Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Вчитайтеся в тексти Абая, і ви зрозумієте, · чому нам необхідно це”. · 8 Про-читання · с. 8сторінка оригіналу ↗

Абай КУНАНБАЄВ Настанови Книга слів

Слово Просвіти, №41 за 2019 рік

Павло МОВЧАН Переглядаючи залишки щоденникових записів, більшу частину яких я змушений був спалити 1971 року в туалеті гуртожитку кіностудії ім. О. П. Довженка, де я тоді мешкав, натрапив на відгук-запис на книгу поезій видатного казахського поета Олжаса Сулейменова “Определение берега”, що вийшла в Алма-Аті з передмовою Леоніда Мартинова... “Дивовижно, несподівано... перехоплює подих... Це — явище, як на мене, в світовій поезії... До речі, необхідно прочитати Абая, про якого Олжас написав таке: “Поет великий своєю темою. Проходять віки, а тема його актуальна, і вірші його які колись лунають гнівно і печально. Вмирає тема, вмирають вірші. Але живе Абай, який викривав тупість і бахвальство ХІХ сторіччя...” Хіба це не про Шевченка?! “Живе і буде вічно жити...” І я запитав сам себе: а що я знаю про Абая? Анічогісінько... Так само, як і про героя поеми “Кактус” О. Сулейменова Жап­ Слово перше Добре я жив чи погано, а перейдено чимало: у боротьбі та сварках, судах і суперечках, стражданнях і тривогах дійшов до похилого віку, знесилившись, переситившись усім, виявив нетривкість і безплідність своїх справ, переконався у принизливості свого буття. До чого тепер узятися, як прожити решту життя? Збиває з пантелику те, що не знаходжу відповіді на своє запитання. Керувати народом? Ні, народ некерований. Нехай цей тягар звалить на себе той, хто запрагне набути невиліковну недугу, або палкий юнак із полум’яним серцем. А мене боронь Аллагу від непосильної ноші. Чи примножувати череди? Ні, не варто займатися цим. Хай діти вирощують худобу, якщо мають потребу. Не буду затьмарювати рештки днів своїх, доглядаючи худобу на радість пройдисвітам, злодіям і жебракам. Удатися до науки? Як осягнути науку, коли ні з ким словом розумним перекинутися? Кому передати накопичені знання, в кого спитати те, чого не знаєш? Яка користь від того, що будеш сидіти в безлюдному степу, розклавши сувої полотна, з метром у руках? Знання перетворюються в гіркоту, яка приносить передчасну старість, коли немає поруч людини, з якою можна розділити радість і сум. А може, присвятити себе богослужінню? Боюся, не вийде. Це заняття вимагає повного спокою й умиротворення. Ні в душі, ні в житті не зазнав спокою, тож яке благочестя серед цих людей, у цьому краї! Виховувати дітей? І це робити я не у змозі. Виховував би, та не відаю, як і чому навчати. Якій справі, з якою метою навчати, для якого народу виховувати їх? Як настановити, куди скерувати, коли сам не бачу, де би діти могли застосувати свої знання? І тут не знайшов я для себе застосування. Нарешті вирішив: папір і чорнило стануть віднині моєю розрадою, буду записувати свої думки. Якщо хтось знайде у них потрібне для себе слово, хай перепише чи запам’ятає. Виявляться непотрібними мої слова для людей — залишаться при мені. І немає в мене тепер інших турбот. 1890 Слово друге дитинстві мені доводилося чути, як казахи сміялися з узбеків: “Ох ви, сарти широкополі, очерет іздалеку носите, аби дахи накрити, зустрічаючись, запобігаєте, а поза очі один одного обзиваєте, кожного куща лякаєтеся, плещете безугавно, за що і прозвали ж вас сарт-сурт”. Зустрічаючись із ногаями, теж сміялися і лаяли їх: “Ногай верблюда боїться, верхи на коні втомлюється, пішки йде — відпочиває; і втікачі, й солдати, й торгівці — з ногаїв. Не ногаєм, а нокаєм би варто вас називати”. “Рудоголовий урус, цьому варто лиш загледіти аул, як скаче до нього стрімголов, дозволяє собі все, що в голову збреде, вимагає “узун-кулака” показати, вірить у все, що лиш не бовкнуть”, — казали вони про росіян. “Боже мій! — думав я тоді пишаючись. — Виявляється, не знайти на всьому світі народу гіднішого і