Долі · “Жорстоким бути просто, а добрим – не завжди. Наймогутніша зброя у війні – виховання”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Після мороку полону
Слово Просвіти, №41 за 2025 рік
Алла МАЛІЄНКО
Найдраматичніші сторінки його життя вкарбовані в текст книжки. Книжки-сповіді, яку він сам написав. Автор – Олексій Ануля, воїн Збройних Сил України. А його книжка “Jingle bellz” – про десять місяців перебування в російському полоні. Постає запитання: якщо це жахливе випробування вже позаду, то навіщо Олексію було повертатися в пам’яті до того мороку полону, карцеру, знову й знову переживати відчуття фізичних і моральних мук? На це запитання він відповів сам: “Війна з росією – це не боротьба націй, а боротьба варварства з цивілізацією. Мета моєї книги – змусити читача вдивитися в себе і замислитися про сенс буття, людську природу і найголовніше – зрозуміти для себе: для чого ти покликаний у цей світ. Жорстоким бути просто, а добрим – не завжди. Наймогутніша зброя у війні – виховання. Ми не знаємо, коли саме ціною знань, отриманих нами від батьків, сусідів, родичів, вчителів, тренерів чи просто перехожих, стане життя. І залежно від цих знань ми можемо це життя як врятувати, так і відібрати його в іншого, подібного нам, котрого сотворив Бог”. Зауважимо, що Олексію Анулі допомагає адаптуватися до життя волонтерська організація GO Ukrainа, а його книжка видана за фінансової підтримки Огрської крайової Думи Латвійської республіки. Нещодавно Олексій повернувся зі Сполучених Штатів Америки, куди його запросили колеги-журналісти, волонтери цього фонду подружжя Герман та Олена Сімаковскі.
Презентація книги “Jingle bellz” В Українському культурному центрі в Лос-Анджелесі 2 жовтня відбулася знакова подія – презентація книги “Jingle bellz” колишнього військовополоненого Олексія
Ольга ХОДАЦЬКА
5 жовтня, в День учителя, один за одним спливали в пам’яті деякі моменти, пов’язані з моєю учительською долею під час окупації міста-героя Гостомеля у 2022 році, де я 15 днів ховалася в підвалі від ро- sійських ворогів, які засіли в кожній квартирі нашого ЖК “Покровський”. Думала – забулось, але ні. Ці факти, наче рани на душі, загоїлись, але шрами залишилися… 9 березня 2022 року. Саме в день народження українського пророка Тараса Шевченка було повідомлено про евакуацію. Я сподівалася на чудо і згадувала слова Кобзаря: Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая! Чуда не сталося. За вказаною адресою в центр міста евакуаційні автобуси не прийшли, тому що дорога була замінована. Потрібно було йти більше чотирьох кілометрів на новий пункт збору. Ми йшли. Людей було дуже багато. Всі були обмотані смужками рваного білого простирадла, що свідчило, що ми – мирні люди. Йшли майже мовчки. Кожен думав про щось своє або молився. Я, як учителька, взяла з собою шкільний ноутбук, який на той момент забрала додому, щоб створити презентації до уроків. Всі, хто був зі мною в підвалі, казали, що його все одно заберуть вороги на блокпостах. Не могла я його залишити ще й тому, що в ньому була вже майже готова моя дисертація, над якою я дуже ретельно і довго працювала. Це, мабуть, така вже вчительська відповідальність чи проста людська совісність. Я тримала за руку десятирічну внучку Маргаритку і трохи відстала від колони, бо вона так натерла ніжку, що кров просочилася через три шкарпетки. Було холодно, і ми надягали на себе все, що мали. Хоча нібито було оголошено “зелений коридор”, але над нами літали ворожі гелікоптери і скидали снаряди на будинки. Вони горіли, щось вибухало, дорога вся у
Анулі. Він провів 10 місяців у російському полоні, переживши голод, катування та нелюдські умови. 130 днів чоловік провів у карцері. Це була не просто презентація книги – це була зустріч із живим свідком воєнних злочинів, людиною, яка зберегла силу духу там, де багато хто зламався б. Історія Олексія об’єднала під одним дахом українську громаду Лос-Анджелеса, представників американської політики та духовних лідерів.
Сповідь, народжена з болю Олексій Ануля зізнався, що довго не міг спати, поки не наважився написати цю книгу. Він хотів не просто розповісти, а “прожити” знову ті жахливі моменти, щоб кожне слово було правдивим і відчутим. Уряд Латвії надав йому будинок, де він створив для себе умови, максимально наближені до полону. Він писав по 18 годин на добу – стільки ж його змушували стояти без руху в неволі. Це було болісне повернення до травми, але воно допомогло відновити в пам’яті всі деталі, щоб свідчення стало документом правди для світу. Для багатьох у залі найсильнішим моментом стала відповідь Олексія на запитання жінки, чий брат досі перебуває у російському полоні. Вона благала поради: як допомогти йому витримати ув’язнення? Олексій відповів просто і чесно: “Найважливіше для кожного полоненого – знати, що його чекають вдома, що з рідними все добре і що боротьба за їхнє звільнення триває”. Ці слова зворушили всіх присутніх, адже вони торкалися не лише полонених – вони про кожного українця чи українку, які чекають повернення рідних.
Сила мистецтва поруч із силою слова Презентацію книги підсилила фотовиставка української журналістки та фотографки Наталі Дудки “Де був дім”. Її світлини зруйнованих будинків Донеччини й Харківщини стали символом не лише втрати, а й незламності. Кожна фотографія мовчки промовляла про біль тисяч українців і водночас – про їхню силу виживати та боротися. Разом книга та виставка створили простір пам’яті й правди, де мистецтво і слово перепліталися в один могутній заклик: не можна мовчати.
Голос України у Вашингтоні Поїздка Олексія до США стала можливою завдяки благодійній організації GO Ukraina у Лос-Анджелесі. Ще до офіційної презентації книги, 13–14 вересня він виступив на саміті “Reconstruction Ukraine” у Вашингтоні, де говорив про жахи полону та важливість повернення всіх українців із російських катівень. Там він познайомився з пастором--
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
