Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №41 за 2019 рік

16 с. · 32 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 41 (1041), 10—16 жовтня 2019

— Проблеми, які винесено на всенаціональний порядок денний, — відзначив, відкриваючи круглий стіл в Укрінформі голова Товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Павло Мовчан, — сьогодні, як ніколи, є надзвичайно гострими. Це засвідчують події останніх днів, коли по всіх обласних центрах і менших містах України відбулися всенародні віча з категоричною вимогою до президента, уряду і парламенту не йти злочинно-бездумно на поводу у Путіна, не тягнути тупо в Україну Троянського коня у вигляді “формули Штайнмайєра”, не вдаватися до так званого миру за рахунок здачі національних інтересів. — Минулого тижня, — нагадав присутнім Павло Мовчан, — просвітянський тижневик “Слово Просвіти” видрукував цілий пантеон втрат на східному фронті, яких зазнала Україна протягом вересня. Серед них є людина, яка мені близька, мій родич з Обухова — сьогодні виповнилося дев’ять днів, як ми з ним попрощалися. Чому я про це згадав? Тому що ті люди при владі, які вирішують життя цілої нації, ще й досі не усвідомлюють, куди вони потрапили. Хоча, може, й навпаки: вони ведуть утаємничену багатоходову гру на догоду своїм хазяям і дуже добре усвідомлюють, що може чекати не тільки українську націю, а й цілу Європу внаслідок такої політики. Ми є свідками того, що історичні уроки нікого нічого не вчать. Усе, що відбувалося 100 років тому на європейському суспільно-політичному обширі, обернулося колосальними втратами для тих, хто хотів убезпечити себе, дистанціюючись від проблем України. Ось чому ми сьогодні піднімаємо свій голос на майданах, чому зібралися на цей круглий стіл представники української громадськості. Бо усвідомлюємо, що нас може чекати при нинішній політиці і нашої влади, і тих, хто підштовхує її до злочинного угодовства. З приходом до влади нових політичних сил, зокрема представників п’ятої колони, на повну потужність запрацював колосальний маніпулятивний апарат, яким керують антиукраїнські сили не лише в особі доморощених олігархів. Відгук “сірого кардинала”, очільника Офісу президента Богдана, що, мовляв, протестні акції, які прокотилися Украї- Фото Георгія Лук’янчука Творчий вечір Павла Мовчана
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

«У колі друзів»

10 жовтня о 17:00 Національний музей літератури спільно з видавництвом “Ярославів Вал” запрошують на творчий вечір Павла Мовчана “У колі друзів” з презентацією нової книжки зарубіжних поетів у перекладі автора “Відлуння”. До участі запрошені: Дмитро ПАВЛИЧКО, Юрій ЩЕРБАК, Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, Валерій ГУЖВА, Олександр БОЖКО, Микола ВАСЬКІВ Модератор: Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Адреса: вул. Б. Хмельницького,11. Вхід вільний і бажаний! Павло Мовчан — це окрема поетична Америка, якій не достатньо одного Колумба, адже вона потребує щоденних відкриттів. Утім, є й Мовчан, якого ми знаємо менше. Це — Мовчан-перекладач. Чи можливо зробити мовне переливання крові? Чи можливо націоналізувати вірш у своїй мові, не спотворивши рідне обличчя твору? Чи можливо сказати “майже те саме”, донісши ментальну особливість першоджерела? На це намагається відповісти автор у своїх поетичних перекладах із азербайджанської, бенгалі, болгарської, вірменської, грузинської, естонської, казахської, литовської, мансі, молдавської, російської, румунської, сербсько-хорватської, таджицької, тамільської, татарської, туркменської, угорської, узбецької та чеської мов. Про це (і не тільки) йтиметься на творчому вечорі Павла Мовчана з нагоди його 80-річчя.
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Зрада відміняється?

Про початок нібито реалізації так званої формули Штайнмайєра — покрокового плану припинення бойових дій на східному фронті і запровадження заходів зі встановлення миру на Донбасі і Луганщині, Україна дізналася не від української влади, насамперед — глави держави, а… з московських ЗМІ. Звісно, на тлі утаємничених і провальних з точки зору багатьох політичних експертів дій президента Зеленського і його зелен-команди (“на 100% його людей”) ця звістка блискавично здетонувала. З пам’яті людей ще не стерлися політичні вихиляси колишнього президента-рецидивіста Януковича. Тож вибух обурення під гаслами “Ні капітуляції!” вмить виплеснув під стіни Офісу протестувальників, уперше, і вдруге, минулої неділі, на Майдан. Услід за цим Товариство “Просвіта” разом з громадськими організаціями провели круглий стіл на тему “Хто і чому загрожує українській державі?” ною, проплачені “вчорашніми”, засвідчує всю глибину цинізму і зухвальства частини “слуг народу”. Влада й досі не втямить, що тисячі людей виходили на ці акції з внутрішньою, ще до кінця не осмисленою, тривогою, яка чітко сформульована у формулі “Бережімо Україну!” Це при тому, що Європа, граючись у піддавки з Путіним, не до кінця усвідомлює: проблема України і української нації може закінчитися значно трагічніше для глобальної цивілізації. Тож як правильно підкреслено у врізі до мартирологу “Слова Просвіти”: “Для них, загиблих героїв — захисників Батьківщини, не було двох істин: війна була війною, а не конфліктом; фронт був фронтом, а не лінією розмежування; обов’язок захищати рідну землю був честю і гідністю чоловіка і воїна, а не лукавством і запобігливістю крамаря”. Це найчіткіші й найзрозуміліші категорії нашого сьогодення, категорії, які мусив би висловлювати і наш президент Зеленський. Сьогодні за нього це роблять майдани по всій Україні. І він, повсякчас уникаючи відкритості, під тиском свідомої частини суспільства змушений нарешті пообіцяти, що “зрада відміняється”… Тобто, вона готувалася? Учасники круглого столу, зокрема полковники запасу Михайло Хабаров, який ще недавно воював на східному фронті рядовим у батальйоні ОУН, Микола Селюк, який випустив книжку документів про історію розвалу Збройних сил України, з фактами в руках доводили, що руйнація армії, а відтак усіх державних інститутів, почалася ще за президентства Леоніда Кучми, який за іронією української дійсності (чи вимогою Путіна?) очолює українську делегацію на переговорах у Мінську. І кожен з наступних президентів, можливо, за винятком Віктора Ющенка, по-своєму прислужився планам Москви. Нинішня влада також, як свідчать події останніх днів, намагається повернутися у фарватер путінської політики. Інакше як розуміти, говорив один із засновників Руху, народний депутат кількох скликань, полковник Микола Поровський, що в нинішньому Держбюджеті на оборону країни (під час війни!) наступного року хочуть виділити лише 110 млрд грн? Це вдвічі менше, ніж торік. Кандидат юридичних наук Микола Сірий, Мирослав Котвіцький з партії “Патріот”, академік НАПН України Георгій Філіпчук, громадсько-політичний діяч Іван Заєць, голова Луганського ОО Товариства “Просвіта” Володимир Семистяга акцентували увагу на інших складових національної безпеки, без яких Україні не вистояти у війні з путінською Росією. Але одних відповідей на питання: “Хто і чому загрожує українській державі?” — замало. Потрібна активізація суспільного контролю і народного спротиву безвідповідальним планам і діям представників влади, яка може зрадити інтереси української України. Тож мусимо вимагати: Україна — понад усе! Власн. інф. ВІДКРИЛИ НАГІСТЬ КОРОЛЯ НАСТАНОВИ АБАЯ КУНАНБАЄВА
“За духовно соборну українську Україну віддали · життя мільйони українців”. Події, факти, коментарі · с. 2сторінка оригіналу ↗

Формула Штайнмайєра-Путіна — це знищення України!

Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук Реалізація так званої “формули Штайнмайєра” — це капітуляція України перед московськими загарбниками, які уже шостий рік ведуть неоголошену війну проти нашої Держави з метою її колонізації, знищення українців як нації. Підступні, агресивні ідеї кремлівської кліки Путіна вороги України видають за мирну “формулу Штайнмайєра”, яка передбачає проведення виборів на окупованих Росією українській території Донбасу і надання цим районам особливого статусу. Безперечно, миру хоче кожна людина. На цьому також акцентував Олег Сенцов. Але не за всяку ціну! Не на умовах прихованої капітуляції за так званою “формулою Штайнмайєра”, а по суті — підступною, аморальною, імперською формулою Путіна. Для мислячої людини зрозуміло, що вибори на нині окупованій території Донбасу можуть бути лише за умови повного звільнення від московських загарбників та злочинних формувань сепаратистів. Спочатку здійснення безпекової складової, а потім, за сприятливих політичних обставин, проведення виборів за українським законами, за участю тих мешканців, які змушені були переселитися, щоби врятувати життя. Участь у виборах обов’язково мають брати українські політичні партії, громадські організації. Під час зустрічі “Нормандської четвірки” президент України В. О. Зеленський має зайняти чітку українську державницьку позицію, донести до свідомості її учасників розуміння принципових, гуманістичних засад життєдіяльності українського суспільства. Ще і ще нагадувати очільникам європейських держав та їхнім мешканцям, що Україна є унітарною державою і такою має бути, щоби зберегти свою духовну соборність, незалежність і ввійти повноправним членом у європейську і світову цивілізацію. Водночас Президент не має морального права приховувати від людей, які віддали йому булаву управління, зміст пере- Жодної поступки агресору! Партія “ПАТРІОТ” виступає за відновлення територіальної мовин про долю України з керівниками різних держав. Україна, Правда, Честь, Гідність – понад усе! Глава держави і верховний головнокомандувач В. О. Зеленський зобов’язаний чітко викласти суспільну думку і спиратися під час перемовин на морально-політичну, духовно-національну волю українських громадян, які, безперечно, за мир, за те, щоби окуповані території Донбасу і анексований Крим були повернуті в лоно України разом і водночас, як наголошено у відкритому зверненні української громадськості до президента. Щоби провести чесні, справедливі вибори у Донбасі, слід, на мій погляд, спочатку обов’язково виконати такі вимоги: Російська Федерація повинна повністю вивести з окупованих територій свої війська, озброєння, різних консультантів, радників-порадників, усіх блудників. Незаконні формування бойовиків мають скласти зброю, а не перетворюватися у так звану народну міліцію. На всій лінії російсько-українського кордону Україна має відновити свій контроль. Для гарантування від порушень з боку російських військових впродовж кордону розташувати миротворців Організації Об’єднаних Націй, але без участі московських сателітів. На амністію від української влади мають право ті, на чиїх руках немає крові українських патріотів, хто не руйнував і не руйнує підвалини української незалежної держави, усвідомлює агресивну сутність політики Москви та не підтримує її. Території Донецької і Луганської областей, які звільнюються від окупації Російською Федерацією, не можуть мати жодних особливих статусів, які б підривали унітарний устрій Української Держави. Фото Георгія Лук’янчука Москва повинна звільнити всіх українських громадян, яких незаконно утримують у Росії та на окупованих нею українських територіях. Досягнення миру не може ґрунтуватися на відмові України від конституційно закріпленого Євроатлантичного цивілізаційного вибору та курсу на повноправне членство в НАТО і Європейському Союзі. Не відводити українські війська в односторонньому порядку зі своїх облаштованих позицій, адже промосковські бойовики не дотримуються домовленості щодо відходу зі своїх позицій, і Росія у такий підступний спосіб створює тактичні і стратегічні переваги над українськими захисниками. Неоголошену війну проти України розв’язала Москва, завдала величезних руйнувань в економіці, соціально-культурній, побутовій сферах, тому Російська Федерація повинна повністю відшкодувати збитки. Отже, проводити вибори у Донецькій і Луганській областях за так званою “формулою Штайнмайєра-Путіна” можна лише тоді, коли будуть виконані сформульовані безпекові складові, коли стабілізується українське життєве середовище. Адже весь український народ прагне миру, свободи і безпеки. За духовно соборну українську Україну віддали життя мільйони українців. Святий обов’язок президента України В. О. Зеленського та всіх “слуг народу” не лише пам’ятати, шанувати жертовність найкращих синів і дочок українського народу, а зайняти нині прозору, чесну, моральну, патріотичну позицію щодо припинення агресії Російської Федерації проти України на засадах україноцентризму — збереження і розвитку незалежної, правової, демократичної, унітарної, духовно соборної Української Держави.
“За духовно соборну українську Україну віддали · життя мільйони українців”. Події, факти, коментарі · с. 2сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Буковинські просвітяни — проти зради

а дорученням правління Чернівецького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” головою організації Остапом Савчуком направлено звернення до президента України та Верховної Ради України, в якому буковинські просвітяни заявляють: “Упродовж 150 років існування найпотужніша авторитетна національно-патріотична громадська організація — українська “Просвіта” як невід’ємна складова суспільства, була поводирем народу, покликаним гуртуватися навколо національної ідеї та бути оберегом української державності. На превеликий жаль, вимріяна багатьми поколіннями незалежність нині під загрозою. Як стало відомо зі ЗМІ, під час Тристоронньої контактної групи в Мінську погоджено текст так званої “формули Штайнмайєра” щодо виборів місцевих органів влади на окупованих територіях Донецької й Луганської областей, що Росія вже називає “сєрйозним успєхом”. Українська “Просвіта” вимагає не допустити здачу національних інтересів. Ця формула не вирішує безпекових питань — виведення чи роззброєння незаконних (російських гібридних) збройних формувань і відновлення контролю за кордоном. Натомість — це зрада 16 тисяч українців, які загинули на вій­ні, та наша безвідповідальність перед сьогоденням і майбутнім України. Єдиною формулою має бути жорстке відстоювання україноцентричної політики. Українці вже вийшли на акції протесту проти імплементації “формули Штайнмайєра” і ми закликаємо Вас, пане президенте, і всі політичні сили, представлені у Верховній Раді, дослухатися до протестувальників — не допустити капітуляції перед Росією, кровопролиття і стати на оборону української державності. Слава Україні! Героям Слава!”
“За духовно соборну українську Україну віддали · життя мільйони українців”. Події, факти, коментарі · с. 2сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Заява Політичної Партії «ПАТРІОТ» щодо шляхів відновлення територіальної цілісності України З

цілісності України в межах її кордонів, визнаних міжнародним правом. Відповідно до статті 2 Конституції, Україна є унітарною державою. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Закликаємо владу вжити невідкладних заходів для забезпечення виконання норми Основного закону. Всі переговори в існуючих форматах — продовження Мінських домовленостей, переговори у Нормандському форматі на умовах Російської Федерації, — є загрозою національній безпеці України та державному суверенітету нашої держави. Проведення виборів на окупованих територіях, запровадження особливого статусу суперечить Конституції України. Вимагаємо від влади ініціювати скликання позачергового засідання Ради безпеки ООН з означенням розробленого плану рішучих дій щодо відновлення територіальної цілісності й суверенітету України. Закликаємо керівництво держави звернутись до країн-підписантів Будапештського меморандуму, лідерів країн G-20 та міжнародної спільноти щодо надання нам усієї можливої підтримки і допомоги у цьому питанні. Від Верховної Ради України вимагаємо невідкладно ратифікувати Римський статут Міжнародного кримінального суду для притягнення до кримінальної відповідальності президента Росії, його оточення та ватажків терористичних організацій ЛНР/ДНР за розв’язання збройної агресії проти України, злочини проти людяності на нашій землі.
Вітаємо! · “Саме такі твори представляють за кордоном глибини української духовної спадщини”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Така вірогідність бути променем…

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України, професор, перший заступник голови ВУТ “Просві) та” ім. Тараса Шевченка Багато років знаю цю незбагненну, надзвичайно приязну Жінку. Її при) надність викрешується сильними до замилування рисами привітності і ви) шуканості. Зовнішність, манера повод) ження, дружелюбне слово, тактовні пора) ди, унікальність етики, терпіння для наб) лиження істини, непогамованість бажань чинити добро, нічим не прикрита закоха) ність у Педагогіку роблять Неллі Григорів) ну Ничкало неперевершеною. Відшукуючи для себе якісь потаємні, незримі й водночас сутнісні якості цієї Ін) дивідуальності, приходиш до висновку про її незамінність стосовно того соціо) культурного середовища (не лише акаде) мічного), в якому відбувається животвор) чість такої шляхетної Людини. Таланови) тий педагог, науковець, дослідник, органі) затор освітянських справ, невтомний просвітник, зрощувач душ українського вчительства — професійні характеристи) ки, які можуть бути продовжені. Проте визначальною гранню, що обрамлює по) зитиви нашої неповторної Неллі Григорів) ни, є її Людськість, яка формує її помис) ли, ідеї, вчинки, логіку діяльності, пове) дінкові норми у ставленні до “іншого”, га) му бажань і прагнень робити Вчителя кра) щим, достойнішим, гуманнішим. Дуже природно вписується в її щоденну норму життєвої прози буття вічне правило і нага) дування Святого Письма: “Хто скупо сіє, той скупо й жатиме, а хто сіє щедро, той щедро й жатиме!” Ця прекрасна загально) людська риса бути щедрою не стільки в словах, скільки в ділах, не може не викли) кати симпатій і захоплення навіть в емо) ційно холодних. Коли я зустрічаюсь, спіл) куюсь чи дискутую з вічно невсипущою Неллі Григорівною, то ловлю себе на тій звабі, що перебуваю у стані “підкупову) вання вихованістю”. Пізнати багатогран) ність єства цієї навіть дуже добре знайомої тобі людини є доволі складною справою. речі для ХХ і ХХІ ст. Перша по) лягає в реалізації ідеї становлен) ня професійно і творчо підго) товленої, критично мислячої і гуманістично вихованої особис) тості, заклавши підґрунтя для освіти і самоосвіти впродовж життя. Другим завданням є не) обхідність реалізації не менш значущої місії — сприяти через освіту формуванню такого сус) пільно)державного устрою, який, будучи людиноцентрич) ним, максимально забезпечував би розвиток “людського капіта) лу”, приносив користь найбіль) шій кількості громадян своєї країни. Такі підходи є дуже суго) лосними з викликами часу, век) торами цивілізаційного сталого розвитку світу, коли саме людина стає найбільш поцінованим складником у системі національного ба) гатства, найвищою соціальною цінністю. Як справжній інтелігент, вона співпе) реживає за долю і перспективи нашої су) Очевидно, відповідь слід відшуковувати у тих вічних істинах, якими послуговували) ся і будуть послуговуватися люди, — Бог (і люди також) любить того, хто з радістю дає! “Придивися пильно до свого відбит) ку…”, — писав відомий поет. Справді, тоді й задаєшся питанням, а чому великі і малі справи, за які береться ця нічим непога) мована жінка, вдається вирішувати успіш) но, чому вона фінішує частіше першою, аніж другою. Думаю, що правда криється в етиці праці. Вона творить ніби за етикою життя великого філософа праці Т. Карлей) ля: “Трудись і не зневірюйся.., пізнай свою справу і виконай її”. Керується нез) начимою лише на перший погляд форму) лою життєствердності, яка містить одну вимогу — для того, щоби бути першим, необхідно і до справи завжди братися пер) шим. У багатьох випадках така якість і творила її як Лідера, що, втім, не було для неї самоціллю. Вона залишається одним із тих поміт) них сучасних педагогів)академістів, які зу) міли в своїй науково)освітній роботі поєд) нати дві надзвичайно важливі стратегічні Під час презентації: Георгій Філіпчук, Неллі Ничкало і Лариса Лук’янова Академік НАПН України Неллі Ничкало часної молоді, за кожен освітній заклад — дитсадок, школу, профтехучилище, худож) ню, музичну чи спортивну школи, універ) ситет, творчу майстерню чи наукову лабо) раторію, добре усвідомлюючи, що саме тут закладаються основи нинішнього і май) бутнього поступу. По)громадянськи муж) ньо вона оцінює роль держави, її інститу) тів для якісної освіти, використовуючи го) ловний індикатор для “примірки” спра) ведливої державної політики – гуманізм у ставленні до “малого, слабкого і старого”. Власним прикладом Неллі Григорівна уможливлює відповідь на актуальне пи) тання нинішнього часу: в чому, в яких ха) рактеристиках міститься “дидактична си) ла” вітчизняного педагога? Для неї ці дже) рела і витоки перебувають в енергії моти) вації бути завжди затребуваним, цікавим і корисним для людей, в одержимій рішу) чості і силі волі чинити для них Добро. А ще — в Любові до ближнього, свого Наро) ду, України, вселюдства. “Блажен, хто вит) рачать уміє…”, — писав В. Стус. Для Лю) дини, Вітчизни, суспільного блага… Неллі Григорівно! Вам, нуртованій небесним Натхненням, гідній високого пошануван) ня, зичу снаги, ранньої роси і закоханої Весни!
Вітаємо! · “Саме такі твори представляють за кордоном глибини української духовної спадщини”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Вшанування Павла Мовчана у Румунії

Юрій МОСЕНКІС, професор КНУ імені Тараса Шевченка Творчість видатного поета Міхая Емінеску стала для європейської культури явищем неперебутнім. Водночас ім’я цього талановитого майстра слова пов’язане з Україною, адже саме в чернівецькій гімназії здобував освіту кла) сик румунської літератури. З метою попу) ляризації його непов’янного доробку було створено Міжнародну літературну акаде) мію ім. Міхая Емінеску, до заснування якої долучились такі знакові постаті, як Нобе) лівські лауреати Ч. Мілош і В. Соїнка, а та) кож Еуженіу де Андраде, Вінченцо Б’янкі, Такіс Варвіціотіс, Ежен Ґійвік, Ісмаїл Ка) даре і Блаже Конескі. Очолив цю установу, акредитовану Нобелівським комітетом для висунення на премію в галузі літератури, відомий румунський поет, багатолітній професор факультету міжнародних відно) син Університету міста Крайова, дійсний член АН Молдови та Румунської академії Йон Дяконеску. Втішно, що цього року на річних збо) рах Академії, які відбулися під час черго) вого Міжнародного літературного фести) валю в м. Крайова, ювілейною нагородою імені Міхая Емінеску було відзначено й видатного українського поета і переклада) ча, Шевченківського лауреата Павла Мов) чана з нагоди славного ювілею та за внесок у розвиток європейської культури, зокре) ма за зміцнення українсько)румунських культурних відносин. Про цю роботу про) мовисто свідчить щойно видрукувана збір) ка вибраних перекладів письменника “Відлуння”, до якої ввійшли зокрема пе) реклади з Тудора Арґезі та Вірджіла Теодореску, а поезії ювіляра відтворю) вав незабутній класик румунської лі) тератури Нікіта Станеску. На винятковому творчому та гро) мадському шляху нагородженого на) голосив Міжнародний секретар секції літератури Європейської академії на) ук, мистецтв і літератури, лауреат Премії ім. М. Емінеску, наш співвіт) чизник Дмитро Чистяк. Окресливши віхи мистецького доробку ювіляра, він зауважив, що “натхненне слово і посутнє діло Павла Мовчана починає відкривати Європі український кос) мос” і про це свідчить нещодавній ви) хід його поетичної збірки “Срібна кров” у серії “Поети п’яти континен) тів” відомого французького видав) ництва “Лярматтан” і обрання пись) менника іноземним членом Європей) ської академії наук, мистецтв і літера) тури, готуються переклади й іншими мовами. Науковець наголосив: Украї) на мусить не лише пишатися такими високими мистецькими здобутками, а й усіляко (зокрема на державному рівні) підтримувати їхнє поширення у сві) ті, бо саме такі твори представляють за кордоном глибини української духовної спадщини. Віриться, що невдовзі твор) чість видатного поета відкриють для себе й румунські читачі. У роботі Міжнародного фестивалю по) езії у Крайові взяли участь понад 40 авто) рів із різних куточків земної кулі: від Пів) денної Кореї й Китаю до Конґо й Латин) ської Америки. У знакових румунських і молдовських видавництвах вийшли дру) ком переклади поетичних збірок голови Спілки письменників Шанхаю Джао Лі Хонґа та президентки Міжнародного фес) тивалю “Віршована Європа” Лаури Ґара) вальї (Італія), відбулися презента) ції, музичні вечори, театральні вис) тави, жваве спілкування з читача) ми, зокрема з політичною та науко) вою елітою Румунії. Лауреатом Ве) ликої премії в галузі поезії став Ка) ма Сивор Каманда, відомий гро) мадський і культурний франкомов) ний діяч із Конґо (а нині — мешка) нець Японії), лауреат премій Фран) цузької академії, неодноразово ви) сунутий низкою міжнародних уста) нов на Нобелівську премію в галузі літератури. Ім’я Міхая Емінеску гуртувало і нині гуртує під своєю незгасимою “Зіркою” нових і нових шануваль) ників його таланту, що нуртує дале) ко за межами Румунії й України. Вже наступного року до гостинної Крайови завітають нові учасники міжнародного фестивалю поезії, але ж, либонь, зустрінуться й рані) ше на інших літературних імпрезах — зокрема, як зауважив нам Дмит) ро Чистяк, у січні 2020 р. у Сенаті Франції — на церемонії вручення Міжнародних премій у галузі поезії Євро) пейської академії наук, мистецтв і літера) тури, де на шанувальників художнього слова чекають нові мистецькі відкриття. І це наснажує надією: справжня творчість не має кордонів, бо, як тонко відзначив Павло Мовчан, “світло з світла виника // і відбиває близнюка”, і — просвіщає...
“Не раз в історії людства справжнім · благодійникам довелося повторити страдницьку · дорогу і долю Ісуса Христа”. Погляд · с. 4сторінка оригіналу ↗

Голгофа спасителів: світовий досвід і українські реалії

Степан ТРОХИМЧУК, професор Ідеалом такої особистості є для нас Ісус Христос, життя, подвиг, переслідування і мученицька смерть якого на хресті не послабили ні на йоту його бажання принести любов і радість людям. Йому повірили, підтримали, зустрічали як Спасителя, співали “осанна”, квітами стелили дорогу до Єрусалима! Але противники, очолювані царем Іродом і прокурором Понтієм Пілатом, як справжні популісти так зомбували юрбу, що вона відцуралася від нього, прирікши на мученицьку смерть на його і нашій Голгофі! Пізніше не раз в історії людства справжнім благодійникам довелося повторити страдницьку дорогу і долю Ісуса Христа. Великим уроком для всього людства стала діяльність, ідеологія і практика ненасильницького опору колонізаторам, його переслідування і трагічна смерть від своїх славного сина індійського народу Махатми Ганді. Все життя він боровся з несправедливістю, захищав покривджених, піднімав народ на мирний супротив поневолювачам, організував політичну партію, яка за його ж програмою виборола незалежність народам Індії. Його переслідували, ув’язнювали, застрашували, шантажували, але він стоїчно йшов до своєї мети. Його фізично вбили самі індуси, його ідеологічні противники ще на зорі державної незалежності Індії, але дух Ганді й сьогодні живе й перемагає у всьому світі, бо його вважають одним із найбільших просвітителів людства! Провідну демократичну державу Сполучені Штати Америки тривалий час роз’їдало рабство, а після його відміни — сегрегація афроамериканців. Кілька поколінь намагалося позбутися цієї ганьби, були часткові перемоги, були поразки, була кров і ненависть. Найбільшого успіху добився борець з нерівністю Мартін Лютер Кінг, який очолив ненасильницький рух за ліквідацію расової нерівності. Всьому світові відомі його протести, виступи, публікації, масові походи на Вашингтон, протистояння з силами правопорядку. Його переслідували, цькували, шельмували, нападали на нього, але він уперто йшов до мети. Противники рівності таки вбили його, підступно розстріляли, але й це стало однією з його перемог. Весь світ визнає його мучеником за свободу, праведником світу, гуманістом і героєм. Найвидатнішим лідером у переможних війнах над німецьким нацизмом і російським більшовизмом був прем’єр-міністр Великої Британії, всебічно обдарований Вінстон Черчіль, політик, філософ, історик, письменник, художник, оратор. Він на кілька кроків завжди випереджував своїх ворогів і приятелів, знаходив правильні і єдино можливі на той час кроки і заходи, а тому викликав шквал критики і нерозуміння з усіх боків. Його і палко любили, і жорстоко ненавиділи, він завжди був під прицілом противників, але вперто йшов до мети. Британці не обрали його і його партію до парламенту на порозі перемоги у Другій світовій війні, що будо виявом невдячності й нерозуміння народом того великого подвигу, який він здійснив. Був автором ідеї створення Європейського Союзу, але не бачив у ньому місця для своєї країни, про що свідчать і сучасні потуги його країни вийти з ЄС з найменшими шкодами для обох сторін. Видатною постаттю ХХ століття став лідер Франції генерал Шарль де Голль, який показав силу і незламність духу в часи великих випробувань своєї нації. Коли 1940 року Гітлер переміг Францію, і герой Першої світової війни маршал Петен ганебно капітулював, очоливши маріонетковий уряд Віші, на захист честі своєї країни став молодий полковник де Голль. Він очолив сили опору Франції, став на чолі тимчасового уряду, відродив армію, повернув велич і славу Франції, ставши одним з організаторів перемоги у Другій світовій війні. За його правління Франція піднялася економічно і політично, стала одним з провідних європейських лідерів. Він переможно закінчив війну в Алжирі, де затяжна визвольна війна алжирців коштувала їм понад мільйон жертв лише вбитими, а Франції спричинила економічне і соціальне виснаження та внутрішні конфлікти, що призвело до супротиву проти генерала і замахів на його життя. Генерал був одним із творців Європейського Союзу, підняв на світовий рівень свою державу, яка стала членом семи наймогутніших військових і політичних потуг вільного світу. Попри це французи на чергових виборах висловили йому вотум недовіри, і він доживав свій вік майже забутим своїм народом. Українці як найбільш свободолюбна нація ніколи не боготворила своїх лідерів і спасителів. У нашому генетичному коді закладено чимало вад, які заважають творенню і зміцненню нашої незалежної держави. Це викликано також географічними та історичними умовами, наявністю зажерливих сусідів, ласих на чуже. Але вирішальну роль відіграють наші гетьманство і хуторянство, заздрість, захланність, патерналізм, зради і відступництво. Ще Іван Франко з гіркотою писав: “Чому відступників так много і чом відступство не страшне?”. Великий гетьман України Іван Мазепа став чи не найуспішнішим українським державотворцем, який в умовах жорстокого пресингу з боку тодішнього “Путіна” — царя Петра І, зумів підняти на високий щабель політичного, економічного і духовного життя свою країну. Він дбав про духовний розвиток української нації, будував храми і школи, розвивав господарство, налагоджував дружні відносини з іншими країнами. Сучасники ним захоплювалися, але підлеглі плели інтриги, писали доноси царю. У вирішальній битві з царем Петром він разом зі своїм союзником шведським королем Карлом ХІІ через нечувану зраду своїх полковників та інших діячів, які не зрозуміли його намірів, зазнав поразки, вимушений був емігрувати на чужину, де небавом і помер. Він стверджував, що українці “самі себе звоювали, самі себе побороли!”. Але його дії, заходи, меценатство, вся діяльність надихнули наступні покоління на опір, на бажання відновити свою державність, яких почали і вороги, і друзі називати мазепинцями. Надзвичайно не пощастило останньому гетьману України Павлу Скоропадському, державотворча діяльність якого припала на найбільш драматичну епоху конфліктів у час розвалів європейських колоніальних імперій після Першої світової війни. Потомок славного гетьманського роду, вихований в імперському дусі, він був успішним діячем у свиті Миколи ІІ. Але пасіонарний порив революційної доби повернув йому національну свідомість, він став одним із творців української армії, а в умовах безладдя погодився очолити державу. Його коротке владарювання виявилося найбільш успішним на цьому етапі української націо­нальної революції. Він навів лад у державі, підняв економіку, науку, шкільництво, культуру, створив Академію Наук, провів грошову реформу та низку інших важливих державних рішень. Але у нього виявилося забагато внутрішніх і зовнішніх ворогів, які позбавили його влади, а жити довелося на вигнанні в Німеччині, де він і помер, всіма на той час забутий, від поранення під час бомбардування союзниками Берліна. Журналіст за фахом і пацифіст за духом, Симон Петлюра став політиком і військовиком усупереч логіці, бо таких в Україні критично не вистачало. Як справжній український патріот, він сумлінно ніс свій важкий хрест, будував державу, творив армію, керував воєнними операціями, дбав про національні меншини. Він захищав євреїв від погромів, створивши спеціальне міністерство, але більшовики та інші вороги робили його запеклим антисемітом. Його вбив агент більшовицьких спецслужб нібито за єврейські погроми, а українофоби формували з нього образ бандита, цькували і переслідували на еміграції. Його іменем називали всіх послідовників, всіх борців за волю України, для яких звання петлюрівець було почесним. Поразка Української революції у 20-ті роки ХХ століття не зламала українських патріотів, а спонукала їх продовжити боротьбу за власну державу. В авангарді цієї боротьби стала Організація Українських Націоналістів, створена полковником Євгеном Коновальцем. Посилення національного гніту, процеси пацифікації та окатоличення українців польською владою у 30-ті роки викликали посилення опору колонізаторам. У тих умовах молоді лідери ОУН на чолі зі Степаном Бандерою розробили програми активної боротьби за відновлення Української держави, включаючи збройну, терористичні акти як відплату. Очолюване Бандерою крило ОУН(б) знайшло підтримку переважної більшості місцевого українського населення, визначило розвиток визвольної боротьби на десятиліття наперед. Нових радикальних борців почали називати бандерівцями, з ними польські, німецькі та московські зайди вели безкомпромісну боротьбу. Трагічною виявилася доля самого Степана Бандери, його ув’язнювали поляки і німці, засуджували до смертної кари, утримували у концтаборах, постійно переслідували і шельмували. Врешті агент КГБ Сташинський вбив його у Мюнхені, були також підступно замордовані його батько і два рідні брати, решта родини зазнала переслідувань. Та не вбили колонізатори бандерівського духу, який панував на барикадах Революції гідності, в окопах російсько-української війни. Пропутінські керівники держави В. Янукович, М. Азаров, Ю. Тимошенко та їхні прихвостні девастували економіку держави, безпощадно грабували народ, намагались підпорядкувати Україну Москві. Відмова В. Януковича (під тиском В. Путіна) підписати угоду про асоціацію України з Європейським Союзом викликала супротив студентів, які вийшли з протестами на київський Майдан. Спроба влади брутально придушити студентський виступ викликала підтримку демократичних сил, яка переросла в переможну Революцію гідності і призвела до повалення продажного режиму В. Януковича. Обрані на дочасних виборах президент Петро Порошенко і нова Верховна Рада почали у важких умовах кризи й підступної агресії путінської Московії реформувати державу, демократизувати, українізувати її. Це викликало шалений спротив і зовнішніх, і внутрішніх ворогів, анексію Росією Криму, окупацію частини Донбасу, затяжну окопну російсько-українську війну, метою яких є розчленування України та підпорядкування її ординській Московії. Коли владу в Україні очолив Петро Порошенко, успішний бізнесмен, політик і дипломат, почалося відродження української України на зразок польської Польщі чи чеської Чехії. Порошенко пройшов шлях національного прозріння, як і мільйони колишніх совків. Від звичайного російськомовного хлопця він поетапно переріс у національно свідомого громадського і політичного діяча, національного лідера світового масштабу. Цього йому не могли і тепер не можуть пробачити наші зовнішні та внутрішні вороги-окупанти, популісти та несвідомі хохли і малороси. П’ять років шаленого тиску, шантажу, провокацій, гальмування реформ та інших методів його шельмування. Особливо старалися російські інформаційні війська, ГРУ та ФСБ, всі ЗМІ, які половину своїх передач і публікацій присвячували боротьбі з Порошенком і вільною Україною. Адже це він або за його поданням розгорнулася ціла низка реформ, створено боєздатну армію і національну гвардію, організовано діяльну світову антипутінську опозицію, народжено українську автокефальну православну церкву, про яку українці мріяли протягом багатьох століть. Порошенко для України зробив набагато більше корисного і прогресивного, ніж усі попередні президенти, разом узяті. І тепер, після виборів, гоніння на П. Порошенка не припиняються. Якщо упродовж п’яти років наші вороги організовували боротьбу різних політичних сил всіх проти всіх і всіх проти Порошенка, на президентських виборах усі кандидати, за винятком одного, воювали проти нього, то зараз намагаються залучити каральні органи держави до боротьби з ним і всім свідомим українством. Різні підручні путіна і олігархів чужинців, такі як Портнов, організовують кримінальні провадження за фейковими “злочинами”, а ворожі ЗМІ пришивають йому злочини, скоєні іншими людьми, які мали хоч якусь дотичність до президента. Напевно, ще жодний державний діяч нашого часу не зазнав такого гоніння і шельмування, як Петро Порошенко. Вже світові діячі, зокрема екс-президент Польщі Кваснєвський застеріг чинну українську владу, що переслідування Порошенка будуть мати для неї катастрофічні наслідки. До нього приєднаються й інші провідні світові лідери. Цивілізаційний розвиток людства відбувається завдяки подвижницькій і жертовній діяльності світочів, титанів думки і дії, які всупереч існуючій практиці впроваджують нові правила і моделі для поліпшення життя людей, зменшення напруги у їхніх стосунках, подолання конфліктів і запобігання взаємознищення. Вони відрізняються від звичайних людей, бо мислять і діють нетипово, всупереч тому, що розуміє загал. Вони одержимі своєю ідеєю, нікого і нічого не бояться, віддають всі сили, знання і досвід для реалізації задуманого, бо хочуть добра і щастя всім людям.
Такі вони, просвітяни · “Ми знали і тоді, що реальна влада належить партії, а Ради — то так собі, для створення видимості народовладдя”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Хлопці, що відкрили нагість короля

Олекса Різників (псевдонім — Олекса Різниченко) — шістдесятник, (швидше п’ятдесятник, бо за листівку 1958 року арештований 1 жовтня 1959 року!), член Спілки письменників України, автор двох десятків книг поезії та прози — “Озон”, “Терновий вогонь”, “Наодинці з Богом”, “Одноримки. Словник омонімів”, 2002, “Складівниця української мови”, 2003, “Іллейко, з Бога турейко”, “Бран”. Спадщина тисячоліть. Чим українська мова багатша за інші?” (5 перевидань), “Маюнелла”, “УкраМарс” та інші. Лауреат літературних премій ім. Павла Тичини (1995 р.), Костянтина Паустовського, Тараса Мельничука, Степана Олійника, Бориса Грінченка, Ярослава Дорошенка, Тодося Осьмачки, Леоніда Череватенка, Юрія Горліса-Горського, Євгена Маланюка (2019). Він був двічі репресований в Одесі органами КДБ — у 1959 і в 1971 роках. Засуджений на півтора року, вдруге — на 5 з половиною. Пропонуємо розповідь про першу репресію, яка сталася 60 літ тому — 1 жовтня 1959 р. Олекса РІЗНИКІВ Що король — голий, бачило дуже багато людей. І всі розуміли, що вголос про це говорити не мож) на — заплатиш свободою чи й головою. Насмілювалися про це сказати тільки ве) ликі правдолюбці або ж діти, як отой хлоп) чик у казці Андерсена “Нове вбрання ко) роля”. Діти, як правило, не свідомі того, що за це їм загрожує, або ж, коли й свідомі, то природний потяг до Правди)Істини пе) реважає у душі їхній усякий страх, і вони встигають, перш ніж злякатися, вигукнути: — А король — голий! Тоді починалася метушня. Одні мерщій ховали очі, щоб хтось не помітив, що і вони бачать нагість короля, інші — розглядалися по боках, чи хто не помітив, що і вони бачать... Шевці, які пошили в дурні короля і увесь народ, запевняючи, що Нову Мате) рію здатні бачити лише розумні люди, ля) калися найбільше. Ці ілюзіоністи чи, точ) ніше, “матеріалісти”, чудово знали, що її, тої Матерії, насправді нема, але розрахову) вали на силу Слова: “Обізви людину сто разів свинею — і вона зарохкає”, “Скажи сто разів халва, і в роті стане солодко”. І тут вони, ці “матеріалісти”, викорис) товують той самий прийом, починають кричати: “Лови брехуна!”, як ото злодій, тікаючи, робить вигляд, що він ловить, до) ганяє злодія, репетує: “Лови!!!” За ким підуть люди, кого почують? А король? Чи стане йому соромно за наготу свою? Чи муситиме робити вигляд і далі, що вірить у те, що одягнений? 60 років тому я був одним із тих хлоп) ців, які закричали: “А король — голий!” Хоча ні, не закричали, а тихцем написали про це у листівці і поширили цю звістку по Кіровограду і Одесі вночі, нишком. Мав минути не один рік, поки ми й інші зрозу) міли, що треба робити це не потай, не нишком, а говорити про це вголос, як зго) дом чинили академік Сахаров, Іван Дзю) ба, теж нині академік, Микола Руденко, Святослав Караванський, В’ячеслав Чор) новіл. Та тоді, влітку 1958 року, ми, виховані школою, і розмовляли нишком, і писали ту листівку конспіративно, аби ніхто зі сторонніх не знав, не почув про це, про на) ші наміри, навіть про наші думки! У м. Первомайську Миколаївської обл., куди мої батьки ще 1948 року переїха) ли з Донбасу, з Єнакієвого, тікаючи від го) лоду, була група юнаків, об’єднаних потя) гом до писання віршів. Літературна студія існувала тут з 1951 року, її відвідували ми, ще учні школи, — Микола Вінгранов) ський, Віталій Колодій, Станіслав Пав) ловський, Андрій Ярмульський, Ісаак Савранський, Станіслав Швець, і я, гріш) ний. Першого вірша мого районна газета надрукувала 5 травня 1952 року. Ми висту) пали по школах, на радіо, звикаючи до слова “поет”. 1958 року я закінчив Одеське державне театральне художньо)технічне училище і отримав направлення до Кіровоградсько) го українського музично)драматичного те) атру ім. Кропивницького. Навесні почав там працювати електроосвітлювачем. За) мешкав у гуртожитку, де було двійко кім) нат. Щовечора, а коли й вдень, ішли чудо) ві українські п’єси, які я ще з одеських те) атрів, де практикувався, знав чи не на) пам’ять. У бібліотеці читав “Введение в индийскую философию”, “Моя жизнь” Махатми Ганді, писав вірші, переважно російською, хоча й дивувався, що деякі ак) тори у приватному житті послуговувалися російською. Частенько вихідними днями навідував) ся до батьків, які мешкали на третій части) ні міста Первомайська, на унікальному місці, на Богополі, це такий трикутник між двома річками, що зливаються — Бо) гом і Синюхою. Колишні мої літстудійці роз’їхалися хто куди — Миколу сам Олек) сандр Довженко забрав до Москви, у ВДІК, на режисерський факультет, Яр) мульський і Колодій — до Одеси, Павлов) ський — до Києва. Я, відвідуючи батьків, стрічався з коле) гами по літературному об’єднанню — Во) лодею Барсуківським, Іваном Галиняком, Станіславом Швецем, Валентиною Крав) чук та іншими. Згадайте, який був тоді час. Микита Хрущов тільки)тільки розкрив страшний механізм культу особи, висвітлив засоби і способи нищення людей; нещодавно було введено “союзницькі”, себто імперські, війська до Угорщини. У величезній імперії бродило)вигравало нове вино. Ми, сп’яні) лі від його випарів, були чомусь певні, що такі групи, як наша, є у кожному місті й містечку. Як ми говоримо “про політику” — так і вони говорять. Як ми не любимо диктаторську “партію”, так і вони не люб) лять, як ми пишемо листівку — так і вони пишуть. Так, так, ми вирішили боротися з диктатурою компартії єдиним доступним нам способом — листівками. Ми писали її на березі річки Синюхи, аби здалеку бачити, коли хто буде підходи) ти. Ми зашивали того тонесенького арку) ша у манжет штанини, ми вигадували і до) мовлялися, якими таємними словами пи) сати у листах про нашу справу. І хоч вреш) ті ми з Володимиром Барсуківським ли) шилися удвох, все одно підписали листів) ку “СОБОЗОН”, що означало “Союз борьбы за освобождение народа”. Удвох ми її і друкували у кабінеті Пер) вомайського харчокомбінату, де працював Володя Барсуківський. Робили закладки по 9)10 аркушів тонкого паперу з копір) кою. Тож до дня поширення мали до 30 листівок. Поширювати вирішили в Одесі, куди Володя їхав до матері на так звані жовтневі свята, і по Кіровограду, де я пра) цював. Поширювати листівку треба було тіль) ки на “жовтневі свята”, які насувалися. Щоби був дошкульнішим удар по комуніс) тах, власть імущим, які стали по суті но) вим експлуататорським класом, визиску) вачем народу. Це їм я присвятив тоді вір) ша, написаного за канонами Маяковсько) го, тоді мого улюбленого поета. Вам! Вам, не знающим с жира делать что, Тратящим тысячи на пустяки, Как вам не стыдно отделываться мелочью, Брошенной в ладонь народной руки!? О ней толпы крика гуляют везде, Лезут в глаза, в уши и в рот, А шепотку о том, что вами народ раздет, Не откроют даже ворот! Витяги із “Постановления о перепре) дъявлении обвинения” від 30 грудня 1959 р., складеного старшим слідчим Рожком: “20 июля того же года 1958 Барсуков% ский приехал к обвиняемому Резникову в г. Кировоград для составления антисовет% ской листовки, при этом привез с собой за% писаные им на листке бумаги отдельные по% литические выражения и слова для включе% ния их в текст антисоветской листовки. Там же, в г. Кировограде, 21 июля 1958 года Резников и Барсуковский составили образец антисоветской листовки и переписали ее собственноручно в двух экземплярах, а так% же договорились между собой розмножить ее на пишущей машинке Швеца. Перед отъездом из г. Кировограда, в це% лях конспирации, по предложению Резнико% ва, Барсуковский обменялся с ним рукопис% ными текстами антисоветской листовки и зашил ее в манжет своих брюк... В конце июля или начале августа 1958 г. Барсуковский потерял имевшуюся у него ан% тисоветскую листовку, в связи с чем решил вновь выехать к Резникову в г. Кировоград для написания другой листовки. 10 августа 1958 г. к Резникову вторично приехал обвиняемый Барсуковский и привез с собой собственноручно написанный им текст утерянной листовки, восстановлен% ный по памяти. Резников совместно с Бар% суковским с экземпляра антисоветской лис% товки, хранившегося Резниковым, собс% твенноручно написали с него 2 экземпляра листовки, внеся в ее текст некоторые изме% нения и дополнения. Тогда же они вновь об% суждали планы по приобретению типограф% ского шрифта, способах и местах распрос% транения этих листовок...” А ось іще цитата з тієї ж Постанови про перепред’явлення звинувачення: “Будучи в г. Кировограде, Резников днем 7 ноября 1958 г. одну антисоветскую лис% товку опустил в почтовый ящик на ул. К. Маркса, дом № 56, а вечером того же дня пять штук таких листовок отдал для рас% пространения В.В.К., при зтом сказал В., что, если он распространит листовки, то будет считаться членом “СОБОЗОНА”. После этого в тот же вечер Резников одну антисоветскую листовку положил на вход% ные ворота строительного техникума по Театральному переулку, № 3, одну положил на железную ограду дома № 4 по ул. Декаб% ристов, одну заложил за табличку входной двери Аптеки М 4 по ул. Володарского, 56, одну положил на железные ворота дома № 97/59 или же № 93 по ул. Гоголя, т.е. лич% но распространил по городу пять антисо% ветских листовок, о чем в завуалированной форме сообщал в письме Барсуковскому в де% кабре 1958 г”. Отакі дії, отака пропаганда. 9 листопада 1958 року мене забривають до морфлоту, везуть у Севастополь, і я нав) чаюсь рік у школі радіометристів. Влітку за велінням КДБ, яке уже натра) пило на слід СОБОЗОНу, мене скеровують до Одеси і прилаштовують на 16)й станції Великого Фонтану, де тоді містився берего) вий пост сигналізації і спостереження за входом до порту, і я кілька місяців проход) жу там службу, де за мною спостерігають і сигналізують. Того літа до Одеси повернув) ся Володя Барсуківський, відпрацювавши у Первомайську два роки після технікуму. Нас з ним зводять, щоб далі спостерігати. І першого дня жовтня 1959 року роблять об) шуки у мене в “кубрику”, у Володі, у моїх батьків у Первомайську, у Швеця... Але, здається мені, пора познайомити) ся з тою листівкою, яку увесь час слідчі ор) гани обзивали антирадянською. Читаючи її, порахуйте, скільки разів ми виступали проти РАД, антиРАД: ОБРАЩЕНИЕ К НАРОДУ ДОРОГИЕ ДРУЗЬЯ И ТОВАРИЩИ! К вашему уму и сердцу обращаются лю% ди, нашедшие в себе силу и мужество выс% тупить против ненавистной диктаторской политики партии и теперешних правите% лей. ДРУЗЬЯ! Взгляните на мир прозревшими глазами, откиньте пелену лживих слов, которыми опутывает Вас с помощью газет и радио кучка захвативших власть коммунистов. Разве не улыбаетесь Вы иронически, чи% тая газеты или слушая радио, разве не воз% мущаетесь подлой ложью и двуличностью, сквозящей в каждой фразе, в каждом выс% туплений? Они кричат о свободе и демократии, но это — свобода в клетке, а народовластие задушено и подменено властью верхушки партии. Они кричат о богатстве народа, о по% дъеме его благосостояния, но народ, между тем, беднее, чем до революции. Робочий на свою мизерную зарплату не может прокормить себя, не говоря уже о се% мье. А как живет крестьянин? Землю, поли% тую потом дедов и отцов, у него отобрали. Загнанный в колхоз, не имеющий никакой за% интересованности, никакой привязанности к земле, он уходит в город, чтобы не видеть сельского убожества. Но что найдет он там? Такое же бесправие, нищету и забитое существование. Нехватка продуктов, обуви и одежды, дороговизна и убогие заработки — это все достижения за сорок с лишним лет, в течение которых народ не видел ниче% го, кроме войн, разрухи, голода, произвола и обмана. Неумная и диктаторская политика пар% тии коммунистов, как внутри, так и вне государства, приводиш мир к расколу, к нео% бузданной гонке вооружений с затратой не% исчислимых народных средств и вносит в сердца людей смятение и страх за свое буду% щее. ДРУЗЬЯ И ТОВАРИЩИ! Мы желаем братства, истинного братства, а не вражды между народами всех стран мира! Довольно раскалывать мир на два так называемых “лагеря”! Долой фашистскую диктатуру партии! Нам нужна подлинная свобода взглядов, слова, печати! Мы стоим за признание религии и церкви государством! Долой атеистическую пропаганду! Да здравствует подлинная свобода наро% да! Союз борьбы за освобождение народа (СОБОЗОН) Ну що? Скільки разів ми назвали Ради? Жодного? То ж бо й є, що листівка повністю анти) партійна, а не антирадянська. І це не дивно — ми знали і тоді, що реальна влада нале) жить партії, а Ради — то так собі, для ство) рення видимості народовладдя. Та й, з дру) гого боку, Ради були і в Київській Русі, і в козацтва, і Центральна Рада була у роки визвольних змагань. Отже, слідчі органи КДБ свідомо перекручували факти, зви) чайно ж, із відома тієї самої партії, яка привласнила, брутально узурпувала владу, забравши її від Рад, але настирливо нази) вала її, владу, радянською. Як писав Мая) ковський, “мы говорим одно, а подразуме) ваем другое...” Далі буде.
Український родовід · “Три століття тому Україна вже могла бути європейською країною — не лише географічно, а й ментально”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Пантелеймон Куліш мав свій проєкт українського народу

7 липня виповнилося 200 років від дня народження Пантелеймона Куліша. Він багатогранний: письменник, літературознавець, перекладач, мовознавець, історик, фольклорист, орієнталіст, ілюстратор, державотворець. Сьогодні він актуальний, як ніколи: “А тим часом дбаймо про словесну автономію, творімо свою автономічну будучину, знаймо добре, що ми в себе дома, серед своєї рідної сім’ї, у своїй рідній хаті, що нам ніхто її не дасть, ніхто не відійме, ніхто ж і не обігріє та й не освітить її так, як ми самі”. Олександр КАСЬЯНОВ, відділ зв’язків з громадськістю Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка Фото Валерія ПОПОВА Це висловлювання Куліша ста) ло девізом міжнародної нау) кової конференції “Пантелеймон Куліш у культурному та інтелекту) альному просторі України”, яка від) булася 2—5 жовтня в Києві в Інсти) туті філології КНУ імені Тараса Шевченка. Ця конференція увій) шла у цикл заходів, присвячених 200)річчю Пантелеймона Куліша. “Символічно, що конференція відбувається саме в КНУ імені Та% раса Шевченка, де навчався та ро% бив перші літературні кроки Пан% телеймон Куліш. На нашій конфе% ренції Куліш представлений як лі% тературознавець, фольклорист, перекладознавець, мовознавець і головне – як державотворець. Ук% раїнці мають наблизитися до євро% пейського простору. Саме цю дум% ку розвивав Куліш, якому нале% жать слова: “Україна лежить го% ловою до Європи”, – зауважив ректор КНУ імені Тараса Шев% ченка Леонід Губерський. Куліш не боявся викликів. Ба) гато чого йому доводилося робити вперше, зокрема написати перший українськомовний буквар (“Гра) матка”), писати історію України, і писати її саме українською мовою, написати українською історичний роман, який би був белетризо) ваною історією України, збирати скарби народної словесності й ви) давати їх, і робити це з великою любов’ю до свого народу. Куліш створив нову парадигму мислення, у якій на першому місці стоїть роз) виток і збагачення своєї ідентич) ності. “Пантелеймон Куліш був ве) ликим європейцем. Людиною велико) го таланту. Людина прекрасна і ве) лика у своїх справах, як і у помилках, і суперечностях. Він створив етноп) сихологічний трикутник, вершина) ми якого є мова, народ, письменник”, — наголосила у своєму слові заві) дувачка кафедри історії україн) ської літератури, теорії літератури та літературної творчості Інституту філології КНУ імені Тараса Шев) ченка Людмила Грицик. Пантелеймон Куліш створив нову літературу, критику, розро) бив літературний канон, перекла) дав світових класиків (наприклад, 15 творів Шекспіра, Гейне). Усе це він робив із однією метою — долу) чити свій народ до світових над) бань, створити такі умови розвит) ку для українців, аби вони, дбаю) чи про національну ідентичність, формували модерну державу. “Немає такої сторінки у куль% турному просторі, до якої б не був причетний Пантелеймон Куліш”, — закцентував Леонід Губер% ський. Тамара Гундорова, літерату) рознавець і культуролог, завіду) вачка відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Т. Г. Шев) ченка НАН України, член)корес) пондент НАН України, виступа) ючи, зауважила: “Куліш любив Ук) раїну і водночас критикував її. У нього було своє культурософське бачення. Свій проєкт українського народу”. Про “кулішевий проєкт укра) їнського народу” розказав Мико) ла Жулинський, директор Інсти) туту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, академік НАН Ук) раїни: “Куліш закликав до дієвої націєтворчої діяльності. А саме формуванню національної свідомої еліти, яка готова розбудити маси і підняти їх на зміни і перетворення. Куліш сформулював своєю діяльніс) тю і творчістю головну ідею дер) жавотворення, яка полягала у то) му, що першопочтаково, аби зміни) ти суспільний лад і досягти неза) лежності, потрібно створити на) ціональноєдиний організм. Згодом ці ідеї почав розвивати Іван Фран) ко, закликаючи робити з україн) ської маси українську націю. Націю як систему, культурно і політично незалежну, яка здатна до самос) тійного розвитку”. Куліша критикували, що він не закликав до боротьби. Нас) правді це не так. Він розумів, що державу творить інтелігенція, а саме письменники, науковці, культурні діячі. Тому наголошу) вав на посиленні освіти, на тому, що потрібно просвітити маси. Ці ідеї розвинули інші письменники у ХІХ, ХХ століттях. А організо) вана конференція, за слова) ми Миколи Жулинського, є не тільки свідченням розвит) ку кулішевих ідей сьогодні, ай необхідністю їхнього роз) витку. “На жаль, ми досі не маємо нації, яка б усвідомлю) вала свою ідентичність, куль) турну інакшість. Тому перед студентами і викладачами стоїть завдання творити елі) ту та націю загалом, розвива) ючи ідеї Пантелеймона Кулі) ша”, — сказав Микола Жулин) ський. Пантелеймон Куліш знакова постать не лише для українців, ай для світу. Про це сказав Михай) ло Ратушний, голова Української всесвітньої координаційної ради: “Куліш був мостом об’єднання — Східної та Західної України, Івана Франка і Шевченка, Пулюя й Нечуя% Левицького. Він з’єднав Україну на поразку в Конотопській бит) ві: “Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле тако% го блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михай% лович до народу, й жах охопив Мос% кву. За государевим указом люди всіх чинів поспішали на земляні ро% боти для зміцнення Москви. Сам цар з боярами часто був присутній при роботах; навколишні жителі з родинами, пожитками наповнюва% ли Москву, і ходила чутка, що госу% дар від’їжджає за Волгу, за Ярос% лавль”. Олег Пустовгар провів іс% торичну паралель з сьогоденням: “Минуло 360 років з часу звитяж% ної Конотопської битви. Часи мі% няються, але сутність імперії з центром у Москві не змінюється. Після Майдану, Революції гідності Україна твердо стала на європей% ський шлях. Обраний Україною єв% “Чорної ради” й Європу Шекспіра. Постать Куліша нині недостат) ньо досліджена й пізнана. Такі зіб) рання звертають нас до пізнання людей, які за своїм масштабом не вписуються у рамки лише однієї держави”. Про значення Куліша та його діяльності говорили науковці Пав) ло Гриценко, Микола Сулима, Андрій Даниленко, Світлана Задо) рожна. У форматі секційних засі) дань конференції виступили нау) ковці та культурні діячі України Олесь Федорук, Людмила Задо) рожна, Роксана Харчук, Олександр Шапіро, Олена Івановська, Анже) ліка Рудницька, Юрій Ковалів. Усю сутність Пантелеймона Куліша можна схарактеризувати словами Тараса Шевченка: “…А Куліша як побачиш, то поцілуй йо) го за мене і скажи йому, що такої книги, як “Записки о Южной Руси” я ще зроду не читав. Та й не було ще такого добра в руській літературі. Спасибі йому, він мене неначе на крилах переніс в нашу Україну і по) садив меж старими сліпими това) ришами%кобзарями. Живо і просто вилита стареча мова. А може, во) но тим і живо, що просто”. ропейський вектор, як і 360 років тому, став ключовою причиною аг% ресії Московщини вже у наш час!” Родзинкою фестивалю стали виступи популярного молодіжно) го етно)рок)гурту “Kozak System” та гостей з Конотопа – колективу духового оркестру 58=ї окремої мотопіхотної бригади імені геть) мана Івана Виговського. Глядачам запам’ятається й B&B Project — гурт, який популяризує народні інструменти, від чого і пішла наз) ва гурту (бандура і баян). Пофес) тивалили з програмою “Код на) ції” на честь 360)річчя Конотоп) ської битви полтавки Наталія Май та її доньки Олеся та Станіслава. Фестиваль також відвідали гості зм. Дніпро — творці шоу “Люті ко) заки”, які показали бойовий го) пак і проводили майстер)класи усім, хто не лякався шаблі чи ба) тога. А ще завітали учасники ко) зацьких та кінних театрів, майс) три декоративно)прикладного та ужиткового мистецтва.
Український родовід · “Три століття тому Україна вже могла бути європейською країною — не лише географічно, а й ментально”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

««П Пііддккоовваа ккооззааццььккооїї ссллааввии»»

Фестиваль районна влада за) початкувала після Револю) ції гідності з ініціативи громад) ського активіста Олександра Зо) зулі. Захід увічнює події, які від) бувалися тут 1658 року. Саме в околицях Гадяча було укладено Гадяцький договір, суть якого — у створенні конфедеративного союзу Гетьманщини, Польщі і Литви. “Підкова козацької сла) ви” має на меті нагадувати, що понад три століття тому Україна вже могла бути європейською країною — не лише географічно, а й ментально. Тож головна ідея фестивалю: не забувати, що три) ває боротьба за незалежність із російським агресором та належ) ність до демократичних європей) ських цінностей. Про це говори) ли у привітальному слові в. о. го) лови райдержадміністрації Сер) гій Бондаренко та голова район) ної ради Володимир Нікітенко. “У часи СРСР постать геть% мана Івана Виговського російсько% імперські комуністичні ідеологи воліли або замовчувати, або тав% рувати як, начебто, “зрадника Ро% сії і попихача Польщі”. Насправді ж Іван Виговський не подобався російсько%комуністичному режиму через те, що відмовився від згубно% го для Гетьманщини промосков% ського зовнішньополітичного кур% су. На початку серпня 1658 р. від% крито виступив проти Москви, що почала втручатися у внутрішньо% політичне життя України. Тобто вже через три роки після Переяс% лавської ради вдався до її денонса% ції, уклавши 16 вересня неподалік Гадяча на Полтавщині знамени% тий договір, який називають пер% шою спробою євроінтеграції Украї% ни”, — зауважив на церемонії від% криття фестивалю регіональний представник Українського інсти% туту національної пам’яті в Пол% тавській області Олег Пустовгар. — Саме цей договір став причиною агресії Московщини проти Геть% манщини. Рівно 360 років тому, у липні 1659 р. під Конотопом ко% зацькі війська під командуванням Івана Виговського за підтримки татарської кінноти завдали по% разки московським окупаційним військам, що вторглися на Лівобе% режну Україну. Тоді війську Вигов% ського і союзників вдалося вщент розбити московського ворога під Конотопом”. Він також процитував слова російського історика XIX сто) річчя Соловйова, який опису) вав реакцію московського царя На Полтавщині Гадяцькі райдержадміністрація та районна рада спільно з Сарівською сільською радою провели традиційний мистецький фестиваль “Підкова козацької слави”. У село Красний Кут неподалік гетьманської столиці Гадяч, на місце, де гетьман Іван Виговський підписав Гадяцький договір, завітали тисячі гостей. Цьогоріч дійство відзначило маленький ювілей — п’ятиріччя, і було присвячене не лише одній із найзнаковіших подій українського державотворення часів Гетьманщини – Гадяцькій угоді, особливий акцент було зроблено на відзначенні 360-ї річниці Конотопської битви.
Нашого цвіту... · “Я — українець! Я нестиму людям світу українську культуру! ”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

З журбою радість обнялась… Пам’яті Володимира Луціва

Лілія СЛЕДЗІНСЬКА, голова Кременецького РО ВУТ “Просві) та” імені Тараса Шевченка Завезіть мя в Україну, де народився, там я спочину… З повстанської пісні 26 вересня рідна земля прийняла в свої обійми Великого Сина України. В місті Надвірна Івано)Франківської області від) булося поховання Володимира Луціва — співака і бандуриста світової слави, публі) циста, громадського діяча, патріота рідного краю, мецената, почесного громадянина м. Надвірна, переможця ІІІ міжнародного європейського конкурсу виконавців ест) радної пісні, який тоді називався (1961 рік) “За чашу Європи”, що згодом переріс у Єв) робачення, і нарешті — Великого Українця. У цю ніч пішов рясний дощ — це небо плакало, бо земля втратила дорогу людину, а вранці стало тепло)тепло, це “спрагла земля”, яка так довго чекала “плодотвор) ної” зливи (за І. Франком), на всі свої мо) гутні груди дихнула легко і дужо, адже Ук) раїна тієї ночі приймала в свої обійми рід) ного сина, її Будівничого — Володимира Луціва. Мрія людини)легенди здійснилася. Маестро навіки повернувся в Україну. Від) сьогодні він тут спочиватиме, і вже ніхто й ніколи не розлучить його з милою серцю Вітчизною. Ще зовсім недавно, а було це в червні, ми відсвяткували 90)річний ювілей Воло) димира Луціва. В містах Івано)Франків) ську та Львові з присутністю Маестро від) булися незвичайні дійства. Він навіть зас) півав своїм чудовим тенором. Це була його лебедина пісня, пісня радості зустрічі з рідним краєм, за яким тужив упродовж усього життя. У Львові Маестро Володимир Луців одержав найвищу просвітянську нагороду — медаль “Будівничий України”. Згадує його дружина пані Леся, що він дуже ті) шився цією нагородою, бо завжди вважав себе просвітянином… Нагород у нього бу) ло так багато! А ще трохи раніше, 10 лютого 2019 ро) ку, у Лондоні, у залі Відділу Союзу Україн) ців Великої Британії відбувся рідкісний благодійний концерт на підтримку Креме) нецької “Просвіти” для будівництва На) родного Дому. Ініціатором цього дійства був отаман, співак, музикант, громадський діяч пан Левко Тимощук — почесний член Кременецької “Просвіти”, він народився тут, на Кременеччині, але поки що мешкає в Лондоні… 10 лютого відбувся цей концерт, а 12)го — з Лондона прозвучав телефонний дзві) нок від пана Володимира. Радість безмеж) на! Він коротенько переказав, хто брав участь у благодійному концерті і пообіцяв переслати нам свою статтю про це дійство. Невдовзі отримали статтю. Я намагалась поширити слово Маестро по наших газе) тах, передусім її надрукувало “Слово Просвіти” поруч із моєю статтею “Люди) на)легенда”, присвяченою 90)літтю Воло) димира Луціва, який так багато зробив для Кременця, для України. Дозволю собі процитувати кілька ряд) ків тієї статті: “Чи не вперше за всі повоєнні роки відбуто таку подію… Зовсім можливо, що це також перший під сучасну пору такий проєкт в Україні. А чому “Просвіти”? Бо це такий магніт, що за останні 150 років був і є об’єднуючою платформою, читаль) нею, сценою, яка зорганізувала тисячі біб) ліотек, створила тисячі хорів, танцюваль) них і драматичних ансамблів, у цей спосіб допомогла багатьом поколінням українців зберегти українську культуру і цим супро) тивитися усяким процесам асиміляції. “Просвіта” об’єднувала і об’єднує маси українців довкруги ідеї спільної жертовної праці на користь українського народу. Так, як різні покоління в Україні об’єднані “Просвітою”, так у Лондоні, на чужині, згуртувалися різні покоління, щоб узяти участь у програмі цього рідкісного благо) дійного концерту…” Ми, просвітяни Кременеччини, споді) ваємось, що цей зачин по збору коштів на будівництво Народного Дому буде дуже щасливим… Згадую тих кілька приїздів Маестро до Кременця, адже наше місто поріднилося з Володимиром Луцівим через заповіт його найкращого друга і побратима художника, графіка та іконописця Ростислава Глувка передати місту його дитячих років — Кре) менцю, кілька десятків живописних поло) тен, які знайшли своє місце в стінах Кре) менецької гуманітарно)педагогічної ака) демії. Сподіваюсь, що ота світлиця стане з часом музеєм)пам’ятником слави двох Ве) ликих Українців — Ростислава Глувка та Володимира Луціва. Так має бути! Кре) менчани повинні віддячити славним си) нам свого народу. У музеї Кременецької “Просвіти” збе) рігається стільки різноманітних матеріалів про сподвижницьке життя Володимира Луціва і його титанічну працю. А чого вар) ті його листи! Це нерозорана цілина епіс) толярної спадщини Маестро. В кожному з тих листів були такі слова: “Мої дорогі! Я щиро дякую за увагу до мене і за Ваше доб) ре серце!” Останні листи Маестро було надіслано електронною поштою, писав він їх латин) ськими літерами, а ми тут переписували на папір українськими. Похорони Володимира Луціва в місті Надвірна Івано)Франківської області ста) ли грандіозною всенародною подією. Зда) валося, що з усієї України з’їхалися її діти, адже тут Маестро народився і тут спочив. З’їхалися, щоб провести в останню дорогу Великого Сина рідної землі, бо, як співа) ється в пісні про Назарія Яремчука: “Я лю) бив вас усіх, та найбільше любив Україну, іу цьому єдина провина моя”. Дуже поважною була делегація зі Льво) ва. Роман Яців — мистецтвознавець, про) ректор з наукової роботи Львівської націо) нальної академії, заслужений працівник культури України. Він доклав чимало зу) силь у справі популяризації імені Ростис) лава Глувка — відомого в світі художника) графіка, іконописця, з яким впродовж ба) гатьох років приятелював Володимир Лу) ців. 15 вересня 2007 р. в Кременці з ініціа) тиви Романа Яціва відбулася грандіозна подія — Міжнародна наукова конференція “Він присвятив себе мистецтву” з нагоди 80)річчя від дня народження Ростислава Глувка. В ній взяли участь донька худож) ника Світлана Глувко, яка приїхала з Італії, Дмитро Степовик — доктор філософії, доктор мистецтвознавства, доктор богос) ловських наук, професор, академік Акаде) мії наук вищої освіти України, Київ. Володимир Луців — співак і бандурист, культурно)громадський діяч української спільноти надіслав з Великої Британії своє слово про найвірнішого друга і побратима Ростислава Глувка “Він серцем жив в Ук) раїні”. Роман Яців на конференції виголосив доповідь “Етнопсихологічна ідентичність та еволюція творчого мислення Р. Глувка”. На науково)мистецький симпозіум “Художньо)мистецькі рецепції творчості Ростислава Глувка в контексті розвитку української діаспори ХХ ст.”, який відбув) ся з нагоди 90)ї річниці від дня народжен) ня художника)графіка, іконописця Рос) тислава Глувка 11—12 травня 2017 року в Кременці, пан Роман Яців надіслав допо) відь “Синтетика національної пам’яті та культурного розмаїття: Ростислав Глувко”. Орест Цимбала — український співак, автор багатьох мистецьких проєктів, попу) ляризатор імені Володимира Луціва. Це він 17 червня 2019 року організував у Львівській філармонії ювілейний концерт “Повстанське танго”, присвячений 90)літ) тю нашого дорогого ювіляра. Тоді вони уд) вох з Володимиром Луцівим заспівали піс) ню “Прийде ще час”. Орест Цимбала систематизував та впо) рядкував пісенну спадщину Маестро, він випустив касети, а пізніше диски із запи) сами пісень і дум у його виконанні. Надія Кос — дружина Кос)Анатоль) ського, завідувачка кафедри хорового ди) ригування Львівського музичного коледжу. Олег Цигилик — хоровий диригент, ке) рівник хору “Гомін”. Олесь Жарівський — автор книжки про Володимира Луціва “Від Бистриці до Тем) зи”. Марія Трильовська — донька Романа Шухевича. Юрій Атаманюк — журналіст та інші. Всі ці відомі і знані в Україні і за її ме) жами люди приятелювали з В. Луцівим, співпрацювали з ним, вони приїхали в Надвірну, щоб провести дорогу Україні людину в останню путь. З міста Долина прибув Володимир Га) разд, адже там народився Мирослав Анто) нович, який далеко від України організу) вав Голландський хор, в якому свого часу співав Володимир Луців. Від Кременецької “Просвіти” на похо) ронах були Олена Котляр та Ірина Лано) вик, ті молоді просвітяночки спонукали мене до написання цієї статті. Я була за) хоплена їхніми враженнями і безмежно вдячна, що вони розуміють нашу загальну всеукраїнську справу. У складі делегації з Лондона були дру) жина Маестро пані Леся і їхні три донечки: Анна, Оксана та Іванка (прибула з далекої Австралії), син Анни Максим прилетів з Китаю, де проживає зараз. Всі вони були у вишиванках і чорних кептариках, веселе і сумне об’єдналося у тих двох кольорах. Веселе — бо син Украї) ни повернувся додому, сумне — біль розлу) ки з найріднішою людиною. Від Голландського хору, в якому сорок виконавців животрепетної музики — укра) їнської народної пісні, приїхало вісім спі) ваків, щоб віддати останню шану людині, яка 40 років своєї діяльності присвятила, аби українська пісня звучала в усьому сві) ті. Поїздки Голландського хору організову) вав Володимир Луців. В Україні всі кон) церти цього колективу були безкоштовни) ми. Посланцем від українців Бразилії був отець Іреней, Німеччини — єпископ Іван Дацько. Зовсім юним, виступаючи в Італії під псевдонімом Тіно Вальді, Володимир Лу) ців твердо вирішив собі: “Я — українець! Я нестиму людям світу українську культуру! Я пропагуватиму все українське і бороти) мусь мовою мистецтва, словом, ділом, щоб Україна була знана у світі, щоб українські митці не були забуті, але гідно пошановані і належно оцінені своїми нащадками. Я — не Тіно! Я — Володимир Луців!” У просторій залі Клубу нафтовиків весь час звучала класична музика у виконанні струнного квартету викладачів музичної школи м. Надвірна. Сподіваюсь, що неза) баром цій музичній школі буде присвоєне ім’я Маестро Володимира Луціва. 15 священиків відслужили панахиду, а хор “Вервиця” відспівав поминальну лі) тургію. У цьому хорі співає пані Оля Мак) сим’юк, яка є головою Культурно)мис) тецького фонду Володимира Луціва, аль) тистка, добра організаторка, чудова люди) на. Домовину з прахом покійного на міс) цевий цвинтар м. Надвірна несли учас) ники бойових дій на Східному фронті. Серед них був і наш просвітянин, який понад п’ять років відвоював в окопах страшної війни з московськими окупан) тами, двічі контужений, двічі поранений, але з незламним духом мужнього воїна і з безмежною любов’ю до України в своєму серці. Дві трембіти над відкритою могилою тужливо голосили сумні гуцульські мело) дії, а неподалік завмерли, спостерігаючи і слухаючи все, що відбувається, дві карпат) ські гори, їх у народі називають Сестрами. Ці гори стоять на сторожі миру і спокою в рідній Україні.
“Вчитайтеся в тексти Абая, і ви зрозумієте, · чому нам необхідно це”. · 8 Про-читання · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ці ідео­логічні мури, якими ми були обнесені за тих часів. Як нам необхідно тепер вийти на той обшир спільного минулого, яке безпосередньо стосується нас, українців, зокрема наших близьких сусідів: половців і кіпчаків. Так само, як південних наших сусідів, татарів-кримців і татарів-нагайців, не кажучи вже про огузків, союз із якими князь Святослав знищив колись через хазарщину, що торгувала нашими пращурами. Щоб не мати випалених сторінок із національного нашого щоденника, нам потрібно уже тепер створити умови до залучення, вивчення, перекладання і популяризації великих цього світу і їхніх текстів, залучаючи їх до нашого духовного колообігу. Тому в існуючому Інституті книги мусять бути відповідні програми з перекладу і популяризації апостолів духу, тих, з ким нам випало перебувати в тривалому імперському полоні. Вчитайтеся в тексти Абая, і ви зрозумієте, чому нам необхідно це. І принагідно висловлюю подяку Миколі Васьківу за те, що він це робить за велінням свого серця. же, бути йому несправедливо засудженим, зазнавати нестатків і знегод, не знайшовши у житті гідного місця і справи. Досягнувши влади хитрощами і підступом, волосні не звертають уваги на тихих і скромних, а намагаються налагодити стосунки з людьми, подібними до себе, — верткими і беручкими, розраховуючи на їхню підтримку, а понад усе — побоюючись їхньої ворожнечі. Зараз в обігу нове прислів’я: “Не суть справи, суть особи важлива”. Отже, досягнути бажаного можна не правдивістю задуманої справи, а спритністю і хитромудрістю виконавця її. Волосних обирають терміном на три роки. Перший рік їхнього керівництва проходить у вислуховуванні образ і докорів: “Чиж не ми тебе висували?” Другий рік іде на боротьбу з майбутніми суперниками. І третій — у передвиборних клопотах, аби знову бути обраним. Що залишається? Спостерігаючи, як народ чим далі, тим більше поринає у чвари, я прийшов до висновку: волосними потрібно обирати людей, які отримали хай невелику, але російську освіту. Якщо таких немає, чи є, та їх не хочуть висувати, хай волосних призначає повітове начальство і військовий губернатор. Це було би корисним у багатьох аспектах. Поперше, марнославні казахи почали би віддавати дітей на навчання; по-друге, волосні не залежали би від примх місцевої знаті, а підкорялись би лише вищому начальству. Аби не плодити неминучі доноси і кляузи і не давати їм ходу, варто би обмежити призначеного від усіляких перевірок і випробувань. Ми мали можливість переконатися у марності виборів біїв-суддів у кожній волості. Не кожен у змозі вершити правосуддя. Аби раду радити, як кажуть, на “вершині Культобе”, необхідно знати зведення законів, які дісталися нам від предків, — “Світлий шлях” Касим-хана, “Старий шлях” Єсим-хана, “Сім канонів” Аз Таукехана. Та й вони застаріли з часом, вимагають змін і безпомильних вершителів, яких у народі мало або й зовсім немає. Люди, які добре знають казахів, казали: “Якщо біїв двоє, то суперечок — чотири”. Відсутність верховного судді й парне число біїв лише ускладнюють вирішення суперечок. Навіщо нарощувати кількість біїв? Чи не краще вибрати з кожної волості по три освічені й тямущі людини, не визначаючи терміну їхнього перебування на посту, й усувати лише тих, хто заплямує себе у негожих справах. Хай би суперечки вирішувалися двома суддями і посередником, обраним позивачами. І лише не досягши істини у цих людей, не прийшовши до мирової, сутяжники звертались би до одного з трьох постійних суддів. Тоді би суди не затягувалися. 1891 Слово четверте Люди уважні давно спостерегли: дурносміх рівнозначний сп’янінню. Сп’я­ніння веде до провин, розмова з захмелілим завдає головного болю. Поринувши в пустопорожній сміх, людина втрачає совість, ухиляється від справ, скоює непро­
“Вчитайтеся в тексти Абая, і ви зрозумієте, · чому нам необхідно це”. · 8 Про-читання · с. 8сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Слово про слова

пас... Унікальний значеннєвий рівень. Візії поета чи фантазії часу... Одним словом — номінологія уяви. Або роздуми класика Амана на тему “бути і здаватися”... Майже за формулою Фромма... Здається, щось чув, щось знаю, щось уявляю, щось передбачаю, щось пригадую... І це щось таке загальне, таке не окреслене, таке стереотипне, таке ніяке, як усе, що стосувалося класиків літератур братніх народів колишнього Совєцького Союзу... І все це збіглося в часі з зустріччю з відомим науковцем, педагогом і перекладачем Миколою Васьківим, який на моє запитання: а що він робить зараз, — поклав переді мною переклади “Книги слів” Абая, про якого в довідниках сказано так же “багато”, як і про, наприклад, Тукая... І знову, як 150 років тому, був приголомшений, але цього разу текстами Абая Кунанбаєва. Яка глибина, яка точність діагнозу, яка лапідарність вислову, яка органічність і всеохопність зору... І знову звернувся до своїх щоденникових текстів... Проте там знайшов згустки нічого... Адже і 50 років тому брежнєвсько-андроповська темрява випалювала все, що могло бути свідченням про самого себе. Не відновити з пам’яті ані років з моїм односемінарником Олжасом Сулейменовим, ані з латишом Кнутом Скунієксом, ані з алтайцем Паслєєм Салмиковим, ані з естонцем Мацом Траатом, ані з грузином Тамазом Чіладзем, ані з росіянином Сергієм Гандлевським чи Володимиром Макаліним, ані з Грантом Мативасяном... Я не годен навіть зробити повного переліку імен, завдячуючи яким я розширював своє власне поетичне поле, поле уяви, поле широких змістів, на весь географічний простір, який власне офіційно зводився лише до російської словесності. Вони руйнували
“Вчитайтеся в тексти Абая, і ви зрозумієте, · чому нам необхідно це”. · 8 Про-читання · с. 8сторінка оригіналу ↗

Абай КУНАНБАЄВ Настанови Книга слів

Павло МОВЧАН Переглядаючи залишки щоденникових записів, більшу частину яких я змушений був спалити 1971 року в туалеті гуртожитку кіностудії ім. О. П. Довженка, де я тоді мешкав, натрапив на відгук-запис на книгу поезій видатного казахського поета Олжаса Сулейменова “Определение берега”, що вийшла в Алма-Аті з передмовою Леоніда Мартинова... “Дивовижно, несподівано... перехоплює подих... Це — явище, як на мене, в світовій поезії... До речі, необхідно прочитати Абая, про якого Олжас написав таке: “Поет великий своєю темою. Проходять віки, а тема його актуальна, і вірші його які колись лунають гнівно і печально. Вмирає тема, вмирають вірші. Але живе Абай, який викривав тупість і бахвальство ХІХ сторіччя...” Хіба це не про Шевченка?! “Живе і буде вічно жити...” І я запитав сам себе: а що я знаю про Абая? Анічогісінько... Так само, як і про героя поеми “Кактус” О. Сулейменова Жап­ Слово перше Добре я жив чи погано, а перейдено чимало: у боротьбі та сварках, судах і суперечках, стражданнях і тривогах дійшов до похилого віку, знесилившись, переситившись усім, виявив нетривкість і безплідність своїх справ, переконався у принизливості свого буття. До чого тепер узятися, як прожити решту життя? Збиває з пантелику те, що не знаходжу відповіді на своє запитання. Керувати народом? Ні, народ некерований. Нехай цей тягар звалить на себе той, хто запрагне набути невиліковну недугу, або палкий юнак із полум’яним серцем. А мене боронь Аллагу від непосильної ноші. Чи примножувати череди? Ні, не варто займатися цим. Хай діти вирощують худобу, якщо мають потребу. Не буду затьмарювати рештки днів своїх, доглядаючи худобу на радість пройдисвітам, злодіям і жебракам. Удатися до науки? Як осягнути науку, коли ні з ким словом розумним перекинутися? Кому передати накопичені знання, в кого спитати те, чого не знаєш? Яка користь від того, що будеш сидіти в безлюдному степу, розклавши сувої полотна, з метром у руках? Знання перетворюються в гіркоту, яка приносить передчасну старість, коли немає поруч людини, з якою можна розділити радість і сум. А може, присвятити себе богослужінню? Боюся, не вийде. Це заняття вимагає повного спокою й умиротворення. Ні в душі, ні в житті не зазнав спокою, тож яке благочестя серед цих людей, у цьому краї! Виховувати дітей? І це робити я не у змозі. Виховував би, та не відаю, як і чому навчати. Якій справі, з якою метою навчати, для якого народу виховувати їх? Як настановити, куди скерувати, коли сам не бачу, де би діти могли застосувати свої знання? І тут не знайшов я для себе застосування. Нарешті вирішив: папір і чорнило стануть віднині моєю розрадою, буду записувати свої думки. Якщо хтось знайде у них потрібне для себе слово, хай перепише чи запам’ятає. Виявляться непотрібними мої слова для людей — залишаться при мені. І немає в мене тепер інших турбот. 1890 Слово друге дитинстві мені доводилося чути, як казахи сміялися з узбеків: “Ох ви, сарти широкополі, очерет іздалеку носите, аби дахи накрити, зустрічаючись, запобігаєте, а поза очі один одного обзиваєте, кожного куща лякаєтеся, плещете безугавно, за що і прозвали ж вас сарт-сурт”. Зустрічаючись із ногаями, теж сміялися і лаяли їх: “Ногай верблюда боїться, верхи на коні втомлюється, пішки йде — відпочиває; і втікачі, й солдати, й торгівці — з ногаїв. Не ногаєм, а нокаєм би варто вас називати”. “Рудоголовий урус, цьому варто лиш загледіти аул, як скаче до нього стрімголов, дозволяє собі все, що в голову збреде, вимагає “узун-кулака” показати, вірить у все, що лиш не бовкнуть”, — казали вони про росіян. “Боже мій! — думав я тоді пишаючись. — Виявляється, не знайти на всьому світі народу гіднішого і благороднішого за казаха!” Тішили й веселили мене ці розмови. Тепер бачу: немає такої рослини, якої би не виростив сарт, немає такого терену, де би не побував торговець сарт, немає такої речі, яку би він не змайстрував. Живуть миряни у злагоді, ворожнечі не шукають. Поки не було російських купців, сарти постачали казахам одяг для живих і саван для покійників, скуповували гуртами худобу, яку батько з сином поміж собою поділити не могли. Тепер, за росіян, сарти раніше за інших перейняли новації. Й вельможні баї, й освічені мулли, і майстерність, і розкіш, і шанобливість — усе є у сартів. Дивлюся на ногаїв — вони можуть бути хорошими солдатами, непохитно перебувають нестатки, смиренно зустрічають смерть, бережуть школи, шанують релігію, вміють працювати і наживати добро, ошатно вдягатися і веселитися. Ми ж, казахи, наймитуємо у їхніх баїв за жалюгідний харч. Нашого бая вони проганяють зі своєї оселі: “Гей, казаху, не для того настелена підлога, аби ти її брудними чоботами топтав”. Сила їхня у тому, що ненастанно навчаються вони ремесла, працюють, а не розтринькують час у принизливих чварах поміж собою. Про освічених і вельможних росіян і казати нічого. Ми — не рівня і для їхніх прислужників. Куди щезли наші колишні захвати? Де наш радісний сміх? 1890 Слово третє чому полягає причина розрізненості казахів, їхньої неприязні й недоброзичливості один до одного? Од чого слова їхні нещирі, а самі вони ліниві й одержимі владолюбством? Мудреці світу давно зауважили: людина лінива, як правило, боягузлива і безвольна; безвольна — боягузлива і хвалькувата; хвалькувата — боягузлива, дурна і неосвічена; дурна — неосвічена і не має поняття про честь, а безчесна старцює у ледацюги, ненаситна, невгамовна, бездарна, не бажає добра довкіллю. Вади ці од того, що люди переймаються лише одним — якомога більше завести худоби і здобути таким чином пошану в довкілля. Коли б вони зайнялися землеробством, торгівлею, прагнули до науки і мистецтва, не сталось би цього. Батьки, примноживши свої череди, турбуються про те, як би череди у їхніх дітей стали ще огряднішими, аби передати турботу про череди пастухам, а самим провадити бездіяльне життя — досхочу їсти м’ясо, пити кумис, насолоджуватися красунями та милуватися скакунами. Урешті-решт їхні зимівники і пасовища стають затісними, тоді вони, вдавшись до сили свого впливу чи займаного становища, всіма доступними для них засобами викуповують, виманюють чи віднімають угіддя сусіда. Цей, обібраний, вдається до утисків іншого сусіда чи вимушено покидає рідні місця. Чи можуть ці люди бажати один одному добра? Чим більше бідноти, тим дешевша їхня праця. Чим більше знедолених, тим більше вільних зимівників. Він очікує мого розо­рення, я очікую, коли він дійде до злиднів. Поступово наша прихована неприязнь один до одного переростає у відверту, непримиренну ворожнечу, ми лютуємо, судимося, ділимося на партії, підкуповуємо впливових прихильників, аби мати перевагу над супротивниками, чубимося за посади. Потерпілий не буде працювати — домагаючись достатку іншим чином. Ні торгівля, ні землеробство не цікавлять його, він буде приставати то до однієї, то до іншої партії, продаючи себе, животіючи у злиденності й безчесті. Крадіжки у степу не припиняються. Якби була в народі єдність, не толерували би люди злодія, який, спритно користаючись із підтримки того чи того угруповання, лише посилює свій розбій. Над чесними синами степу чиняться кримінальні справи за брехливими доносами, провадяться принизливі дізнання, завчасно знаходяться свідки, готові підтвердити те, чого не бачили і не чули. І все заради того, аби знеславити чесну людину, не допустити її до виборів на високі посади. Якщо гнаному заради свого порятунку доводиться звертатися по допомогу до тих самих негідників, він поступається своєю честю; якщо не йде до них на поклін — от­
“Без просвіти немає ні віри, ні блага”. · 9 Про-читання · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

бачні помилки, за що чекає на неї відплата, якщо не на цьому, так на тому світі. Людина, схильна до розмислів, завжди вдумлива, зібрана, хай це стосується справ світських чи перед судом смерті. Зібраність у справах і думках — основа благополуччя. Чи означає це, що ми повинні постійно перебувати в журбі? Хіба може душа лише сумувати, не знаючи веселощів і сміху? Ні, я зовсім не за те, аби ми лише те й робили, що журилися безпричинно. Та варто замислитися над своєю безтурботністю, зажуритися через це і спробувати позбутися безтурботності, вдавшись до корисної справи. Не порожні веселощі, а корисна і розумна праця зцілить душу. Лише слабкі духом можуть зачинитися в собі, впавши у гіркі роздуми, не знайшовши розради. Якщо смієшся над дурістю людини нерозумної, смійся, не тішачись із чужої дурості, а гнівно. У такий сміх не будеш упадати часто. Сміх спересердя — гіркий сміх. Смійся захоплено, щиро тішачись, коли бачиш людину, яка набула благо, звершила справи добрі, гідні для наслідування. Добрий приклад спонукає до стриманості, вчасно зупинить, не допустить сп’яніння. Не кожен сміх заслуговує схвалення. Існує ж серед решти сміху такий, що не виходить із грудей Богом даним шляхом, а підлаштовується та порожнім дзвоном розсипається винятково заради того, аби прожебоніти красиво. Людина народжується на світ із плачем і йде у скорботі. У проміжку поміж цими двома подіями, так і не зазнавши справжнього щастя, не розпізнавши до кінця цінності й неповторності подарованого їй життя, вона бездумно тринькає його у принизливих чварах і негідних суперечках. Спохоплюється, коли життя вже при кінці. Й лише тоді починає розуміти, що за жодні скарби світу неможливо продовжити його хоч би на один день. Жити хитрощами, крутійством, плазуванням — доля бездарних пройдисвітів. Віруй у Бога, сподівайся на своє вміння і сили. На чесну й самовіддану працю навіть твердь земна відповість сходами. 1891 Слово п’яте Журба затьмарює нам душу, холодить тіло, сковує волю й, нарешті, виливається словами з вуст чи сльозами з очей. Я бачив, як люди молилися: “О Аллагу, зроби нас безтурботними, як немовлята”. Бачать себе страждальцями, обтяженими важкими турботами і нещастями, нібито вони розумніші за дітей. Про турботи ж їхні можна мати враження з прислів’їв: “Якщо жити залишилося до полудня, роби припаси на день”, “Для жебрака і батько стає чужим”, “Худоба для казаха — плоть від плоті його”, “У багатого образ світлий, а в бідного — все одно що точило”, “Жиґіт і вовк здобудуть їжу дорогою”, “Череди шанованих мужів перебувають у людях, переймаються вони своїм добром від неробства”, “Рука, що вміє брати, вміє й давати”, “Хто зумів нажитися, того і правда”, “Дарувальник зриває завісу відчуження”, “Якщо на бая сподівання кепські, то й на Бога не сподівайся”, “Якщо голодний, скачи до оселі, де поминки”, “Бережися озера глибокого та народу немилосердного”. Таких прислів’їв чимало. Про що в них ідеться? Не про науку і знання, не про мир і справедливість журиться казах, йому би розбагатіти, та не знає — як? От і крутиться, хитрує, аби хоч лестощами виманити заможність у інших, не вдається — буде люто ворогувати зі всім світом. Батька рідного не проти обібрати і не вважатиме це ганьбою для себе. Не прийнято у людей піддавати осуду тих, хто здобуває собі худобу обманом, підлістю, жебранням, розбоєм чи іншими хитрощами… Чим же відрізняється їхній розум від дитячого? Діти бояться розжареної печі, дорослих не залякати і пекельним вогнем. Діти, соромлячись, ладні крізь землю провалитися, а дорослі не відають сорому. У чому їхня перевага над дітьми? Якщо не роздамо ми їм того, що маємо, не дозволимо ми їм розорити себе, не принизимося ми до їхнього рівня — вони готові відвернутися від нас. І це народ, до якого ми линемо душею? 1891 Слово шосте Одне з казахських прислів’їв проголошує: “Початок успіху — єдність, основа достатку — життя”. Та в яких людей буває єдність і як вони досягають згоди поміж собою, казахи не знають. Припускають, що це — спільність худоби, майна, харчів. Якщо так, то який хосен від багатства і яка шкода від злиднів? Чи варто працювати заради багатства, не позбувшись попередньо від родичів? Ні, єдність повинна бути в головах, а не у спільності добра. Об’єднати можна людей різних за походженням, релігією й духом, щедро обдаровуючи їх худобою. Домогтися єдності ціною худоби — ось початок морального занепаду. Брати повинні жити у злагоді не тому, що перебувають у залежності один від одного, а сподіваючись на свої вміння і силу, покладаючись кожен на власну долю. Інакше вони й Бога забудуть, і до справ не візьмуться, а почнуть шукати незлагоди один для одного. Поринуть у взаємні образи, будуть брехати, хитрувати й обманювати один одного? Як тут домогтися єдності? “Життя — основа добробуту”. Про яке життя йдеться? Про буття заради того, аби душа тіло не покинула? Але таке існування й собаці надано. Той, хто цінує таке життя, тремтить перед страхом смерті, стає ворогом життя небесного. Рятуючись, тікає від ворога і має славу боягуза, ухиляється від роботи і має славу ледаря, перетворюється у противника справжнього благополуччя. Ні, йдеться тут про інше життя. Про те, коли жива душа і світлий розум. Якщо ти живий, та душа твоя мертва, слова розуму не досягнуть твоєї свідомості, ти не зумієш заробити на життя чесною працею. Нероба, ледар, дурносміх — Він тішить дурощами всіх. На вигляд зух — душа ж німа… Він й краплі сорому не ма’. Ставши таким, не вважай себе за живого. Праведна смерть гідніша за таке життя. 1891 Слово сьоме Дитина народжується на світ, успадковуючи два начала. Перше з них потребує їжі, питва і сну. Це — потреби плоті, без цього тіло не може слугувати пристановищем для душі, не буде рости і міцніти. Інше — потяг до пізнання. Немовля тягнеться до яскравих речей, бере їх до рота, пробує на смак, прикладає до щоки. Стрепенеться, почувши звуки дудки чи сопілки. Підрісши, біжить на гавкіт собаки, на голоси тварин, на сміх і плач людей, утрачає спокій, розпитуючи про все, що бачать очі й чують вуха: “Що це? Навіщо це? Чому він так чинить?” Це вже потреба душі, бажання все бачити, все чути, всього навчатися. Не відкривши для себе видимі й невидимі таємниці Всесвіту, не пояснивши всього собі, людина не стане людиною. І буття душі такої людини тоді нічим не відрізняється від буття будь-якої тварі. Споконвічно Бог вирізнив людину від тварини тим, що обдарував її душею. Чому ми, подорослішавши і порозумнішавши, не шукаємо і не знаходимо задоволення для тієї допитливості, що в дитинстві змушувало нас забувати про їжу й сон? Чому ми не обираємо шлях тих, хто шукає знання? Нам би ненастанно розширювати коло своїх інтересів, примножувати знання, які насичують наші душі. Нам би зрозуміти, що блага душі незрівнянно вищі за тілесні, й підкорити плотські потреби велінню душі. Та ні, не вдалися ми до цього. Галасуючи й каркаючи, не просунулися ми далі за гнійну купу біля аулу. Душа кермувала нами лише в дитинстві. Подорослішавши і зміцнівши, ми не дозволили їй повелівати собою, підкорили душу тілові, на все довкілля дивимося очима, та не розумом, не довіряємося порухам душі. Вдовільняючись зовнішнім виглядом того, що охоплює зір, не намагаємося проникнути у внутрішні таємниці, вважаючи, що нічого не втрачаємо від цього незнання. На зауваження і поради людей розумних відповідаємо: “Ти живи своїм розумом, а я своїм проживу”, “Ніж бути багатим чужим розумом, краще бути бідним, та по-своєму”. Ми не здатні оцінити їхні переваги над нами, не розуміємо сенсу сказаного ними. Нема ні іскри у грудях, ні віри в душі. Чим відрізняємося ми від тварини, якщо бачимо лише очима? У дитинстві ми були кращими. Тоді ми були людськими дітьми — прагнули дізнатися якомога більше. Зараз ми гірші за худобу. Тварина не знає нічого, та й не прагне ні до чого. Ми не знаємо нічого, але готові сперечатися до хрипоти, відстоюючи власну темноту, прагнемо своє невігластво видати за знання. 1891 Слово восьме Чи буде хтось прислухатися до наших порад або сприймати настанови? Хтось волосний, а хтось бай. Маючи намір набиратися розуму, хіба взялися б вони обиратися на такі посади? Ці люди вважають себе достатньо розумними і прагнуть до влади, аби навчати і виховувати інших, мовби вони досягли повної досконалості, й єдине, що для них залишилося, — це інших наставляти. Чи слухати їм нас, та й захотіли би слухати, чи знайдеться у них на це час? Голови їхні переймаються турботами: як би ненароком не провинитися перед начальством, не розізлити злодія, не збаламутити народ, не зазнати втрат, а знайти вигоду. Комусь треба підсобити, когось визволити. Все ніколи… Багатії? Ті нічого не потребують. Хай на день, та їм надане багатство, їм здається, що вони володіють скарбами ледь чи не половини світу, а чого їм не вистачає, то куплять за худобу. Погляди їхні високо, а помисли ще вище. Честь, совість, щирість для них не дорожчі за худобу. Була би худоба, впевнені, можна підкупити самого Бога. Худоба замінює їм усе: батьківщину, народ, релігію, родину, знання. Де їм дослухатися до чужих порад? Прислухався б, так часу нема. Треба худобу напоїти-нагодувати, вигідно продати, від злодія і вовка вберегти, від холоду накрити та знайти людину, яка би зайнялася всім цим. Поки все залагодить-утрясе, до похвальби доведе. Бракує часу йому! А злодій-злочинець та шахрай лукавий так чи інак нікого слухати не будуть. Бідняки, мов сумирні вівці, перейняті своїм животінням. Що для них поради, знання, вчення, коли все це не потрібне багатим. “Не чіпайте нас, спілкуйтеся з тими, хто більше за нас розуміє”, — кажуть вони, мовби якщо бідний, так і знання не потрібні. Вони нічим не переймаються. Якби мали те, що мають інші, вони і жури би жодної не мали. 1891 Слово дев’яте сам казах. Люблю я казахів чи не люблю? Коли би любив, схвалював би їхні звичáї, знайшов би у їхній поведінці хоч якусь дещицю, що принесла би мені радість чи втіху, дала змогу задовільнятися не тими, так іншими їхніми рисами, і не згасли би сподівання мої. Та немає цього. Коли би не любив, не починав би говорити з ними, ділитися сокровенними думками, радитися, входити в їхнє коло, цікавитися їхніми справами, розпитуючи, що там роблять, що відбувається, розлягся би собі спокійно, ні — так і зовсім відкочував би від них. Сподівань таких, що вони зміняться чи я нарозумлю, виправлю їх, теж не плекаю. Не відчуваю жодного з цих почуттів. Як же так? Повинен би схилитися до чогось одного. Я хоч і живу, живим себе не вважаю. Не знаю, чи спересердя на людей, чи від невдоволення собою, а може, і з якоїсь іншої причини. Зовні живий, внутрішньо все мертве. Серджуся, та не відчуваю гніву. Сміюся, та не можу тішитися. Слова, які промовляю, і сміх здаються мені не моїми. Все чуже. У молоді роки і не задумувався над тим, що можна залишити свій народ, любив казахів усією душею, вірив у них. Коли ж привелося пізнати людей, коли поступово згасла моя надія, виявив: нема вже тієї сили, яка дозволила би покинути рідні терени, зріднитися з чужими. Тому в грудях у мене зараз порожнеча. А взагалі думаю: може, воно і на краще? Помираючи, не буду страждати: “Шкода, не довелося зазнати ще такої-от радості!..” Не гризучись жалями про земне, втішаюся сподіваннями на прийдешнє. Слово десяте Люди благають Бога про дитину. Навіщо людині дитина? Кажуть, треба спадкоємця залишити, аби син годував батьків на старості років, молився за них після їхньої смерті. Тільки й усього?.. Що означає залишити спадкоємця? Боїшся, після смерті твоє майно опиниться без господаря? Чи тобі журитися про речі, які залишаться після тебе? Чи тобі шкода залишити їх людям? Які скарби ти набув, аби шкодувати про них? Добра дитина — на радість, погана — на турботи. Як знати, яку дитину дасть тобі Бог? Чи тобі недостатньо принижень, яких ти зазнав за свого життя? Чи мало гидот сотворив ти своїми руками? Чому тобі хочеться ще зродити дитину, виростити її таким самим негідником, приректи її на ті самі приниження? Хочеш, аби син молився за тебе після твоєї смерті? Якщо в житті ти чинив людям добро, хто не помолиться за упокій твоєї душі? Та якщо ти чинив лише зло, що тобі молитви сина? Хіба він здійснить за тебе ті благі справи, яких ти сам не звершив? Якщо просиш дитину для радощів потойбічного життя, отже, завчасу бажаєш йому ранньої смерті. Якщо просиш для радощів цього життя, хіба народиться у казаха такий син, який би, змужнівши, оточив батьків турботою, опікав їх від мук? Чи твоєму народові, чи такому батькові, як ти, виховувати подібного сина? Ти хочеш, аби він годував тебе, коли ти знесилишся? І це намарно. По-перше, чи доживеш ти до немічної старості? По-друге, чи виросте твій син настільки милосердним, аби піклуватися про твою старість? Якщо у тебе є худоба, хто не візьме на себе турботи про тебе? Не буде худоби, ще невідомо, хто і як годуватиме тебе. Також невідомо, чи буде твій син примножувати добро, чи візьметься тринькати надбане тобою. Добре. Скажімо, Бог почув твої молитви, дав тобі сина. Чи зумієш ти дати йому хороше виховання? Ні. Не зумієш. Мало тобі твоїх гріхів, зануришся ще й у гріхи сина. Від самого початку життя будеш обдурювати дитину, манячи його то одним, то іншим. І будеш тішитися, що вдалося обдурити. Кого будеш звинувачувати, коли він виросте брехуном? Навчаєш його лихословити, лаяти інших, ледь що — захищаєш: “Не чіпайте цього впертюха”. Потураєш його баламутству. Віддаючи в навчання, вибираєш муллу за малу оплату, лиш би навчив дитину читати й писати, навчаєш хитрощам і підлості, вселяєш у його душу недовіру до ровесників, прищеплюєш погані нахили. Це і є твоє виховання? І від цієї дитини ти чекатимеш милосердя? Люди так само благають Бога і про заможність. Для чого людині заможність? Ти благав Бога? Благав. Бог тобі дає, а ти не береш! Дав він тобі сили, аби ти міг працювати і наживатися. Хіба ти витрачаєш цю силу на праведну працю? Ні. Бог дає тобі сили, аби ти міг навчатися, дав розум, здатний засвоювати науки, та невідомо, на що ти витратив їх. Хто не зуміє розбагатіти, якщо буде працювати без лінощів, домагатися невтомно, творити з розумом?! Таж тобі не це потрібно, тобі хочеться отримати багатство залякуючи, випрохуючи, обдурюючи інших. Хіба це мольба? Це жебрання, розбій, який чиниться людиною без совісті й честі. Ну, скажімо, обрав ти цей шлях, здобув для себе худобу. Так використай її на те, аби отримати освіту. Не для себе, так для сина. Без просвіти немає ні віри, ні блага. Без знань ні намаз, ні пости, ні паломництва не досягнуть мети. Я ще не зустрічав людини, яка би, здобувши багатство розбійним шляхом, використала його для спасенної справи. Те, що здобуте собачим чином, і витрачається по-собачому. І не залишається від такого багатства нічого, крім гіркоти розчарування, злості, душевних мук. Допоки багатство в її руках, вона хизується ним. Розтративши, хвалиться тим, що й вона колись була багатою. Збіднівши, принижується до старцювання. 1892 Переклад Миколи ВАСЬКІВА
Духовність · “Його життя – віддзеркалення долі багатьох галичан”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Хресна дорога владики Івана Лятишевського

Цього року Українська Греко-Католицька Церква відзначає 140-ліття від дня народження славного сина українського народу єпископа-помічника Іоана (Івана) Лятишевського. За своє життя владика Іоан пройшов тернистий шлях українського священнослужителя, на долю якого випало чимало випробувань. Його життя – віддзеркалення долі багатьох галичан, які народилися в одній країні, жили у воєнних реаліях під час утворення іншої, на жаль, не української держави, і які мусили у зрілому віці зіткнутися з атеїстичним тоталітарним радянським режимом. Василь РОМАНЮК, письменник)публіцист Іван Лятишевський народив) ся 17 жовтня 1879 року Божо) го в Богородчанах у ремісни) чій сім’ї Юліяна (Іллі) й Анни Га) лавай (дочка Івана і Розалії з дому Кочкодан). З метричної книги дізнаємося, що хрестили Івана 19 жовтня. Його хресні батьки Дмитро Волянський та Марія Комарницька. На сьомому році Іван пішов учитися до чотирикласної народ) ної школи в Богородчанах. Після закінчення школи поступив до цісарсько)королівської гімназії в Станиславові, яку закінчив з від) знакою. Згодом поступив на бо) гословський факультет Львів) ського університету, звідки після другого року навчання перевівся на факультет богослов’я Віден) ського університету. 24 листопада 1905 р. у Відні отримав ступінь доктора богослов’я на основі пра) ці про Флорентійську унію. Про) довжив студії в Інсбруку та Відні. 20 жовтня 1907)го єпископ Григорій Хомишин висвятив Іва) на Лятишевського на священни) ка. Отець Іван замешкав у будин) ку греко)католицької капітули на вул. Липовій у Станиславові (ни) ні вул. Т. Шевченка, 14, в Івано) Франківську). Тут він займався науковою працею. Багато часу присвячував національно)куль) турним справам. У 1907—1911 рр. о. Лятишевський стає префектом і професором Станиславівської духовної семінарії та ліцею ім. Іо) ана Златоустого, згодом — кате) хитом при реальній школі та гім) назії, пізніше — радником і зас) тупником голови Церковного су) ду в подружніх справах. Після кількох років праці в Станиславівській єпархії о. Іван виїхав на студії до Мюнхена, по) тім до Фрібуру (Швейцарія). У 1911—1912 роках готував габілі) таційну працю з церковної історії у Львівському університеті. Пра) цював над монографією про Константинопольського Патрі) арха Івана XI Веккоса († 1297). У Фрайбурзі (Німеччина) вивчав допоміжні історичні дисципліни. 1913)го у Станиславові видав працю “Іпатій Потій і єго значін) ня для унії”. Після проголошення ЗУНР о. д)р Іван Лятишевський був рефе) рентом релігійних справ при Дер) жавному секретаріаті освіти в Станиславові. Протоколи засі) дань єпископської консисторії за 1919 р. свідчать про те, що духо) венство єпархії підтримувало державотворчі процеси в Галичи) ні. Довгі роки о. Лятишевський був головою Надзірної Ради Зе) мельного Банку у Львові. У 1923 році о. Іван став дій) сним членом)засновником істо) рично)правничої Секції Науко) вого Богословського Товариства у Львові. 1926)го о. д)р Іван Ля) тишевський надрукував у “Бо) гословії” статтю “Митрополит Андрей Шептицький як Єпископ Станиславівський (від 24 вересня 1899—13 січня 1901)”, а згодом працював над підготовкою до друку неопублікованого полеміч) ного твору Йова Язьби з XIII сто) ліття, пов’язаного з Ліонською унією 1274 року. Отець д)р Іван був дописувачем до журналу “Доб) рий Пастир”. 4 липня 1927)го р. владика Григорій Хомишин іме) нував його крилошанином (єпис) копський радник). 24 листопада 1929 р. з Риму прийшло високе призначення о. Івана Лятишевського — на ти) тулярного єпископа Акадейсько) го і єпископа)помічника Станис) лавівського. А 19 січня 1930)го його іменували архіпресвітером капітули і генеральним вікарієм — великим помічником єписко) па Григорiя Хомишина в управ) лінні Станиславівською єпархі) єю. З великою посвятою працю) вав владика Лятишевський в ад) міністративній роботі єпархії, в канонічних візитаціях та інших єпископських обов’язках, очолив започатковану в 1930)х роках у Галичині Католицьку Акцію (ми) рянський рух молоді). Для пластунів Станиславова (нині Івано)Франківськ) о. д)р Іван Лятишевський був найближ) чою людиною в Церкві. У пласто) вому архіві знаходимо його пріз) вище у зошитах, де в абетковому порядку записані активні члени і приятелі “Пласту” серед галичан. У сан єпископа)помічника о. Івана Лятишевського висвятили 26 січня 1930 р. Хіротонія відбула) ся в катедральному соборі Святого Воскресіння в Станиславові. Свою першу архієрейську Святу Літургію преосвященний владика Лятишевський відправив у рідному містечку Богородчанах, у церкві Пресвятої Трійці. На Бо) гослужінні був і старенький бать) ко владики. Того ж року разом із 30 священиками Богородчан) ського деканату єпископ)поміч) ник Іоан (Іван) Лятишевський брав участь в освяченні наріжно) го каменя при закладаннi муро) ваної церкви Св. Івана Богослова в Богородчанах. Тоді владика Іван доклав багато старань для вишколення осиротілого стриєч) ного внука Йосипа Комарниць) кого, якому допоміг закінчити Станиславівську промислову шко) лу і здобути фах “артиста)різьбя) ра”. 1939)го частину своїх коштів преосвященний передав Бого) родчанській школі. Владика Іван Лятишевський завжди дбав про батька (мати владики Анна померла 1908 р.). 1 серпня 1936)го на 91)му році життя відійшов у засвіти батько єпископа Юліян (Ілля). 30 травня 1937 р. в Станисла) вові відбувалася коронація чудот) ворної ікони Матері Божої Ласка) вої Станиславівської (оригінал ікони)покровительки 200 років зберігався у вірменському костьо) лі (нині Кафедральний собор Покрови Пресвятої Богородиці Івано)Франківської єпархії ПЦУ). Спочатку почали “трідіум” — службу в трьох католицьких обря) дах, яка тривала три дні. Літургію у вірменському обряді відправив о.) митрат Діонізій Каєтанович. Нас) тупного дня Святу Літургію з асис) тентурою та хором пишно відпра) вили в греко)католицькому обряді єпископ Іван Лятишевський такир Миколай Чарнецький. 22 жовтня 1937)го на засідан) ні Головного виділу товариства “Скала” за участю єпископа Іва) на Лятишевського розробили та затвердили план видань серії “Бібліотека Товариства “Скала”. Невдовзі його опублікували на шпальтах часопису “Нова Зоря”. Під час Другої світової війни єпископ)помічник Іоан (Іван) Лятишевський тримав на своїх плечах увесь тягар проводу Ста) ніславської єпархії, оскільки владиці Григорію Хомиши) ну було вже понад сімдесят років. Вій) на й особливо піс) лявоєнні роки бiль) шовицької окупації Галичини принесли Греко)Католицькій Церкві тяжкі вип) робування… У ніч з 11 на 12 квітня 1945)го (ордер на арешт №633 від 11 квітня 1945 р.) біль) шовики заарешту) вали п’ятьох iєрар) хiв УГКЦ: митро) полита Йосифа Слiпого, єпископiв Микиту Будку i Миколу Чарнець) кого — у Львовi, єпископiв Iвана Ля) тишевського й Гри) горiя Хомишина — у Станіславi. Заарештували преосвященного Іоана Лятишев) ського за звинува) ченням в антирадянській діяль) ності: створенні товариства “Скала”, організації “Акція като) лицька”, формуванні дивізії “СС)Галичина” і зберіганні наці) оналістичної літератури. При цьому спалили унікальну особис) ту бібліотеку владики... У постанові на арешт єписко) пу Івану, зокрема, інкримінували: “Підтримуючи зв’язок з Ватика) ном, ЛЯТИШЕВСЬКИЙ у 1938 році був прийнятий особисто ор) ганізатором так званого “хресто) вого походу” проти СРСР папою Пієм XІ…” А ще він “Неоднора) зово брав участь у конгресах і конференціях католицьких єпис) копів, на яких обговорювались практичні питання антирадян) ської роботи і заходи по прове) денню унії з православною цер) квою Радянського Союзу”. Єпископ Лятишевський про) тягом слідства зазнав жорстоких знущань і зневаги, фізичних і мо) ральних тортур. Проведено 28 до) питів: перший — 24 квітня, ос) танній — 5 вересня 1945 р. 29 травня — 3 червня 1946 р. в Києві засідав військовий трибунал (троє суддів і два секретарі), який мав рішення щодо заарештова) них у квітнi 1945)го галицьких греко)католицьких владик. Слу) хання справи відбувалося пере) важно вночі, при зачинених две) рях. I вирок: владику Івана Ляти) шевського засуджено до 10 років. Особливою нарадою при МВС СРСР 16.08.1946 р. єпископ Іван Лятишевський був засуджений на п’ять років позбавлення волі. Піс) ля півторарічного слідства й тю) ремного ув’язнення владику у віці 67 років, хворого на ваду серця, вислали на каторжні роботи. Спочатку єпископ)помічник Іван Лятишевський відбував пока) рання у Казахстані, в таборі Мер) ке. Тут 5 квітня 1950)го його пов) торно заарештували, хоч матеріа) лів для звинувачення було недос) татньо. 25.11.1950 р. І. Лятишев) ського звинуватили в контррево) люційній націоналістичній діяль) ності та пропаганді католицьких ідей і заслали на п’ять років у Чу) лак)Тау Джамбульської обл. (Ка) захстан) під нагляд органів МДБ. По деякім часі владика Іван Лятишевський зустрів засланих зі Львова Євгенію Шухевич (мама головнокомандувача УПА Рома) на Шухевича) та її дочку Ната) лію, яка там працювала медсес) трою. Вона допомогла преосвя) щенному влаштуватися на робо) ту. Єпископ розносив ліки хво) рим на малярію, жив у землянці. Скромними словами, але досить детально він описав нелюдські умови життя в листуванні з роди) ною, зокрема з братовою Тере) сою, дружиною Михайла Ляти) шевського з Богородчан. Листи єпископа Івана Ляти) шевського сповнені терпіння, ту) ги за Батьківщиною і надією: “Я часто думаю про Вас і молю Бога, щоби опікувався Вами… Я буду молити Дитя Ісуса, щоби огорнув Вас Своєю опікою і наділив всіми потрібними Вам ласками. Це мої желання для Вас. Я прагну дуже ще бути у Вас і хотя й умерти між своїми. Нехай Ваші внуки мо) ляться про це до Пречистої Діви Марії. Я дуже, о дуже хотів би Вас всіх ще побачити, потішитися Вами, помолитися на гробі роди) чів, а опісля між Вами умерти…”. Наприкінці вересня 1954 року владика Іван Лятишевський одер) жав дозвіл повернутися в Україну. Та лише 3 червня 1955)го преос) вященного звільнили з ув’язнен) ня. Повернувшись в Україну, єпископ Іоан замешкав у своєї дальшої рідні — у сім’ї тоді вже покійного о. Івана Лятишевсько) го — в м. Станіславі (нині Івано) Франківськ) на вул. Маяковсько) го, 24 (тепер Тарнавського), бо ближча родина в Богородчанах, у часи радянської ідеології, відмо) вилася від нього, бо боялися… У Станіславі владика Іоан не) легально виконував свої душпас) тирські обов’язки — єпископа підпільної УГКЦ. Щодня у своїй кімнаті відправляв Святу Літур) гію, сповідав людей, хрестив і вінчав. Незадовго до смерті вла) дика таємно висвятив о. Івана Слезюка на єпископа Станіслав) ської єпархії і свого наступника, щоб таким чином забезпечити подальше існування Греко)Като) лицької Церкви. У спогадах про преосвящен) ного Іоана Лятишевського Олена Кобельська, дочка о. Івана Ляти) шевського (сина Томи), писала: “У червні 1955 р. привезла стрий) ка Наталка Шухевич до мене у Станіслав, на вулицю Маяков) ського, 24, де я з мамою по смер) ті батька винаймали дві кімнати, 76)літнього старця з хворобою спазмів судин головного мозку. При такому приступі, а мав їх у мене два, де би не був, там падав непритомний, зі судорогами, і якби в пору не дати поміч, міг по) мерти…” Господь дав йому ще стільки сил, що 20 жовтня 1957)го влади) ка відсвяткував свій Золотий Юві) лей священства. Вiд нового ареш) ту врятувала єпископа тiльки смерть — архіпастир)страждаль) ник відійшов у вічність 27 листо) пада 1957 р. після важкої хвороби серця і судин, набутої за майже десять років тортур, виснажливої праці та нелюдських умов утри) мання в тюрмах Казахстану. У спогадах про преосвящен) ного Івана Лятишевського О. Ко) бельська писала: “…Коли покій) ний лежав на катафалці, хата була обставлена тайняками, які фіксу) вали, хто до неї приходив. Жінки, які були затулені хустками (1 грудня був сильний мороз), гово) рили, що їм заглядали в обличчя якісь мужчини... Дальше стояла проблема, щоби єпископа не хо) вали православні священики з Катедри. Хотіли, щоби я пішла відмовляти їх. Я відмовилася від цього, бо чому всюди мала себе наражати, коли була і ближча ро) дина стрийка. Згодом сказала, що піду разом із сестрою покійного й сестрінкою, але вони відмовили) ся, бо боялися… Попереднього дня в хаті при закритих дверях був відправлений похорон о. Йо) сипом Гірняком (духівник ста) ниславівського греко)католиць) кого єпископа Григорія Хомиши) на в підпіллі). Біля 12 години но) чі приїхав мій шваґер (чоловік сестри) о. Іван Пилипець із Сам) бора, якого кагебісти привезли ховати мого стрийка. Другого дня рано так само привезли мого вуй) ка, пароха с. Пнів о. Михайла Сов’яковського (був парохом ус. Перерісль. — В. Р.), і тоді вже ніхто нічого мені не говорив. Прийшов парох Катедри о. Ми) хайло Чернега, ще кілька знайо) мих священиків — і так відбувся похорон. Зійшлося досить багато людей, хоч 1 грудня був сильний мороз і завірюха. Були визначені малі вулиці, якими мав їхати по) хорон під наглядом КДБ…” Помираючи, преосвященний Іоан (Іван) Лятишевський запо) вів поховати його в родинному гробівці в Богородчанах, однак у той час зробити цього не дозво) лила влада. Похоронили владику на Івано)Франківському місько) му цвинтарі, що на вул. Київ) ській. Таким тернистим виявився земний шлях владики)страсто) терпця Івана Лятишевського. 10 листопада 1995 р. І. Ляти) шевського реабілітували посмер) тно. Від 2001 року триває беати) фікаційний процес прилучення єпископа Іоана до лику блажен) них. 2014)го останки єпископа Івана Лятишевського були пере) несені до Архікатедрального Мит) рополичого Собору Воскресіння Христового...
Культура без провінції · “Разом ми намагаємося зберегти історію нашого народу, мистецькі традиції, національну свідомість”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

для поповнення музеїв у міста, де народилися наші художники. Особливою гордістю ді) яльності земляцтва стали тематичні пленери, які вда) лося зробити завдяки під) тримці керманичів товарис) тва А. Коваленка, В. Стель) маха, І. Рішняка. Так, про творчість наших художни) ків дізналися не тільки по всій Україні, а й за кордо) ном. Достатньо назвати та) кі потужні проєкти, як “Сумщино, любове моя!”, “Історія і сучасність”, “Міст дружби”, “Шляхами Т. Шевченка та І. Кавалерід) зе”, “Храми України”, “Чумацький та Шовковий шляхи зійшлися в Києві”. Нам вдалося поєднати художників з різних дер) жав — Грузії, Молдови, Росії, Кореї, Ки) таю, США. Художники “Мистецької світ) лиці” стали учасниками створення Музею Т. Шевченка у Пекіні. Художник О. Масик достойно прославляє Україну і рідну Сум) щину у Нью)Йорку, де зараз проживає. Участь у наукових конференціях поси) лила інтерес науковців столиці до таких постатей, як П. Калнишевський, М. Ма) каренко, І. Кавалерідзе. Друковані статті, а їх понад 300, наукові збірники, каталоги, науково)дослідницький збірник “Худож) ньо)мистецька спадщина Сумщини”, в який увійшло понад 500 біографій творчих людей Сумської області, стали окремою ланкою діяльності нашого товариства. Здійснюємо й партнерську діяльність з державними та громадськими організація) ми Києва та Сумської області. Насамперед це Національна спілка художників Украї) ни, Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури, Музей)майстерня І. Кавалерідзе, Український фонд культу) ри, Музей української діаспори, Дирекція виставок НСХУ, Музей)архів літератури та мистецтва, Михайлівський Золотоверхий монастир, Православна духовна академія, Національна бібліотека ім. Ярослава Муд) рого, бібліотека ім. Івана Франка, “Феде) рація жінок за мир у всьому світі”. “Разом ми намагаємося зберегти істо) рію нашого народу, мистецькі традиції, на) ціональну свідомість, прищепити риси са) мовідданого служіння своїй державі на) щадкам”, — зазначив голова земляцтва, заслужений економіст України Іван Ріш) няк. Наші проєкти спрямовано на єднання людей навколо прекрасного, щоб молоде покоління мало підґрунтя для подальшого розвитку свого світогляду та сприяло роз) витку високого рівня культури в Україні.
Культура без провінції · “Разом ми намагаємося зберегти історію нашого народу, мистецькі традиції, національну свідомість”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Мистецька світлиця звітує

До 20-річчя “Сумського земляцтва у місті Києві”, яке відзначають у жовтні 2019-го, готувалися і художники “Мистецької світлиці”. Сумщина — вишнева гілка України, не тільки окраса північного регіону України, а й прикордонна земля мужніх козацьких нащадків, для яких честь, вірність, відданість державі є пріоритетами життя. Ці гуманні риси заклали наші пращури, і з роками вони лише набули ще більшої цінності та вагомості. Мабуть, тому земляки самовіддано працюють на громадських засадах, наповнюючи кожний проєкт любов’ю та вдячністю рідному краю. Валентина ЄФРЕМОВА, голова секції “Мистецька світлиця” Фото автора Але є ще знакові риси, які відрізняють Сумщину від інших областей України. Це творчий потенціал краю, де народилися такі світочі української культури та мис) тецтва, як художник Антон Лосенко, ком) позитори Бортнянський та Березовський, поет і громадянин Олександр Олесь, автор “Української абетки” Георгій Нарбут, скульптор та режисер Іван Кавалерідзе, засновники Національної академії обра) зотворчого мистецтва і архітектури брати Василь та Федір Кричевські, самобутні митці Давид Бурлюк, Григорій Гаврилен) ко, народний художник України Михайло Лисенко, унікальний колорист Віктор За) рецький… Творче життя триває в іменах наших сучасників, серед яких понад 30 ху) дожників, які народилися на Сумщині, але мешкають у столиці. Нещодавно ми зібра) лися, щоб обговорити напрями діяльності нашої громадської організації і почали дія) ти, а вже поступово сформувався гурт ху) дожників, які поєдналися у секцію “Мис) тецька світлиця”. Ми пишаємося тим, що зуміли поєдна) ти усі райони Сумської області в Києві. Місто Суми представляють Валерій Шка) рупа, Ганна Гідора, Яна Жорно, Юлія Во) лощук; Конотоп — Олександр Масик, Сергій Ярешко, Олег Набока (відійшли у вічність заслужений діяч мистецтв, канди) дат мистецтвознавства Ніна Велігоцька (1935—2015), народний художник України, лауреат національної премії ім. Т. Шевчен) ка Микола Стороженко (1928—2015); Тростянець — заслужений художник Укра) їни Генрі Ягодкін; Лебедин — заслужений діяч мистецтв України Олександр Баса) нець; Білопілля — народний художник Ук) раїни Михайло Надєждін, мистецтвозна) вець, заслужений працівник культури Ук) раїни Людмила Білоус; Глухів — заслуже) ний художник України Володимир Єрма) ков, академік Юрій Шемшученко, уні) кальний графік Георгій Сергєєв (уже немає Олександра Поліщука (1951—2015) та Юрія Мануйловича 1929—2011); Кроле) вець — Сергій Кривенко, заслужений ху) дожник України Віктор Левченко, заслу) жений діяч мистецтв України Михайло Шевченко; Путивль — Галина Бодякова, Шостку — Тамара Ковалева, Тетяна Мель) ничук, Тамара Ціун; Ямпіль — Людмила Клюй; Велику Писарівку — заслужений художник України Микола Нечвоглод; Ромни — Ірина Бариш)Тищенко, заслуже) ний працівник України Валентина Єфре) мова, арт)критик Едуард Димшиць, заслу) жені архітектори України Олек) сандр Димшиц та Віталій Юдін (немає вже серед нас архітекто) ра Євгена Осадчого (1946— 2011). Наше земляцтво працює у таких вагомих напрямах, як по) пуляризація творчості сучасних художників, підтримка сум) ських митців у Києві, збере) ження історичної пам’яті для нащадків, поповнення музеїв новими художніми творами. Серед творчих проєктів слід назвати авторський Всеукраїн) ський Ленд)арт симпозіум “Могриця” Г. Гидори. Нефігу) ративний живопис по левкасу В. Шкарупи прославив Україну у світі. Стародавній історії ук) раїнського народу присвятив творчість Г. Ягодкін. Засновник майстерні та іконопису НАОМА М. Стороженко вписав окрему самобутню сторінку у мистец) тво України. На педагогічній ниві працюють О. Басанець, Т. Мельничук, С. Ярешко, В. Лев) ченко, Г. Носенко, Т. Ягодкіна, О. Набока. Прославляє Україну та рідну Сумщину за кордоном художник О. Ма) сик. Для проведення щорічного конкурсу живопису ми шукали знакову постать у Пам’яті Ніни Велігоцької Виставка “Сумщина — вишнева гілка України” в Ромнах мистецтві, нею став архео) лог, художник, мистец) твознавець, педагог, патрі) от українського народу Микола Омелянович Ма) каренко (1877—1938). Са) ме він не пошкодував життя заради збереження духовної спадщини Украї) ни, саме він привернув увагу до непересічного значення козацької доби для духовного розвитку українського народу і наз) вав цей час “золотим сто) літтям культурного роз) витку України”. За ці роки відбулося понад 20 виста) вок, на яких відзначили пе) реможців, вручили дипломи та коштовні подарунки, а про Макаренка дізналися в столиці України й по всій Сумщині. Ми вдячні духовенству Михайлівського Золо) товерхого монастиря, у брамі якого вста) новлено погруддя не) заслужено забутого державою патріота, рятівника собору ще 1997 року. Через проєкт “По) вернення” земляцтво намагалося приверну) ти увагу до окремих персоналій і створити мистецькі куточки по Сумщині, які б сприя) ли прищепленню куль) турно)мистецьких цін) ностей, розвитку кра) єзнавства та туризму. Під час пересувних виставок ми передали в дар чимало творів Відкриття погруддя П.Калнишевському. Київ, 2019 р. Генрі Ягодкін До 1008ї річниці пам’ятника Т. Шевченку
Шевченкіана · “Поет передбачив історичний розвиток промислового капіталізму, зокрема в Росії”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Тарас Шевченко про «ковану дорогу», «залізний шлях» і «чугунку»

Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. У статті Володимир Мельниченко розкриває маловідомі факти користування Шевченком новим для його часу транспортом — залізницею, та розповідає про поетове ставлення до промислово-технічного прогресу. Автор висловлює також цікаві пропозиції щодо перекладу окремих слів із російськомовного Щоденника Шевченка. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “Три укази накаркала на одну дорогу…” Тарас Григорович залишив особливий, поетичний знак того, що сам цікавився бу) дівництвом залізниці з Петербурга до Москви, розпочатим навесні 1843 р. Нага) даю, як у ключовій антимосковській поезії “Великий льох” чубляться між собою ук) раїнська (1)ша) та російська (3)тя) ворони — символи національних демонічно)чор) них сил — з приводу того, хто більше зла завдав своєму народу, зокрема під час того будівництва. 1 Ну, а в твоїй Московщині Є чим поживиться? Чи чортма й тепер нічого? 3 Э… сестрица, много: Три указа накаркала На одну дорогу… 1 На яку це? На ковану? Ну, вже наробила... 3 Да шесть тысяч в одной версте Душ передушила... 1 Та не бреши, бо тілько п’ять. Та й то з фоном Корфом. Ще й чваниться, показує На чужу роботу! Шевченкознавцям ще треба буде вста) новити, якими саме джерелами користу) вався поет (назвати конкретну російську газету чи тодішній журнал), але нам дос) татньо, що Тарас Григорович не тільки першим використав інформацію про не) помірну ціну — значні людські жертви! — велетенського на той час будівництва, а й справедливо надав їй антикріпосницько) го, антицаристського характеру. Справді, Микола І лише впродовж пів) року підписав два височайші Укази — 1 лютого 1842 р. повелів розпочати будів) ництво (проєктування) залізниці між Пе) тербургом і Москвою під началом особли) вого міжвідомчого комітету, а 1 серпня пе) редав керівництво цією роботою Головно) му управлінню шляхів сполучення. У 1843 р. було видано Указ про безпосереднє будівництво дороги. Шевченку боліло те, що на будівництві дороги каторжно пра) цювали кріпосні селяни. Більше того, він убивчо називав прізвище винного у смерті селян іменитого підрядника — “фон Корф”. Радянські дослідники писали, що “не було, мабуть, у Росії більш зажерливих, жорстоких і підступних людей, ніж підряд) ники”, серед яких особливо виділявся наві) ки затаврований поетом барон Ю. Ф. Корф зі старовинного знатного роду. І ще вчені наголошували, що “ніякої відповідальнос) ті за селян)будівельників підрядник не ніс”. Принаймні керівництву дороги дар) ма скаржилися на неодноразові “шахрайс) тва барона Корфа”, котрий обдурював ро) бочих, відмовлявся забезпечувати лікуван) ня хворих. У сучасній праці також наголо) шено, що значна частина з понад 6 тис. осіб у підрядника Ю. Ф. Корфа “знаходять) ся у вкрай тяжкому становищі”. Навіть московський генерал)губернатор А. А. Зак) ревський визнавав, що “всі пункти кон) трактів, захищаючи користь підрядників, майже ні в чому не забезпечують робо) чих”1. Урешті)решт, контракт із Корфом-таки розірвали. Відомо, що нещасних людей, які по) мерли на будівництві залізниці, закопува) ли часто вздовж дороги. Втім, в офіційно) му виданні з історії будівництва залізниці туманно стверджувалося: “Однако смер) тность была относительно не так значи) тельна, и число жертв не превосходило числа их при других больших земляных ра) ботах”2. Насправді серед 60 тис. робочих) рабів лютували тиф, цинга, дизентерія і навіть холера, й уже давно визнано, що “на будівництві в 1845–1846 рр. загинуло кіль) ка тисяч безвісних будівельників першої російської магістральної залізниці”3. Але ще Шевченко та його сучасники знали цю інформацію! Втім, ніхто, крім поета, не посмів її оприлюднити. Це вже потім М. О. Некрасов виплес) нув гірку правду в поемі “Железная доро) га”, навівши кількість загиблих — “тысяч пять мужиков”: Прямо дороженька: насыпи узкие, Столбики, рельсы, мосты. А по бокам%то все косточки русские... Але ж то було майже через двадцять ро) ків після “Великого льоху” і через три ро) ки після смерті Тараса Шевченка. “А з Москви… через 22 години і в Пітер” Уперше думка про повер) нення з заслання в Петербург через Москву саме поїздом висловлена в Шевченковому Щоденнику 13 червня 1857 р., тобто на другий день після йо) го початку. Певно, що засла) нець обдумував цей варіант із того часу, коли з’явилася ре) альна надія на звільнення. Того дня він занотував, що найпер) ше треба добратися до Ниж) нього Новгорода, а потім… “Потім у Москву, а з Мос% кви, помолившись Богу за Фуль% тонову душу, через 22 години і в Пітер. Чи не правда, яскрава фантазія?” Втім, якраз вона — смілива Шевченкова “фантазія”, й окреслила по) дальшу справжню дорогу поета із заслан) ня. Та про все по чину. Поетова згадка про американця Р. Фултона (1765—1815) — винахідника па) роплава — була помилковою. Певно, Шевченко мав на увазі винахідника паро) воза Дж. Стефенсона (1781—1848). Втім, очевидно, Р. Фултон, котрий згадується в Щоденнику двічі, розглядався Шевченком як уособлення практичного застосування сили пари не лише на воді, а й на рейках. По дорозі з Астрахані в Нижній Новгород на пароплаві Шевченко висловив 27 сер) пня своє бачення технічного прогресу: “…Пароплав у нічному погребальному по% кої здається якимось величезним, глухо реву% чим чудовиськом з розкритою величезною пащею, готовою проковтнути поміщиків% інквізиторів. Великий Фультон! І великий Ватт4! Ваше молоде, не по днях, а по годи% нах зростаюче дитя незабаром пожере ба% тоги, престоли і корони, а дипломатами і поміщиками тільки закусить, побалується, як школяр льодяником. Те, що почали у Франції енциклопедисти5, те довершить на всій нашій планеті ваше колосальне геніаль% не дитя. Моє пророцтво безсумнівне”. Лише у примітках до видання “Днев) ника” (1931) читаємо: “Очень ценны эти строки Шевченка для характеристики его социально)политических взглядов...” Це краще, ніж узагалі замовчувати рідкісний Шевченків запис про власне пророцтво, що таки збулося. Поет передбачив істо) ричний розвиток промислового капіталіз) му, зокрема в Росії, врахував величезну роль економічних чинників у всепланет) ному прогресі. До речі, ще в повісті “Наймичка” (1852—1853) поет закликав до прогресив) них винаходів і в сільському господарстві: “О агрономы%филантропы! Выдумайте вы вместо серпа какую%нибудь другую машину. Вы этим окажете величайшую услугу обре) чённому на тяжкий труд человечеству”. “Я поїхав до залізної дороги…” Про свій від’їзд із Москви Шевченко записав 26 березня 1858 р.: “О 9%ій годині ранку розстався я з Ми% хайлом Семеновичем Щепкіним і з його сі% мейством. Він від’їхав до Ярославля, а я, забравши свою мізерію, поїхав до залізної до% роги…” Починаючи з О. Я. Кониського, в ро) сійськомовному тексті Щоденника “же) Миколаївський вокзал у Москві. Середина ХІХ століття лезная дорога” перекладається як “залізни) ця” й формально це правильно. Проте в “Словнику мови Шевченка” таке слово взагалі відсутнє. Тоді як у листі до П. О. Ку) ліша від 4—5 грудня 1857 р., запрошуючи його до Нижнього Новгорода, Шевченко писав: “Я жду тебе, а ти стань мені за рід) ного брата: поцілуй свою любу жіночку за мене і за себе, та й гайда на залізний шлях”. Отже, саме це, за Шевченком, — україн) ський відповідник. А ще — “чугунка”. В березні 1858 р. написав М. М. Лазарев) ському з Москви: “…Сідай на чугунку та до мене, та вкупі і вернемося в Пітер”. Таким чином, здійснюючи сучасний переклад Шевченкового Щоденника, ми повинні максимально враховувати його мову, а у випадку використання лексем, які він не вживав, обов’язково відзначати це у при) мітках. Судячи з усього, від’їзд Шевченка з Москви прискорило ще й те, що М. С. Щеп) кін їхав із театром на гастролі до Ярослав) ля. Навіть уранці 26 березня Тарас Григо) рович, мабуть, підлаштувався під його від) буття з дому, бо ж виїхав за п’ять годин до потягу. Втім, згідно з правилами, на вокзал потрібно було приїхати не пізніше, як за годину до відправлення. До того ж, паса) жир на вокзалі мав обов’язково пред’явити свій паспорт поліцейському чиновникові. Для вчорашнього засланця Шевченка це була нешвидка і неприємна процедура. Тільки після відмітки поліціянта він міг узяти квитка, який був тоді величезного розміру з позначенням усіх попутних станцій, а всього їх було 34. Речі треба бу) ло здати в багаж за півгодини до відходу поїзда. Серед речей (“мізерії”), судячи з усього, були і книги, які Шевченко вис) лав із Нижнього Новгорода М. С. Щепкі) ну, тобто й праця О. М. Бодянського “О времени происхождения славянских письмен”, подарована ним поетові. Нага) даю, що 23 лютого 1858 р. Тарас Григоро) вич писав артистові: “Посилаю тобі кви) танцію із Контори транспортов, через ко) тору я посилаю ящик з моїми книгами. Прийми його та нехай у тебе полежить де% небудь до якогось часу”. Принаймні відо) мо, що деякі книжки, одержані Шевчен) ком на засланні, в Нижньому Новгороді та подаровані йому в Москві, були в ньо) го і в Петербурзі й зберігалися до самої поетової смерті. Хоч би як там було, М. О. Максимович, з яким Шевченко домовив) ся зустрітися у Щепкіних о 9 годині ран) ку, прибув приблизно в цей час, але поета вже не застав. Та М. К. Чалий помилявся, коли писав, що М. О. Максимович приї) хав, “щойно рушив поїзд”. Насправді в той час Шевченко ще перебував на вокза) лі в Москві. Тарас Григорович уперше користувався залізницею, будівництво якої розпочалося у 1843 р., тобто ще до першого приїзду по) ета в Москву, і завершилося в 1851 р. Пер) шим серйозним підтвердженням закінчен) ня будівництва стало перевезення 14—16 серпня з Петербурга в Москву на “чугун) ці” кількох батальйонів військовослуж) бовців. Тільки після вдалого випробовування поїздів з солдатами по новій дорозі проїхався Микола І. Як пові) домлялось, “імператорський поїзд відправився із С.)Пе) тербургу 19)го серпня о 4)й годині ранку і прибув у Мос) кву того ж числа об 11)й го) дині вечора”. Цар на власні очі переко) нався, що вздовж усієї заліз) ниці довжиною понад 650 кі) лометрів на однаковій відста) ні один від одного було побу) довано сім кам’яних лінійних вокзалів: Любань, Мала Ві) шера, Окуловка, Бологоє, Твер, Спірово і Клин. Ка) жуть, що подібних їм за дос) коналістю та красою не було тоді в усьому світі. Крім того, на всіх великих станціях було споруджено кам’яні локомотивні депо з великим скля) ним куполом зверху, подібні до сучасних будівель цирку. Залізниця з “громоносним локомоти) вом” (Шевченко) була тоді небувалим яви) щем, і перші поїзди зустрічали й провод) жали натовпи людей. По Росії розійшовся вірш: Там чугунная дорога, Небывалая краса, Это просто чудеса В два пути чугунны шины, По путям летят машины, Не на тройках, на парах, Посмотреть, так прямо страх. Але невдовзі мандрівка залізницею стала звичною. Загальне число службовців та нижчих чинів, які її обслуговували, до) сягало 4,5 тис. осіб, зокрема півтори сотні інженерів. Як свідчить “Памятная книжка Главного общества российских железных дорог на 1859 год”, на той час, коли Шев) ченко вперше користувався залізницею, там працювало понад 50 паротягів для пе) ревезення пасажирів і багажу та більше 30 вантажних. Залізниця перевозила тоді більше 1 млн пасажирів за рік і користува) лася великою популярністю. Поїздка в Москву або в Петербург залізницею, на)
Шевченкіана “Починалася Шевченкова дорога в безсмертя”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

віть з урахуванням певних незручностей, була незрівнянно комфортнішою та при) ємнішою, ніж подорож у кареті, диліжансі чи в пірнаючому з ями в яму візку, прикри) тому рогожею. “Закупорений у вагоні, залишив я Москву” Навіть після проходження всіх заліз) ничних формальностей часу залишалося досить, і Тарас Григорович неспішно про) гулювався вздовж потягу, з цікавістю роз) глядаючи його. Спереду пишався великий паровоз: труба в нього була довгою і тон) кою з невеликим потовщенням унизу, як хомут, а колеса — величезні — в ріст висо) кої людини, вони досягали середини локо) мотивного котла. Колеса такого розміру розвивали велику швидкість: що більше коло, то більшу відстань проходить паро) воз при одному оберті колеса. В глухому куті стояв товарний паровоз, у нього зовсім інші — маленькі колеса, які можуть тягну) ти важкий потяг, більше 20)ти вагонів, але швидкість його більш як удвічі нижча6. Машиністи, які стояли біля локомоти) ва, були вдягнуті в особливу напіввійсько) ву форму: мундир з блискучими мідними ґудзиками, круглим мідним нагрудним знаком з написом “машиніст” і чорною лакованою каскою з гербом і мідним обод) ком на дашку. На касці красувався султан з пір’я півня, яке в дорозі розвіювалось на різні боки. Всі пасажирські вагони були однаково) го сірого кольору7 і вразили Тараса Григо) ровича своєю довжиною. Він навіть відмі) ряв її кроками — виходило близько 24 ар) шинів. І справді, як кажуть, “дом на коле) сах”. У вагоні I класу поміщалось 28 паса) жирів, які могли лежати на м’яких дива) нах, а в вагоні ІІ класу — 52 м’яких глибо) ких крісла. У вагонах III класу пасажири послуговувалися дерев’яними лавками на 90 чоловік. Усі вагони були виготовлені повністю з дерева, кажуть, що на весь ва) гон витрачали не більше трьох)п’яти кі) лограмів цвяхів і гвинтів. Невідомо, в якому вагоні їхав із Мос) кви Шевченко, та можна передбачити, що це був вагон ІІ класу. Навряд чи він захотів би їхати з дуже багатими людьми, котрі платили за поїздку близько 20 рублів, а ось у вагоні ІІ класу — з середніми чиновника) ми, офіцерами, купцями — за 13 рублів — цілком можливо. Хоча, зрештою, Тарас Григорович міг узяти квитка і за 7 рублів у вагоні ІІІ класу, призначеного для “прос) того люду”. Цікаво, щo саме Шевченко мав на увазі, коли записав у Щоденнику: “закупорений у вагоні, залишив я… Москву”. Те, що в III кла) сі було все)таки тіснувато чи будь)який ва) гон йому нагадував гарбуза з насінням або банку з огірками? Можливо, поет вважав, як Б. М. Чичерін, котрий писав: “І приро) да, і повітря — все втрачає свою принад) ність, коли сидиш у запертому вагоні…” Шевченко, який в “Путешествии с удовольствием и не без морали” описав чимало мальовничих історій, що трапили) ся під час подорожі на конях, зокрема, у бричці, в колясці та “на тройке добрых поч) товых лошадей”, не залишив ні найменшо) го штриха до своєї першої подорожі в по) тязі. Певно, з особливими проблемами він не зіткнувся. Погода була нехолодною, бов іншому разі переїзд у неопалюваному ва) гоні запам’ятався би напевно. Спочатку у вагонах І та ІІ класів пробували ставити кахельні печі, як у будинках, але вони від трясіння руйнувалися, ди) міли і навіть розламувалися. Тому їх замінили грілками: під ноги па) сажирам ставили широкі плескаті залізні ящики, в середині яких ле) жали гарячі цеглини. Їх розпікали на станціях, а потім, знову ж на станціях, цеглини, які охололи, за) бирали з ящиками і приносили но) ві. Пасажирам III класу ніякі гріл) ки не передбачалися, і люди зігрі) вались, щільно притулившись один до одного, чи тупцюючи но) гами, або, якщо вистачало місця, розмахуючи руками. Убиралень та умивальників на той час у вагонах ще не влаштову) вали, щоб не забруднювати шлях, вони з’явилися тільки в 1870)х рр. Освітлювалися вагони всіх класів сальними свічками. В І та ІІ класах їх ставили декілька штук у зручних і краси) вих ліхтарях, а в ІІІ класі посеред вагону стирчав один недогарок, бувало без будь) якого ліхтаря. Спроби заміни свічкового освітлення гнітом, який опускали в олію або скипидар, не увінчалися успіхом, ос) кільки суттєво не давали більше світла та часто)густо призводили до пожеж. (Освіт) лення газом у вагонах з’явилося тільки в 1877 р., а електричне — в 1911 р). Шевченко провів у поїзді 30 годин, і це повністю відповідало тодішньому графіку руху. Як свідчила газета “Санктпетербург) ские новости”, потяг від’їздив з Москви о 14 год., а в Петербург прибував наступного дня о 20 год. Тобто, саме так, як зафіксував у щоденнику Шевченко. Слід додати, що між обома російськими столицями кожен день курсував ще й окремий поштовий по) тяг, котрий виїздив з Москви о 12 годині дня і прибував до Петербурга о 8 годині ранку, тобто був у дорозі 20 годин, оскіль) ки не зупинявся як пасажирський потяг. “Громоносний локомотив свиснув і зупинився в Петербурзі” Так записав Тарас Григорович у Що) деннику 27 березня 1858 р. У Словниках української і російської мови немає слова “громоносний”. О. Я. Кониський переклав, як “голосний льокомотив”, а в сучасному перекладі Щоденника вжито слово “гро) мовий” та словник пропонує ще — “гро) моподібний”. Але насправді не варто реда) гувати Шевченка з його точним словотво) ром — “громоносний”. Від слів “грім”8 і “носити”9. Хай його слово живе! Хоча Миколаївський вокзал у Петер) бурзі побудовано, коли Шевченко перебу) вав на засланні10, він дуже швидко зорієн) тувався і через годину “був уже в кварти) рі… найщирішого друга М. М. Лазаревсько) го”, який мешкав на Набережній Мойки, 88 (нині — 93). Справді, ще 2 липня 1857 р. Тарас Григорович записав у Щоденнику: “Пошли, Господи, всім людям таку дружбу і такого друга, як Лазаревський”11. У поетовому Щоденнику є запис від 7 квітня 1858 р. про те, що він “запізнився на залізну дорогу”. Йшлося про Царськосель) ську залізницю — першу в Росії, що була прокладена у 1837 р. між Петербургом і Царським Селом та Павловськом. Шев) ченко користувався поїздом Петербург) Москва і Москва)Петербург, коли в 1859 р. двічі побував в Україні. Востаннє Шевчен) ко виїхав із Москви залізницею до Петер) бурга 6 вересня 1859 р. У квітні 1861 р. з Петербурга в Москву залізницею було дос) тавлено прах поета… “Отепер їдь, батьку Тарасе…” Двадцять шостого квітня 1861 р. домо) вину з прахом поета відкопали, й попереду її чекав довгий шлях, по завершенні якого в Каневі Михайло Максимович написав: Із могили домовина На світ піднялася; Через Москву, через Київ, Сюди донеслася. А поки що Шевченкову труну постави) ли на дорогі ресорні дроги, і жалобна гро) мада оточила її. Часопис “Основа” в чер) вні 1861 р. розповідав про цю мить так: “Черный гроб уже возвышался на зап) ряженных дрогах. Какое тяжелое впечат) ление! Какие печальные, серьезные у всех лица! Все были поглощены минутой, всех пронзала мысль о вечной разлуке с доро) гим поэтом и человеком… Когда все, та) Поїзд Петербург8Москва ким образом, находились под гнетом сос) редоточенной печали, вдруг заговорил П. А. Кулиш”. Отож послухаймо Пантелеймона Олександровича: “Що ж се ти, батьку Тарасе, від’їжджа) єш на Україну без червоної китайки, зас) луги козацької?.. Ні, батьку Тарасе, не го) диться тобі так від’їжджати на Вкраїну! Ще, дякувати Богові святому, не попере) водились козацькі діти, козацькі душі, є кому тебе на дорогу китайкою червоною вкрити... Розкиньте ж, небожата, черво) ний цвіт славетний по чорній, сумній до) мовині Тарасовій. Нехай наш батько Т. Шевченко. Автопортрет. 1858 р. з’явиться на Вкраїні лицарем щирим, що жив і вмер, дбаючи про добро, про честь і волю нашу… Отепер їдь, батьку Тарасе… Нехай земляки бачать, що… ми тут в сто) лиці своєї святої старосвітщини не занед) бали, що ми свого великого поета по)сво) єму шануємо”. Скорботна процесія поволі рушила зі Смоленського кладовища до Миколаїв) ського двірця через Васильєвський острів, Адміралтейську площу, а потім Невським проспектом. Нарешті дісталися до вокзалу. Тут востаннє “тихо стовпились друзі нав) коло труни, тихо й бережно підняли її на плечі, поставили в вагон, — зібрали в дале) ку путь”. У своїх спогадах О. С. Афанасьєв)Чуж) бинський підсумував: “Друзі покійного зібрали гроші12, виклопотали дозвіл і по) везли прах Тараса туди, де Могили Чорніють, як гори, Та про волю нишком в полі З вітрами говорять”. Починалася Шевченкова дорога в без) смертя… Двадцять сьомого квітня 1861 р. труна в супроводі Г. М. Честахівського і О. М. Ла) заревського прибула залізницею до Мос) кви на Миколаївський вокзал13. Г. М. Чес) тахівський згадував: “Учора увечері в 6)ть часів підняли ми з станції нашого дужого батька Тараса і повезли: по Цвітному, Страстному, Нікітському і Тверському бульварах і поставили йо) го в маленькій церковці Св. Тихона на Арбатській площі… Як везли Кобза) ря, то люду приставало все більше, все більше й більше”. Вся дорога від Мико) лаївського вокзалу до Ар) батської площі, пройдена людьми пішки, дорівню) вала близько 6 кіломет) рів, тож домовина з пра) хом Шевченка була дос) тавлена в храм Тихона Амафунтського14, найі) мовірніше, після 8)ї годи) ни вечора. Наступного дня, після панахиди, від цього храму Кобзарева домовина відправилася в Україну на кінних дрогах… __________ 1 Чукарев А. Г. Генерал железных дорог империи. — М., 2014. С. 104, 106—107. 2 Постройка и эксплоатация Николаев) ской железной дороги (1842—1851—1901 г.г.). Краткий исторический очерк. Составлен управлением дороги. — С)Петербург: Ти) пография Ю. Н. Эрлих, 1901. С. 17. 3 Августынюк А., Гвоздев М. Первая магистраль. — Л.: Ленинградское газетно) журнальное и книжное издательство, 1951. С. 54. 4 Ватт Джеймс (1736—1819) — шот) ландський винахідник, удосконалив паро) ву машину (1774—1784), що відіграла ве) лику роль у розвитку промислового ви) робництва. У виданні “Дневника” в Києві у 1963 р. відзначалося: “Шевчен) ко не знав, що російський винахідник Іван Іванович Ползунов (1730—1766) випередив своїм винаходом Ватта у 1762 р.” 5 Ішлося про французьких просвіти) телів — Д. Дідро, Ж.)Л. д’Аламбера, Вольтера, П. Гольбаха, К. Гельвеція та ін., які у другій половині XVIII століття об’єдналися навколо видання “Енцик) лопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел” (35 томів, 1751— 1780). Енциклопедисти були ідеологіч) ними попередниками Великої фран) цузької революції 1789 р. Нагадаю, які книги заповів у Шевченковій повісті “Близнецы” (1858) протоієрей Григорій Гречка своєму юному наступнику Федо) ру Сокирі: “...Незабвенный благодетель отказал ему часть своей библиотеки, состоящей из дорогих изданий древних классиков, еврейскую Библию, француз% скую энциклопедию и рукописный экзем% пляр летописи Конисского...” 6 Пасажирський потяг рухався з се) редньою швидкістю понад 37 верст за годину, а вантажний — 15 верст. 7 Фарбування вагонів у різні кольо) ри запровадили лише в 1879 р. Вагони І класу були синіми; ІІ класу — помаранче) ві; ІІІ класу і вантажні — зелені, поштові — коричневі. Своєю строкатістю поїзд нага) дував яскраву афішу. 8 У поемі “Гайдамаки”: “Грім гогоче, а блискавка / Хмару роздирає”. 9 Це слово Шевченко неодноразово вживає щодо швидкого пересування, за) хоплюючи силою свого руху, течією води. Скажімо, в листі до А. І. Лизогуба 8 листо) пада 1849 р. із Оренбурга писав: “…Усе по) розказую, як мене носило по тому морю”. Або в “Плачі Ярославни”: “Широкий Дніпре, не малий!.. Носив єси на байда) ках…”. 10 Миколаївський вокзал у Петербурзі, побудований у 1844—1851 рр. за єдиним проєктом К. А. Тона з однойменним вок) залом у Москві, і є його “близнюком”. 11 Докладно див.: Мельниченко В. Та) рас Шевченко в Москві. К.: Либідь, 2009. — 740 с. 12 Шевченкові друзі зібрали на похорон поета та перевезення його праху в Україну більше тисячі карбованців, що становило на той час досить значну суму. Скажімо, проїзд у потягу з Петербурга до Москви Г. М. Честахівського і О. М. Лазаревського, які супроводжували труну з поетовим пра) хом, коштував усього 13 карбованців, а її перевезення в поїзді — 55 карбованців. 13 Тепер — Ленінградський вокзал на Комсомольській площі (неофіційна назва — Площа трьох вокзалів). Його головний фасад зберігся з Шевченкових часів. 14 Про церкву, відому з 1620 р. і знесену 1933 р., в архіві знайшов документи, що у 1861 р. вона була “зданием каменная, с та) ковою же колокольнею, крепка”, престо) лів у храмі було три: “Во имя святого и Чу) дотворца, Тихона Амафунтского, в приде) лах: во имя Божией матери, именуемой Утоли мои печали и во имя святителя Ни) колая” (Центральний історичний архів Москви, ф. 203, оп. 744, спр. 2396, арк. 181—190; ф. 454, оп. 3, спр. 62, арк. 201— 205). Церкву вибирав О. М. Бодянський, який, очевидно, враховував престижність Арбату, його близькість до Кремля та те, що від храму легко було виїхати на шлях в Україну. Не можу не висловити також при) пущення, що професор, історик О. М. Бо) дянський брав до уваги й те, що біля храму Тихона Амафунтського стояли в 1618 р. на Покрову козаки гетьмана Петра Сагайдач) ного перед штурмом Кремля.
Гість редакції “Фестиваль створив моду на українське майбутнє”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

ККииррииллоо ССТТЕЕЦ ЦЕЕН НККО О: «Червона рута—89» — одна з підвалин української незалежності»

Минуло тридцять років після першого фестивалю “Червона рута”, а нещодавно він відбувся вшістнадцяте. Про те, як народжувалося це пісенне свято, наша розмова з відомим українським скрипалем, заслуженим артистом України, головою Київської міської “Просвіти” Кирилом Стеценком. — Пригадайте, будь*ласка, як народжувалася “Червона рута”. — Я завжди порівнюю цей фестиваль зі всесвітньо відомим фестивалем 1968 року в США у місті Вудсток, що став визначною подією для молодіжної культури. “Червона рута” має для Укра) їни суттєво більше значення. Це був 1989 рік, коли в нашому сус) пільстві сталися головні зрушен) ня, що провіщували нашу неза) лежність. Того року відбулися три епохальні події: створення На) родного Руху України, проведен) ня першого фестивалю “Червона рута” і ухвалення важливого за) кону про українську мову. Рух сфокусував навколо себе всю активну творчу інтелігенцію і всіх суб’єктів незалежності. Він народився, з одного боку, з Това) риства української мови ім. Тара) са Шевченка, а з іншого — таких нелегальних громадських органі) зацій як Гельсінська спілка. У Ру) сі об’єдналися політики)диси) денти і ті письменники, які зго) дом стали політиками. Багато зних були членами КПУ, депутата) ми Верховних Рад СРСР і УРСР. Але настав момент, коли рух ди) сидентський і рух легальний об’єдналися під гаслом України як незалежної держави. Організаційним каркасом майбутньої незалежності був са) ме Рух, а емоційна енергія, сила віри, сила молоді, сила майбут) нього йшла від “Червоної рути”. Всі, хто був присутній на цьому фестивалі, не просто зрозуміли, а відчули, що незалежність Украї) ни — це неминучість. На фестиваль приїхало “Това) риство Лева” зі Львова, театр “Не журись”, інші організації, ство) рені на хвилі перебудови. Було багато активістів з Івано)Фран) ківська, іноземців. Вони везли з собою національні прапори. Влада прекрасно розуміла не) безпеку для себе. Були всілякі пе) репони з її боку. Зокрема, всі го) телі були чомусь зайняті і виник) ли проблеми з розселенням учас) ників конкурсу і гостей. Але чер) нівецькі активісти дуже добре до) помагали фестивалю. І ми впора) лись. — Якою була Ваша участь у цьому фестивалі? — Я був одним з його органі) заторів — директором з питань інформації та спонсорства і чле) ном журі. Також автором метафі) зичної або містичної концепції “Червоної рути”. Разом з режисером фестива) лю Сергієм Проскурнею творили невидиму духовну енергетику “Червоної рути”. Це був не прос) то сценарій всіх 8 днів фестивалю 17—24 вересня 1989 року, а його образна ідеологія. Фестиваль мав три кольори — червоний, чорний і білий. Білий символізував співців, як колір вічності. Чорний — з рок)н)ро) лом, рок)музикою і нашим чор) ноземом та героями України, яків ньому лежать. Це був колір ук) раїнської звитяги і сили. Цікаво, що в той день, коли були змаган) ня з рок)музики, прийшло пові) домлення з Києва, що зняли Шербицького. Саме з його іме) нем пов’язували курс на денаціо) налізацію і знищення української культури. Ми сприйняли цю по) дію як першу українську револю) цію. А червоний був кольором поп)музики. — Ви не відразу приєдналися до організації фестивалю? — Ініціаторами проведення “Червоної рути” були музикозна) вець і композитор Тарас Мель) ник, музикознавець Анатолій Калениченко, музикант Олег Ре) тецький, який починав свою творчу біографію на українсько) му радіо, а нині очолює британ) сько)українське підприємство “Комора”, та відомий нині поет і видавець Іван Малкович. Підготовча робота розпочала) ся наприкінці 1988 року, а я при) єднався лише у травні, бо не ві) рив, що можлива співпраця з ко) муністами, комсомольцями і ка) ґебістами. Але недооцінював той момент, що серед комуністів було багато патріотів, які зберегли вір) ність Україні. А лідери комсомо) лу в той час уже думали про свій майбутній бізнес і політичну кар’єру. Приміром, 3)й секретар ЛКСМУ Юрій Соколов, який відповідав від комсомолу за “Червону руту”, пізніше створив туристичну фірму під назвою “Червона рута”, а корабель під таким іменем, який він купив або фрахтував, курсував з Києва до Одеси і назад. Я побачив, що виникає ус) пішний рух “Червоної рути”, від) буваються відбіркові тури в усіх областях. На травневі свята приї) хав до Львова і був присутнім під час відбору конкурсантів. Мене вразили свіжість, якість і оригі) нальність тих номерів, що були показані. Зрозумів, що не можу бути осторонь від цього руху. — Напевне, Вам не випадково запропонували долучитися до орга* нізації заходу? — На той час я був відомим мас)медійним діячем та рок)му) зикантом. Разом з Веронікою Маковій на радіо “Промінь” мав постійну програму “Музичні контрасти”. Це була молодіжна програма, де я знайомив наших слухачів з популярними новітні) ми течіями і напрямами молодіж) ної розважальної музики — рок, фолк, панк, хіп)хоп, метал, бард. Тобто все тоді нове, свіже, що, як правило, не висвітлювалося на радіо. Потім перейшов на телеба) чення. З’явився телевізійний проєкт, де просував нові форми, українську альтернативу до того, що було прийнято давати в етер як радянські стандарти. Я пропа) гував те, що, вважалося, не мож) на показувати. У моїй програмі “Музичний відеомлин” вперше показали гурт “ВВ” попри опір багатьох керів) ників ТБ, що нібито пісні цього гурту — це знущання над україн) ською ментальністю. Аби показа) ти цей гурт, довелося проводити експертну міні)конференцію, се) ред експертів якої був Тарас Пет) риненко, а також Мар’яна Ма) ланчук — дочка секретаря з ідео) логії ЦК КПУ. А вона була подру) гою Соломії Павличко, і це ство) рювало нам певну парасольку за) хисту. Також показували барда Едуарда Драча. У нашій передачі відбувся дебют на телебаченні Ірини Білик. Я ставив собі за мету дати хід всьому українському і всьому мо) лодіжному, такому, що є альтер) нативним і зазвичай не прохо) дить на телебаченні. Також був ведучим багатьох “круглих столів”, що відбувалися в прямому етері. Ми висловлюва) ли думку, що в Україні є багато різних фестивалів, але більшість пісень там співають російською мовою. А нам потрібен спеціаль) ний фестиваль — українськомов) ний. Де б ми нікого не ображали, що витісняємо російську пісню. Але робили б в рамках фестивалю тільки українськомовний про) дукт. — Розкажіть про учасників цього фестивалю. — У рамках першої “Червоної рути” було три конкурси. Пер) ший — поп)музика, або естрада, яка звучала всюди. Серед пере) можців найбільш традиційним естрадним співаком був Павло Дворський, який отримав третю премію. А Інеса Братущик як со) лістка гурту “Мальви” теж була доволі традиційною. Але всіх вра) зила вокальна віртуозність пісні в її виконанні “Ти до мене, ти до мене не ходи”. Люди не розуміли, як можна так блискавично, швидко і чітко вимовляти слова цієї пісні. Це був мелодизований український реп. Були і речі, які не вписували) ся в рамки естради. Наприклад, виступ Андрія Миколайчука був наскрізь альтернативним. І його образ “підпільного Кіндрата”, який виходив босий і лисий, або у солдатських чоботях і фраку, був дуже незвичний. Особливо для Радянського Союзу. Ще одним лауреатом “Черво) ної рути” став зовсім молодий Та) рас Курчик, який у стилі поп)рок виконав пісню “Не судіть” про моральну відповідальність за майбутнє України. Зрілі і про) никливо глибокі тексти цієї пісні не могли залишити нікого байду) жим. На фестивалі ми вперше стверджували українську рок)му) зику. Лауреатами стали “Брати Гадюкіни”, Віка, “NZ” (“Незай) мана земля”), “Кому вниз”, “ВВ”, “Зимовий сад”… Ми лега) лізували й популяризували цей жанр і українську мову в ньому. Були барди, ми їх назвали співцями. (Намагалися уникати іноземних слів. Рок)групи стали називати — рок)гуртами, а слово “фест” замінили на “фестини”). Співці виступали у двох піджан) рах — авторська пісня і співана поезія. Співана поезія створюва) лась на слова відомих класиків, а авторська пісня — це коли вико) навець є автором і слів, і музики. Приміром, Віктор Морозов спі) вав на слова класиків української літератури, але музика була його власною. Найяскравішим авто) ром)співцем був Андрій Панчи) шин. Він сам писав і слова, і му) зику. Це була гостра сатира. Се) ред яскравих виконавців у цьому жанрі був і Володимир Давидов. Василь Жданкін, який отри) мав гран)прі, теж виступив у ка) тегорії співців. У своїх виступах він виходив за межі часу і просто) ру. Його устами говорила вся Ук) раїна, вся її багатовікова історія. Через нього співали українська земля, кров і дух. Василь собою символізував нашу колективну свідомість. Він отримав гран)прі як носій українського духу, укра) їнського голосу і української ду) ші. Дуже шкодую, що відтоді Ва) силь дуже змінив свої погляди і переконання. Але незрівнянно прикрішою стала його трагічна загибель на початку вересня ц. р. “Червона рута” пройшла дуже успішно. Попри всі пересліду) вання силових структур і партій) них органів нам вдалося довести до самого кінця і завершити фес) тиваль тріумфально. Фестиваль став абсолютно непересічним явищем. Особливо сильним спалахом була саме пер) ша “Червона рута”. Вперше вий) шли на сцену музиканти кількох поколінь. Там був і Віктор Моро) зов, якому було майже 40 років, і Марійка Бурмака, якій було ли) ше 16. Чому люди різного віку не могли себе до цього проявити, показати? Бо пропонували аль) тернативну музику, яка не мала виходу на офіційну сцену, радіо і телебачення. А на “Червоній ру) ті” це можна було показувати. “Червона рута” зробила цих лю) дей статусними, легітимувала їх — створила моду на українське майбутнє. Це була одночасно подія і по) літична, і музично)естетична, і соціальна для наступних поко) лінь. Вона стала переломним мо) ментом для суспільства напере) додні незалежності України. — Нещодавно відбувся шіс* тнадцятий фестиваль... — Його присвятили тридця) тиріччю першої “Червоної рути”. Не випадково знову обрали Чер) нівці. У проведенні фестивалю допомагала місцева влада. Брали участь близько 1000 виконавців, які перемогли в обласних турах. Цього року вже було не три, а шість конкурсів. Робота журі бу) ла дуже виснажливою. Перша “Червона рута” заду) мувалася не лише як мистецький, а й як дуже важливий громад) сько)політичний захід. У його фі) налі молодь зрозуміла, що бути українцем почесно. Ми можемо бути щасливими, успішними і мати майбутнє. Думаю, що “Чер) вона рута” цього року, у теперіш) ніх політичних обставинах, мала б відіграти роль птаха)фенікса, щоб знов наснажити людей ду) хом перемоги. Особливо це важ) ливо для тих наших патріотів, які попри все виборюють нашу неза) лежність і віддають за неї своє життя на фронті. На жаль, цього) річна “Червона рута” не вико) ристала шансу для утвердження українських ідеалів і українсько) го способу життя, як це робила перша “Червона рута”. Крім конкурсу на 16)й “Чер) воній руті” було ще кілька подій. Серед них — урочисте відкриття, на яке приїхали режисер першого фестивалю Сергій Проскурня і його директор Олександр Гор) ностай, який нині адмініструє Національний академічний сим) фонічний оркестр України. На жаль, у цьому заході в міській ра) ді змогло взяти участь небагато людей. Чернівецька влада виділила кошти на проведення концерту, присвяченого сімдесятиріччю від дня народження Володимира Іва) сюка. Національний симфоніч) ний оркестр України разом з пе) реможцями фестивалів минулих років виконував пісні Івасюка в оригінальному та модернізовано) му аранжуванні Романа Мельни) ка. А я, зважаючи на те, що на шістнадцятій “Червоній руті” не було ніяких заходів, присвячених тридцятиріччю фестивалю, зап) ропонував провести спецакцію “Легенди і таємниці “Червоної рути”—89”. На неї запросив всіх, хто був причетний до першого фестивалю. Серед них — Василь Ілащук, який тоді був ведучим, і дует “Писанка”, що виступав ще на першій “Червоній руті”. Серед почесних гостей цього заходу бу) ла й Ганна Бурлак, яка очолювала агрофірму “Прут”, що стала тоді спонсором. Наступний захід — мій соль) ний концерт, який відбувся у мармуровій залі Чернівецького університету ім. Юрія Федькови) ча. Показав програму, що склада) лася з моїх авторських п’єс, які я присвятив Україні. Ще одна важлива подія — презентація третього числа “Бу) ковинського журналу”, який ви) дає директор Музею Володимира Івасюка Мирослав Лазарук. В цьому журналі вміщено повне ексклюзивне інтерв’ю з Квіткою Цісик, яке я взяв у неї на початку 1991 року в Нью)Йорку. Серед моїх запитань, зокрема, було й таке: “Чому не приїхала на першу “Червону руту”? Цей матеріал ра) ніше ніколи не друкувався. — Як можуть кияни та гості столиці більше дізнатися про пер* ший фестиваль “Червона рута”? — Запрошую всіх 12 жовтня до колонної зали КМДА, на Хре) щатику, де о 16.00 я як голова Ки) ївської “Просвіти” проводжу уні) кальну для Києва акцію “Легенди і таємниці “Червоної рути—89”. Це дасть змогу доторкнутися до таємниць тридцятирічної давни) ни. Відбудеться концерт лауреа) тів “Червоної рути” 1989 року, а також показ півторагодинного фільму, який я змонтував у США 29 років тому. Вхід вільний, але буде можливість придбати суве) нірні й газетні раритети першого фестивалю, а також отримати рідкісні примірники “Буковин) ського журналу” з інтерв’ю Квіт) ки Цісик. Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
15 Палітра · “Про Ужгород створені міти й легенди, творитимуть й нові…” · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ві душі” — то не просто здичавілі у своїх помістях власники кріпацьких душ — це великий світ існувателів, чиє життя заповнене дрібним і зовнішнім інтересом. Люди, несвідомі власного призначення, позбавлені відчуття глибин і таємниць своєї душі, позбавлені вищої радості і не пробуджені для відчуття Небесної Краси діяльною любов’ю до ближнього. Споконвічна проблема пробудження й засвічення душі стала місією його життя….” Віталій потрапив до головного міста Закарпаття разом з батьками у віці трьох років, а народжений у просторих краях Степоградщини (Кіровоградська область). Хлопчаком здобував малярські навики під керівництвом прекрасного педагога З. Баконія (1960—1964 рр). 1964—1969 роки — щаслива пора навчання в Ужгородському училищі прикладного мистецтва. Професійний художник, людина доброї душі, чи не тому виникли з-під його пензля такі особливі роботи, як “Спогади доброго міста” і “Спогади доброго села” — бачимо бані храмів, дахи будиночків і Розп’яття Христа… Віталій Либа зріднився з цією найзахіднішою частиною земель України, Ужгород став і його містом. А як запевняв нас А. Моруа, Бальзак любив дивитися з вікна своєї мансарди на дахи Парижа — “бурі, сірі й червоні, аспідні й черепичні”. В мінливості тонів він вбачав “своєрідну принаду: пасмуги світла, що пробивалися крізь нещільно відчинені віконниці… Знизу крізь сизі серпанки туману кидали тьмяне, жовтувате проміння вуличні ліхтарі...” — з “Шагреневої шкіри”. Є у кожного в житті своє місто, у одних — столичне, величне, у других — невеличке, проте дуже давнє, у цьому граді мешкали і творили легендарні творчі постаті — А. Ерделі. Ф. Манайло, Ф. Семан, Є. Кремницька, П. Бедзір, П. Скунць… Про Ужгород створені міти й легенди, творитимуть й нові… Робота “Квітучий ранковий настрій” про те, що радіти треба кожній миті життя. Згадую свою персональну виставку, якою відкривалася “Галерея життя” у Херсонському онкодиспансері. Зрозуміла, що ці картини допомагають людям підтримувати силу духу. Вони мені дякували і говорили, що в їхні душі увійшло щось квітуче і радісне. А такі зізнання особливо цінні для митця. На одній з нових картин — “Казкова прогулянка” — намальовано птахів, що є символом душі. Полотно “Сині квіти” — про вир життя, який нас закручує, про те, що у буднях ми можемо для себе створити справжнє яскраве свято. Ще одна картина має назву “Зелена таїна”. А таїна тому, що квітка ще не розкрилася, ще не розцвіла. Яка вона буде, коли розцвіте, яка таїна за нею схована, залежить від кожного з нас. Саме під час роботи над “Зеленою таїною” вперше почула пісню Ніни Матвієнко “Квітка-душа”. На картині “Дзеркало душі” намальовано дзеркало, що є життям людини. Коли я дарую людям картини, то відчуваю, що дарую родинний оберіг. Проходить час, і мені починають дзвонити ці люди і зізнаються, що багато з задуманого ними здійснилося. А здійснилося тому, що мої роботи додають людям віру в себе, віру в те, що все буде добре. На відкриття виставки завітала заслужена артистка Україна Руслана Лоцман, яка згадала, як познайомилася з Інною Красновською-Кафтан на фестивалі “Україна єднає світ” у Скадовську. Співачка виконала кілька власних пісень та творів з репертуару Ніни Матвієнко, подарувала художниці та Музею гетьманства свої компакт-диски. Виставка “Цвітиця-радість прилетіла” експонуватиметься у Музеї гетьманства до кінця жовтня.
15 Палітра · “Про Ужгород створені міти й легенди, творитимуть й нові…” · с. 15сторінка оригіналу ↗

Про малярство Віталія Либи (Спроба розглянути підтекст творчості митця)

Андрій БУДКЕВИЧ, історик мистецтва В ужгородському середовищі поціновувачів живопису Віталій Либа відомий як художник, одна картина якого — “Свята Трійця”, зберігається у Ватиканському музеї, а інша — “Христос і хмарочоси”, була подарована словацькими політиками тодішньому президенту США Д. Бушу. Творчість живописця відома не тільки в Карпатському краї, а і в сусідніх державах, найбільш — у Словаччині. Там відбулося чимало персональних виставок його картин, з’явилися добрі приятелі, зокрема, Рудольф Шустер, президент Словаччини минулих років. Статті про живопис Віталія Либи час від часу виринали не тільки на шпальтах місцевої преси, а й за кордоном, для прикладу, в газеті “Вечірній Кошіце”, авторства Даші Кіралваргової у 2002 році. Домінантною темою творчості Віталія Либи є релігійний живопис. Він щедрої натури особа, адже передав у дар Ужгородській Українській Богословській Академії 52 роботи сакрального змісту. “У житті випадковостей не буває, бувають тільки випадки, які ми, залежно від розуміння або нерозуміння причинних зв’язків, які до цих випадків приводять, називаємо то неминучістю, то випадковістю…”, — так міркував Ф. Дюрренматт. Були, мабуть, і на те причини, що у певний період буття Віталій Іванович став віруючим, що не могло не відобразитися на його творчості. “Пишу багато образів Ісуса, Пречистої Діви Марії, апостолів, мучеників, маю таку потребу, бо раніше, за часів радянщини, малював портрети нечестивих”, — відверто зізнається. Доктор мистецтвознавства Іван Хланта вступну статтю до альбому “Віталій Либа. Живопис” назвав “Його образи викликають глибокі асоціативні переживання”. Ці слова стосуються чи не всього сотвореного митцем у царині живопису. Він сотні разів звертався до написання образу Ісуса Христа. Ми бачимо на численних картинах вираз болю на облич­ Едуард ОВЧАРЕНКО Фото автора Художниця народилася у місті Джанкой (Крим). Почала малювати з п’яти років. Останні три десятиліття її життя пов’язано з Херсонщиною – працює бібліо­текарем Каланчацької ЦБС. Без малярства не уявляє свого життя. У своїх роботах пані Інна використовує різні техніки, акварельні, олійні, акрилові фарби та пастель. Десять років тому захопилася незвичним малюванням пластиліном. Мисткиня створила власний авторський стиль, який назвала “Цвітиці”. Вона учасниця міжнародних, всеукраїнських, обласних виставок та фестивалів, інших мистецьких заходів. Відкриваючи виставку, директор Музею гетьманства Галина Ярова наголосила, що художниця наділена особливим талантом відчувати красу нашої природи, а її картини перегукуються з творами Катерини Білокур. Водночас пані Інна має своє яскраво виражене творче обличчя, свій неповторний стиль. — Зі своєю творчістю я вже багато разів знайомила земляків на Херсонщині, а сьогодні відкривається моя перша персональна виставка у Києві, — сказала художниця Інна Красновська-Кафтан. — Надзвичайно вдячна Музею гетьманства, який запросив мене у ці чудові виставкові зали. Дуже хочеться, щоб ця виставка подарувала гарний настрій всім, хто її відвідає. Завжди мріяла показати свої роботи людям, аби вони отримали заряд позитиву, щоб радість наповнювали їхні душі і серця, щоб вони були щасливими. А кожна з моїх робіт — це частинка мого життя. Одну з картин назвала “Чарівний голос Ніни Матвієнко”. Голос цієї співачки завжди вважала чимось особливим. Її пісні любить співати моя мама. чі Сина Божого, страждання, роздуми, а понад усе — істинну Любов і Справедливість… Є у художника і три картини: — “Христос і Петро”, де зліва за спиною Ісуса півень, який ось-ось запіє; “Христос і Юда”, де теж ліворуч (!), на задньому плані загін вояків, що очікують наказу; “Христос і Фома”, тут Ісус повернув до нас долоню правої руки з ознаками стигматів, Фома у глибокій задумі… Багато робіт цієї тематики привертають увагу, почасти, “Симфонія дерев’яної архітектури Карпат”, там у центрі — зображене Розп’яття Христа на тлі дерев’яних церков у горах Закарпаття; “Карпатський дзвін”, — над маленькими будиночками, позаду яких гори і осінні дерева, — образ Ісуса скорботний, праворуч — бемкає дзвін, він ніби провісник застереження людям: щось не так у їхньому бутті, не відповідно до заповітів Господніх… “Отче наш” — одна з найголовніших молитов християн, має велику потужність. У ній прославляється Небесний Учитель, бо ж ми учні й послідовники, мали б такими бути… Прохаємо справжніх, істинних знань, тих, які можемо осмислити сьогодні. Хочемо, щоб Господь був милосердним до нас, мусимо бути зичливими і добрими до ближніх. Важливі й молитви до Пресвятої Богородиці, котра уособлює Чистоту, Простоту, Небесну Красу, вона завше молода, квітуча Діва. Саме такою і споглядає на нас із картин Віталія Івановича: “Ясінська мадонна”, “Мадонна з немовлям”. “Українська мадонна”…. Релігійне малярство у наші дні актуальне, бо вочевидь можна бачити кризу міщанського суспільства. Прозірливий Ю. Евола попереджав нас про наближення Третьої катастрофи – “внаслідок якої вся влада загрожує перейти до останньої традиційної касти, до касти рабів і людей натовпу: разом з відповідними обмеженнями всіх обріїв і цінностей рівнем кількості і матерії… …Та “культура”, якою так гордяться сучасники, ще більше сприяє функціонуванню механізму жахливому, що приводиться в рух грубими, безособовими силами: силою грошей, капіталу, машин…” Микола Гоголь, який створив геніальні “Мертві душі”, чи й думав про те, що з ходою часу їх побільшає неймовірно! Фізично живі, а єство змертвіле. Євген Сверстюк у книжці “Гоголь і українська ніч” дав виняткове визначення: “Отже, “мертрення полотна “Святкові квіти України” надихнула народна пісня. Одна з моїх улюблених робіт — “Прислухайся до голосу Землі”. Хотіла нею сказати, що життя нашої планети залежить від кожного з нас. І не лише від наших учинків, а й від наших думок. Кожна людина, яке живе з вірою в серці, з вірою в Бога, добро і милосердя, має Ангела-охоронця, що своїми крилами захищає від усіх негараздів. Хочу, аби Ангелохоронець оберігав Україну. Ці думки я втілила у картині “Ангел-охоронець”.
15 Палітра · “Про Ужгород створені міти й легенди, творитимуть й нові…” · с. 15сторінка оригіналу ↗

Секрети щастя

Музей гетьманства запросив на відкриття виставки пластилінографії та живопису мисткині з смт Каланчак, що на Херсонщині, Інни Красновської- Кафтан “Цвітиця-радість прилетіла”. Роботу “Благословення на народження дитини” створила торік, очікуючи народження двох онучок, Мирослави й Анни. Хочеться, аби картина допомагала людям, які поки не можуть мати дітей. На картині “Квітковий феєрверк” можна побачити сірі тони, які наповнюють наше життя. Але поряд світлі кольори, як утвердження того, що ми не повинні сумувати, падати духом. Маємо йти по життю впевнено — вірити, сподіватись і любити. Картину “Політ у височінь” присвятила нашій сонячній Херсонщині. На ство­
Вернісаж · “Збільшення проявляє справжній · масштаб, запроєктований митцем · у скромному форматі полотна”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

«Розкадровка» душі

Сергій ПАПЕТА, мистецтвознавець Фото Олени КІМЕЛЬФЕЛЬД Серед безлічі способів розширення свідомості існує і такий, як живопис. Як і все, що чогось варте, – живопис універсальний. Він привабливий, як ремесло, захопливий, як видовище, безкінечний за формами прояву, як духовна практика. Невідомо чому народжуються люди, які саме через “дріт” кольору підключені до енергії беззаконного Всесвіту. Невідомо чому, але вони народжуються, і В’ячеслав Роговой (Странник) — один з них. Його роботи — це “розкадровка” нескінченності. Фрагмент за фрагментом розгортається сувій простору, схороненого від дозвільного погляду ефектами атмосфери. Це реальність за непрозорим шаром газу, себто повітря, яке ми звикли вважати прозорим. Межі картинної площини лише умовно замикають проявлений образ, оскільки його продовження відчувається за берегами полотна. Кожна нова робота — одна з видових точок єдиного ландшафту, яким блукає зір митця. Вони схожі між собою як хвилі, що, повертаючись в море, раз по раз лишають на піску інший малюнок з води й піни. За своєю формою символи, знаки і образи, що утворюють сюжети картин митця, — це не результат прямого спадку якогось з культурних потоків людства. Странник уникає наслідування канонізованих форм, котрі, попри свою довершеність, в інтерпретації сучасного художника не піднімаються вище стилізації. Немов з підсвідомої пам’яті виринають в полі його зору символи, з яких у прадавні часи було сформовано матрицю світобудови. В них, як у насінні, було закодовано генетичну формулу життя, але нев біологічній його формі, а у значно ширшому розумінні. Зір художника зачарований мегагеометрією одвічних форм. Він має бездоганне чуття тектоніки, що підпорядковується позачасовому ритму цієї геометрії. Ритм його композицій і форм природно резонує з ритмікою орнаментів і архітектури найдавніших культур людства, які колись утворювали єдину течію. Картини Странника без втрати якості витримують випробування гіпермасштабом. Якщо заради експерименту спрямувати проєкцію якоїсь з його робіт на небо, ми матимемо повноцінну заставку для цього чималенького монітора. Можна навіть сказати, що збільшення проявляє справжній масштаб, запроєктований митцем у скромному форматі полотна. В цьому контексті згадуються “мегаграфіті” пустелі Наска. Прості геометричні форми, збільшені до розмірів, масштаби яких перевершують можливості людського сприйняття, набирають значення хвилюючої таємниці, чогось такого, що виводить добре знайому форму за край буденності. Композиційний каркас картин Странника переважно тримається на сполученні фундаментальних геометричних фігур — квадрата, трикутника, кола. З цього, здавалося б, небагатого конструктора, художник створює безліч комбінацій, які мають родову схожість і водночас завжди індивідуально неповторні. Свідомо чи підсвідомо він наслідує природу, яка в сотворінні безмежжя подібних форм ніколи не повторюється. Мабуть, саме принцип неподібності подібного рятує роботи митця від нудьги одноманітності. Образи картин Странника, як і їхні структурні елементи, закорінені у прадавній пам’яті людства. Мотиви крила, ока, вогню, антропоморфні силуети так само, як і простір підпорядковані ясній тектоніці першоформ. Але пуризм чистої геометрії надто стерильний для живого світу, яким його відчуває художник. Відцентрове розширення Всесвіту супроводжується перманентним випромінюванням енергій. Саме ці енергії одухотворюють обриси холодних кристалів тремтливими німбами пливких криволінійних ліній і ритмів. Енергія, як і рух, випромінюється зсередини кожної форми. Завдяки цьому вона росте, розквітає, жахтить фантастичними барвами. Рухлива природа енергії породжує пластичні форми, більш придатні для динамічної і швидкоплинної реалізації ­якоїсь з її потенцій. Серед таких форм досить часто з’являється овал і його модифікації. Овал — це динамічне коло. Коло все вбирає, воно акумулює і утримує. Це ідеальна форма безкінечного росту. Овал не може рости без кінця. Раніше або пізніше він має обов’язково луснути, як зерно пагоном, як брунька квіткою. Це ідеальна оболонка для народження, немов лялечка гусені, з якої має народитися метелик. Адже саме в такій “лялечці”-мандорлі зображено Христа в сцені Преображення. І, мабуть, невипадково у Странника овал досить часто нагадує випромінюючу сяйво мандорлу. Твори В’ячеслава Роговой (Странника)— це, безу­мовно, не зовсім і не тільки живопис. В одній зі своїх іпостасей він являє собою своєрідну візуалізацію альтернативних проєктів буття. Якісь з картин можна побачити в об’ємі, як архітектуру. Інші можна уявити собі як масштабні візуалізації декорування в масштабі планети. Проте чи не найутопічніший з усіх — це проєкт свідомості, яка пульсує і розширюється, не боячись втратити свій оточений парканами законів світ. Це кольорова діаграма вільної душі. Будьмо разом! ПЕ РЕ Д П ЛАТА—2 0 1 9 Вартість передплати ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» (з доставкою і поштовими витратами):
Вернісаж · “Збільшення проявляє справжній · масштаб, запроєктований митцем · у скромному форматі полотна”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Вернісаж · “Збільшення проявляє справжній · масштаб, запроєктований митцем · у скромному форматі полотна”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Поштовий індекс — 30617. Сторінка у каталозі — 79

Черговий редактор Едуард ОВЧАРЕНКО Бухгалтерія 279-41-46 Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”,
Вернісаж · “Збільшення проявляє справжній · масштаб, запроєктований митцем · у скромному форматі полотна”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

АНОНС

Головний редактор Микола ЦИМБАЛЮК Редколегія Любов ГОЛОТА (голова), Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Миколо ТИМОШИК, Георгій ФІЛІПЧУК, Микола ЦИМБАЛЮК, Іван ЮЩУК Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс) на 1 місяць 18 грн 11 коп. на півроку 99 грн 41 коп.
Вернісаж · “Збільшення проявляє справжній · масштаб, запроєктований митцем · у скромному форматі полотна”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

на 3 місяці 52 грн 33 коп.

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО Відділ коректури Ольга ЖМУДОВСЬКА Ірина СТЕЛЬМАХ Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН Інтернет-редактор 279-39-55
Вернісаж · “Збільшення проявляє справжній · масштаб, запроєктований митцем · у скромному форматі полотна”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

на рік 195 грн 02 коп.

Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Емблема «Просвіта»Просвітянин