Музи не мовчать · “Якийсь – навиворіт наш світ. Та зійде сонце неодмінно!” · с. 8сторінка оригіналу ↗
“Час застиг у воєнному стані”
Слово Просвіти, №41 за 2024 рік
Надія ГАВРИЛЮК
Олег Бородай – поет-воїн, що цьогоріч прийшов до читачів збіркою віршів “Солоніє сльозами Оскіл” (Харків: Майдан, 2024. 152 с.). Автор нещодавно поповнив лави НСПУ, а його поетичне слово відзначене премією імені Василя Симоненка (2022). Як і В. Симоненко, Олег Бородай є поетом багатогранним і поєднує в доробку тишу (любовна чи ширше – родинна лірика) і грім (твори про новітню російсько-українську війну, надто – інвективи владцям). А ланкою сполучною слугують пейзажні замальовки, що постають то самодостатніми картинами, то тлом роздумів про життя колишнє та нинішнє, то метафорою в тканині любовної лірики. Структура збірки загалом відображає цю ж амплітуду. Крайні точки в ній – грім війни: розділ поезії “Обертаючи берцями твердь” і “Вогневий вал” (уривки з документально-художньої прози). В цьому вогненному колі (коли мовити за І. Багряним) постійно загрожені не тільки українські бійці, а й уся “беззахисно-крихка й малесенька планета”, як мовить О. Бородай. І малесенькі люди – насамперед, діти. Родина, яка перебуває в умовному тилу, своєю чергою є психологічною оазою вояка, що додає йому снаги в битвах. Отож між “громовими” воєнними розділами опиняються розділи про буття мирне: “Надихатись тобою”, “Завмер під небом на узвишші”. Переважають кількісно твори саме пейзажно-ліричного регістру, але тональністю збірки, що відбито і в її назві, зостаються рани війни. Як на мене, це потверджує, що “час завмер у воєнному стані”, але душа живе думкою про мир – минулий і майбутній, як і про любов позачасову. Війна в творчості поета О. Бородая має дві дати. Але це не час її початку та завершення, як можна б думати. Це дати на свіжих надгробках захисників України, про що автор із болем пише: Обелісків сумні свіжі дати... “Не вмирають” – як сухо й фальшиво! Гинуть юними хлопці-солдати Під грозою свинцевої зливи. Поет, з одного боку, створює віршовий монумент полеглим, отож уникає будь-яких прикрас, ніби фальші. З іншого боку, метафори автора виказують у ньому пейзажиста (“гроза свинцевої зливи”), що підпорядковує замальовку логіці оповіді. В цитованому творі сюжет тримається на антонімії (не вмирають – гинуть; сухо – злива), другий компонент якої наділено потенційною багатозначністю: злива емоцій і щирість / сухість і фальш; злива зброї / “сухість” як її нестача (умовний “сухий пайок”). Звідси й оскарження у подальших строфах: Я ніколи війни не пробачу і своїм, що підліші, як “братья”: сухпаї ж тошнотворно-собачі – розірвали свідомість на шмаття; недолугі накази та зради і байдуже зі штабу: “Тримайтесь!”
Вам би тільки до пишних парадів орденів – чим вагоміші втрати... Зрадофіли Майдану, покайтесь! У тексті є прив’язка до дати (“П’ятий рік нашпигований поспіль”, – отже, йдеться про 2019-й), але під віршем дати не вказано. Гіркий символізм... Адже “помилки тодішні” стають і гріхами нинішніми, а радянська людина, що і досі живе в багатьох зі “своїх”, цінує ордени і паради понад людські життя. З цієї перспективи за фізичною загибеллю, що її сіє ворожий свинець, нависає загроза загину через байдужість “своїх” і через забуття: злива не тільки миє обеліски, а і поволі стирає дати (звукопис на “с” у зачині вірша робить оцей сум забуття зримим). Стирання дати – це і про психологічне тривання у війні. У цьому криється феномен безкінечної зими, коли усі воєнні зими сприймаються як одна-єдина: Затягнулась у часі ця бійня, їй кінця ані краю нема. Розкриває холодні обійми уже вкотре воєнна зима. Понад те: зима стає символом знечулення (без якого годі сподіватися пережити “оглушливі бурі” битв), що переростає природній сезон і охоплює всі сезони кожного року війни (нехай і замаскованої як АТО чи воєнний стан). Оцю всепоглинальну похмурість і фіксує О. Бородай в подальших рядках: “Дев’ять років воюю. А ти?” Проминає життя незворотно, мрії в прірву летять шкереберть. Потойбічне смердить заболоття і косити втомилася смерть. Непомірно великі є втрати, все одно – стоїмо до кінця. Задубілим в окопах солдатам проникає мороз у серця. Хоч лютий у О. Бородая буває сповнено і показної краси, яка навіть у проминанні спонукає серце до замилування, а отже, чинить його вразливим: У захваті повнім, тамуючи подих, укопаний ніби, завмер: роздолля сріблисте – на радість і подив. Цей лютий – позер! Оздоби коштовні у сонячних зблисках!.. Анумо на лижі, гайда! Кристали Сваровскі – сніжинки ті зблизька, невдовзі – вода...
Цей етюд пейзажний оздоблено здебільшого різнограматичною римою (завмер – позер; зблисках – зблизька; гайда – вода), що слугує каркасом оригінального образу. Але навіть там, де зринає доволі передбачувана іменна рима (подих – подив), у читача не виникає відчуття банальності, бо її доповнює дистанційна рима, що сполучає середину першого рядка з кінцем третього (повнім – подив). Ця рима є частиною ширшого фонетичного співзвуччя (повнім – подих – подив – позер), що доповнюється іншим, дещо вужчим (у захваті – завмер). І хоча тут не простежуємо весняну повінь, адже вода буде тільки невдовзі, але відчуваємо поступовість у “по” та раптовість емоцій (і їхню минущість) у “за”. Відчутно красу як зміну. Мініатюра О. Бородая про міжсезоння весни і літа, що вивершується образно-філософським акордом, також про це: Відцвітають сади, осипається квіт. Швидкоплинна квітуюча врода. Для пелюстки униз невагомий політ – незабутня остання пригода. Все не вічне, змирись, так влаштований світ. Сонце котиться стрімко на захід. І, можливо, останній квітковий політ є найкращою згадкою ягід? Минуле озивається в поета у регістрі як особистісному (“Життя минуле часто сниться”, “Як хочеться часом зробитись маленьким”, “По пам’яті пройдусь вузькими тропами”, “Мій найкращий день – був такий колись”), так і загальнонаціональному (“Було всього – ганьба і слава”, “Курган високий в Дикім Полі”, “Одягнути можуть вишиванки”, “Навпроти – ворог в лісосмузі”). Автору болить фальш і показний, надто голосний патріотизм, але він це не замовчує, хоча важливим акордом його поетичного слова є утвердження перемог і нескореності, свідомість історичної приналежності до Європи. У поезії “Деркачам” О. Бородай пише: Мальовнича моя Європа, та, яку не скорив монгол. Деркачівцем себе вважаю, бо зростає тут рідний син. Ти для мене – частинка раю, світла згадка, гіркий полин... Світла згадка – то про радісні події в історії краю, але також і спомин про сина. Гіркий полин – про гіркоту війни, що спіткала Деркачі і Україну, підваживши спокій родинного раю, розлучивши рідних. Одначе світлу автор надає останнього слова. От хоч би лірична мініатюра “Тихне вечір сплетінням повік”, у зачині якої перехід від сутінків до темряви, а в кульмінації – світло зоряного неба: Тихне вечір сплетінням повік, закотилося сонце за обрій. Поселились у серці навік – милі очі смарагдові й добрі. Вже невдовзі порину у сон – де зіниці, як зоряні стрази, де вуста, мов троянди бутон,
Поет воїн Олег Бородай що назустріч відкрились одразу. І нехай для ліричного персонажа поезії те світло – то лише сон, але він має силу переважити темну дійсність. Очі коханої є коштовними для героя, вони осяюють його ніч. Імовірно, йдеться не тільки про час доби, а і про метафоричну ніч війни, коли світло спомину-мрії додає сил пережити пітьму. О. Бородай сполучає світ природний – земний (троянди) і небесний (зорі) – з тим, що створене людськими руками (стрази). Сяйво очей залежить од нашого ставлення до життя і один до одного. В поета чимало світла у творах. У ліриці любовній, де Мужчина шукає Жінку; в ліриці родинній – про батьків і сина; у пейзажних творах, які наново показують красу природи. І навіть у текстах про бої, як-от: Стирає морок горизонт. Багряний місяць, як ніколи. Обвуглено зміїться фронт. Маскує темінь шанці кволо. ...А вдома скоро дивоквіт дерева вкриє білопінно! ...Якийсь – навиворіт наш світ. Та зійде сонце неодмінно! Однак, як мені бачиться, О. Бородай насамперед – поет, що невтомно шукає власний спів, охоплюючи ним усе, дороге його серцю – кохану, діток і вільний лет у світі слова: “А серце ще не долюбило, / душа не вилила всіх слів. / О, Боже! Дай, молю, ще сили / і талану – знайти свій спів: / дозволь з жаги заплющить очі, / коли цілунок на вустах, / щоб від солодких губ дівочих / ще розчинитись в небесах; / поставити на ноги сина / і доню б викохати ще / та щоб росли вони в родині, / немов грибочки під дощем... / Дозволь здійнятися стокрило / у віршах, як того хотів. / Бо серце ще не долюбило, / душа не розгубила слів...”. І хочеться, щоб молитву поетову було вислухано, а річка його життя повнилася лиш сльозами щастя.
тивуючої картини з гаслами сили для захисників. “1 жовтня для мене особисто і важкий день, і день, яким я пишаюсь. Важкий, тому що мої побратими несуть оцей тягар відповідальності із захисту батьківщини. Я знаю, що вони гинуть щодня. Я знаю, як їм важко та що вони там відчувають. Ми зобов’язані не забувати їхні подвиги, згадувати про них не лише кілька разів на рік. Наша сила – у єдності. Ми повинні згуртуватися насправді й допомагати. Те мирне життя, яке ми майже не цінуємо, є тільки завдяки їм. І я б дуже хотів, щоб ми були єдині, як ніколи, щоб ми перемогли кацапів”, – сказав керівник “Ветеран-центру” Полтавської громади Артем Ліфрідов.
Полтавський офіс УІНП
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
