Україна – то є Бог”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Щодо коаліції

Майже половина українців підтримує ідею створення коаліції національної єд* ності та Уряду національного порятунку. Про це свідчать результати опитування Київського міжнародного інституту соці* ології (КМІС). Згідно з дослідженням, 48% респон* дентів позитивно ставляться до такої іні* ціативи. Негативне ставлення висловили 11% опитаних. Решта учасників мають нейтральну позицію або не визначилися з відповіддю. Соціологи також проаналізували ре* зультати залежно від рівня довіри до пре* зидента України Володимира Зеленсько* го. За даними КМІС, ставлення до ство* рення коаліції майже не залежить від під* тримки глави держави. Серед тих, хто повністю довіряє Зеленському, позитив* но оцінюють таку ідею 47% респондентів. Серед тих, хто радше довіряє президенту,
Суспільство · “Допомагають знаходити сили у складні моменти й зберігати стійкість під час виконання бойових завдань”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

росія посилює атаки на Київ, поєднуючи нічні та денні удари з тиском на енергетичну й тран* спортну інфраструктуру столиці. За оцінкою The New York Times, москва намагається виснажити жителів міста, змусити частину людей виїхати та посилити тиск на Україну. The New York Times зазначає, що Київ не демонструє ознак готовності здатися, попри посилення російських атак. Вод* ночас місто продовжує жити під постійною загрозою нових ударів. Британський полковник Ге* міш де Бреттон-Гордон закликав країни НАТО розглянути ство* рення оборонної місії для захис* ту українського населення від російських ракетних і дронових атак. На його думку, це допомо* же зберегти критичну інфрас* труктуру без прямого вступу Альянсу у війну. Таку думку бри* танський полковник висловив у колонці для The Telegraph, по* рівнявши дії Росії з тактикою, яку вона застосовувала в Сирії. Трамп керується передусім власними інтересами, а не між* народними правилами та прин* ципами. Саме тому він може дослухатися до слів російського диктатора путіна, зокрема щодо припинення українських ударів по російських нафтопереробних заводах. Про це в ефірі Еспресо сказав голова правління Україн* ського кризового медіа*центру, Надзвичайний і Повноважний посол України Валерій Чалий. У Києві відбулася акція з ви* могою відставки міського голови Віталія Кличка, яка, за оцінкою колишнього віцепрем’єр*міністра України Павла Розенка, не зібрала очікуваної кількості учасників. Водночас на місце проведення мі* тингу прийшли й прихильники мера, які виступили проти його усунення з посади. Про це Розен* ко повідомив у Facebook. За його підрахунками, на акцію проти Кличка прийшло близько 100–150 людей, не враховуючи журналістів і правоохоронців. Колишній віцепрем’єр*мі* ністр розкритикував організацію акції та заявив, що, попри актив* не поширення закликів до про* тесту в інформаційному просто* рі, мітинг із вимогою відставки Кличка не отримав значної під* тримки. За його словами, питан* ня про те, хто має очолювати столицю, повинні вирішувати самі кияни під час виборів. “100–150 людей (інші – журна* лісти з правоохоронцями) не бу* дуть нам розповідати, як треба “негайно знести” обраного нами мера. Будуть вибори, без вас, “зальотних” гастролерів, розбе* ремося, хто буде у нас мером!” – цитує пана Розенка OBOZ.UA Сектор дослідження мілітар* Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ Кобзарсько*лірницька Пок* рова – це щорічний традиційний фестиваль та свято української кобзарської і лірницької тради* ції. Це відзначення Дня захисни* ків і захисниць України та Пок* рови Пресвятої Богородиці. Цьогорічна кобзарсько*лір* ницька Покрова в Києві відбула* ся в Національному центрі на* родної культури “Музей Івана Гончара”. Братчик Київського кобзар* ського цеху і модератор заходу Віталій Кобзар розповів про ді* яльність організації упродовж року. Кобзарі виступали в бага* тьох містах і селах України, зби*
Суспільство · “Допомагають знаходити сили у складні моменти й зберігати стійкість під час виконання бойових завдань”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Огляд медіа та соціальних мереж

ної історії Національного музею історії України у Другій світовій війні провів захід пам’яті Івана Трембовецького. Подію органі* зували за підтримки 238*го окре* мого батальйону спеціального призначення “Чорний сокіл”. На вшанування загиблого зібра* лися його рідні, побратими та друзі. Під час заходу командир роти Володимир Шевченко пере* дав музею бойовий гексакоптер Vampire, який виконував завдан* ня в Сумському районі. Він мі* нував шляхи висування ворога, уражав техніку й укриття оку* пантів, посилював оборонні за* городження. Під час чергової мі* сії Vampire підбив ворожий пере* хоплювач. Борт був втрачений. Тепер Vampire зайняв своє місце в експозиції Музею війни як символ стійкості, професіона* лізму й жертовності українських воїнів. Про це повідомляє медіа ПНК – Перший Незалежний Київ. Кількість українців, які вихо* дять на акції протесту в США, суттєво скоротилася порівняно з початком повномасштабного вторгнення Росії. Серед можли* вих причин – страх депортації, зайнятість на роботі та емоційне виснаження. Водночас україн* ська діаспора продовжує вплива* ти на американську політику че* рез контакти з Конгресом. Про це в програмі “Що далі?” в ефірі телеканалу “Еспресо” розповів активіст, співзасновник Re* birth.Ukraine у Нью*Йорку Все* волод Мирний. За його словами, українські організації у США продовжують проводити благо* дійні заходи, збирати кошти для Збройних Сил України та органі* зовувати акції протесту. Однак залученість українців до публіч* них заходів помітно знизилася. Керівник “Першого добро* вольчого мобільного госпіталю” Геннадій Друзенко повідомив про переведення до штурмової бри* гади “Рубіж”. Він припускає, що це може бути пов’язано з його критикою української влади. Про це повідомляє “Патріот Донбасу” з посиланням на Но* вини.LIVE. За словами Друзен* ка, про переведення він дізнався під час відпустки. Керівництво пояснило рішення наказом зго* ри, але не назвало конкретних причин. Медик стверджує, що сам не просив про переведення. Під час засідання тимчасової слідчої комісії Верховної Ради Друзенко розкритикував підхід до визначення цілей України у війні та наголосив на пріоритет* ності збереження держави. “Я критикував неефективні дії, зок* рема президента Зеленського. Я вже третій рік кажу, що нашою метою має бути виживання Ук* раїни, а не руйнування росії”, – заявив він. У Києво*Печерській лаврі в межах проєкту “Військова ікона” освятили та передали підрозді* лам Збройних Сил України три святі образи, повідомили в Сухо* путних військах ЗСУ, передає Хронікерс. Три святі образи – Покрови Пресвятої Богородиці, святителя Миколая Чудотворця та святого Георгія Побідоносця – написали українські іконописці. У межах проєкту “Військова іко* на” власні духовні символи вже отримали близько двадцяти під* розділів Сил оборони України. “Для віруючих воїнів такі ікони є символами духовної підтримки та надії. Вони допомагають зна* ходити сили у складні моменти й зберігати стійкість під час вико* нання бойових завдань”, – йдеться у дописі. 15 жовтня в кінотеатрі Filmhuis Den Haag у Гаазі відбув* ся показ документального філь* му “Докази”, що розповідає про реалії російської окупації Ізюма на Харківщині та систематичний характер злочинів, вчинених ро* сійськими військовими проти українців. Фільм створила укра* їнська журналістка Вероніка Марченко у співпраці з Харків* ською обласною прокуратурою за підтримки проєкту GIDNA благодійного фонду Future for Ukraine та організації Project Ex* pedite Justice. Стрічка містить свідчення людей, які пережили російську окупацію, та докумен* тальні матеріали, що розкрива* ють масштаби злочинів і їхні нас* лідки для мешканців Ізюма. Про це повідомляє видання “Думка”. Національне антикорупційне бюро та Спеціалізована антико* рупційна прокуратура заверши* ли досудове розслідування щодо колишньої віцепрем’єр*мініс* терки та міністерки юстиції Оль* ги Стефанішиної. Її підозрюють у незаконному збагаченні на по* над 13,9 млн грн та недостовір* ному декларуванні. Про завер* шення розслідування 16 жовтня повідомила пресслужба НАБУ. Матеріали кримінального про* вадження відкрили стороні за* хисту для ознайомлення. У Білій Церкві на Київщині правоохоронці викрили обста* вини, за яких продовольчі това* ри, призначені для резерву, мог* ли бути пошкоджені гризунами. Попередня вартість зіпсованої продукції становить майже 7 млн гривень. У межах розслідування поліція провела обшуки на скла* дах трьох підприємств, які могли бути пов’язані зі зберіганням та обліком запасів, повідомляє ме* діа “Життя Києва”. У Києві на скляному мосту відкрили фотовиставку “Облич* чя звитяги”, присвячену вій* ськовослужбовцям Збройних Сил України. Як передає Укрін* форм, про це повідомляє КМДА. Експозицію створив Департа* мент суспільних комунікацій КМДА у співпраці з Головним управлінням комунікації ЗСУ. У центрі виставки – живі кадри бойової роботи, виконання зав* дань і буденність військової служби. За кожною світлиною стоїть людська історія: справжні емоції, випробування, взаємна підтримка та сила духу тих, хто боронить Україну. Авторами ро* біт стали військовослужбовці та професійні фотографи ЗСУ Олексій Бобовніков, Руслан Ка* нюка та Віталій Сокур. За даними аналітичної ста* тистики платформи ЛУН, в Уж* городі зафіксовано стрімке зрос* тання ставок на оренду житла, які за останні місяці злетіли на 82%. У результаті Закарпатський обласний центр стабільно утри* мує першість у загальнонаціо* нальному рейтингу, а середні розцінки тут уже більш ніж удві* чі перевищують показники сто* лиці. За актуальними даними, середня вартість оренди одно* кімнатної квартири в Ужгороді сягає орієнтовно 800 доларів США (близько 36 тисяч гри* вень), тоді як у Києві аналогічне житло коштує в середньому 360 доларів США (близько 16–17 ти* сяч гривень). Через це Київ пе* ремістився аж на восьме місце серед українських міст за рівнем орендних цін, повідомляє медіа UA.NEWS. Фонди Рожищенського істо* рико*краєзнавчого музею по* повнилися новим експонатом – копією посмертної маски про* відника Організації українських націоналістів Степана Бандери. Урочистий захід з цієї нагоди відбувся у роковини загибелі по* літичного діяча, 15 жовтня. Про це повідомили на сайті Рожи* щенської міськради, передає Ра* йон.Рожище. 16 жовтня у Кривому Розі відкрили пересувну виставку “Острозька реліквія”, присвяче* ну одній із найважливіших пам’яток українського книгод* рукування – Острозькій Біблії 1581 року. Відвідувачі зможуть дізнатися, як створювали книги кілька століть тому, побачити іс* торичні матеріали та власноруч спробувати друкувати на ре* конструкції старовинного вер* стата. Про це повідомляє “Пер* ший Криворізький” з відкриття виставки. У музеї “Будинок митропо* лита” Національного заповідни* ка “Софія Київська” відкрили мистецький проєкт “Дерево життя: традиції і сучасність”. На виставці представлені роботи українських митців та інсталяції з позивними українських вій* ськовослужбовців. Про це пові* домляє ZN.UA. На 80*му році життя померла народна артистка України Ольга Осіїк. Понад пів століття вона присвятила сцені Волинського академічного обласного музич* но*драматичного театру імені Тараса Шевченка. Про втрату повідомили на фейсбук*сторінці театру. Підготував Ігор ЗОЦ Юрченка він власноруч вигото* вив кобзу. Кобзар Юрченко го* ворить: “Якщо людина сама ви* готовила кобзу чи бандуру, то во* на гратиме на ній”. Так його вчив перший панотець Кобзар* ського цеху Микола Будник. На свято прибув Юрій Фе* динський, кобзар із україно*аме* риканської родини, який переї* хав в Україну із США й заснував Полтавський кобзарський цех. Народний артист України, братчик Київського кобзарсько* го цеху Тарас Компаніченко, який перебуває в лавах ЗСУ, за* пізнився на концерт. Але на про* хання шанувальників його мис* тецтва виступив із невеликим сольним концертом.
Суспільство · “Допомагають знаходити сили у складні моменти й зберігати стійкість під час виконання бойових завдань”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Кобзарсько-лірницька Покрова в Музеї Івана Гончара

рали гроші для ЗСУ. В Музеї Івана Гончара висту* пили панотець Київського коб* зарського цеху, кандидат істо* ричних наук Микола Товкайло, Ждан Безвербний, Сергій Вол* ченко, Едуард Драч, Віталій Кобзар, Дмитро Радченко, а та* кож Тарас Дороцький зі Львів* ського кобзарського цеху. Микола Товкайло подякував директору музею Петру Гончару за виставку “Іванів Ковчег”. В інтер’єрі цієї виставки відбулася кобзарсько*лірницька Покрова. Братчик Київського кобзар* ського цеху Василь Жованик, який служить у війську, приїхав із Дніпра і, зокрема, виконав пісню про Конотопську перемо* гу козаків над москалями у 1659 році. Прозвучали духовні пісні, про козацькі звитяги, соціально* побутові та інші. Уперше на такому великому святі виступив лірник Євген Дмитриченко, який нещодавно приєднався до Київського коб* зарського цеху. Кобзарське мистецтво при* ваблює молодь. Власноруч виго* товив кобзу Святослав Сиротюк, батько якого, свободівець Юрій Сиротюк захищає Україну в ла* вах ЗСУ. Святослав опановує фах археолога в Києво*Моги* лянській академії, але захоплю* ється і кобзарським мистецтвом. Під керівництвом кобзаря Юрка
Гість “СП” · “Мистецтво лікування є вершиною гуманітарної діяльності людини”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Обдарований талантом син Шевченківського краю

Петро ЧЕРНЕГА, професор УДУ імені Михайла Драгоманова “Мистецтво лікування є вер* шиною гуманітарної діяльності людини, воно несе місію творіння, добра та захисту життя хворого, це квінтесенція духовності, а також і величезна відповідальність, яку неможливо переоцінити”. Таку оцінку працівникам системи охорони здоров’я дав наш герой – всесвітньо відомий український вчений*хірург, поет, публіцист, художник, просвітя* нин, безмежно обдарована осо* бистість, громадський діяч, який визначив основною ідеєю й ме* тою своєї діяльності захист та збереження здоров’я і життя лю* дини, аналізу техногенних, еко* логічних, демографічних та сус* пільних криз, що загрожують людській цивілізації. Анатолій Радзіховський на* родився в багатодітній сім’ї офі* цера червоної армії, учасника Другої світової війни Павла Олександровича і вчительки Ка* терини Кирилівни Дунаєнко в містечку Тальне на Черкащині. Після повернення батька з фронту сім’я переїхала до міс* течка Поліське, що на півночі Київщини, де трудилися батьки і виростали чотири сини. Джерела витоків своїх досяг* нень він вбачає у родинному ви* хованні дітей “впливу мужнього батька, лагідної мудрої матері”, які привили їм любов до праці, поважне ставлення до людей, формували основи світогляду, духовності, здорової моралі, лю* бові до рідної землі, мови, й особливе ставлення до націо* нальних традицій і української культури. “А ще найбільшим на* шим духовним наставником, згадує Анатолій Павлович, був великий земляк Тарас Шевчен* ко, багато творів якого ми з бра* тами знали напам’ять...”. Навчаючись у Поліській се* редній школі, юний Анатолій під час шкільних канікул працює на торфопідприємстві, де трудився і його батько, а після 8*го класу навчається у Мироцькому зоове* теринарному технікумі Бородян* ського району та одночасно – у вечірній середній школі на Київ* щині. Навчання завершив у 1961 році і був направлений на роботу зоотехніком у Сумську область. У 60*ті роки “хрущовської відлиги” і брежнєвського “пері* оду застою” служить на Північ* ному, а згодом Балтійському вій* ськово*морських флотах, навча* ється у Ленінградській військо* во*медичній академії та в Київ* ському медінституті імені акаде* міка О. О. Богомольця. Навчан* ня завершив у 1970 р., отримав* ши диплом лікаря хірурга. У процесі навчання він, як націо* нально свідомий українець, при* діляв значну увагу вивченню іс* торії медицини України, діяль* ності видатних наших вчених*лі* карів, їхньої благородної праці з захисту й збереження здоров’я та життя людей. На успішне нав* чання надихали видатні успіхи в медичній науці та практиці Юлія Шимановського, зокрема його наукові праці “Оперативна хі* рургія” (1864 р.) та “Операції на поверхні людського тіла” (1865 р.), Петра Перемежка – видат* ного гістолога, гістофізіолога, ембріолога, який незалежно від В. Флеммінга і В. Шляйхера зро* бив відкриття мітозу – процесу поділу клітин, основи віднов* лення тканин та підтримки жит* тєдіяльності всього організму, Миколи Волковича – вченого лікаря, який був біля джерел нейрохірургії і грудної хірургії, Миколи Скліфосовського – ви* датного хірурга, вченого осново* положника абдомінальної хірур* гії та запровадження антисепти* ки у практику. У 1970–1973 рр. А. Радзіхов* ський працює лікарем*хірургом у Димері на Київщині й водно* час вдосконалює знання в інтер* натурі на кафедрі факультетської хірургії Київського медичного інституту ім. О. О. Богомольця. З 1974 р. розпочинає медичний вишкіл у Київському НДІ клі* нічної та експериментальної хі* рургії під керівництвом відомого хірурга академіка О. Шалімова, де стане провідним лікарем в ап* робації всіх нових досліджень у галузі медицини. Там він пройде шлях від молодшого наукового співробітника до завідувача від* ділення хірургії печінки й під* шлункової залози, захистить у 1979 р. кандидатську, а 1986 р. – докторську дисертації. За ваго* мий особистий внесок у розви* ток біліарної хірургії, відображе* ний у наукових працях, А. Радзі* ховський у 1986 р. був удостоє* ний Державної премії України в галузі науки і техніки. Грошову винагороду за неї він перераху* вав до фонду ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Його монографія з питань ліку* вання нориць підшлункової за* лози з авторськими ілюстрація* ми стала першою у світовій практиці фундаментальною ро* ботою присвяченою назології. У 1987 р. на міжнародній виставці книги у москві була удостоєна золотої медалі. У 1989 р. Анатолій Павлович очолить кафедру загальної та не* відкладної хірургії Київського інституту вдосконалення лікарів (нині – Національний універси* тет охорони здоров’я імені П. Л. Шупика), де впродовж 27 років, керуючись девізом із древнього манускрипту, що “хірургія – найперша і найкраща з усіх ме* дичних наук, дорогоцінний вит* вір небес і джерело слави”, про* довжить вивчення та викорис* тання мудрості відомих у світі вчених лікарів, зокрема вихідців з України Іллі Буяльського, Іллі Мечникова, Валентина Войно* Ясенецького, Івана Іщенка, Ми* хайла Коломійченка. Радзіховський як один із най* талановитіших спеціалістів у га* лузі хірургічної гастроентерології і керівник кафедри та хірургічної клініки НМАПО імені П. Л. Шу* пика розробить низку оригіналь* них, високоефективних методик хірургічного лікування печінки, жовчовивідних шляхів та під* шлункової залози, використання яких у клінічній практиці сприя* тиме зменшенню втричі післяо* пераційних ускладнень та леталь* ності. Він досягне особливих ре* зультатів у хірургічному лікуванні раку, нориць підшлункової зало* зи, кишкової непрохідності, гос* трого панкреатиту, що буде гідно оцінено вітчизняною та світовою медичною громадськістю. У 1992 р. Анатолій Радзіхов* ський отримує почесне звання професора, а в 1996 р. “Заслуже* ного діяча науки і техніки Украї* ни”. Досягнення вченого*хірур* га опубліковані у 560 його пра* цях, зокрема у 48 монографіях, 53 авторських свідоцтвах і патен* тах та всесвітньо відомих дво* Дмитро Ломачук і Анатолій Радзіховський у “Просвіті” ставлені на 27 персональних за* кордонних та вітчизняних вис* тавках. У 1993 р. йому було присвоє* но почесне звання “Заслужений художник України”. Головну ідею образотворчої й літератур* ної творчості він висловив у пое* зії: “Пишу для тих – хвалу їм воз* даю, Хто біль чужий сприйма, не* мов біду свою, Хто жертвує со* бою, щоб другому Жилось не в пек* лі, а в Раю!”. Любов до України, громадян* ську позицію, вболівання за до* лю українства і людства автор проявляє в науково*популярних та публіцистичних творах “Людство проти людини”, “Да* рую щастя жити”, “Людина і Всесвіт: минуле, сучасне, май* бутнє” та ін. У них ми спостері* гаємо глибокі знання історії сво* єї нації, її етнічного та духовного коріння і трагічної долі впро* довж багатьох віків. Його аналіз питань життя та смерті, долі лю* дини, її відповідальності за май* бутнє співзвучні з ідеями, наста* новами та застереженнями зна* менитого земляка доктора меди* цини та екологічної економіки, економіста, соціолога, політоло* га, філософа, засновника укра* їнської соціальної етногігієни Сергія Подолинського, який розвивав природничо*наукові засади медицини та соціальної філософії, інтегрував наукові знання з гуманістичними ідеала* ми служіння народові. Академік Радзіховський, вболіваючи за долю нації і людс* тва у праці “Людина і атомна ера”, аналізуючи передумови, причини та наслідки ядерного вибуху на Чорнобильській атом* ній станції в 1986 р. об’єктивно обґрунтовує загрозу людству й українцям від атомної енергети* ки і зброї. Адже на станції вироб* ляли збагачений плутоній для атомних бомб, московська влада планувала побудувати ще понад 40 реакторів на землях України. Чи не був це план чергового ма* сового геноциду нації, ліквідації Української держави і як наслі* док відродження російської ім* перії, чого прагне сьогодні фа* шистський режим Московії у за* гарбницькій війні? Чорнобильський реактор покрив радіацією лише в Україні понад 200 тис. кв. км землі із 603 тис. кв. км усієї території. Що* найменше 600 тис. ліквідаторів катастрофи передчасно пішли з життя, а постраждали від її впли* ву 5 млн людей, забруднено 2218 сіл і міст із населенням 2,4 млн томних “Атласах операцій на ор* ганах травлення” (1979 р., 2005 р.), до яких увійшли виконані ним близько 4000 ілюстрацій хі* рургічних операцій, які стали настільними книгами хірургів України та багатьох країн світу. Перший Атлас було відзначено в 1980 р. срібною медаллю Міжна* родної книжкової виставки в Лейпцигу, а другий був номіно* ваний “Кращою книгою Украї* ни” в 2006 році. Відомий пись* менник, перекладач, народний артист України Григорій Булах, оцінюючи внесок А. Радзіхов* ського в розвиток медицини, об* разно назвав Атлас “Біблією хі* рургам світу”. За понад 50 років хірургічної діяльності Радзіховський осо* бисто виконав більше 25 тис. операцій – без жодного усклад* нення, створив школу сучасної хірургії, здійснив успішне науко* ве керівництво в підготовці 13 кандидатських та 5 докторських дисертацій і трьох поколінь хі* рургів в Україні та за її межами. Головний патологоанатом Украї* ни, доктор медичних наук, про* фесор П. Черв’як, оцінюючи працю А. Радзіховського, ствер* джував, що жодного разу не спостерігав післяопераційних ускладнень, навіть після багато* годинних хірургічних втручань на підшлункових залозах, їх просто не було. Анатолій Павлович самотуж* ки, без будь*яких привілеїв і сприянь, творив власну біогра* фію – біографію самородка, ве* ликого українця, завдяки напо* легливості в досягненні постав* леної мети, винятковій працез* датності і багатогранності талан* ту. Результати його самовідданої успішної праці висвітлювалися на Всесвітніх хірургічних кон* гресах в Італії (1996 р.), Бельгії (1998 р.), Відні (2008 р.), США (2010 р.) й інших країнах, де от* римали високу оцінку спеціаліс* тів. Упродовж 10*ти років А. Рад* зіховський був віцепрезидентом Міжнародної медичної організа* ції INTERMED, а також членом Генеральної колегії Міжнарод* ного антикримінального та ан* титерористичного комітету. Він людина глибоко патріотична, самовіддана, доброзичлива, свідчення тому – художня та публіцистична творчість. Його унікальність у поєднанні розма* їття талантів. Він автор понад 350 живописних та графічних творів, більше 4,5 тис. ілюстра* цій до 38 наукових медичних ви* дань, багато з яких були пред* осіб. Після катастрофи обезлюд* нились понад 90 населених пун* ктів. Автор, посилаючись на вчення В. Вернадського про но* осферу, переконаний, що людс* тво в сучасному світі, поглинуто* му ідеєю збагачення й амораль* ності можуть чекати ще більш криваві та катастрофічні наслід* ки, “якщо природні сили не бу* дуть обмежені силою людського духу та досконалішою суспіль* ною організацією”. Його духовний світ форму* вався в родині вимогливого батька і мами – “жінки талано* витої, відважної, яка малювала, писала вірші, грала на сцені й чудово співала в дуеті з татом”. Що передалося й нашому герою. Передалося, без сумніву: його духовний світ гармонійний, отож поетичні твори – глибоко ліричні, милозвучні, як рідна мова та українська душа, напов* нені милосердям, співпережи* ванням, любов’ю до України. Його поезія шляхетна, прониза* на жагою справедливості, від* родження історичної пам’яті, зокрема боротьби нації за від* родження державності, болем від геноциду московським кому* ністичним, а сьогодні путін* ським фашистським режимом. У його творах, стверджував неза* бутній Б. Олійник, “ви відчуває* те вогонь Шевченківського сло* ва”. Він здійснює значну прос* вітницьку роботу і як член Го* ловного правління ВУТ “Прос* віта” імені Тараса Шевченка. За видатну наукову та літературно* публіцистичну творчість його нагороджено орденом “Нестор* Літописець” та медаллю “Будів* ничий України”. Унікальне поєднання в особі славного українця А. Радзіхов* ського багатьох талантів та тита* нічної працездатності й сумлін* ності дали йому можливість до* сягти найвищих результатів у на* уковій і практичній медичній, педагогічній роботі, образотвор* чому мистецтві, літературі, гро* мадській та міжнародній діяль* ності. Його трудовий подвиг зад* ля захисту та збереження здо* ров’я та життя українського на* роду і людства, торжества добра і краси високо оцінений Украї* ною та за кордоном. Він наго* роджений понад 20 орденами, іншими відзнаками державних органів, громадських та релігій* них організацій України і країн Європи, а також обраний чле* ном творчих національних спі* лок: письменників, художників, журналістів і національних ака* демій педагогічних наук і мис* тецтв України. Всесвітнє визнання досяг* нень академіка А. Радзіховсько* го в різних галузях культури вик* ликають не лише захоплення, а є прикладом служіння своєму на* роду і всьому людству. Сьогодні, коли український народ понад 12 років воює з московськими загарбниками, втрачаючи кра* щих синів і дочок, досягнення вченого в науковій та практич* ній хірургії допомагають ліку* ванню поранених й поверненню їх до ЗСУ чи до мирного життя. Вагомий внесок Анатолія Радзіховського у створення Ук* раїнської військово*медичної академії та розбудову вітчизня* ної школи військових хірургів. Вище обґрунтоване дає підстави клопотати перед Президентом України про присвоєння акаде* міку А. Радзіховському звання “Герой України”.
Пошта “СП” · “Це історія про те, як українська культурна організація перетворилася на один із осередків громадянського спротиву”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

говорити українською та зберіга* ти українську ідентичність там, де за це можна було потрапити до підвалу. Серед тих, хто зазнав переслідувань, були й просвітя* ни. Сам Семистяга розповідав про арешти активістів “Просві* ти”, зокрема Олександри Шев* ченко, Костянтина Філімонен* ка, Івана Захарченка та Андрія Поповича. 2022 – до сьогодні Після повномасштабного вторгнення росії більша частина Луганщини опинилася під оку* пацією. Але український спро* тив не припинився. Він продов* жується у війську, русі опору, ін* формаційному просторі, громад* ській діяльності, збереженні ук* раїнської культури та пам’яті про свій край. Від Кияшка до Семистяги Українське підпілля Луган* щини постійно знаходило відпо* віді на виклики часу. Змінювали* ся покоління. Змінювалися ме* тоди боротьби. Змінювалися іс* торичні обставини. Але знову ізнову знаходилися люди, які не погоджувалися вважати чужу владу над українською землею остаточною. Повстанці 1917–1921 років. Підпільники 1920*х. Українські націоналісти 1940*х. Дисиденти й шістдесятники. Просвітяни незалежної України. Український спротив 2014 року. Рух опору після 2022*го. І серед них – Володимир Се* мистяга, історик і багаторічний очільник Луганської “Просві* ти”, людина, яка після 55 днів полону повернулася до роботи задля України. Його історія по* казує: український спротив Лу* ганщини – це не лише зброя. Це також книга, українське слово, прапор, листівка, лекція, допо* мога військовому, збережена пам’ять і відмова зректися сво* го. Саме тому історію Луганщи* ни потрібно розповідати не ли* ше через історію окупацій. Її потрібно розповідати через лю* дей, які в різні часи зберігали ук* раїнську Луганщину. Пам’ятаємо. Досліджуємо. Зберігаємо. Повертаємо україн* ську історію Луганщини. ратурних читань Євген Олексі* йович Шаповалов (голова прав* ління громадської організації “Товариство Олекси Тихого”), Володимир Борисович Березін (голова екологічної громадської організації “Бахмат”), школярі та педагоги ділилися враження* ми, міркували над спадщиною Олекси Тихого та Ярослава Гом* зи. Захід завершився хвилиною тиші в пам’ять про всіх, хто від* дав життя і платив свободою за право бути українцями на своїй землі. “Ми мали розбудити До* неччину, показати людям, що цей край завжди був і є україн* ським. Синьо*жовтий прапор у Донецьку в 1989 році – це був наш спільний прорив через страх” (з тез виступів та спогадів про мітинг на День Злуки 22 січ* ня 1989 року, де Гомза піднімав український прапор). До зустрічі на наступних – уже четвертих – Гомзівських чи* таннях!
Пошта “СП” · “Це історія про те, як українська культурна організація перетворилася на один із осередків громадянського спротиву”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Українське підпілля Луганщини Традиція спротиву, яка не переривалася

Луганщину часто намагалися представити як край, де український рух нібито був чужим або випадковим явищем. Історичні джерела свідчать про інше. У різні історичні періоди на території сучасної Луганщини діяли українські повстанські, підпільні, національно-культурні та дисидентські середовища. Форми боротьби змінювалися, але прагнення до української державності, свободи та збереження власної ідентичності не зникало. Ігор КЛОПЧЕНКО, голова Луганського обласного осередку ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка 1917–1921: перші визвольні змагання Після падіння Російської ім* перії Луганщина опинилася в епіцентрі складних військово* політичних подій. На території краю діяли українські військові формування, Вільне козацтво та різноманітні повстанські загони. На Старобільщині сформувався потужний селянський повстан* ський рух. Особливо цікавий маловідо* мий епізод: підпільна організа* ція Володимира Кияшка, яка влітку 1921 року діяла на Луган* щині та була пов’язана з П’ятою повстанською групою Парти* зансько*повстанського штабу при Головній команді військ УНР. Її мережа охоплювала Кре* мінну, Попасну, Сватове, Лиси* чанськ та навколишні села. Ме* тою було відновлення незалеж* ності України та боротьба проти більшовицької влади. 1920–1930-ті: спротив більшовицькому режиму Після встановлення радян* ської влади відкритий україн* ський політичний рух був фак* тично знищений. Але опір не припинився одразу. На Старо* більщині повстанський рух про* ти більшовицької влади тривав у 1920*х роках, а окремі форми спротиву зберігалися й пізніше. Цей період важливий для ро* зуміння історії Луганщини: ра* дянська влада встановлювалася Ангеліна КОБЕЦЬ, вчителька української мови та літератури, с. Очеретине Донецької області “Найбільший страх системи – це коли людина перестає боя* тися говорити правду вголос”. Саме ці слова відомого дисиден* та, педагога та публіциста із се* лища Очеретине Покровського району Донецької області Яро* слава Гомзи стали лейтмотивом Третіх Гомзівських літературних читань, які нещодавно об’єдна* тут не як безконфліктний про* цес, а супроводжувалася зброй* ним та селянським опором. 1940-ві: ОУН на Луганщині У роки Другої світової війни український націоналістичний рух поширив свою діяльність і на Донбас. На Луганщині діяли під* пільні групи ОУН. За даними “Енциклопедії сучасної Украї* ни”, на території області під час німецької окупації діяли числен* ні підпільні групи, а обласний осередок ОУН(б) організовував боротьбу проти нацистського та більшовицького режимів. Після повернення радян* ської влади почалися арешти, допити, розстріли та тривала бо* ротьба органів держбезпеки з ук* раїнським підпіллям. 1960–1980-ті: підпілля без зброї Після розгрому збройного підпілля опір українській руси* фікації та радянській системі на* був інших форм. Самвидав. Ук* раїнська культура. Заборонена література. Правозахисна діяль* ність. Збереження історичної пам’яті. Одним із найяскравіших представників цього покоління був Іван Світличний – уродже* нець Старобільщини, провідний діяч українського національно* демократичного руху 1960–1970* х років. Іншим відомим уродженцем Луганщини є поет Василь Голо* бородько, чиї твори через укра* їнську культурну позицію трива* лий час не друкувалися в УРСР. Це було вже інше підпілля – підпілля слова, пам’яті та укра* їнської культури. 1990-ті – 2013: “Просвіта” як відкритий український рух З проголошенням незалеж* ності України український рух на Луганщині отримав можли* вість діяти відкрито. Особливе місце в цьому процесі посіла Лу* ганська “Просвіта”. А одним із ключових діячів українського культурного життя області став історик, викладач і громадський діяч Володимир Федорович Се* мистяга. З 1998 року він очолю* вав Луганське обласне об’єднан* ня Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шев* ченка. Протягом десятиліть ор* ганізація займалася українською мовою, культурою, освітою та іс* торичною пам’яттю в регіоні. А після початку російської агресії 2014 року “Просвіта” фактично опинилася на перед* ньому краї українського грома* дянського спротиву. 2014: Володимир Семистяга – “Просвіта” на лінії вогню Навесні 2014 року луганські просвітяни не залишилися осто* ронь подій. За словами самого Володимира Семистяги, у берез* ні вони започаткували волонтер* ський рух: збирали кошти, про* дукти, пальне та спорядження для українських військових і особисто доставляли допомогу на позиції. У червні, за його свід* ченнями, просвітяни проводили інформаційну роботу, поширю* вали листівки, встановлювали українські прапори. 4 червня 2014 року Семистяга представляв результати соціоло* гічного дослідження, згідно з яким, за оприлюдненими ним даними, 70% опитаних мешкан* ців Луганської області не підтри* мували створення так званої “ЛНР” і хотіли залишатися в Ук* раїні. Після цього, за його слова* ми, переслідування українських активістів посилилися. 23 чер* вня 2014 року Володимира Се* мистягу викрали бойовики угру* повання “ЛНР”. Почалися 55 днів полону. За свідченнями та його влас* ними розповідями, він утриму* вався у підвалах окупаційних структур, зазнавав допитів і тор* тур. Українські ЗМІ навіть пові* домляли про його можливу заги* бель. Окремі джерела інформу* вали, що під час полону Семис* тягу намагалися схилити до спів* праці та використання його нау* кового авторитету для пропаган* ди. Після відмови, за оприлюд* неними свідченнями, його виве* ли на демонстративний розстріл, але він залишився живим. Після 55 днів полону Семис* тяга зміг вибратися на підкон* трольну Україні територію. А “Просвіта” не припинила існу* вання. Володимир Семистяга про* довжив працювати для Луган* щини: виступав перед військо* вими, проводив просвітницьку роботу, підтримував українську ідентичність мешканців приф* ронтових територій. За даними “Голосу України”, у наступні ро* ки він сотні разів виїжджав уз* довж лінії розмежування, пра* цюючи з військовими та цивіль* ним населенням. Тому історія Володимира Се* мистяги – це не лише історія особистого полону. Це історія про те, як українська культурна організація в умовах окупації пе* ретворилася на один із осередків громадянського спротиву. 2014–2021: підпільний опір Окупація частини Луганщи* ни породила нову форму україн* ського підпілля. Одних людей затримували за українські пра* пори, інших – за допомогу укра* їнським військовим. Хтось пере* давав інформацію. Хтось поши* рював українські газети та лис* тівки. Хтось просто продовжував
Пошта “СП” · “Це історія про те, як українська культурна організація перетворилася на один із осередків громадянського спротиву”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Слово, що руйнувало стіни системи

ли учнівські та педагогічні ко* лективи нашої громади. Цьогорічна зустріч була присвячена правозахисній ді* яльності нашого земляка та істо* рії створення першого україн* ського самвидавного журналу Донеччини “Каяла”. Учні та вчителі зібралися, щоб віддати шану земляку, чиє життя стало справжнім уроком мужності, громадянської гідності та не* зламності. Народився Ярослав Гомза в 1927 році на Львівщині, прой* шов крізь пекло примусових праць остарбайтером у Німеччи* ні та 10 років радянських таборів як політв’язень. Доля привела його на Донеччину, у селище Очеретине, де працював учите* лем української та німецької мов. Саме тут у часи перебудови Гомза разом із побратимами роз* почав активну боротьбу за вільну пресу та відновлення історичної правди. Зі спогадів дисидента присутні дізналися про постій* ний нагляд, обшуки та погрози збоку КДБ: “Весь час після звіль* нення перебував під пильним наглядом КГБ – до 1972 року та* ємно, а від 1972 – відкрито. А це постійні виклики, попереджен* ня, погрози, шантаж членів ро* дини, обшуки і т. д. і т. п. аж до 1990 року”. (Із книжки: Ярослав Гомза. Статті, спогади, вірші. Видавництво “Гайдамака”, Оче* ретяне, 2002 р). До заходу долучилися п’ять шкіл громади, і кожна готувала дослідження за окремою темою. Желаннівський НВК розповів про установчі збори Донецької філії УГС 22 квітня 1989 року, ві* домі як “11 сміливців”. Орлів* ський НВК представив історію створення журналу “Каяла”. Новоселівський Перший НВК познайомив слухачів з рубрика* ми видання, серед яких “Рідне Слово”, “Чорний біль України” та “Не вмирає душа наша”. Но* вобахмутівська філія розповіла про Олексу Тихого, якого нази* вають совістю Донеччини. Адже він говорив про наш край: “До* неччина – це не лише вугілля, сталь і заводи. Це земля козаць* ких зимівників, земля, яка вико* хала багатьох видатних діячів ук* раїнської культури. І забувати про таке – злочин перед майбут* нім”. Учні Верхньоторецького НВК досліджували правозахис* ний рух сьогодення. Окремою частиною програ* ми став “Самвидав сьогоден* ня”, започаткований минулого року. Діти написали “Лист у 1990*й”, звернений до Олекси Тихого та Ярослава Гомзи. Після кожного виступу відбувалося жваве обговорення. Гості літе*
Молода країна · “Боротьба за незалежність є також боротьбою за ідентичність і національне “я”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

жетнічних викликах, а також культурній дипломатії УНР. За* вершальна частина охоплює еміграцію, діяльність в екзилі, загибель у Парижі та формуван* ня історичної пам’яті: від росій* ських совєтських міфів до вша* нування як символу боротьби за незалежну Україну. Над виставкою працювали Леся Бондарук, Сергій Бутко, Олена Охрімчук, Тіна Пересунь* ко, Владислав Пилипенко, Кос* тянтин Положай, Олег Пустов* гар, Олексій Серветнік, Марія Тахтаулова, Володимир Тиліщак. Наукові консультанти: Олек* сандр Алфьоров, Олександр Ку* черук, Віталій Скальський, Іван Стичинський. Літературне реда* гування: Світлана Скляр. Ди* зайн: Вікторія Лузан. Викорис* тано ілюстративний матеріал Державної наукової архівної біб* ліотеки, м. Київ; інтернет*ви* дання “Історична правда”; му* зею Шереметьєвих, Енциклопе* дії Сучасної України, сайту “Но* винарня”, інтернет*бібліотеки Diasporiana, сайту журналу “Ло* кальна історія”, Полтавського обласного краєзнавчого музею імені Василя Кричевського, Державного архіву Полтавської області, Музею Української ре* волюції 1917–1921 років, Націо* нального музею історії України, Центрального державного архіву вищих органів влади та управ* ління України, сайту УІНП, Ме* діа*архіву Музею Вінниці, осо* бистих архівів Олега Пустовгара, Ярослава Тинченка, Віталія Ляс* ки, Олександра Кучерука, Геор* гія Лук’янчука, 152*ї окремої єгерської бригади імені Симона Петлюри та відкритих джерел. За матеріалами сайту Полтавського обласного центру національно-патріотичного виховання, туризму і краєзнавства учнівської молоді Полтавської обласної ради та інтернет-видань Я тоді вирішив сфотографу* вати Ірину зі “Словом Просві* ти” в руках. Так би мовити, за* фіксувати для історії момент, коли ми, мешканці різних регі* онів України, швидко налашту* валися на одну хвилю. Згадав я про це фото фактично через рік, коли студенти, вийшовши на протести, показали, що ми можемо не тільки зібратися на черговий Майдан, але й проя* вити завидну наполегливість. Рівно через рік зустрівся і з уродженкою Сумщини, а тепер мешканкою Надросся, перу* каркою Іриною Грицай. Вона також щиро сподівається, що мобілізація мас, зокрема сту* дентської молоді, призведе до змін на краще, наблизить закін* чення війни. Сергій ЛАЩЕНКО
Молода країна · “Боротьба за незалежність є також боротьбою за ідентичність і національне “я”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

“Петлюрівський вишкіл” На Полтавщині відновлено військово-патріотичну гру

Гру започаткували у 2017 році Полтавське обласне об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, Полтавський облас* ний центр національно*патріо* тичного виховання, туризму і краєзнавства учнівської молоді Полтавської обласної ради та Департамент освіти і науки Пол* тавської облдержадміністрації. Цьогоріч змагалися 30 команд із 26 громад Полтавської області. Про це повідомив член оргкомі* тету гри, штаб*сержант групи соціального супроводу секції ци* вільно*військового співробіт* ництва (ЦВС) штабу 152*ї брига* ди Збройних Сил України імені Симона Петлюри Олег Пустов* гар. Про переможців 14 команд представляли старшу вікову групу і 16 команд – середню вікову групу. Загальна кількість учасників становила понад 200 осіб. На офіційному сайті Полтав* ського обласного центру націо* нально*патріотичного вихован* ня, туризму і краєзнавства учнів* ської молоді Полтавської облас* ної ради повідомляється: “Серед старшої вікової групи першість виборола команда “Соколята” ОЗО “Миргородський ліцей “Лінгвіст” Миргородської місь* кої ради, друге місце посіла ко* манда “Національна сила” Кре* менчуцького ліцею з посиленою військово*фізичною підготов* кою імені Героя України Віталія Коваля Полтавської обласної ра* ди, а на третю сходинку умовно* го п’єдесталу піднялась команда “Побратими” Бутенківського лі* цею імені Ю. П. Дольд* Михай* лика”. Серед учасників серед* ньої групи перше місце здобула команда “Патріот” КЗ “Центр дитячою та юнацької творчості” Терешківського ліцею Терешків* ської селищної ради Полтав* ського району, друге місце вибо* роли юні “Соколята” з ОЗО “Миргородський ліцей “Лін* гвіст” Миргородської міської ра* ди, третє місце посіла команда “Степові вовчата” Ряськівського ліцею Михайлівської сільської ради Полтавського району”. Відновлення у рік пам’яті Петлюри На певний період гра ставала “на паузу”. Про відновлення був анонс на презентації у травні. Згадане дійство відбувалося в Цьому фото вже більше року. А сталося так. Подорожуючи Полтаві – місті Петлюри, у ме* жах пам’ятних заходів до 100* річчя дня пам’яті Головного Отамана військ Української На* родної Республіки. Символічно, що у травневій презентації гри взяли участь військовослужбов* ці 152*ї окремої бригади імені Симона Петлюри Ігор Яшкін і Василь Левченко та представник Українського інституту націо* нальної пам’яті (УІНП) в 2019–2026 рр., а нині теж вій* ськовослужбовець цієї військо* вої частини Олег Пустовгар. Во* ни розповіли підліткам про важ* ливі віхи історії бригади та ок* реслили бойовий шлях підрозді* лу в сучасній російсько*україн* ській війні за Незалежність Ук* раїни. Присвоєння бригаді по* чесного найменування Симона Петлюри відбулося згідно з ука* зом Президента від 6 грудня 2025 року – в день початку Пер* шого Зимового походу армії УНР, натхненником якого був Головний Отаман. Програма “Петлюрівського вишколу” Цьогорічна програма поєд* нала військово*прикладні та спортивно*туристичні випробування, під час яких школярі демонструють знання, фізичну підготовку, витривалість, вміння пра* цювати в команді. У роботі суддівських ко* легій взяли участь військо* вослужбовці Третього відді* лу Миргородського район* ного ТЦК та СП старший лейтенант Павло Дейнека та солдат Андрій Мацько. Вони судили змагання з розбирання та збирання ма* кета автомата АКМ, а також спорядження магазина АКМ набоями. Юні патріоти змагались у шести номінаціях: стріль* ба з пневматичної гвинтів* ки, розбирання*складання автомата АКМ (старша ві* кова група), спорядження мага* зину набоями (молодша вікова група), розпізнавання мінно*ви* бухових предметів, військово* спортивна смуга перешкод та надання першої домедичної під* готовки “Рятівник”. Змагання проходили у завзятій та динаміч* ній боротьбі. Підлітки проде* монстрували високу підготовку, командний дух і волю до пере* моги. Організаційну та методичну допомогу у проведенні “Петлю* рівського вишколу” надав голо* ва постійної комісії з питань ос* віти, науки, та культури Полтав* ської обласної ради Олег Діден* ко, директор Великобагачан* ського опорного ліцею Інна Ка* леніченко, педагогічний колек* тив цього навчального закладу та фахівці Навчального закладу громадського об’єднання “Ве* ликобагачанський районний спортивно*технічний клуб Това* риства сприяння обороні Украї* ни”. Виставка “Симон Петлюра: життя за незалежність” Цьогоріч учнівська молодь тижня внаслідок обстрілу закла* ду торгівлі загинули та отримали поранення понад 20 осіб”. Коли підійшла моя черга, ми з перукаркою Іриною мимоволі почали розмовляти на цю ж тему. А як під час війни можна говори* ти про щось інше? Просто не ви* ходить. Тим більше, Ірина Гри* цай сама є біженкою із прикор* донного району Сумщини. Ціка* во, що моя бабуся жила не так вже й далеко, в сусідній Черні* гівщині і також на прикордонні. Окупанти і там методично зни* щують село за селом. То в школу влучать, то в лікарню, то в мага* зин, то у фермерське господарс* тво... Хоч не хоч (мабуть, це один із парадоксів війни), але ми швид* здобувала не ли* ше військові вміння, але й опа* новувала історичні знання про боротьбу за Незалежність Украї* ни проти російського ворога під проводом Симона Петлюри: родзинкою цьогорічного “Пет* люрівського вишколу” стало представлення виставкового проєкту УІНП “Симон Петлю* ра: життя за незалежність”. Показ відбувся за ініціативи секції ЦВС штабу 152*ї бригади Збройних Сил України імені Си* мона Петлюри та зусиллями Во* лодимира Лазарєва – військового журналіста, підполковника і співробітника Полтавського об* ласного Центру національно* патріотичного виховання, туриз* му і краєзнавства учнівської мо* лоді Полтавської обласної ради. “Виставка формує цілісний образ видатного полтавця Симо) на Петлюри – як ключового діяча українського державотворення початку ХХ століття. Ця вис) тавка – ще один крок до того, щоб Симон Петлюра посів належ) не місце в пам’яті українців як ке) рівник держави й війська, який ус) відомлював, що боротьба за незалежність є також бо) ротьбою за ідентичність і національне “я””, – зазначив у розмові із журналістами ініціатор експонування та член оргкомітету гри “Пет) люрівський вишкіл” Олег Пустовгар. Він є автором ідеї та одним із менеджерів створення цього виставко) вого проєкту, а також авто) ром*упорядником трьох стендів виставки: “Козаць) кого роду”, “Ольга і Леся: від Києва до Парижа” та “За нашу і вашу свободу”. Виставка покликана зо* середити увагу глядача на Петлюрі як голові Директо* рії та Головному Отамані Армії УНР: його політичних рішеннях, боротьбі за дер* жавність, міжнародних і мі* ко налаштувалися на одну хви* лю. Дійшли висновку, що хоч лі* нія фронту рухається відносно повільно (про це постійно з оп* тимізмом нагадують під час те* лемарафону), але ж... знищуєть* ся Україна набагато швидше! Ми про це говоримо, в усьому по* годжуючись одне з одним, а я про це саме кілька хвилин тому читав у вищезгаданій статті Ігоря Зоца: “Втрати села як колиски України можна порівняти з голо* доморами, які влаштували за на* казом з москви. Так, наразі це ге* ноцид! Питання, чому влада не реагує відповідним чином, зали* шається відкритим. Як і те, чому, маючи підтримку ледь не пів сві* ту, в парламентсько*президент* ській Україні на четвертому році війни досі не організували гідну відсіч ворогу на всіх напрям* ках?” У Миргородському районі Полтавської області, на базі Великобагачанського ліцею відбулася обласна військово-патріотична гра “Петлюрівський вишкіл” для учнівської молоді. Названа на честь уродженця Полтави, державного і військового діяча Симона Петлюри, тож і проводиться на Полтавщині, входить до обласної програми національно-патріотичного виховання, має навчальну та оздоровчу цілі.
Молода країна · “Боротьба за незалежність є також боротьбою за ідентичність і національне “я”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

На одній хвилі

Київщиною, я вирішив під* стригтися в одній з перукарень Білоцерківського району. Поки рухалася черга, я гортав “Слово Просвіти” від 24.07.2025 року. Зокрема, уважно перечитував статтю Ігоря Зоца “Хіба не гено* цид?” Вона була досить інфор* мативною, тому й не зайвою для кожного, хто про новини дізна* ється здебільшого з “телемара* фону”. У матеріалі було таке: “Рідко медіа пишуть про терито* рії, звідки ворог просто випалює жителів “шахедами”, КАБами та іншою смертоносною зброєю. Так і сталося з Покровськом та Мирноградом, які ворог не за* хоплює, а перетворює на руїну. Скоріше за все, така ж доля че* кає на Добропілля, де минулого
Пошта “СП” · “Ми вистоїмо. Ми переможемо. Бо захищаємо землю, на якій народилися, на якій живемо, на якій могили наших дідів і батьків”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ко осмислена, бо вона – найкра* щий момент у житті українського воїна*захисника. Саме герці не* рідко рятували від поразок багато тогочасних європейських армій, не давали зникнути з мапи кон* тиненту цілим країнам. І в цьому розумінні саме українські козаки ставали для багатьох націй справ* жніми рятівниками. Перед початком бою, коли війська вже вишиковувались, кілька козаків групувались і йшли вперед, у бік супротивника, просто в зону досяжності вогню. Там, під кулями та гарматними ядрами, вони зупинялися. Почи* нався герць, або танок зі смертю. Таким чином козаки, мов би знущалися з ворога. Вони смія* лися, кричали, вигукували образ* ливі фрази, пританцьовували під кулями, намагаючись вивести супротивника з себе. Нерідко це вдавалося, і розлючені москови* ти, поляки, турки чи татари зри* валися зі своїх позицій, ламаючи бойові лави, аби стерти, знищити нахабних українських вояків. І наражалися на шалений вогонь козацьких мушкетів і пістоль. Після цього залишалось лише до* бити знівеченого ворога. Який втратив бойовий дух. А якщо командувач против* ника все*таки стримував своє військо, завдання герця все одно було виконано. Козаки, що рего* чуть, знущаються, веселяться під градом куль, що вмирають, але не припиняють смертельного тан* цю, здавались ворогам напівбога* ми або напівдемонами. Кривавий танець приносив свої плоди. Звісно, з герцю поверталися не всі, багато героїв гинули. Але ті, що виживали, поверталися устрій, завжди робили це зі сла* вою. Часом не повертався ніхто. Але справу було зроблено. З початком повномасштабної війни з рашистами давній, страшний для ворогів герць знову повернувся. Вся Україна стоїть віч*на*віч з окупантами. А позаду стоять не вірні товариші по зброї, не бойові побратими, не одно* думці, а невідомо хто. Так, багато країн допомагають українцям в нелегкій боротьбі з дикунською ордою: і зброєю, і добровольця* ми, і коштами. Але чимало й та* та культури, Української світової спілки професійних вчителів, НСЖУ, НТШ, ВУСК. Почесний член Всеукраїнського товариства “Фундація духовного єднання України”, колишній, а згодом по* чесний голова правління Терно* пільського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка. Співпрацював з альманахом “Бо* гослов’я” у Римі (Італія), допису* вав про підпільну діяльність гре* ко*католицької церкви. Згадує краєзнавець Степан Костюк: “Я добре знав пана Бог* дана. Це був неперевершений оп* тиміст. Не було такого тижня, щоб він не прийшов до нашого краєзнавчого музею. Для нас, су* часників, і для майбутніх поко* ких, хто мовчки спостерігає за цим герцем, хоча й усвідомлю* ють, що наступна черга – їхня. “Танок зі смертю” триває на нашій землі не п’ятий рік, як ко* мусь може здатися, а багато сто* літь, упродовж яких ми ведемо боротьбу за власну свободу та державну незалежність. Проте ми, не роздумуючи, зробили свій вибір, завдаючи ворогам нищів* них ударів, при цьому ще й при* мовляючи: “У нас одна дорога – йдемо до Перемоги!”. У кожного свій герць... На герць ми виходимо вкотре З прадавніх козацьких часів. Рашистські ми нищимо орди На нашій вкраїнській землі. Щоб більше ніколи довіку Не ласились знов на чуже. Заюшиться кров’ю їх пика, Їх лють українська знесе. Дорогою ціною завойовуєть* ся свобода та незалежність. Укра* їна втрачає своїх кращих синів і дочок – цвіт нації. Однак такі втрати недаремні. Завершити свою розповідь хочу ще однією зворушливою ле* гендою. Коли людина відходить на небеса, Бог дарує їй віконце, в яке видно її рідних і друзів. На ві* конці у горщику стоїть квітка, до гілочки якої прив’язаний дзвіно* чок. Коли хтось згадає про люди* ну – дзвіночок озивається. Коли кажуть про неї гарні слова – сві* тить сонечко. А коли за нею пла* чуть – йде дощ, а квіточка росте, радуючи того, хто живе на небе* сах. У перші дні дзвіночок подає свій голос дуже часто, чутно доб* рі слова, люди плачуть за небіж* чиком, сумуючи про непоправну втрату. Однак із часом дзвін рід* шає, сонечко майже не заглядає у віконечко, мало дощів і квітка всихає. Тож у кожного повинно бути любляче серце, котре згадає, промовить ніжні слова, попро* сить, аби душа не блукала у тем* ряві. Нехай усім, хто відійшов від нас у вічність, буде спокійно та затишно. Нехай дзвенить дзво* ник. І цвіте квітка. А ми, живі, продовжуватимемо свій герць. До переможного кінця. До останку... І це буде найкращою вдячністю для тих, хто склав свої голови в ім’я незалежної України. лінь він назавжди залишиться людиною*легендою, вічним просвітянином, бо завжди був на своєму місці. У той непевний час підтримував зв’язки з відомою Едітою Поздняковою, яка єдина “тримала” прапор України на протилежному кінці радянського союзу. Постійно перебував у русі, у поїздках, одним словом – у до* розі”. У дорозі, на жаль, трагічно й загинув. Того дня кожен, хто був на за* ході, визбирував зі схронів пам’яті найцінніші спомини і ділився ни* ми з присутніми. Праці цього пат* ріота, його життєвий досвід і над* бання – це важливий дороговказ не лише для сучасників, а й для всіх майбутніх поколінь.
Пошта “СП” · “Ми вистоїмо. Ми переможемо. Бо захищаємо землю, на якій народилися, на якій живемо, на якій могили наших дідів і батьків”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

У кожного свій герць

Володимир ЗАЇКА, з Кропивниччини Уся наша героїчна історія бо* ротьби за свободу та незалежність – це і лицарство, і страждання. У зв’язку з нинішніми трагічними подіями згадалась давня народна легенда про мальву, почута в ди* тинстві від покійної бабусі. Давно це діялось. Важко жи* лося нашим пращурам на славній Україні, бо багато ворогів зазіха* ли на її щедрі та родючі землі. То татари налітали, як шуліки, то поляки, то турки грабували, па* лили домівки, забирали в полон та відправляли у рабство людей, полювали за красунями, котрих продавали до гаремів (згадаймо хоча б Роксолану). Українці бо* ронилися, як могли та чим могли: хто сокирою, хто вилами, хто граблями, хто палями. Сотник Грицай Кандиба захищав власну сім’ю шаблею. Проте сили були нерівними. Одного трагічного дня вороги підступно напали і порубали сот* ника на шматки, накинули аркан на шию його дружині і потягли за собою. Одній тільки доньці Мальві вдалося заховатися та ди* вом врятуватися. Люди шанували дівчину за те, що вона змалку зналася на різних цілющих рос* линах і лікувала травами всіх, хто цього потребував. Цю науку вона успадкувала від бабусі та матері, а батько ще навчив Мальву володі* ти зброєю, щоб захищатися від непрошених ворогів. Не один бу* сурманин загинув від рук тендіт* ної, але вправної дівчини. Маль* ва наводила жах на ворогів, які тривалий час за нею полювали та обіцяли високу нагороду тому, хто її викаже. Якось у негоду прийшла дів* чина до козака Нагнибіди, аби знайти тимчасовий притулок і хоч трохи відігрітися, однак зап* роданець видав утомлену дівчину посіпакам, які накинулися на неї зусібіч, порубали на шматки і розкидали рештки. Після цього пішов дощ, наче сама природа оплакувала героїчну дівчину, а згодом навкруги розрослися чу* дові квіти, які селяни назвали мальвами. А саме село, в якому виросла, жила й героїчно загину* ла красуня, назвали Мальвині Граблі, бо саме граблями вона відбивалася від ворогів в останні хвилини свого життя. Відтоді дотепер майже біля кожної хати ростуть мальви. У пам’ять про сміливу українську дівчину, яка загинула за рідну землю, за свій край, за свій народ. Нині історія повторюється. На нашу землю знову прийшли бусурмани. Знову точиться війна. Ллється кров. Але ми віримо, щой цього разу захистимо свої до* мівки, свою країну, збережемо власну свободу та незалежність. У нас потужна армія і незламний народ. Ми вистоїмо. Ми перемо* жемо. Бо захищаємо землю, на якій народилися, на якій живемо, на якій могили наших дідів і бать* ків, наших відважних предків і героїчних сучасників. Щовесни я висаджую на влас* ному подвір’ї мальви. Посаджу їх і наступної весни, якою б крива* вою вона не видалась. Бо ці прек* расні квіти нагадують мені про славне героїчне минуле україн* ського народу. Нас не подолати, поки біля двору квітнуть маль* ви... Відомий римський полково* дець Гай Юлій Цезар казав, що “великі справи треба здійснюва* ти не роздумуючи”. І доводив це власним прикладом. Щось подіб* не спостерігається і зараз, у за* пеклому протистоянні України з зухвалою російською навалою. Справді, часу на роздумуван* ня у наших захисників немає, все треба боронити на багатьох фронтах оперативно, рішуче і на* віть зухвало. Рішення доводиться приймати вчасно, а то й виперед* жати або передбачати наміри противника, як у шаховій партії. Це приносить успіх у багатьох ви* падках. Ефект несподіванки зав* жди ставив супротивника у нез* ручне становище, вирішував ус* піх двобою. І в цьому наші ко* мандувачі Збройних Сил суттєво переважають російських диван* них генералів. З історії славного українсько* го козацтва ми знаємо безліч прикладів масового героїзму, від* чайдушності та самопожертви. Ці героїчні приклади збереглися в народних легендах, переказах, піснях, епосі, а також художній літературі. З дитинства мене приваблю* вало своєю таємничністю незро* зуміле тоді слово “герць”. А роз* питати було не було в кого, навіть у вчителів, які при згадці цього слова блідли. Справа в тому, що ні російською, ні жодною іншою мовою воно не перекладається, такий іменник є лише в нашому лексиконі. Даний факт багато про що говорить, найяскравіше характеризує українців і вітчиз* няну історію. Тлумачні словники повідом* ляють про це слово так: герць (ге* рець) – поєдинок українських козаків з ворогами перед боєм; двобій окремих воїнів з обох сто* рін перед головною битвою, в якому проявляється військове мистецтво; бій, боротьба між супротивниками; поєдинок, тур* нір, двобій, дуель, суперництво думок, поглядів. Ось скільки характеристик у цього слова. І це ще не повний перелік синонімів. Наведу кілька прикладів його використання в художній літературі. “Вершники з обох боків розступилися й дали місце для герцю”. (Натан Рибак, “Переяславська Рада”). “Все так же сяє сонце над землею, Як і то* ді, коли ми йшли на герць...” (В. М. Сосюра, “Солов’їні далі”). “Скільки вас полягло у важкому життєвому герці, В нелегкій бо* ротьбі, у годину важку і похму* ру...” (Любов Забашта). Якщо перекласти це слово на загальноприйнятне розуміння, то герць – це щось подібне на кок* тейль розвідки боєм і масового самогубства: його треба лише змішати, але не збовтувати. З глибини віків дійшло, що герць придумали запорізькі козаки і во* ни були єдиними, хто його вико* ристовував у війнах. Герць – це нагла смерть в людській історії, якщо можна так сказати. Але не безглузда, відчайдушна, а глибо*
Пошта “СП” · “Ми вистоїмо. Ми переможемо. Бо захищаємо землю, на якій народилися, на якій живемо, на якій могили наших дідів і батьків”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Сторічний ювілей славетного українця

Валентина СЕМЕНЯК, м. Тернопіль “Якби зібрати всіх учнів цього вчителя і вони взялися б за руки, то це був би ланцюг доброти і щиросердечності, який простяг* нувся б аж ген… до Перемишля”. Ці слова про великого україн* ського просвітянина Богдана Го* ловина належать тернопільсько* му краєзнавцю, почесному члену Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевчен* ка Степану Костюку. Це з його ініціативи п’ять років тому були започатковані перші Всеукраїн* ські Головинівські науково*кра* єзнавчі педагогічні читання “Осердя інтелекту нації – прос* вітництво”, приурочені тоді 95* річчю від дня народження відо* мого педагога, публіциста, крає* знавця, громадського діяча Бог* дана Головина. Цьогорічного вересня просві* тяни вшановували вже 100 років від дня народження славетного українця. Постать Головина – це незбагненна сила духу. Свого ча* су він багато зробив для поши* рення призабутих, зацькованих, репресованих імен. І ще одна йо* го заслуга – маємо Національну спілку краєзнавців, Наукове то* вариство імені Т. Шевченка, до створення яких серед інших до* клався і цей чоловік. Урочистості відбувались у різ* них закладах культури Тернопіл* ля. Зокрема у Великогаївській громаді, де на пам’ятний захід зібрались педагоги, бібліотекарі, письменники і журналісти, кра* єзнавці і просвітяни. Літературну зустріч*спогад організувала ди* ректорка Великогаївської цен* тральної бібліотеки Надія Прий* ма. З теплом у серці розповідала вона про пана Богдана. Їй було про що згадати, оскільки не раз із ним зустрічалась. Про значиму роль вчителя і наставника у роз* будові структури “Просвіти” Тер* нопілля наприкінці ХХ століття розмірковував Петро Шимків, голова Тернопільського обласно* го об’єднання “Просвіта”. Бог* дан Головин активно співпрацю* вав із осередками “Просвіти” на теренах області. До слова, пер* ший кіоск на тернопільському базарі з українськими книжками з’явився саме завдяки Богданові Головину. І коли довкола почав обростати іншими кіосками, зрештою загубився серед них, то* ді пан Богдан разом із просвітян* кою Ярославою Павлів пішов до директора базару. Той довго не зволікав, дав вказівку звільнити місце біля його офісу. І це було правильне рішення, адже до ди* ректора приходило багато людей із різними питаннями. Упродовж нелегкого життя в часи радянщини пан Богдан ні* коли не опускав рук, не впадав у відчай, завжди за будь*яких обс* тавин займав тверду громадян* ську позицію. А позиція була од* на – незрадлива і щира любов до рідної України. Його напрацю* вання – це понад 450 статей, на* рисів, рецензій, довідок про ук* раїнських письменників, науков* ців, священників, учасників ОУН і УПА, громадсько*політичних діячів. Він видав 8 книжок, зага* лом опублікував понад тисячу різножанрових матеріалів, а пер* ша замітка була надрукована ще в 1948 році в армійській газеті. Статті Головина не подобалися кадебістам, і вони наказали то* дішньому редактору тернопіль* ської районки не друкувати осві* тянина. Однак прихильні до по* заштатного автора керівники га* зети порадили йому підписувати публікації псевдонімом. Так на шпальтах газети з’являлися Бог* дан Кузик, Богдан Горбачів* ський, Теодор Хуторянин, Тарас Чепіга… Богдан Головин – уродженець села Золотковичі, нині Яворів* ського району Львівської області. Заслужений працівник освіти Ук* раїни, член Українського това* риства охорони пам’яток історії
Подвижники “Просвіти” · “Ми, української землі діти, виконуємо волю Божу і керуємося цими заповітами”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Чорнобривці України від Шевченка Батьківщини

Зоя РУЖИН, голова ГО “ВО “Поступ жінок-мироносиць”, почесна голова МО “Поступ жінок-мироносиць у діаспорі”, почесна жителька с. Шевченкове Стрімкі яри, природи дивограй і солов’їв весняні переспіви. Благословенний Кобзаревий край, ясні хліба з Керелівської ниви. Шевченкове – квітуча сторона, Черкащини окраса віковічна. Тут мудрість із Трипільського зерна, квітуй, моя Керелівко, велично! (Із славня с. Шевченкове “Керелівка”, сл. З. Ружин, муз. Ю. Решетаря) 25 вересня, в День села, у Шевченкове прибула делегація киян у складі: почесної жительки с. Шевченкове, голови ГО “ВО “Поступ жінок-мироносиць” Зої Ружин, голови МО “Поступ жінок-мироносиць у діаспорі” Лесі Королик-Бойко, фотожурналіста Дмитра Паламаря, співачки, активної учасниці “Мистецького спецназу” Андріани Озгович, літописця заходу, волонтера Олександра Мацепури, громадянина Італії, волонтера Альфредо Морелі, жінки-мироносиці Мирослави Андрощук. Найперше було проведено мітинг біля пам’ятника Тарасові Шевченку в центрі села. І першою нас зустріла посестра-мироносиця, берегиня козацтва, самобутня поетеса Валентина Войцехівська, яку привітали з днем народження її рідного села. За попередньою домовленістю з директоркою мистецького ліцею “Колорит” Ларисою Яровець до свята долучилися ліцеїсти 8-10 класів на чолі з вчителькою історії Валентиною Небесною. Урочисто вінок несли Михайло Олійник і Максим Красюк. З прапорами України, Євросоюзу, воїнів УПА ішли Станіслав Твердохліб, Антоніна Ільченко, Вікторія Підгрушня, Олена Шаповалова, Артем Шаповалов, Валентин Сорока. Сонячні хризантеми тримав Андрій Барбашин. Всі інші ліцеїсти несли величний жовто-синій стяг восьмиметрової довжини, який переливався під сонячним промінням національними барвами. Урочистий мітинг на честь Дня села Шевченкове розпочали покладанням квітів – сонячних хризантем до підніжжя пам’ятника Тарасу Шевченку. Пролунав Гімн України. До учасників заходу звернулася Зоя Ружин, яка наголосила, що саме тут, у Керелівці, пуповина Великого Кобзаря. Про це він писав у своєму “Щоденнику”, власноруч – в “Автобіографії” за рік до смерті. Про це є запис у метричній книзі. Саме тому Керелівка – знана в цілому світі. Тарас Шевченко – наш пророк, відданий син української нації. Його пророчі слова і заповіти сьогодні надихають наших воїнів у боротьбі за незалежність української держави, та й не лише нашої держави. Україна стоїть на захисті від агресора, тиранії усієї планети. У День села ми квітами, вдячністю і любов’ю вшановуємо Шевченка і традиційно вже 25 років вшановуємо його батьків: матір Катерину Якимівну Шевченко (Бойко) і батька Григорія Івановича Шевченка, які подарували світові генія. До слова була запрошена Леся Королик-Бойко, яка продовжила акцію “Тарасова верба” за кордоном, посадивши її вже майже в 10-ти країнах світу. Саме Тарасові верби були привезені з Мангишлаку (Казахстан) Андрієм Малишком у 1963 році до музею Максима Рильського. Звідти було взято пагони вербичок, і нині великий подвижник із Лисянки Валерій Науменко у своєму “Лисянському розсаднику декоративних рослин Науменко” допомагає ці саджанці укорінювати, щоб ми продовжили цю акцію, розпочату до 200- ліття від дня народження Великого Кобзаря. “Деякий час гілочки “Тарасової верби” нам передавав видатний українець, заслужений працівник культури України Іван Сухий від розкішної десятиметрової верби, яка росте біля краєзнавчого музею у м. Жашкові. А до цього я особисто посадила близько 200 верб у різних областях України по різних населених пунктах під час акції “Шляхи, які сходив Тарас Шевченко”, яку очолив подвижник з Полтави Володимир Степанцов”. Пані Леся Королик, звернувшись до громади, сказала, що їй приємно бути у місці сили, де народився Шевченко, який залишив нам величні Батьківські заповіти. “І ми, української землі діти, йдемо з ними по землі, виконуємо волю Божу і керуємося цими заповітами. Для мене честь, що за ініціативи пані Зої Ружин ми разом із учасницями МО “Поступ жінок-мироносиць у діаспорі”, яку маю щастя очолювати, розповсюджуємо саджанці верби Тараса Шевченка за межами України. Це укорінення пам’яті про нашого Кобзаря, про український рід, про рідну землю. Верби Тараса Шевченка ростуть вже у Хорватії (Загреб), у Польщі (Перемишль), Італії (Бергамо), Іспанії (Барселона), Німеччині (Бонн), Швейцарії, біля Дітікону, Греції (Афіни). Незабаром я приїду на італійську землю, де живу, і маю запрошення до Німеччини, бо там чекає українська діаспора, сформована з біженців, які змушені були покинути українську землю через Велику війну. Але вони не забувають батьківщини і радо чекають на отакий пагінець “Тарасової верби”, щоби посадити його і мати місце сили, куди можна прийти, зачерпнути наснаги жити, творити, збиратися, співати українських пісень, декламувати українське слово. Там є діти, які ходять до української школи. Тож вітання вам від усіх українців з діаспори, тому що укорінення цієї верби – це є наш голос! Кожний з нас за кордоном є голосом України! Дякую пані Зої Ружин (почесній голові МО “Поступ жінок-мироносиць в діаспорі”) за цю прекрасну акцію, яка розповсюджується по Європі, а вже є запрошення і в Америку, і в Канаду. І хай Господь благословляє всі наші наміри і починання. Ви є село, благословенне Богом, і маєте таку гарну нагоду продовжувати місію, яку заклав Тарас Шевченко. І де б ми не були, і куди б нас доля не закинула, пам’ятаймо одне: “І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь”. А ті пісні, які вже стали заповітами для нас і в Україні, і за кордоном, хай будуть нам ще раз свідченням, що “наша дума, наша пісня не вмре, не загине. Ось де, люде, наша слава, слава України”. Слава Україні! Героям слава! Хочу сказати, що світове жіноцтво сьогодні прагне на волонтерських засадах наскільки можливо підтримувати Україну задля Перемоги!”. Леся Королик-Бойко виконала пісню “Жінки-Українки”, презентація якої відбулася до 75- річчя Світової федерації українських жіночих організацій у місті Перемишлі (Польща). Композиторка, педагог, професорка, керівниця Театру пісні “Ладоньки”, заслужена діячка мистецтв України Світлана Садовенко, поетеса Зоя Ружин. Кожне слово, заспіване пані Лесею, відгукувалося у серцях присутніх: “На Божій планеті жінки посли миру. Усі палко люблять святу країну. Коріння калини держави єднає, скарби родоводу віки величає. Жінки українки, планети сім’єю єднаймося духом, єднаймось душею за щастя дітей, за мир родоводу, за правду, за волю, за нашу свободу!”. Організовано колона перейшла з центральної площі села до могили батька Великого Кобзаря. Схилили прапори у пам’ять Григорія Івановича Шевченка. Поклали квіти з колоссям, на вишиту хустку – печиво та цукерки за Царство Небесне Тарасового батька. Зачитано молитву. Леся Королик-Бойко виконала піснеспів “Боже, вислухай благання”. Вклоняємося світлій пам’яті усього Шевченкового роду, який дав життя нашому Пророку. Схилили голови в хвилині тиші… Урочистою ходою делегація підійшла на територію ліцею “Колорит”, де відбувалося велике святкове дійство за участі численних громад з навколишніх сіл і містечок. Емоційно, мальовничо лунав фестиваль “Гостинності та традицій Шевченкового краю” на чолі з головою Шевченківської територіальної громади патріотом рідного краю Сергієм Смальком. Як воїни ідеологічного фронту, учасники фестивалю в дні війни утверджують ідентичність української нації. Сергій Смалько спільно з активом культурно-просвітницького життя громади, головним спеціалістом з культури, молоді та спорту Наталією Демченко, директоркою ЦКД Шевченківської сільської ради Каріне Бошковою та іншими лідерами Шевченківського краю провели колосальну підготовчу, організаційну роботу для повноцінного представлення мистецьких та господарських здобутків. Об’єднавши зусилля, здійснювали заплановані заходи до Дня села на найвищому рівні. До участі у фестивалі долучилися соратники та однодумці з навколишніх громад: Знам’янська, Шполянська, Матусівська, Мокрокалигірська, Калинопільська, Лип’янська, Виноградська, Вільшанська, Стеблівська, Водяницька, село Моринці Звенигородської громади, представники соціального проєкту “Юр’ївський ярмарок” з міста Біла Церква, ГО “Козацький курінь “Вільного козацтва”, село Козацьке Звенигородської громади. По величному колу було зі смаком розміщено різноманітні національно-привабливі речі з розмаїттям овочів та фруктів, які вабили зір яскравими барвами. Учасникам фестивалю було представлено багатство домашніх страв та випічки, яка забивала дух неймовірними пахощами. А жінки та дівчата, учасниці фестивалю, сяяли українською самобутньою красою в національних одностроях, дизайнерськи підлаштованих під сучасний стиль. Лунали пісні, несучи красу і силу народної та сучасної пісні по Шевченківському краю, даруючи радість. Особлива увага – старійшинам села, наймудрішим берегиням, для яких поблизу сцени в ряд було поставлено стільці. Їхні обличчя розквітали радісними усмішками від краси народного мелосу. Як зауважила директорка ліцею Лариса Яровенко: “Сьогодні подвір’я нашого мистецького ліцею “Колорит” колоритне, як ніколи. Для всіх нас це новий досвід, нові знайомства, смачна кухня, цікаве дозвілля й чудовий час, проведений разом! Для наших школярів цей фестиваль став знаковою подією, бо вони були і активними учасниками й приймали заслужені нагороди. Вчимося й вчимо шанувати українські традиції, виховувати повагу до свого минулого й пишатися сучасним! До святкового дійства долучився і відділ образотворчого мистецтва Шевченківського мистецького ліцею “Колорит”, представивши виставку творчих робіт учнів та вчителів, яку розмістили поруч із алеєю “Тарасових верб”. Експозиція продемонструвала різноманіття художніх технік і напрямів: живопис, графіку, текстильні аплікації-колажі, паперові аплікації-колажі, вишивку, авторські та вузликові ляльки та інші види творчих робіт. Свої роботи на виставці представили учні-художники: Антоніна Ільченко, Аліна Кравець, Богдан Небесний, Мирослав Данілін, Вікторія Підгрушня, Валерія Харченко, Поліна Шолох, Олена Шаповалова та інші талановиті учні. Окремим блоком були представлені творчі вироби вчителя декоративно-ужиткового мистецтва Олени Павлівни Бургели. Роботи учнів виконані під керівництвом учителів образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва Лариси Олійник, Віри Даніліної та Олени Бургели”. У багатоголоссі фестивалю делегація киян підійшла до сцени і очікувала запрошення до вітального слова. Ставши перед громадою, як керівниця делегації киян, Зоя Ружин звернулася з вітальним словом до присутніх, завершивши виступ словами: “Батьківщині Тараса Григоровича Шевченка, селу Шевченкове (Керелівка) тричі: Слава! Слава! Слава! І зараз цей коровай, на якому написано 15, “промовляє”, що сьогодні виповнюється 15 років з того часу, як у 2011 році рішенням сільської ради мене було означено почесною громадянкою села Шевченкове. Увесь цей час я підтримую зв’язок із громадою Світлина на згадку, с. Будище (Лисянське) біля “Тарасових Яворів”, 25 вересня 2026 р.
Подвижники “Просвіти” · “Верба гілочок коріння до життя пустила, щоб у націю вливалась від Шевченка сила”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

села, з навчальними закладами, з музеями. На мир, на любов, на перемогу візьміть, пане Сергію, цей запашний коровай, в якому вдячність і любов всього українського народу до Шевченківського краю, до землі, на якій зростав Великий Кобзар. Він сьогодні у серці кожного українця в усьому світі. Саме Тарасові Шевченку зведено найбільше пам’ятників – понад 1200 на всій планеті! Наш Тарас Шевченко – світоч української нації. Сьогодні в Україні триває Велика війна. За час повномасштабного вторгнення я написала сотні віршів, багато з них розміщено в книзі “За перемогу, за волю народу!”. Один із віршів я вам хочу подарувати – “Сонячна держава”: “Всі чекають перемоги сонячного світла, щоб уже земля рідненька радістю розквітла. Відродилися, щоб села і міста, і ниви, панували українці, щоб вільні й щасливі!..”. Слава Україні! Героям слава! Україна – понад усе! Слава нації! Смерть ворогам! А тепер надаю слово нашій артистці, подвижниці, активній учасниці “Мистецького спецназу” Андріані Озгович”. А. Озгович подякувала захисникам, героям, які боронять нашу землю, щоби ми разом збиралися, проводили такі патріотичні українські заходи, щоб відроджували нашу культуру, слово, пісню. Співачка виконала віночок українських народних пісень. Учасники підспівували. І розлився майданом віночок народних пісень, який чарівна співачка натхненно дарувала широкому загалу. Завершився виступ під бурхливі оплески словами: “Слава Україні! Героям слава!”. Далі на сцену вийшов голова Шевченківської територіальної громади Сергій Смалько. Працівник культури Шевченківської громади зачитала: “Грамотою нагороджується Зоя Володимирівна Ружин у зв’язку з 15-ю річницею від набуття статусу почесної жительки села Шевченкове. Дякуємо за багаторічний внесок у духовний розвиток села Шевченкове, за те, що плекаєте в своєму серці любов до Тараса Шевченка та його творчості. Бажаємо вам здоров’я, невичерпної енергії, ентузіазму та довгих років життя. З повагою та щирими побажаннями – Шевченківська громада”. Сергій Смалько звернувся до громади: “Незважаючи на вік, незважаючи на все, одна людина, віддана справі, робить набагато більше, аніж ті люди, які сьогодні мають владу і повноваження. Мої слова про Зою Володимирівну, яка у свої “30 років” наснагою, самовідданістю, енергійністю має можливість підтримувати і наших захисників, і нашу громаду. Вона має багато проєктів і робить надзвичайно багато. 25 років поспіль пані Зоя приїжджає з Києва до нашої невеличкої громади з делегацією непересічних особистостей та митців для того, щоб підтримати нас на березневі свята, на Дні села Шевченкове, проводить різноманітні заходи, втілюючи вжиття необхідні повноцінному духовному життю села проєкти. Тобто ця людина має таку нестримну енергію, яка може перевернути пів світу. Тож сьогодні хочу привітати пані Зою, побажати їй довгих років життя, натхнення, щоб вона могла робити те, що робить сьогодні, підтримувати наших захисників, підтримувати наших працівників культури і освіти, нашу громаду. Сьогодні вона приїхала з ось такою місією для того, щоб привітати наше село. Як гостинні господарі Шевченківського краю передаємо вам, пані Зою, на рушникові наш коровай з нового врожаю на знак вдячності, поваги і любові. Наскільки можливо ми робимо свій внесок, допомагаємо нашим людям тримати себе в силі, мати заряд для того, щоб перемогти нашого ворога”. Зоя Ружин відповіла: “Шановний Сергію Анатолійовичу, безмежно вдячна за довіру, велику шану, багаторічну плідну співпрацю. У цей знаменний для громади день я вітаю всіх присутніх у славетному Шевченківському краї і передаю вітання від Національної ради жінок України на чолі з Людмилою Порохняк-Гановською, від Спілки офіцерів України на чолі з полковником Олександром Саськом, від ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка на чолі з легендарним Павлом Мовчаном, від Асоціації земляцтв областей України на чолі із головою Віктором Ткаченком, від координаторів діяльності земляцтвами, від Донецького земляцтва на чолі з Володимира Бутком, Національної спілки письменників України на чолі з Михайлом Сидоржевським, Шевченківського Національного заповідника на чолі з генеральним директором Анатолієм Кононенком, від учасників “Мистецького спецназу”, а також жінок-мироносиць України і діаспори і особливе вітання від Президента України Віктора Ющенка! Нещодавно я зустрічалася з ним, і він передав вам книгу “Вірю в Україну”. Вірю, що Віктор Андрійович обов’язково відвідає своє улюблене село Шевченкове. Ще хотілося б передати вам вітання від керівника земляцтва ГО “ВО “Земляки Придніпров’я” Леоніда Костюченка, членом Правління якого я є і неймовірно пишаюся тим, що міцно пов’язана духовними узами із землею Великого Кобзаря. Передавали вітання громаді і народний артист України, почесний громадянин вашого села, відомий у світі бандурист Василь Нечепа, народна артистка України Лариса Кадирова, заслужена артистка України Руслана Лоцман, легендарний “Кіборг” Олександр Ушинський та інші соратники та однодумці. Традиційно ми щойно шанували батька Григорія Івановича Шевченка і зараз будемо йти вшановувати його маму – Катерину Якимівну Шевченко (Бойко). Світла їм пам’ять і Царство Небесне. Велика вдячність, що вони подарували Україні, світові і, звісно, великій Шевченківській громаді сина Тараса. Пропоную привітати голову територіальної громади Сергія Смалька зі святом – Днем села Шевченкове! Дякую за співпрацю, дякую за шану, дякую за підтримку. Сьогодні разом зі мною приїхала жінка-мироносиця Леся Королик-Бойко, голова Міжнародної громадської організації “Поступ жінок-мироносиць у діаспорі”. Українка, яка вже 25 років живе в Італії, проводить значні заходи на утвердження величі української нації в світі. За моїм проханням і довірою пані Леся очолила міжнародну акцію “Тарасова Верба”. Леся Королик: “Дорога українська родино, я вдруге на цій шевченківській землі, і щаслива, що можу єднатися з вами у її величі, у красі і в цьому святі. Я українка, живу в Італії, але ні на мить не забуваю про Україну. Жінки-мироносиці в діаспорі за 2023–2025 роки посадили укорінені гілочки Шевченкової верби майже в 10-ти країнах світу. Щаслива, що садимо цю гілочку як укорінення пам’яті про нашого пророка. Тут збираються наші українці з України і діаспоряни, читають вірші Тараса Шевченка і єднаються в любові до батьківщини. І саме для цих акцій було написано прекрасний вірш пані Зої Ружин, який вам зачитаю: “Верба гілочок коріння до життя пустила, щоб у націю вливалась від Шевченка сила. Доглядав вербу Кобзар, леліяв в неволі, він бажав вербі зростати для кращої долі. України верба віти гарно розпустила і Тараса обіймала, бо його любила. Відчував він верби душу, утішався нею із землі святої неньки рідною своєю. Час минув, й до України верба завітала, через гілочок дітей край батьків вітала. Україною іде верба волелюбно і Шевченкова любов з нею невідступно. Вже й для світу відростила гілочки з корінням. Розсадили, щоб її з Божого веління, щоби дух міцнів звитяги мироносиць світу, щоби множилася слава України квіту. Всю планету у любові хай верба єднає! Її поступ миротворчий Бог благословляє. Дивиться Тарас Шевченко і вербі радіє, вірить, що верба народи об’єднать зуміє. Всі Тарасову вербу посадить бажають, силу корені верби від землі черпають. Верба славня миру, щастю вітами співає, Перемогу України нам благовіщає!” І справді, ця гілочка верби Тараса Шевченка нас єднає, додає нам снаги, піднімає дух. Україна була, є і буде, допоки у нас є Тарас Шевченко, настанови якого ми несемо світом і виконуємо. Дякую пані Зої Ружин за таку місію. Вона сама провадить і молоде покоління долучає. Віримо, що нашому українському роду нема і не буде переводу”. Зоя Ружин: “Як ініціаторка і наставниця, посестра-мироносиця хочу подякувати пані Лесі, яка виконує велику місію Посла миру, Амбасадорки української культури в світі. І все це вона робить, завдячуючи неустанній фінансовій і духовній підтримці свого чоловіка Альфредо – італійця, який любить Україну і багаторічно допомагає. За рішенням голови Національної Ради жінок України (голова – Людмила Порохняк-Гановська) Альфредо Морелі, італієць, волонтер, який підтримує Україну, допомагає українцям у боротьбі за перемогу, нагороджується медаллю “Волонтер України”. Альфредо Морелі: “Я радий вітати вас на цій землі. І сьогодні для мене велика честь бути з вами і підтримувати той героїчний народ, який тримає волю і свободу не лише своєї землі, але й цілого світу. Grazie! Слава Україні!”. Доземний уклін і шана нашим воїнам-захисникам, завдяки яким ми можемо сьогодні проводити такі високодуховні заходи, які утверджують ідентичність українського народу, української нації. Після цього на сцену вийшла чарівна співачка Андріана Озгович, яка подарувала пісню “Захищає ЗСУ” на слова і музику Наталії Май: “Ой у полі тополина, лине пісня журавлина. Козаченьки попід гаєм Батьківщину захищають, Україноньку святу, рідну землю золоту!…”. До присутніх звернулася директорка мистецького ліцею “Колорит” Лариса Яровенко: “Те, що ми з вами сьогодні робимо – а ми утверджуємо традиції, – головне і основне, на чому тримається наша культура, на чому тримається Україна, і за що воюють наші хлопці і дівчата. Вітаю школярів нашого мистецького ліцею з почесними дипломами, які засвідчили, що вони ввійшли в книгу “Рекордів України”. Хочу надати слово пані Лесі Королик, яка була ініціаторкою всього дійства, вболівала за це, яка займалася усіма організаційними питаннями. І то було надзвичайно емоційно, приємно, і то було для нас несподівано”. Леся Королик: “Вітаю всіх учнів ліцею, весь педагогічний колектив, пані Ларису, дякую за те, що взяли участь у мистецькому фестивалі-конкурсі “Мистецькі промені України”, який маю честь очолювати як організаторка, як голова журі, де збираються таланти України з усього світу. Щаслива, що Шевченківський ліцей також взяв участь. Цього року ми не мали можливості провести фестиваль-конкурс, і я вирішила об’єднати українців в одну українську родину в пісні “Україна – це ти ія”, яку написав поет Юрій Піжук, музика Ростислава Галагана. Народився музичний проєкт, у якому взяли участь таланти з 11 країн світу. Слава Україні! І я щиро дякую, пані Ларисо, вам, педагогам, які готували і які подають заявки для участі талановитих дітей у наших фестивалях-конкурсах. Дякую, хай все вдається!” Кілька саджанців “Тарасових верб” не прийнялися на алеї, яку ми закладали навесні на території ліцею, тож передала два саджанці пані Ларисі, яка разом ліцеїстами з любов’ю їх посадила. Дякуємо за гостинність, за смачний обід – борщ, вареники з капустою та інші смаколики щедрої Шевченківської сім’ї”. Тим часом ми мали ще потрапити в с. Будище (Лисянське) до Тарасових Яворів, де на нас чекали. Тож делегація киян вирушила до Національного заповідника “Батьківщина Тараса Шевченка”, де нас зустріли представники колективу на чолі з подвижницею, закоханою в справу збереження та популяризацію спадку Великого Кобзаря генеральною директоркою Людмилою Шевченко. Зоя Ружин: “Шановна Людмило Михайлівно, сьогодні делегація киян знову приїхала вшанувати вас як берегиню Національного заповідника “Батьківщина Тараса Шевченка” разом із очолюваним вами колективом. З великою радістю хочу передати цей заслужений мною коровай за 15 років співпраці вам як людині, яка завжди гостинно відчиняє двері Музею, з якою пов’язує багаторічне пошанування, перш за все, матері Великого Кобзаря Катерини Якимівни, яка навіки перебуває на території музею-заповідника “Батьківщина Тараса Шевченка”. Завжди, коли приїжджаємо до вас, бачимо доглянуте з великою любов’ю рідне довкілля. Тут завжди чорнобривці, розкішна калина, тут гостинно, сонячно і Продовження на стор 11 Зоя Ружин з генеральною директоркою Національного заповідника “Батьківщина Тараса Шевченка” Людмилою Шевченко Коровай почесній жительці с. Шевченкове Зоі Ружин вручає голова Шевченківської ТГ Сергій Смалько
Подвижники “Просвіти” · “Сюди, до могили матері, до Керелівки, до батьківського саду він линув подумки і вочевидь тричі приїздив”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

все наповнено сердечним теп* лом вашого колективу. Маю ве* лику честь передати вам вітання від Президента України (2005–2010 рр.) Віктора Андрі* йовича Ющенка, з яким ми зу* стрічалися. Тож прийміть книгу “Вірю в Україну”. Також пере* даю вам “Тарасову вербу”, ду* маю, що Бог управить, і вербич* ка приживеться. Доречно буде сказати, що го* лова Шевченківської територі* альної громади Сергій Смалько, коріння родоводу якого сягає ча* сів народження в цьому селі Шевченка, на основі передань по лінії його рідні, вважає, що Тарас Шевченко народився саме в с. Керелівка. Сергію Анатолі* йовичу запам’яталися розповіді дідуся, що коли Тарас Григоро* вич приїздив до села і перебував у домі дяка, то спілкувався не з сином дяка, а з “якимось голод* ранцем Смальком”. Це не спо* добалося господарям. А той “го* лодранець Смалько” був прапра* дідом нинішнього голови грома* ди”. …Біля музею розкинувся ки* лим запашних чорнобривців, які тішили очі красою. Делегація на чолі з Людмилою Михайлівною спускалася до могили матері Шевченка. Все вниз і вниз люд* ський потік спливав до краю яру, над яким – поховання під ряс* ним кущем калини. На схилі розгорнули восьмиметровий жовто*блакитний стяг. Поклали вінок біля монументального хреста та поминальні цукерки* пряники на вишиту хустину на надгробну плиту. Доземно вкло* няємося жінці*матері, Катерині Шевченко (Бойко), яка подару* вала світові сина Тараса, генія і пророка української нації. Сьо* годні, його міць, його слово, йо* го потуга підтримують весь укра* їнський народ у двобої з воро* гом: “Борітеся, поборете, вам Бог помагає. За вас правда, за вас воля і слава святая”. І, звісно, ці слова Тараса Григоровича над* звичайно актуальні і своєчасні, коли український народ, держа* ва стали не лише на захист ціліс* ності кордонів української дер* жави, а й на захист ідентичності українського народу, його мови, культури, звичаїв, традиції. Саме мати передала Тарасу Шевченку оту любов до рідної землі. У яких би умовах не довелось йому жи* ти, перебувати, все одно, ота ма* теринська любов, все що він от* римав від свого родоводу, при* множувалося мудрістю, знання* ми, прагненням до боротьби за волю для рідного краю і народу. У День села Шевченкове*Ке* релівка вкотре хочеться сказати, що ми вшановуємо цю землю святу, де спочивають Тарасові батьки, з вірою в те, що саме тут він з’явився на світ Божий. Світ* ла пам’ять родоводу Великого Кобзаря, світла пам’ять його батькам і світла пам’ять Батькові Тарасу. Зі словом до присутніх звер* нулася генеральна директорка Національного заповідника “Батьківщина Тараса Шевчен* ка” Людмила Шевченко: “Ми з вами стоїмо біля свя* того місця, як для самого Тараса Шевченка, так і для кожного ук* раїнця. Мати Катерина Якимів* на, Бойко в дівоцтві, Шевченко в заміжжі, передала своєму си*
Подвижники “Просвіти” · “Сюди, до могили матері, до Керелівки, до батьківського саду він линув подумки і вочевидь тричі приїздив”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Чорнобривці України від Шевченка Батьківщини», с. 8

—9 Чорнобривці України від Шевченка Батьківщини

нові багато талантів – талант лю* бити землю свою, людей, приро* ду. І всю оту любов Тарас Григо* рович вилив у свої твори, як по* етичні, так і малярські. Сюди, до могили матері, до Керелівки, до батьківського саду він линув по* думки і вочевидь тричі приїздив, коли був уже зрілим, дорослим чоловіком, знаним майстром пензля та слова. Але разом із тим ми ж може* мо собі тільки уявити, що саме тут, серед цієї природи, дерев ріс собі білоголовий хлопчик, який всього тільки вчився. Тому тут, де ми з вами стоїмо, витоки і джерела творчості Шевченка, його життя, його помислів, тому що всі абстрактні речі і філософ* ські думки мають дуже конкрет* ні вияви. І от для Тараса Григо* ровича Україна в широкому сен* сі була саме тут, де ми з вами зу* стрілися. Маємо таку прекрасну нагоду зустрічатися в конкрет* ному сенсі, спілкуватися і жити в Україні попри дуже велике вип* робування, яке є зараз в нашій державі, поміж нашого народу. І поки ми ось зараз тут, у Києві лу* нають вибухи і дуже*дуже скрут* но. Тому борімося і поборемо. Нам допомагає Бог і Тарас Шев* ченко!”. У виконанні Лесі Бойко та Андріани Озгович прозвучали піснеспіви. Помолились за світ* лу пам’ять, за Царство Небесне берегині родоводу Тараса Шев* ченка, його матусі Катерини. Відбулося преломлення розкіш* ного і запашного короваю, випе* ченого золотими руками місце* вих господинь. По завершенню мітингу пам’яті провели оглядо* ву екскурсію по експозиціях му* зею, єдиною родиною зробили фото на згадку про цю важливу для кожного із присутніх подію. Працівники музею допомог* ли мені назбирати бутонів за* пашних чорнобривців до чаю, так як наші чорнобривці слав* ляться не лише красою, а й свої* ми цілющими властивостями. Тепло попрощалися з гостинни* ми працівниками музею на чолі з Людмилою Михайлівною з дум* кою про нові зустрічі на святій землі Кобзаря. Уже почало сіріти, коли в Ли* сянці разом із усміхненою дру* жиною Лесею нас зустрів добрий товариш, побратим і волонтер, директор “Лисянського розсад* ника декоративних рослин Нау* менко” Валерій Науменко. До* сить швидко ми прибули до “Та* расових Яворів”, де на нас вже чекали представники громади с. Будище (Лисянське) на чолі з хранителькою “Тарасових Яво* рів” Валентиною Трохименко. Часу було мало, тож я звернула* ся до присутніх з авторськими словами “До України”: “Україно, ти, як сонце в небі, благодатне світло твоє рідна наша земле, ти витримала, стільки горя, поневі* рянь, лихоліть на своєму шляху, але ми воскресали і відроджували* ся, живемо і міцніємо, бо маємо, непохитну віру, велику любов, до тебе, Україно. Вір нам, земле рід* на, синам і донькам своїм, вір, що ніколи не зрадимо тебе, волелюб* ний, відданий тобі народ ствер* джує, велично сонцелика Україна є. Україна буде! Во віки віків! Сла* ва Україні! Героям слава! Слава се* лу Буде ще, слава Шевченківсько* му краю! Слава Тарасовим Яво* рам! Слава Великому Кобзареві! Тричі: “Слава! Слава! Слава!” Я запропонувала преломити коровай, який ми щойно розпо* чали преломлювати в Націо* нальному музеї “Батьківщина Тараса Шевченка” у світлу пам’ять Шевченківського родо* воду. А пані Валентина поділила* ся спогадами: “Десь у 2012–2013 роках в Лисянці пані Зоя садила Шевченкові верби, і я там була присутня. Привезла вона верби в горщиках. Коли одну з верб са* дила, то відірвала нижні гілочки. Тож коли я попросила їх мені віддати, мені дали три гілочки і горщик з укоріненим саджан* цем. Я принесла додому “Тара* сові Верби”, посадила в себе і виростила. І одна з них, та край* ня, росте тепер біля “Тарасових яворів”. А гілочки, що ми нала* мали з верб, які виросли в нашо* му селі Будище, пан Валерій На* уменко допоміг укорінити в сво* єму господарстві. Ось ця сімейна пара, пан Валерій і пані Леся, сьогодні з нами. Вони мені дуже допомогли, за що їм безмежно вдячна. Є такі люди, що от ти їх просиш, а вони одвертаються, а це подружжя пішло назустріч. Я не красномовна, але всім щиро вдячна, хто бере участь у цій важливій загальнонародній справі, яка возвеличує Дух Вели* кого Кобзаря”. Затим мала слово пані Леся Королик*Бойко, яка сказала, що не забуває, чиїх батьків вона ди* тина: “Я не забуваю, якого я ро* ду, плекаю українські традиції, звичай, обряди. І дякую своєму чоловікові, який радо мене під* тримує вже 25 років, допомагає, сприяє, вивчає українську куль* туру, вивчає українську історію. А відколи почалася Велика вій* на, він приїжджає в Україну і во* лонтерить. Я дякую йому. Ми вже засаджуємо “Тарасовою вер* бою” Європу, але надійшло про* хання і бажання посадити в Ка* наді, Америці, і українці пита* ють мене, чи я приїду? Кажу: “Так, нема проблеми, сіла на лі* так і полетіла”. За дорученням голови Націо* нальної Ради жінок України Людмили Порохняк*Гановської Валентині Трохименко вручили Почесну відзнаку, медаль “Во* лонтер України” – за самовідда* ну працю зі збереження націо* нального спадку Шевченків* ського краю. Від пані Валентини прозвучали слова вдячності од* носельцям, які одностайні у під* тримці вагомих починань та за* ходів і особлива вдячність роди* ні Науменків, які відгукнулись на її заклик. …Тим часом почало сутеніти. Надійшла пропозиція розгорну* ти наш величний жовто*блакит* ний прапор до самих “Тарасових Яворів”. І зазвучала пісня “За перемогу, за волю народу!” на слрва Зої Ружин, муз. Світлани Садовенко у виконанні Лесі Ко* ролик*Бойко: “З коріння батьків і з коріння дідів, з коріння зви* тяжних в боях козаків на варті бійці за вітчизну свою, закриють грудьми батьківщину в бою. У ду* хові нації сила джерельна, із неї зростають потужності зерна, відвага у наших героїв на диво, за мир на планеті постали сміливо! Солдати, герої безстрашні і дужі, Вітчизні своїй самовіддано слу* жать, доземний уклін вам, поша* на народу за перемогу, за нашу свободу!”. А на завершення заходу під крилатим гіллям “Тарасових Яворів” на чолі з Андріаною Оз* гович усі разом виконали пісню “Ой, у лузі червона калина”. Го* лосисто, розлого розливалася пісня понад водою, підіймаю* чись до верхівок трьох яворів*ве* летнів, які пам’ятають Тараса Шевченка, котрий писав вірші під їх вітами на березі ріки. Від світла смартфонів висвічувалися обличчя виконавиць на фоні мо* гутніх стовбурів. Полотнище прапора переливалося барвами в нічному сяйві, як безкінечна рі* ка стійкості українського духу. Слава воїнам*захисникам! Слава Шевченківському краю! Слава Україні! Слава Тарасу Григоро* вичу Шевченку! Слава! Слава! Слава! “І на оновленій землі врага не буде супостата, А буде син і бу) де мати, і будуть люде на землі”. Гостинні господарі Науменки запросили делегацію киян до се* бе на вечерю. Нас зустріла їхня донечка з чоловіком та троє ма* леньких онучат, з двома з яких, Майєю та Матвієм, ми вже зна* йомі по Каневу. Як завжди, щед* рі господарі пригощали гостей духмяним чаєм та неймовірними смаколиками – від усього серця. Шановним пану Валерію, пані Лесі та всій родині Науменків ми подарували ікону “Пантелеймо* на Цілителя”, щоб всі були здо* ровими і щасливими і завжди гостинно нас зустрічали. Звісно, всі ми бажали одне одному якнайшвидшої Перемо* ги. Переповнені незабутніми враженнями поверталися додо* му. Завдяки нашому водію*“кас* кадеру” Олександру Мацепурі, що майстерно оминав всі ями* вибоїни, якими рясніла дорога між селами, їхали прекрасно. Наступного дня відбулася моя зустріч з головою Націо* нальної Ради жінок України Людмилою Порохняк*Ганов* ською. Людмилі Андріївні роз* повіла про захід та про виконан* ня доручення – нагородження Почесними відзнаками НРЖУ. Одночасно обговорили отримані торбинки, які замовляли для то* го, щоб покласти в них землю, яку я зібрала по пригоршні з кожного населеного пункту, де за життя побував Великий Коб* зар. Це було під час акції “Шля* хи, які сходив Тарас Шевченко”, організованої полтавцем Воло* димир Степанцовим. Тож відтоді (з 2012–2013 рр.) майже три відра землі зберігаєть* ся вдома в моїй шафі. Торбинки виявилися маленькими для того, щоб в них помістити землю. Людмила Андріївна говорить: “Ці мішечки можна використати хіба що для насіння”. Я згадала зібрані чорнобривці з квітника заповідника “Батьківщини Тара* са Шевченка” і тут же виникла спільна ідея започаткувати ак* цію “Чорнобривці України від Шевченка Батьківщини”. Узгодили це питання з дирек* торкою Національного заповід* ника “Батьківщина Тараса Шев* ченка” Людмилою Шевченко. Зібрані в заповіднику чорноб* ривці (як повідомила Людмила Михайлівна) для втілення цього проєкту в життя вже сушать… А вночі народився вірш про чорнобривці, рядки якого в тем* ряві записувала олівцем у блок* ноті. Відгукнувся відомий ком* позитор, людина неймовірної душі, заслужений артист Украї* ни Олександр Бурміцький, який до цього проєкту вже написав пісню, поклавши на музику мої вірші. Зробив запис демоверсії з посиланням на інтернет джере* ла. За волонтерську працю, без* межно вдячна пану Олександру. Долучилася до акції голова Між* народного конкурсу*фестивалю “Тарас Шевченко єднає наро* ди”, керівниця Всеукраїнського відкритого конкурсу читців іме* ні Тараса Шевченка Світлана Садовенко. Я в цьому проєкті представляю жінок*мироносиць України і діаспори, Правління ГО “ВО “Земляки Придніп* ров’я”, козацтво. Маю надію, що тижневик “Слово Просвіти” на чолі з ре* дактором Ігорем Зоцом та голо* вою ВУТ “Просвіта” імені Тара* са Шевченка Павлом Мовчаном благословлять Всеукраїнську та Міжнародну акцію “Чорнобрив* ці України від Шевченка Бать* ківщини”. Вдячність літописцям заходу: Дмитру Паламарю та Олексан* дру Мацепурі, який до того ж був водієм автомобіля, яким ми по* дорожувала. Вдячна за підтрим* ку заходу Лесі Королик*Бойко і її чоловіку пану Альфредо. Вдяч* на за підтримку голові МГО “Асоціація Донеччина” Володи* миру Бутку та його заступнику Дмитру Некрасову, патріотичній родині Баранівських, директору ліцею “Колорит” Ларисі Яро* венко, гостинній господі Нау* менків, колективу Національно* го заповідника “Батьківщина Тараса Шевченка” на чолі з Людмилою Шевченко і, звісно ж, голові Шевченківській ТГ Сергію Смальку. Зоя РУЖИН Нагороду “Волонтер України” одержує Валентина Трохименко, берегиня “Тарасових Яворів”
Подія року · “Любов до України не залежить від місця проживання, а національна ідентичність не зникає за кордонами”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

У Тревільйо відбувся VIII Фестиваль української культури

Леся КОРОЛИК-БОЙКО, Амбасадорка української культури, Посол Миру і української пісні в світі, голова журі Фестивалю У час важких випробувань і жорстокої війни українська культура стає незламною духов* ною опорою, яка єднає наш на* род у всьому світі, утверджує на* шу національну самобутність і відкриває європейській спільно* ті силу українського духу. Укра* їнці за кордоном не лише бере* жуть свої традиції та передають їх наступним поколінням, а й розбудовують потужний куль* турний фронт, голосно заявляю* чи про Україну, її багатовікову спадщину, біль, боротьбу та нез* ламне прагнення до свободи. Яскравим свідченням цієї єд* ності став VIII Фестиваль укра* їнської культури UKRO*2026, який відбувся у виставковому центрі TreviglioFiera в місті Тре* вільйо, неподалік Бергамо (Іта* лія). Фестиваль об’єднав понад три тисячі гостей та учасників з різних куточків Італії – Мантуї, Мілана, Генуї, Віченци, Неапо* ля, Кардано*аль*Кампо, Брешії, Соверато*ді*Катандзаро, Сан* Дона*ді*П’яве, Рима, Падуї, Ві* тербо, Роверето, Феррари, Мо* дени, Бергамо та Монтесільвано. Організатором свята висту* пила асоціація “Відлуння Украї* ни” на чолі з президенткою Га* линою Стецик, віцепрезиден* ткою Ярославою Вишневською та секретаркою Іриною Бойко. Захід відбувся за підтримки пер* сональної парафії Непорочного Зачаття Діви Марії Апостоль* ського екзархату Української греко*католицької церкви в Бер* гамо та її настоятеля, отця Васи* ля Марчука. Свято розпочалося зі спіль* ної молитви – Божественної лі* тургії, яку очолив отець Василь Марчук у співслужінні з духо* венством УГКЦ. Адже саме у ві* рі, молитві та духовній єдності українці черпають сили, надію й наснагу продовжувати боротьбу за свободу та майбутнє своєї дер* жави. Особливо зворушливим мо* ментом стало представлення мо* нументальної роботи художника Андрія Єрмоленка “Українська П’єта”, створеної у співпраці із сім’ями полеглих захисників Ук* раїни – Галиною Батюк, Оленою Мордік, Марією Вуянко та Ле* сею Когут. Цей мистецький твір, який подорожує містами Італії, став промовистим нагадуванням про страшну ціну української свободи, жертовність наших за* хисників і біль родин, які втра* тили найдорожчих. Він промов* ляє до світу мовою мистецтва, гідності та пам’яті, нагадуючи, що за можливість жити вільно Україна платить надзвичайно високу ціну. Присутні вшанували пам’ять полеглих Героїв хвилиною мов* чання, після чого урочисто проз* вучав Державний Гімн України. Зі словами підтримки до ук* раїнської громади звернулися мер Тревільйо Юрій Фабіо Імері, Генеральний консул України в Мілані Володимир Ворона, а та* кож представники виставкового центру Альберто Капітаніо та Луїза Фумео. Ведучі заходу Анд* рій Савка і Анастасія Токар ство* рили на сцені атмосферу щирос* ті, душевного тепла та єдності. Цей початок нагадав усім присутнім, що українська куль* тура – це не лише наше минуле, а й наша духовна опора сьогодні, наш голос у світі та наша віра в майбутнє. Особливою окрасою фести* валю стала виставка народного вбрання та української вишив* ки, яка відкрила відвідувачам красу, глибину і неповторність традицій різних регіонів Украї* ни. Велику увагу привернула ко* лекція старовинного одягу “Яр* Ган” Ярослави Вишневської. У вбранні з цієї колекції були одяг* нуті організатори фестивалю та учасники танцювального колек* тиву “Folk Dance” з Мілана під керівництвом Олени Громик. Кожен стрій розповідав свою іс* торію, відкривав особливості на* родної культури і переносив гля* дачів у глибину століть. Орна* менти, кольори, вишиті візерун* ки та деталі одягу зберігають пам’ять поколінь, відображають світогляд наших предків і нага* дують про безцінне культурне надбання, яке ми зобов’язані бе* регти й передавати дітям. Не менш захопливою була експозиція Юрія Мельничука – майстра народного мистецтва України, дослідника і популяри* затора української вишивки та традиційного одягу, старшого наукового співробітника Всеук* раїнського центру вишивки та килимарства в Решетилівці на Полтавщині, члена Національ* ної спілки майстрів народного мистецтва. В експозиції були представ* лені святкові строї різних істо* рико*етнографічних регіонів Ук* раїни, а також святкові ткані й вишиті рушники Центральної та Лівобережної України. Окрему увагу привернув один зі строїв Сокальщини, представлений Вірою Чипурко – художницею, дизайнеркою, ви* шивальницею, писанкаркою, викладачкою мистецької школи та дослідницею українського на* родного одягу, зокрема самобут* ньої сокальської вишивки. Такі експозиції мають особ* ливу цінність, адже знайомлять світ з українською культурою не через абстрактні поняття, а через живі свідчення історії – одяг, ор* наменти, рушники та майстер* ність народних умільців. У кож* ній нитці, кожному візерунку і кожному збереженому строї від* чувається зв’язок між поколін* нями. За давнім українським звича* єм гостинності президентка асо* ціації “Відлуння України” Гали* на Стецик вручила мені, як голо* ві журі, духмяний коровай – символ добробуту, достатку, гос* тинності та єдності. Цей щирий жест став особливим виявом ук* раїнської традиції, у якій хліб уособлює повагу, доброзичли* вість і благословення. Святкову програму прикра* сило проникливе виконання пісні “Україна – це ти і я” на слова Юрія Піжука та музику Ростислава Галана. Її звучання у моєму виконанні стало щирим освідченням у любові до рідної землі та нагадуванням про те, що Україна починається в серці кожного з нас. Творчим серцем фестивалю стала конкурсна програма, у якій узяли участь 16 асоціацій і твор* чих колективів з різних куточків Італії. За кожним виступом стоя* ли наполеглива праця, численні репетиції, творчий пошук, під* тримка педагогів і батьків та, найголовніше, щира любов до української культури. До складу журі, яке я мала честь очолювати, увійшли Дмит* ро Хома, Олена Громик, Віра Чипурко, Юрій Мельничук, Олена Кадобна та Олександр Мельник. Оцінювання творчих висту* пів вимагало професійності, уважності і неупередженості. Ми прагнули справедливо оцінити кожного учасника, враховуючи його творчі здобутки та майстер* ність. Адже кожна асоціація і ко* жен колектив представляли не лише себе, а й українську грома* ду, яка, попри відстань від Бать* ківщини, продовжує плекати рідну пісню, танець, традиції та духовні цінності. Особливо приємно було ба* чити, наскільки активно до культурного життя залучені діти і молодь. Їхні виступи засвідчили, що українська традиція має май* бутнє, а праця педагогів, батьків і керівників колективів прино* сить важливі плоди. Після оцінювання виступів журі визначило переможців фес* тивалю. Перше місце та перемогу у VIII Фестивалі української куль* тури UKRO*2026 здобула асоціа* ція “Дайте нам крила” з Неапо* ля. Друге місце виборов фоль* клорний гурт “Українські вечор* ниці” з Бассано*дель*Граппа; третє – Українська культурна асоціація “Мрія” з Роверето. Четверту сходинку розділили Персональна Парафія Різдва Христового з Брешії та Асоціація “Покрова” з Генуї; п’яте місце посіла Асоціація “Діаспора Ук* раїна” з Мантови; шосте – Асо* ціація “Україна разом” з Падуї, а також Асоціація “Надія” та Ук* раїнська парафія Різдва Пресвя* тої Богородиці з Феррари; сьоме – Фольклорний гурт “Берегиня” та Анна Табакар від асоціації “Regala un sorriso – UKR APS” з Кардано*аль*Кампо; восьме – Асоціація соціальних промоцій “Ластівка” з Сан*Дона*ді*П’яве; 9*те розділили Італо*україн* ський дует “Ad’davere” (асоціація “Gioia” з Монтесільвано), Іта* лійсько*українська асоціація “Надія” з Брешії та Українська культурна асоціація “Оберіг” із Соверато*ді*Катандзаро; 10*те місце здобула Волонтерська асо* ціація “Мрія” з Карпі і Модени; одинадцяте –Італійсько*україн* ська асоціація “НаРіна” з Боло* ньї, а дванадцяте – Асоціація “Берегиня” з Бергамо. Щиро вітаю переможців і всіх учасників! Результати кон* курсу – це лише частина великої історії фестивалю. Кожен колек* тив, кожна асоціація та кожен виконавець зробили свій внесок у збереження і популяризацію української культури, їхня участь засвідчила, що любов до України не залежить від місця проживан* ня, а національна ідентичність не зникає за державними кордо* нами. Протягом усього погожого дня гості фестивалю мали змогу насолоджуватися мистецькими виступами, знайомитися з на* родними традиціями та смакува* ти українськими стравами, які приготували з любов’ю, душею і теплом рідного дому. Велика вдячність усім учас* никам за їхню працю, талант, відданість українській культурі та готовність ділитися нею з ін* шими. Кожен виступ став ваго* мим внеском у наш культурний фронт, а кожна зустріч – під* твердженням того, наскільки важливо зберігати єдність укра* їнців у всьому світі. Особлива шана педагогам і батькам, які долучили до фести* валю дітей та молодь – вихован* ців українських суботніх і не* дільних шкіл. Завдяки їхній що* денній праці юне покоління за кордоном вивчає рідну мову, піз* нає історію, долучається до на* родного мистецтва і усвідомлює цінність свого українського ко* ріння. Дякую членам журі за злагод* жену роботу і взаєморозуміння. Величезна вдячність органі* заторам фестивалю – Асоціації “Відлуння України” – Ярославі Вишневській та Ірині Бойко, які стали душею фестивалю і їхнім родинам, а також усім волонте* рам, кухарям і помічникам. Саме завдяки їхній невтомній праці, відповідальності, турботі та лю* бові цей масштабний захід пе* ретворився на справжнє свято української культури, духовності і родинного тепла. Щира подяка духовенству за молитву та духовну підтримку, представникам італійської гро* мади – за відкритість і сприян* ня, а також усім гостям, які роз* ділили з усіма особливий день. Переосмислюючи побачене і пережите на фестивалі UKRO* 2026, я ще раз переконалася, що українська культура – це набага* то більше, ніж пісні, танці, ви* шивка чи народне вбрання – це наша історична пам’ять, духов* ний зв’язок із предками, націо* нальна гідність і сила, яка допо* магає вистояти у найскладніші часи. Такі фестивалі доводять, що відстань не здатна розірвати зв’язок із Батьківщиною, а тися* чі кілометрів не можуть заглу* шити голос рідної культури. Навпаки, далеко від України цей голос нерідко звучить з особли* вою силою, адже за кожною піс* нею, кожним танцем і кожним вишитим орнаментом стоїть прагнення зберегти те, що ро* бить нас українцями. Для мене честь очолювати журі цього фестивалю стала не лише відповідальною професій* ною місією, а й особистим під* твердженням того, що україн* ська громада в Італії є активною, талановитою та згуртованою. Її представники не просто бере* жуть культурну спадщину – во* ни наповнюють її новим жит* тям, передають молоді й відкри* вають для світу справжню Украї* ну. VIII Фестиваль української культури UKRO*2026 у Тревіль* йо став переконливим свідчен* ням того, що наш культурний фронт міцніє, наша ідентичність живе, а українське серце б’ється в унісон у всіх куточках світу. Доки звучить українська піс* ня, доки діти розмовляють рід* ною мовою, доки ми шануємо традиції предків і передаємо їх наступним поколінням, доти житиме Україна – вільна, силь* на, незламна. Українська культура не знає кордонів. Вона єднає нас, дає сили і нагадує світові: Україна живе, бореться, творить і неод* мінно переможе!
Шевченкіана · “Шевченко явив світові видатну вченість, освіченість, інтелігентність”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Відкриймо в Шевченкові академіка! Шість історичних мініатюр, які розширюють уявлення про вченість і освіченість Тараса Шевченка – генія української писемності та мови

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “По мові – передмова” Так починав Тарас Григорович іроніч* но*сповідальну “Передмову” до видання поеми “Гайдамаки” 1841 року: “По мові – передмова… Так, далебі, так, вибачайте, треба предисловіє”. Тема, до якої ледь тор* каюся, грандіозна і невичерпна, тож я хо* чу, спершись на Шевченків авторитет, ко* ротко пояснити свій украй скромний за* мисел. Наприкінці минулого століття не* забутній Іван Драч кинув історичний вик* лик старим ідеологічним штампам: “Скиньте з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха. Відкрийте в нім академі* ка…” Говорив з Іваном Федоровичем про ці рядки й можу завірити: проблема не втому, що Кобзар і в образі українського етнофора протиставляв себе Російській імперії, а в тих державних очільниках й ідеологах уже незалежної України, які такі не спромоглися в новітні часи побачити під шапкою і кожухом духовного консолі* датора українства, будівничого держави, автора творів, які стали невід’ємним єст* вом духовності українського народу. Та ще — видатну постать, ученість якої справді вінчано званням академіка. Це надто важливо і тому, що свого ча* су побутувало твердження про Шевчен* кову нібито невченість, яке не витримало наукової критики, і ще Михайло Грушев* ський сформулював аксіоматичну макси* му: Тарас Шевченко відчував свій народ так, як не відчували найбільш учені й ос* вічені тодішні українці…1 До речі, понад 130 років тому, будучи зовсім молодим, Михайло Сергійович заявив, що стосовно “Шевченкового освічення, то за нього свідчать твори поета”. Справді, можна навчити людину грамотному віршуван* ню, та не творенню геніальних віршів. Це від Бога й розумом не збагнути. Саме так! Нагадаю, що ще до знайомства моло* дого Шевченка з іменитим Брюлловим і, тим більше, задовго до звільнення з крі* пацтва Тарас Григорович виколисав у сво* їй душі послане Богом поетичне покли* кання. Через два десятиліття, на засланні, він зізнається у своєму Щоденнику: “Дивне, все)таки, це всемогутнє покли) кання. Я добре знав, що живопис — моя майбутня професія, мій насущний хліб. І за) мість того, щоб вивчати його глибокі та) їнства, та ще під керівництвом такого вчителя, яким був безсмертний Брюллов, я писав вірші, за які мені ніхто гроша не за) платив і які, зрештою, позбавили мене сво) боди, і які попри всемогутню нелюдську за) борону, я все)таки нишком кропаю… Справді, дивне це невгамовне покликання!”. У цьому щоденниковому записі Тарас Григорович особливо переконливо пере* дав давнє передчування того, що “заняття лише живописом… крило в собі певну не* безпеку розчинення в імперській культу* рі, тоді як словесна творчість рідною мо* вою залишала його зі своїм народом у жи* вому діалогічному спілкуванні”2. І навіки залишила! Це засвідчує й ни* нішній День української писемності та мови. Усвідомлюючи свою поетичну на* ціональну місію Богопокликання, Тарас Шевченко також явив світові видатну вченість, освіченість, інтелігентність. Якщо хочете наочно переконатися, подивіться чи передивіться хоча б перші серії видатного художньо*просвітницько* го серіалу для навчальних закладів та ши* рокої глядацької аудиторії під назвою “Тарас Шевченко. Заповіт”3, знятого в 1992–2000 роках. У ньому Богдан Ступка неперевершено прожив роль Ведучого, показав – і як переконливо! – що Шев* ченко був “інтелігентом у найтоншому розумінні цього поняття”. Цитував академіка Олександра Бі* лецького про височінь інтелекту Шевчен* ка. Та виходило так, що мудрий Ступка говорив із глибин власної душі: “Образи декоративних скульптур Тор* вальдсена, ідеали людської краси, втілені в статуях Аполлона Бельведерського, Ве* нери Медіцейської, Геркулеса Фарнезь* кого, багатство життєвої сили Рубенса... ідеальні люди художників італійського Ренесансу, тонка психологія портретів Ван Дейка, ефектна трагедія “Останнього дня Помпеї”, музика Глінки, Бетховена, Моцарта, Обера, Белліні... Поряд з цим враження від літератури і поезії, почина* ючи від “Анахарсіса” Бартелемі й “Історії занепаду й зруйнування Римської імпе* рії” Гіббона, від життєписів італійських художників Вазарі та паралельних біогра* фій Плутарха і продовжуючи Пушкіним, Гоголем, Жуковським, Гете, Шиллером, Дефо, романами Річардсона і Гольдсміта, Вальтера Скотта, Діккенса... Ось який ве* личезний, надзвичайно багатий світ живе у свідомості поета!” Річ не в тому, що можу суттєво продов* жити цей дивовижний ряд імен, але, най* важливіше, хочу запропонувати доконані факти, зібрані в історичних мініатюрах, в яких освіченість і вченість Шевченка ви* явлені й представлені не геніальною пое* тичною мовою, а буденною прозою – в аналізі, розмислах, узагальненнях, і, зно* ву*таки, не в царині поезії, а в його оцін* ках історичних і філософських досліджень й окремих постатей, особливо митців. Одібрав маловідомі ситуації й сюжети. “Надрюкованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого” Це Шевченкове зізнання з уже згада* ної Передмови до поеми “Гайдамаки”. Насправді поет був знайомий з “Історією Русів”, “Енциклопедичним словником” Плюшара, історичними працями Миколи Маркевича, Дмитра Бантиша*Камен* ського, використав коментарі до роману Міхала Чайковського “Вернигора” (поль* ською мовою), можливо статтю Михайла Максимовича “Сказання про Коліївщи* ну” (в рукопису). Втім, розрізнені публікації не відпові* дали уявленням Шевченка про справді масштабну працю з історії України, зок* рема, Коліївщини, і він заявляв, що в “Гайдамаках” веде свою поетичну розпо* відь “без книжної справи”. Зате важливим джерелом народної оцінки цих подій були для Шевченка перекази, в тому числі й розповіді рідного діда Івана Швеця: “Спа* сибі, дідусю, що ти заховав / В голові сто* літній ту славу козачу: / Я її онукам тепер розказав”. Через півтора десятиліття після напи* сання “Гайдамаків”, незадовго до повер* нення з заслання, Шевченко вже інакше оцінював стан історичних досліджень в Україні, зафіксувавши у своєму Щоден* нику: “Історична література сильно руши* ла вперед упродовж останнього десятиліт* тя. Вона освітила подробиці, закопчені ди* мом фіміаму, ревно кадимого перед порфі* рородними ідолами”. Це важливе аналітич* не спостереження випливало передусім з прочитання поетом*засланцем моногра* фії Миколи Костомарова “Богдан Хмель* ницький”. 22 вересня 1857 року Шевчен* ко записав у Щоденнику в Нижньому Новгороді дорогою з заслання: “…Читав “Богдана Хмельницького” Костомарова. Прекрасна книга, яка цілком зображає цьо* го геніального бунтівника. Повчальна, на* путлива книга!” Нагадаю, що Шевченко так само за* хоплено відізвався про двотомний збір* ник фольклорних й етнографічних мате* ріалів “Записки про Південну Русь”, упо* рядкований і виданий Пантелеймоном Кулішем у 1856–1857 роках: “Такої доброї книги на нашому язику ще не було дрюкова* но. Тут живо вилитий і кобзар, і гетьман, і запорожець, і гайдамака, і вся старожит* на наша Україна як на долоні показана”. Прочитавши історичну хроніку “Чорна рада” (1857) Куліша, поет писав йому 4–5 грудня 1857 року: “…Спасибі тобі за “Чор* ну раду”. Я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз, і все)таки не скажу більш ні* чого, як спасибі”. Неважко переконатися, що Тарас Гри* горович емоційно, сказати б, емфатично сприймав історичну літературу, прочита* ну на засланні, що далеко не завжди спів* падає з аналітикою. До того ж пам’ятай* мо, що Шевченко не був істориком, пого* тів історіографом. Але він однозначно був, говорячи словами Михайла Грушев* ського, “людиною великою, гострого ро* зуму, і тому з того, що доводилося йому читати, чути й бачити навколо себе, він додумувавсь часом до таких справедливих і глибоких думок, до яких не доходили ін* ші, навіть найбільш учені й освічені люди того часу”. Це – аксіоматично. В даному контексті вкрай важливо відзначити й осмислення поетом науко* вих праць і літописів, які надсилав у зас* лання його друг, історик і славіст Осип Бодянський4. Скажімо, навесні 1854 року Шевченко, ймовірно, отримав від нього такі видання: Літописні розповідання про Малу Росію Рігельмана (1847); Літопис Самовидця (1846); Симоновський П. Описання про козацький малоросійський народ і про воєнні його справи (1847); Міллер Г. Історичні твори про Малоросію і малоросіянах (1846); Історія Русів (1846). Всі ці праці перелічені в “Описі книжок, які належали Т. Г. Шевченку”, зроблено* му після його смерті… Неможливо перевершити силу й гли* бину Шевченкової вдячності Бодянсько* му, висловлену в листі засланця до нього з Новопетровського укріплення 1 листопа* да 1854 року: “Спасибі тобі ще раз за літописи, я їх уже напам’ять читаю. Оживає моя мала душа, читаючи їх! Спасибі тобі!”. “Граф де Кенсі написав пречудовий трактат…” Хто він такий і чому його трактат спо* добався Шевченкові? Відповідаю. Катрмер де Кенсі Антуан*Крізостом (1755–1849) – відомий французький ар* хеолог і письменник*мистецтвознавець, теоретик мистецтва, видатний адмініс* тратор Французької академії мистецтв, кавалер ордена Почесного легіону. У Шевченкові часи в Московщині ім’я Кат* рмера де Кенсі було маловідомим, і лише згодом увійшло до Енциклопедичного словника Брокгауза і Єфрона. Досі вис* ловлюється думка, що в ХІХ столітті в ім* перії популярною була лише його біогра* фія Рафаеля Санті (1483–1520), видана 1824 року. Проте Шевченко згадав графа в Що* деннику 27 липня 1857 року в зовсім ін* шому контексті: “Граф де Кенсі написав пречудовий трактат про “Юпітера Олімпійського” – статую Фідія. Видав його in folio прекрас) но, для свого часу (на початку поточного століття), і якби не додав до свого розкіш) ного видання малюнки, художники б поду) мали, що душа самого великого Фідія гово) рить вустами натхненного графа”. Книга Катрмера де Кенсі мала назву “Юпітер Олімпійський, або мистецтво античної скульптури в новому світлі” (1815). Шевченко точно визначив це ви* дання як “вчений трактат”, тобто наукову працю, в якій докладно розглянуто кон* кретну проблему, а саме: автор доводив, що античні скульптори покривали мар* мурові статуї фарбами, тобто вони були кольоровими, а не білосніжними, і лише час позбавив їх від пофарбування. Це бу* ло відображено вже в повній назві книги, де йшлося про “мистецтво античної скульптури в новому світлі” та про “від* творені в кольорі скульптури”. В назві та* кож зазначалося, що скульптури покри* вали пластинами з слонової кістки та зо* лота. Усе це й викликало обурення Шев* ченка. Твір вийшов невеликим тиражом і був практично невідомим у Росії. Те, що Шевченко був ознайомлений з книгою Катрмера де Кенсі, ще раз яскраво під* тверджує справді європейський діапазон його самоосвіти й освіти, характеризує поета як уважного, проникливого читача. Тарас Григорович професійно точно оцінив Фідія (початок V ст. до н. е. – близько 432–431 років до н. е.) – справді великого, уславленого давньогрецького скульптора, автора грандіозних статуй Афіни Парфенос, Зевса (у римській міфо* логії – Юпітера) Олімпійського. Вважа* ється одним з основоположників євро* пейського мистецтва. Шевченко згадував Фідія у повісті “Художник”, із чого вид* но, що відомості про скульптора він діс* тав насамперед від Карла Брюллова. Утім, повернімося до запису Шевчен* ка, який залишився страшенно незадово* леним ілюстраціями до видання: “Але незграбні викривачі)малюнки зіп) сували всю справу. Як після цього вірити цим захопленим теоретикам? Говорить ні) бито й діло, а робить чорт знає що. По) важному графу, певно, подобалися ці ма) люнки)виродки, якщо він додав їх до свого вченого трактату”. Річ у тім, що книга Катрмера містила 31 ілюстрацію, в основному розфарбовані гравюри, за визначенням Шевченка, “ма* люнки)виродки”. Тарас Григорович, оче* видно, сприйняв версію графа про те, що античні скульптури були кольоровими, як таку, що не має реального підґрунтя, не є доказаною, переконливою. І нічого див* ного: ідею Катрмера де Кенсі протягом усього ХІХ століття практично ігнорували вчені та мистецтвознавці, не всі прийма* ють її й нині. “Я знаю мою бібліотеку напам’ять…” У нашому контексті цікавим є Шев* ченків запис у Щоденнику від 5 липня 1857 року, тобто за місяць до того, як зас* ланець відправився з Новопетровського укріплення на волю. Що його турбувало? “З моєї бібліотеки, яку я знаю напам’ять всю і яку вже давно спакував у ящик, не знайшлося книги, гідної супроводжувати мене в моїй радісній самітній подорожі по Волзі”. Скажімо, вже прочитану книгу Рі* гельмана поет поклав “на самий спуд”, але, зверніть увагу, взяв із собою в довже* лезну й дуже складну дорогу до Петербур* га. І таки привіз, адже ця книга є в описі особистої бібліотеки Шевченка. Здавалося б, скромний щоденнико* вий запис ще сто років тому виокремив особливо видатний шевченкознавець Сергій Єфремов: “Шевченкова бібліотека свідчить, що поет любив книгу, збирав її, читав і перечитував, бо ж свою бібліотеку знає напам’ять і турбується, як бути без книги цілий місяць під час плавби Вол* гою до Нижнього: книга для його річ, без якої він обійтися не може”. Поготів Єф* ремов особливо сильно наголосив, що на* віть один опис Шевченкової бібліотеки об’єктивно показує широкий круг його інтересів: “…Він у пень нищить ту леген* ду про “малописьменність” поета, що з легкої руки Куліша, Тургенева й инших так довго і легко кружляла собі по світу”. Тут необхідно зауважити, що відразу після смерті Тараса Шевченка саме Пан* телеймон Куліш особливо рішуче спрос* тував заяложене твердження: “мовляв, мужик, з кріпаків вийшов, у школах не бував, та які розумні речі проглаголив”. Ось свідчення, роздуми й висновки Кулі* ша: “…Коли б то всі знали, що то за голова) тий чоловік був той Шевченко і яку він школу пройшов, попомірявши того шляху, що бодай, каже, більше не міряти, і пожив) ши в столиці з усякими людьми. Ми знали Шевченка тоді, як він написав щонайвищі свої друковані твори. Не було книжки жи) вої й животворящої, щоб йому в руки попа) ла, та й лежала в його непрочитана… Об’їздив Шевченко всю Україну, перегово) рив з тисячами всякого люду, то се хіба не наука, не бібліотека життя людського?
Шевченкіана · “Як істинно виняткову сукупність широких і глибоких знань й напруги розуму, Тарас Григорович здобув самостійно”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Чували ми його критичні розправи з його уст і дивом не раз дивували, як він глибоко входив у саму суть літературного діла”. Утім, з часом погляди Куліша справді змінилися, на що й вказав Єфремов5. Видатний сучасний біограф Тараса Шевченка, незабутній Іван Дзюба нищів* но зауважив: “Ті, хто ще й сьогодні сіка* ються до нього з різними претензіями, за* кидаючи й малоосвіченість, якби прочи* тали хоча б його Щоденник та повісті, пе* реконалися б, що не знають і сотої части* ни того, що знав він”. Повертаємося до 5 липня 1857*го, ко* ли Шевченко записав, що йому потрапи* ла до рук книга, “на яку зовсім ніяк не роз* раховував”. Ішлося про твір “Естетика” польського філософа, публіциста і полі* тичного діяча Кароля*Фридерика Лібель* та (1807–1875), виданий у Познані 1849 року, а затим – у 1854*му в Петербурзі і Могилеві. Саме друге видання залишив поетові польський політичний засланець Северин Пшевлоцький, з яким Шевчен* ко познайомився в Новопетровському укріпленні 1850 року. Між іншим, Тарас Григорович відразу занотував, що “з Лі* бельтом я трохи знайомий по його “Діві Ор* леанській” і по його критиці і філософії”. Отже, він, по*перше, читав есеїстичну працю Лібельта про Жанну д’Дарк, вида* ну вперше в Познані 1847 року, а по*дру* ге, був ознайомлений з чотиритомною збіркою праць Лібельта “Філософія і кри* тика”, що побачила світ у Познані в 1845–1850 роках. Залишається тільки ди* вуватися широкими зацікавленнями Шевченка, хоча невідомо, що саме йому вдалося прочитати. Щодо книги Лібельта, отриманої 5 липня, то Шевченко, не відкладаючи, по* чав її читати, про що залишив нотатки у Щоденнику. Причому з перших прочита* них сторінок Тарас Григорович налашту* вався на жорсткий, іронічний лад, їдко порівнявши своє читання з… жуванням: “…Взявся жувати: жорстко, кисло, ну* дотно. Справжній німецький суп)вассер”. Утім автор статті про Кароля Лібельта в “Шевченківській енциклопедії” (Т. 3) лі* тературознавець Ростислав Радишев* ський виважено зазначає, що Шевченко* ва рецепція твору, зумовлена ситуативни* ми та настроєвими чинниками, усе*таки відображає діалектику самого твору. Пос* тупово, заглиблюючись у текст, Шевчен* ко змінював свою думку про польського філософа: 11 липня він називає Лібельта “поміркованим ідеалістом і більше схожим на людину з тілом, ніж на безплотного нім* ця… Лібельт рішуче похорошів у моїх очах. Але він усе)таки школяр. Він дуже наївно доводить присутність Всемогутнього Творця Всесвіту в усьому видимому і неви* димому світі. І так клопочеться про цю стару, як світ, істину, ніби це його власне відкриття”. Головним пунктом незгоди залишалося для Шевченка питання онто* логії “людини)творця”. На відміну від Лі* бельта й німецьких ідеалістів, які наділя* ли людину необмеженими можливостями в її творчості, чим протистояли детермі* нованості природи, Шевченко занотував у Щоденнику 12 липня: “Мені здається, що вільний художник настільки ж обмеже* ний навколишньою природою, наскільки природа обмежена своїми вічними, незмін* ними законами. А спробуй цей вільний тво* рець на волосок відступити від вічної кра* суні природи, він зробиться боговідступни* ком, моральним виродком…” Не промину зазначити, що лише 10 липня 1857 року, розмірковуючи про пра* цю Лібельта, Шевченко згадує в Щоден* нику французького художника Клода* Жозефа Верне (1714–1789), німецьких художників Альбрехта Дюрера (1471–1528), Ганса Гольбейна молодшого (1497–1543), Петера Корнеліуса (1783–1867), Петера Гессе (1792–1871), німецького архітектора Франца*Карла* Лео Кленце (1784–1864)… Не кажу вже про Шевченкових сучасників Федора Бруні, Карла Брюллова, Александра Ка* лама… Нагадаю, що під руками у поета, який провів понад десять років на засланні, не було спеціальних довідників, енциклопе* дичних видань, інших паперових і живих підказувачів, а це, тим більше, притягує в огром Шевченкових знань… “Розгорніть Вазарі і там побачите…” Якраз і настав час згадати прізвище італійського художника, архітектора, іс* торика і теоретика мистецтв Джорджо Ва* зарі (1511–1574), яке зустрічається в Тара* са Шевченка лише тричі, й здається, ми* мохідь. Але насправді цього вистачає, щоб упевнитися в його нетривіальному знайомстві з унікальною працею Вазарі “Життєписи найславетніших живопис* ців, скульпторів та архітекторів”, яка по* бачила світ у Флоренції 1550 року, коли авторові не сповнилося й сорока літ, і це було, без перебільшення, його науковим подвигом. Отже, на початку повісті “Художник” (1856) Шевченко зауважує, що в Голландії XVII століття “цілий натовп знаменитих художників… в лахмітті починали і кінча* ли своє велике поприще”. Щоб автори* тетно підтвердити ці слова, він пропонує: “Розгорніть Вазарі і там побачите те ж са* ме, якщо не гірше”. Так уперше Тарас Григорович спирається на видатну працю великого італійця. Через кілька десятків сторінок автор висловлює “жаль, що не* має у нас перекладеного Вазарі”. Саме так і було! В Академії мистецтв можна було працювати лише з італій* ським оригінальним виданням і перекла* дом Вазарі французькою мовою. Тоді ж як Ф. Красицький. Портрет Т. Шевченка. 1939 р. познайомився з нею Шевченко? Із лекцій з теорії та історії мистецтва професора, конференц*секретаря Академії мистецтв, активного учасника викупу Тараса Григо* ровича з кріпацтва, доброго знайомого й покровителя поета Василя Івановича Гри* горовича (1786–1865), якому Шевченко присвятив поему “Гайдамаки” (у “Кобза* рі” 1860 року присвяту знято). Відомо, що сторонній учень, а пізніше академік Ака* демії мистецтв Тарас Шевченко критично висловився щодо згаданих лекцій профе* сора, заявивши, що саме вони значною мірою викликали в нього почуття “непе* реборної антипатії до філософій і естети* ків”. Але, гадаю, Тарас Григорович пере* більшував у цьому випадку вплив Василя Івановича. Зате лише професор міг аку* мулювати, систематизувати й передати ві* домості про “Життєписи…” Вазарі, хоча Василь Григоромвич і гадки не мав, як міцно й надовго запам’яталися вони Шевченкові… Нарешті, утретє Тарас Григорович зга* дав Вазарі у щоденниковій нотатці від 23 липня 1857 року, коли несподівано, за* те переконано*твердо заявив щодо вже згаданої книги Лібельта: “Вазарі переживе цілі легіони Лібельтів”. Здається, залишається тільки дивува* тися з того, звідкіля в цьому контексті взявся давно не згадуваний, а в Щоден* нику до цього взагалі відсутній, Вазарі. Тим паче, що Шевченко не мав можли* вості особисто не тільки прочитати, а на* віть розгорнути й погортати його працю… Що й говорити, глибоким знавцем “Жит* тєписів…” він, очевидячки, стати не міг, але Тарас Шевченко святим, вольним ро* зумом і добром нагрітим широким серцем осягнув і відчув найголовніше, а саме: ви* соку мету Джорджо Вазарі. Той виклав її у передмові до другого видання п’ятитом* ника, звертаючись безпосередньо до “майстрів у мистецтвах малюнка”: “Вивчення минулого зможе всемірно на) дихнути нас на звитяжну працю і показа) ти новизну та велич нашого мистецтва… наштовхнути і запалити всіх нас на те, щоб ми прикрасили світ численними твора) ми, рідкісними за якістю, щоб світ, дістав) ши від нас цю красу, поважав би і нас тією мірою, в якій він поважав ті вічно чудові і найславетніші уми”. “Барабан і сурма очерствили мій слух, але не очерствили серця, яке сприймає прекрасне” Дорогою з заслання в Петербург Шев* ченко вимушений був затриматися в Нижньому Новгороді з 20 вересня 1857 року до 8 березня 1858 року, тобто майже на півроку. В одному з листів у листопаді 1857*го писав: “Тепер я, дякуючи моїм тутешнім дру) зям, завалений книгами і запоєм читаю… Я прочитав уже все, що з’явилося чудового в нашій літературі впродовж цього часу. Тепер за) лишилися лише журнали за ни) нішній рік, і я насолоджуюсь ни) ми…” Між іншим, поет читав книгу краєзнавця Миколи Храмцовського “Короткий нарис історії й опис Нижнього Новгорода” (1857. Ч. 1): “Кни* га хороша і достатньо знайо* мить з історією краю і міста. Шкода, що п. Храмцовський про архітектурні пам’ятники і вза* галі про пам’ятники старовини говорить надто економно. Але й за те спасибі”. Перед тим, зна* ходячись у серпні 1857*го в Астрахані, поет довго шукав, але так і не зміг знайти книгу краєзнавця Михайла Рибуш* кіна “Записки про Астрахань” (1841). Навіть у Щоденнику виплеснув емоції: “І що мені цей Рибочкін так зав’яз в зу* бах”. Дісталося й самій Астра* хані: “Місто, що не має книж* кової крамниці, значить, і чи* тачів не має”. Та й у Нижньо* му Новгороді Тарас Григоро* вич обурювався: “…Місто і не має друкованого покажчика. Дико! По)татарськи дико!” За цими, зда* ється, дрібними, незначними подробиця* ми криється доскіпливий характер інте* лектуала, котрий хотів якнайглибше зна* ти про те, з чим стикався… Важливою частиною духовного життя Шевченка в місті було відвідання Ниж* ньоновгородського театру — мав нагоду подивитися понад 20 вистав. Звичайно, вони вповні не задовольняли високі есте* тичні запити поета, проте, коли почався Великий піст, упродовж якого не було те* атральних вистав, Шевченко записав у Щоденнику 4 лютого 1858 року: “Другий день немає спектаклів, бідних нижньонов* городських спектаклів. І ніби чогось необ* хідного не вистачає”… Хто ж не знає, що наприкінці 1857*го до Шевченка приїжджав у Нижній Нов* город його дорогий друг, великий украї* нець і геніальний артист Михайло Щеп* кін6, який взяв участь у кількох виставах, а в Петербурзі його чекав щирий прия* тель, український оперний співак, ком* позитор і драматург Семен Гулак*Арте* мовський, якого поет бачив на засланні лише у сні, або про те, що в листопаді 1858*го Шевченко познайомився й под* ружився з видатним актором Айрою Олд* ріджем, і вже лише ці постаті презентують височенний інтелектуальний рівень спіл* кування Тараса Григоровича в духовній царині театру… Наприкінці заслання Шевченко вик* лав у Щоденнику план свого творчого життя на волі: “А я думаю присвятити се* бе повністю гравюрі… Для цього, я думаю, достатньо буде двох років старанного за* няття”. Відразу скажу, що через два роки після повернення Шевченка з заслання в Петербург він, сказати б, перевиконав творчий план – у вересні 1860*го Акаде* мія мистецтв ухвалила надати йому зван* ня академіка з гравірування, і до того був опосередковано причетний великий гол* ландський живописець і графік Рем* брандт Гарменс ван Рейн (1606–1669). Адже саме його Тарас Григорович обрав творчим поводирем. Зокрема, в листі до Сергія Аксакова від 15 липня 1858 року писав: “Сьогодні беруся за нову дошку, якою хочу передати один із творів великого Рем* брандта”. Ішлося про майбутній офорт із картини Рембрандта “Притча про робіт* ників на винограднику” (1637) – один із офортів, за які Шевченко й отримав зван* ня академіка. Шевченків знайомий, український ху* дожник Віктор Ковальов наголошував, що “Тарас Григорович перший у нас… по* чав гравірувати голкою на міді за спосо* бом і манерою фламандців XVII століття, дотримуючись манери Рембрандта”. Ра* зом із тим геній Шевченка виявився в то* му, що художник абсолютно своєрідно сприймав унікальну манеру Рембрандта, не копіював, не повторював, а поглиблю* вав, нюансував, розвивав, збагачував її. Якщо голландець наповнював картини золотим світлом, “для котрого нема ре* альних підвалин”, то Шевченко, за слова* ми українського мистецтвознавця, акаде* міка Олекси Новицького, перейняв у Рембрандта його гру світла й тіні, проте у нього завжди це яскраве освітлення й ці густі тіні мають цілком реальну підставу: “З цього боку він більший реаліст, аніж Рембрандт”. Красивий і всебічно виваже* ний, науково наповнений висновок! У контексті нашої теми неодмінно на* голошу, що Шевченко був обізнаний із творчістю усіх відомих голландських і фламандських художників – сучасників Рембрандта. Щоб переконатися, досить звернутися до його російськомовних по* вістей “Художник” і “Прогулянка з задо* воленням і не без моралі”, де автор нази* ває братів ван Остаде — Андріана й Ісаа* ка, Ніколаса Берхема, Давида Тенірса Молодшого, Якоба ван Рейсдала, Антоні* са ван Дейка, Пітера Пауля Рубенса та ін. Згадував він і учня Рембрандта, голланд* ського живописця Жерара Дау… P. S. Якщо поетичний геній Шевчен) кові послав Господь, то вченість, як істин) но виняткову сукупність широких і гли) боких знань й напруги розуму, Тарас Гри) горович здобув самостійно. Його людські зусилля в цій царині дорівнювали Божо) му замислу… _____________________ 1 Докладно див.: Мельниченко В. Ми* хайло Грушевський: “Шевченко – святий національний прапор”. К., 2017. 440 с. 2 Дзюба І., Жулинський М. На вічному шляху до Шевченка // Тарас Шевченко. Повне зібрання творів : у 12 т. Т. 1. С. 14. 3 Автори – Іван Дзюба, Павло Мов* чан, Борис Олійник і Станіслав Климен* ко (він же режисер*постановник). 4 Докладно див.: Мельниченко В. “На славу нашої преславної України”: Тарас Шевченко і Осип Бодянський. М., 2008. 560 с. 5 За словами мудрого Сергія Єфремо* ва, Пантелеймон Куліш бачив у Шевчен* кові людину нижчу за нього і “певне не хто, як він, найбільше й спричинився був до надто поширеної й живучої репутації Шевченка як неосвітного неука”. Нага* даю, що свого часу й Іван Франко не втримався і прямо написав про Кулішеві почуття “зависті, а далі й ненависті до Шевченка…” Від себе додам, що ці точній жорсткі оцінки не відміняють видатні заслуги Пантелеймона Куліша перед Ук* раїною і Тарасом Шевченком… 6 Докладно див.: Мельниченко В. Та* рас Шевченко: “Мій великий друг Щеп* кін”. М., 2009. 480 с.
Культура · “Незабутні спогади, які підтримуватимуть внутрішній ресурс студійців ще дуже довго”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Театр “Паростки” в Косові