благороднішого за казаха!” Тішили й веселили мене ці розмови. Тепер бачу: немає такої рослини, якої би не виростив сарт, немає такого терену, де би не побував торговець сарт, немає такої речі, яку би він не змайстрував. Живуть миряни у злагоді, ворожнечі не шукають. Поки не було російських купців, сарти постачали казахам одяг для живих і саван для покійників, скуповували гуртами худобу, яку батько з сином поміж собою поділити не могли. Тепер, за росіян, сарти раніше за інших перейняли новації. Й вельможні баї, й освічені мулли, і майстерність, і розкіш, і шанобливість — усе є у сартів. Дивлюся на ногаїв — вони можуть бути хорошими солдатами, непохитно перебувають нестатки, смиренно зустрічають смерть, бережуть школи, шанують релігію, вміють працювати і наживати добро, ошатно вдягатися і веселитися. Ми ж, казахи, наймитуємо у їхніх баїв за жалюгідний харч. Нашого бая вони проганяють зі своєї оселі: “Гей, казаху, не для того настелена підлога, аби ти її брудними чоботами топтав”. Сила їхня у тому, що ненастанно навчаються вони ремесла, працюють, а не розтринькують час у принизливих чварах поміж собою. Про освічених і вельможних росіян і казати нічого. Ми — не рівня і для їхніх прислужників. Куди щезли наші колишні захвати? Де наш радісний сміх? 1890 Слово третє чому полягає причина розрізненості казахів, їхньої неприязні й недоброзичливості один до одного? Од чого слова їхні нещирі, а самі вони ліниві й одержимі владолюбством? Мудреці світу давно зауважили: людина лінива, як правило, боягузлива і безвольна; безвольна — боягузлива і хвалькувата; хвалькувата — боягузлива, дурна і неосвічена; дурна — неосвічена і не має поняття про честь, а безчесна старцює у ледацюги, ненаситна, невгамовна, бездарна, не бажає добра довкіллю. Вади ці од того, що люди переймаються лише одним — якомога більше завести худоби і здобути таким чином пошану в довкілля. Коли б вони зайнялися землеробством, торгівлею, прагнули до науки і мистецтва, не сталось би цього. Батьки, примноживши свої череди, турбуються про те, як би череди у їхніх дітей стали ще огряднішими, аби передати турботу про череди пастухам, а самим провадити бездіяльне життя — досхочу їсти м’ясо, пити кумис, насолоджуватися красунями та милуватися скакунами. Урешті-решт їхні зимівники і пасовища стають затісними, тоді вони, вдавшись до сили свого впливу чи займаного становища, всіма доступними для них засобами викуповують, виманюють чи віднімають угіддя сусіда. Цей, обібраний, вдається до утисків іншого сусіда чи вимушено покидає рідні місця. Чи можуть ці люди бажати один одному добра? Чим більше бідноти, тим дешевша їхня праця. Чим більше знедолених, тим більше вільних зимівників. Він очікує мого розо­рення, я очікую, коли він дійде до злиднів. Поступово наша прихована неприязнь один до одного переростає у відверту, непримиренну ворожнечу, ми лютуємо, судимося, ділимося на партії, підкуповуємо впливових прихильників, аби мати перевагу над супротивниками, чубимося за посади. Потерпілий не буде працювати — домагаючись достатку іншим чином. Ні торгівля, ні землеробство не цікавлять його, він буде приставати то до однієї, то до іншої партії, продаючи себе, животіючи у злиденності й безчесті. Крадіжки у степу не припиняються. Якби була в народі єдність, не толерували би люди злодія, який, спритно користаючись із підтримки того чи того угруповання, лише посилює свій розбій. Над чесними синами степу чиняться кримінальні справи за брехливими доносами, провадяться принизливі дізнання, завчасно знаходяться свідки, готові підтвердити те, чого не бачили і не чули. І все заради того, аби знеславити чесну людину, не допустити її до виборів на високі посади. Якщо гнаному заради свого порятунку доводиться звертатися по допомогу до тих самих негідників, він поступається своєю честю; якщо не йде до них на поклін — от­

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин