Доля на тлі історії · “Наприкінці 1952 року сказала дорогі серцю слова: “Говорить Київ!”. Відтоді промовляла їх сотні тисяч разів, але щоразу хвилювалася”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Учителем не кожен може бути Спомин про дикторку Українського радіо, народну артистку України Олену Дмитрівну Коваленко до 100+річчя Українського радіо
Слово Просвіти, №41 за 2024 рік
Майя НАГОРНЯК, доцент кафедри телебачення і радіомовлення Навчально-наукового інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка
У неї були напрочуд великі й виразні блакитні очі. Вона полюбляла вглядатися у небесні високості з вікна свого помешкання на тринадцятому поверсі письменницького будинку, що на вулиці Олеся Гончара в Києві. Бувало, коли приходила на заняття до Олени Дмитрівни, то часто спостерігала цей глибокий й замислений, але водночас дещо відсторонений погляд. І хоч нам було затишно мовчати вдвох, не наважувалася порушити паузу й запитати, куди поринула думками Вчителька. Коли я повертаюся подумки в ті далекі часи, чомусь здається, що душа її в такі миті, як писала Ліна Костенко, летіла в дитинство, як у вирій, бо їй на світі було тепло тільки там. Між іншим, вікна помешкання Олени Дмитрівни виходили на вікна квартири Ліни Василівни, тобто були вони сусідками. Пригадую, як Учителька кивком голови вказувала на шиби поетки й примовляла: “Дивись-дивись, оце я учора пізненько спати лягаю, зирк – а в Неї усе світиться й світиться. Працює Ліна. Пише”. Народилася Олена Дмитрівна Коваленко 4 грудня 1927 року на Харківщині в родині відомого українського письменника, літературознавця, науковця Дмитра Косарика-Коваленка. До речі, він належав до спілки пролетарсько-колгоспних письменників “ПЛУГ”, упродовж тривалого часу працював в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка Академії наук УРСР. Дмитро Михайлович опублікував ряд праць про Кобзаря, в яких подав хронологічну послідовність його подорожей Україною, був автором книги “Життя і діяльність Тараса Шевченка” (1955 р.). Також його перу належать збірки оповідань тощо. Сестра уславленої дикторки Тетяна Дмитрівна Матвеєва, дипломат за фахом, що нині мешкає у Франції, наголошує на тім, що саме батько прищепив їм обом любов до рідного слова, переконував повсякчас дбати про своє мовлення, старатися якомога більше читати, бачити, чути. Дівчата зростали у середовищі яскравих й славетних майстрів слова – частими гостями в оселі Косариків були Павло Тичина, Володимир Сосюра, Максим Рильський, Наталія Забіла та інші. За словами пані Тетяни, Олена з юнацьких років мріяла бути артисткою, любов до лицедійства вона виявляла не лише під час гри в театрі й кіно, а й у повсякденні. Однак батьки були проти акторської кар’єри дочки, через що вона пішла на хитрість, сказавши, що вступатиме до театрального інституту на театрознавство. Сама ж поїхала до Харкова, на батьківщину тата, й подала документи на акторський факультет Харківського театрального інституту, який успішно закінчила в 1950 році (клас народного артиста СРСР і народного артиста Української РСР Івана Мар’яненка). До речі, батько відомого режисера, актора й педагога був рідним братом Марка Кропивницького. Між іншим, під час навчання у театральному інституті, як згадує сестра Олени Дмитрівни, Іван Мар’яненко написав лист до батьків, у якому зазначив, що вражений талантом Олени, тож просив не забороняти їй займатися акторством. І їй не забороняли. Фільмографія акторки Олени Коваленко невелика, вона зіграла такі ролі: в епізоді у фільмі “Сашко” (1958 р.), дочка Наталка в “Криниці для спраглих” (1965 р.), тітка Шура у стрічці “Ніч коротка” (1981 р.), сусідка у “Прелюдії долі” (1984 р.) та в епізоді “Вчинити всяку правду” (1987 р.). По закінченні інституту Олену Коваленко запросили на роботу до Полтавського театру, де згодом вона блискуче грала головні ролі практично в усіх виставах. На превеликий жаль, недовго займалася дівчина своєю улюбленою справою. Настали тяжкі часи – Дмитра Михайловича Косарика-Коваленка звинуватили в буржуазному націоналізмі, позбавили роботи й виключили з партії. Родина ледь-ледь виживала на мізерну вчительську зарплату матусі, тож Олені як старшій доньці довелося узяти на себе обов’язки щодо забезпечення сімейства. Після Полтавського театру влаштуватися на роботу до столичних театрів було неможливо, та й було їх на ті часи лише два. Тому сцену довелося полишити... Трапилося так, що якраз тієї пори батько випадково зустрів на вулиці свого давнього приятеля, легендарного диктора Українського радіо Андрія Євенка й попросив взяти доньку на роботу. “Оленка була дуже розчарована несподіваним поворотом долі, згадує Тетяна Дмитрівна, але і вона сама, і всі ми в родині були впевнені, що радіо стане тимчасовою роботою, що невдовзі вона таки повернеться на сцену. У такій розпачливій ситуації рятували зйомки в кіно...” На Українське радіо Олена Дмитрівна прийшла в 1952 році, і воно одразу захопило талановиту дівчину у свій потужний вир. Вона починала працювати з такими велетами ораторського мистецтва, як Ніна Савицька, Андрій Євенко, Микола Погрібний та іншими й сама незчулася, як наприкінці того ж 1952 року сказала дорогі серцю слова: “Говорить Київ!”. Відтоді промовляла їх сотні тисяч разів, але щоразу хвилювалася, наче вперше, адже її тієї миті слухала уся Україна. Ось так тимчасова робота на радіо поглинула Олену Дмитрівну, стала для неї постійною, єдиною й улюбленою. Не пригадую точної дати, коли ми познайомилися, — час, великий диригент, напрочуд швидко перегортає, як писала Ліна Костенко, ноти на пюпітрі. Й дуже важливо при цьому не розгубити, зберегти в буденних нотних зошитах життя спогади про Людину глибокої порядності, патріотку України, дикторку високого професіоналізму, народну артистку України Олену Дмитрівну Коваленко. У пам’яті спливає ранок одного дня, яких у моєму журналістському житті було сотні й тисячі. Я провела ранкову інформаційну програму, яка виходила у прямий етер у межах 07:00–07:40. Ми, ведучі, відповідальні випускові, редактори, кореспонденти, поміж собою лагідно називали цю передачу “ріпкою”. Чому саме ріпка? Пояснення дуже просте: абревіатура РІП утворена із перших літер назви “ранкова інформаційна програма”.
Олена Коваленко зустріла свій 70(річний ювілей. 1997 р.
Зазначений відрізок часу належав до прайм-тайму, і вести ключовий випуск доручали далеко не всім ведучим, а лишень найбільш фаховим, знаним і, головне, таким, що пройшли всі щаблі репортерської й редакторської роботи. За таких умов ведучий мав повне право претендувати називатися господарем інформаційної програми, людиною-якорем, візитною карткою випуску. Того далекого ранку, як зазвичай, провела передачу. Добре пам’ятаю свої відчуття: все пішло, наче по маслу, структура чітко відповідала докладно прописаному сценарному плану, відтак справляла враження цілісного програмного утворення. Ще б пак! Були ретельно пропрацьовані всі місточки-переходи між звуковими матеріалами, уважно вичитані текстові повідомлення й підводки до матеріалів, попередньо здійснена партитура кожнісінького тексту. А ще, і це дуже важливо, я точно вклалася у відведений час і закінчила програму, як велів сектор випуску, – рівно о 07 годині 39 хвилин 40 секунд! Ані секундою раніше, ані пізніше! Це був якраз той випадок, коли виходиш зі студії і відчуваєш немислиме блаженство, адже все вийшло саме так, як того хотілося, як бачилося, як відчувалося, як планувалося. Відчиняю двері прямоетерної студії й виходжу із неї, усміхаючись самій собі. Аж раптом чую дзвінок стаціонарного телефону, що в апаратній. Я точно знаю, що це телефонує мій добрий янгол, моя Учителька з постановки голосу й дикції Олена Дмитрівна Коваленко. – Доброго ранку, моя дорогенька ученичко! Непогано, непогано, – суворо й водночас по-доброму мовить вона, а я уже застигаю в очікуванні зауважень. – А візьми-но першу сторінку програми, там, де вступ, і заскоч до мене. Маєш трішки часу? – Та звісно ж, Олено Дмитрівно, зміну закінчила, то зараз і приїду до вас, – відповідаю тремтливим голосом. Дорогою перебираю в пам’яті мало не кожну секунду сорокахвилинної програми, гублюся у здогадках щодо того, у чім могла помилитися, де могла прорахуватися. Здається, усе ж ідеально?! Ну, або майже ідеально. А, може, я просто переоцінюю себе?! Думки біжать одна поперед другої... Цікавість розбирає: що ж вона
Початок роботи на радіо. 1952 р.
скаже про мою “ідеальну” роботу? І ось я підходжу до письменницького будинку, що на вулиці Олеся Гончара у столиці, де мешкає моя Учителька. Її квартира на 13-му поверсі. Дзвоню у двері — не відчиняє. Але утримуюся від того, щоб подзвонити вдруге, бо знаю, що в неї хворі ноги, і що пересувається вона за допомогою двох палиць. Доки розчує дзвінок, доки дійде до вхідних дверей, немало часу пройде. Ось чую ляскіт дверного замка, Олена Дмитрівна з’являється на порозі. Обличчя утомлене, змарніле, відчувається, що мала безсонну ніч. Важко спирається на свої палиці. – Доброго ранку, Олено Дмитрівно! Оце провела програму та й до вас. Вирішила не відкладати, по гарячих слідах, – промовляю бадьоренько, настільки бадьоренько, як це може робити людина, що відпрацювала нічну зміну, і протягую їй невелику сумку з яблуками, лимонами, апельсинами. – Добридень, добридень, – не менш бадьоро відповідає вона, намагаючись обійняти мене, але це в неї мало виходить. – Проходь до кімнати. Та не роззувайся, не роззувайся, не треба. Зараз попрацюємо, але спершу вип’ємо чайочку. Ми п’ємо чай на кухні в Олени Дмитрівни, і вона при цьому пильно вдивляється мені в очі, наче намагаючись там вичитати щось важливе для себе. Ось вона примружує очі і вдивляється у мене ще пильніше. Я перехоплюю її допитливий погляд. – Ти знаєш, так гарно в тебе все було сьогодні в передачі. Я аж заслухалася — сорок хвилин промайнули, наче одна мить. Але є одне “але”, яке мене непокоїть. І на цих словах у мене завмирає серце. Вона просить прочитати вступ до програми або конферанс, як ми поміж собою називали цю частину випуску. Ось я читаю: “Доброго ранку, шановні радіослухачі! В ефірі ранкова інформаційна програма Національної радіокомпанії України. У студії – ведуча Майя Нагорняк. На початку програми про новини коротко...”. Після прочитання вглядаюся в очі Олени Дмитрівни, так само пильно, як і вона в мої перед тим. На диво, Вчителька мовчить, дивлячись кудись удалину. Після паузи раптом каже: “Ну ж бо, прочитай ще раз!”. І я читаю удруге, а потім утретє, учетверте... Бічним зором помічаю, як Олена Дмитрівна, нагнувши голову, уважно стежить за моїми губами, приглядається до того, як я вимовляю кожне слово. І раптом
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
