Суспільство · “Єдина наша спасенна надія – Збройні Сили України, Український народ, якому потрібні єдність і віра”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «“Ми переможемо”, коли “ми зможемо”», с. 1
Закінчення. Поч. на стор. 1 “Ми переможемо”, коли “ми зможемо”
Слово Просвіти, №41 за 2024 рік
Це ті непоодинокі випадки в історії земної цивілізації, коли для цілих народів книга не в поміч. Ось уже впродовж століть цьому московитському народу, виплодженому на болотах, вона не допомагає, радше руйнує. Дивна метаморфоза відбувається з цією здичавілою людністю – що більше вона “читає”, то швидше й сильніше обезлюднюється і “нема на то ради”. Так 80 років тому (1944 р.) висловився про московців відомий український композитор С. Людкевич, коли ті вкотре прийшли українців “визволяти”. Промовисто писав про таких трохи раніше і Юрій Федькович: Бо мудрому і кропива іде на ужиток, А в дурного і пшениця обернеться в збиток. Тому пиши не пиши, друкуй не друкуй, читай не читай, “помогає як мертвому кадило”, бо глупота, злість, нетерпимість, ворожість, відлюдкуватість цього рашистського ординства є генотипом, “національною традицією”, усталеною поведінковою нормою. Тут усе працює навиворіт. Не дивно, що з маси прочитаних книг цей “глубінний народ” не здатний скомпонувати хоча б одне порядне речення для нинішнього світопорядку, з яким міг би полюдськи звернутись до народів світу. Не дано. Так “на роду написано” – така вже у московита доля, що нічим зарадити. Тож єдина наша спасенна надія – Збройні Сили України, Український народ, якому потрібні єдність і віра (як ніколи), щоби назавжди вибити з голови москвина гидотну імперську гоноровитість і нахабність. Правда, вже не книгою, а обухом луснути по голові, починаючи з путлєрівської пліші. Так Богом і Природою виписані закони – те, що одному допомагає, москалю чомусь вадить. Здається, що путіно-гундяєвсько-дугінське чтиво – це не про книгу, а про диявольську “абетку”, яка слугує нелюдям. Тому совісно й надійно чинять ті українці, які не тратять сили для діалогу з “харошімі рузькімі”, вимітаючи з наших книгарень та освітніх закладів рашистський книго-мотлох, табуюючи в школах та університетах вивчення “магучім язіком” їхньої “вєлікой” літератури. Підтримка Міністром освіти і науки законодавчої ініціативи щодо спілкування в освітньому просторі українською Мовою, Рідною, Державною, а не язіком агресора, є добрим знаком на шляху повної дерусифікації та деколонізації України. Розумію, що цим кроком у даний момент не вирішити освітній бюджетний дефіцит у 270 млрд гривень. Проте зобов’язані завжди пам’ятати, що “російська мова” є не менш страшною зброєю, аніж фосфорні бомби, “іскандери”, “кинджали”… Нею віками московити нищили Україну, все українське. Адже і нині на їх кривавих полотнищах виписаний смертю слоган: “Дайош рузькій язік!”. Стратегічні завдання виживання, зросту Нації і Держави, інтереси національної безпеки, нагальність україноцентричної політики, народне волевиявлення вимагають, реалізуючи гасло “Геть москву!”, на повний голос заявляючи, – “геть!” пушкінолюбів, гундяєвомолитовців, москвовірців, “єдінородців” із національного простору. Інакше українську історію ніколи не полишатимуть скрутні та темні часи. А тому національні просвітники відшукували ті дороги, якими мав би йти народ, щоби не бути уярмленим, озвучували ті причини, що приносили шкоду. Серед головних підстав, що спричиняли зло, було те, що нашими національними справами орудували зайди, чужинські за духом особини. Ще на початку ХХ століття І. Франко в листі до М. Павлика писав, що довічно будемо “пізнавати кривди ще й від того, що ті функції серед нашого народного тіла будуть сповняти люди чужих народностей нам на шкоду”. Для скинення цього ярма український рух світоглядно має позбавитися “московщини” (і не тільки), усвідомивши, з якими ідеалами будувати майбутнє “у своїй хаті”. В. Липинський у період національно-визвольних змагань (1919 р.) заявляв: “Тільки безмежною любов’ю до української національної і державної ідеї можна буде з 40 мільйонів темних самоїдствуючих невільників виховати героїв, котрі збудують Україну”. Майже всіма цими державницьки мислячими діячами на передній план ставилися питання школи, освіти, науки, культури, розуміючи, що будь-які суспільні трансформації виявляться безплідними, якщо поза цими життєсферами намагатимуться сотворювати благо для народу, держави, людини, України. Навіть в умовах бездержавності, при повній безнадійності і безпросвітності вони вивищували значущість Школи. Рідної школи. Бо лише сутнісно національна освіта ставала надійним оберегом існування нації. Софія Русова писала: “Народ, що не має своєї школи, попасає задніх!.. Йому призначені економічні злидні й культурна смерть. Гасло усякого свідомого українця – “рідна школа на Вкраїні”. Сам український педагог за визначенням Русової мав бути справжнім “апостолом Правди і Науки”. Тож мусимо й нині усім суспільним загалом розібратися в змісті нашої освіти, освіти Народу, захищаючого власну Свободу. Але передусім варто нагадати самим собі та пам’ятати, звідки ми і чого прагнемо. На все одночасно не відповісти. Проте є речі, які слугують нам життєвими покажчиками, як вектори нинішнього і майбутнього поступу, щоби вкотре не заплутатись, не заблудитись, не помилитись. Кожен раз у періоди борні й визвольних змагань значимість освіти (як цінності!) лише актуалізовувалася, а саму її всілякими правдами й кривдами старалися “реформувати” та “революціонізувати”. Однак тільки тоді, коли появлялася змога проникати в освітнє середовище ідеям, ідеалам тих національних будителів, учених-педагогів на кшталт Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, Б. Грінченка, Софії Русової, І. Огієнка, Г. Ващенка, С. Сірополка, Ю. Шереха та багатьох інших просвітників, що сповідували українську ідею, не “приправлену” російським більшовизмом, освіта отримувала подих свіжого повітря, націєтворчої енергії. Ці недовготривалі періоди народжували українознавчі концепції в освітній політиці, шевченкознавство ставало парадигмою її світоглядної стратегії. Національні велети духу під попелом нації завжди підтримували вогонь. Саме національні, а не “уресерівські” та московсько-радянські поводирі штибу крупських, затонських, хвиль чи навіть скрипників, що були лише обслугою кремлівської сатрапії, оберігали народ від знекорінення, розчинення серед інших. Ці професори, просвітники, вчені-педагоги, національні будителі і поети внесли визначний внесок у світоглядний “маршрут” українства, утверджуючи ідеали свободи, гідності, справедливості та омріяної народом рівності. Григорій Ващенко писав про таке українське суспільство, “коли жоден із громадян не повинен бути настільки багатим, щоб міг купити іншого, і жоден настільки бідним, щоби вимушений продаватися”. Шевченкова “правда в своїй хаті” і заклик “Борітеся!” стали мірилом для творчості, орієнтиром буття нації, набувши вселюдського і загальнонаціонального звучання. Коли цьогоріч в Анкарі турецька інтелігенція вшановувала 210-річчя нашого Пророка, вчений-дослідник Деврім Баскинджи, зупинившись у своєму виступі на ключових подіях у житті Шевченка, декламуючи вірша відомого письменника Назима Хікмета, присвяченого Шевченку після візиту в Україну, сказав про наболілі й гостро актуальні для нас речі. “У всіх містах, де я бував в Україні, першим ділом я відвідував місця, які пов’язані з Тарасом, а вже потім оглядав решту туристичних місць. … Я можу сказати, що Тарас почав займати важливе місце в моєму житті. Коли я повернувся в Туреччину, я зрозумів, що моє відношення до України і українців повністю змінилося. Я почав досліджувати Україну, бо зрештою – це великий пласт історії”, – зазначив пан Баскинджи. З відомих українців, чиїми постатями він надихався і захоплювався, дослідник називав Богдана Хмельницького, Івана Мазепу, Нестора Махна, Симона Петлюру, Степана Бандеру, Лесю Українку, Івана Франка і багато інших. Чом не мудре нагадування для частини української інтелігенції, що “сумує” за втраченими “ідеалами”? Бо сумнівною буде сучасна українізація і дерусифікація, коли не знатимемо правди про таких та їм подібних визначних українців, ніхто не здатен буде по-справжньому пізнати Україну, не пізнавши її кращих синів і дочок. Державників, воїнів, духовних будителів, поетів і просвітників. Окрім усього вони “спрямовують” думку, волю і дію нації на шлях розуміння істини, що українізації ніколи не станеться в умовах бездержавності. Адже століття тому ми вже пережили цю трагічну ілюзію, коли здавалося, що зажевріла надія українізації, зокрема освіти, культури, навіть політики. Тоді вона народила надзвичайно затребуваний клич нації, спраглої до волі й самостійного життя. “Геть москву!”. Нечувано сильне гасло, асоційоване з Мазепою і мілітарним духом козаччини, слабким культурницьким відблиском відобразив М. Хвильовий. Але чи достатньо було, відкинувши герць холодноярівців, які зі зброєю боролися проти московії, запропонувати для визволення лише культурний фронт? Очевидно, ні. Проте сама ідея була справедливою і єдино вірною, оскільки, не здолавши москву, не можна досягнути “сподіваної волі”. Болотна москва була для українців споконвічним злом незалежно від того, в які “косоворотки” москвин одягався – царсько-чорносотенні, керєнсько-лєнінські, сталінсько-постишевські чи “модні” нині путлєрівські. Але як здолати?! Хто здатен побороти здичавілого від імперськості ординця?! На жаль, на ці визначальні й доленосні запитання українці дають відповідь і досі. Заговоривши правдою з народом, українські просвітителі (не винниченки!) ще в ті часи на весь голос заявили, що з українцями воюють, їх нищать не просто якісь там реакціонери, монархісти чи більшовики, а московити. Саме “московська нація” воює з нами, стверджував Євген Маланюк, а тому “ще раз Народ Український, що проковтнув чорноземними нетрями – хозарів, половців і печенігів, мусить проковтнути і цей останній наїзд Сходу…” Він вірив у цю священну місію українського народу, хоча по-своєму сприймав “геть москву”, не довіряючи тим, хто вже зраджував національну ідею самостійности. Переживши після листопада 1920 року важку моральну травму “добровільного роззброєння” українського війська на Збручі та трирічний польський полон, молодий Маланюк узявся за відродження в нестерпно важких умовах (“у час примушеного мовчання гармат”) національнокультурного руху. За цю культурницьку платформу його критикував Д. Донцов, хоча сам 24-річний Євген вже тоді розумів необхідність не тільки боротьби на ниві культурництва. Пізніше він занотує в своєму щоденнику важливу світоглядну думку: якщо українство “не послухається Донцова – не буде нацією. Не послухається Липинського – не буде державою”. Тому, відгукнувшись на події в середовищі української інтелігенції, пов’язані з антимосковським гаслом Хвильового, відчуваючи всіма фібрами “Незахвильованість води…”, він напише своє відоме 24- сторінкове “Посланіє” (1926 р.), в якому спробує відтворити “солону істину буття”. Цей глибоко філософічний, політичний, ідеологічний і педагогічний твір маємо сьогодні значно ширше (ніж досі робилося) вивчати й пропагувати в суспільному середовищі, серед студентської і шкільної молоді. Поза такою спадщиною важко дається правдиве писання власної історії, кульгавитиме політика, манівцями блукатиме “виховання” нації. Необхідна сильна українознавча політика особливо зараз, коли путіноїдна ординська “освіта” вбиває, яничарить душі сотень тисяч українських дітей та молоді на окупованих територіях, яких спішно готують для війни проти України, починаючи з новостворених загонів “орлят”, “октябрят”, “путінят”. Бо якщо не розберемося (передовсім у тилу) в розмаїтті проблем і трагедій, не сформуємо правдиві, вистраждані борнею відповіді, хто є нашими недругами й побратимами, очільниками й поводирями, непочутими й почутими пророками і якими мусять бути національні ідеали й світоглядні орієнтири, то вкотре згадуватимемо Маланюкові слова: Прогаяли великі дні Скалічені й маленькі люде…, Отарою мандрує люд, Що мав зродити Україну. Маланюк розумів, що з такими орієнтирами “правдивим синам Сковороди” не здобути свободи, коли “вороги (України) – лиш „воріженьки“, / Що „згинуть“ – невідомо як, / Її герої – віннічєнки / Та „карі очі“ і гопак…”. Тому й закликає (за Шевченком) “Все розберіть… та й спитайте / Тойді себе: що ми?” Бо для здобуття суверенності нації і незалежності держави потрібні “мідь, залізо, криця”, треба бути “суб’єктом”, опираючись на сили власного “Я”, щоб не “стало вічністю життя у формі Польщі і росії”. Тоді навіть кращі представники українства не всі сприймали цю гірку правду. У гнівній “Відповіді” В. Сосюра напише: Шановний пане Маланюче, ми ще зустрінемось в бою!.. Ми вам “Посланіє” згадаєм, коли ви Станете під мур… І хоча пізніше наш відомий поет каявся, розповідаючи, що нічого не знаючи про Маланюка, піддався на “критику” хвилі (Олінтер, заст. народного комісара освіти урср), цього сталінського служки, узурпатора й гонителя діячів української культури. Подібна реакція не лише засвідчує надзвичайні труднощі для українців, що супроводжували їх упродовж століть у протистоянні процесам обмосковлення, але вона давала відповідь на те, якою повинна бути світоглядна матриця для змісту сучасної національної освіти, чиїми ідеалами і правдами маємо послуговуватися, щоби не програти, перемогти. Не можу в цьому контексті не згадати Ольгу Кобилянську, яка ще в юні роки відповіла на цей своєрідний запит сучасності трьома любимими для читання книгами: “Євангелією для розради й рівноваги, “Фавстом” Гете з усею глибиною людського духа і Шевченком, котрий не допускав би забути свою народність, рідну мову й піддержував би любов до рідної землі і скривдженого людства”. Тож сьогодні мусимо бути свідомі того, що “реформи” освіти містяться не в “червоних чорнилах”, (не)домашніх завданнях, інтеграції дисциплін, не в об’єднавчій “кастрації” предмету “Історія України” і навіть тривалості навчання, а передусім у ціннісних вимірах, сенсах і смислах буття Народу, що є оберегами нашої незламності, незборимості, незнищенності й вічності – Ідентичності, Духовності і Державності! Вони містяться в єдиному й безальтернативному національному завданні – “Геть москву!” з усіх сфер життя і в утвердженні верховинного гасла Нації – “Слава Україні!”, яке міститься в цінностях національної культурної спадщини, серед наших Воїнів, Будителів і Просвітителів, серед наших Велетів, що плекають та зрощують Музи духу, Українськість, Державність. На слуху слова з української пісні: “Ми переможемо”, коли “ми зможемо”. Коли зможемо здолати вселенсько-всеїдне рашистське зло в кожному закутку Українського Дому. Бог у поміч!
Георгій ФІЛІПЧУК
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
