Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №41 за 2024 рік

16 с. · 34 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 41 (1274), 17—23 жовтня 2024 НАДІЯ ГАВРИЛЮК

Блаженнійший Митрополит Епіфаній відвідав одну з військових частин міста героя Харкова, де звершив освячення дзвіниці та передав автомобіль швидкої допомоги. Фото із сайту ПЦУ ДМИТРО ЧИСТЯК ТАРАС ГОЛОВКО
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

“Ми переможемо”, коли “ми зможемо”

На тлі щоденних тривог в інформаційному просторі безупинно озвучуються зведення і статистика війни. Проте інколи варто оприлюднювати й те, що ввижатиметься комусь дріб’язковістю. Дозволю собі нагадати, що Державна служба якості освіти нещодавно опублікувала дані дослідження, які мусять бути поміченими в суспільстві. Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Дивно, коли на сьогодні суттєво зменшується частка учнів і вчителів, які спілкуються українською мовою під час освітнього процесу, а лише 50% старшокласників вважають мову контенту в інтернеті важливою. Порівняно з минулим навчальним роком кількість учнів, батьків та вчителів, які вважають українську мову Рідною, також зменшилася. 2024 рік – відповідно 74%, 82% та 86% проти 91%, 93% і 94% у 2023 році. Причинність таких негативних процесів залишається розмитою і до кінця не вивіреною. Багато чинників є прямо дотичними до оприлюднених результатів. Сім’я, школа, університет, робоче місце, системність державної мовної політики, соціокультурне середовище, інформаційний простір, рівень національної і державницької свідомості, особливо “передніх” рядів, особистий приклад тих, кому доводиться керувати бодай трьома особами, навіть церква. Все має значення! Тому коли Міністерство освіти і науки підтримало законопроєкт, який пропонує заборонити використання російської мови у школах під час перерв, про що 11 жовтня повідомив міністр Оксен Лісовий під час години запитань до Уряду, то громадськість, професійне середовище мусять бути солідарними з таким підходом. Зрозуміло, що цей крок не вирішуватиме цілого пласту суспільно значущих проблем захисту і розвитку державної Мови. Однак варто завжди “мале діло” робити, щоби “велике” творилось. Очевидно, що ніхто сповна не відповість “як діяти?”, у жодній книзі не знайти прямої відповіді. Хоча “не книгою єдиною”. Але саме про значущість Української Книги для творення Нації слід говорити (і діяти відповідно) скрізь і безустанно. Ставлення до книги (української!) в Україні за всі роки Незалежности є реперним знаком щодо “здоров’я” національної культурно-освітньої політики, її державотворчої філософії. Кажуть, що Сократ не написав жодної книги та нічого впродовж життя не записував, однак його мудрістю значною мірою світ керується і донині. Але не про це розмова. Лише про те, що для національної освіти України книга, підручник, навчальний посібник є винятково затребуваними в сучасних реаліях. Бо правда втому, коли стверджують, що той, хто читає книгу, той бесідує з Богом. Зазначене не є аксіомою, бо книги (як і читці) бувають усякі, а тому варто додати – “гарну, добротну, захопливу… Книгу”. Але хіба людські смаки, інтереси, мотивації зводяться до єдиного знаменника? Певно, ні. У кожного своя “книга”, за винятком вершинних загальновизнаних творінь, які містять універсальні, невмирущі цінності, синергетичну силу раціонально-ірраціональних почуттєвостей, морально-етичних, естетичних, логічних якостей, роблячи їх такими, що “не горять”. З тих часів, коли людина “стояча” перетворилася на “думаючу”, вона ніколи не розлучалася з цим рукотворним дарунком – від наскельних розписів, клинописів, глиняних абеток до сучасних електронних підручників. Саме книга (разом із колесом) стала одним із найвидатніших творінь людини “розумної” за понад 50 тисяч поколінь. В есеї С. Цвейга “Книга як ворота у світ” описується, що ці два відкриття людського розуму є “першоосновою будь-якого руху на землі: рух у просторі став можливим завдяки колесу; рух духовний – завдяки винаходу писемності, книзі… Піднесена над матеріальним світом форма життя, що називається Культурою, була б неможливою без книги”. Однак дуже складно розібратися в цьому книжному просторо-часовому космосі, адже епоха книги не завершилась, оскільки жодна техніка й найсучасніша технологія не здатні замінити слово, думку, почуття, естетику, закладені у цьому ціннісному витворі людства. Її цивілізаційна, духовна, історично-культурна місія не може бути завершеною, будучи альфою і омегою знань, мудрості, началом всіх начал для кожної науки. Життя з книгою в стократ повніше. Недарма щогодини у світі з’являється понад 250 нових книг (близько 6 тис. за добу), на полицях світу міститься близько 150 мільйонів титульних назв, а США та Китай володіють половиною книжкового ринку планети (28% і 20% відповідно). Африка – 1,5%! Прогрес марширує бібліотеками, класами, студентськими аудиторіями і науковими лабораторіями. Правда, на превеликий жаль, ними ж рухається ще більш зухвало і варварство в “людському” образі грабіжників, ґвалтівників, загарбників, терористів, життєвбивць штибу “рассєян”. Вони також “читають” достоєвських і дугіних, слухають соловйових і міхалкових, вважаючи свою “вєлікую літєратуру” світовим шедевром. Мабуть, для них також притаманне “спалахування душі”, зазвичай ненавистю, людожерством, чванливістю. Продовження на стор. 2 12–13 ПЕРЕДПЛАТА—2025 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу видань України" на 2025 рік. Вартість є такою: 1 міс. — 65 грн. 3 міс. — 195 грн. 6 міс. — 390 грн. 12 міс. —780 грн. Будьмо, друзі, разом!
Суспільство · “Єдина наша спасенна надія – Збройні Сили України, Український народ, якому потрібні єдність і віра”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «“Ми переможемо”, коли “ми зможемо”», с. 1

Закінчення. Поч. на стор. 1 “Ми переможемо”, коли “ми зможемо”

Це ті непоодинокі випадки в історії земної цивілізації, коли для цілих народів книга не в поміч. Ось уже впродовж століть цьому московитському народу, виплодженому на болотах, вона не допомагає, радше руйнує. Дивна метаморфоза відбувається з цією здичавілою людністю – що більше вона “читає”, то швидше й сильніше обезлюднюється і “нема на то ради”. Так 80 років тому (1944 р.) висловився про московців відомий український композитор С. Людкевич, коли ті вкотре прийшли українців “визволяти”. Промовисто писав про таких трохи раніше і Юрій Федькович: Бо мудрому і кропива іде на ужиток, А в дурного і пшениця обернеться в збиток. Тому пиши не пиши, друкуй не друкуй, читай не читай, “помогає як мертвому кадило”, бо глупота, злість, нетерпимість, ворожість, відлюдкуватість цього рашистського ординства є генотипом, “національною традицією”, усталеною поведінковою нормою. Тут усе працює навиворіт. Не дивно, що з маси прочитаних книг цей “глубінний народ” не здатний скомпонувати хоча б одне порядне речення для нинішнього світопорядку, з яким міг би полюдськи звернутись до народів світу. Не дано. Так “на роду написано” – така вже у московита доля, що нічим зарадити. Тож єдина наша спасенна надія – Збройні Сили України, Український народ, якому потрібні єдність і віра (як ніколи), щоби назавжди вибити з голови москвина гидотну імперську гоноровитість і нахабність. Правда, вже не книгою, а обухом луснути по голові, починаючи з путлєрівської пліші. Так Богом і Природою виписані закони – те, що одному допомагає, москалю чомусь вадить. Здається, що путіно-гундяєвсько-дугінське чтиво – це не про книгу, а про диявольську “абетку”, яка слугує нелюдям. Тому совісно й надійно чинять ті українці, які не тратять сили для діалогу з “харошімі рузькімі”, вимітаючи з наших книгарень та освітніх закладів рашистський книго-мотлох, табуюючи в школах та університетах вивчення “магучім язіком” їхньої “вєлікой” літератури. Підтримка Міністром освіти і науки законодавчої ініціативи щодо спілкування в освітньому просторі українською Мовою, Рідною, Державною, а не язіком агресора, є добрим знаком на шляху повної дерусифікації та деколонізації України. Розумію, що цим кроком у даний момент не вирішити освітній бюджетний дефіцит у 270 млрд гривень. Проте зобов’язані завжди пам’ятати, що “російська мова” є не менш страшною зброєю, аніж фосфорні бомби, “іскандери”, “кинджали”… Нею віками московити нищили Україну, все українське. Адже і нині на їх кривавих полотнищах виписаний смертю слоган: “Дайош рузькій язік!”. Стратегічні завдання виживання, зросту Нації і Держави, інтереси національної безпеки, нагальність україноцентричної політики, народне волевиявлення вимагають, реалізуючи гасло “Геть москву!”, на повний голос заявляючи, – “геть!” пушкінолюбів, гундяєвомолитовців, москвовірців, “єдінородців” із національного простору. Інакше українську історію ніколи не полишатимуть скрутні та темні часи. А тому національні просвітники відшукували ті дороги, якими мав би йти народ, щоби не бути уярмленим, озвучували ті причини, що приносили шкоду. Серед головних підстав, що спричиняли зло, було те, що нашими національними справами орудували зайди, чужинські за духом особини. Ще на початку ХХ століття І. Франко в листі до М. Павлика писав, що довічно будемо “пізнавати кривди ще й від того, що ті функції серед нашого народного тіла будуть сповняти люди чужих народностей нам на шкоду”. Для скинення цього ярма український рух світоглядно має позбавитися “московщини” (і не тільки), усвідомивши, з якими ідеалами будувати майбутнє “у своїй хаті”. В. Липинський у період національно-визвольних змагань (1919 р.) заявляв: “Тільки безмежною любов’ю до української національної і державної ідеї можна буде з 40 мільйонів темних самоїдствуючих невільників виховати героїв, котрі збудують Україну”. Майже всіма цими державницьки мислячими діячами на передній план ставилися питання школи, освіти, науки, культури, розуміючи, що будь-які суспільні трансформації виявляться безплідними, якщо поза цими життєсферами намагатимуться сотворювати благо для народу, держави, людини, України. Навіть в умовах бездержавності, при повній безнадійності і безпросвітності вони вивищували значущість Школи. Рідної школи. Бо лише сутнісно національна освіта ставала надійним оберегом існування нації. Софія Русова писала: “Народ, що не має своєї школи, попасає задніх!.. Йому призначені економічні злидні й культурна смерть. Гасло усякого свідомого українця – “рідна школа на Вкраїні”. Сам український педагог за визначенням Русової мав бути справжнім “апостолом Правди і Науки”. Тож мусимо й нині усім суспільним загалом розібратися в змісті нашої освіти, освіти Народу, захищаючого власну Свободу. Але передусім варто нагадати самим собі та пам’ятати, звідки ми і чого прагнемо. На все одночасно не відповісти. Проте є речі, які слугують нам життєвими покажчиками, як вектори нинішнього і майбутнього поступу, щоби вкотре не заплутатись, не заблудитись, не помилитись. Кожен раз у періоди борні й визвольних змагань значимість освіти (як цінності!) лише актуалізовувалася, а саму її всілякими правдами й кривдами старалися “реформувати” та “революціонізувати”. Однак тільки тоді, коли появлялася змога проникати в освітнє середовище ідеям, ідеалам тих національних будителів, учених-педагогів на кшталт Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, Б. Грінченка, Софії Русової, І. Огієнка, Г. Ващенка, С. Сірополка, Ю. Шереха та багатьох інших просвітників, що сповідували українську ідею, не “приправлену” російським більшовизмом, освіта отримувала подих свіжого повітря, націєтворчої енергії. Ці недовготривалі періоди народжували українознавчі концепції в освітній політиці, шевченкознавство ставало парадигмою її світоглядної стратегії. Національні велети духу під попелом нації завжди підтримували вогонь. Саме національні, а не “уресерівські” та московсько-радянські поводирі штибу крупських, затонських, хвиль чи навіть скрипників, що були лише обслугою кремлівської сатрапії, оберігали народ від знекорінення, розчинення серед інших. Ці професори, просвітники, вчені-педагоги, національні будителі і поети внесли визначний внесок у світоглядний “маршрут” українства, утверджуючи ідеали свободи, гідності, справедливості та омріяної народом рівності. Григорій Ващенко писав про таке українське суспільство, “коли жоден із громадян не повинен бути настільки багатим, щоб міг купити іншого, і жоден настільки бідним, щоби вимушений продаватися”. Шевченкова “правда в своїй хаті” і заклик “Борітеся!” стали мірилом для творчості, орієнтиром буття нації, набувши вселюдського і загальнонаціонального звучання. Коли цьогоріч в Анкарі турецька інтелігенція вшановувала 210-річчя нашого Пророка, вчений-дослідник Деврім Баскинджи, зупинившись у своєму виступі на ключових подіях у житті Шевченка, декламуючи вірша відомого письменника Назима Хікмета, присвяченого Шевченку після візиту в Україну, сказав про наболілі й гостро актуальні для нас речі. “У всіх містах, де я бував в Україні, першим ділом я відвідував місця, які пов’язані з Тарасом, а вже потім оглядав решту туристичних місць. … Я можу сказати, що Тарас почав займати важливе місце в моєму житті. Коли я повернувся в Туреччину, я зрозумів, що моє відношення до України і українців повністю змінилося. Я почав досліджувати Україну, бо зрештою – це великий пласт історії”, – зазначив пан Баскинджи. З відомих українців, чиїми постатями він надихався і захоплювався, дослідник називав Богдана Хмельницького, Івана Мазепу, Нестора Махна, Симона Петлюру, Степана Бандеру, Лесю Українку, Івана Франка і багато інших. Чом не мудре нагадування для частини української інтелігенції, що “сумує” за втраченими “ідеалами”? Бо сумнівною буде сучасна українізація і дерусифікація, коли не знатимемо правди про таких та їм подібних визначних українців, ніхто не здатен буде по-справжньому пізнати Україну, не пізнавши її кращих синів і дочок. Державників, воїнів, духовних будителів, поетів і просвітників. Окрім усього вони “спрямовують” думку, волю і дію нації на шлях розуміння істини, що українізації ніколи не станеться в умовах бездержавності. Адже століття тому ми вже пережили цю трагічну ілюзію, коли здавалося, що зажевріла надія українізації, зокрема освіти, культури, навіть політики. Тоді вона народила надзвичайно затребуваний клич нації, спраглої до волі й самостійного життя. “Геть москву!”. Нечувано сильне гасло, асоційоване з Мазепою і мілітарним духом козаччини, слабким культурницьким відблиском відобразив М. Хвильовий. Але чи достатньо було, відкинувши герць холодноярівців, які зі зброєю боролися проти московії, запропонувати для визволення лише культурний фронт? Очевидно, ні. Проте сама ідея була справедливою і єдино вірною, оскільки, не здолавши москву, не можна досягнути “сподіваної волі”. Болотна москва була для українців споконвічним злом незалежно від того, в які “косоворотки” москвин одягався – царсько-чорносотенні, керєнсько-лєнінські, сталінсько-постишевські чи “модні” нині путлєрівські. Але як здолати?! Хто здатен побороти здичавілого від імперськості ординця?! На жаль, на ці визначальні й доленосні запитання українці дають відповідь і досі. Заговоривши правдою з народом, українські просвітителі (не винниченки!) ще в ті часи на весь голос заявили, що з українцями воюють, їх нищать не просто якісь там реакціонери, монархісти чи більшовики, а московити. Саме “московська нація” воює з нами, стверджував Євген Маланюк, а тому “ще раз Народ Український, що проковтнув чорноземними нетрями – хозарів, половців і печенігів, мусить проковтнути і цей останній наїзд Сходу…” Він вірив у цю священну місію українського народу, хоча по-своєму сприймав “геть москву”, не довіряючи тим, хто вже зраджував національну ідею самостійности. Переживши після листопада 1920 року важку моральну травму “добровільного роззброєння” українського війська на Збручі та трирічний польський полон, молодий Маланюк узявся за відродження в нестерпно важких умовах (“у час примушеного мовчання гармат”) національнокультурного руху. За цю культурницьку платформу його критикував Д. Донцов, хоча сам 24-річний Євген вже тоді розумів необхідність не тільки боротьби на ниві культурництва. Пізніше він занотує в своєму щоденнику важливу світоглядну думку: якщо українство “не послухається Донцова – не буде нацією. Не послухається Липинського – не буде державою”. Тому, відгукнувшись на події в середовищі української інтелігенції, пов’язані з антимосковським гаслом Хвильового, відчуваючи всіма фібрами “Незахвильованість води…”, він напише своє відоме 24- сторінкове “Посланіє” (1926 р.), в якому спробує відтворити “солону істину буття”. Цей глибоко філософічний, політичний, ідеологічний і педагогічний твір маємо сьогодні значно ширше (ніж досі робилося) вивчати й пропагувати в суспільному середовищі, серед студентської і шкільної молоді. Поза такою спадщиною важко дається правдиве писання власної історії, кульгавитиме політика, манівцями блукатиме “виховання” нації. Необхідна сильна українознавча політика особливо зараз, коли путіноїдна ординська “освіта” вбиває, яничарить душі сотень тисяч українських дітей та молоді на окупованих територіях, яких спішно готують для війни проти України, починаючи з новостворених загонів “орлят”, “октябрят”, “путінят”. Бо якщо не розберемося (передовсім у тилу) в розмаїтті проблем і трагедій, не сформуємо правдиві, вистраждані борнею відповіді, хто є нашими недругами й побратимами, очільниками й поводирями, непочутими й почутими пророками і якими мусять бути національні ідеали й світоглядні орієнтири, то вкотре згадуватимемо Маланюкові слова: Прогаяли великі дні Скалічені й маленькі люде…, Отарою мандрує люд, Що мав зродити Україну. Маланюк розумів, що з такими орієнтирами “правдивим синам Сковороди” не здобути свободи, коли “вороги (України) – лиш „воріженьки“, / Що „згинуть“ – невідомо як, / Її герої – віннічєнки / Та „карі очі“ і гопак…”. Тому й закликає (за Шевченком) “Все розберіть… та й спитайте / Тойді себе: що ми?” Бо для здобуття суверенності нації і незалежності держави потрібні “мідь, залізо, криця”, треба бути “суб’єктом”, опираючись на сили власного “Я”, щоб не “стало вічністю життя у формі Польщі і росії”. Тоді навіть кращі представники українства не всі сприймали цю гірку правду. У гнівній “Відповіді” В. Сосюра напише: Шановний пане Маланюче, ми ще зустрінемось в бою!.. Ми вам “Посланіє” згадаєм, коли ви Станете під мур… І хоча пізніше наш відомий поет каявся, розповідаючи, що нічого не знаючи про Маланюка, піддався на “критику” хвилі (Олінтер, заст. народного комісара освіти урср), цього сталінського служки, узурпатора й гонителя діячів української культури. Подібна реакція не лише засвідчує надзвичайні труднощі для українців, що супроводжували їх упродовж століть у протистоянні процесам обмосковлення, але вона давала відповідь на те, якою повинна бути світоглядна матриця для змісту сучасної національної освіти, чиїми ідеалами і правдами маємо послуговуватися, щоби не програти, перемогти. Не можу в цьому контексті не згадати Ольгу Кобилянську, яка ще в юні роки відповіла на цей своєрідний запит сучасності трьома любимими для читання книгами: “Євангелією для розради й рівноваги, “Фавстом” Гете з усею глибиною людського духа і Шевченком, котрий не допускав би забути свою народність, рідну мову й піддержував би любов до рідної землі і скривдженого людства”. Тож сьогодні мусимо бути свідомі того, що “реформи” освіти містяться не в “червоних чорнилах”, (не)домашніх завданнях, інтеграції дисциплін, не в об’єднавчій “кастрації” предмету “Історія України” і навіть тривалості навчання, а передусім у ціннісних вимірах, сенсах і смислах буття Народу, що є оберегами нашої незламності, незборимості, незнищенності й вічності – Ідентичності, Духовності і Державності! Вони містяться в єдиному й безальтернативному національному завданні – “Геть москву!” з усіх сфер життя і в утвердженні верховинного гасла Нації – “Слава Україні!”, яке міститься в цінностях національної культурної спадщини, серед наших Воїнів, Будителів і Просвітителів, серед наших Велетів, що плекають та зрощують Музи духу, Українськість, Державність. На слуху слова з української пісні: “Ми переможемо”, коли “ми зможемо”. Коли зможемо здолати вселенсько-всеїдне рашистське зло в кожному закутку Українського Дому. Бог у поміч! Георгій ФІЛІПЧУК
Суспільство · “У нашій країні є люди великих чеснот і достоїнств. Їх треба залучати, їм треба створювати умови і давати повноваження”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

чином “інтегрована” під фашистську кремлівську ідеологію ООН, після визнання на своїй Генасамблеї агресії фашизму росії проти України, обмежилась декларацією і не вживає жодних заходів відповідно до VII розділу Статуту ООН із застосуванням миротворчих сил – примушування російського фашизму до миру, виключення або призупинення членства в Радбезі до припинення агресії. Безпринципність ООН призвела до того, що ще кілька таких самих режимів замахуються на перерозподіл сфер впливу у світі та спотворення світопорядку під об’єднання такого “єдиного” диктаторського режиму, як фашистська росія. Настав час визначення, прозріння і чистки всіх демократичних суспільств від фашистського кремлівського режиму і інших диктаторських режимів, демонстрації спротиву цій ідеології, яка хоче знищити демократію, через своїх колаборантів намагається розвалити блок НАТО і перевернути ідеологію на розвал світової демократії, популістично закликає переключити увагу на внутрішньо-політичні державні процеси кожної країни. Вираховуймо, проганяймо цю диктаторську чуму, керовану дияволом. Об’єднуймось навколо істинних людських цінностей, принципів людяності і правопорядку, захисту людини і суверенності територій кожної держави у світі. Хай керує нами Бог! Слава Україні! совими можливостями. Корольчук пояснив, що багато підстанцій залишилися в режимі оперативного ремонту. Десь замінили трансформатори, але це змогли зробити далеко не всюди. Експерт попередив українців про майбутні проблеми. Наголошено, що за умови похолодання до -10 градусів обмеження електропостачання будуть суттєвими – до 10-12 годин на добу, повідомляє видання One.ua. Верховна Рада ухвалила у другому читанні законопроєкт №9665, який окрім посилення кримінальної та адміністративної відповідальності за незаконний обіг деревини, збільшує штрафи за незаконний збір горіхів, грибів та ягід. “За” відповідне рішення проголосували 242 депутати, повідомляє “Львівський портал”. Якщо раніше на порушників очікував штраф від 17 до 21 гривні, то тепер від 425 до 850 гривень. Як відомо, за незаконне вирубування дерев можуть накласти до 425 тисяч гривень штрафу або відправити на 10 років за ґрати. На своїй сторінці у Фейсбук Дмитро Вовнянко “Калинчук” коментує акцію громадян: “У Києві, на розі Алеї Героїв Крут, вулиці Івана Мазепи і Лаврської (біля готелю “Салют”) акція за визволення азовців, що перебувають у полоні. Цілком підтримую! Своїх у полоні кидати не можна. Я часто пишу про визволення полонених і щиро вітаю кожну таку подію! Але! Скажіть, а чому акція не на Троєщині? Або не на Виноградарі? Чому не на Бориспільському шосе? Пригадуємо, хто давав гарантії, коли азовцям наказали здатися в полон? Гарантії давав президент України Зеленський В. О. То чи не логічно було б проводити акції тоді, коли ЗЕ в Україні, у будень і біля Офісу президента? Аби адресат точно почув”. Підготував Ігор ЗОЦ кращий бік. Наполегливість керівника і кваліфікація виконавців почали давати плоди. Цикотиновий шторм зіткнувся з людською волею. Аварії – це непередбачуваність, це те, що вносить сумбур, але на підприємствах завжди є план ліквідації аварії. Можу навести ще приклад. Один керівник державного органу постійно говорив про необхідність мати визначену стратегію розвитку галузі. Йому заперечували: у нас є плани, вони виконуються, ми вправно керуємо процесами... Врешті цей ініціатор досяг свого – була розроблена та прийнята Стратегія розвитку. Через деякий час його колишні опоненти привселюдно заявили, що з колегами з інших регіонів їм нецікаво розмовляти через їхню несучасність, бо у них навіть офіційно прийнятої Стратегії немає. Що ми, прості люди і виконавці, знаємо про Стратегію нашої держави і про плани її реалізації? Хто і як їх виконує, хто отримав заохочення, а хто провалив роботу і покараний? Я питав у людей з багатьох регіонів країни: нічого не знають. Не знають, у чому беруть участь. Війна стала не тільки загальнонаціональною бідою, а й способом затуманювати недоліки та огріхи. Я не бачу дивергентного мислення в діях влади. Звідси і сумніви в щирості намірів. Якщо наміри зберегти Україну, а потім відбудувати у квітучий сад, то ця стаття не може бути не поміченою адресатами. Адресати – це народ України і ті, хто тимчасово очолює державу. Від народу залежить все, від очільників – багато чого. Якщо все концентрується водних руках, якщо все крутиться навколо однієї особи, то це типова і поширена помилка. Припускатися таких помилок – не та розкіш, яку ми можемо дозволити. У нас багато достойників крупного калібру не з погляду отриманих посад, а на підставі персональних властивостей. У нашій країні є люди великих чеснот і достоїнств. Їх треба залучати, їм треба створювати умови і давати повноваження. Що таке відповідальність, жертовність, вони і так знають – це у них в крові. Так само народну дипломатію ніхто не скасовував, а це велика сила. Поки не відбудеться вливання свіжої крові, поки не будуть залучені до виконання важливих стратегічних завдань професіонали, поки не відбудеться функціональний розподіл, поки не буде змін в диспозиціях, нам складно очікувати реальні позитивні зміни найближчим часом. Вінстон Черчилль дожив до поважного віку і до останнього подиху служив Великій Британії. Почуйте людей із досвідом і життєвими досягненнями. Зрозумійте, що народне прислів’я: “Головне, щоб танцювати умів, а працювати і життя навчить” – це жарт. Нам не до жартів. Можливо, Україна не отримує достатньо допомоги не тому, що Захід цинічний і байдужий, а тому, що нев ті руки хотіли б давати?
Суспільство · “У нашій країні є люди великих чеснот і достоїнств. Їх треба залучати, їм треба створювати умови і давати повноваження”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Час прозрівати!

Микола ГОЛОМША, заслужений юрист України Сьогодні ми маємо говорити конкретно про московський, або кремлівський фашизм. Звернімося до офіційного визначення, за Вікіпедією: фашизм (італ. fascis- mo, від італ. fascio – “зв’язка”, “об’єднання”) – різновид політичного режиму, а також радикальна авторитарна імперіалістична політична ідеологія, властивими ознаками якої є надзвичайний культ особи, мілітаризм, тоталітаризм, імперіалізм та ідея єднання, мобілізації нації й держави проти ворогів, насильницьке придушення опозиції й ідея постійної війни і панування. Ця категорія чітко визначає породжений путіним фашистський кремлівський режим, який у своїй “ідеології”, у своїх масштабах і жорстокості перевершив гітлерівський, хоча гітлерівська ідеологія, форми та методи гестапо повністю присутні в діяльності кремлівського фашистського режиму, щоправда, доповнені найжорстокішими актами тероризму. Важко повірити, але ця ідеологія стала для кремля державною і втягнула у свою “сутність” всю “верхівку” влади, правоохоронних структур, всієї державної машини, пропаганду, розвинула цілу сітку різного роду інформаційної пропаганди для “прокачки” мізків людей, на жаль, у всьому світі. Послуговуючись старою кагебешною сіткою агентури, проплаченою від торгівлі наркотиками і зброєю, вони “промивають” мізки на користь профашистських-кремлівських “кандидатів”, які висипають українське зерно, гальмують надання допомоги Україні. Ця фашистська кремлівська машина чітко орієнтована на несвідомих меркантильних деградантів, місцями на тих, хто, не маючи достатніх знань і досвіду, купуються в прямому і переносному смислі цього слова, підігруючи вбивцям, терористам у хитро сплетеній системі фашистського кремлівського режиму. Настав час прозріння у світі, який до агресії був заляканий фашистською кремлівською пропагандою, що нарекла себе “другою армією” у світі з ядерною кнопкою, як мавпа з гранатою. Таким про його життєвий і творчий шлях. “Те, що Україна сьогодні в центрі уваги всього світу, – це подарунок долі, але, на жаль, кривавий подарунок... Але в цій вічній юдолі скорботи потрібно знайти ключі до перемоги”, – цитує газета пана Щербака. Просвітяни долучаються до привітань ювіляра, давнього автора “Слова Просвіти”! У наступному, 2025, році Великдень і римо-католики, і православні святкуватимуть в один день – 20 квітня, повідомляють “Економічні новини”. Україна не готова до морозів, тому у зимовий період очікується загострення проблем із електропостачанням, повідомляє інформаційний портал One.ua. Про це попередив співзасновник Інституту енергетичних стратегій Юрій Корольчук. За словами аналітика, наша країна “витримає” лише теплу зиму. Йдеться про умови, за яких температура повітря буде не нижчою за -3–5 градусів за Цельсієм. Зазначено, що проблеми нікуди не ділися з 2022–2023 років. Укренерго не змогло повністю відновити повноцінну роботу. Проведено лише оперативний, а не капітальний ремонт на теплових блоках. Це пов’язано з нестачею часу та обмеженими фінан-
Суспільство · “У нашій країні є люди великих чеснот і достоїнств. Їх треба залучати, їм треба створювати умови і давати повноваження”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Немає конкретики

Віктор ТУПІЛКО, учасник ліквідації аварії на ЧАЕС У будь-якій ситуації важлива вчасність. Іноді саме вчасність стає вирішальним фактором. Те, що відбувається в нашій країні, вимагає концентрації зусиль, швидкого реагування, прийняття нестандартних кроків і мудрих рішень. Ось цього – мудрості, вивіреності, як на мене, не вистачає в діях людей, які перебувають при політичній і державній владі в Україні. Наприкінці вересня Президент України Зеленський звернувся до нас із повідомленням про результати свого візиту в США. Президент говорив упевнено, про позитивне, але непереконливо. За впевненістю було видно бажання у чомусь нас переконати, а за позитивністю відчувалось бажання заспокоїти. Нас не треба ні чому переконувати і заспокоювати. На жаль, влада цього досі не зрозуміла, тому у нас відсутня серйозна, відверта розмова. Навіть в умовах війни потрібні критика і дієва опозиція. Можливо, ще більше, ніж у мирний час. Йдеться про позитивну критику. Якщо людина критикує, то це означає, що ця людина бачить недоліки. Окрім цього, опозиція пропонує шляхи та інструменти для усунення недоліків. Звісно, якщо це опозиція, а не конкуренти в боротьбі за посади. Невеликі недоліки можуть привести до великих негараздів. А у нас є великі проблеми. По суті, сьогодні владі нічого запропонувати людям, суспільству для виходу з кризи. “План перемоги” презентується чужим, а не своїм. Ці чужі люди впливові, але не наші. Та все одно влада їх цінує більше, ніж своїх. Ці чужі люди ніколи не називали себе союзниками України, хіба що партнерами. Але й росія для них партнерка. Тим не менш план робиться для “друзів”, показується їм, а ті, хто реально воює і працює на перемогу, нічого не знають про плани, за якими українцям передбачається діяти й існувати. І це при тому, що саме прості українці стали на захист країни без всяких планів і закликів. Ніхто не вимагає оприлюднення державних секретів. Але людей не можна тримати в незнанні шляхів для руху. План обов’язково повинен мати конкретні завдання, відповідальних осіб за виконання цих завдань і дати виконання. Якщо, приміром, шахта має план, то там зазначено, скільки вугілля шахтарі повинні видати на-гора, якої якості, які дати відвантаження і хто за який процес видобутку відповідає. Інакше це не план, а наміри, мрії, побажання... Україні не вперше проходити чорну смугу, де багато горя, безладдя і плутанини. По-різному, але проходили. Я пам’ятаю час, коли в Україні був хаос, галопуюча інфляція, процвітав бартер, і ми не мали навіть валюти, бо в обігу були купони без номерів – фактично фантики. Багато хто це пам’ятає. В одній області було призначено нового голову держадміністрації. З першого дня він повідомив всім про необхідність мати плани і про дати звітувань щодо виконання цих планів. Його не зрозуміли і навіть глузували: призначили “клоуна”, які можуть бути плани, коли ніхто не знає, що буде через пів години. Але підкорилися. Вже через два місяці відчули зміни: плани запрацювали. Ситуація почала мінятися в
Суспільство · “У нашій країні є люди великих чеснот і достоїнств. Їх треба залучати, їм треба створювати умови і давати повноваження”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

Журналіст Леонід Логвиненко у статті “За що воюємо” в газеті “Сільські вісті” (№41, 08.10.) нагадує, що для путіна українців не існує, а це означає, що від українців і сліду не має залишитися на цій землі. “Про це треба кричати, а банери на харківських вулицях мовчать, ніби немає війни, в єдиних новинах, фінансованих з державного бюджету, переважно переможні репортажі, хоча на фронті бракує людей, зброї, набоїв, мобілізація провалена, бійці на передовій третій рік без ротації... І так триватиме доти, доки політикам не дійде, що в Україні війна, а не змагання за рейтинги”, – пише журналіст. Газета “Експрес” (№39, 26.09.) пише, що майже 80% громадян України не переїхали б жити за кордон, навіть якби мали паспорт якоїсь із західних держав. Як засвідчило опитування Київського міжнародного інституту соціології, не готова до цього кроку навіть більшість чоловіків мобілізаційного віку. В інтерв’ю журналу “Країна” (№19, 10.10.) колишній голова Верховної Ради, народний депутат України Дмитро Разумков зазначає: “Раніше ми мали уряд Зеленського, а тепер Кабмін Єрмака”. За словами політика, колишня монобільшість “Слуги народу” та колишня ОПЗЖ формують у Раді фактичну коаліцію. “Наслідки прийняття їхніх рішень будуть катастрофічними, зокрема, щодо податків, зменшення соціальних пільг, неадекватності бюджету, намагання стежити за всіма через банківську систему, відеонагляд. Здається, що на Банковій хочуть перейти до диктатури, як у Росії”, – цитує журнал пана Разумкова. Друковане видання “Публіка” (№40, 01.10.) з нагоди 90-річчя письменника, лікаря і дипломата Юрія Щербака розповідає
Тільки в “СП” · “Дуже мало друкованих матеріалів про формування Групи УПА(Південь, але деяке уявлення про тогочасні події вони дають”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Воскресіння через пів століття

Микола ПРОЦЮК Продовження. Початок в ч. 34—40 за 2024 р. Початок 1944 року. Утворення групи “УПАCПівдень” Настав 1944 рік. Кривавій битві кінця-краю не було видно. Сплюндрована лежала під снігом українська земля, чекала весни. На згарищах сіл порпалися якісь незграбні істоти, в яких, тільки добре роздивившись, можна було впізнати боже створіння – людину. Все ближче посувався фронт, готуючи зміну одного окупанта на іншого. А про що ж мріяли-думали тоді Українські Повстанці? Що надавало їм сили в смертельних боях і далеких рейдах, що гріло їм серце і душу, не давало впасти у відчай? Що відчували тоді напівголодні, погано взуті і одягнені українські хлопці і дівчата, які стали в бій за Волю України? Мені здається, що найкраща відповідь на це питання подана в святочному Наказі командира Групи “Богун” Петра Олійника – Енея від 5 січня 1944 року. Наказ повстанцям УПА – гру= пи “Богун” з нагоди традиційного свята Різдва Христового У цей традиційний день, коли розспівні дзвони сповіщатимуть про народження Христа, коли Вифлиємська зоря правди веде на= роди до світлого Ранку, згадаймо всіх тих, що йшли з нами і кому до= ля судила вмерти геройською смер= тю в непереможному ході до кра= щого завтра; згадаємо тих, що їх насильно вивезено в далекі каторги Німеччини, тих, що відірвані від рідних місць мусіли скитатись по безмежних просторах Сибіру, тих, що їх кров’ю жорстока рука Гес= тапо обризкала мури понурих тю= рем, напоїла нею наш чорнозем; згадаймо тих всіх, що їх закатова= но в нелюдський спосіб в підвалах, льохах, казематах НКВД. Згадаймо тих людей, дорост, молодь, матерей, батьків, старих дідусів та бабусь, що так багато витерпіли й терплять ще від ви= служників сталінського й гітлерів= ського імперіялізмів, що виступили разом з нами, повстанцями, як од= на неподільна сім’я, самі як пов= станці, що на вівтар Батьківщини складають усе найдорожче. В цей день, коли лучаться спо= гадами, побажаннями всі рідні, близькі — будьмо і ми думками по= бажаннями разом з тими всіма по= неволеними, як і ми народами, що йдуть пліч=о=пліч з нами, що їм і нам дороговказом стало: на румо= вищах імперіялістичних=загарб= ницьких держав збудувати свої власні незалежні держави! Будьмо горді тим, що нам суди= лось стати переємниками бороть= би княжих дружинників, без= страшного козацтва, лицарів Крут, героїв повстань, що їх очо= лював отаман Симон Петлюра! Віримо, що за рік зустрічати= мемо Різдво Христове під спів дзво= нів Святої Софії неповторного у своїй красі Золотоверхого Київа. Ана наш традиційний Йордань піде= мо величавою процесією на Дніпро= Славутицю, щоб святити нашу перемогу! Друзі! Для осягнення гордо по= ставлених ідеалів, бажаю всім Вам сил, здоров’я, витривалості і кри= цевої віри в остаточну перемогу! Слава Україні! На початку січня командир Кропива перебував у Вишгородку, в загоні Омеляна Грабця- Батька. У Різдвяну Ніч (тобто 6 січня 1944 р.) загін О. Грабця – Батька вирушив у рейд на південний схід Галичини. Григорій Ільченко-Степовий згадує: “Ми поїхали з пропагандивним рейдом. Ми роздавали літературу і цікавились настроєм і відношенням населення до майбутнього нового окупанта. Скупчення німецьких військ було велике. Вони без кінця рухались тов напрямку Проскурова, то назад, а тому виникали бойові сутички, а часом і тяжкі, затяжні бої. Тяжкий бій відбувся на станції Підволочиськ. Там ми захопили завантажені вагони на залізниці і все, що могли, забрали собі. Потім брали Скалат і Гримайлів, а в селі Мала Лука захопили штаб якоїсь німецької частини. Німці вже були не ті, що у 1941 році. Вони піднімали скоріше руки, аніж слухали накази своїх командирів. І увесь час цього нашого важливого маршу вів нас по мапі та по компасу ще не зовсім вилікуваний Начальник Штабу УПА – Південь “Кропива”. До речі, в цей же час і в цьому ж напрямку проводив також свій рейд і Іван Климишин – Крук. *** Перед Водохрещами Кропива був відкликаний з рейду на південний схід Галичини. На його плечі тепер лягла відповідальність за бойовий вишкіл декількатисячної Військової Округи “Богун”. Ще на початку грудня 1943 р. Енеєм був підписаний наказ про призначення Кропиви контрольно-вишкільним старшиною Групи УПА “Богун”: “11, Контрольно-вишкільним старшиною по групі призначаю др. Кропиву. Висланих ним старшин вважати компетентними до перевірки роботи у відділах і інструктажів для командирів” читаємо в цьому наказі. Примітка: “Контрольновишкільний старшина” – в су= часній українській армії така по= сада називається: “начальник бо= йової підготовки”. Яка ж обставина спонукала Енея видати такий наказ? Чому саме тепер, перед лицем неймовірних випробувань, треба було знайти час для військового вишколу? Думаю, що сам Кропива постійно доводив Енеєві і іншим командирам УПА думку про необхідність якісного військового вишколу для всіх повстанських відділів, а особливо для старшин і підстаршин. Це була не просто якась абстрактна, відірвана від реального життя ідея, а вистраждана в численних боях і походах впевненість. Так, в більшості українських юнаків генетично були закладені такі козацькі бойові риси, як відвага, хоробрість, самопожертва. Але для ведення довготривалої партизанської війни цього було замало. Повстанські відділи треба було скріпити залізною дисципліною і вмінням протистояти ворогові в наступі і обороні. Повстанець завжди воює у ворожому оточенні, тому він повинен вміло виходити з нього ізнову наносити ворогові дошкульні удари з флангів і з запілля. Невдалий рейд на Житомирщину на початку листопада 1943 року і розстріл за ту невдачу сотенного Буланого, котрий під час рейду потурав дезертирству серед повстанців, а потім і сам став дезертиром, тільки скріпив Кропиву у правильності своїх міркувань. Ведення партизанської війни то є велике мистецтво, яким треба опановувати незважаючи на час і обставини. У звіті про діяльність відділів Групи “Богун” від 15 до 30 листопада 1943 р. читаємо: “Справи виховної роботи під кінець місяця покращали. Відділи в час постоїв школяться. Вишколи проводять сотенні старшини, залежно від ініціятиви, рівня сотенного командира, його вимог і характеру. Під кінець місяця справу вишколів доручено др. Кропиві – збільшено контрольний апарат до трьох осіб”. Про працю Кропиви на цьому відтинку згадує М. Скорупський – Макс: “Школа підстаршин УПА- Південь містилася на хуторі Зелений Дуб. Приміщенням для школи служили два перенесених зі села будинки; вони стояли далеко в полі, в глибокому рові майже не помітно. Великі дерева закривали їх навіть від літаків. На інструкторів цієї школи командир Кропива призначив Командир Групи УПА Петро Олійник — Еней. 5.01.1944 р. мені колишнього майора Червоної армії Байду, старшого лейтенанта грузина Альошу та двох старшин, що закінчили старшинську школу УПА “Дружинників”. Ще перед Новим Роком війська так званого “Пєрвого Украінского фронта” (1УФ) генерала Ватутіна вибили німців з Житомира, Козятина і Коростеня. У перших числах січня 1944 року більшовиками були захоплені міста Бердичів, Новоград-Волинський, Сарни. Організувати тут будь-яку оборону німці не зуміли. Червона армія, не зустрічаючи опору, за короткий час просунулась по українському Поліссі далеко на захід, і 18 січня передові частини 1УФ вийшли до рік Горинь і Стир. Таким чином Група УПА “Богун” Петра Олійника, бойові частини якої були зосереджені на Південній Волині в чотирикутнику Дубно-Здолбунів-Ланівці-Крем’янець, виявилась відрізаною від Штабу УПА “Північ” Клима Савура і військ УПА, які діяли на Поліссі. Перед регулярними частинами більшовики пускали загони червоних партизанів, які, мов хижі стерв’ятники, накидались на обезкровлені і беззахисні українські села, інколи навіть видаючи себе за українських повстанців, щоб було на кого звалити вину за свої криваві злочини. “Прийшли Водохрищі, а разом із ним нові події. Загін большевицьких партизанів числом до 400 осіб несподівано перейшов від Шепетівських лісів люкою фронту та врізався в німецьке запілля, а тим самим – у терен дій УПА. Прикриваючися нашим ім’ям, їм удалося перейти через села Кунів, Вілія, Переморівка, Велика Мошаниця та Обгів. По дорозі розстрілювала дика орда наших зв’язкових, станичних та ранених стрільців у шпиталях УПА. Вона ж вирізувала цивільне населення. Грабіж та насилування жінок були на порядку дня. Вище наведені події зачепили і нашу школу. В день Голодної куті приїхав до мене Гамалія, інструктор саперної школи підстарший УПА, яка містилася недалеко від нас у лісі біля села Дубенський Майдан (комендантом цієї школи був Горностай). З доручення Кропиви я мав тримати з цією школою постійний зв’язок та провадити в разі потреби спільну оборону, взаємно обмінюючись інформаціями про ворога. Базуючися на даних розвідки штабу, Кропива радив мені бути обережним та про-вірити висунуті на схід села. Я виконав наказ і того ж самого дня над вечір старший лейтенант Альоша повернувся з декількома людьми з розвідки. Все було спокійно. Після випадку з совєтськими партизанами в нашому терені з’явилися мадяри, але школа до кінця січня продовжувала навчання”. Наводячи ті, безсумнівно, правдиві факти, Макс водночас не пояснює нам, а чому це саме тепер, перед переходом фронту, в УПА створюються і діють підстаршинські школи. Чому виникла така нагальна потреба у великій кількості вишколених підстаршин для повстанського війська? Очевидно, що Макс усього цього не знав, хоча, дякуючи своїй кмітливості, про дещо догадувався. Справа в тому, що в той час на Південній Волині на виконання Наказу Головного Командира УПА генерала Шухевича-Чупринки велась активна робота по створенню нової повстанської бойової одиниці – окремої Групи УПА – Південь. Маючи на увазі те, що німецько-совєтський фронт наблизився майже впритул до теренів бойових дій Групи “Богун”, вся організаційна робота проходила в умовах суворої засекреченості. Тільки декілька вищих командирів були втаємничені в справжні плани формування і бойового застосування Групи УПА-Південь. Командири середньої ланки – курінні, сотенні, чотові – і тим більше рядові повстанці звичайно тих планів не знали. Тому Макс в своїх спогадах називає новоутворену військову частину УПА-Схід, хоч насправді то була УПА-Південь. До нас через пів століття надійшло дуже мало друкованих матеріалів про формування Групи УПА-Південь, але деяке уявлення про тогочасні події вони дають. Головний Провід ОУН справу утворення і командування Групою УПА-Південь доручив Провідникові ОУН на ОСУЗ Василеві Куку – Лемішу. Тобто з того часу Василь Кук – Леміш виконував обов’язки не тільки політичного Провідника ОУН та ОСУЗ, але й ставав військовим командиром, якому підпорядковувались всі бойові частини Групи УПА-Південь. Василь Кук-Леміш на той час вже усвідомив, що підпорядкування Групи УПА “Богун” Штабові УПА-Північ Клима Савура є недоцільним. Зв’язок “Північ- Південь” із Штабом УПА “Північ” був ненадійний. Значна частина цього зв’язку проходила через незаліснену частину центральної частини Рівненщини, тому ворогові вдавалось захоплювати і знищувати зв’язкових. Накази і розпорядження від Клима Савура до Енея надходили із запізненням, а то й зовсім пропадали. Про якісне планування бойових операцій не могло бути й мови. Тому Група УПА, яка знаходилась на Південній Волині, повинна була діяти самостійно, підпорядковуючись тільки Головному Командирові УПА. Виникає питання: якщо Василь Кук- Леміш перебирав на себе функції командира, то що мав робити дальше командир Групи “Богун” Петро Олійник-Еней? А Еней мав і дальше зоставатися на своєму місці, але діяти тепер він мусів в умовах більшовицької окупації, тобто і дальше продовжувати підпільно-партизанську боротьбу на терені Південної Волині. Всі бойові частини сконцентрував тепер у своїх руках Василь Кук-Леміш, який, після закінчення формування Групи повинен був здійснити рейд на південь. Через лінію фронту вирішили переходити малими невловимими групами (для керівництва якими саме й потрібно було так багато вишколених старшин і підстаршин), а потім знову з’єднатись в районі Холодного Яру на Черкащині. Лука Павлишин – Ігор згадує про військову раду вищого командування УПА “Північ” з участю представників головного проводу ОУН, яка відбулася 18 січня 1944 р. в хаті лісника в селі Батьківці Мізоцького (тепер Здолбунівського) району. “Нам повністю звільнили й оточили посиленою охороною хату лісника. Найголовніші учасники ради: Леміш – крайовий провідник “Сходу” і представник головного проводу, Клим Савур із своїм військовиком Карпевичем, друг Михайло, Горобенко – заступник Савура з організаційних питань, Іван – заступник Леміша, Еней і командир куреня його групи Микола Свистун, Ярослав Дудар (Верес) – оргреферент краю “Схід”, Олег. Було ще декілька оунівців, котрі не запам’яталися”. Головний доповідач, заступник Леміша Іван зокрема сказав: “Україну, її армії, котрі ми посилено будуємо, ждуть слава і воля. З огляду на сказане, я думаю, що відділи УПА мають стати компактнішими й бойовитішими. Такою великою, не досить навченою, вишколеною й озброєною масою через фронт не пройти. У червоних – танки, літаки, артилерія. Вони так можуть вдарити, що аж пір’я посиплеться. Можна просочитись тільки малими, добре зорганізованими й оснащеними технічно групами. Місцем великого збору пропоную Холодноярщину, славну своїми націоналістичними традиціями”. (виділено мною. – М. П.). На цій нараді Василь Кук-Леміш оголосив про створення Групи УПА-Південь, яку за рішенням Головного Проводу він мав очолити. Далі буде.
Незабутні · “Цей прапор був, є і буде вічно! Бо я не один такий, а нас багато, як в лісі мурашок”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

радянської влади, був засуджений і висланий до таборів”. Захід відвідали містяни та студентська молодь, працівники музеїв та бібліотек Житомира. Своїми спогадами про творчу співпрацю з Миколою Федоришиним поділилася Ангеліна Нестерова, просвітянка, керівниця зразкового фольклорного гурту “Джерельце”. Рівняни подарували Житомирському обласному літературному музею книги Гомера “Одіссея” в перекладах Бориса Тена тав малюнках Валерія Войтовича, “Пересопницьке Євангеліє від Матвія” (упорядник М. Федоришин) та книгу “Рівне: фольклорна столиця України”. Важливо, що подвижницька копітка праця Бориса Тена не забута, Слово, яке він десятиліттями плекав за маленьким письмовим столом, живе й діє. Знову й знову Борис Тен приходить до читача, гуртує небайдужих та свідомих українців. Повернувшись зі з’їзду, М. Левицький ще більш наполегливо й активно організовував роботу організації, і успіхи в цьому були великі. Але, на жаль, як мовиться в приказці: “Де два українці, там три гетьмани”. Так сталось у Тернопільській організації РУХу. На конференції 2-3 грудня 1989 р. група змовників спробувала зняти М. Левицького з голови організації, хоча під час її створення ніхто із них не проявив сміливості очолити організацію. Тоді за пропозицією І. Драча було обрано 5 співголів НРУ в числі яких продовжував працювати М. Левицький як cпів-голова. На цій конференції М. Левицький виступив з ґрунтовною доповіддю про величезну роботу організації за час його головування. Михайла Левицького любили і поважали, люди зустрічали його виступи на мітингах оваціями і оплесками. На жаль, нова влада Тернопільщини незалежної України та й ті, хто були поруч з ним у керівництві НРУ, не оцінили належно його вклад у здобуття Україною незалежності, а забули про нього… В останні роки життя М. Левицький зрідка писав вірші, зустрічався з друзями. Мабуть, несправедливість, яка випала на його долю, підірвала здоров’я і після недовготривалої хвороби він відійшов у вічність 11 квітня 2018 року. Похований в с. Пукеничі біля могил батька й матері.
Незабутні · “Цей прапор був, є і буде вічно! Бо я не один такий, а нас багато, як в лісі мурашок”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Слово Бориса Тена гуртує просвітян

Євгенія ЮРЧЕНКО Нещодавно в Житомирському обласному літературному музеї відбулися музейні діалоги. Завітали гості з міста Рівного – просвітянин, культуролог, заслужений працівник культури України, завідувач музею Уласа Самчука Микола Федоришин та мистецтвознавець, краєзнавець, дослідник української міфології, художник Валерій Войтович. Не випадково рівняни приїхали саме до Житомира, адже тут жив і працював письменник, перекладач Борис Тен. У музейній кімнаті, присвяченій його життю та творчості, і відбулася презентація книги Гомера “Одіссея” у перекладі Бориса Тена та в малюнках Валерія Войтовича. Передмову до видання написав Микола Федоришин, адже Борис Тен – уродженець Дермані (Рівненщина), оспіваної Уласом Самчуком, а життєва стежина Бориса Тена (справжнє ім’я Микола Хомичевський) привела рівнян до Житомира. Модерувала презентацію книги завідувачка літературного музею Раїса Долгих, яка акцентувала увагу присутніх на цікавих фактах із життя Бориса Тена, а також показала унікальні музейні експонати, зокрема, стіл, за яким і було створено переклад Гомерової “Одіссеї”. Співачка та бандуристка Світлана Ніконорова виконала пісню “Зродились ми великої години” і зазначила: “Нарешті про Бориса Тена ми говоримо частіше”. Микола Федоришин і Валерій Войтович розповіли про ідею створення та працю над виданням, яке побачило світ цьогоріч у видавництві “Волинські обереги” і є корисним для учителів, викладачів і студентів, письменників і митців. Виступив голова Житомирського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” Святослав Васильчук: “Слід згадати, що Борис Тен теж був просвітянином, а саме секретарем та бібліотекарем товариства “Волинська просвіта”. Був він і священником. За цю діяльність зазнав утисків від
Незабутні · “Цей прапор був, є і буде вічно! Бо я не один такий, а нас багато, як в лісі мурашок”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Стояв біля витоків незалежності

Казимир ЯРЕМА, член РУХу і “Просвіти” з 1989 року Вийшла друком книжка Іларіона Пилипця “Михайло Левицький”, вмілого майстра художнього слова, який особисто знав М. Левицького з першого дня його приїзду в Тернопіль, був вірним другом, багато часу спілкувався з ним. Михайло Левицький народився 16 березня 1948 року в с. Пукеничі Стрийського району Львівської області. Закінчив філологічний факультет Дрогобицького педінституту. Автор збірок віршів “Мамині перепілки” (1979), “Світ околиць” (1986), “Я завжди був закоханий в дерева” (1993), “Вівторок” (1994), “Де ростем, там мусимо цвісти” (1998), “З останньої пелюстки літа” (2004). Видав вірші для дітей “Великдень” (1992) і книжки скоромовок та розмальовок “Сніг горів од снігурів” (1992). Член Спілки письменників України з 1981 року. З 1986 р. – член Спілки художників України, учасник ряду художніх виставок. З 1983 р. проживав у Тернополі, працював художником художньо-оформлювального комбінату, кореспондентом газети “Свобода”. З 1989 р. – один із організаторів і перший голова (згодом співголова) крайової організації НРУ, обирався депутатом обласної ради. Нагороджений орденом “За мужність”, медалями трьох ступенів “За заслуги перед українським народом”, почесною відзнакою НСПУ та багатьма іншими нагородами. Лавреат премій ім. Б. Лепкого, ім. І. Блажкевич. З метою увічнення його пам’яті в червні 2024 р. Тернопільська міська рада та обласна організація НСПУ заснували щорічну міську літературну премію імені Михайла Левицького. М. Левицький приїхав у Тернопіль з дружиною Надею. Брав активну участь у громадському житті міста, постійно зустрічався з відомими творчими людьми Тернополя. Завжди на цих зустрічах та інших заходах з ним були присутні І. Герета та І. Пилипець. І. Пилипець вів щоденник, у якому нотував всі ці зустрічі, а в 1998 р. до 50- річчя М. Левицького видав книжку “То всяке може трапитися”, ілюстровану відомим художником М. Пишнем, у якій є 50 мініатюрних дотепних оповідок. З раннього дитинства вразлива емоційна особистість поета М. Левицького вбирала красу і багатство рідної прикарпатської природи, виховувала в собі любов до всього рідного, сприяла розвитку таланту митця і спонукала до творчості протягом життя. Відкривши в собі покликання і талант до написання поетичних творів, М. Левицький після закінчення школи поглиблював і збагачував свої знання з української мови і літератури спочатку у ської обл. Загинув Микола Вікторович Присяжнюк (1997 р. н.). Був призваний до лав ЗСУ 10 грудня 2021 р., служив командиром відділення зенітноракетного взводу. Співчуваємо рідним, побратимам воїнів, усім, хто знав полеглих захисників України. *** У Львові попрощалися із загиблими на фронті захисниками – зятем убитої мовознавиці Ірини Фаріон Василем Особою та Михайлом Єзерським. Обох полеглих військових поховали на Личаківському кладовищі. Світла пам’ять героям. Львівському університеті, а з другого курсу – в Дрогобицькому педінституті та одночасно писав вірші, які вийшли з друку його першою збіркою “Мамині перепілки” у 1979 р. Високу оцінку збірці (за яку його прийняли до СПУ в 1981 р.) дав П. Загребельний. Поезію М. Левицького оцінили як високомайстерну та неординарну відомі творчі особистості України і Тернопільщини, багато читачів. Він був ще й майстерним художником, хоч цього фаху ніде не навчався. Його акварелі так само досконалі, як і поезія. У Тернополі він брав активну участь у діяльності СПУ. Умови перебудови, яка розпочалась з 1985 року в тодішній тоталітарній державі, сприяли піднесенню національно-визвольного руху як і в Україні, так і інших пригноблених москвою народів. Було дозволено створювати громадські організації, з тюрем було випущено більшість політичних в’язнів. Ідея створення РУХу зародилась у стінах СПУ в Києві. Після чого почалась підготовка над створенням НРУ. З цією метою на початку грудня 1988 р. з кожної області були запрошені в Київ члени СПУ на пленум, де їх ознайомили із завданням по створенню НРУ. З Тернополя на пленумі був Г. Петрук-Попик. Коли він увечері 2 грудня 1988 року приїхав з Києва, йшов вулицею і побачив світло в робочому кабінеті І. Пилипця, то зайшов до нього. У кабінеті були присутні І. Пилипець, Б. Демків, М. Осадца, Б. Ткачик і М. Левицький. Коли Г. Петрук-Попик повідомив присутніх про потребу створення НРУ, М. Левицький підвівся і сказав: “Я буду очолювати цю організацію, бо я не боюсь!” Його кандидатуру підтримав Б. Демків, і всі з цим погодились. У лютому 1989 р. в газеті “Літературна Україна” були опубліковані програма і статут НРУ, а в ніч на 25 березня 1989 р. на установчій конференції в приміщенні Тернопільської організації СПУ була створена перша в Україні крайова організація НРУ. М. Левицького було обрано першим головою цієї організації. Також було обрано раду цієї організації в кількості 15 осіб. М. Левицький проявив неабияку сміливість, очоливши таку революційну на той час організацію, знаючи, що його будуть переслідувати керівні та правоохоронні органи влади, а в разі невдачі у досягненні мети зі здобуття Україною незалежності, можуть бути арешт і тюрми. І це могло статися і з ним, і з багатьма рухівцями, якби 19 серпня 1991 року в москві перемогло ГКЧП. Влада, вороги і недруги РУХу називали тоді рухівців націоналістами, бандерівцями, вели брудну антирухівську пропаганду. Але організація РУХу під керівництвом М. Левицького проводила величезну роботу з розбудови організацій, створювались осередки РНУ в районах, селах, на підприємствах, проводились акції протесту, мітинги. Особливо авторитет РУХу зріс після першого мітингу на Микулинецькому цвинтарі 30 липня 1989 року, де посвячували могили УСС і закатованих патріотів України московсько-більшовицькими окупантами у тернопільській тюрмі у 1941 р., в якому брали участь біля 100 тис. людей. Вперше тоді в Тернополі замайоріли синьо-жовті прапори. Після цього і після встановлення синьо-жовтого прапора над будинком СПУ М. Левицького викликав до себе прокурор, який наказав зняти синьо-жовтий прапор, бо “це ганчірка”. На що М. Левицький сміливо йому відповів: “Цей прапор був, є і буде вічно! Бо я не один такий, а нас багато, як в лісі мурашок”. НРУ набирав сили по всій Україні, і 8-10 вересня 1989 р. в Києві відбувся перший установчий з’їзд НРУ, який обрав головою НРУ І. Драча, а пізніше РУХ очолював В. Чорновіл. У з’їзді брала участь Тернопільська делегація у складі 64 делегатів на чолі з М. Левицьким.
Незабутні · “Цей прапор був, є і буде вічно! Бо я не один такий, а нас багато, як в лісі мурашок”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Пам’яті героїв

Родина художника і просвітянина Віталія Франчука повідомила про загибель своїх родичів – воїнів ЗСУ – у російськоукраїнській війні: 27 вересня під час виконання бойового завдання з розмінування поблизу н. п. Дар’їно Суджанського р-ну Курської обл. загинув Олександр Олегович Франчук (1994 р. н.). До лав ЗСУ був призваний у березні 2024 р., служив оператором дистанційного мінування. 22 вересня від БПЛА невстановленого типу поблизу н. п. Мирлоги Сумського р-ну Сум-
Доля на тлі історії · “Наприкінці 1952 року сказала дорогі серцю слова: “Говорить Київ!”. Відтоді промовляла їх сотні тисяч разів, але щоразу хвилювалася”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Учителем не кожен може бути Спомин про дикторку Українського радіо, народну артистку України Олену Дмитрівну Коваленко до 100+річчя Українського радіо

Майя НАГОРНЯК, доцент кафедри телебачення і радіомовлення Навчально-наукового інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка У неї були напрочуд великі й виразні блакитні очі. Вона полюбляла вглядатися у небесні високості з вікна свого помешкання на тринадцятому поверсі письменницького будинку, що на вулиці Олеся Гончара в Києві. Бувало, коли приходила на заняття до Олени Дмитрівни, то часто спостерігала цей глибокий й замислений, але водночас дещо відсторонений погляд. І хоч нам було затишно мовчати вдвох, не наважувалася порушити паузу й запитати, куди поринула думками Вчителька. Коли я повертаюся подумки в ті далекі часи, чомусь здається, що душа її в такі миті, як писала Ліна Костенко, летіла в дитинство, як у вирій, бо їй на світі було тепло тільки там. Між іншим, вікна помешкання Олени Дмитрівни виходили на вікна квартири Ліни Василівни, тобто були вони сусідками. Пригадую, як Учителька кивком голови вказувала на шиби поетки й примовляла: “Дивись-дивись, оце я учора пізненько спати лягаю, зирк – а в Неї усе світиться й світиться. Працює Ліна. Пише”. Народилася Олена Дмитрівна Коваленко 4 грудня 1927 року на Харківщині в родині відомого українського письменника, літературознавця, науковця Дмитра Косарика-Коваленка. До речі, він належав до спілки пролетарсько-колгоспних письменників “ПЛУГ”, упродовж тривалого часу працював в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка Академії наук УРСР. Дмитро Михайлович опублікував ряд праць про Кобзаря, в яких подав хронологічну послідовність його подорожей Україною, був автором книги “Життя і діяльність Тараса Шевченка” (1955 р.). Також його перу належать збірки оповідань тощо. Сестра уславленої дикторки Тетяна Дмитрівна Матвеєва, дипломат за фахом, що нині мешкає у Франції, наголошує на тім, що саме батько прищепив їм обом любов до рідного слова, переконував повсякчас дбати про своє мовлення, старатися якомога більше читати, бачити, чути. Дівчата зростали у середовищі яскравих й славетних майстрів слова – частими гостями в оселі Косариків були Павло Тичина, Володимир Сосюра, Максим Рильський, Наталія Забіла та інші. За словами пані Тетяни, Олена з юнацьких років мріяла бути артисткою, любов до лицедійства вона виявляла не лише під час гри в театрі й кіно, а й у повсякденні. Однак батьки були проти акторської кар’єри дочки, через що вона пішла на хитрість, сказавши, що вступатиме до театрального інституту на театрознавство. Сама ж поїхала до Харкова, на батьківщину тата, й подала документи на акторський факультет Харківського театрального інституту, який успішно закінчила в 1950 році (клас народного артиста СРСР і народного артиста Української РСР Івана Мар’яненка). До речі, батько відомого режисера, актора й педагога був рідним братом Марка Кропивницького. Між іншим, під час навчання у театральному інституті, як згадує сестра Олени Дмитрівни, Іван Мар’яненко написав лист до батьків, у якому зазначив, що вражений талантом Олени, тож просив не забороняти їй займатися акторством. І їй не забороняли. Фільмографія акторки Олени Коваленко невелика, вона зіграла такі ролі: в епізоді у фільмі “Сашко” (1958 р.), дочка Наталка в “Криниці для спраглих” (1965 р.), тітка Шура у стрічці “Ніч коротка” (1981 р.), сусідка у “Прелюдії долі” (1984 р.) та в епізоді “Вчинити всяку правду” (1987 р.). По закінченні інституту Олену Коваленко запросили на роботу до Полтавського театру, де згодом вона блискуче грала головні ролі практично в усіх виставах. На превеликий жаль, недовго займалася дівчина своєю улюбленою справою. Настали тяжкі часи – Дмитра Михайловича Косарика-Коваленка звинуватили в буржуазному націоналізмі, позбавили роботи й виключили з партії. Родина ледь-ледь виживала на мізерну вчительську зарплату матусі, тож Олені як старшій доньці довелося узяти на себе обов’язки щодо забезпечення сімейства. Після Полтавського театру влаштуватися на роботу до столичних театрів було неможливо, та й було їх на ті часи лише два. Тому сцену довелося полишити... Трапилося так, що якраз тієї пори батько випадково зустрів на вулиці свого давнього приятеля, легендарного диктора Українського радіо Андрія Євенка й попросив взяти доньку на роботу. “Оленка була дуже розчарована несподіваним поворотом долі, згадує Тетяна Дмитрівна, але і вона сама, і всі ми в родині були впевнені, що радіо стане тимчасовою роботою, що невдовзі вона таки повернеться на сцену. У такій розпачливій ситуації рятували зйомки в кіно...” На Українське радіо Олена Дмитрівна прийшла в 1952 році, і воно одразу захопило талановиту дівчину у свій потужний вир. Вона починала працювати з такими велетами ораторського мистецтва, як Ніна Савицька, Андрій Євенко, Микола Погрібний та іншими й сама незчулася, як наприкінці того ж 1952 року сказала дорогі серцю слова: “Говорить Київ!”. Відтоді промовляла їх сотні тисяч разів, але щоразу хвилювалася, наче вперше, адже її тієї миті слухала уся Україна. Ось так тимчасова робота на радіо поглинула Олену Дмитрівну, стала для неї постійною, єдиною й улюбленою. Не пригадую точної дати, коли ми познайомилися, — час, великий диригент, напрочуд швидко перегортає, як писала Ліна Костенко, ноти на пюпітрі. Й дуже важливо при цьому не розгубити, зберегти в буденних нотних зошитах життя спогади про Людину глибокої порядності, патріотку України, дикторку високого професіоналізму, народну артистку України Олену Дмитрівну Коваленко. У пам’яті спливає ранок одного дня, яких у моєму журналістському житті було сотні й тисячі. Я провела ранкову інформаційну програму, яка виходила у прямий етер у межах 07:00–07:40. Ми, ведучі, відповідальні випускові, редактори, кореспонденти, поміж собою лагідно називали цю передачу “ріпкою”. Чому саме ріпка? Пояснення дуже просте: абревіатура РІП утворена із перших літер назви “ранкова інформаційна програма”. Олена Коваленко зустріла свій 70(річний ювілей. 1997 р. Зазначений відрізок часу належав до прайм-тайму, і вести ключовий випуск доручали далеко не всім ведучим, а лишень найбільш фаховим, знаним і, головне, таким, що пройшли всі щаблі репортерської й редакторської роботи. За таких умов ведучий мав повне право претендувати називатися господарем інформаційної програми, людиною-якорем, візитною карткою випуску. Того далекого ранку, як зазвичай, провела передачу. Добре пам’ятаю свої відчуття: все пішло, наче по маслу, структура чітко відповідала докладно прописаному сценарному плану, відтак справляла враження цілісного програмного утворення. Ще б пак! Були ретельно пропрацьовані всі місточки-переходи між звуковими матеріалами, уважно вичитані текстові повідомлення й підводки до матеріалів, попередньо здійснена партитура кожнісінького тексту. А ще, і це дуже важливо, я точно вклалася у відведений час і закінчила програму, як велів сектор випуску, – рівно о 07 годині 39 хвилин 40 секунд! Ані секундою раніше, ані пізніше! Це був якраз той випадок, коли виходиш зі студії і відчуваєш немислиме блаженство, адже все вийшло саме так, як того хотілося, як бачилося, як відчувалося, як планувалося. Відчиняю двері прямоетерної студії й виходжу із неї, усміхаючись самій собі. Аж раптом чую дзвінок стаціонарного телефону, що в апаратній. Я точно знаю, що це телефонує мій добрий янгол, моя Учителька з постановки голосу й дикції Олена Дмитрівна Коваленко. – Доброго ранку, моя дорогенька ученичко! Непогано, непогано, – суворо й водночас по-доброму мовить вона, а я уже застигаю в очікуванні зауважень. – А візьми-но першу сторінку програми, там, де вступ, і заскоч до мене. Маєш трішки часу? – Та звісно ж, Олено Дмитрівно, зміну закінчила, то зараз і приїду до вас, – відповідаю тремтливим голосом. Дорогою перебираю в пам’яті мало не кожну секунду сорокахвилинної програми, гублюся у здогадках щодо того, у чім могла помилитися, де могла прорахуватися. Здається, усе ж ідеально?! Ну, або майже ідеально. А, може, я просто переоцінюю себе?! Думки біжать одна поперед другої... Цікавість розбирає: що ж вона Початок роботи на радіо. 1952 р. скаже про мою “ідеальну” роботу? І ось я підходжу до письменницького будинку, що на вулиці Олеся Гончара у столиці, де мешкає моя Учителька. Її квартира на 13-му поверсі. Дзвоню у двері — не відчиняє. Але утримуюся від того, щоб подзвонити вдруге, бо знаю, що в неї хворі ноги, і що пересувається вона за допомогою двох палиць. Доки розчує дзвінок, доки дійде до вхідних дверей, немало часу пройде. Ось чую ляскіт дверного замка, Олена Дмитрівна з’являється на порозі. Обличчя утомлене, змарніле, відчувається, що мала безсонну ніч. Важко спирається на свої палиці. – Доброго ранку, Олено Дмитрівно! Оце провела програму та й до вас. Вирішила не відкладати, по гарячих слідах, – промовляю бадьоренько, настільки бадьоренько, як це може робити людина, що відпрацювала нічну зміну, і протягую їй невелику сумку з яблуками, лимонами, апельсинами. – Добридень, добридень, – не менш бадьоро відповідає вона, намагаючись обійняти мене, але це в неї мало виходить. – Проходь до кімнати. Та не роззувайся, не роззувайся, не треба. Зараз попрацюємо, але спершу вип’ємо чайочку. Ми п’ємо чай на кухні в Олени Дмитрівни, і вона при цьому пильно вдивляється мені в очі, наче намагаючись там вичитати щось важливе для себе. Ось вона примружує очі і вдивляється у мене ще пильніше. Я перехоплюю її допитливий погляд. – Ти знаєш, так гарно в тебе все було сьогодні в передачі. Я аж заслухалася — сорок хвилин промайнули, наче одна мить. Але є одне “але”, яке мене непокоїть. І на цих словах у мене завмирає серце. Вона просить прочитати вступ до програми або конферанс, як ми поміж собою називали цю частину випуску. Ось я читаю: “Доброго ранку, шановні радіослухачі! В ефірі ранкова інформаційна програма Національної радіокомпанії України. У студії – ведуча Майя Нагорняк. На початку програми про новини коротко...”. Після прочитання вглядаюся в очі Олени Дмитрівни, так само пильно, як і вона в мої перед тим. На диво, Вчителька мовчить, дивлячись кудись удалину. Після паузи раптом каже: “Ну ж бо, прочитай ще раз!”. І я читаю удруге, а потім утретє, учетверте... Бічним зором помічаю, як Олена Дмитрівна, нагнувши голову, уважно стежить за моїми губами, приглядається до того, як я вимовляю кожне слово. І раптом
Доля на тлі історії · “Нехай теперішні і майбутні українці пишаються своєю державою, але й не забувають тих, хто допомагав її здобувати”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

зненацька: “Стоп, стоп! А ну ж оцю фразу “У студії – ведуча Майя Нагорняк” – ще раз промов”. Так і роблю, але не доберу, в чім же річ. Учителька, нарешті, все пояснює. Говорить про те, що ніяк не могла зрозуміти, звідки перед називанням імені та прізвища з’являється звучок “а”, через що виходило “а Майя”. Тепер збагнула, в чому причина такого явища. Після слова “ведуча” я робила величеньку паузу, яка, вочевидь, була зайвою. Ось ця пауза і призводила до звучання “а Майя”. Олена Дмитрівна каже, що мені це цілком непомітно, а от із ефіру відчутно, і навіть дуже. Я, чесно кажучи, роблю великі круглі очі. Оце, міркую собі, Олена Дмитрівна й професіоналка! Професіоналка найвищого штибу! Зуміла помітити таку дрібницю у мовленні! Та що там дрібницю! – дріб’язок! Та ще й виявила, звідкіля ноги ростуть. – А теперечки читай, – каже вона. – І не роби паузи в тому місці. Читаю. Просить кілька разів повторити, щоб закріпити, так би мовити. Виходить чудово! Я бачу по задоволеному виразу обличчя Учительки, її ледь помітної усмішки. Ось такою була вона. Напрочуд педантична, напрочуд вимоглива, напрочуд сувора щодо всього, що стосувалося роботи зі словом. Якось в одному інтерв’ю слушно зауважила: “Правильне й грамотне мовлення є найкращою пропагандою української мови”. Справді, якщо хочемо, щоб люди в Україні говорили українською, то кожен має, передовсім, дбати про чистоту й правильність свого власного мовлення, бо Україна починається із нас самих. Олена Коваленко мала чимало учнів. І серед них знаний в Україні тележурналіст Микола Канішевський. Він поділився своїми теплими спогадами про Вчительку: “Українське радіо супроводжувало мене від самого малечку, тож можна стверджувати, що я виріс із ним. У нас удома, на моїй рідній Тальнівщині, радіоприймач не вимикався ніколи, ми слухали його безперестанно, інколи у фоновому режимі – хто би й що би не робили в родині, брехунець, як його тоді називали, працював завжди. І тому я знав всі передачі, які лунали в етері, за голосом пізнавав усіх дикторів і журналістів. Коли 1976 року вступив на журфак КДУ ім. Т. Г. Шевченка, то відразу вирішив, що моєю спеціалізацією буде радіо, тому, не вагаючись, пішов здобувати знання, уміння й навички до радіогрупи. Так і проминули п’ять років навчання, по закінченні університету в 1981 році я отримав направлення на роботу на Українське радіо на Хрещатик, 26. Щастю моєму не було меж! Адже в мене з’явилася неймовірна можливість вживу побачити всіх тих, кого раніше лише чув! Став до роботи на 2-му каналі УР “Промінь”, працював у новинній службі. Випуски новин виходили в етер кожні пів години. Саме в редакції “Променя” уперше відбулася моя зустріч із легендою Українського радіо Оленою Коваленко. Тоді були такі часи, що блок мовлення вважався святая святих, далеко не всі працівники могли до нього потрапити, а лишень ті, на службовій перепустці яких стояв спеціальний штампик “Вхід до блоку мовлення дозволено”. Потрібно зауважити, що я не мав цього, але одного разу так сталося, що мені доручили принести випуск “Останніх вістей” для читання дикторами. І ось я заходжу до дикторської, бачу за столом сидить сива жінка поважного віку, вітаюся і чую у відповідь: – О! А что это за молодое дарование к нам явилось? Как вас зовут? – суворо й водночас іронічно закинула шпильку Олена Дмитрівна. – Микола, – стишено відповів я. – А можна я вас буду називати Миколочкою? – дикторка після мого представлення миттєво перейшла на українську, її голос пом’якшав. Як з’ясувалося пізніше, таке миле звертання до мене було невипадковим, адже чоловіка Олени Дмитрівни звали Вадим Миколайович, а сина – Микола. Після того дня ми подружилися. Іноді наші зміни збігалися, тож говорили впродовж усієї ночі, за винятком тих моментів, коли потрібно було виходити в етер, обмінювалися думками про все на світі, іноді сперечалися, але то було таке щире й невимушене спілкування. Часто Олена Дмитрівна читала вірші Тараса Шевченка, Лесі Українки, Василя Симоненка, інших українських поетів. Скільки ж вона знала напам’ять поезій! І от дивина – могла забути, куди поклала окуляри, але ніколи не забувала поетичних рядків! Вельми пам’ятний мені ось такий випадок. У радянські часи в Україні діяла так звана служба часу. Це означало, що ви могли набрати номер 060 і у відповідь почути точний час. Але то відбувалося російською мовою. Олена Дмитрівна страшенно обурювалася цим фактом. “Це ж позорище, – на підвищених тонах промовляла дикторка, – щоб в Україні, у Києві оголошували час російською мовою!”. Так, вона вживала слово “позорище”, а не “ганьба”, наче намагаючись цим привернути увагу до такої несправедливості. Цю історію я чув неодноразово. І вирішив піти на авантюру. Подзвонив на телефонну станцію і сказав, що хочу зробити матеріал про діяльність служби точного часу. Мене там охоче прийняли. Репортаж я таки підготував, але заодно запитав у керівника, чи це буде надто важко перекласти українською мовою телефонний годинник. Якраз тієї пори відзначали 1500-ліття заснування Києва, і начальник сказав, що-то було б доречним, якби знайшлася така людина, яка зробила б таку об’ємну й марудну справу безкоштовно. Я увесь аж засяяв! Кажу, мовляв, є в мене така людина, це дикторка Українського радіо Олена Коваленко. За кілька днів працівники телефонної станції приїхали до нас на радіо, і Олена Дмитрівна впродовж кількох годин записала всі години й хвилини. Дуже пишалася вона цією роботою. Говорила мені: “Миколо, чудову справу ми з тобою зробили! Я помру, а люди будуть слухати оголошення точного часу, що звучатиме моїм голосом”. Так і сталося – від 1982 року працював в Україні телефонний годинник!” Олена Дмитрівна Коваленко вирізнялася відповідальністю, сумлінністю, добросовісністю під час виконання будь-якої роботи, пов’язаної із оприлюдненням інформації по радіо. Любила працювати на великих сценах – у Палаці культури “Україна”, у Колонному залі ім. М. Лисенка Національної філармонії України, інших, де за лаштунками провадила урядові концерти, оголошувала виходи на сцену відомих виконавців. Працювала поруч із метрами сцени Олександром Сафоновим, Тетяною Цимбал, Тамарою Стратієнко. І так само трепетно ставилася до кожного мовленого слова. У 1975 р. Олені Коваленко присвоїли звання “Заслужений працівник культури”. Уже майже чверть століття немає серед нас Олени Дмитрівни Коваленко – вона відійшла у засвіти 27 грудня 2000 року після важкої хвороби. Все життя мріяла бути акторкою, грати різнопланові драматичні ролі в театрі, однак доля розпорядилася інакше. Упродовж майже 50 років вона входила в домівки мільйонів слухачів. Оголошувала точний час, ознайомлювала людей із останніми вістями, була ведучою радіопостановок, концертів. Її знали, любили й шанували. Тож головну роль – знайти себе у житті й бути корисною людям – вона виконала сповна. І скільки б років не минуло, учні пам’ятатимуть свою Учительку. Заплющую очі, дивлюсь у далину й чую м’який та щирий голос Олени Дмитрівни, дослухаюсь до того, як вона цитує знайомі до болю кожному рядки із Кобзаря: Ну щоб, здавалося, слова... Слова та голос – більш нічого. А серце б’ється – ожива, Як їх почує!..
Доля на тлі історії · “Нехай теперішні і майбутні українці пишаються своєю державою, але й не забувають тих, хто допомагав її здобувати”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Вишиванка пані Оксани

Ольга САМОЛЕВСЬКА, кінорежисерка, лавреатка міжнародних та вітчизняних фестивалів, міжнародних та вітчизняних премій Фото Віталія БОРОВИКА В останній день жовтня 2017 року ми прощалися з Оксаною Миколаївною Хращевською. Її простенька труна стояла зовсім не в боярській садибі, а біля боярської хрущовки. Коли Оксана повернулася із Сибіру, київську квартиру вже забрали. Довелося оселитися в Боярці, де до 73-х років вона працювала лікарем. Чи знали її сусіди та пацієнти, що їй довелося пережити на своєму віку? А проте її автобіографічну книгу “Зламаний цвіт” варто було б прочитати і школярам, і студентам, бо то є історія України, відображена в долях конкретних людей. Оксана Миколаївна взяла з доні слово, що та поховає її у вишиванці – у тій самій, в якій вона так радісно зустрічала нас, її гостей, на порозі своєї маленької квартирки. У цій вишиванці вона відсвяткувала свій 90-річний ювілей. Коли по радіо до 200-річчя Т. Г. Шевченка передавали поетичний марафон, Оксана Миколаївна урочисто одягла свою чисту святочну вишиванку і цілий день лежала, слухаючи вірші Кобзаря. Наш народ життєлюбний, наші вишиванки білі. Та історію нашого народу “без брому читати неможливо”, прижилися вже вишиванки чорні. Але все одно – розпис чорної вишиванки оптимістичний, яскравий: помаранчевими, зеленими, червоними нитками… Сорочки чорного кольору дуже любили українські повстанці під час Другої світової війни – чорні вишиванки більш практичні, мають кращі маскувальні властивості, ніж білі. Чорна вишиванка рятувала повстанців і підтримувала їх морально. Вони навіть склали пісню, присвячену чорній вишиванці… Оксаночка була ще зовсім маленькою, коли її батька знайома друкарка попередила про те, що він є у списках на арешт. Родина була змушена на ранок покинути рідну Вінницю, щоби загубитися від переслідувань у лабіринтах великого Києва. Викладач університету Микола Михайлович Хращевський стараннями гегемонівської влади так і не закінчив дисертації з української філології. До арешту батькові залишалося зовсім небагато – перетерпіти безробіття, безгрошів’я, голод, холод, пережити з родиною у Києві страшну фашистську окупацію, після чого отримати стандартне повідомлення про загибель сина-солдата… І Оксана, і батько потрапили з фашистського жару – у полум’я катівень НКВС. Щирі українці не могли уникнути абсурдного звинувачування – “за український націоналізм” на рідній землі! Студентку третього курсу Київського медінституту Оксану Хращевську виловили просто на вулиці в центрі міста. Бо не можна українцям гуртуватися, не можна приховувати від НКВС імена своїх однодумців – все це карається або розстрілом, або “великодушним” тривалим ув’язненням. За дев’ять років і три місяці Оксані вдалося вирватися достроково тільки завдяки смерті вусатого “батька народів”. Батька ж рідного замордували і винесли із зони на ношах вже без тями. Талановитий філолог Микола Михайлович Хращевський назавжди залишиться одним із тих сотень тисяч українців, які своїм життям і загибеллю своєю наближали незалежність України. Серед них – і знаменитий Гнат Хоткевич, якого розстріляли восени 1938 року, і родич Оксани по материнській лінії, унікальний український поет Володимир Свідзінський, якого в жовтні 1941 року вірні сталінці живцем спалили, зачинивши в сараї разом з іншими політв’язнями. У полум’ї згоріли й останні вірші поета. У камері з Оксаною Хращевською серед 88 жінок чекала етапу шляхетна дружина Гната Мартиновича Хоткевича, Платоніда Володимирівна, а їхній вродливий син Богдан сидів у камері разом із батьком Оксани. 27 грудня 1946 року, коли Оксану викликали на етап, Платоніда Володимирівна, поцілувавши її, віддала свою теплу хустку, бо Оксана залишалася у весняному одязі. У дворі, куди вивели чоловіків і жінок, двадцятирічні Богдан з Оксаною якось напрочуд дивно одразу впізнали одне одного. За кілька хвилин їх розкидають по різних дорогах, по різних знущаннях… Але в ту хвилину зустрічі-прощання Богдан Хоткевич віддав Оксані свою вовняну безрукавку. Отак і зігрівав її на етапах доторк славетної родини. Та дуже скоро охоронці забрали у безправної Оксани ту безрукавку… Душна Лук’янівська катівня змінилася для політичних в’язнів нескінченною сибірською дорогою у холодному вагоні-телятнику разом із кримінальними злочинцями. Хто витримав, той одержав від держави “медведей= молотобойцев” табірний приз – жахливі методи перевиховання. На лісоповалі Оксана загинула б від непосильної праці, як загинуло багато непристосованих людей, та її незакінчена вища медична освіта допомогла перевестися в табірну медчастину. Вже на поселенні Оксана Хращевська лікувала і дітей, і дорослих – місцевих і засланих, таких, як сама. Працюючи фельдшеркою, Оксана обслуговувала села, між якими була відстань у кілька десятків кілометрів. Вона сумлінно міряла ногами неосяжні сибірські простори, зустрічалась то з ситим вовком, то зі змученими, навіть здичавілими людьми… Коли “вождь народів” сконав, Оксана повернулася до Києва. Але система свої звичні знущання продовжувала. Батьківську квартиру в Києві конфіскували, на роботу Оксану Хращевську не брали, бо вона не реабілітована. Їй довелося знову повертатися до Сибіру, бо там є робота, там люди, яким вона потрібна. Якби в часи заслання їй хтось сказав, що вона добровільно повернеться сюди – нізащо б не повірила! Тільки в 1955 році, коли Оксану реабілітували, вона знову повернулась в Україну і таки здійснила давню мрію – закінчила медінститут, але вже в Дніпропетровську. Такі люди, як Оксана Миколаївна Хращевська, всі ті, хто по-справжньому любив Батьківщину, хто не продав своєї честі і не став донощиком, хто хотів бачити Україну вільною, – всі найкращі люди пройшли жахливі випробування. Але ті, хто спокійно відправляв сотні і тисячі людей на тяжкі тортури, так і не розкаялися публічно і не були покарані. Усі ті слідчі й оперуповноважені користувалися благами і привілеями, яких не мав ніхто з простого радянського люду. Ось від того імперативу нерозкаяття і зійшов на російський трон кадебіст, і розквітнув чорним цвітом рашизм, який знову заганяє українців в імперію. Кров, крізь яку проходить зараз Україна, знову змушувала Оксану Миколаївну реально страждати, бо кожен вбитий на Донбасі озивався у її серці долею старшого брата Віктора, захисника Брестської фортеці, який загинув 19-літнім… “Українці, тримайтеся разом, – зверта= ється до нас, нездоланних, Оксана Мико= лаївна. – Нехай теперішні і майбутні укра= їнці пишаються своєю державою, але й не за= бувають тих, хто допомагав її здобувати”. У жовтні наступного року – сторіччя незабутньої і незламної Оксани Миколаївни Хращевської.
Музи не мовчать · “Якийсь – навиворіт наш світ. Та зійде сонце неодмінно!” · с. 8сторінка оригіналу ↗

“Час застиг у воєнному стані”

Надія ГАВРИЛЮК Олег Бородай – поет-воїн, що цьогоріч прийшов до читачів збіркою віршів “Солоніє сльозами Оскіл” (Харків: Майдан, 2024. 152 с.). Автор нещодавно поповнив лави НСПУ, а його поетичне слово відзначене премією імені Василя Симоненка (2022). Як і В. Симоненко, Олег Бородай є поетом багатогранним і поєднує в доробку тишу (любовна чи ширше – родинна лірика) і грім (твори про новітню російсько-українську війну, надто – інвективи владцям). А ланкою сполучною слугують пейзажні замальовки, що постають то самодостатніми картинами, то тлом роздумів про життя колишнє та нинішнє, то метафорою в тканині любовної лірики. Структура збірки загалом відображає цю ж амплітуду. Крайні точки в ній – грім війни: розділ поезії “Обертаючи берцями твердь” і “Вогневий вал” (уривки з документально-художньої прози). В цьому вогненному колі (коли мовити за І. Багряним) постійно загрожені не тільки українські бійці, а й уся “беззахисно-крихка й малесенька планета”, як мовить О. Бородай. І малесенькі люди – насамперед, діти. Родина, яка перебуває в умовному тилу, своєю чергою є психологічною оазою вояка, що додає йому снаги в битвах. Отож між “громовими” воєнними розділами опиняються розділи про буття мирне: “Надихатись тобою”, “Завмер під небом на узвишші”. Переважають кількісно твори саме пейзажно-ліричного регістру, але тональністю збірки, що відбито і в її назві, зостаються рани війни. Як на мене, це потверджує, що “час завмер у воєнному стані”, але душа живе думкою про мир – минулий і майбутній, як і про любов позачасову. Війна в творчості поета О. Бородая має дві дати. Але це не час її початку та завершення, як можна б думати. Це дати на свіжих надгробках захисників України, про що автор із болем пише: Обелісків сумні свіжі дати... “Не вмирають” – як сухо й фальшиво! Гинуть юними хлопці-солдати Під грозою свинцевої зливи. Поет, з одного боку, створює віршовий монумент полеглим, отож уникає будь-яких прикрас, ніби фальші. З іншого боку, метафори автора виказують у ньому пейзажиста (“гроза свинцевої зливи”), що підпорядковує замальовку логіці оповіді. В цитованому творі сюжет тримається на антонімії (не вмирають – гинуть; сухо – злива), другий компонент якої наділено потенційною багатозначністю: злива емоцій і щирість / сухість і фальш; злива зброї / “сухість” як її нестача (умовний “сухий пайок”). Звідси й оскарження у подальших строфах: Я ніколи війни не пробачу і своїм, що підліші, як “братья”: сухпаї ж тошнотворно-собачі – розірвали свідомість на шмаття; недолугі накази та зради і байдуже зі штабу: “Тримайтесь!” Вам би тільки до пишних парадів орденів – чим вагоміші втрати... Зрадофіли Майдану, покайтесь! У тексті є прив’язка до дати (“П’ятий рік нашпигований поспіль”, – отже, йдеться про 2019-й), але під віршем дати не вказано. Гіркий символізм... Адже “помилки тодішні” стають і гріхами нинішніми, а радянська людина, що і досі живе в багатьох зі “своїх”, цінує ордени і паради понад людські життя. З цієї перспективи за фізичною загибеллю, що її сіє ворожий свинець, нависає загроза загину через байдужість “своїх” і через забуття: злива не тільки миє обеліски, а і поволі стирає дати (звукопис на “с” у зачині вірша робить оцей сум забуття зримим). Стирання дати – це і про психологічне тривання у війні. У цьому криється феномен безкінечної зими, коли усі воєнні зими сприймаються як одна-єдина: Затягнулась у часі ця бійня, їй кінця ані краю нема. Розкриває холодні обійми уже вкотре воєнна зима. Понад те: зима стає символом знечулення (без якого годі сподіватися пережити “оглушливі бурі” битв), що переростає природній сезон і охоплює всі сезони кожного року війни (нехай і замаскованої як АТО чи воєнний стан). Оцю всепоглинальну похмурість і фіксує О. Бородай в подальших рядках: “Дев’ять років воюю. А ти?” Проминає життя незворотно, мрії в прірву летять шкереберть. Потойбічне смердить заболоття і косити втомилася смерть. Непомірно великі є втрати, все одно – стоїмо до кінця. Задубілим в окопах солдатам проникає мороз у серця. Хоч лютий у О. Бородая буває сповнено і показної краси, яка навіть у проминанні спонукає серце до замилування, а отже, чинить його вразливим: У захваті повнім, тамуючи подих, укопаний ніби, завмер: роздолля сріблисте – на радість і подив. Цей лютий – позер! Оздоби коштовні у сонячних зблисках!.. Анумо на лижі, гайда! Кристали Сваровскі – сніжинки ті зблизька, невдовзі – вода... Цей етюд пейзажний оздоблено здебільшого різнограматичною римою (завмер – позер; зблисках – зблизька; гайда – вода), що слугує каркасом оригінального образу. Але навіть там, де зринає доволі передбачувана іменна рима (подих – подив), у читача не виникає відчуття банальності, бо її доповнює дистанційна рима, що сполучає середину першого рядка з кінцем третього (повнім – подив). Ця рима є частиною ширшого фонетичного співзвуччя (повнім – подих – подив – позер), що доповнюється іншим, дещо вужчим (у захваті – завмер). І хоча тут не простежуємо весняну повінь, адже вода буде тільки невдовзі, але відчуваємо поступовість у “по” та раптовість емоцій (і їхню минущість) у “за”. Відчутно красу як зміну. Мініатюра О. Бородая про міжсезоння весни і літа, що вивершується образно-філософським акордом, також про це: Відцвітають сади, осипається квіт. Швидкоплинна квітуюча врода. Для пелюстки униз невагомий політ – незабутня остання пригода. Все не вічне, змирись, так влаштований світ. Сонце котиться стрімко на захід. І, можливо, останній квітковий політ є найкращою згадкою ягід? Минуле озивається в поета у регістрі як особистісному (“Життя минуле часто сниться”, “Як хочеться часом зробитись маленьким”, “По пам’яті пройдусь вузькими тропами”, “Мій найкращий день – був такий колись”), так і загальнонаціональному (“Було всього – ганьба і слава”, “Курган високий в Дикім Полі”, “Одягнути можуть вишиванки”, “Навпроти – ворог в лісосмузі”). Автору болить фальш і показний, надто голосний патріотизм, але він це не замовчує, хоча важливим акордом його поетичного слова є утвердження перемог і нескореності, свідомість історичної приналежності до Європи. У поезії “Деркачам” О. Бородай пише: Мальовнича моя Європа, та, яку не скорив монгол. Деркачівцем себе вважаю, бо зростає тут рідний син. Ти для мене – частинка раю, світла згадка, гіркий полин... Світла згадка – то про радісні події в історії краю, але також і спомин про сина. Гіркий полин – про гіркоту війни, що спіткала Деркачі і Україну, підваживши спокій родинного раю, розлучивши рідних. Одначе світлу автор надає останнього слова. От хоч би лірична мініатюра “Тихне вечір сплетінням повік”, у зачині якої перехід від сутінків до темряви, а в кульмінації – світло зоряного неба: Тихне вечір сплетінням повік, закотилося сонце за обрій. Поселились у серці навік – милі очі смарагдові й добрі. Вже невдовзі порину у сон – де зіниці, як зоряні стрази, де вуста, мов троянди бутон, Поет воїн Олег Бородай що назустріч відкрились одразу. І нехай для ліричного персонажа поезії те світло – то лише сон, але він має силу переважити темну дійсність. Очі коханої є коштовними для героя, вони осяюють його ніч. Імовірно, йдеться не тільки про час доби, а і про метафоричну ніч війни, коли світло спомину-мрії додає сил пережити пітьму. О. Бородай сполучає світ природний – земний (троянди) і небесний (зорі) – з тим, що створене людськими руками (стрази). Сяйво очей залежить од нашого ставлення до життя і один до одного. В поета чимало світла у творах. У ліриці любовній, де Мужчина шукає Жінку; в ліриці родинній – про батьків і сина; у пейзажних творах, які наново показують красу природи. І навіть у текстах про бої, як-от: Стирає морок горизонт. Багряний місяць, як ніколи. Обвуглено зміїться фронт. Маскує темінь шанці кволо. ...А вдома скоро дивоквіт дерева вкриє білопінно! ...Якийсь – навиворіт наш світ. Та зійде сонце неодмінно! Однак, як мені бачиться, О. Бородай насамперед – поет, що невтомно шукає власний спів, охоплюючи ним усе, дороге його серцю – кохану, діток і вільний лет у світі слова: “А серце ще не долюбило, / душа не вилила всіх слів. / О, Боже! Дай, молю, ще сили / і талану – знайти свій спів: / дозволь з жаги заплющить очі, / коли цілунок на вустах, / щоб від солодких губ дівочих / ще розчинитись в небесах; / поставити на ноги сина / і доню б викохати ще / та щоб росли вони в родині, / немов грибочки під дощем... / Дозволь здійнятися стокрило / у віршах, як того хотів. / Бо серце ще не долюбило, / душа не розгубила слів...”. І хочеться, щоб молитву поетову було вислухано, а річка його життя повнилася лиш сльозами щастя. тивуючої картини з гаслами сили для захисників. “1 жовтня для мене особисто і важкий день, і день, яким я пишаюсь. Важкий, тому що мої побратими несуть оцей тягар відповідальності із захисту батьківщини. Я знаю, що вони гинуть щодня. Я знаю, як їм важко та що вони там відчувають. Ми зобов’язані не забувати їхні подвиги, згадувати про них не лише кілька разів на рік. Наша сила – у єдності. Ми повинні згуртуватися насправді й допомагати. Те мирне життя, яке ми майже не цінуємо, є тільки завдяки їм. І я б дуже хотів, щоб ми були єдині, як ніколи, щоб ми перемогли кацапів”, – сказав керівник “Ветеран-центру” Полтавської громади Артем Ліфрідов. Полтавський офіс УІНП
Музи не мовчать · “Якийсь – навиворіт наш світ. Та зійде сонце неодмінно!” · с. 8сторінка оригіналу ↗

З історії українського війська

Днями в Полтавській міській територіальній громаді відбулися покази-презентації виставки Українського інституту національної пам’яті (УІНП) “Воїни. Історія українського війська”. Організатори – Департамент культури, молоді та сім’ї Полтавського міськвиконкому, Центр культури та дозвілля, Полтавський офіс УІНП та Полтавський обласний краєзнавчий музей імені Василя Кричевського. 1 жовтня у Студентському сквері імені Героя України, захисника від росіян Андрія Орлова, а 2 жовтня у міськцентрі культури і дозвілля утворили справжні культурно-мистецькі осередки, на яких патріотичні локації єднали мешканців міста. Основною подією стала презентація виставки, присвяченої розвитку українського війська й покликаної зберегти історичну пам’ять про наших воїнів. “Виставка “Воїни. Історія українського війська” – це 20 розповідей про історію військових формувань на теренах України від часів Русі до сьогодення. Це змога зазирнути в минуле та подивитися, якими були однострої та зброя українських воїнів у різні історичні епохи. Світлини супроводжує інформація про тип військових організацій, чисельність і озброєння військ, методи воєнного мистецтва та найвизначніші битви. Виставка охопила тисячолітню мілітарну українську традицію. Яскраво означений такий важливий період із минувшини нашої держави, як Українська революція 1917–1921 років, причому ідеться не лише про Армію Української Народної Республіки. Також представлені традиції Української повстанської армії, яка вела боротьбу за незалежність нашої країни проти армій Гітлера, НКВС, армії Сталіна. І, звісно, не обійшли увагою сучасні Збройні Сили”, – розповів представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар. На території скверу розгорнули п’ять локацій: акція “Подякуй військовому”, у межах якої понад 200 полтавців принесли книги, продукти довготривалого зберігання, хімічні грілки та теплі речі для українських захисників; майстер-класи з виготовлення оберегів для військових; підписування прапорів із побажаннями для військових; виступи на головній сцені істориків, педагогів та науковців; створення мо-
Літературні новини “Нам потрібно не забувати свою історію”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Нові обрії співдружності між Україною, Молдовою та Румунією

Дмитро ЧИСТЯК Фото з відкритих джерел “Ми беремо з усіх народів те, чим вони можуть гордитися, що становить їхню скарбницю, і тим збагачуємо рідну скарбницю”, – писала Леся Українка. Під таким гаслом у Публічній бібліотеці імені Лесі Українки відбулася ще одна важлива подія культурної співпраці між дипломатичними представництвами та культурними діячами Республіки Молдова, Румунії та України. У межах цієї плідної співпраці відбулася публічна лекція, присвячена темі перекладів українською творів молдовських і румунських поетів у творчості Віктора Баранова, яку запланували для української і румунськомовної аудиторії з ініціативи доктора філологічних наук, професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка Сергія Лучканина, у співпраці з Муніципальною бібліотекою імені Богдана Петричейку Хаждеу та Бібліотекою імені Лесі Українки в Кишиневі за підтримки Посольства Республіки Молдова в Україні та Посольства Румунії в Україні. У заході взяли участь поважні гості, зокрема Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Молдова в Україні Валеріу Ківерь та радник-посланник Республіки Молдова в Україні Штефан Горда, заступник Голови місії Посольства Румунії в Україні Анамаріа-Вероніка Шандор та радник-посланник Посольства Румунії в Україні Міхай Дону. У виступах гості наголосили на важливості культурного обміну та гуманітарного співробітництва між країнами, збагачення цим самим наших культур і розвитку взаєморозуміння. Онлайн до зустрічі долучилася кишинівські колеги. Почесні гості не лише долучилися до заходу, але й подбали, аби книжка перекладів румунськомовних поетів Віктора Баранова надійшла у переважну більшість публічних бібліотек столиці. З вітальним словом від Секретаріату Національної спілки письменників України та редакції журналу “Київ” звернувся письменник-перекладач, професор кафедри романської філології КНУ імені Тараса Шевченка Дмитро Чистяк. Він наголосив на визначній громадській і перекладацькій роботі Віктора Баранова та представив майбутню Антологію української поезії “Каліграфія відлунь” румунською, упорядковану спільно з колегами Президентом Міжнародної літературної академії імені Міхая Емінеску, професором Крайовського університету Йоном Дяконеску, з якої пролунав твір Віктора Баранова “Вночі не спить самотній херувим…”, а також висловив надію на подальшу плідну культурну співдружність. Книжка перекладів поезій з румунської мови Віктора Баранова “Таблиця повернень”, упорядкована Сергієм Лучканином та Лідією Барановою, – фундаментальна антологія румунськомовних авторів. До книжки включено переклади поезій Алеку Векереску, Васіле Александрі, Міхая Емі-ник Павла Григоровича, який він писав усе життя. Не тільки дослідникам творчості яблуневоцвітного генія, а й простим смертним відомо, що Лідія Папарук зачищала шоденникові записи свого талановитого чоловіка від небажаних подій та імен. Кохана дружина в щоденникових записах виплекала чистий і незаплямований портрет радянського поета-комуніста, чим зробила образ Павла Григоровича прісним і нудним. Закреслення або витирання в щоденниках можна побачити на різних сторінках. Цей документ радянської доби є у відкритому доступі в Інтернеті. Книга ж “Феєрія духу” показує авторське бачення життя й творчості поета. До презентації приєднався Олександр Лук’яненко – військовослужбовець ЗСУ, який почав читати книгу у війську, згодом робив блоги про різні видання для своєї сторінки в Інстаграмі. – Я вперше на подібній події, мені сподобалося. Щоразу надихає, як українці можуть об’єднуватися. Був приємно вражений такою кількістю талановитих і творчих людей в одному місці. Це допомогло мені не просто відволіктися, а й зарядитися творчою енергією. На жаль, я мало знаю про Павла Тичину. Сподобалося виконання пісні на його слова “Гаї шумлять, я слухаю”, не знав, що її автор Тичина. Вдячний Ярославу Карпцю за запрошення та приємний подарунок. Мене надихають люди, які в наш час популяризують українську літенеску, Джордже Кошбука, Джордже Баковія, Тудора Аргезі, Віктора Тулбуре, Лучіана Благи, Нікіти Стенеску, Маріна Сореску, Ангела Думбревяну, Ани Бландіани та дературу, за це їм безмежно вдячний. Адже завдяки їхній роботі маю можливість отримувати насолоду. Власне ця спільна мета і стала початком нашої дружби з автором, а потім – співпраці, – розповів пан Олександр. Організатори зустрічі запросили поетів, співаків, усіх, хто любить слово майстра українська вірша й творця неповторного модерністичного стилю в нашій літературі. Розповідає учасниця події, віршомисткиня Ingi Gerda: – Із кількох гарних подій того вересневого дня я обрала участь у презентації книги “Феєрія духу” про життя та творчість Павла Тичини від видавничої майстерні “Yar”. Це було дещо навмисно, оскільки для мене постать цього літературного діяча досі нерозгадана. Читання книги ще попереду, а от про презентацію можу сказати багато хорошого. Перше – локація, куди всі охочі можуть приходити наповнюватися, навчатися та знайомитися. Друге – формат, невимушений і теплий. Третє – організація. Треба віддати належне Ярославу Карпцю, видавцю, автору та ініціатору заходу, який не лише розповів про книгу, а й організував показ фільму про Павла Григоровича, бесіду з працівниками музею Тичини та зустріч із талановитими студентами-ілюстраторами книги. На завершення гості читали вірші та співали. Це ж прекрасно. Над оформленням книги працювали студенти Діана Коваленяких інших, які вдало репрезентують історичний поступ румунської поезії від зародження й до сьогодення. Подано й частину оригіналів найвідоміших поезій, переважно поетів-класиків. Сергій Лучканин блискуче, переважно румунською мовою, також представляв твори румунськомовних поетів із ґрунтовними науковими коментарями, а переклади віршів Віктора Баранова майстерно прочитала вдова письменника Лідія Петрівна Баранова. Слухачі мали змогу краще відчути унікальність румунської мови, зрозуміти генетичний код сусідніх, дуже близьких за історичними долями держав, солідарних із українцями у спільній боротьбі за європейське майбутнє. ко, Анастасія Філіпова, Євгенія Корнієнко, Марія Микитчик, Марія Клітна, Арина Панфілець, Валерія Носкова, Ірина Шконда, Олександра Симкіна, Катерина Ігнатова, Іванна Карпова, Олена Ярошовець. Кожен з присутніх ілюстраторів отримав у подарунок від видавця презентовану книгу. Студенти-дизайнери працювали під керівництвом досвідченої викладачки дизайну Ганни Животовської. Також до художнього частини проєкту долучилися викладачі коледжу КНУТД Роман Сельський і Костянтин Володін. Видання налічує 15 чорнобілих ілюстрацій. – Це прекрасний вечір, коли задоволений своєю роботою викладача та відчуваєш себе частинкою команди. Теплий душевний захід, нові знайомства з майстринями слова, обговорення “Феєрії духу” від Ярослава Карпця. А студенти наші – справжній скарб! – сказала Ганна Животовська на творчій зустрічі. До кінця жовтня в соціальних мережах Фейсбук та Інстаграм триває осінній Тичинофон для сільських українських бібліотек. Переможці зможуть отримати примірник книги “Феєрія духу” з автографом автора. “Феєрія духу” – це проєкт із благодійною основою. Пожертви будуть спрямовані на потреби ЗСУ. Підготувала Антоніна РЯБЕНКО Фото пресцентру Vcentri hub
Літературні новини “Нам потрібно не забувати свою історію”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Яблуневоцвітно

На початку заходу автор розповів, що ця книга мала з’явитись ще в 2021 році. Вона приурочувалась 130-річчю Павла Григоровича, але пандемія ковіду та повномасштабне вторгнення росії на територію України завадили виходу книжки. – Прокручую в пам’яті минулі роки і згадую нашу співпрацю з Музеєм-квартирою Павла Тичини в Києві, – згадує автор “Феєрії духу” Ярослав Карпець. – Тоді ми з пані Євгенією Слизюк, яка на той час керувала державною установою, організували багато цікавих подій. Наприклад, серію подкастів про життя і творчість митця для літературного Ютуб-каналу, провели онлайн-зустрічі для молоді в рамках проєкту “Тичині-130”, записали інтерв’ю з працівниками музею. Наша співпраця вилилась у цю книгу. На цій зустрічі була присутня й колишня директорка Літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини в Києві Євгенія Слизюк, яка розповіла про активні роки діяльності в музеї. – Ідея створення меморіального музею належить дружині Павла Тичини Лідії Папарук. І після смерті пані Лідії його від- Найбільш читаюча громада Жителі Горохівської і Рожищенської громад на Волині, а також Рожнятівської громади на Івано-Франківщині встановили національний рекорд, прочитавши найбільшу кількість книг бібліотечного фонду. За три місяці 3227 учасників прочитали 31384 книги з місцевих бібліотек. Директорка Департаменту відновлення та культурної реінтеграції деокупованих територій Міністерства культури та стратегічних комунікацій Діана Трима відвідала Івано-Франківську область, щоб обговорити перспективи розвитку культури. “Участь громад у такому рекорді – це не лише про популяризацію книги. Це перший успішний крили, особисті речі митця були передані до музею. Ми періодично повертаємось до теми XX століття. Спочатку був створений документальний фільм “Будинок Слово”, а цього року в прокат вийшов художній фільм. Є трилогія письменниці Марини Гримич з вигаданим персонажем Клавкою, через яку ми дізнаємось про події XX століття. З 2022 року діє проєкт “МУР”, який випустив перший реп-мюзикл про історію ХХ століття. Хочу, щоб ці проєкти діяли й надалі, нам потрібно не забувати свою історію. Я рада, що книжка вийшла й ваша співпраця з коледжем буде продовжуватись, – підсумувала Євгенія Слизюк. Робота над книгою тривала три роки. За основу взято щоденкейс в Україні, коли громади об’єднались навколо культури. Сила країни саме в єдності громад. Саме вони формують загальнонаціональний простір держави. Ніякі державні норми не будуть стимулювати розвиток громад краще за свідомий вибір їх жителів. Коли громада обирає культуру пріоритетом, то це свідчить про певний духовний рівень людей”, – прокоментувала Діана Трима. Вона також взяла участь у Всеукраїнському відкритому діалозі “Відкрий світ через книжку: бібліотека – твій ключ до знань”, з нагоди фіксації Національного рекорду України “Найбільш читаюча громада”. Пресслужба Міністерства культури та стратегічних комунікацій України У Солом’янському хабі міста Києва відбулась презентація нового роману “Феєрія духу” про життя і творчість Павла Тичини. Автор – київський літератор, член НСПУ і НСЖУ, громадський діяч, волонтер, журналіст, блогер YAR Ярослав Карпець. На зустрічі зібрались студенти коледжу КНУТД, чиї ілюстрації лягли в основу книги, поети, бібліoтекарі, книжкові блогери.
Письменники і час · “Світ, у якому людство не встигає проаналізувати свої дії, осмислити себе, а відтак і знайти себе у тому чи іншому вимірі, тече у безвість”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Рефлексії на прочитане, почуте і побачене в Україні

Імран ІПЕК, літературознавець Щоб зрозуміти поезію сучасного українського поета Василя Куйбіди, потрібно знати тернистий шлях його сім’ї. Його батько – Степан Олексійович Куйбіда (народився 23 вересня 1922 в багатодітній селянській сім’ї у селі Дубовиця, нині Войнилівська селищна громада, Калуського району Івано-Франківської області – помер 30 серпня 2013, місто Болехів, Івано-Франківська область) – український громадський діяч, багатолітній політв’язень. Був членом Організації Українських Націоналістів, воїном Української Повстанської Армії від початку її створення. У роки визвольних змагань служив у Службі Безпеки, був командиром польової стежі. Раненим у бою в 1946 році потрапив у полон. Засуджений за статтями 54-1а та 54-11 Кримінального кодексу УРСР до 10 років виправно-трудових таборів. Покарання відбував у різних таборах ГУЛАГу. Закінчив відбувати покарання у таборах Воркути і Інти. В 1956 року випущений на спецпоселення. Після повернення в Україну в 1964 році проживав у місті Болехів Івано-Франківської області. Реабілітований 25 липня 1991 року. Був одним з організаторів “Меморіалу”, Народного Руху України, Братства ОУН-УПА, козацького руху на Івано-Франківщині. Очолював “Меморіал” Болехівського куща. Похований на Личаківському цвинтарі в місті Львові. Мати – Куйбіда Катерина Михайлівна (народилася 26 травня 1927, с. Сукіль, нині Калуський район Івано-Франківської області – 14 березня 2004, м. Болехів Івано-Франківської області) – українська поетеса, громадсько-політична діячка, учасниця визвольних змагань, багатолітня політична ув’язнена. Дівоче прізвище матері– Мандрик. Її батька – Михайла арештувало за підозрою належності до УПА і вбило НКВД у 1944 році. Катерина Куйбіда - член ОУН із 1944 року, зв’язкова УПА. Заарештована 25 жовтня 1950 року. Постановою особливої наради при МДБ СРСР від 17 березня 1951 року засуджена за статтями 54-1а та 54-11 Кримінального кодексу УРСР як “особливо небезпечна злочинниця” до 10 років виправно-трудових таборів. Покарання відбувала в таборах для особливо небезпечних злочинців у містах Абезь та Інта Комі АРСР. 9 травня 1956 року випущена на спецпоселення. Після повернення в Україну в 1964 році проживала в місті Болехів Івано-Франківської області. Була активним членом Народного Руху України, “Меморіалу”, “Союзу українок”, “Братства ОУН-УПА”. Реабілітована 25 липня 1991 року. Похована на Личаківському цвинтарі у Львові. В 2017 році Львівська обласна рада заснувала літературну премію імені Катерини Мандрик- Куйбіди. Її призначають у галузі національного державотворення за найкращий літературний твір на патріотичну тематику. Сам поет Василь Куйбіда народився 8 травня 1958 в місті Інта (Комі АРСР, РРФСР), де його батьки перебували на спецпоселенні. Як для поета біографія його дуже різноманітна. Василь Куйбіда, доктор наук з державного управління, професор, кандидат фізико-математичних та юридичних наук, заслужений юрист України, дійсний член Української академії будівництва, академік Міжнародної академії політичного менеджменту (Грузія); Почесний професор Академії міжнародного персоналу ім. М. Лисенка Львівської національної музичної академії; почесний доктор Українського вільного університету (м. Мюнхен), Львівського національного університету імені І. Франка, Львівської академії мистецтв; Професор Соціально-економічної вищої школи (Варшава), запрошений професор Університету Ланьжоу (Китай, Ланьжоу). Секретар Національної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України. Василь Куйбіда – активний учасник Народного Руху України з перших днів його утворення, Помаранчевої революції та Революції Гідності. Член штабу Помаранчевої революції (відповідальний за розгортання та функціонування Майдану), був членом Ради Майдану під час Революції Гідності. Переслідувався радянською владою і режимом Януковича. Президент Всеукраїнської асоціації магістрів державного управління. Має близько 350 наукових і науково-популярних праць. Він є автором 14 поетичних книг і близько 90 текстів пісень. Його твори перекладалися на польську, болгарську, англійську, французьку, японську, вірменську та інші мови світу. Василь Куйбіда – лавреат багатьох відомих національних і міжнародних літературних премій. На сьогодні ми маємо переклад віршів поета турецькою мовою. Книга віршів “Сліди на воді” була надрукована у липні 2024 року у Туреччині в відомому видавництві “Академія Парадигма” м. Чанаккале, 2024. – 200 с. : іл. ISBN: 978-625-6321-13-7. Упорядкувала книжку та здійснила переклад турецькою мовою член Національної спілки письменників України Тудора Арнаут. Для обкладинки та ілюстрацій книги використано репродукції полотен заступника голови Національної спілки художників України, почесного академіка Національної академії мистецтв України, члена Національної спілки письменників України Михайла Поживанова. Зазначимо, що книга двомовна. Першим дається переклад вірша турецькою мовою потім вірш мовою оригіналу. На турецьких книжкових полицях не часто можна побачити такі видання. З початком повномасштабної війни багато сімей з України вимушено переїхати в Туреччину, яка є її близькім сусідом, завжди підтримувала та підтримує суверенітет і територіальну цілісність України. Ця двомовна книга дає можливість читати твори поета українською та турецькою мовами та порівнювати. Книга складається з “Передмови” та трьох розділів і містить словничок ново-слів чи нечасто вживаних слів, які зустрічаються у віршах поета. У “Передмові” Тудора Арнаут розповіла про історичній шлях розвитку української поезії. Турецький читач вперше має можливість познайомитися з українських джерел, які використала перекладач, з українськими поетами від 13 століття і до сьогодні. Аналізуючи поезію, вона зробила періодизацію української літератури, що допомагає турецькому читачеві прослідкувати за розвитком української поезії і дізнатися імена поетів-класиків цих періодів. Освіта і література в середньовіччі шанувалися як в Україні так і в Туреччині, де до поетів ставилися з особливою повагою і народ і правителі. Так, наприклад, в Україні-Русі з метою зміцнення християнства та поширення греко-візантійської культури Володимир Великий відкрив у Києві школу для дітей вищих верств суспільства. З архівних документів дізнаємося, що матері плакали над дітьми, яких віддавали до школи, бо не розуміли, наскільки важливою для людини є освіта. З тих же джерел відомо, що відкривати школи не лише в Києві, а й в інших містах. А Ярослав Мудрий, який прославився любов’ю до читання, створив першу бібліотеку в соборі Святої Софії в центрі Києва. У Туреччині Султан Мурат II, який любив наукові бесіди і був відомий своєю прихильністю до музики та поезії, також підтримував мистецтво і його знавців та перетворив Бурсу та Едірне на культурний центр. Така оглядова передмова до турецького видання творів українського сучасного майстра поезії є важливою, оскільки в турецької літературі дорадянська література завжди визначалася як російська, навіть “Повість минулих літ” і “ Слово о полку Ігореві”, які є джерелами української історії та літератури подавалися як “джерела руської культури”. З “Передмови” турецький читач дізнається про твори Г. Сковороди, про внесок в українську літературу Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Марка Вовчка, про поезію Івана Франка та інших класиків української літератури. Поезія Василя Куйбіди розбита на три цикли: “Відбитки”, “Розфарбована Тиша” і “Ранений Час” та містить 145 віршів. Кожний окремий цикл віршів об’єднаний певними тематичними філософськими розмірковуваннями. І хоч ці цикли різні, однак в сукупності вони доповнюють один одного, уподібнюються струменям води, що протікаючи в потоці річки, зливається з великими хвилями океану. Вірші Василя Куйбіди несуть у собі глибокий, філософський зміст, але водночас близькі й зрозумілі читачеві. Кожний вірш по-своєму оригінальний, але в кожному виведений образ асоціюється із якоюсь сутністю матеріального чи духовного світу: Прозорий дим тече в собі І спогади, мов нитка, Над ними тіні голубів, Дверцята навстіж клітки. Йдучи за ниткою спогадів автора, яка для тебе стає ниткою Аріадни, пробираєшся з окутаного прозорим димом минулого до відкритих дверцят клітки. Тіні голубів над спогадами впевнюють тебе в думці, що за цими дверцятами – воля. Але ж ознакою її є лише якісь тіні, що тобі нагадують птахів. То що ж насправді за відкритими дверцятами клітки? В іншому вірші – складні стосунки з Осінню чи, може, з жінкою, передчуття майбутніх складних трансформацій. Читач розуміє: йдеться до зими, до змін: “Між ними сумнівів стіна, Захована у слові”. І ці конечні зміни принесуть вітри, які вже “напоготові”. Як у сучасній турецькій, так і в українській поезії простежується пізнання свого “я”. Шукаючи себе, незнану, людина пильно вдивляється в обличчя пішоходів з натовпу. В цьому велелюдному зустрічному потоці є вона, майбутня! Але як впізнати себе майбутнього, коли ти не знаєш навіть себе сьогоднішнього? Але якщо ти бережеш свою сутність (особистість), означеною тишею (спокоєм) і вітром (динамікою), то майбутнє зустріне тебе: Я себе ніколи не шукав, Бо знаю – неодмінно знайду. Головне: впізнати себе у велелюдному потоці, Який пливе назустріч! А як? Тільки й знаття, Що там, де має бути обличчя, – тиша, Де груди – вітер. Тож, за якою машкарою правда? Не просто перекласти такий вірш іншою мовою. Смисловий і водночас точний, літературний переклад вірша, написаного верлібром, передає внутрішній стан поета і виконує завдання, яке він поставив собі: “пізнати своє я”. Іноді здається, що коли кричати щосили на весь світ, можна достукатися до кожного серця, інколи ж, тільки розфарбовуючи світ, можна його змінити. Поет вибирає тишу, як основу світу, і починає її розфарбовувати. Він змінює фарби, пензлики, проте потрібного результату не досягає. І тільки коли “змінює своє бачення” світу, просвіт з’являється в роботі. Автор підштовхує до висновку: не важливо що нас оточує в тому чи іншому випадку. Наші дії будуть марними, не дадуть бажаного результату, якщо ми не маємо освітленого погляду на речі. Розфарбовував тишу, Але нічого не змінювалося. Можливо, не ті кольори підбирав? Можливо, пензлі були не ті? Зміни своє бачення Візьмися за світло! Народне прислів’я “мовчання-золото” не завжди доречне у життєвих ситуаціях. Кожне “слово” має своє місце і своє значення. Слово “говори” виступає не просто як повсякденність, а розкриває твою точку зору, показує: стежку, дорогу, Чумацький шлях. І хоч ти ще на стадії осмислення, ще не викристалізувалося твоє розуміння, а тому слова ще “піском на зубах”, щось змушує тебе говорити “щоб розширити виміри існування”. І що б там не було: “Говори! Дивися на зорі й промовляй…” Це дуже важливо! Україна бореться за свою свободу, захищає свою територію. Вона повинна “говорити”, щоб її почув Всесвіт, який поет розшифровує як розширення душі “галактики до безмежжя”. Почув, об’єднався і дав відсіч злу. Зазначимо, що перекладачка незважаючи, що Чумацький Шлях має еквівалент турецькою мовою (“Samanyolu”) у виносках дає розширене роз’яснення цього слова. Говори! Дивися на зорі й промовляй… Хай росте трава, шелестить листя і бесідують із тобою птахи. Не мовчи! Хай слова ще піском на зубах, а ти говори, щоб розширити виміри існування. Нескінченні траєкторії слів тяжіють у просторі перевтілень до атрактора мрій, який називаємо Шляхом Чумацьким. Споглядай зорі, розширюючи у душі галактику до безмежжя і… Промовляй! Світ, у якому людство не встигає чи не може проаналізувати свої дії, осмислити себе, а відтак і знайти себе у тому чи іншому вимірі, тече у безвість. Одна епоха змінюється іншою, а для людини важливо, щоб коли ці епохи кануть в “темряву” залишити свій слід. Турецькою мовою, точно передано як раз почуття поета. Я не встигаю за її тінню. Ще трохи – і вона розчиниться у мороці. І якими словами тоді пояснити, де я був
Письменники і час · “Народ, який має таких поетів, ніколи не житиме в неволі, бо для нього воля, честь і гідність – вище від життя”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

і яка вона, ця епоха. В Україні полин – не просто трава. Яку віршах Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка та інших класиків української літературі, так і у сучасного поета Василя Куйбіди він має також і сакральне значення: Не ховайся у самоту, Бо коли прийде осінь, Ти не вчуєш у вітру подувах Запаху полину! Василь Куйбіда у своїх віршах через призму метафор, смислів та символів порушує глобальну проблему, яка в останні десятиліття постала як в Україні, так і в Туреччині – це спустошення сіл та велике переселення до міст. Звичайно до вірша “Дорогою до села йдуть яблуні” можна підходити інакше і акцентувати увагу на проблемі єдності людини та природи, але на те і поезія, щоб кожен читач чи літературний критик аналізував її, виходячи зі свого світобачення, досвіду і розуміння: Дорогою до села йдуть яблуні. Витягнулися двома шнурочками. Людей запрошують, але ті не йдуть. Переглядаються яблуні. Тривожаться: Хто ж це криницю почистить? Хто піч розпалить? Хто пиріжків із яблуками напече? З часом ми, оглядаючись назад, все більше аналізуємо своє минуле, свої вчинки, своє розуміння минулого і сьогодення. Рідний батьківський будинок, мати, дитинство – все це зберігається нами у сформованому місці, яке називаємо “кодом пам’яті”. І тільки коли, “Затуляючись поглядом, Витягнемо із маминої скрині...” спогади, то намагаючись доторкнутися до Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ, доктор філософії, доцент, м. Львів Процес пізнання дитиною навколишнього світу речей надскладний і потребує нашої найпильнішої уваги, адже “…чарівний світ дитинства оповитий таємницями, несподіванками та спраглим пізнанням навколишнього світу”. Дитина народжується з готовим до пізнання мозком. А вже від нас значною мірою залежить, чим ми його наповнимо. Андрій Содомора переконаний: “Скільки чого тримаємо у пам’яті – стільки знаємо…” А академік Олег Кришталь стверджує: щоб не втрачати мозок, цей найскладніший і найдивовижнішій пристрій мусить працювати за призначенням. Мозок стимулює: читання, письмо і все, що спонукає до роздумів: “Вишкіл він не пропускає / І ще друзів залучає”. “На світі дуже багато людей, яким ніхто не допоміг пробудитися” (Антуан де Сент-Екзюпері, “Планета людей”). А може, людство у своєму розвитку й досі залишається з дитинним розумом сну немовляти? В цю книжку увійшли вірші та оповідки про чарівний світ дитинства, щасливе життя під мирним небом України. Але ж нелюди віроломно позбавили наших дітей, весь народ щасливого життя. Щастя – це коли не стається того, чого не мало би статися. Сталося… Скроплена рясним дощем-кров’ю наших воїнів світла українська земля промовляє до нас їхньою жертовною любов’ю до України, волі і взиває до наших сердець, щоб не розірвалася духовна нитка життя з Богом. Пригадалася думка Любомира Сеника з його книжки “Райський світ”: “...людство на Землі загубило свою божественність... У нас так кажуть: Бог – у людині, людина з Богом”. Бог у людині... У наш час виховання, формування світогляду молоді – це один з основних засобів уникнення глобальної катастрофи: “Від Арістотеля до Томи Аквінського досконалістю вважали мудрість, що виникає з досвіду і стосунків з іншими людьми, через які доброчесне життя пізнається на прикладі. Ключ до нашої досконалості – не генна інженерія, а виховання характеру” (Стівен Пост. У кн. Мічіо Кайку, “Фізика майбутнього”). Тому кожна книжка українською мовою є цеглинкою у фундаменті величної України. Вона мусить навчати дитину (дорослих також) любити, думати і бути вдячною. Все інше здобуваєть-
Письменники і час · “Народ, який має таких поетів, ніколи не житиме в неволі, бо для нього воля, честь і гідність – вище від життя”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

До світла, що в думному слові Полілоги живого слова для дітей і дорослих Василь Лило. Під щасливим небом України: твори для дітей. – Львів: СПОЛОМ, 2023. – 64 с.

руки матері зрозуміємо, що вже: Не відчути літнього дощу На своїх долонях, Простягнутих до тебе, Не перевтілитися у лист опалий, Що вже не чекає тепла. Тема свободи України глибоко звучить у циклі “Поранений час”, де поет через призму осмислення історичних фактів подає картину мужньої боротьби свого народу за незалежність, за свою державність. Цей цикл від інших відрізняються за структурою. Якщо перші два цикли були написані верлібром, то в цьому циклі домінують римовані вірші. І перекладачка Тудора Арнаут, яка сьогодні є одним із найкращих перекладачів з української турецькою мовою, не дивлячись на різний стиль віршів Василя Куйбіди, змогла високо професійно перекласти цей цикл. Вона, дотримуючись рими, віртуозно передала сенс і напругу кожного рядка вірша, його зміст. І це не дивно, адже турецький читач уже знайомий з поезією Василя Куйбіди в перекладах Тудори Арнаут, перу якої належать також переклад книги великого українського поета Тараса Шевченка “Кобзар”, двічі виданої в Туреччині(перша у 2009 році, видавництво “Лазер офсет” “, друга, доповнена в 2023 році, видавництво “ТЮРКСОЙ”). Турецький читач завдяки перекладам Арнаут зміг ознайомитись з творчістю класиків української поезії, починаючи з 13 століття до сьогоднішнього дня, що була зібрана у книзі під назвою “Перлини української класики”. Тому, читаючи вірші Василя Куйбіди, її професіоналізму як перекладача довіряєш. Україна, яка проходила і проходить довгий і тернистий шлях до своєї незалежся тяжкою щоденною працею: “Ми не досягнемо жодної з інших цілей, якщо забудемо, що мета освіти – збагачувати розум і душу живих людей” (Кен Робінсон і Лу Ароніка, “Школа майбутнього...”). Здебільшого дитячі книжечки – це кольорове мальовидло. А де ж слово? Не забуваймо, що “...найбільше диво, яке покликане плекати в людині людяність, – Слово...” (Андрій Содомора). Тож помандруймо сторінками книжки чарівного світу дитинства, щоб на крилах поезії пізнавати речі правдивого і щасливого світу під небом України з допомогою слова рідної мови. Божественною силою для дитини є любов, насамперед, любов до матусі: Хто на світі наймиліший? Хто на світі найдобріший? – Мама, не хто інший. А ось вірш, що навчає дітей бути обережними, оскільки світ зла підстерігає людину на кожному кроці: Вовк побачив п’ять зайчат, Бо з трави вуха стирчать, Хтось зайчаток налякав – В лісі гілочку зламав. А ви, дітки, здогадались, Чого зайці налякались? Пригадався вірш Миколи Вінграновського, який і дорослих спонукає до роздумів: Вві сні наш заєць знову задрімав. Якби не в сні, то де б йому дрімати? На теплу землю вухонько поклав І серце своє заяче під лапи. Вслухаймося, замислімося: чому зайчик приклав вухонько до землі, а серце – під лапи? Українці споконвіку виховували своїх дітей так: це можна, а цього не можна, так гарно, а так негоже: Годі вже бешкетувати, Краще книжечки читати, Хоч букварика поволі, Все, що вам дали у школі, Треба все опрацювати, Щоби добре вміти й знати. Вже канікули минають, В школі вас про все спитають. ності, раз і назавжди зобов’язана порвати колоніальний зв’язок з москалями. Тому поет і ставить найважливіше питання своєму народу: Та вибір за нами лишився, братове: Стежками ганьби чи дорогами мсти? Прохання в устах, а чи окрики гніву? До незалежності боєм дійти, Чи у колонії скніти лякливо? У релятивістському світі “де у кожного своя правда” поет закликає українців зуміти розрізняти правду від кривди: Змінилися і вчинки, і слова: Сьогодні Правда справді не потрібна, Бо стільки правд, що заверть голова, Яка на все, що відає, спосібна… Не бачених доріг не перейти, Прощається із нами Батьківщина: Якщо нема єдиної мети, То і вона вже стала не єдина. і далі ставить питання про відсіч “кремлю”: Чи здатні ми державу зберегти? І Кремль спалити разом з мавзолеєм? Вірячи в історичну справедливість, Василь Куйбіда строфами віршів передає не лише свою волю і бажання, але й прагнення всього українського народу. Перекладач Арнаут подає це відповідно турецькою як структурно так і тематично: Це ж кому ти давав Шостий з черги закон? Тим, хто нас ґвалтував, Убивав іспокон? Заборона: “Не вбий” Лиш стосується нас? Чом кацапище злий Не сповня твій наказ? Мусимо доконче брати на себе відповідальність за все, що робимо, щоб наші думки не були позірними, бо записані слова не для розваги – тож хай вони допомагають дітям, молоді наблизитися до розуміння сутності речей… “Крах Цивілізації розпочинається з профанації слова. Се триває не рік і не два. Навіть не століття-друге. Се просто триває...” (Євген Баран, “З “Книги живих”). До слова (тим паче поетичного) потрібно ставитися відповідально і з повагою: “Не слово при людині, щоб бути словом, а людина при слові, щоб бути людиною” (Андрій Содомора, “Поезія. Проза”). Майбутнє України – наші діти, які зростають у слові рідної мови: “Бо ми діти найдорожчі, / Бо ми діти найсолодші”… Слово, думне слово, його таїна про божественне і земне дивовижно, гіпнотично оживає в кожному рядку поезії, прози, спонукаючи читача до глибинного осмислення, воно ж бо засвідчує, що так народилися всі відомі людям світи, які немислимі без світла і слова: “І сказав Бог (слово. – Б. Д.): “Хай станеться світло!” І сталося світло” (Книга Буття 1:3). Тож хай книжка Василя Лила знайде дорогу до вдумливого читача і допомагає Всемогутній мовчав, Я півсонний моливсь, До імли дослухавсь, І думками губивсь. А коли закуняв – Донеслося здаля: “Я закон поміняв На: “Убий москаля!” Та Плюндрує Україну нині знову Жорстокий і цинічний людожер, Вбиває її душу – нашу мову, Життя на пекло обернув тепер... Ми станемо когорта до когорти І москалів зітремо на сміття. Війна для нас лише реторта, В якій нове з’являється життя. Книга сучасного українського поета Василя Куйбіди “ Сліди на воді” у перекладі турецькою мовою науковця і перекладача Тудори Арнаут є глибоким філософським розмислом про сенс життя, про призначення людини в цьому світі, який динамічне змінюється. Сліди на воді – наші сліди в нестійкому середовищі, яке все пам’ятає, і цю пам’ять передає наступним поколінням (людина на 80% складається з води). Генеза сім’ї Куйбід і творчості поета яскраво увиразнює містичний поклик свободи, що передається в українців із покоління в покоління. Народ, який має таких поетів, ніколи не житиме в неволі, бо для нього воля, честь і гідність – вище від життя! дітям пізнавати світ речей таїни енергії слова любові, бо ж виховані добротою “Вони чемні і привітні, / І поганих слів не знають, / Помагають людям літнім, / І малих не ображають. / Помічники вони гарні, / До роботи усі звикли, / Менші – Павлик і Данило / З них беруть хороший приклад”. Мусимо наших дітей готувати до життя в сучасному світі безперервної боротьби, – бо передовсім ідеться про боротьбу із собою – за себе кращого і духовна зброя сильніша за тілесну. Пригадаймо один із трьох законів діалектики “Закон єдності й боротьби протилежностей”. Словники подають таке його тлумачення: “Немає протилежностей без їхньої єдності, немає єдності без протилежностей. Єдність протилежностей відносно тимчасова, боротьба протилежностей абсолютна”... “Усвідомлення цього приводить українців до переконання, що передусім треба покладатися у всьому на власні сили. Амбівалентність української, зрештою не тільки української, ментальності має важливе значення для суспільного поступу, оскільки відображає єдність і боротьбу протилежностей як основу розвитку” (Захара І. С., “Українська філософія”). Проблема в тому, що “Ми непомірковані в усьому, навіть у читанні: вчимося не для життя, а для школи” (“Моральні листи до Луцілія”, лист CVI). Сенс буття людини, народу – примноження інтелекту, духовності на основі третьої невидимої сили, в процесі осягнення форми (лат. – краси) життя з Богом, щоб в усіх проявах її діяльності думка випереджала дію: “Бога річ божії справи творити, / А чоловіка – по-людському жити” (Менандр). Щоб думка випереджала дію – мусимо навчити дітей вдумливо читати книги, бо конче важливо навчити дитину дихати живими й повітрям, і думками, насолоджуючись запахом рідномовної думки, щоб наші діти виростали шляхетними, жили з розумом “Під щасливим небом України” – про це ж мовить думне слово книжки Василя Лила: “Слово – принципово розумне та ідейне, тоді як образ і картина (в комп’ютері. – Б. Д.) принципово споглядальні, зорові” (Оксана Забужко, “Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу”)... Плекаймо свою пам’ять, бережімо, примножуймо її читанням, роздумами, бов будь-якому віці мозок гнучкий, здатний зберігати незліченні обсяги інформації – як і Всесвіт.
Про-читання · “Характерною ознакою шумерської цивілізації стало використання звичайної глини – універсаль( ного матеріалу для будівництва храмів”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

У пошуках паралелей між “тоді” і “завтра”, або Чи здатна історія минулих цивілізацій визначити майбутнє людства?

Сучасний світ переповнений численними дослідженнями, версіями, здогадами про те, як діяння минулих епох впливають на дні нинішні і що вони несуть майбутньому. Зустрічаємося з цим мало не щодня, дивуючись і захоплюючись талантом тих, хто невпинно й послідовно прагне віднайти, встановити істину. Серед них – і норвезький вчений, письменник та режисер Тер’є Тведт із своєю книгою “Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення” (переклад з норвезької Микити Никончука), яка побачила світ у харківському видавництві “КСД”. Тарас ГОЛОВКО Вже у преамбулі видання автор згадує три позиції, які надихнули його взятися за її написання. Йдеться насамперед про існування європоцентризму в усіх сферах суспільного життя, іншими словами нав’язування неєвропейським народам західних цінностей та традицій, що заважає без зайвих упереджень і зарозумілостей осягнути світову історію в цілому. Тер’є Тведт у своїй праці також хоче довести хибність ідеї про те, нібито людина підкорила собі природу, як це було заявлено авторитетними світилами науки ще в ХІХ столітті. І, нарешті, науковець прагне переконати читача у тому, що всі люди різні, відтак у них апріорі не може бути спільних цінностей, вони ніколи не досягнуть між собою рівності – соціальної, економічної, політичної, – через їхні розбіжності у світогляді, культурі, релігійних уподобаннях. І все ж головною метою, визначеною для себе, норвезький історик задекларував назвою книги: пошук паралелей між “тоді” і “зараз”. Це подається на прикладі перших цивілізацій на Близькому Сході та в Азії 5000 років тому до династичної влади у древньому Китаї і величезної Османсько-ісламської імперії, розквіт якої припадає на 1500 рік. Крім того, у праці розглядається, за визначенням автора, тріумфальний поступ європейського і британського імперіалізму в ХІХ столітті, а ще домінуюча роль США у світі після Другої світової війни і всезростаюча роль Китаю як наддержави на початку нового тисячоліття. Тер’є Тведт починає свій аналіз з Шумерської цивілізації, що існувала у IV–ІІ тис. до н. е., в мідну та бронзову добу, на південному сході Межиріччя. Історик називає шумерів “піонерами штучного зрошування”, що зробило ґрунт родючим обабіч річок Євфрату і Тигру. Саме контроль над плодючими землями, а ще розбудованою мережею водних шляхів і каналів стали причиною виникнення першої війни у світі, розпочату правителем міста Лагаш Еанатум проти міста держави Умма приблизно в 2350 р. до н. е. Іншою характерною ознакою шумерської цивілізації стало використання звичайної глини – універсального матеріалу для будівництва храмів. З часом глина заклала основу першої писемності на земній кулі — клинопису, який був розшифрований британськими фахівцями у середині ХІХ століття. Іншим внеском в інтелектуальний розвиток людства, на думку Тер’є Тведта, можна вважати запровадження стародавніми шумерами системи вимірювання часу. Вчений дуже аргументовано пояснює, чому у Шумерській цивілізації з певного моменту почали широко застосовувати одиниці часу: потрібно було обліковувати воду для зрошування і розподілу водних ресурсів у різні періоди року на величезних за розміром територіях. “Система письма і глина також уможливили розвиток системи цифр, яка стане основою того, як сучасна людина розуміє час та простір, — робить висновок автор. – Коли дивимося на годинник і знаємо, що в одній годині – 60 хвилин, а в одній хвилині – 60 секунд, усе це спадок від доісторичного Іраку. Саме там уперше поділили час на години по 60 хвилин, хвилини по 60 секунд, тижні по сім днів, а коло – на 360 градусів”. Попри ці без перебільшення епохальні відкриття у різних сферах людської діяльності Шумерська цивілізація поступово занепала, а потім взагалі зникла. Так само не пощастило іншій цивілізації – Індській, яка займала територію нинішнього штату Пенджаб, поблизу кордону з Пакистаном. Назва країни зі столицею Делі походить від назви річки Інд, як і цивілізація, що зникла, проіснувавши понад 2000 років. Причини такого сумного фіналу, частково, подібні тим, що сталися із Шумером. Не війни, не соціальні заворушення, як гадає норвезький історик, наблизили катастрофу, а саме знищення навколишнього середовища виявились тим фактором, що зруйнував квітучі колись міста Хараппа і Мохенджо-Даро, де проживали десятки тисяч людей. Річки, що омивали ці землі, дуже часто змінювали річища й течії, замулювались, відтак населення міст та селищ, збудованих на їхніх берегах, втрачало доступ до води. Поступове обезводнення забирало будь-яку перспективу вижити в умовах безпощадного, розжареного сонцем, тамтешнього клімату. Дослідник, аналізуючи перебіг драматичних подій тисячолітньої давнини, шукає цьому підтвердження, звертаючись до розповсюдженого в Індії давнього релігійного міфу про “Зниклу річку”. Цей міф дійшов до нашого часу завдяки “Рігведі”, що вважається одним із найдревніших священних текстів у світі. В авторському тексті фігурує річка Сарасветі, яку індійці в давнину вважали матір’ю всіх річок. І найголовніше, до чого підводить читача норвезький дослідник, згадуючи про занепалу Індську цивілізацію, це те, що саме історія зниклої річки Сарасветі має постійно нагадувати нинішньому і прийдешньому поколінням людей про вразливість будь-якого суспільства перед силами природи. У розмірковуваннях Тер’є Тведта спостерігається певний фаталізм при твердженні того, що рано чи пізно всі цивілізації помирають як рослини і дерева – спочатку народжуються, далі ростуть і квітнуть, а потім хиріють і, засихаючи, гинуть. Однак є винятки: стародавній Єгипет, на відміну від Шумеру, вистояв упродовж п’яти тисяч років. Якщо Тигр і Євфрат не врятували шумерів від зникнення, то Ніл для єгиптян став воістину життєдайною річкою. Цю водну артерію не лише пристосували мешканці середземноморської країни, а ще й технологічно використали для себе в умовах несприятливого клімату. Сільське господарство, яке розвинулося на цих землях, забезпечувало благополуччя не одному поколінню єгиптян до ХІХ ст. включно, аж поки на зміну традиційній агрокультурі, культивованій людиною тисячоліттями, не прийшла європейська промислова революція. Наприкінці 90-х Тер’є Тведт створив сенсаційний фільм “Подорож в історію води”, який отримав на 17-му міжнародному кінофестивалі в Парижі першу премію за найкращу документальну кінострічку, присвячену екологічній проблематиці. Тему води норвезький науковець досліджував десятиліттями. Саме водні ресурси Британії, як вважає науковець, сприяли зародженню в країні Першої промислової революції, яка, мовляв, підірвала в усьому світі домінування традиційного землеробства, що тривало 10 000 років! Сьогодні мало хто згадує ім’я підприємця-винахідника з англійського графства Дербішир Річарда Аркрайта, який наприкінці XVIII ст. вперше застосував на виробництві пристрій, що давав енергію за рахунок води. Розташувавши водяне колесо трохи нижче струмка, вода від якого потрапляла на обертові пластини, він отримав “вічний двигун”. Це вдале пристосування зробило справжню революцію на його фабриці, де виготовлявся шовковий текстиль, дало поштовх для будівництва за таким же принципом текстильних фабрик по всій Англії аж до того часу, поки не винайшли і не впровадили у виробництво парові двигуни. Наступним кроком до модернізації різноманітних технологічних процесів стали доменні печі, які широко почали застосовуватися у плавленні заліза, де так само була присутня вода, а ще висока температура, кисень, що нагнітався спеціальними міхами. За короткий час Англія стала найбільшим виробником якісного заліза, з якого вперше у світі збудували Айронбрідж – великий залізний міст через річку Северн. З високоякісного виплавленого заліза почали виробляти найпотужнішу на той час зброю, воно так само стало основним компонентом при будівництві морських суден, транспортних засобів, при виготовленні сільськогосподарського інвентаря, різноманітних інструментів. Якщо Тигр і Євфрат для Шумеру, Ніл для Єгипту, Ганг і Інд для Індії, Янцзи для Китаю відігравали вирішальну роль у забезпеченні цих країн водою, то те саме можна сказати і про Темзу, яка разом з іншими річками Британії, за влучним висловом одного зі спікерів Палати громад ще в XVII ст., нагадують судини у людському тілі. Використовуючи ці водні артерії, підприємливі англійці впродовж десятиліть розбудували і максимально удосконалили мережу транспортних шляхів, що дуже позитивно вплинуло на економіку країни. Через облаштовані водні канали транспортувались різноманітні товари, перетворивши Англію, як переконує автор дослідження, на ельдорадо судноплавства на першому етапі промислової революції. “Поступ у цих трьох ключових сферах – текстильні фабрики, виробництво заліза та транспорт – заклав підвалини майбутнього лідерства Англії в глобальній промисловій революції й трансформував загальну економічну систему та структуру країни, – наголошує Тер’є Тведт. – Її водойми, наповнені енергією, яку могли використовувати механічно, були важливою передумовою прориву в бавовняному секторі та металургії”. Додамо до сказаного, що так кувалась міць майбутньої британської імперії, інтереси якої з кожним роком сягали все нових і нових континентів. Найсуперечливішими розділами у книзі “Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення” можна вважати ті, де історик спробував дати оцінку колоніальним експансіям заморських територій у минулих століттях, в яких пальма першості належить винятково європейцям. У цьому зв’язку виникає одне принципове питання: що або хто спонукав європейські країни, в першу чергу, Іспанію, Португалію, а потім Англію, Францію, Голландію, Німеччину, Бельгію, Італію, спрямувати погляд на землі, які, поперше, розташовувалися за тисячі кілометрів від європейського континенту, а, по-друге, були заселені народами іншої раси і релігійних вірувань. Саме останнє, а не, скажімо, економічні інтереси, спочатку рухало європейцями лишати свої домівки і сім’ї, вирушаючи з ризиком для власного життя на край світу з благословення церкви. Фактично Близький Схід спровокував християнську Європу до активних колонізаційних дій спочатку у форматі хрестових походів в XI–XV ст., ініційованих Римо-католицькою церквою проти мусульман, язичників і єретиків, згодом війн, розв’язаних проти Османської імперії (на відміну від усіх інших імперій проіснували впродовж 700 років: аж до часів правління Мустафи Кемаля Ататюрка), щоб запобігти тепер уже зворотній експансії – мусульманській, очолюваній османами. Їхня перемога над європейцями, що вилилася у завоюванні Константинополя у 1453 році, цього форпосту західної цивілізації з часів Римської імперії, на думку Тер’є Тведте, досі має вплив на геополітику у близькосхідному регіоні, зокрема Туреччини і її лідера Реджепа Ердогана. В контексті цих розмірковувань у книзі згадується концепція етнокультурного розділення цивілізацій, що належить американському соціологу і політологу Семюелю Гантінгтону, за якою давній конфлікт між християнською й ісламською цивілізацією обов’язково відновиться. “Прибічники цієї теорії вважають, що її підтверджують фундаментальні ісламістські сили, які постійно твердять, що західний світ та його цінності – це сатанинські цінності, – до такого невтішного висновку приходить автор. – Інший аргумент на користь цих теорій – терористичні акти ісламістів проти Заходу і християн. Така перспектива наголошує на війнах Османської імперії проти заходу, інтерпретуючи їх як попередника війни ісламізму проти Заходу”. Однією з причин провальної колонізації близькосхідних територій європейцями автор називає невдалі спроби взяти під контроль сухопутні торгівельні каравани, які переміщали крам сотнями кілометрів безводної пустелі. Зовсім інший вигляд мала справа з морськими й океанськими перепонами, які вдалося подолати іспанцям, португальцям і, звичайно, англійцям та французам завдяки постійній модернізації флоту, що у підсумку збагатило у небачених обсягах державні скарбниці країн Західної Європи. Автор у своїй історичній розвідці називає європейський колоніалізм багатогранним, маючи на увазі як позитивні, так і негатив-
Про-читання · “Колонізаційна політика Російської імперії набула ще жахливіших форм після повалення монархічного ладу та приходу до влади більшовиків”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ні аспекти цього явища. Тер’є Тведт посилається на дискусію, що не одне десятиліття точиться у науковому середовищі стосовно конкретних проблем: як колоніалізм глобально вплинув на історичний процес; які наслідки виявилися для самих колонізаторів і колонізованих ними мільйонів цивілізаційно відсталого населення; як це продовжує впливати на міжетнічні та міжрелігійні стосунки у колишніх метрополіях. Автор викладає два діаметрально протилежних погляди на колоніальний спадок. Перший доводить, що європейський колоніалізм змінив світ на краще, бо це сприяло зародженню демократії, розвитку торгівлі, промисловості, транспорту, будівництву освітніх і медичних закладів, врешті-решт, виживанню людей у суворих кліматичних умовах. “Дехто стверджує до того ж, що це був цивілізаційний і релігійний обов’язок, – підсумовує автор. – Європейці мали нести полум’я свободи та прогресу, що зайнялося в Європі після Просвітництва та промислової революції – у менш розвинуті суспільства”. Однак багато хто таку патетику не сприймає, доводячи, що колоніалізм у прямому значенні цього слова загальмував колонізовані суспільства у їхньому розвитку, посіяв у них розбрат і занепад духовності. Ще радикальніше звучить зі стану скривджених те, що, мовляв, колонізатори виявляли не лише безмежне честолюбство та патерналізм білошкірих стосовно аборигенів, а й погано приховану расистську культуру, притаманну лише Заходу. Якщо сумарно розглядати всі “за” і “проти”, викладені Тер’є Тведтом на адресу європейського колоніалізму, то досить помітне намагання об’єктивно і неупереджено вивчити всі процеси, пов’язані з ним. Згадуючи, приміром, Британську імперію при колонізації нею Індії, Китаю, Єгипту, країн Північної та Південної Америки, норвезький історик аналізує її з урахуванням тогочасних теорій і концепцій, викладених у працях таких всесвітньовідомих науковців як шведський біолог Карл фон Лінней, британський філософ Джон Мілл, шотландський економіст Дейвід Г’юм, німецький філософ Іммануель Кант. Навіть вони з позицій сьогодення дозволяли собі зверхньо висловлюватися стосовно варварських народів, які, на їхню думку, зупинилися у своєму інтелектуальному розвитку, демонстрували дрімучу відсталість, відтак потребували втручання європейців у їхнє повсякденне, за всіма ознаками, безпросвітне життя. І, чесно кажучи, навіть зараз, з плином часу, що вимірюється не одним століттям, щось важко заперечити цим мислителям минулого, бо коли на європейському континенті складали морські мапи, орієнтуючись на небесні зірки, прокладали залізниці, конструювали двигун внутрішнього згоряння, то в Африці, Південній Америці, Індії, Полінезії ще був поширеним канібалізм серед місцевих племен й інші жахливі ритуали з масовим убивством людей. У книжці читач навряд чи знайде категоричне засудження колоніальної епохи автором, навіть тоді, коли це супроводжувалося багаточисленними людськими жертвам. Здається, лише двічі Тер’є Тведт згадує Російську імперію, яка, так само, як і вже перераховані західні європейські країни, колонізувала цілі народи й етноси впродовж віків. Це супроводжувалося захопленням чужих територій із застосуванням грубої сили, тотальною асиміляцією місцевого населення, незаконним присвоєнням матеріальних засобів, пограбуванням рідкісноземельних металів і корисних копалин. Колонізаційна політика Російської імперії набула ще жахливіших форм після повалення монархічного ладу та приходу до влади більшовиків. І якщо західні колонізатори намагалися окультурити підкорені народи, позбавляючи їх усталених кровожерливих звичок, то комуністи-ленінці, навпаки, влаштовували небачений в історії геноцид, що супроводжувався штучно влаштованим голодомором, людожерством, убивством мільйонів беззахисних людей різного віку і статі. Вдруге Тер’є Тведт негативно відгукується у книзі про Росію, де на початку минулого століття загострилися міжетнічні проблеми і в імперії відбулась серія антиєврейських погромів. З книги читач дізнається про цікавий історичний факт, який проливає світло на колоніальну політику Британської імперії на межі ХІХ–ХХ століть. По суті, думка колонізованих народів стосовно їхнього майбутнього ніколи не бралась до уваги в метрополії, більше того, приймалися рішення, які гіпотетично могли мати фатальні наслідки для автохтонів. Історичний період, описаний автором, пов’язаний з іменем австрійського журналіста Теодора Герцля, відомого як засновника політичного руху – сіонізму. У цій ідеологічній доктрині передбачалось створення єврейської незалежної держави на території Палестини, яка на той час перебувала під протекторатом Великої Британії. Коли переслідування євреїв у великих містах Російської імперії набуло особливої гостроти, питання заснування єврейської держави знову актуалізувалось. Можна припустити, що у зовнішньополітичному відомстві Сполученого Королівства не дуже прихильно поставилися до ідеї, проголошеної головним сіоністом, тому, як альтернативу, запропонували безпосередньо Теодору Герцлю розглянути можливість заснувати державу Ізраїль в Африці, а саме на території, яка сьогодні належить Кенії. З якихось причин пропозиція була відхилена. Наведені автором факти наочно демонструють, як колоніальний статус народу позбавляє його елементарних прав, робить заручником політики, здійснюваної метрополією за допомогою жорстокої методики, позбавляє будь-якої перспективи гармонійного і повноцінного розвитку не одного покоління людей, стирає національну ідентичність і нівелює історичне минуле. Власне, все те, що відчув на собі український народ впродовж останніх чотирьох століть, потрапивши під колоніальне ярмо імперії московитів. У розділі “Битва двох гігантів” Тер’є Тведт стверджує, що саме повоєнний період ознаменував появу у світі наддержави – Сполучених Штатів Америки, яка впродовж усього ХХ століття домінувала у міжнародній політиці, з урахуванням винятково власних геополітичних інтересів. Фактично по обидва боки земної кулі встановився новий світовий порядок, над яким височіла Статуя Свободи над Манхеттеном і майорів зірково-смугастий прапор. Чимало чинників посприяло такому порядку речей. На думку норвезького історика, це, насамперед, поразка у Другій світовій війні країн осі – Німеччини, Італії, Японії, неконкурентоздатність Франції й Англії через їхні економічні і матеріальні втрати у ході воєнних дій, обезлюдненість і зруйнованість промислового потенціалу Радянського Союзу. На противагу цим країнам економіка США була на піднесенні через завантаженість військовопромислового комплексу нескінченними військовими замовленнями, до того ж володіння і застосування ядерних бомб американцями у Хіросімі і Нагасакі в 1945 році додали цій країні не лише економічних, а й військових переваг. Завуальоване панування над світом підкріпилося ще й кількома конкретними кроками, на які вказує у книзі Тер’є Тведт. Це впровадження Бреттон-Вудської системи, що передбачало створення Світового банку, функціонування міжнародного валютного ринку, де національна грошова одиниця США долар ставав основною одиницею розрахунку між країнами в їхній зовнішньоекономічній діяльності. Водночас з метою зміцнення своєї ролі у повоєнній Європі американці втілили програму допомоги західноєвропейським країнам, що отримала назву “План Маршалла”. Десять мільярдів доларів спрямовувалися на відбудову Великої Британії, Франції, Німеччини, а згодом Японії й інших країн Східної Азії. Ця ініціатива США була позитивно сприйнята на Заході, як іта, що стосувалася створення трансатлантичного військового альянсу НАТО. Автор книги цитує також 35- го президента США Джона Кеннеді, котрий ще у 1961 році сказав слова, які і досі не втратили своєї актуальності про те, що США мають бути готові “заплатити будьяку ціну, понести будь-яку ношу, зустріти будь-який спротив, підтримати будь-якого друга, об’єднатися проти будь-якого ворога, щоб забезпечити майбутнє й успіх свободи”. Сказане понад півстоліття тому набуває особливої ваги в умовах російсько-української війни, дає надію українській нації вистояти у жорстокій і безжальній боротьбі з рашистським агресором за підтримки західних союзників, і в першу чергу Сполучених Штатів Америки. Однак епоха благоденства для США, як переконує автор книги, поступово закінчується. Фантастичні здобутки у науці, сільському господарстві, промисловості, освоєнні космосу, інформаційних технологіях, розбудові міської інфраструктури, нарощуванні виробництва по всьому світу за участі американського капіталу, а ще перемога у “холодній війні” над Радянським Союзом, водночас поразка прокомуністично налаштованим в’єтконгівцям у В’єтнамі й ісламським фанатикам – талібам в Афганістані, все це разом узяте не дозволяє нинішньому американському істеблішменту з оптимізмом дивитися у майбутнє, відчувати впевненість у ХХІ ст. Додає невизначеності ще вплив Китаю, що постійно зростає в усьому світі, чому, як не дивно, посприяли самі Сполучені Штати. Тер’є Тведт з повагою відгукується про Генрі Кіссінджера – державного секретаря в адміністрації 37- го президента США Річарда Ніксона. Саме завдяки зусиллям цього політика вдалося зняти багатолітню блокаду навколо КНР, коли в ній десятиліттями правив комуністичний режим на чолі з ортодоксальним Мао Цзедуном. Як тільки в країні послабився його вплив після колосальних прорахунків, допущених Мао у зовнішній і внутрішній політиці, а на політичну авансцену вийшли реформатори типу Ден Сяопіна, за досить короткий час Китай зумів планову економіку переорієнтувати на ринкову, досягнувши не лише щорічного зростання ВВП, а й обігнавши за його показниками економічно розвинуті західні країни. Автор цитує у книжці того, кого в Китаї улесливо називали “дядечко Ден”, зокрема, його дотепну відповідь одному західному кореспонденту на доволі провокативне питання стосовно непоєднуваності економічних систем, притаманних країнам, що сповідують різну ідеологію: “Байдуже, кіт білий чи чорний, головне, що він ловить мишей”. І треба зауважити, що це “полювання”, розпочате у посткультурреволюційному Китаї наприкінці 70-х, виглядає дуже вдалим, бо китайський капітал від того часу захоплює все нові і нові ринки збуту, витісняючи з них товари не лише вироблені у США, а й у багатьох західноєвропейських країнах. Ця, за всіма ознаками, економічна експансія східноазійської країни, на думку західних аналітиків, рано чи пізно призведе до військового конфлікту між Сполученими Штатами Америки і Китайською Народною Республікою. На підтвердження такого роду прогнозів Тер’є Тведт посилається на термін “пастка Фукідіда”, введений в обіг професором політології Гарвардського університету Гремом Аллісоном. Цей науковець, спираючись на працю давньогрецького історика, присвяченої причинам виникнення війни між Афінами і Спартою (IV ст. до н.е.), виводить формулу, за якою технологічно розвинутіша країна змушена буде вступити у збройне протистояння з найближчим конкурентом чи конкурентами, щоб відстояти своє лідерство у промисловому й економічному розвитку. “Аллісон і його команда науковців дослідили 16 ситуацій упродовж останніх п’ятисот років, у яких агресивна, чимраз успішніша нація загрожувала домінантній державі, — констатує Тер’є Тведт. – В усіх випадках, крім чотирьох, почалася війна”. А далі йде посилання від нього на причини виникнення війн у минулому столітті: “Найяскравішим прикладом, певна річ, є Перша світова війна, початок якої згодом розуміли як результат того, що Німеччина вимагала “місця під сонцем”. Ця країна розвивалася швидше за інших наприкінці ХІХ століття, зокрема швидше за британську та французьку імперії. Це призвело до війни, що забрала життя приблизно двадцяти мільйонів, революції в Росії, розпаду Австро-Угорщини й Османської імперії”. Можна твердити, що історична розвідка “Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення” Тер’є Тведта дає наочне уявлення про розвиток людської цивілізації на планеті Земля у різних її виявах, схильної змінюватися під дією природних, економічних, політичних, культурних і технологічних факторів упродовж надзвичайно тривалого часу. Оглядаючи у книзі перші цивілізації, зокрема Шумер, Стародавній Єгипет, Індську цивілізацію, імперії Сходу, а також Китайської та Османської, промисловий розвиток Європи і європейський колоніалізм, домінування США і відродження Китаю, норвезький науковець дає ніби ключ до розуміння усіх процесів, які нині відбуваються у тій чи іншій частині світу – на Близькому Сході, Азії, Африці, європейському чи північноамериканському континентах. А закінчує свою ґрунтовну працю норвезький історик доволі невтішними прогнозами стосовно кліматичних змін, що визначатимуть майбутнє світу у найближчі десятиліття. І може так статися, що всі проаналізовані у праці Тер’є Тведтом моделі міждержавних стосунків з урахуванням історичного досвіду визначатимуться у майбутньому не лише економічними й політичними інтересами, а в першу чергу глобальними екологічними чинниками, ігнорування яких приведе людство до катастрофи небачених масштабів.
Культурний простір · “Драма, театр і кіно оживляють і актуалізують, вводять героїв минулого у сучасне й майбутнє”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

жили на одній вулиці, були сусідами і насправді часто зустрічалися. Найвідоміша картина Мурашка “Похорон кошового”. Цікаво, що кожен розділ п’єси авторка присвятила якійсь його картині. Він планував написати картину “Похорон Шевченка”, та, на жаль, йому не дали цього зробити. Авторка втілила цю п’єсу зі студентами в Чернігові. Хотілося, щоб вистави про цього художника з’явилися і в професійних театрах в інших містах України. А хороша п’єса вже є. “Одна трембіта на двох” – п’єса про дружбу між двома земляками Володимиром Івасюком та Іваном Миколайчуком. Вони мешкали не так далеко один від одного — 8–10 кілометрів. Обидва ніби стрілами пробили собі шлях до вершин олімпу. Будемо сподіватися, що прийде час, коли театри зацікавляться цією п’єсою”. Олександр Вітер, автор: “В антології у розділі “За межею часів” вміщено мою п’єсу “Неймовірний сінематограф, або Діти Болівара”. Вона починалася як чиста фантазія. П’єса про двох великих людей, яких народила українська земля, це Леся Українка та Шолом-Алейхем. Ми сприймаємо їх як паралельні світи, а вони бували в одних компаніях, ходили по одних вулицях. Ці люди могли пересікатися, наприклад, в одній кав’ярні. Це фантастична історія про те, як Шолом- Алейхем і Леся Українка вирішили на початку ХХ століття знімати кіно. Намагався закласти у п’єсі важливі речі про ту епоху. На жаль, театри поки ще не наважилися на постановку цього експериментального твору”. У програмі вечора також було представлено кілька фільмів різних жанрів та стилів від студентів Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, майстерня Василя Вітра. Молоді режисери розповіли про те, як створювалися ці стрічки. Фільм “Симон” (режисерка Анастасія Філімонюк) – це історія Василя Симоненка, який писав про прості, але важливі речі – свободу, кохання та Україну, не боячись говорити правду в часи, коли це було небезпечно. Стрічка “Блудний син” (режисерка Віта Стойкова) висвітлює історію стосунків відомого українського балетмейстера Сержа Лифаря та його сім’ї. Вимушений емігрант у Парижі, він постійно поривається повернутися до рідного Києва, але щоразу у внутрішній боротьбі переважає бажання творити і здобути визнання на великій сцені… Картина “Свята Софія” (режисерка Марія Хомутіна) розповідає, що початок ХХ століття ознаменувався визначними та драматичними подіями, які змінили усю Європу. Перша світова війна, принісши багато горя і страждань, народила чимало загартованих особистостей. Головна героїня, незважаючи на дискримінацію щодо жінок, стає однією з найвідоміших лікарок тодішньої Австро-Угорщини. Фільм “Мам” (режисерка Василіса Безпалько) заснований на реальній історії, про українську жінку Олександру Шулежко, яка під час Другої світової війни створила сиротинець та врятувала від смерті та голоду 102 дітей (25 із них євреї). Вона є праведницею народів світу – звання, що надається людям, які ризикуючи власним життя, рятували євреїв під час війни. А стрічка “Вишня” (режисерка Софія Василенко) розповідає про видатного українського гумориста. Остап був ще молодою людиною, коли його твори змушували людей реготати на всю Україну. Одного дня його гучний талант почав заважати радянській владі… Після перегляду фільмів відбулося обговорення картин. У присутніх було чимало запитань до молодих кінематографістів. Модератором виступив викладач КНУТКіТ імені І. Карпенка-Карого, режисер Маркіян Мірошниченко, який також запросив 18 і 19 жовтня на прем’єру вистави “Антігона” Жана Ануя за участі студентів цього курсу вже в ролях акторів теж у Центрі Леся Курбаса. А у фіналі виступив з аналізом фільмів знаний кінокритик Сергій Тримбач. Підготував Едуард ОВЧАРЕНКО У публікації використано матеріали, надані Національним центром театрально= го мистецтва імені Леся Курбаса Фото надано Центром Леся Курбаса
Культурний простір · “Драма, театр і кіно оживляють і актуалізують, вводять героїв минулого у сучасне й майбутнє”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Збереження пам’яті

У Національному центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса відбулася презентація мистецького проєкту “АРТ-ПАНТЕОН”, яка складалася з двох частин: мультимедійної презентації проєкту однойменної антології біографічної драми та показу короткометражних фільмів молодих режисерів про видатних українців. Олександр Вітер “Арт-пантеон” походить від “арт”- мистецтво і “арт”-артилерії, адже культура також є нашою зброєю. Цей проєкт Центру Курбаса об’єднує створення, видання, популяризацію, театральні або екранні втілення текстів про видатних митців України. Невипадково він виник у час лютої війни, коли руйнуються театри і музеї, а діячі культури гинуть на фронті і від обстрілів, живуть у небезпеці чи стають біженцями. Адже і в минулому долі українських митців часто були драматичними у постійній боротьбі з імперіями за свою свободу та ідентичність. Протидія нищенню – збереження пам’яті. А драма, театр і кіно оживляють і актуалізують, вводять героїв минулого у сучасне й майбутнє. Антологія “Арт-пантеон” презентує сучасний погляд на митців, як добре відомих, так і тих, чиї імена були забуті. Це художники і літератори, співаки і музиканти, діячі театру і кіно, такі як: Соломія Крушельницька, Леся Українка, Лесь Курбас, Олександр Мурашко, Володимир Івасюк та інші. Важливо, що в антології є п’єси про українців, які були вимушені творити в еміграції, як-от Олена Теліга, або Квітка Цісик, а також митців на межі культур різних національностей: Шолом-Алейхем, Сіді Таль, Альберто Ерделі та інші. У проєкті зібрано тексти авторів, які знані не лише в Україні, а й закордоном. Це Анна Багряна, Олександр Вітер, Олександр Гаврош, Інна Гончарова, Ігор і Любов Липовські, Марина Каранда, Оксана Танюк, Ігор Юзюк. Ось що розповіли люди, які безпосередньо причетні до створення проєкту. Неда Неждана, авторка, модераторка, упорядниця: “Сьогодні у нас дуже цікава подія – презентація проєкту, який називається “Арт-пантеон”. Це вже наш 13-й проєкт від початку російсько-української війни від 2014 року, все це антології сучасної української драматургії. Перша з цієї серії “Таїна буття” також була пов’язана з біографічною драмою. Зараз починаємо новий цикл, розширюємо формат. Були написані нові п’єси, і не тільки про українців, а й про представників інших національностей і про тих, хто емігрував. Цього разу більше сфокусувалися на митцях, а раніше у нас була більш широка біографічна драма. У цьому проєкті є п’єси про художників, літераторів, артистів, музикантів, кінематографістів. Сьогодні нас намагаються не тільки знищити фізично, а й знищити нашу пам’ять. І наша зброя – це повернення цієї пам’яті. В антології представлено дванадцять п’єс, одинадцять авторів. Розділ “Слово – зброя” про літераторів, “Палітра долі” про художників, “За межею часів” – перетин різних мистецтв, “Пісня лине” – дві п’єси про митців, пов’язаних із “Червоною рутою”, “Заквітчані Оскаром” – про людей, які отримали Оскар. Поки що це віртуальна антологія. Але кожен наш проєкт починається саме з електронної, віртуальної антології, а потім перетворюється на друковану і мандрує Україною та по світу. Можемо вже зібрати величезну кількість вистав у різних театрах по містах нашої країни і закордоном, які були поставлені за п’єсами наших книг. У цій антології представлена моя перша п’єса, яка була поставлена на сцені, “І все-таки я тебе зраджу”. Вона про культову людину, яка мені особливо близька, Лесю Українку. І близька саме її поезія та драматургія. Першу виставу за п’єсою поставив Олександр Мірошниченко у Київському Камерному театрі. Згодом її втілили у Львівському театрі Лесі Українки, а в Луганському українському театрі її ставили двічі, вдруге у Сєверодонецьку. Це історія про Лесю Українку через театральну призму. А ще розповідь про три її кохання з Нестором Гамбарашвілі, Сергієм Мержинським, Климентом Квіткою. Друга п’єса “Сіді Таль. Танго над прірвою”, яку я написала у 2021 році. Коли після початку повномасштабного вторгнення потрапила до Чернівців, то жила у будинку на перехресті вулиць Лесі Українки та Сіді Таль. Цікава доля цієї артистки: вона була між трьома культурами – українською, єврейською та румунською. Хотіла разом із чоловіком – антрепренером Пінхасом Фаліком — займатися театром і естрадою, але обоє вони опинилися під загрозою спершу румунських фашистів, потім – німецьких, а після закінчення війни почалися сталінські репресії проти євреїв. Усі єврейські театри в СРСР були закриті, лишився лише один маленький театр на трьох акторів при філармонії у Чернівцях. Серед них була і Сіді Таль. У неї була можливість емігрувати, але вона залишилася у рідному місті, де продовжувала творити. Цю виставу поставили у Чернівецькому обласному театрі імені Ольги Кобилянської на початку повномасштабного вторгнення. У розділі “За межею часів” є віртуальна, вигадана історія “Лесь Курбас і Пауль Клеє. Репетиція майбутнього”. Це п’єса Оксани Танюк. Була версія постановки у Паперовому театрі, де використано мистецтво на межі живопису і театру. У розділі “Заквітчані Оскаром” драматурги Ігор і Любов Липовські розповідають про Квітку Цісик, дочку українських емігрантів, яка не знала України, але любила її. Коли дізналася, що їй залишилося жити лише три місяці, вирішила присвятити цей час, аби записати диск українських пісень. Після цього доля подарувала їй ще сім років, і вона народила сина. “Оскаром” була відзначена пісня, яку співала Квітка Цісик. Варварі Каринській присвячена п’єса Інни Гончарової, яка йде у театрі “Маскам Рад”. Це розповідь про жінку з Харкова, яка емігрувала до США, була знаменитою модельєркою, художницею Голлівуду. Саме за костюми вона отримала “Оскар”. Олег Миколайчук, автор, модератор, упорядник: “Перший розділ антології присвячений театру і відкривається моєю п’єсою “Троянда біла – троянда червона”. Тут чотири сюжетні лінії. Перша і найголовніша – стосунки між Миколою Садовським та Марією Заньковецькою. Друга – як створювався Театр Корифеїв. Третя – люди, дотичні до цього театру. Тут іде мова про художника Іллю Рєпіна та генерала Драгомирова, з якого художник писав головного персонажа кошового у своїй найвідомішій картині “Запорожці пишуть листа турецькому султану”. Четверта – Арлекіни, він івона, червоний і біла. Ця п’єса зацікавила студентський театр “Борисфен” при Київському університеті імені Бориса Грінченка. Роль Марії Заньковецької зіграла Андріана Мисишин, вона ж і режисерка. Першу виставу грали на сцені Центру Леся Курбаса. Не думав, що студенти зможуть її так зробити. За цими людьми майбутнє. Автор п’єси “Панна, що возить фортепіано на возі” Ігор Юзюк – прекрасний драматург. Це людина, яка постійно працює над собою. Чим далі його п’єси стають цікавішими, сильнішими та більш неочікуваними. В антології є його моноп’єса про Соломію Крушельницьку. За основу було взято нерозділене кохання між Соломією Крушельницькою та Василем Стефаником. Два театри з Коломиї — Франко- Театр і “Соломія” поставили цю п’єсу. У цих постановках зовсім різне бачення цього матеріалу. Анна Багряна написала п’єсу “Сум і пристрасть” про Олену Телігу. Головні персонажі тут дійсно Сум і Пристрасть, а не сама Олена Теліга. Вони її підштовхують до тих чи інших вчинків. На жаль, ця п’єса ще не поставлена. Чернігівщина дарує нам цікавих драматургів. Серед них Марина Каранда з п’єсою “Маузер та маки” про київського художника Олександра Мурашка, який загинув від рук червоного окупанта у 1920 році. Цікаво, що Мурашко і Леонтович національна безпека – це не лише територія. Це й наша спадщина, тому що це те, що століттями, а не лише ці останні 10 років, намагається знищити агресор”, – зазначив міністр. Він повідомив, що друге завдання випливає з реалізації першого. Йдеться про повернення української ідентичності в європейський простір. “Це той простір, який створювала втому числі багатонаціональна нація України. Змушений визнати, що до цього часу Україну навіть не вважають тією частиною європейського простору, який вона створювала”, – наголосив міністр. За словами голови Мінкультури, після оцінки та введення в європейський простір забутих імен українців, які творили не лише українську, а і європейську ідентичність, потрібно сконцентруватися на створенні нового культурного продукту. “Створити продукт, який буде цікавий, органічний, поєднаний з цією великою європейською культурою, який буде знаходити місце слави не лише у важкі для нас часи, а й у творінні майбутньої, ще більш демократичної, більш ціннісної Європи”, – додав Точицький. Раніше міністр культури та стратегічних комунікацій сказав, що, на його думку, потрібно залучати бізнес для фінансування культури, повідомляється на сайті телеканалу “Еспресо”.
Культурний простір · “Драма, театр і кіно оживляють і актуалізують, вводять героїв минулого у сучасне й майбутнє”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

План Культнаступу

Міністр культури та стратегічних комунікацій Микола Точицький заявив, що Україна сконцентрується на збереженні спадщини, поверненні в європейський культурний простір та створенні нового продукту. Про це він сказав під час Форуму Культнаступу. Микола Точицький повідомив, що за його головування відомство зосередиться на трьох напрямах, вибір яких обумовлений війною. “Завдання номер 1 – це збереження того, що є українською спадщиною, зокрема української мови. Усе це є частиною питання національної безпеки, тому що
Театр · “Наш корабель, як велетенське лего, збирають упродовж 10(12 годин двадцятеро дужих чоловіків”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

справжнісінький трилер, де стається 13 смертей! Так, українців (зокрема українських дітей) сьогодні мало чим можна нажахати, проте ми й не збиралися. Наше завдання – не лякати. А показати, як пройти через свої страхи, здолати тригери – з гідністю, залишившись про цьому людиною – чуйною, люблячою, відкритою, і це знову ж таки – про шлях людини, про дорослішання душі… Непросто було проводити репетиційний процес через декорації, які робили не в театрі. Це величезний корабель, який неможливо відтворити на репетиційних сценах. Отож під час цього процесу уявляли собі, яким він може бути на сцені. Зараз театральне життя насичене, театр випускає багато прем’єр, у яких задіяна майже вся трупа. І зібрати 40 людей (у нас два акторських склади), щоб створити виставу, теж було складно. Ми вийшли з відпустки у серпні ще до початку театрального сезону. На сцені з декораціями займалися тільки цією виставою. Вдячні очільнику нашого театру Кирилу Кашлікову, який зробив зелену дорогу для цієї постановки. Для мене зустріч з акторами, яких вважаю митцями сцени, завжди цікава. Зокрема, мені дуже цікаво, як виконавець бачить свого персонажа, як він відчуває матеріал. У цьому плані дуже довіряю акторам і в надзвичайному захваті, якщо вони пропонують якісь цікаві речі. Якщо ці пропозиції співпадають з задумом, то я майже завжди спрямовую їх у виставу. Було багато пропозицій і цього разу. Матеріал дуже великий, безліч різноманітних сцен, яскраві персонажі. Чимало з того, що придумали актори, увійшло до вистави. Навіть початок вистави придумала головна героїня. На одній з репетицій вона так зімпровізувала, що це увійшло до спектаклю. Усі працювали чесно, не хотіла б когось виділяти. Хіба що виконавиць у різних складах ролі головної героїні Ангеліну Текучеву та Мирославу Літвинську. Обидві працювали самовіддано. А для Мирослави це ще й дебют на великій сцені, що було дуже відповідально. Вся історія розповідається її героїнею, матеріал надзвичайно складний. Проте, мені здається, що вони оповідають цю історію дуже щиро, обидві переконливі у цій ролі. Христина Корабельникова (костюми) – досвідчена і талановита художниця. Вже не вперше працювали з нею. Вона дуже глибоко занурилася в англійську культуру та історію. Так створила костюми, що кожен навіть у маленьких деталях відображає характер героя. Поєднала історичний та сучасний костюми. Думаю, що в неї вийшло яскраво і досить стильно. Музика для вистави була спеціально написана Марією Гаврилюк. Вона також авторка музики і текстів до всіх пісень. Музика тут існує як живий організм. Музиканти сидять на сцені і відображають звуки та шумові ефекти. Було пророблено всю тематичну музику. Тобто всі теми всіх героїв, всіх подій. Задоволена музикою, тим настроєм, який вона дає, яку атмосферу створює. Вона мені дуже близька, дуже театральна. Вважаю, що була створена талановито. Велика значення має і пластика хореографа Олексія Буська. Олексій не просто прекрасний танцюрист і хореограф. Він надзвичайно тонко відчуває театр. Дуже чутливий до матеріалу, багато підказував під час роботи над виставою. У мене були справжні соратники. А таке в театрі трапляється не часто. Художник-сценограф, художник по костюмах, хореограф, композитор – ми були справжньою командою соратників. Ми підтримували одне одного, створювали загальний образ вистави, наш всесвіт. Від цього процесу я отримала справжнє задоволення. Робота над виставою не закінчується ніколи, поки йде сама вистава. Задоволена, що наш корабель знайшов свій курс, підняв вітрила і пішов. Сподіваюсь, у далекому плаванні, у якому буде багато пригод, ми знайдемо нових друзів. Думаю, що ця подорож буде яскравою і неперевершеною. У виставу було вкладено багато енергії, сил, часу, нашої уваги, серця та любові. Хотілося, аби вона жила довго. І мені здається, що сьогодні ця вистава потрібна нашим глядачам і загалом, для нашої театральної культури. – Згідно з умовами франшизи ми не мали права викинути бодай який епізод, – продовжує розмову сценограф Юрій Ларіонов, – скажімо – сцену на мостику, чи в капітанській каюті, і, логічно, все це мало взаємодіяти між собою, як на справжньому кораблі, а не з’являтися на сцені по черзі. Тому зупинилися на так званій симультанній декорації – при такому способі організації сценічного простору усі місця дії вибудовані на сцені з самого початку вистави. Я вигадав кістяк корабля, що обертається і таким чином “переносить” глядачів уту чи іншу локацію. Спочатку декорація стоїть до нас кормою – і це таверна “Адмірал Бенбоу”, потім прибирається кілька деталей, і виявляється, що ми вже у Брістолі на причалі. Кілька сцен по тому конструкція розвертається знов, поєднується з носовою частиною і стає справжнім кораблем “Еспаньйола”, на якому герої вирушають у велике плавання. Тим часом поворотне коло сцени розвертається до нас стороною з велетенськими кам’яними брилами і стає островом скарбів… Каміння одразу на сцені, і ми задумували, що це має виглядати, як старий розбитий корабель, і ось пружина дії закручується, і все оживає – починаються пригоди! Ніс корабля нависає над партером, і це дає глядачеві відчути масштаб судна, його велич, фактуру… Адже коли просто над тобою – носова щогла, ти можеш простягнути руку і помацати її, падає славнозвісна “четверта стіна” сцени, і події відбуваються вже не десь там, за рампою, а просто перед твоїми очима, і ти вже не глядач, а справжнісінький пірат! Природно, такий масштаб вимагає надзусиль від вантажників декорацій. Наш корабель, як велетенське лего, збирають упродовж 10-12 годин двадцятеро дужих чоловіків. І це має вигляд, повірте, будівництва справжнього корабля на справжній корабельні… А ось що розповіла Мирослава Літвинська, виконавиця ролі Джим Гокінс: “Ця роль мені близька тому, що в ній постійний азарт, постійно щось нове, якісь пригоди, які завжди невчасно. Знаходила багато спільного зі своїм персонажем. Це моя споріднена душа. У роботі над образом допомогли фільми, серіали: “Пірати Карибського моря”, “Планета скарбів”. Вперше побачила їх у дитинстві, а зараз знову переглядала і надихалася. Найскладнішим для мене був вихід на основну сцену Театру Лесі Українки. Це був мій дебют. Репетиції відбувалися у репетиційній залі, у нас не було справжнього корабля. З нетерпінням чекали коли вийдемо на роботу в серпні і побачимо його. Це дійсно ніби справжній корабель. Потім з’явилися костюми, вони обживалися. Це був процес, в якому ми жили. Переконана, що класика вічна, а порушені в ній теми будуть актуальні завжди”. Підготував Едуард ОВЧАРЕНКО У публікації використані матеріали, надані пресслужбою Театру Лесі Українки Фото із сайту театру
Театр · “Наш корабель, як велетенське лего, збирають упродовж 10(12 годин двадцятеро дужих чоловіків”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

У пошуках скарбів

Новий театральний сезон Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки відкрив прем’єрою української версії легендарного бестселера Роберта Луїса Стівенсона “Острів скарбів”, що був адаптований для театру Брайоні Лавері. Тож Театр Лесі Українки разом із цілими родинами найвідчайдушніших глядачів відправляється на пошуки скарбів справжнім піратським кораблем! А все через юну Джим Гокінс, яка однієї темної ночі мала необачність відкрити двері таверни підозрілому постояльцю Біллу Боунсу… Старий моряк притягнув з собою не просто повну скриню моторошних таємниць, але й загін піратів, ласих до грошенят славнозвісного капітана Флінта. Ця захоплива сімейна подорож не обходиться без авантюрних подвигів, чорного гумору, підступних нападів, підслуханих таємниць, погроз, викрадень, зрад, втеч, погонь, стрілянини й навіть мерців… Проте найцінніший скарб – пригоди, пережиті всією сім’єю, того варті! Режисерка-постановниця вистави Ольга Гаврилюк у театральних колах відома, зокрема, як авторка “недитячих дитячих вистав”. Її хіти “Чарівник” та “Ой!.. Андерсен! Казки” люблять діти та обожнюють дорослі. Нарешті батькам у глядацькій залі не доводиться нудьгувати в очікуванні завершення казки, адже постановниця щедро здобрює відомі тексти заманливими підтекстами для батьків. Поки діти стежать за перипетіями сюжету, дорослі насолоджуються розкішним гумором, феєричними музичними номерами й блискучими акторськими знахідками. Новий проєкт режисерки ламає геть усі стереотипи, виходить за рамки будь-яких жанрів та вікових обмежень. – Взятися за цю постановку мені запропонував директор – художній керівник нашого театру Кирило Кашліков, – розповідає Ольга Гаврилюк. – Ми бачили цю виставу в постановці Лондонського королівського театру. Вона справила на нас величезне враження. Подумали, якщо вже написана п’єса за романом Стівенсона, то чому б не зробити цікаву виставу для нашого глядача на цьому матеріалі. Театр купив франшизу і на певних умовах ми створили виставу за цією п’єсою. Я не розділяю людей за віковими категоріями. Іноді діти мають більш мудре, розумне сприйняття світу, ніж дорослі. Будьякий мистецький твір містить певні ідеї, змісти, що стосуються людини загалом, незалежно від віку, тим паче, коли йдеться про тексти класичні. “Острів скарбів” – захопливі пригоди дівчини на ім’я Джим Гокінс. Саме так авторка п’єси, створеної за романом Стівенсона, взяла до уваги запит сучасного суспільства на рівність, гендерну зокрема, і вирішила, що тендітна дівчинка впоралася б із піратами аж ніяк не гірше за хлопця, і нам ця ідея сподобалася. Це історія про те, як головна героїня проходить свій життєвий шлях і набуває досвіду, про те, як дорослішає її душа, проходячи крізь надбання і втрати, захоплення і розчарування… Цей життєвий шлях у кожного свій, проте кожен з глядачів кожну мить продовжує його долати – і дитина, і батьки, – це робить виставу важливою і цікавою для різних поколінь. Окрім того, є різні рівні сприйняття. Згадайте класичні казки: усі вони засновані на біблійних сюжетах, і в той час, коли діти слідкують за яскравими подіями сюжету і мимоволі зчитують змісти, батьки сприймають це вже свідомо і бачать глибинні підтексти. Проте ми окреслили вікові обмеження для перегляду вистави. Адже “Острів скарбів” – не просто пригодницький роман, це
Театр · “Наш корабель, як велетенське лего, збирають упродовж 10(12 годин двадцятеро дужих чоловіків”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Віртуальний музей оперного театру

Харківський національний академічний театр опери та балету імені Миколи Лисенка запрошує в перший в Україні віртуальний музей оперного театру, відкритий за підтримки Українського культурного фонду. Проєкт зі створення віртуальної галереї покликаний зберегти унікальну архівну колекцію ХНАТОБ від ризиків, пов’язаних з війною. Особливу увагу в цифровій колекції приділено національним операм та балетам, оскільки деякі всеукраїнські й світові прем’єри відбулися саме в Харкові. Зокрема, опера “Тарас Бульба” Миколи Лисенка, перший український балет “Пан Каньовський” Михайла Вериківського та інші. Творам українських митців присвятили спеціальну віртуальну екскурсію, яка віддзеркалить шлях театру від використання колоніальної музичної спадщини до створення національного мистецького продукту. Також у галереї очікуються твори європейських композиторів та митців з Азербайджану, Вірменії, Грузії та інших країн. Проєкт покликаний створити максимально широку панораму розвитку оперно-балетного мистецтва у Харкові. Тож, крім музейної колекції ХНАТОБ, у віртуальній галереї представлені цікаві експонати з фондів київського Музею театрального, музичного та кіномистецтва України й Харківського художнього музею, а також приватних колекцій. “Понад рік нашої роботи з підготовки матеріалів, перемо= вин з музеями й колекціонерами, роботи в архівах, відбору експо= натів, їх фотографування, скану= вання, ретушування, описання, каталогізація дали свій резуль= тат – перший в Україні вірту= альний музей оперного театру працює. На першому етапі робо= ти над проєктом, цьогоріч, вір= туальна галерея налічуватиме близько 6 тисяч експонатів. Це ескізи декорацій, унікальні кос= тюми постановок театру різних часів, афіші, фотографії, прог= рамки”, – зазначили в ХНАТОБ. Нині у співпраці з музейниками Києва та Харкова тривають роботи над каталогізацією найцінніших експонатів, атрибуцією архівних матеріалів та їхньою диджиталізацією. Пресслужба Міністерства культури та стратегічних комунікацій України
16 Арт-калейдоскоп · “Кожне полотно має свою емоційну виразність, воно до нас промовляє”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

та колористику, то я не можу й уявити, що відчуває пан Валерій, пишучи картину”. Загалом колористика Валерія Франчука неймовірна, кожен колір, відтінок переливаються та передають відповідний настрій творів. Під час спілкування зі студентами Валерій Олександрович поділився своїм творчим ритмом: він починає роботу о 6 ранку й активно-активно працює. Зазначає, що все слід робити якісно, не гнатися за кількістю: “Ти не збирайся все робити тут, а залиши робити щось для Бога”, – радить собі й слухачам Франчук. Студенти цікавилися та просили поради: “Як правильно читати та розуміти живопис? Та чи можливо цьому навчитися?”. Митець рекомендував “споглядати картину серцем, зупинитися біля однієї роботи хоча б на кілька хвилин. Придивитися уважніше до кожної деталі, а потім – всеохопно, змінити кут, відстань – і тоді картина обов’язково до вас озветься”. Франчуку сняться кольори, ненаписані картини та цілі майбутні виставки. Посеред ночі він намагається швидко зробити замальовки, поки муза темної пори надихає. Дякуємо Валерію Франчуку, його родині й друзям за щирість і сердечну відкритість, за можливість нашим студентам та колегам познайомитися із неповторним мистецтвом. За мотивацію молодому поколінню жити й творити на користь і збагачення української культури, на впізнаваність мистецької України у світі. Олеся ГОНЧАРУК, співробітниця Всеукраїнського навчально-наукового центру шевченкознавства ННІФ КНУ ім. Т. Шевченка Фото Сергія ТЕРЕЩЕНКА, відділ зв’язків із громадськістю імені Володимира Мукана ННІФ КНУ ім. Т. Шевченка
16 Арт-калейдоскоп · “Кожне полотно має свою емоційну виразність, воно до нас промовляє”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Зустріч з народним художником

25 вересня в Навчально-науковому інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка відбулося відкриття виставки живопису Валерія Франчука “Як це назвати? XXI століття”. Валерій Франчук – геніальний український художник, графік і скульптор, лавреат Національної премії імені Тараса Шевченка, заслужений та народний художник України. У його доробку 10 циклів картин, понад 8500 полотен і понад 200 виставок. Завдяки різноманітній тематиці творів, кожна людина може знайти те, що відгукнеться та зрезонує її внутрішньому “Я”. Попри великі досягнення, широку впізнаваність, Валерій Франчук надзвичайно привітний у спілкуванні. Він не відмовляє в зустрічах музеям, бібліотекам, навчальним закладам, радіє спілкуванню зі студентами. А ще організовує виставки, творчі вечори, вечори пам’яті прекрасних митців, як-от поета і скульптора Михайла Горлового чи поета й журналіста Юрія Ряста (Каверіна). Модерувала подію професорка, завідувачка кафедри історії української літератури, теорії літератури і літературної творчості Оксана Сліпушко. Пані Оксана висловила подяку за відкритість та щирість художника, зазначила, “що для неї Франчук асоціюється насамперед з його художньою шевченкіаною – глибоким розумінням генія поета. Пан Валерій не лише малює, він відчуває, саме тому кожне полотно має свою емоційну виразність, воно до нас промовляє”. Богдана Сахно, директорка Всеукраїнського навчально-наукового центру, розповіла, що співпраця з художником триває давно: інститут не вперше організовує його виставки, а до відкриття Музею-кімнати Олеся Гончара була видана подарункова книжечка-метелик поезій, обкладинку якої прикрасила одна із картин пана Валерія. “Якщо навідатися до майстерні живописця, можна побачити його унікальну техніку роботи: інструментами стають не лише пензлі, а й маленькі лопатки – шпателі. Від того кожен мазок перетворюється на об’ємну пелюстку, хвилю, на порив вітру, а кожна картина набуває особливої експресії. Коли стежити за цим процесом, видається дуже легко. Але за цим криється і глибинний талант, і багато років абсолютної праці. А ще величезна любов до України, бо так змалювати її красу, її долю, її героїв, її біль може лише наскрізно залюблена в цю землю людина”, – зазначила пані Богдана. Оксана Оверчук, доцентка кафедри фольклористики і берегиня Мистецької зали Інституту, розповіла про відвідини майстерні митця, подякувала художнику за його неоціненний внесок у культуру та поділилася, що її оселя також “освячена його картинами”. Справді, побачені полотна мають магічну дію, наповнюють світлицю позитивною енергією, а душу – спокоєм. Аполлінарія Франчук – художниця, архітекторка, дружина живописця, однодумниця, подруга, що підтримує та надихає, у своїй промові наголосила, що передусім ми маємо подякувати українським воїнам за можливість проводити виставки, продовжувати творити та ділитися враженнями. Вона пояснила сумний настрій деяких картин: на її думку, художник не повинен бути відірваний від теперішнього, він витає в часі та просторі, але зовсім оминути сьогодення він ніяк не може. Саме таким, на думку дружини, і є Валерій Франчук. Протягом усієї зустрічі було зворушливо спостерігати за злагодженим подружнім тандемом і їхнім взаєморозумінням. Василь Кушерець, філософ, член-кореспондент Національної академії педагогічних наук України, голова правління Товариства “Знання” України, наголосив, що в основі творчості Франчука лежить мудрість, яка допомагає краще зрозуміти події сьогодення. Він звернув увагу на образ Тараса Шевченка, представлений на одній із картин, де Шевченко постає молодим, енергійним, не таким, яким його звикла бачити більшість. Франчук створив те поличчя, що відкриває нові грані національного генія. Доповідач наголосив, що на полотнах митця все живе – ми можемо уявити, як колишуться квіти, відчути вітер, який гуляє у вітті тополі. Наступним взяв слово Тарас Марусик, журналіст, фахівець із мовної політики, перекладач. Він знайомий з паном Валерієм та його творчістю давно, проте щоразу відкриває щось нове, цікаве та неповторне. Це є доказом багатогранності художника. Франчук – це не лише митець, це людина, яка виходить далеко за обрії мистецтва. Він цікавиться українською культурою як одним зі стовпів нашої ідентичності. Він пропускає події й біль сьогодення крізь себе. На картинах митця відображені його внутрішні переживання, духовний досвід. Тарас Марусик поділився враженнями щодо творів про Голодомор: “Якщо мені так важко дивитися на полотна через тематику
16 Арт-калейдоскоп · “Кожне полотно має свою емоційну виразність, воно до нас промовляє”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Черняхівський Олексій Іванович — 1000 грн. 2. Новицький Станіслав Сергійович — 500 грн. 3. Мороз Лариса Захарівна — 500 грн. 4. Кабин Оксана Юліанівна — 300 грн. 5. Фолітарчук Анатолій Васильович — 250 грн. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
16 Арт-калейдоскоп · “Кожне полотно має свою емоційну виразність, воно до нас промовляє”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин