Доля на тлі історії · “Нехай теперішні і майбутні українці пишаються своєю державою, але й не забувають тих, хто допомагав її здобувати”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Вишиванка пані Оксани
Слово Просвіти, №41 за 2024 рік
Ольга САМОЛЕВСЬКА, кінорежисерка, лавреатка міжнародних та вітчизняних фестивалів, міжнародних та вітчизняних премій Фото Віталія БОРОВИКА
В останній день жовтня 2017 року ми прощалися з Оксаною Миколаївною Хращевською. Її простенька труна стояла зовсім не в боярській садибі, а біля боярської хрущовки. Коли Оксана повернулася із Сибіру, київську квартиру вже забрали. Довелося оселитися в Боярці, де до 73-х років вона працювала лікарем. Чи знали її сусіди та пацієнти, що їй довелося пережити на своєму віку? А проте її автобіографічну книгу “Зламаний цвіт” варто було б прочитати і школярам, і студентам, бо то є історія України, відображена в долях конкретних людей. Оксана Миколаївна взяла з доні слово, що та поховає її у вишиванці – у тій самій, в якій вона так радісно зустрічала нас, її гостей, на порозі своєї маленької квартирки. У цій вишиванці вона відсвяткувала свій 90-річний ювілей. Коли по радіо до 200-річчя Т. Г. Шевченка передавали поетичний марафон, Оксана Миколаївна урочисто одягла свою чисту святочну вишиванку і цілий день лежала, слухаючи вірші Кобзаря. Наш народ життєлюбний, наші вишиванки білі. Та історію нашого народу “без брому читати неможливо”, прижилися вже вишиванки чорні. Але все одно – розпис чорної вишиванки оптимістичний, яскравий: помаранчевими, зеленими, червоними нитками… Сорочки чорного кольору дуже любили українські повстанці під час Другої світової війни – чорні вишиванки більш практичні, мають кращі маскувальні властивості, ніж білі. Чорна вишиванка рятувала повстанців і підтримувала їх морально. Вони навіть склали пісню, присвячену чорній вишиванці… Оксаночка була ще зовсім маленькою, коли її батька знайома друкарка попередила про те, що він є у списках на арешт. Родина була змушена на ранок покинути рідну Вінницю, щоби загубитися від переслідувань у лабіринтах великого Києва. Викладач університету Микола Михайлович Хращевський стараннями гегемонівської влади так і не закінчив дисертації з української філології. До арешту батькові залишалося зовсім небагато – перетерпіти безробіття, безгрошів’я, голод, холод, пережити з родиною у Києві страшну фашистську окупацію, після чого отримати стандартне повідомлення про загибель сина-солдата… І Оксана, і батько потрапили з фашистського жару – у полум’я катівень НКВС. Щирі українці не могли уникнути абсурдного звинувачування – “за український націоналізм” на рідній землі! Студентку третього курсу Київського медінституту Оксану Хращевську виловили просто на вулиці в центрі міста. Бо не можна українцям гуртуватися, не можна приховувати від НКВС імена своїх однодумців – все це карається або розстрілом, або “великодушним” тривалим ув’язненням. За дев’ять років і три місяці Оксані вдалося вирватися достроково тільки завдяки смерті вусатого “батька народів”. Батька ж рідного замордували і винесли із зони на ношах вже без тями. Талановитий філолог Микола Михайлович Хращевський назавжди залишиться одним із тих сотень тисяч українців, які своїм життям і загибеллю своєю наближали незалежність України. Серед них – і знаменитий Гнат Хоткевич, якого розстріляли восени 1938 року, і родич Оксани по материнській лінії, унікальний український поет Володимир Свідзінський, якого в жовтні 1941 року вірні сталінці живцем спалили, зачинивши в сараї разом з іншими політв’язнями. У полум’ї згоріли й останні вірші поета. У камері з Оксаною Хращевською серед 88 жінок чекала етапу шляхетна дружина Гната Мартиновича Хоткевича, Платоніда Володимирівна, а їхній вродливий син Богдан сидів у камері разом із батьком Оксани. 27 грудня 1946 року, коли Оксану викликали на етап, Платоніда Володимирівна, поцілувавши її, віддала свою теплу хустку, бо Оксана залишалася у весняному одязі. У дворі, куди вивели чоловіків і жінок, двадцятирічні Богдан з Оксаною якось напрочуд дивно одразу впізнали одне одного. За кілька хвилин їх розкидають по різних дорогах, по різних знущаннях… Але в ту хвилину зустрічі-прощання Богдан Хоткевич віддав Оксані свою вовняну безрукавку. Отак і зігрівав її на етапах доторк славетної родини. Та дуже скоро охоронці забрали у безправної Оксани ту безрукавку… Душна Лук’янівська катівня змінилася для політичних в’язнів нескінченною сибірською дорогою у холодному вагоні-телятнику разом із кримінальними злочинцями. Хто витримав, той одержав від держави “медведей= молотобойцев” табірний приз – жахливі методи перевиховання. На лісоповалі Оксана загинула б від непосильної праці, як загинуло багато непристосованих людей, та її незакінчена вища медична освіта допомогла перевестися в табірну медчастину. Вже на поселенні Оксана Хращевська лікувала і дітей, і дорослих – місцевих і засланих, таких, як сама. Працюючи фельдшеркою, Оксана обслуговувала села, між якими була відстань у кілька десятків кілометрів. Вона сумлінно міряла ногами неосяжні сибірські простори, зустрічалась то з ситим вовком, то зі змученими, навіть здичавілими людьми… Коли “вождь народів” сконав, Оксана повернулася до Києва. Але система свої звичні знущання продовжувала. Батьківську квартиру в Києві конфіскували, на роботу Оксану Хращевську не брали, бо вона не реабілітована. Їй довелося знову повертатися до Сибіру, бо там є робота, там люди, яким вона потрібна. Якби в часи заслання їй хтось сказав, що вона добровільно повернеться сюди – нізащо б не повірила! Тільки в 1955 році, коли Оксану реабілітували, вона знову повернулась в Україну і таки здійснила давню мрію – закінчила медінститут, але вже в Дніпропетровську. Такі люди, як Оксана Миколаївна Хращевська, всі ті, хто по-справжньому любив Батьківщину, хто не продав своєї честі і не став донощиком, хто хотів бачити Україну вільною, – всі найкращі люди пройшли жахливі випробування. Але ті, хто спокійно відправляв сотні і тисячі людей на тяжкі тортури, так і не розкаялися публічно і не були покарані. Усі ті слідчі й оперуповноважені користувалися благами і привілеями, яких не мав ніхто з простого радянського люду. Ось від того імперативу нерозкаяття і зійшов на російський трон кадебіст, і розквітнув чорним цвітом рашизм, який знову заганяє українців в імперію. Кров, крізь яку проходить зараз Україна, знову змушувала Оксану Миколаївну реально страждати, бо кожен вбитий на Донбасі озивався у її серці долею старшого брата Віктора, захисника Брестської фортеці, який загинув 19-літнім… “Українці, тримайтеся разом, – зверта= ється до нас, нездоланних, Оксана Мико= лаївна. – Нехай теперішні і майбутні укра= їнці пишаються своєю державою, але й не за= бувають тих, хто допомагав її здобувати”. У жовтні наступного року – сторіччя незабутньої і незламної Оксани Миколаївни Хращевської.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