Марія ПОРОХ, членкиня Клубу інтелігенції ім. І. Пелипейка та РО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Світлина з відкритих джерел На запрошення засновника Музею іс* торії міста Косова Романа Хромейчука косів’яни нещодавно гостинно зустріли народний аматорський театр “Паростки” з Києва, який завітав із виставою “Ма* ленькі історії Великого міста”. “Паростки” – це перший в Україні інклюзивний театр, створений 25 років тому Віталієм Люботою при ГО “Спілка матерів дітей і дорослих осіб з інвалідніс* тю внаслідок інтелектуальних і фізичних порушень м. Києва “Сонячний промінь”. Він став першим творчим майданчиком, де грають люди з особливостями: опорно* руховими, аутизмом, синдромом Дауна, різними формами ДЦП чи постінсульт* ними парезами. Аплодисментами зустріли особливих акторів перший заступник голови Косів* ської райдержадміністрації Ігор Гуцуляк, працівники управління соціального за* хисту населення Косівської райдержадмі* ністрації, представники Соціальної служ* би у справах дітей, реабілітаційного відді* лу Косівській ЦРЛ, члени Клубу інтелі* генції ім. І. Пелипейка, містяни, гості міста, які зібралися в світлиці музею. Бла* гословив захід отець Томаш Ґжегорж – настоятель римо*католицького костелу Матері Божої Святого Розарія. Перед глядачами виступили Тетяна Наріжна – голова ГО “Спілка матерів “Сонячний промінь” – та Віталій Любота – педагог і керівник театру*студії, які заз* начили, що “наш театр – не задля жалю, а заради творчості. Він доводить ефектив* ність реабілітації людей із затримкою психічного розвитку за допомогою теат* рального мистецтва. Тут актори не просто пасивні “отримувачі послуг”, а повноцін* ні творці, автори та рушії мистецького процесу, через який вони розкриваються світові, голосно заявляють про своє існу* вання, свої переживання та потребу тво* рити”. Відвідавши виставу, скажу відверто: серце завмирає. Глядачам було важко стримати сльози: до них зі сцени без слів зверталися ті, яким долею далося чути серцем, бачити більше, відчувати глибше, сприймати життя по*своєму, по*особли* вому. Талановиті особливі актори не просто грали – вони зі сцени без слів роз* повідали щемливі історії міста, відтворю* ючи мовою тіла та хореографії його нес* покійний ритм. За кожним рухом, кож* ною емоцією – величезна праця, талант і любов до сцени. Неймовірно чуттєва й майстерна гра акторів театру, які змушували співпере* живати, радіти й по*новому дивитися на світ, замислюватися над справжніми цін* ностями життя, дала можливість глядачам відчути всім серцем цей сонячний про* мінь, який вони подарували нам. На за* вершення театрального дійства особливі актори отримали хвилю бурхливих оплес* ків, щирі слова подяки від глядачів, донат на їхні терапевтичні гастролі. “Дякую за запрошення на такий захід. Ми від щирого серця дякуємо Віталію Люботі, а також Тетяні Наріжній за трудо* Спільне фото з київськими гостями. У центрі – Роман Хромейчук, праворуч від нього Тетяна Наріжна. Другий зліва – Віталій Любота му гуцульському одязі провів для гостей Роман Хромейчук. “Невід’ємною та найбільш терапев* тичною частиною театрального життя є вихід на сцену перед новим глядачем, особливо, коли він поєднується з подо* рожжю. Саме тому ми завітали в Косів. Показ інклюзивної вистави “Маленькі іс* торії Великого міста” для мешканців та гостей Косова дав можливість акторам проявити свої здібності, відчути власну цінність та отримати досвід професійних гастролей. Подорож до Карпат, знайом* ство з новими людьми та відпочинок по* дарували незабутні спогади, які підтриму* ватимуть внутрішній ресурс студійців ще дуже довго”, – такими словами заверши* ла зустріч Тетяна Наріжна. містку роботу. Хто працював з дітками, які потребують реабілітації, той знає, нас* кільки довго і тяжко треба працювати для досягнення результатів. Сьогоднішній за* хід – результат їхньої праці, неповторний досвід від спілкування з дивними і твор* чими людьми, що живуть “не так, як всі” та надихають на нові зрушення і досяг* нення”, – зазначив Денис Волощук, заві* дувач Косівської дитячої амбулаторної реабілітації дітей, яка діє при КНП “Центр реабілітації святого Луки”. Після закінчення вистави було спілку* вання з акторами та їхніми батьками, ре* жисером Віталієм Любатою та Танею На* ріжною, обмін подарунками. Екскурсію музеєм з історії нашого міста і пам’ятну фотосесію у традиційно* тями не обійшлося. Як повідомив пись* менник із Сахновщини Володимир Ваку* ленко, нещодавно вийшов у світ довідник про лавреатів Всеукраїнської літератур* но*мистецької премії імені Михайла Пет* ренка. “Автором*упорядником видання, ініціатором і незмінним головою конкур* сної комісії премії є мій старший друг і колега Валерій Іванович Романько. Я теж маю честь бути лавреатом цієї шанованої в усій країні премії за 2019 рік в номінації “Поезія” за книжку “Ристалище”. А місто Слов’янськ, батьківщина Михайла Пет* ренка, було і залишається славетним осе* редком української духовності”, – зазна* чив пан Вакуленко. Насамкінець варто зазначити, що по* чесна відзнака, фундатором якої є гро* мадськість і осередок краєзнавців на чолі з Валерієм Романьком, досі лишається єдиною літературно*мистецькою премі* єю на теренах української Донеччини. Так, до речі, було і до 2014 року… На фото: фрагменти з вручення премії
Культура · “Незабутні спогади, які підтримуватимуть внутрішній ресурс студійців ще дуже довго”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Достойні премії імені поета-романтика

Ігор ЗОЦ, лавреат літературно*мистецької премії імені Михайла Петренка (2012) Світлини з відкритих джерел Традиційно в ці дні з 2012 року щоріч* но відзначають лавреатів Всеукраїнської літературно*мистецької премії імені Ми* хайла Петренка, заснованої з ініціативи голови Донецької обласної організації Національної спілки краєзнавців України Валерія Романька. Її присуджують у двох номінаціях – “Поезія” (поетам, що рід* ною мовою оспівують рідний край, при* роду, кохання) та “Популяризація життя та творчості Михайла Петренка”. Серед лавреатів минулих років, зокрема, відомі українські поети Юрій Доценко, Сергій Жадан, Раїса Талалай (Харитонова), Ган* на Гайворонська. А також прозаїки, пуб* ліцисти Петро Гайворонський, Віктор Скрипник, Петро Шкраб’юк, Володимир Заїка, Олег Максименко, Леонід Щибря. У 2017 році в номінації “Популяриза* ція життя та творчості Михайла Петрен* ка” лавреатом стала Центральна бібліоте* ка міста Слов’янська, де багато років про* ходило і вручення премії. Останніми ро* ками вручення премії відбувається у Львові, у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва імені Романа Іваничука. Цьогоріч лавреатами стали поет з До* неччини (Лиманський р*н, нині Крама* торський) Геннадій Грибанов у номінації “Поезія” та народний артист України Іво Бобул у номінації “Популяризація україн* ської пісні, життя та творчості Михайла Петренка”. Так склалося, що почесну від* знаку спочатку отримав поет. – Присвячую свій черговий успіх усім землякам, рідній Донеччині та львів* ським побратимам, – сказав Геннадій Грибанов. Член НСПУ, він є автором кількох збірок поезій. Уродженець Ли* манщини на Донеччині наразі мешкає у Львові, є волонтером, поезії публікує пе* реважно в соціальних мережах. Ось одна з поезій пана Геннадія: Рудим котом прийшла до мене осінь, вплелося сонце міддю до строфи. А серце огортає ніжна просинь, і кожен день – безцінно дорогий... А нагородження Іво Бобула відбулося під час його сольного концерту у Львів* ському театрі опери. Представники Донецького земляцтва у Львові на чолі з головою комісії з присуджен* ня премії Валерієм Романьком уро* чисто вручили диплом лавреата та нагрудний знак, яких удостоєний Іво Бобул за популяризацію україн* ської пісні, творчості Михайла Пет* ренка, за тісні особисті зв’язки з До* неччиною. Нагадаю, що свого часу співак учився в ПТУ Слов’янська, де й почалися його виступи зі сце* ни... Валерій Романько запропонував Іво Бобулу зустрітися у Слов’янську після нашої Перемоги – і вщерть за* повнена зала театру опери палкими оплесками підтримала цю ідею. За* вершальною на концерті була пісня на слова Михайла Петренка “Див* люсь я на небо та й думку гадаю…”. Між тим пошанування пам’яті поета*романтика цими урочистос*
Культура · “Незабутні спогади, які підтримуватимуть внутрішній ресурс студійців ще дуже довго”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Якою буде зима

Цього року, за прогнозами метеоро* логів, зима в Україні буде теплою. Про це свідчать всі показники, які фіксують на метеостанції “Пожижевська” в Карпа* тах. Про це розповів Олег Басараб, пере* буваючи на метеостанції. “Метеорологи вже зробили поперед* ній прогноз. Можу вам сказати, що цьо* го року зима буде теплою. За всіма по* казниками, всіма параметрами, які тут знімаються, всіма дослідженнями, які проводяться, вже ясно – зима буде теп* ла”, – сказав Басараб. Метеостанція “Пожижевська” – це найвища діюча метеорологічна та сніго* лавинна станція в Україні. Її працівники знімають покази з численних приладів на метеомайданчику станції. Дані запи* сують у спеціальні щоденники, потім за* носять до таблиць на комп’ютері станції, кодують та надсилають до гідрометцен* трів в Івано*Франківську й Києві. Із сайту OBOZ.UA
Театр · “Цей перехід було легко робити, адже зараз уся Україна в одному човні”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

пауза. Перебуваю в пошуках репертуару, режисера. Чекаю… – Анатолій Гнатюк вже згадував про те, що після показу вистави “Гуцулка Ксеня” у Києві до мене підійшов Сергій Калантай, – підсумовує розмову народна артистка України, виконавиця ролі Явдо* кії Харитонівни Ольга Комановська. – Він привітав, сказав, що вистава сподоба* лася. Знала про нього давно, а того вечо* ра познайомилася наживо. Було дуже приємно чути такий теплий відгук. А че* рез місяць він написав із запитанням, чи не проти я бути з ними в команді. Це ду* же круто, бо у цій команді також були Анатолій Гнатюк і Володимир Ніколаєн* ко. Коли приїхала, то одразу потрапила у сім’ю, інакше не скажу. Ми говорили од* нією творчою мовою. Почали працювати над п’єсою, дещо її переробили і зробили ближчою до сього* дення, додали своїх улюблених пісень. Дмитро Лук’яненко з Національного ака* демічного драматичного театру імені Іва* на Франка допоміг нам поставити танці. Все відбувалося немов само собою. Усі колеги по сцені надзвичайно ха* ризматичні, у них неможливо було не за* кохатися. Я природно влилася в їхню творчу сім’ю, і дуже цим тішуся. Для ви* стави обрали легкий водевільний жанр. У наш важкий час хочеться саме такого лег* кого розважального жанру, аби піднімати людям настрій. Свою відпустку присвятила репетиці* ям: постійно їздила з Івано*Франківська до Києва. А зараз керівництво нашого те* атру пішло мені назустріч, складає графік вистав так, щоб я могла приділити час на* шій новонародженій виставі. Моя героїня тільки народилася на гля* дачеві, і саме глядач дасть їй оцінку. Можу сказати, що це сильна українська жінка, мудра, талановита, трошки хитра. А ще вона співає, дотримується народних тра* дицій, вірно чекає свого чоловіка із заро* бітків. Звісно, є в моїй героїні щось від мене, а щось я десь бачила. Все складалося до купи залежно від ситуацій, від партнерів, від персонажів, які поруч зі мною. Для чоловіка я кохана. А коли приходить кан* целярист, моя героїня насторожена, обе* режна, вміє дати відсіч. Важливе місце у створенні образу посідають пісні й танці. Я ще в пошуку своєї персонажки. Думаю, що образ виходить милий, кумедний, де* що наївний. Київський глядач дуже тепло прийняв нашу виставу. Гарною була реакція на піс* ні, жарти, імпровізації. А я готова розви* ватися і розкриватися разом із Гнатюком, Калантаєм і Ніколаєнком, далі розкрива* ти їх для себе. Я відчувала в них краплин* ку себе, щось своє, рідне.
Театр · “Цей перехід було легко робити, адже зараз уся Україна в одному човні”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Вже не москаль, а циган

Едуард ОВЧАРЕНКО За мотивами безсмертної класики Іва* на Котляревського на сцені розгортається історія, де гумор, пісні, інтриги та неспо* дівані повороти сплітаються в яскравий калейдоскоп емоцій. На дві години зви* чайна українська хата перетворюється на справжній майданчик чудес, де панують лукавство, ревнощі і, звичайно, любов. – Все почалося з пропозиції продюсе* ра Олега Шпанчука. Саме він був продю* сером вистави “За двома зайцями”, яка вдало прозвучала в Україні й за кордоном, – пригадує виконавець ролі Цигана, на* родний артист України Анатолій Гнатюк. – Він сказав: “Давайте наше рідне, націо* нальне, класичне – Івана Котляревсько* го, Івана Франка, Івана Карпенка*Каро* го, Лесю Українку”. Зокрема, запропону* вав для постановки “Москаля*чарівника” І. Котляревського. Звичайно, сьогодні сама назва цієї п’єси не може звучати в Україні. Хоча, зрозуміла річ, цей персонаж – той самий українець, який був “забритий” у солдати на 25 років. Ми змінили назву і запросили драматурга Олександра Гриценка, який дещо переробив сюжет. Підбором акторів займався продюсер. Він запросив мене, Сергія Калантая і Во* лодимира Ніколаєнка. І тут постало пи* тання щодо героїні. Ми були в пошуку. Почали співпрацювати з однією співач* кою, але не склалося. Акторку на цю роль знайшов Сергій Калантай. Він пішов на виставу “Гуцулка Ксеня”, там побачив ак* торку Ольгу Комановську і зрозумів, що це наша героїня. Так і сказав: “Вона і тіль* ки вона має грати в цій виставі”. Ми погодилися з думкою Сергія Гав* риловича. А коли вона приїхала до Києва з Івано*Франківська на репетицію, то я зрозумів, що Калантай був правий на всі сто відсотків. Це справжній театральний діамант. Це жіноча елегантність, вишука* ність, акторський талант, неабиякі во* кальні дані, відчуття жанру. Дякувати бо* гу, що Ольга Комановська приєдналася до нашого творчого колективу. Вона народна артистка України, про* відна актриса Івано*Франківського наці* онального академічного драматичного театру імені Івана Франка. Грає там май* же в усіх виставах. У неї буває більше двадцяти вистав на місяць. Але знаходила “вікна”, приїжджала до Києва навесні та на початку літа. Кінець липня і майже весь серпень (період наших відпусток) ми не відпочивали, а працювали. Всі разом займалися режисурою, тому що ми професіонали і маємо внутрішній талант режисерів. Кожен пропонував щось своє, у дискусіях приходили до спільного знаменника. Так народжувала* ся вистава. У нас склався потрясаючий творчий колектив. Усі легкі на імпровіза* цію і дуже комунікабельні. А це важливо, зокрема, на репетиціях. Я для себе відкрив, що мої колеги Сергій Калантай та Володимир Ніколаєн* ко – прекрасні співаки. А про те, що вони чудові актори і можуть створити будь*яку імпровізацію на рівному місці, знав дав* но. Ми будували цю виставу як україн* ський національний театр, він у нас му* зичний. Та сама “Наталка Полтавка” І. Котляревського – це справжній мю* зикл. Ми наповнювали виставу цікавими і пізнаваними, що дуже важливо для нас і глядачів, піснями. Сергій Калантай блискуче виконав пісню “А я знайшов другую”. До речі, це українська пісня, яку свого часу у нас вкрали москалі, як вони люблять робити завжди. Володимир Ніколаєнко потряса* юче заспівав арію Петра з “Наталки Пол* тавки”. Ольга Комановська – блискуча спі* вачка. У неї неймовірно великий діапа* зон. Вона тонко відчуває жанр. Може чу* дово грати комедію і в якийсь момент пе* ретворити її на щемливу лірику. До того ж акторка надзвичайно пластична. Щодо мого персонажа, то це Циган, коваль. Цигани – це наші сестри і брати. Я дружив із прекрасним нашим актором, засновником Циганського театру “Ро* манс” Ігорем Крикуновим. Дружу зі спі* ваком Петром Чорним. Створювати цей образ було несклад* но, тому що мені близька їхня менталь* ність, гумор, поетичність, танцюваль* ність, пісенність. Все це притаманно чу* довому циганському народу, нашим дру* зям, які стали, як і весь український на* род, у боротьбі з російською навалою, стали проти москалів. Для мене честь вті* лити на сцені цей образ. Ми будували цю виставу як комедію для українського народу в дуже важкі ча* си. Не маємо морального права, та у нас, мабуть, і не вийшло б зробити чисту ко* медію. Тому для нас важливим було вкраплення у виставу елементів сьогоден* ня і патріотизму. Ми говоримо про українську незлам* ність. Оскільки грали виставу в Києві, то говорили про киян, які, незважаючи на постійні повітряні тривоги і бомбарду* вання, тримаються і не здаються. Говори* мо про землю Михайла, а я переходжу від його землі до важливішого і глобальнішо* го для нас усіх питання: “Ми повернемо кожен клаптик нашої рідної української землі”. Цей перехід було легко робити, адже зараз уся Україна в одному човні. І коли говоримо зі сцени про нашу бо* ротьбу за волю і незалежність, про нашу ідентичність, нашу історію, то одразу зна* ходимо відгук у глядачів, які нас підтри* мують. Це дуже важливо. У нас Михайло чумак, а дружина його чекає. Тут теж значно глибша історія. Сьогодні жінки чекають своїх чоловіків, батьків, дітей. Коли працювали над вис* тавою, то все це закладали в текст. – Щодо жанру комедії можна дискуту* вати, – переконаний виконавець ролі Финтика, народний артист України Сер* гій Калантай. – Раніше українцям забива* ли голову багатьма дешевими проєктами іна телебаченні, і виставами, які привози* ли в Україну москалі. Все це робилося для того, аби відволікати нас від головного. А в нашій виставі зібралися щирі дру* зі. Не буду говорити, хто такий для мене Анатолій Гнатюк і хто я для Гнатюка. Зіб* ралися і вирішили посміятися, трошки пожартувати з українського водевілю. Та* кі відомі українські п’єси, як “Наталка Полтавка” та “Шельменко*денщик”, бу* ли написані у стилі водевілю. Це легкий жанр, який у нас, на жаль, дещо забутий, трохи відсторонений від репертуару. Тож щирі друзі жартували і придумали собі ко* медію. Точніше, був автор, який переро* бив “Москаля*чарівника” – і тепер це вже циган. До того ж ми надихнулися поперед* ньою роботою Анатолія Гнатюка – виста* вою “За двома зайцями”. Вирішили “вис* трелити” на публіку музичним жанром. Все склалося так, як ми того й хотіли. Що стосується самої п’єси, то ми її трохи до* писували, дещо переробляли. Мій персонаж Финтик – традиційний антигерой. Таких людей багато і сьогодні, які намагаються скористатися в корисли* вих цілях своєю посадою. Без його намі* рів і дій нічого не сталося б у цій п’єсі. Він зрушив дію, а випадковий герой Циган розкрутив цю історію. Та все ж Финтика я б не називав злом. Насправді всі герої тут добрі. Однак він вчиняє хибно і за це роз* плачується. Ставлюся до свого героя із симпатією. Він одинак у мами, ніколи не закохував* ся, живе сам (я придумав йому таку біог* рафію). Финтик не любить щось задурно, готовий платити. Приходить до молодиці не з пустими руками, а з їжею. Просто у нього не виходить бути справжнім чолові* ком, він неправильно вихований. Думаю, що мій персонаж змінить свою поведінку і одружиться на подібній собі людині. Відчуття від роботи над виставою чу* дові. Лише доводиться годину сидіти нав* колішках під столом, а це не зовсім зруч* но. (Усміхається). Всі ми були якоюсь мірою режисера* ми, але по суті процесом керував Анато* лій Гнатюк. У нього гарний режисерський досвід після вистави “За двома зайцями”. Саме він запропонував мені виконати мою улюблену волинську пісню “А я знайшов другую”. Анатолій Васильович вже згадував про те, що у нас цю пісню безсоромно вкрали. Не можу не згадати про Ольгу Кома* новську, яка живе і працює в Івано*Фран* ківську. Вона фантастична, в українсько* му театральному просторі така одна. Прекрасно співає, грає, має тонке почут* тя гумору. А ще пані Ольга дуже яскрава, я б сказав, чарівна. Вона зізналася, що з перших репетицій у нас залюбилася і від* чувала якісь родинні театральні зв’язки. Думаємо, як показати цю виставу в ін* ших містах України, а потім поїхати з нею за кордон. Син Анатолія Гнатюка написав п’єсу “Звільнені війною”, над якою зараз працюємо. Інший проєкт – вистава “Ро* мео і Джульєтта” в Національному акаде* мічному драматичному театрі імені Івана Франка. Також закінчую зйомки в одному із серіалів. – Коли хороший матеріал, партнери, твій глядач – тоді сходяться всі планети, – вважає народний артист України, вико* навець ролі Михайла Володимир Нікола* єнко. – Так було цього разу. Анатолій Ва* сильович Гнатюк довго виношував цю ідею. І продюсер Олег Шпанчук теж під* ключився, йому хотілося, аби було своє, рідне, українське. Взяли п’єсу Котлярев* ського – і ми стали працювати. Практично починали все з нуля. Сиді* ли вчотирьох і думали, що та як. Запроси* ли драматурга Олександра Гриценка, щоб він дещо змінив сюжет. Автор вислухав наші пропозиції і підготував новий варі* ант. Він був хороший, але було не все так, як ми того хотіли. Почали накопичувати матеріал для того, щоб вистава була діє* вою, з якоюсь думкою і піснею. Ольга Ко* мановська запропонувала свої пісні, Ана* толій Гнатюк – свої. Це була справді ко* пітка праця. Свого героя я створював шляхом пробі пошуків. Він наївний романтик, який повністю довіряє своїй дружині, працьо* витий, прагне стати заможним селяни* ном. Зовсім не схожий на інших персона* жів вистави. Анатолій Гнатюк запропонував почи* нати виставу арією Петра з вистави “На* талка Полтавка” у моєму виконанні – і це вийшло дуже тепло, ніжно і щемливо. А ще Гнатюк запропонував мені прочитати вірш про жінок (автор Ярослав Стель* мах), мені ця ідея сподобалася: щоразу після цього зал аплодує, а жінки – найго* лосніше! Загалом у нашій роботі все плав* но перетікало з одного в інше. Думаю, ду* же важливо, що репетиційний процес був організований саме так. Загалом нашу спільну роботу оцінюю добре. Хоча ще бачу деякі сируваті місця. Можливо, певні епізоди треба подавати м’якше. Тож робота над виставою триває. Треба її загорнути до гарної обгортки – і буде смачна цукерка. Реакцією ж зали ми залишилися задоволеними. А в мене сьогодні, я б сказав, творча Продюсерський центр “Колізей” представив у Центральному будинку офіцерів Збройних Сил України виставу “Він, вона і Котляревський”. Це комедія, що вибухає сміхом, пристрастями й українським характером. Це не просто вистава – це дві години шаленого театрального свята, після якого забути побачене буде неможливо.
16 Цікаво знати · “Садіть сади. Плекайте діброви. Випещуйте соснові гаї. Це Богоугодні справи”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

хатиме тих, хто прагне й у срібні літа бути молодим. На карбу 93-річна Віра Степанівна з Рівного, що вмивається наварами з вівса та ячменю, маючи вигляд 80-літньої. Головне – овес чистить судини. Досить потужно підтримує серце. Снодійний. Як обволікаючий засіб незамінний при шлунково-кишкових захворюваннях. І що важливо: сприяє відвиканню від курива й алкоголю. Розпочинайте це лікування в день, коли народилися, або ж: чоловікам – у понеділок, вівторок, четвер; жінкам – у середу, п’ятницю, суботу. Склянку зеленого вівса з волотом на 1,5 л води. Довести до кипіння і млоїти на слабкому вогні, доки стане літр навару. Денне. Вживати місяць. Шипшинам у срібному віці варто підтримати себе шипшиною собачою (довгомордою) Rosa canina – запобігає склеротичним змінам головного мозку. Збадьорює окислювально-відновлювальні процеси в тілі людини, посилює синтез гормонів, відновлюваність тканин, підвищує опірність організму несприятливому зовнішньому середовищу. Незамінна при хворобах печінки, жовчі, як розумовому, так і фізичному виснаженню, недостачі вітамінів. Бажана для комп’ютерників, бо відновлює зір. Сприяє мозковій діяльності діток. Ягоди перед заварюванням обов’язково подрібнюють. 1 ст. ложка на 300 мл окропу. Настояти ніч вкутаним. Вранці підварити до 3 хвилин. Настояти годину. Денна частка. Коріння шипшини подрібнює каміння в жовчному міхурі. Копати восени від старого до молодого куща підземні пагони. 1 ст. ложка подрібненого коріння на 200 мл окропу. Кип’ятити на слабкому вогні 10 хвилин. Настояти 2 години вкутаним. Пити за 30 хвилин перед їдою. Тричі на день по 70 мл. По вживанню старанно полоскати зуби, бо “сипле” емаль. Це ягода молодості. Щоб не допускати старіння тіла, бажано щоденно з’їдати по 5 “кожушків” шипшини без зерняток, адже вони бездонна криниця вітамінів та мікроелементів. При занепаді сили, перевтомі фізичній чи розумовій, після операційних втручань, після лікування антибіотиками тато радили пів літри подрібнених ягід шипшини залити двома літрами кагору. Настояти в темному місці 40 днів. Пити по 50 мл двічі на день або склянку молотих плодів, по пів склянки квітів заячої крівці (звіробій) та деревію, 300 г вершкового масла, 500 г меду (останні складники розтопити). Настояти в теплому місці дві доби. Вживати по 2 чайні ложки щогодини. Цю ягоду застосовували ще княжі лічці, згодом – козаки для лікування воїнів у многотрудних походах. На Запоріжжі звалася вона свербивусом або ж свобориною. Лікарський курінь варив цілющі ягоди на меду, додаючи ще й сухі шипшинові пелюстки. Таке “знадіб’я” підіймало з постелі навіть тяжкохворих, повертало рівновагу духу і ясність розуму козацьким посланцям на переговорах. Проте й оздоровлення шипшиною має свої особливості: спиртовий настій підвищує тиск, а водний – знижує. У вашій домашній аптеці обов’язково повинні бути РОДовик лікарський – найкраще скріплююче. Валеріана лікарська – заспокійливе. Дивина скіпетровидна – від опіків. Парило звичайне – при недужах шлунку, печінки, жовчного міхура, протиглистне. Лопух – при захворюваннях жіночих та чоловічих статевих органів. Живокіст – при захворюваннях суглобів. Третину посудини (0,5 л) заповнити дрібно посіченим свіжим коренем живокосту. Залити міцним самогоном. Додати 50 мл камфорового спирту. Настояти в темному місці і в темному дзбанку місяць. Старанно втирати перед сном у хворі суглоби. Утепляти овечою вовною, заячим смухом, пуховою хустиною. До покращення. Але внутрішньо вживати живокіст не можна жодним чином.
16 Цікаво знати · “Садіть сади. Плекайте діброви. Випещуйте соснові гаї. Це Богоугодні справи”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Колодар

Іван ПРОСЯНИК Літо 9600 22 жовтня – 22 листопада. Місяць Шипшини. Сузір’я Волопас, Змієносець, Скорпіон. Покровитель Пес – Місяць. Бог Велес. Народні назви: Весільник, Зазимник, Золотень, Сівник, Паздерник, Кастрич¥ ник, Ruen, Pazdziernik. Рідні імена, благословенні Небесами: Благослава, Будимира, Вогнедана, Дари¥ на, Зореслава, Славуня. Вишеслав, Зоре¥ мир, Могута, Савур, Семислав, Яснопуть. 1 листопада сузір’я Плуга (Оріон) з’яв¥ ляється на Небі о 22-й годині. У грудні во¥ но сходить ввечері о 19-й. А на Різдво Сонця ніби лягає на виднокрай. Створю¥ ється враження, що Сварог, скувавши Плуга, дарує його хліборобському наРОДові. Тому це свято було найшано¥ ванішим на києвокняжій Русі. Ним Не¥ бесний Коваль від Десниці-Дівиці до са¥ мого Руського (Чорного) моря проорав так звані Змієві вали, що під Обуховом, Кременчуком добре видні й донині. Ство¥ рити таку мегалітичну споруду ще до по¥ чатку сучасного літочислення могла лише наша могутня хліборобська прадержава. 2¥13 листопада вшановуймо жертви Батуринської трагедії 1708 року. Гетьман¥ ська столиця (город 16 храмів та 14 виро¥ бень (мануфактур)) була вщент зруйнова¥ на москвинами, люд нещадно закатова¥ ний. А одна з найбільших у Європі кни¥ гозбірень обернена в попіл. З 8 по 21 листопада – особливі Поми¥ нальні Дні. Адже в цей Час з Ирію Сваро¥ ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. жого навідуються до осель своїх душі Правітців наших. Вшануймо їх належно – й прибуде нам. 30 листопада 7533 літа РОДового – Астральне Свято: Богиня Мага Деві (Ве¥ лика Діва) перемогла всіх ракшасів (демо¥ нів). Сім ночей поспіль відзначається Празник Свічки Небесної. Свято Від – Відоровиця (звістила Явдуха Барська- Чернявська, с. Великі Трояни). Якщо батьки розгледять в дитяті начала, які енергетично ведуть його по життю, й докладуть зусиль, щоб виховати його відповідно до Магії Небес, то зроблять велику втіху й радість не лише собі. Бо Ластівки-Шипшини – провідники й натхненники. Їхня енергетика дуже потужна, хоча й прихована. До них тягнуться люди. Це хранителі Знань, священники, лікарі, цілителі, вихователі дитячих садків. Знання вбирають все життя. І лише коли вони викристалізувалися в незаперечні Істини, виносять їх на суд мирський. Ставлячи в наріжний камінь свого життя Істину “Вістей” РОДник VI, Заповіт 133. “Чистий той, хто копає криницю для РОДу свого! Пречистий – хто одверза джерело для наРОДу всього!” Як будівничі докладають надзусиль, щоб їхнє надбання принесло користь нації. До себе суворі й вимогливі. Але в допомозі іншим ніколи не відмовлять. Витончені в смаках. Не люблять огласки й крикливості. Незвичайні у своїх поглядах, що зачасту випереджають час. Та для цього батькам потрібно докладати багато сили, щоб виліпити справжній талант. Якщо ж вони пустять цю надважливу справу на самоплин – виростає протилежне тому, про що ми щойно звістили. Ластівкам-Шипшинам нинішнього часу потрібно бути вкрай обережними, розпочинаючи фінансові справи. Адже вони можуть несподівано й досить боляче вжалити. Краще перечекати до наступної рити. Проте той, хто започаткує справу, пов’язану з екологічними началами, в далекому майбутньому матиме незаперечну користь, але вже для нащадків і держави, вертаючи Україні Силу й Могуть. Садіть сади. Плекайте діброви. Випещуйте соснові гаї. Це Богоугодні справи. Нинішній зодіакальний відтин нади-
16 Цікаво знати · “Садіть сади. Плекайте діброви. Випещуйте соснові гаї. Це Богоугодні справи”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Цікаво знати · “Садіть сади. Плекайте діброви. Випещуйте соснові гаї. Це Богоугодні справи”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

АНОНС

Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин