Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №41 за 2025 рік

16 с. · 38 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 41 (1322), 16—22 жовтня 2025 Нам своє робить!

Ігор ЗОЦ, головний редактор “Слова Просвіти” Наше видання намагається всебічно висвітлювати діяльність просвітянських осередків і, зокрема, Центрального правління найстарішої громадської організації країни. Так, ми звітуємо про зібрання за круглим столом в інформаційній агенції “Наголос”, що відбуваються з ініціативи голови ВУТ “Просвіта” Павла Мовчана. Переважно це відозви та стислі повідомлення, але хто бажає ознайомитися детальніше – просимо до YouTube. Віднедавна на цьому ж майданчику можна переглянути і фільм “Нація рабів”, створений Павлом Мовчаном, кінорежисером Дмитром Ломачуком і редактором Тетяною Негрій. Днями побачили працю і учасники круглого столу. Автор ідеї Павло Мовчан у промові наголосив, що свого часу добре вивчив ще радянську росію. За його словами, це справді нація рабів, з якою в нас немає нічого спільного, і з їхніх “братніх обіймів” нам треба звільнятися зі зброєю в руках. “Вони з мокшів вийшли і в мокшу підуть”, – зазначив пан Мовчан і так само афористично висловив упевненість у майбутньому українців: “Нація рабів ніколи в житті не переможе свободу”. Представляючи фільм, Дмитро Ломачук наголосив: “У часи тоталітаризму нас відлучали від історичних джерел, від правдивої історії, накидаючи у всі роки колоніального минулого лжеісторію, сконструйовану в санкт-петербурзі і москві, аби ми не могли розгледіти навіть свого завтрашнього, яке нам нав’язувалось як щось “спільне” і “навіки разом”. То хто ж ці “брати”, з обіймів яких потрібно звільнятися зі зброєю в руках, втрачаючи найкращих українців? Французький письменник і мандрівник маркіз Астольф де Кюстін, за часів Миколи Першого в 1839 році здійснив мандрівку до росії, аби збагнути, що це за держава, що це за нація, що це за явище... Не глибоко занурюючись в життя цієї держави, він сказав: “Все вкрадене!” Ще одна цитата проситься на шпальту. Фільм завершується словами Патріарха Філарета: “Якщо з нами Бог – то хто проти нас?!” Але презентацією фільму й обговоренням освітніх проблем зустріч у “Просвіті” не обмежилася: відбулося відкриття виставки картин поета-пісняра і художника Олександра Карпенка. На картинах митця – захисники і захисниці, портрети Бориса Джонсона, Валерія Залужного та інших відомих людей, пейзажі. А ще пан Карпенко є автором проєкту та керівником фестивалю “Обіймись, Україно!” На адресу гостей “Просвіти” зазвичай лунає чимало добрих слів, але й господарям дістається. Так було і 22 вересня під час круглого столу “Витоки української мови, її безпека і перспективи”. Постійна авторка “Слова Просвіти”, учасниця цього заходу – заслужена працівниця культури Зоя Ружин за дорученням голови Національної Ради жінок України Людмили Порохняк- Гановської вручила Павлу Мовчану медаль “За відданість і любов до України” (див. фото на згадку). У редакції радіємо навіть коротеньким звісткам з просвітянської ниви. Так, цими днями доктор історичних наук, голова Національної асоціації дослідників Голодомору-геноциду українців Олеся Стасюк повідомила про добру справу. 29 вересня ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка, Національна асоціація дослідників Голодоморугеноциду українців та низка громадських організацій передали в подарунок Сумському державному університету, бібліотека якого постраждала від влучання російської ракети, 50 унікальних видань з історії України, права, літератури та ін. Долучаємо фото. Нам, редакції, приємно, що маємо з читачами зворотній зв’язок: пишуть, телефонують, приходять. Ось що написав, наприклад, просвітянин Євген Дзюба: ““Слово Просвіти” не можна брати в руки... Привезли машину дров. Від дощу ховаю в сарай. Принесли два номера газети. Думаю, просто перегляну. Переглядаю другу годину. А дрова чекають... Подяка колективу”. Ще один небайдужий читач “СП” – Василь Гостренко з Дніпра – у своєму листі щиро дякує за національно-патріотичні публікації на шпальтах газети і, зокрема, Галині Дацюк за нарис “Гілочка Лисенкового саду” (№33, 21.08.2025.). Водночас пан Василь пропонує більше розповідати про борця за вільну Україну Василя Макуха (1927–1968) і пише про меморіальну дошку в пам’ять про Героя, до відкриття якої в 2017 р. активно долучилися Віктор Тупілко, Артемій Теодорович, світлої пам’яті Людмила Огнєва... Маю сказати: неодноразово розповідали про самоспаленців за Україну і будемо це робити, бо в багатьох співгромадян коротка пам’ять. Важливу тему зачіпає в своєму дописі голова Волинської обласної організації Гельсінської спілки Дмитро Себій. Він дорікає владі за те, що в паспорті відсутня графа національність. “Щоб нація розвивалася, то потрібен етнічний українець. Потрібний я, Себій Дмитро Олексович, який повинен мати посвідчення, що він є етнічний українець. І є клітиною української нації, яка є на землі, що носить горде й величаве ім’я Україна і є титульною нацією”, – написав наш читач. “Українська монархія – фантазія чи перспектива?” – статтю під такою назвою надіслав до редакції Юрій Кисельов, член правління Луганського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Він пише, що взятися за цю тему змусила сучасна кризова ситуація в політичному житті України, коли через воєнний стан неможливо проводити вибори й водночас проблема ротації влади та необхідність приходу до керма держави людей, справді здатних перемагати, є вкрай нагальною. Відтак автор пропонує встановити інститут гетьманату як форму державного управління. Цікаво, а що думають наші читачі? На шпальтах “СП” чимало повідомлень про різноманітні літературні та мистецькі конкурси, організаторами яких є не тільки Центральне правління, а й осередки “Просвіти” на місцях. Повідомляємо про нові творчі змагання. Так, Івано-Франківське міське об’єднання оголосило про XXII тур конкурсу “Історія і “Просвіта” в кількох номінаціях: публіцистика, проза, поезія, малюнок, фотографія. Серед запропонованих кількох тем – “Боротьба України триває...”, “Українська мова – це мова Перемоги над росією”, “Валерій Залужний – військовий і дипломат”. Термін подання робіт – до 15 листопада. Довідки за тел.: ([контакт приховано], ([контакт приховано]. Ще один конкурс – “Герої не вмирають”, присвячений пам’яті капітана, десантника, кандидата педагогічних наук, мовознавця Юрія Чопика, просвітяни Івано-Франківська проводять спільно з Івано-Франківським медичним університетом. Термін подання робіт: до 31 грудня. Довідки за вже вказаними телефонами. Хотілося б також окремо подякувати просвітянам, які активно долучаються до підтримки незалежного тижневика “СП”. Так, народний художник України Валерій Франчук спеціально намалював майже два десятки картин невеликого формату для збору коштів на газету. Під час одного з круглих столів акцію підтримали Владислав Корнієнко, Іван Заєць, Павло Мовчан, Віталій Мельничук, Валерій Бітаєв. До списку наших меценатів, який не перший рік очолюють Олексій Черняхівський, Анна Столярова, Лариса Мороз, Віра Боднарук (США), долучилися Наталія Савчук з Рівного, Віктор Пяткін із Сум та інші добрі люди, чиї імена ми постійно друкуємо на 16-й шпальті. Цими ж днями грошову частину премії імені Івана Огієнка надав на друк газети доктор філологічних наук, професор Дмитро Чистяк, дякуємо! Насамкінець розміщуємо життєрадісну, на наш погляд, світлину з Одеси: просвітяни різних поколінь біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Це і про спадковість українських традицій теж! Якщо ви впізнали Олексу Різниківа – то це він і є.
Суспільство · “Нація стоїть на тих, хто здатен сказати правду без страху, нагадати, що честь і совість не мають строку дії”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Час Ради Старійшин, або Коли нація має чути свій моральний голос

Микола ГОЛОМША В Україні живе багато тих, хто стояв біля витоків нашої державності, – творці Незалежності, учасники боротьби за свободу, укладачі Конституції, науковці, митці, педагоги, які десятиліттями плекали українське слово, дух і пам’ять. Вони – носії культури, совісті та історичної правди. Люди, які не просто пережили час, – вони його осмислили, втілили й передали наступним поколінням. Та сьогодні їхній голос звучить надто тихо. У вирі політичного галасу, суєти і щоденних криз ми забули, що нація тримається не лише на владі, армії й економіці. Вона стоїть на моральному фундаменті – на тих, хто здатен сказати правду без страху, нагадати, що честь і совість не мають строку дії. Саме тому настав час створити Раду Старійшин України – велику спільноту людей, які втілюють досвід, чесність і державницьку мудрість. Це не має бути новий орган влади. Це – совість нації, моральний і духовний орієнтир, що допомагатиме державі й суспільству не збитися з дороги. Старійшини – це не титул і не посада. Це стан духу, перевірений часом і дією. Це ті, хто не зрадив своїх переконань у роки випробувань, хто служив не політиці, а державі, не вигоді, а Правді.
Суспільство · “Нація стоїть на тих, хто здатен сказати правду без страху, нагадати, що честь і совість не мають строку дії”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Освітні проблеми

Ухвала засідання круглого столу ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка на тему “Освітні проблеми в Україні” Заслухавши доповіді учасників круглого столу, зокрема українських інтелектуалів, поетів, мислителів, правознавців, науковців, митців та інших представників громадськості, а також враховуючи масштабне московсько-російське вторгнення на територію України, розпочате 24 лютого 2022 р., що призвело до катастрофічних наслідків, а саме – знищення об’єктів освітніх і наукових інституцій, цілеспрямованого нищення української мови, літератури та історико-культурних пам’яток, прийнята ухвала. 1. Впровадження дистанційного та змішаного навчання З метою забезпечення освітнього процесу на належному рівні в умовах воєнного стану посилити впровадження дистанційної та змішаної форм навчання відповідно до чинного законодавства України, яким передбачено можливість здобуття освіти в дистанційній формі згідно з положеннями Закону України “Про освіту” та Закону України “Про повну загальну середню освіту” та ін. 2. Удосконалення навчальних матеріалів Удосконалити навчальні матеріали (підручники, посібники, програми, силабуси) з урахуванням принципу україноцентричності та відповідної методології як основи для розв’язання освітніх проблем, і формування національно зорієнтованого змісту освіти. 3. Дерусифікація навчально-наукових матеріалів Забезпечити повну дерусифікацію навчально-наукових матеріалів і створення необхідних навчальних видань, зокрема наукових праць, для якісного функціонування освітнього процесу на всіх рівнях. 4. Визначення термінів реалізації Визначити терміни реалізації та впровадження запропонованих тверджень відповідно до освітньої політики в умовах воєнного стану. 5. Надсилання ухвали до відповідних інституцій Надіслати текст ухвали до Державної установи “Український інститут розвитку освіти” Міністерства освіти і науки України, а також до інших відповідних інституцій для подальшого опрацювання та врахування у розв’язанні означених проблем, пов’язаних із сучасними викликами. 6. Оперативні заходи в умовах воєнного стану У зв’язку з воєнним станом вирішення окреслених питань потребує оперативних дій з боку відповідних державних інституцій з метою забезпечення безперервності освітнього процесу, врахування зазначених пропозицій, а також задля зміцнення національної безпеки та наближення Перемоги України. Павло МОВЧАН, голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, м. Київ 10 жовтня 2025 р.
Суспільство · “Нація стоїть на тих, хто здатен сказати правду без страху, нагадати, що честь і совість не мають строку дії”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Найвища честь! Найбільша нагорода!

Галина ДАЦЮК, журналістка, м. Київ Щойно зустрічалася з прекрасною молоддю – майбутніми захисниками України. Дякую Богу, що живу в країні, де правлять не титули, а звитяга. Де в житті шляхетної молоді “світить яскрава зірка – щаслива доля Вітчизни”. Де сімнадцятилітні юнаки обирають фах військового як самопосвяту. Де панує культ чину за свободу. Де найвищими чеснотами є “любов к Отчизні” і усвідомлений обов’язок її обороняти. Хвилювалася, дивлячись на цей рідний молодий моноліт. (Надто, коли напочатку тобі віддають честь і звітують, хто є, хто відсутній, а тоді могутнє “Слава Україні! Героям слава!”). Встигла розповісти про свій вибір – служити Слову. Сказала, що не помилилася і жодного разу не пошкодувала, обравши журналістику. Встигла назвати з десяток імен людей, які мене надихають. Які приходили на прямоефірні передачі Радіо Культура з Майданів 2004 і 2014. Чиї долі відкрила для себе і ділюсь відкриттями у своїх книжках і публікаціях. Розповіла про героїнь національно-визвольних змагань, чиї розповіді записала і оприлюднила в книжках з “Усної жіночої історії”. Про унікальну книжку “Жіноча справа” – жіноче підпілля ОУН мого рідного Кордишева. Про книжку “Воскресіння через пів століття” – про славного командира штабу УПА-Південь Ва- Минулого тижня в Національному музеї літератури України відбулася знакова подія – презентація дев’ятого тому фундаментального 10-томного видання “Історія української літератури. Кінець XIX – початок XXI століття. На роздоріжжях “соцреалізму” й андеграунду” авторства доктора філологічних наук, професора КНУ імені Тараса Шевченка Юрія Коваліва. Цей том охоплює надзвичайно цікавий і суперечливий період історії нашої літератури – від 50-х до 80-х років ХХ століття, час складних духовних пошуків, заборон і проривів, епоху, коли поруч із “канонічним” соцреалізмом виростали потужні паростки андеграунду, самвидаву, новаторського мистецтва слова. Не дивно, що на цю зустріч завітали не лише сучасники й учасники того літературного процесу – письменники, критики, науковці, а й представники мосиля Процюка-Кропиву. Про останню на сьогодні книжку “Світло повертається” – про людей-творців в умовах Великої війни. Ще раз переконалась, що розповідати про людей, їхню творчість, працю, звитягу, про журналістські зустрічі мені набагато цікавіше, аніж говорити про себе. Подарувала книжки “Воскресіння через пів століття”, “Жіноча справа” та “Світло повертається”. Мені подарували квіти небаченої краси і щось прекрасно-солодке. Дякую дорогим викладачкам Наталії Ждан, Оксані Яковенко, Лілії Рибалко за запрошення, дякую за високу нагороду як аванс на майбутню працю у професії, з якою не розминулася. “Улюблена творча праця – це тріумф життя”, – повторювала Софія Русова. Про мою патронку теж згадала. Бож саме Софія Федорівна стверджувала, що “у кожного народа, який живе вільно, є дві святині – власна школа і власне військо”. Таку школу і таке військо я сьогодні побачила. Бережи, Боже, наших дітей, як бережуть вони сьогодні Україну. (Зустрічалася саме з юнаками, тому без фемінітивів. З юначками зустрінемося наступного разу). Спільна світлина на згадку про зустріч із богунівцями
Суспільство · “Нація стоїть на тих, хто здатен сказати правду без страху, нагадати, що честь і совість не мають строку дії”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Про літературу на роздоріжжях

Юрія Коваліва вітає Павло Мовчан Рада Старійшин має стати місцем, де слово набуває ваги, де кожна думка служить не амбіціям, а спільному добру. Бо Правда має вищу силу, ніж користь, а Закон – твердиня для сильних і захист для слабких. Ми прагнемо, щоб українці знову відчули власну гідність і внутрішню велич. Щоб не жили в покорі чужій волі, не копіювали чужі зразки, а створювали своє – чесне, світле і справедливе. Такий рух – це не лише повернення до духовних коренів. Це – крок у зрілість нації, яка вміє шанувати своїх старших, слухати мудрих і діяти чесно. Україна, що воює за свободу, потребує не менше – власного морального ордену, який нагадує, що сила народу починається з правди, а перемога – з гідності. Презентація перетворилася на справжню науково-мистецьку подію, де звучали глибокі думки, щирі емоції та спогади про епоху, що формувала обличчя сучасної української літератури. Серед виступаючих – Наталія Торкут (Запоріжжя), Ганна Радько (Полтава), Наталія Ребрик (Закарпаття), Анатолій Ткаченко (Київ), мовна омбудсменка Олена Івановська, науковці Людмила Тарнашинська, Ірина Приліпко, Ніна Головченко, письменники Надія Кир’ян, Любов Голота, Павло Мовчан, а також редакторка видання Галина Сенькович. Їхні виступи були не просто словами вітання – це були свідчення живої пам’яті про літературний процес, який і сьогодні продовжує надихати, дискутувати, формувати духовний простір України. Власн. інф. лодшого покоління: студенти, аспіранти, молоді дослідники, яким близькі питання буття українського письменства.
Події, факти, коментарі · “Фронт стоїть, бо знає – за ним вся українська нація, все, що ми любимо, все рідне і безцінне”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

містах не краща. Окрім жахалок і закликів “економити”, немає жодної конкретики: що робити, як діяти в разі повного колапсу опалення? Чи, може, я щось пропустила? Вкотре складається враження, що кожен виживатиме, як зможе. Ну, а хто не виживе – винен сам. Все можна списати на війну. Аякже”, – написала на своїй сторінці у Фейсбуці письменниця Тетяна Череп-Пероганич. Професор, доктор історичних наук Володимир Сергійчук у своїй статті “Ніхто не може звинувачувати...” (“Україна молода” №37, 10.09.2025.) пише, як російський соціаліст Абрамович допоміг визнати непричетність Симона Петлюри до єврейських погромів. “Сьогодні незалежна Україна має захистити ім’я свого великого державника”, – зазначає відомий історик. “Сьогодні отримав з друкарні перші примірники свого фотоальбому “Капелани”. Цю радість розділив зі мною капелан о. Євген Ворона – перший, хто тримає в руках книгу, де кілька розворотів присвячено саме йому. “Капелани” – це не просто фотоальбом. Це свідчення віри, мужності й служіння, історії людей, які стоять поруч із воїнами, благословляють, підтримують, виносять поранених і хоронили полеглих. Це – портрет духовного фронту, який тримає Україну”, – написав на своїй сторінці у Фейсбуці журналіст і письменник Леонід Логвиненко з Харкова. Співак Святослав Вакарчук закликав українців переглянути документальний фільм “Друге дихання”. В Instagram він написав, що стрічка “Друге дихання” розповідає історію чотирьох українських ветеранів з ампутаціями та військових, які пережили поранення на фронті. Попри травми, герої фільму вирішили здійснити неймовірне – піднятися на вершину Кіліманджаро в Танзанії, висотою майже 6 тисяч метрів. Під час сходження вони розгорнули український прапор на найвищій точці Африки, символічно показавши, що фізичні обмеження не можуть зупинити силу людського духу. У селі Новобратське Чоповицької громади на Житомирщині вдруге відбувся благодійний гастрономічний захід “Борщ єднання”. Цього року учасникам вдалося зібрати 33822 гривні, які передадуть військовим із громади. Про це Суспільному розповіла начальниця відділу культури, туризму, молоді та спорту Чоповицької селищної ради Наталія Чісліна. За її словами, під час заходу гості могли посмакувати борщем та іншими смаколиками від кращих господинь громади. “Під час проведення гастрономічного заходу охочі могли взяти участь в майстер-класах, відвідати музей “Батьківська хата” та спостерігати за процесом приготування борщу від місцевих господинь. Все вдалося, хоч трохи погода нас і підводила. Дякуємо кожному, хто був тут, хто створював ці смачні борщі, хто долучився організаційно, хто донатив. Разом ми зібрали 32 тисячі 727 гривень, які передамо на допомогу нашим землякам-захисникам”, – розповіла Наталія Чісліна. Підготував Ігор ЗОЦ
Події, факти, коментарі · “Фронт стоїть, бо знає – за ним вся українська нація, все, що ми любимо, все рідне і безцінне”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

“Кияни. Українці. Браття і сестри. Кремлівська гнида казиться, бо кидає в топку війни сотні і сотні своїх рабів щодня – але не може здолати нашу оборону. Важко, до межі, до краю, до чоловічих сліз у темному закутку ночі. Але фронт стоїть, бо знає – за ним вся українська нація, все, що ми любимо, все рідне і безцінне. Буде важка зима і на фронті, ів тилу. Але що би не було – ми єдина родина, ми разом, буде ще складніше – значить, ми будемо ще міцнішими, єдиними, фанатичнішими. Ми ніколи не здамося цим виродкам”, – написав офіцер НГУ Андрій Іллєнко на своїй сторінці у Фейсбуці. “Розформування ОСУВ “Дніпро” – це спосіб втратити величезну кількість територій на Дніпровському напрямку. Поки там був Драпатий, там був порядок і ми тримали позиції”, – сказав генерал Сергій Кривонос на YouTube в Олександра Близнюка. Він також додав, що Михайла Драпатого звільнили з посади командувача Сухопутних військ, бо він “у певних поглядах не відповідав очікуванням генерала Сирського, хоча робив усе системно та правильно”. Зокрема, він якісно займався плановою підготовкою зі збільшення спроможностей бригад Сухопутки. Начальник Київської міської військової адміністрації (КМВА) Тимур Ткаченко освоїв 235 млн грн із бюджету Києва на посилення протиповітряної оборони (ППО) і провалив президентську програму “Чисте небо”. Він має відповісти, заявив у Facebook народний депутат України VIII скликання Олександр Черненко. “Голова КМВА Ткаченко освоїв під три сотні мільйонів на перехоплення Shahed, провалив президентську програму “Чисте небо” і має понести відповідальність. Але виявляється, на думку центральної влади, захист від Shahed, які летять на міста, мають організовувати мери. Виникає логічне запитання: а навіщо по всій країні створювалися військові адміністрації?” – цитує пана Черненка видання “Гордон”. Російський диктатор путін може замислитись про перемовини, якщо Україна буде продовжувати знищувати нафтопереробну галузь та об’єкти ВПК росії. Про це в етері “Еспресо” розповів журналіст Віталій Портников. “Не потрібно шукати жодних шляхів до перемир’я, якщо твій противник не знаходиться від жорстким тиском. Також, якщо населення цього противника не відчуває, що потрібні якісь компроміси й погоджується та створює запит на компроміси. Російське ж населення не створює путіну запити на компроміси”, – пояснив Портников. За словами журналіста, російське населення не зацікавлене в завершенні війни проти України. Натомість росіяни фактично вимагають від путіна знищувати більше українських міст. Президент США Дональд Трамп не виключив, що може попередити російського президента про передачу Україні крилатих ракет Tomahawk у разі, якщо війна не буде врегульована найближчим часом. Про це пише “Кореспондент” із посиланням на слова американського президента, озвучені під час спілкування з журналістами на борту літака Air Force One, передає RegioNews. Під час ракетно-дронової атаки 10 жовтня на Київ росіяни зруйнували квартиру народного артиста УРСР Олександра Пустовалова, який пережив блокаду ленінграда. Про це пише “Главком”. У ту ніч сталося влучання уламків російського дрона у 17- поверхівку в Печерському районі столиці, в будинку почалася масштабна пожежа. 85-річна киянка Марина Жук-Жукова, дружина Олександра Пустовалова, розповіла, що її чоловік якраз гостював у доньки на Подолі. Приблизно о другій годині ночі жінка перебувала на кухні, де збиралася заварити собі каву. У цей момент у помешкання влетіли уламки ворожого дрона – квартира почала горіти. Жінці вдалося крізь дим і полум’я дістатися до виходу з квартири. Двері винесла ударна хвиля. Уже на сходах загального користування дружину митця знайшли рятувальники. Потому екстрені служби доставили її в лікарню. “Завдяки зусиллям нашого чудового керівництва, в нашій прекрасній країні роль телебачення в Україні нівелювалася набагато раніше, ніж в інших країнах Європи. Тому що створення “Марафону” було фактично нокаутом для українського телебачення. І, повірте мені, ми вже з цього не вийдемо. Коли навіть повернемося до більш-менш нормального життя і зникне ідея рупору і об’єднання олігархічних телевізійних каналів в єдиний мейнстрім, вже не буде такої довіри до телебачення. Оця адміністрація телебачення українське поховала, і це треба теж сприймати як належне, це просто вже відбулося. У багатьох європейських країнах це не так. Там телебачення досі має авторитет, але він також зменшується. Просто це відбувається більш повільно, тому що там немає війни”, – написав у своєму блозі на OBOZ.UA журналіст Віталій Портников. У вересні 2025 року спостерігається суттєве зростання кількості молодих українців, які повертаються з Польщі до України. За даними польських прикордонників, темпи повернення молоді збільшилися більш ніж у 3,5 раза порівняно з серпнем. Про це розповідає Agro Review. Зокрема, з 28 серпня по 28 вересня з території Польщі виїхало понад 19,2 тисячі громадян України віком від 18 до 22 років. Такий показник демонструє активізацію повернення молоді додому після літнього періоду. Фахівці пояснюють зростання повернення сезонними особливостями трудової та освітньої міграції. Як правило, початок осені співпадає з відкриттям нового навчального року в українських навчальних закладах, а також із завершенням сезонних робіт за кордоном. Аналітики підкреслюють, що подібні коливання є характерними для молоді, яка прагне знайти найкращі можливості як в Україні, так і за її межами. Майже половина громадян України (49%) позитивно ставиться до ідеї створення Уряду національної єдності. Як інформує Цензор. НЕТ, про це свідчить опитування КМІС. Лише 8% мають негативне ставлення до цього. Решта громадян мають або нейтральне (39%), або невизначене (4%) ставлення. 10 жовтня Тетяна Чорновол заявила, що відмовляється від негайного повернення до Верховної Ради та ще рік продовжуватиме військову службу. Про це пані Чорновол повідомила у Фейсбуці. “В часи війни, яка є найбільшою загрозою нашої державності, я прийняла рішення – продовжити службу на лінії бойового зіткнення. Петро Порошенко вже мене привітав з прийнятим рішенням, яке він глибоко поважає. Привітань від Верховного головнокомандувача я ще не отримала... Ну, зрештою я лише командир взводу. Однак моя бойова робота, як бойова робота кожного солдата на лінії бойового зіткнення, зараз дуже важлива”, – сказала Тетяна Чорновол. Вона наголосила, що наразі головною проблемою країни є мобілізація, а на фронті дуже не вистачає військових. Майже 70% американців підтримують військову допомогу США Україні та посилення санкційного тиску на росію, при цьому показник підтримки серед республіканців навіть вищий. Про це повідомляє “Європейська правда” з посиланням на результати опитування Harvard CAPS/Harris poll, збір даних для якого проводили у перші дні жовтня серед понад 2400 зареєстрованих виборців. Так, на запитання про те, чи мала би адміністрація Трампа далі надавати Україні зброю та накласти додаткові санкції на росію, якщо кремль ухилятиметься від переговорів, ствердно відповіли 68%, тоді як 32% підтримали думку, що цього не варто робити, щоб не сваритися з рф. Міністерство оборони Великої Британії передало Україні сотні ракет для протиповітряної оборони (ППО), прискоривши постачання на п’ять місяців раніше запланованого терміну. Про це йдеться у пресрелізі британського уряду, повідомляє видання “Апостроф” 10 жовтня. Ці легкі багатоцільові ракети (LMM), виготовлені в Белфасті (Північна Ірландія), використовуються для захисту повітряного простору України з моменту початку повномасштабного вторгнення. Постачання відбулося в межах британської програми дарування. Нещодавно в Києві також перебувала британська торговельна делегація для посилення військової підтримки України. Газета “Україна молода” (3.09.2025.) розповідає про 33- річну киянку Олену Базилівську, чий тато після мобілізації загинув рік тому в навчальному центрі Полтави, – вона пройшла 315 км шляхом святого Якова на підтримку української мови і присвятила паломницький похід своїм батькам. Під час подорожі Францією та Іспанією Олена записала слова не одного іноземця, сказані українською. “Дехто спочатку боявся говорити українською, але коли пробував і виходило – дуже тішився. Люди казали, що їм приємно в такий спосіб підтримати наш народ”, – цитує пані Олену газета. Під заголовком “Це називається “геноцид” газета “Сільські вісті” (№34, 28.08.2025.) друкує статтю голови Фонду “Стоп російський терор” (США) Германа Обухова, який запитує, чому ніхто з української делегації на чолі з Володимиром Зеленським під час зустрічі з президентом США не наважився поставити таке запитання Дональду Трампу: “У рф практично щодня по всіх центральних телеканалах кажуть про необхідність знищення України та її народу, а це понад 30 мільйонів. Вони хочуть знищити не уряд України, а саме народ. Фактично це оголошена політика російської влади та її лідера. У політології вона називається “геноцид”. Ви маєте намір домовитися про мир із главою неонацистської держави, де цей мир гучно відкидається. Можете нам пояснити: яким чином ви здатні вплинути на путіна, якщо на нього не може вплинути ніхто, навіть Господь Бог?”. “Зима на порозі, а в нас – суцільні “бла-бла-бла”. Тільки й чую, читаю скрізь про зиму без газу. Але щось нічого не чути від влади про те, що конкретно робиться, аби люди мали реальне, альтернативне тепло. Не треба вивозити ліс хтозна-куди цілодобово, везіть його зараз до людей, для яких придбати за пенсію причіп дров — це нереально. Допоможіть на державному рівні з облаштуванням груб, там де їх через газове опалення давно в хатах нема. Не в усіх є діти, внуки, які зможуть допомогти. Ситуація у
Національна еліта · “Діяльність Дмитра Яворницького мала неабияке значення для розвитку української історичної науки”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Український інтелектуал і популяризатор козацької спадщини З нагоди 170/річчя від дня народження Дмитра Яворницького – видатного українського історика і археолога

Фергад ТУРАНЛИ, доктор історичних наук, професор Дмитро Іванович Яворницький (7 листопада [26 жовтня за старим стилем] 1855 р. – 5 серпня 1940 р.) – видатний український історик, джерелознавець, лексикограф, етнограф, фольклорист, археолог, музеєзнавець, а також письменник. Народився в селі Сонцівка (нині с. Борисівка, Харківська область України) у родині сільського псаломщика зі збіднілого дворянського роду, який одружився із селянкою. У 1874 р. закінчив Харківське повітове училище, згодом навчався у Харківській духовній семінарії, а в 1881 р. став випускником історико-філологічного факультету Харківського університету. Його наукові погляди формувалися, зокрема під впливом українських науковців Олександра Потебні, Миколи Костомарова та ін. У біографічних дослідженнях йдеться про те, що у стильовому плані історичні погляди вченого “…сполучали архаїчний пізній романтизм, який у дореволюційні часи гостро критикував М.[ихайло] Грушевський, із певними вкрапленнями позитивізму”. Він був автором понад 200 праць з української історії XVI–XIX cт., зокрема досліджень з історії Запорозького козацтва, Південної України, а також біографічних нарисів про Григорія Сковороду, Тараса Шевченка та ін. Працював у різноманітних архівах, у тому числі Варшави, Ташкента, Самарканда та ін. Варто сказати, такий широкий спектр зацікавленості Дмитра Яворницького свідчить про пошуки й вивчення тюркологічних питань щодо історії Козацько-гетьманської України. Зосібна подорож ученого до Туркестану, де відвідував мавзолей Правителя Тимурленґа (чи Тимура, Тамерлана, роки життя: 1336–1405). Також відомо його візит до Стамбула для ознайомлення і вивчення культурно-архітектурних пам’яток, котрі мали відношення до історії України. Висвітлюючи історію взаємин між українськими козаками та кримськими татарами, учений, зокрема, акцентував увагу на історії розвитку Кримського ханства, що постало в результаті занепаду Золотоординської держави. Окрему увагу він приділяв також етимології слова “козак”, яке, за його даними, вже в XI ст. було відоме у лексиці половцівкипчаків – етносу тюркського походження. Водночас історик наголошував на відсутності відомостей про козаків у наступні два століття. Досліджуючи це питання, Д. Яворницький наводив приклад із творів польського історика Я. Длугоша, який повідомляв: “У 1469 році численне татарське військо, що сформувалося за Волгою з втікачів, розбійників та вигнанців і називалося козаками, пройшло від Волги за Дніпро й спустошило Поділля”. Згодом, як зазначав учений, у 1492 році вже були відомі “ординські козаки” та “азовські козаки”. Продовжуючи аналіз наукової спадщини вченого, слід відзначити важливість запропонованої ним періодизації політично-військової діяльності українського козацтва: 1) часи становлення і утвердження (1471–1583 рр.); 2) боротьба проти Польщі за релігійно-національну незалежність Південної Русі (1583–1657 рр.); 3) участь у боротьбі за релігійно-національну незалежність Правобережної України проти Польщі, Кримського ханства й Османської імперії (1657–1686 рр.); 4) боротьба проти Кримського ханства, Османської держави та Російської імперії за власне існування (1686–1709 рр.); 5) існування запорозьких козаків за межами Російської імперії та їхні спроби повернутися на рідні землі (1709–1734 рр.); 6) боротьба проти російської влади за самостійне існування і падіння Запорозької Січі (1734–1775 рр.), що завершилося внаслідок Кючук-Кайнарджийського мирного договору від 10 (21) липня 1774 р., укладеного між Османською Туреччиною та Російською імперією після завершення війни, котра розпочалась 1768 року. Зазначимо, що у вивченні спільних воєнних кампаній запорозьких козаків, кримських татар та османсько-турецьких військ ми спираємося на фундаментальні дослідження Д. Яворницького, зокрема на його працю “Історія запорозьких козаків”. У зв’язку із цим аналізуючи текст Прутського мирного договору від 1711 р., який був укладений за результатом російсько-турецької війни й складався “…із 7-ми статей, згідно з якими росіяни мали передати Осман.[ській] імперії Азов, повинні були зруйнувати Таганрог (нині місто Ростовської обл., РФ) і Кам’яний Затон, дати можливість шведському королю Карлу ХII без перешкод дістатися до Швеції, припинити втручання в польські справи, “відняти руку” від укр.[аїнських] козаків і запорожців, відкликати зі Стамбула свого посла. Була також досягнута домовленість про обмін полоненими та перебування рос.[ійських] заручників у Туреччині”. Цей договір був порушений через недотримання московською стороною умов названої домовленості, які сприяли забезпеченню захисту України Високою Портою, почалася підготовка до нового військового походу турецької армії. Петро І, не маючи надії на переможну війну з турками, негайно почав виконувати умови договору: фортецю Азов передали туркам і, за посередництва надзвичайних і повноважних послів Англії та Голландії, у Стамбулі 10 квітня 1712 року підписали черговий мирний договір. Окреслені обставини спричинили порушення московським правителем умови укладеного договору, і тому за рішенням великого зібрання Високої Порти під керівництвом султана Ахмед III (Di- van-i Humayun) 11 листопада 1712 року було оголошено війну Московській державі. У результаті цієї переможної воєнної кампанії 24 червня 1713 року в місті Едірне (колишній Адріанополь) було укладено черговий мирний договір (“Адріанопольський мир”), згідно з яким Петро І зобов’язувався протягом двох місяців звільнити загарбану територію Речі Посполитої, а отже, й терени Західної України. Московське царство було змушене також визнати делімітацію кордонів, унормованих ще в часи правління султана Мехмеда IV. У зв’язку з цим постало питання щодо статусу українських земель. Отже, дослідження нами османсько-турецького архівного документа “Оцінка Прутського договору дипломатами високого рангу османського уряду”, датованого 27 червня 1713 року й записаного в “Name-i Humayun Defterleri” з фонду турецького архіву, дало змогу виявити нові відомості стосовно історії України та підтвердило достовірність отриманої нами інформації. Наприклад, у статті 3 цього договору зазначено: “Українські козаки, що проживали на Лівобережжі Дніпра, мали зі своєю землею та укріпленнями на своїй території залишитися під управлінням московського царя, як це й було раніше. Київська фортеця на Правобережжі Дніпра та паланки, які були в її підпорядкуванні відповідно до кордонів, встановлених ще за часів правління Мехмеда IV, теж залишалися під владою московського царя. Але цар [Петро І] не повинен претендувати на отримання решти території Правобережжя Дніпра, зосібна на острови Запорозької Січі. Козацька спільнота, що мала залишитися в підпорядкуванні московського царя, не повинна була чинити напади на володіння Османської держави, зокрема на міста з мусульманським населенням, і не порушувати в них громадського порядку, мирного життя населення та не завдавати таким містам шкоди”. Виявлені факти свідчать про розподіл території України переважно по лінії річки Дніпро з урахуванням давніх традицій. Йдеться і про коло зобов’язань, що покладалися на козацьку військову силу, яку потрібно було передати в підпорядкування Московії. У наступній частині тексту статті 3 зазначено: “Якщо ж козаки діятимуть усупереч відповідному договору, тоді московський цар оголосить, що ті є не московитами, а запорозькими [українськими] козаками. Таке спростування з боку московського царя не братиметься до уваги, і цар Петро І нестиме відповідальність за скоєне згаданими козаками. Він повинен забороняти йне допускати скоєння схожих дій. Так само татарська спільнота й українські козаки, які були в підпорядкуванні Османської держави, не повинні завдавати шкоди населенню Московії та запорозьким козакам, підпорядкованим московському царю. Якщо ж щось станеться не так, відповідальність за це покладатиметься на Османську державу”. Тобто відповідальність за порушення умов договору козаками покладалася на Московське царство як на суб’єкт Прутського мирного договору, а за порушення татарськими військами, зокрема українськими козаками, які передавались у підпорядкування Османській імперії, – на турецьку сторону. Аналізуючи цей документ, вдалося виокремити ті факти із загального контексту договору, які проливають світло на “українське питання”. У статті 1 наголошується на звільненні території Речі Посполитої та попередженні московського правителя не втручатися у справи поляків: “Військо [московське] має бути виведене з території Польщі. [Московія] не повинна втручатися у справи поляків”. Зазначений документ свідчить про те, що дефакто Прутська війна закінчилася 1713 року остаточною перемогою Високої Порти, і це мало певні наслідки також для України. Назвемо чинники, що сприяли цій перемозі: бої відбувалися на території Османської імперії, але й чисельна перевага військових сил (140 тисяч воїнів) була теж на боці цієї держави: московська армія нараховувала 60 тисяч солдатів; природно-кліматичні умови не сприяли активним діям війська Московського царства; відчутний вплив на переможне для збройних сил Османської імперії завершення війни мала участь у ній українських козаків. Продовжуючи дослідження проблеми, порушеної в цій роботі, зокрема наслідків мирного договору, які безпосередньо стосувалися українських земель, слід зауважити, що згідно з умовами цього договору фортецю Хотин та її територію було передано з володінь Молдавії під владу Османської імперії. Головнокомандувач війська фортеці Аккерман Абді-паша навесні 1713 року прибув до Хотина, де тривалий час очолював військову адміністрацію міста. Він зустрівся з колишнім польським королем Станіславом Лещинським (пол. Sta- nislaw Leszczynski), щоб підтримати його прагнення повернутися на трон Речі Посполитої. Станіслав Лещинський висловив своє задоволення стосовно звільнення Хотина 1713 року. До території цього міста було передислоковано два турецькі військові об’єднання з Боснії та липканський охоронний полк. Принагідно зазначимо, що липканці – спільнота тюркського походження, яка розмовляла тюркською мовою кипчацької групи та з XIV ст. проживала на південно-східних землях Великого князівства Литовського, а згодом – Польщі. У зв’язку з цим вони отримали етнічну назву “литовські татари”, які брали участь у різноманітних воєнних кампаніях, зокрема у Грюнвальдській битві 1410 р. Щодо їхньої появи на литовських землях, то вона була пов’язана з внутрішніми конфліктами у Золотоординській державі: частина татар емігрувала до Литви за правління великого князя литовського Вітовта (1350–1430). У XVII ст. ця спільнота в Речі Посполитій була помітною у суспільно-політичному та економічному житті держави. Водночас частина татар, які жили у важких умовах і зазнавали утисків з боку місцевої влади, під час Кам’янецької війни 1672 р., що завершилася підписанням Бучацького мирного договору, отримала можливість переселятися на Поділля та інші землі Османської держави та ін. Підсумовуючи згадану тему, варто наголосити на тому, що наукова діяльність Дмитра Яворницького мала неабияке значення для вивчення, зосібна на сучасному етапі розвитку української історичної науки, котру в 90-х роках ХХ ст. Ярослав Дашкевич охарактеризував таким чином: “Наразі, принаймні в Україні, як реакція на антинаукові методи роботи без опори на джерела: лінгвістичні, літературні, фольклорні, історичні, – виник досить потужний плин у здоровому науковому середовищі, що вилився потім в рух більш широких кіл громадськості, який можна охарактеризувати короткою латинської формулою ad fontеs – до джерел”. У цьому контексті дослідження наукової спадщини Дмитра Яворницького, що поєднує романтичні та позитивістські компоненти, має важливе значення.
Уроки історії · “Потрібно створювати такі місця сили й пам’яті, аби учні розширювали свої знання про нашу минувшину”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

До Денисова – за духовністю, як по воду

Богдан САВАК, депутат Тернопільської облради першого демократичного скликання, директор Денисівського краєзнавчого музею За 25 кілометрів у західному напрямку від Тернополя, на правому березі річки Стрипи розташоване невелике село Денисів. Тут 12 травня 1651 року відбувся бій козаків під керівництвом отамана Демка Лизовця та полковника Семена Савича з армією польської шляхти, керованою Мартином Калиновським та Станіславом Потоцьким. Зараз на тому місці височіє козацька могила. Село є найвіддаленішою точкою від Карпат, тут на фільварок пані Домарадзької нападали месники – гірські опришки. Із 1868 по 1901 роки в селі жив видатний музичний та культурно-громадський діяч Галичини о. Йосип Вітошинський. Якщо Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький увійшли в історію як діячі Галичини, які написали першу книжку українською мовою – “Русалку Дністровую”, то о. Йосип Вітошинський у числі перших на Західній Україні організував у селі чоловічий стоголосий хор, який співав із нот. Потім цей хор переріс у мішаний і зі своїми виступами об’їздив численні міста Західної України. Понад те, панотець першим після Львова заклав у селі читальню “Просвіти” (філію 1870, яка зареєструвала свій статут 24 січня 1874), перший на Тернопільщині духовий оркестр (1878), школу диригентів хорів і духових оркестрів (1884) та зініціював багато інших благородних справ. Завдяки о. Йосипу Вітошинському село зросло духовно, піднялося на високі щаблі культури, стало колискою семи письменників, які через окупації наших земель зму- За ініціативи Українського інституту національної пам’яті у Полтаві відкрили меморіальну дошку на пошану громадського та політичного діяча, залізничника, інженера, співзасновника Революційної української партії (РУП), міністра шляхів і транспорту Української Народної Республіки (УНР), співзасновника Легії українських націоналістів Юрія Колларда. Його життя пов’язане з Полтавою: на місці сучасної будівлі Полтавського фахового коледжу транспортного будівництва (площа Слави 4/2), поруч із будівлею залізничної станції “Полтава-Південна” була розташована недільна школа для працівників паровозоремонтного депо, де технічне креслення викладав Юрій Коллард. Майбутній борець за незалежність України у ХХ столітті з 1885 по 1892 рік навчався в Полтавському реальному училищі (нині – політехнічний коледж). Тож меморіальну дошку встановили у приміщенні Полтавського політехнічного коледжу Національного технічного університету “Харківський політехнічний інститут”. До фінансової підтримки нового прояву пам’яті діячів УНР долучилися бійці ГУР, випускники коледжу, які нині захищають Україну від російського нашестя й мають позивні “Ілом”, “Некр”, “Горинич”, “Ріко”, “Любисток” та “Арісто”, а також депутат облради Ігор Процай, викладачі коледжу, співробітник УІНП Олег Пустовгар. Відкриття дошки присвятили Дню захисників України, 125- річчю від створення РУП, до котрої належав Коллард, а також шені були покинути рідну землю – це Ілько Кузів, Григорій Глинка, Богдан Мазепа, Євген Бородієвич, Михайло Шарик, Тетяна Федорів. Тільки одна Іванна Блажкевич, яка за своє українство була неугодна жодній владі (австрійській, польській, німецькій та совєтській) і зазнала доволі репресій, до кінця своїх днів жила у рідному селі. Від жовтня 1943 до березня 1944 року у Денисові перебував крайовий Провід ОУН ЗУЗ під керівництвом Юліана Гуляка (“Токара”). Від до 14 липня 1944 року на річці Стрипа зупинився фронт, населення було евакуйоване. На території денисівського хутора Веснівка з 21 по 25 серпня 1943 року відбувся ІІІ Надзвичайний Великий Збір ОУН, на якому Романа Шухевича обрано головою Проводу. З 27 червня по 1 липня 1947 року в очеретах річки Стрипи між селами Купчинці- Денисів відбувся нерівний бій совєтських окупаційних військ із жменькою повстанців (10 чоловік) Служби Безпеки ОУН Подільського краю. За документальними даними, які зберігаються в Галузевому архіві НСБУ, в цьому бою взяли участь чотири військові роти та три полкові школи КҐБ. Тоді ці війська оточили села кільцем, подвірно обшукуючи людські господарства, поки не вийшли на прибережні зарості та болота річки, де бій тривав ще три доби. Сьогодні в селі Денисові є три музеї – краєзнавчий, меморіальний Іванни Блажкевич і ІІІ Збору ОУН. Перший із них державний, два других – громадські, до яких є найбільший інтерес у громадськості. Якщо краєзнавчий музей проводить загальні екскурсії, в ньому відзначаються переважно ювілейні роковини видатних людей, подій, то в громадських пошановуються щорічно. Щороку, коли з дерев починає опадати осіннє листя, до села Денисова на екскурсію приїжджають гості, щоби тематично пошанувати чергову річницю від народження видатної педагогині, просвітянки, союзянки, голови кооперативного союзу Подільського краю, сподвижниці сотень закладених дитячих садків у Галичині та невтомної громадської діячки Іванни Блажкевич (1886–1977). Щороку ці роковини відбуваються по-різному. Пригадується мені колишня розмова зі заступником голови Тернопільської обласної ради, головою обласного планового відділу, поетом Володимиром Ви-хрущем. То було ще в совєтську добу, коли й стіни мали вуха. Я прийшов до нього, щоби поставив автограф на своїй новій поетичній книжці. Прийшов, бо любив до нього заходити, бо він мене поважав, хоч за рангом своєї праці міг ставитися по-іншому. Поважав через те, що я любив книжки, мав домашню бібліотеку, а найбільше через те, що я був земляком Іванни Блажкевич. І завжди, коли бував у нього, він заводив розмову про літературу, ділився спогадами-думками про Іванну Омелянівну, яку дуже поважав, вірніше обожнював. Адже за українство поляки отруїли її двох донечок (1928), після того вона посивіла, а під час “пацифікації” палицями побили до непритомності (1938), після чого, в 52 роки стала інвалідом. Пригадую, як одного разу в розмові про нашу письменницю-землячку він витягнув із розетки вилку, що живила телефонний комутатор, накрив його скатертиною (таких випадків було декілька) і сказав: “Як добре, що Україна має таку патріотку, як Іванна Блажкевич. На її прикладі ми маємо чим гордитися і виховувати молоде покоління”. Вихрущ знав, що я веду щоденникові записи, тому завше просив мене, щоби задля обережності розмови з ним не записував. Свої взаємини з колишнім радянським чиновником і поетом я частково висвітлив у книжці “Мої друзі та знайомі”, яка побачила світ 2013 року, перевидана 2015- го. Сьогодні, з віддалі прожитих літ, про нього можу сказати так: то був мудрий чоловік, наш, у нього було чого повчитися. Цьогоріч з інформаційного медіапростору бачу, з яким завзяттям ентузіасти повідомляють про пошанування нашої знаменитої землячки не тільки на Тернопільщині, а й по всьому світу, де живуть українці. Нью-Йоркський клуб “Союзу українок” іменував її Галицькою Жанною д’Арк. Мені хочеться відзначити вчителів початкових класів Купчинецької школи Галину Кіт і Оксану Макогін, які зі своїми учнями відвідали 9 жовтня громадський Меморіальний музей Іванни Блажкевич, а в краєзнавчому провели літературний захід. Учні, розстебнувши куртки, щоби було видно вишиванки, які за життя так любила письменниця-землячка, з великим завзяттям декламували її вірші і старалися розповісти їх якнайкраще. Автор цього допису зробив екскурсію по музеях, розповів про видатних людей села, учні поклали квіти до пам’ятника сподвижниці української ідентичності Іванни Блажкевич, зробили пам’ятні фотографії, а вчителі залишили подячні записи в музейних книгах відвідувачів. ністром, який опікувався залізничною сферою. Він із честю та гідністю ніс це звання, виконував свої функції, займався побудовою потягів, бронепотягів, які мали наближати перемогу”, – зауважив голова Об’єднаної профспілкової організації філії “Пасажирська компанія” АТ “Українська залізниця” Вадим Кукса. “Юрій Коллард з юності захоплювався не лише технічними науками, але й історією України, дбав про розвиток театральних гуртків по всій Полтавщині. Цікаво, Степан Бандера називав його своїм ідеологічним вчителем”, – розповіла ініціаторка встановлення дошки, викладачка суспільних дисциплін Полтавського політехнічного фахового коледжу, краєзнавиця, історикиня, активістка ОУН Світлана Ільченко. Урочистості завершилися спільним виконанням знакової патріотичної пісні “Червона калина”. Представництво УІНП в Полтаві
Уроки історії · “Потрібно створювати такі місця сили й пам’яті, аби учні розширювали свої знання про нашу минувшину”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Вшанували діяча УНР

150-річчю від дня народження цього видатного діяча, яке цьогоріч відзначається на державному рівні. Урочисту церемонію розпочали студенти коледжу, які виконали Державний гімн. “Ми вшановуємо першого міністра транспорту УНР Юрія Жерардовича Колларда. Він навчався понад 130 років тому, у цих стінах, на залізничному факультеті. На жаль, пам’ять про постать стирали з нашої пам’яті. Тож наш колектив не міг бути осторонь цієї події, адже це велика людина, яка присвятила життя боротьбі за Україну”, – звернувся до присутніх директор коледжу Олександр Пітяков. “Тішусь, що долучився до цієї ініціативи. Хто не пам’ятає історії своєї країни, той не має майбутнього. Ми повинні пишатися тим, що маємо таких земляків. Потрібно створювати такі місця сили й пам’яті, аби учні розширювали свої знання про нашу минувшину”, – наголосив депутат обласної ради Ігор Процай. “Це дуже багатогранна особистість, важливо висвітлити чотири іпостастасі. По-перше, Коллард як громадсько-політичний діяч був серед засновників РУП, яка постала 125 років тому, наприкінці ХІХ ст. Поява РУП ознаменувала переростання опору Московщині з культурницького, народницького у політичний. Саме діяч РУП Микола Міхновський у маніфесті “Самостійна Україна” з обґрунтуванням юридичних постулатів аргументував необхідність Української самостійної соборної держави від гір Карпатських по гори Кавказькі, від Сяну до Дону, і назвав головного ворога українців–російський імперіалізм. По-друге, Юрій Коллард – це дуже потужний управлінець, залізничник. У часи Української Центральної Ради він керував управлінням залізниць на Поліссі, при Гетьманаті Павла Скоропадського, 1918 році, працював у департаменті залізниць, а вже при Директорії УНР, яку очолював наш земляк Симон Петлюра, – очолив Міністерство шляхів і залізниць. Опікувався створенням бронепоїздів для Армії УНР. Юрієві Колларду слід завдячувати тим, що чимало простих залізничних роз’їздів перетворилися на залізничні станції, зокрема й місто Гребінка на Полтавщині. По-третє, Коллард – письменник і публіцист. Його праця “Спогади юнацьких днів: 1897–1906” є джерелом, із якого історики черпають знання про боротьбу за незалежність України у ХХ столітті: про РУП, УНР. По-четверте, уже перебуваючи в еміграції, він не склав руки під впливом тяжких історичних обставин, коли УНР була окупована ленінською росією. Зайнявся громадською працею, зокрема долучився до Легії Українських Націоналістів”, – розповів ініціатор встановлення дошки, представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар. Він зацитував уривок із книги “Спогади юнацьких днів” авторства Юрія Колларда, де той описує проголошення маніфесту “Самостійна Україна” на Шевченківському святі у Полтаві: “Під кінець свята Микола Міхновський з великим піднесенням виголосив промову “Самостійна Україна”. Головні засади були: “Без національного визволення українського народу неможливе й його соціальне визволення з темряви, визиску й рабства. На підставі Переяславської умови з 1654 року між царем Олексієм і Богданом Хмельницьким Україна з’єдналася з Московщиною, як рівний з рівним. Московські царі тієї умови не додержали й Україна також юридично стала вільною від тієї умови. Ми хочемо: “Єдиної, нероздільної, самостійної України від гір Карпатських аж по Кубань річку”. Блискавкою ударила по нас та промова. Всі були наче перелякані несподіванкою й на дві-три секунди в кімнаті настала мертва тиша, але скоро роздалися гучні оплески. Всі були в якомусь екстазі”. “Коллард був фаховим інженером, першим українським мі-
Героям слава! · “Хай ця війна якнайшвидше закінчиться перемогою України”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ки, його нагороди (включно із Золотою Зіркою і грамотою про присвоєння звання Героя), я побачив фотографію, яка мене особисто вразила: Богдан Гаврилишин тисне руку Віктору Гурняку, а поруч з ними пластуни Віталій Дерех і Роман Орищенко. Всіх вже немає. Віталій Дерех, один з найближчих друзів Віктора, популярний тернопільський журналіст, також Герой України, загинув 2022 року і також на Луганщині. Мій добрий знайомий командир Київської самооборони капітан Роман Орищенко загинув влітку цього року на Харківщині. Всі мені знайомі, крім живої легенди Гаврилишина. Смерть особисто знайомих переживаєш найбільш боляче. Про Віктора поділилася спогадами журналістка і волонтер Ірина Вовк, авторка книжки про Гурняка, а також трикнижжя “На щиті. Спогади родин загиблих воїнів”. Вона познайомилася з “Гартом” у Пласті, разом займалися журналістикою, навіть приїздили разом до Донецька на початку “узкой вєсни”, де робили спільні репортажі з мітингів сепаратистів. “Найважче Віктор говорив з акцентом, але обійшлося”, – згадувала Ірина. Розповіла вона і про майже детективний випадок, коли Віктор зумів через якихось італійських контрабандистів (як він на них вийшов, тільки йому відомо) закупити і привезти на фронт 900 італійських касок. За рахунок зібраних і власних коштів він закупив для “Айдару” легковий пікап і сам їздив на ньому, вивозячи з-під вогню поранених. – це нині й підтримка живих. Українські ЗМІ в листопаді 2023 року повідомили про загибель у бою на Луганщині 18-річного воїна “Азова”, студента-журналіста, уродженця Маріуполя Дмитра Яременка (позивний “Ілай”). Його мати Юлія – нині в активі ГО “Об’єднання родин Незламні”. У жовтні 2025-го вона прилетіла з Вінниці до столиці Косова разом з іще двома матерями “азовців”. Їхні сини – 20-річний Роман Колмиков (“Вахр”) і 26-річний Богдан Демчук (“Вогник”) полягли в обороні Маріуполя навесні 2022 року. На презентації жінки поділилися історіями життя своїх синів-патріотів, розповіли, яка молодь у час рашистської агресії захищає Україну. Авдиторія в Reporting House слухала гостей зі сльозами на очах. Присутні на події косовари висловили солідарність з українськими матерями, наголосивши на силі та стійкості жінок як оплоту пам’яті й надії. В Асоціації журналістів Косова на офіційному сайті зазначили, що презентація “донесла до Приштини по-
Героям слава! · “Хай ця війна якнайшвидше закінчиться перемогою України”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Він живе в нашій пам’яті Рефлексії після фестивалю пам’яті “Гарт”

Вадим ДЖУВАГА, військовослужбовець ЗСУ, історик, журналіст Для багатьох моїх друзів із Донеччини сучасна війна з росіянами почалася у лютому 2014 року, а не тоді, коли під Києвом з’явилися колони російських танків вісім років потому. Щодня ріже слух фраза “Сьогодні тисяча триста такий-то день війни”. А Іловайськ, Ізварине, Лисичанськ, Щастя, Савур-Могила, Донецький і Луганський аеропорти і багато інших боїв, де пролилась кров хлопців Заходу і Сходу України, виходить, викреслюємо з нашого недавнього важкого минулого? І не тільки бойові дії, які відбулися протягом восьми років, стараються проминути увагою, ай тих 4150 українських військових, загиблих у “війні на три літери” – АТО/ООС у 2014–2022 роках. “Мені більше всього хочеться вірити, що ми запам’ятаємо подвиг тих, хто віддав своє життя за нас з вами”, – ці слова належать Герою України, пластуну, фотожурналісту, громадському активісту, волонтеру і воїну Віктору Гурняку, тернополянину, який загинув на Луганщині важкого 2014 року, власним життям втілюючи гасло Помаранчевого Майдану “Схід і Захід разом!”. Він народився 8 червня 1987 року в селі Городниця Гусятинського (тепер Чортківського) району Тернопільщини. Був старшою дитиною в родині. Закінчив Технічний коледж Тернопільського технічного університету. З 14 років у Пласті, був виховником. Знявся у відомому кліпі гуртів “Нічлава” і “Тартак” “Не кажучи нікому” про бій повстанців з німецькими нацистами на Волині 1943 року. Працював фотожурналістом, редактором пластової газети. Учасник Євромайдану, потім волонтер на фронті, після чого вступив бійцем до добровольчого батальйону “Айдар”, брав участь в боях з росіянами на Луганщині. Загинув 19 жовтня 2014 року біля 32 блокпосту поблизу села Сміле Слов’яносербського району на Луганщині. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові. Залишилась дружина з донькою. Народний Герой України (2015, посмертно). 28 серпня 2021 року удостоєний звання Герой України. У селі Кобзарівка під Тернополем небайдужі, серед яких волонтери, військові, пластуни, журналісти, провели фестиваль “Гарт” саме заради вшанування пам’яті Віктора Гурняка (таким був його пластовий позивний). Ініціаторами його проведення виступили батьки Героя Петро і Марія Гурняки. Фестиваль був благодійний – зібрані кошти організатори планують направити на потребу Третього армійського корпусу ЗСУ. Особисто мене це здивувало – “Гарт” був бійцем добровольчого батальйону “Айдар” (зараз 24 окремий штурмовий батальйон у складі П’ятої штурмової бригади) і бажано зібрані кошти направити саме його однополчанам в батальйон “Айдар”, бо потреб у підрозділах ЗСУ вистачає (це знаю з власного фронтового досвіду), а не Третьому корпусу. Справедливості заради скажу, що сам є військовослужбовцем Третього корпусу. З’ясувати в організаторів, чому кошти підуть не для “Айдару”, мені не вдалося. Організатори добре продумали програму фестивалю – вона була насичена і цікава. Нудьгувати точно було ніколи. Благодійний ярмарок, дві фотовиставки робіт самого Гурняка з Революції Гідності і з війни, виставка особистих речей з “Пласту”, документів, нагород і фотовиставка про самого “Гарта”, а ще панельна дискусія від фронтового фотокора Зоряни Стельмах (модераторка Зоряна Биндас), презентація письменницею і волонтеркою Іриною Вовк її книжки про Віктора Гурняка, запальна українська автентика від фольклорного гурту з Києва з чудернацькою назвою “Щука-Риба” і виконання пластових і народних пісень самими глядачами біля пластунської ватри. Було організовано також куток пам’яти, де всі бажаючі могли записати власні спогади про “Гарта”, запалити свічу і письмово згадати полеглих за Україну. В перерві між заходами гості та учасники могли посмакувати грибним супом (чи, перепрошую, зупою), пиріжками і смаколиками від матері “Гарта” пані Марії. Виставка світлин Віктора про палаючий Майдан і війну на Донбасі витягла власні спогади про ті знакові події нашої недавньої історії у присутніх, які також пройшли через вогонь Майдану і війну. На світлинах залитий кров’ю український прапор, яким накритий загиблий захисник Майдану. Як сказала Ірина Вовк, війна з Росією у нас почалася ще з Майдану. Після Майдану – палаюча земля Донбасу. Світлини Гурняка фіксують радісні моменти визволення української землі від окупантів, зокрема, як бійці збивають табличку з пам’ятника Леніну у визволеній Попасній (я, який виріс при СРСР, почав забувати, що ще недавно Ленін стовбичив у всіх містах Центральної та Східної України, а тут “Гарт” нагадав). Серія фотографій, де бійці “Айдару” прощаються із загиблими побратимами. Знову смерть, яка прийшла зі сходу, вона згодом забере і автора світлині продовжує збирати свій моторошний урожай по всій Україні… Хтось колись зле пожартував, що часто друзів збирає разом смерть одного з них. До того то часу нема, то ще чогось. Я уточнив би – друзів збирає не смерть, а пам’ять про конкретну людину. І саме пам’яті потребують від нас наші загиблі. Бо вони віддали життя для цього. Звісно, не лише для цього, але і для пам’яті про себе також. Я пригадую, як ми познайомились з Віктором у Львові на Форумі видавців 2009 року. Він розповідав про фотоагенцію “Lufa”, яку він заснував разом із друзями. Дав мені свою візитівку. Але вона згоріла у вогні знищеного росією мого Маріуполя разом з архівом, бібліотекою і речами. Ворог веде війну насамперед з нашою пам’яттю, як і з її носіями. На виставці матеріалів про Віктора, де експонувалися його пластовий однострій, книж- Під час спроби вивезти чергових “трьохсотих” Віктор сам отримав важке поранення. Про його поранення доповів його друг Віталій Дерех, з яким були в Пласті і на фронті. З уст багатьох промовців звучала фраза, що Віктор Гурняк загинув від якихось бойовиків, хоча поверхневий OSINT-аналіз із відкритих джерел показує, що він потрапив під обстріл артилерії 200-ї мотострілецької бригади сєвєрного флоту рф з Печенги, яка під Мурманськом (ну хоч вбийте, але назвати їхній сєвєрний флот Північним язик не повертається). Саме 19 жовтня 2014 року ця арта обстріляла колону техніки батальйону “Айдар” біля села Сміле на Луганщині. Під цей обстріл потрапив Віктор Гурняк, в результаті якого був важко поранений. За чотири дні до цього в бою на цій же ділянці біля 32 блокпосту наші скоротили життя командира батареї саме 200-ї бригади російського старлея Євгенія Трундаєва, який отримав звання від бункерного щура звання героя рф, і саме цей факт допоміг встановити, що Віктора Гурняка важко поранили не якісь міфічні бойовики, а професійні вбивці з 200 мотострілецької бригади рф з полярного селища Печенга. Коли під закінчення фестивалю учасники зібрались біля ватри поспівати улюблених пісень Віктора Гурняка, зовсім як у відомій пластовій пісні у виконанні Квітки Цісик, над нами пролетіли у вирій птахи, як душі полеглих за рідну землю юнаків. тужний посил гуманізму й солідарності між двома країнами”. Об’єднання родин виготовило в Україні почесні відзнаки у вигляді кришталевого серця – їх у Приштині вінничанки вручили журналістським організаціям двох держав – “за літопис реалій сьогодення”. З матерями “азовців” познайомилася на презентації доктор Феріде Рушіті, правозахисниця, яка створила й очолює Косовський центр реабілітації жертв тортур. Цю організацію та її засновницю номінували на Нобелівську премію миру 2025 року. На прикладі власного досвіду пані Рушіті порадила гостям з України, як далі діяти, щоб їхні голоси почув широкий світ. “Такі книжки можуть допомогти багатьом мамам пережити біль утрат і відчути, що вони не самі, – сказала відома громадська діячка. – Хай ці видання допомагають іти в майбутнє, хай такі книжки прочитає багато людей. Світ має знати, які хлопці йдуть захищати Україну. І хай ця війна якнайшвидше закінчиться перемогою України! Слава Україні!”
Героям слава! · “Хай ця війна якнайшвидше закінчиться перемогою України”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Книжки про “азовців”

Сергій ШЕВЧЕНКО, м. Приштина (Косово) У Вінниці громадська організація “Об’єднання родин Незламні” створила меморіальні книжки про полеглих воїнів – оборонців Маріуполя, бійців легендарного “Азова”. Найперше друковане, добре ілюстроване видання “Янголи Маріуполя” матері героїв презентували на Вінниччині. У збірці вміщено біографії 14 “азовців” – переважно уродженців Поділля. А 7 жовтня нову книжку про 22 героїв “Душа в місті Марії” (її авторка Вікторія Колмикова підготувала видання українською і англійською мовами) і збірку “Angels of Mariupol” вперше презентували за кордоном – у Республіці Косово. Серед організаторів культурного заходу – Асоціація журналістів Косова, Всеукраїнський благодійний фонд “Журналістська ініціатива” та Вінницька обласна організація Національної спілки журналістів України. Ініціаторки й учасниці презентації на Балканах – матері полеглих “азовців” Вікторія Колмикова, Тетяна Демчук та Юлія Яременко. З ними прилетіла з Вінниці й журналістка, громадська діячка в інформаційній сфері Марина Тепленко – вона редагувала “Янголів Маріуполя”. Гості впродовж трьох днів не лише презентували твори, а й відвідали Косовський гуманітарний центр, де ознайомилися з досвідом меморіалізації в цій країні, яка пережила війну понад чверть століття тому. Такі книжки й зустрічі з молоддю допомагають поширювати цінності, на яких виросли герої – честь, гідність, відданість, любов до Батьківщини. Меморіалізація – не тільки спосіб ушанувати пам’ять, а й інструмент формування національної ідентичності, вважають матері “азовців”. Важливо зафіксувати правду про війну і зберегти досвід покоління, яке жертовно стало в обороні рідної землі та зазнало найважчих випробувань. Як кажуть у родинах воїнів, пам’ять про полеглих
Долі · “Жорстоким бути просто, а добрим – не завжди. Наймогутніша зброя у війні – виховання”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

євангелістом Марком Бернсом, який є духовним радником Дональда Трампа останні 10 років, та поділився з ним свідченням про тортури й страждання українських військовополонених. Важливою стала й зустріч з американським конгресменом-республіканцем Доном Бейконом, який після розмови з Олексієм написав на своїй сторінці: “Він прийшов не як жертва, а щоб підкреслити наші спільні цінності, необхідність викриття злочинів Росії та чому підтримка України важлива для нашої національної безпеки. Його книга “Jingle bellz” розкриває ці злочини та показує, чому ми маємо протистояти хуліганам на кшталт Путіна. Ці загрози – не майбутнє, а реальність сьогодення”. Такі слова підтвердили: історія одного українського солдата здатна достукатися навіть до високих кабінетів влади США. Окремим етапом візиту у Вашингтон стала неофіційна розмова Олексія з Меган Моббс, донькою спецпредставника президента США в Україні Кіта Келлога. Вона щиро прониклася його історією та висловила готовність лобіювати питання обміну військовополонених. Пам’ять, правда і незламність Цей вечір у Лос-Анджелесі довів: навіть далеко від рідної землі українська громада і друзі України створюють простір, де правда звучить голосно, а біль стає силою. “Jingle bellz” – це не просто книга. Це крик душі, свідчення і водночас заклик до світу: не відвертайтеся, не мовчіть, не забувайте. І кожна світлина Наталі Дудки, кожне слово Олексія – це ще один крок до того, щоб Україну почули й підтримали. Ці події нагадують: боротьба триває. І поки триває – світ має стояти поруч з Україною. Бо це боротьба не лише за нашу землю, а й за цінності, що єднають вільний світ. Якраз на пів дорозі розрядився акумулятор в машині подружки, в якій ми їхали. Ми покинули авто серед лісу, пізніше побачили в новинах прострелене наскрізь… З обох боків лісу була перестрілка, а ми йшли і, раз по раз оглядаючись, рахували своїх. У горлі пересохло. Ввійшли в Бучу: розбиті і згорілі будинки навколо, спалена ворожа і наша техніка, купи скла, як і в рідному Гостомелі. Я притисла до грудей ноутбук, як дитя. Там же моя дисертація про професіоналізм учителя-філолога, адже прагну щось корисне зробити для освіти, щоби в українських школах працювали вчителі-професіонали, бо саме освіта формує світогляд, духовність, розвиває творчі сили та здібності людини. Спраглі, голодні, холодні йшли майже мовчки. Раптом почули голос: “Люди, ви куди?.. Зупиніться!” “Українською, – зраділа я, – отже, наш!” Нас наздогнав волонтер, який повідомив, що зовсім поряд пункт евакуації і що знову дали “зелений коридор”. Це було справжнє щастя! Цього разу нам усім пощастило. Ми вибралися, і, як на диво, я перевезла свій ноутбук через усі блокпости і зберегла всю інформацію до уроків з української мови і літератури і дисертацію, яку блискуче захистила 25 січня 2023 року в Інституті педагогічної освіти і освіти дорослих імені Івана Зязюна НАПН України. Війна не зламала мене. Вона просто підсвітила деякі темнуваті кути в моїй свідомості, а ціна усвідомлення цих моментів надто висока. Я люблю не себе у професії, а професію в собі! Дякую Богові, що я вчителька і навчаю талановитих українських дітей! Дякую ЗСУ за можливість навчати і навчатися! Ціную Людей і Життя, бо жити – означає діяти, тобто самостверджуватись на своїй Богом даній землі!
Долі · “Жорстоким бути просто, а добрим – не завжди. Наймогутніша зброя у війні – виховання”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Після мороку полону

Алла МАЛІЄНКО Найдраматичніші сторінки його життя вкарбовані в текст книжки. Книжки-сповіді, яку він сам написав. Автор – Олексій Ануля, воїн Збройних Сил України. А його книжка “Jingle bellz” – про десять місяців перебування в російському полоні. Постає запитання: якщо це жахливе випробування вже позаду, то навіщо Олексію було повертатися в пам’яті до того мороку полону, карцеру, знову й знову переживати відчуття фізичних і моральних мук? На це запитання він відповів сам: “Війна з росією – це не боротьба націй, а боротьба варварства з цивілізацією. Мета моєї книги – змусити читача вдивитися в себе і замислитися про сенс буття, людську природу і найголовніше – зрозуміти для себе: для чого ти покликаний у цей світ. Жорстоким бути просто, а добрим – не завжди. Наймогутніша зброя у війні – виховання. Ми не знаємо, коли саме ціною знань, отриманих нами від батьків, сусідів, родичів, вчителів, тренерів чи просто перехожих, стане життя. І залежно від цих знань ми можемо це життя як врятувати, так і відібрати його в іншого, подібного нам, котрого сотворив Бог”. Зауважимо, що Олексію Анулі допомагає адаптуватися до життя волонтерська організація GO Ukrainа, а його книжка видана за фінансової підтримки Огрської крайової Думи Латвійської республіки. Нещодавно Олексій повернувся зі Сполучених Штатів Америки, куди його запросили колеги-журналісти, волонтери цього фонду подружжя Герман та Олена Сімаковскі. Презентація книги “Jingle bellz” В Українському культурному центрі в Лос-Анджелесі 2 жовтня відбулася знакова подія – презентація книги “Jingle bellz” колишнього військовополоненого Олексія Ольга ХОДАЦЬКА 5 жовтня, в День учителя, один за одним спливали в пам’яті деякі моменти, пов’язані з моєю учительською долею під час окупації міста-героя Гостомеля у 2022 році, де я 15 днів ховалася в підвалі від ро- sійських ворогів, які засіли в кожній квартирі нашого ЖК “Покровський”. Думала – забулось, але ні. Ці факти, наче рани на душі, загоїлись, але шрами залишилися… 9 березня 2022 року. Саме в день народження українського пророка Тараса Шевченка було повідомлено про евакуацію. Я сподівалася на чудо і згадувала слова Кобзаря: Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая! Чуда не сталося. За вказаною адресою в центр міста евакуаційні автобуси не прийшли, тому що дорога була замінована. Потрібно було йти більше чотирьох кілометрів на новий пункт збору. Ми йшли. Людей було дуже багато. Всі були обмотані смужками рваного білого простирадла, що свідчило, що ми – мирні люди. Йшли майже мовчки. Кожен думав про щось своє або молився. Я, як учителька, взяла з собою шкільний ноутбук, який на той момент забрала додому, щоб створити презентації до уроків. Всі, хто був зі мною в підвалі, казали, що його все одно заберуть вороги на блокпостах. Не могла я його залишити ще й тому, що в ньому була вже майже готова моя дисертація, над якою я дуже ретельно і довго працювала. Це, мабуть, така вже вчительська відповідальність чи проста людська совісність. Я тримала за руку десятирічну внучку Маргаритку і трохи відстала від колони, бо вона так натерла ніжку, що кров просочилася через три шкарпетки. Було холодно, і ми надягали на себе все, що мали. Хоча нібито було оголошено “зелений коридор”, але над нами літали ворожі гелікоптери і скидали снаряди на будинки. Вони горіли, щось вибухало, дорога вся у Анулі. Він провів 10 місяців у російському полоні, переживши голод, катування та нелюдські умови. 130 днів чоловік провів у карцері. Це була не просто презентація книги – це була зустріч із живим свідком воєнних злочинів, людиною, яка зберегла силу духу там, де багато хто зламався б. Історія Олексія об’єднала під одним дахом українську громаду Лос-Анджелеса, представників американської політики та духовних лідерів. Сповідь, народжена з болю Олексій Ануля зізнався, що довго не міг спати, поки не наважився написати цю книгу. Він хотів не просто розповісти, а “прожити” знову ті жахливі моменти, щоб кожне слово було правдивим і відчутим. Уряд Латвії надав йому будинок, де він створив для себе умови, максимально наближені до полону. Він писав по 18 годин на добу – стільки ж його змушували стояти без руху в неволі. Це було болісне повернення до травми, але воно допомогло відновити в пам’яті всі деталі, щоб свідчення стало документом правди для світу. Для багатьох у залі найсильнішим моментом стала відповідь Олексія на запитання жінки, чий брат досі перебуває у російському полоні. Вона благала поради: як допомогти йому витримати ув’язнення? Олексій відповів просто і чесно: “Найважливіше для кожного полоненого – знати, що його чекають вдома, що з рідними все добре і що боротьба за їхнє звільнення триває”. Ці слова зворушили всіх присутніх, адже вони торкалися не лише полонених – вони про кожного українця чи українку, які чекають повернення рідних. Сила мистецтва поруч із силою слова Презентацію книги підсилила фотовиставка української журналістки та фотографки Наталі Дудки “Де був дім”. Її світлини зруйнованих будинків Донеччини й Харківщини стали символом не лише втрати, а й незламності. Кожна фотографія мовчки промовляла про біль тисяч українців і водночас – про їхню силу виживати та боротися. Разом книга та виставка створили простір пам’яті й правди, де мистецтво і слово перепліталися в один могутній заклик: не можна мовчати. Голос України у Вашингтоні Поїздка Олексія до США стала можливою завдяки благодійній організації GO Ukraina у Лос-Анджелесі. Ще до офіційної презентації книги, 13–14 вересня він виступив на саміті “Reconstruction Ukraine” у Вашингтоні, де говорив про жахи полону та важливість повернення всіх українців із російських катівень. Там він познайомився з пастором--
Долі · “Жорстоким бути просто, а добрим – не завжди. Наймогутніша зброя у війні – виховання”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Рятівна дорога вчительки

прострелених і згорілих машинах, у побитому склі, у спаленій техніці. Страшно, ами просто тихо йшли – рятувалися. Прийшли на місце призначення, але і сюди автобуси не приїхали, бо й тут було все заміновано. На наших очах підірвався один із двох ворожих БТРів, які на шаленій швидкості, як нам здалося, промчали дорогою. Люди встигли відскочити на тротуар і ніби втислися в огорожі біля приватних будинків, які ще якимось дивом уціліли. Час “зеленого коридору” добіг кінця, і ми не встигли повернутися у своє рятівне місце – підвал, який на той час здавався нам дуже безпечним. Повернулися зранку, переночувавши у добрих людей, які, спасибі їм, нагодували нас чотирнадцятьох борщем, звареним у льоху. Це був їхній сховок на той час. Смак того борщу пам’ятатиму, мабуть, до кінця своїх днів, бо до того ми майже нічого не їли – нічого не було. 10 березня 2022 року – друга невдала спроба вирватися з окупації. Ми тільки-но вийшли з підвалу і підійшли до сусіднього будинку, як з-за рогу показався танк, який мчав зі страшним ревом. Моя внучка, яку ми з дочкою тримали за ручки, вирвавшись, миттю побігла у підвал, з якого ми вже вийшли зранку наступного дня і, незважаючи ні на що, 14 людей сіли у дві машини, яких ще не встигли розбити вороги, і вирушили дорогою до Бучі, звідки, за чутками, мала відбутися евакуація.
Культурний простір · “Виплекані її любов’ю високі слова і чисті фарби вийшли з тої благословенної малої батьківщини, де вона народилася”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

їнської жінки-матері-берегині-творця. Тому так вагомо і сильно Валентина Давиденко декларує новою виставкою “Нотний стан” мистецьке і громадянське покликання зберігати відданість рідній вітчизні у часи лихоліття та підтримувати гармонійну рівновагу сучасного світу засобами кольору і музикою рим. Нові полотна об’єднані темою “пори року 2022”, імпресіоністичні пейзажі несуть підтексти всіх драматичних подій календаря війни, продовжуючи авторські мандрівки минулих років у просторі і часі. Але поза тим у творчості художниці завжди присутність “золотої насінини”, Золотого віку людства у гармонії, яку авторка так прагне оспівати насамперед в образі своєї вітчизни. Картини Валентини Давиденко зберігаються у київських музеях та в приватних колекціях в Україні, Німеччині, Польщі, Канаді, Італії, Греції, Македонії, Литві, Хорватії, Словаччині. Тільки не чуємо ми того крику, Глухнемо, нищимо рідне, своє, Робимо з нашої мови каліку І не шануємо того, що є. Сленгом паскудимо батьківську мову, Лайку підносимо в ранг простоти, Код генетичний: свободу і слово – Все “реформуємо”... Боже, прости! Незламний Я – пролісок, я – первоцвіт, Багато весен, сотні літ З-під снігу проростаю сміло, Навкруг весною забриніло... Мороз і вітер, сніг з дощем Страхають грізно: “Заметем!” “Не буде так!” – всміхаюсь щиро, Нема в душі від злості миру. Під снігом я не на колінах, Схиляюсь до землі уклінно. За ласку, за добро її Я щиро дякую землі, Вона життя мені дає... Хто я без неї в світі є? Калинова Співуча, промениста, ясноока – На перехресті світових доріг Чекаєш на єдиного пророка, Та відшукати стежки він не зміг. Покарана зрадливістю жорстоко І зганьблена продажністю синів, Чекаєш на достойного пророка, А він десь у тумані заблудив. Моя єдина, зболена Вкраїно, Розп’ята на історії вітрах, Ідеш вперед, уперто і невпинно... Де ж твій пророк?.. Блукає у світах... Молю Назустріч сонцю та дощу Іду життєвими шляхами І у Всевишнього прошу: “О Боже, змилуйся над нами! Дай миру втомленій землі, Надію – матері й дружині. Дай промінь віри в цій імлі І батька поверни дитині. Нехай прозріє ворог злий І висохнуть дитячі сльози, Забудуть люди слово “вбий”, І кануть в Лету злі погрози. О Господи, молю Тебе, Дай щастя, спокою родині, Не манни я прошу з небес, А Перемоги Україні!”
Культурний простір · “Виплекані її любов’ю високі слова і чисті фарби вийшли з тої благословенної малої батьківщини, де вона народилася”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

“Нотний стан”

Валерій ФРАНЧУК Саме під такою інтригуючою назвою Муніципальна галерея мистецтв Деснянського району презентує чергову виставку художниці Валентини Іванівни Давиденко. Ще з перших, тепер вже таких далеких наших зустрічей із Валентиною Давиденко, що відбувалися на радіо Голос Києва, коли мої відповіді на “живописні” запитання лише прорізали перші стежинки нашої дружби, я не мав сумніву, що написані яскравими кольоровими словами наші діалоги про живопис обов’язково перетворяться на реальні картини, що рано чи пізно вона має взяти в руки пензлик і творити, бо в ній завжди нуртував художник. Переданий її батьком дар творити фарбами жив і живе в ній так органічно, так правдиво, так сміливо, так по-жіночому ніжно і лірично. Не може бути інакше в цій Богом поцілованій майстрині. Валентина Іванівна Давиденко – відома українська поетеса і художниця, перекладачка, журналістка, науковиця. Член- Тамара БАЦМАЙ Вишиваємо долю Ми всі вишиваємо долю Хрестом та рясними стібками. На жаль, ще багато в нас болю, Бо чорними шиєм нитками… А, може, візьмімо блакитні, Червоні, зелені, яскраві? І вишиєм овиди літні, І зір незбагненні опали. Надії хлюпнемо сапфіром, Розшиємо щастя шовками, Гаптуємо волю і віру, Малюємо долю думками! Весна Птахи не знали, що війна... І перемігши власну втому, Летіли, линули додому. Чекали – стріне їх весна. Хотіли спокою і лету, Веселки, світла і тепла, А з неба падала зола... Птахи летіли і ракети. Дерева мріяли про бджіл, Бубнявіли рожевим цвітом... І не доквітнувши до літа, Ронили мідно-сивий біль. У мертвих вікнах так зухвало Здіймалось пишне різноквіття – Кульбаби і невинні діти У небо сумно проростали... А крізь димів гіркі провалля Пробилися зелені пасма, киня НСПУ, НСЖУ. Заслужена журналістка України. Лавреатка літературних премій ім. Бориса Нечерди, Володимира Свідзінського, Дмитра Нитченка, мистецької премії “Київ”. Авторка поетичних книг “Зелена зірка березня”, “Нічна вежа”, “Флейта Евтерпи”, “Білу лампу внесу тобі в ніч”, “Канти мандрівних музик”, 14-ти телевізійних фільмів про українських художників циклу “Мистецька мансарда” (студії ICTV, “Альтернатива”). Співавторка альбому джазових пісень композитора Івана Тараненка на вірші Валентини Давиденко “Майстер снів”. Авторка 13 персональних виставок, учасниця численних вітчизняних і міжнародних живописних проектів. Як у поезії, так і в живописі Валентина апелює до метафоричності підтекстів, що проєктуються через призму авторського емоційного сприйняття світу. Її складну багатобарвну палітру відзначив свого часу у статті про живопис Валентини Давиденко академік та професор НАОМА Микола Стороженко. Він писав про “незбагненні тональні плани кольору” в картинах В. Давиденко. У вишуканій імпресіоністичній манері, за якою вже впізнають роботи мисткині її шанувальники, створено новий цикл картин, написаних під час війни, також на виставці представлені суголосні роботи минулих років. А виплекані її любов’ю високі слова і чисті фарби вийшли з тої благословенної малої батьківщини, де вона народилася. Де переплелися прадалекі віки, коли подібні до пані Валі скіфянки закладали перші паростки проукраїнської цивілізації, котра ціле тисячоліття вела розмай огранивши своїми талантами весь світ в золотосяйні пекторалі нашого коду. Цей високої проби самородок землі української, ця красива вродою і талановита елегантно-витончена скіфо-мадонна своєю багатобарвністю фарби і слова через все своє велике і високотворче життя, через карколомні переміни нашого суспільства, чесно і віддано несе єдину, але найважливішу місію – створення величі укра-
Культурний простір · “Виплекані її любов’ю високі слова і чисті фарби вийшли з тої благословенної малої батьківщини, де вона народилася”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

“Гаптуємо волю і віру”

Часом доля зводить нас з цікавими людьми – творчими, натхненними, свідомими, життєлюбними. І світло цієї людини запалює, надихає, додає віри і сили, щоб жити. Хотілося б й інших познайомити з творчою жінкою з Рівного, яка має глибоке українське коріння, плекає слово, малює, пише дитячі розвивальні книжечки, має активну життєву позицію й займається громадськими справами. Знайомтесь – Тамара Іванівна Бацмай. Рівненська письменниця, одна з організаторів Всеукраїнського фестивалю авторської пісні та співаної поезії “Словоспів”, очільниця Рівненського осередку Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги. Здобула три вищі освіти – філолога, психолога-дефектолога, бухгалтера-економіста. А головне – вона небайдужа і творча людина. Авторка кількох персональних художніх виставок, активна учасниця акції “Просто неба: митці Рівненщини на підтримку ЗСУ”, волонтерка з 2014 року. Пише для дорослих та дітей. У її доробку більше 200 віршів. Перший вірш “Молитва” написала пані Тамара у 1991 році, коли у Вільнюсі стояли танки… У ті моменти історії Тамара Іванівна не була байдужою до долі своєї й інших нації. Авторка книг: “ПРОжити”, “СвітлоТінь” та восьми дитячих книг із серії “Світ навколо нас”: “Абетка”, “Про фігури”, “Працьовитий павучок”, “Їжачок-хитрячок”, “Сом і сон”, “Ази геометрії”, “Кіт Кузька”, “Моя Україна”, гімну Пенсійного фонду України, а також семи персональних художніх виставок. Вірші Тамари Бацмай друкувалися у збірці творів про війну письменників Рівненщини “Наше слово – меч духовний”, журналах “Дзвін”, “Погорина”, альманахах “Наш край”, “Поетичні барви”. У рамках конкурсу “Краща книга Рівненщини” серія інклюзивних книг для дітей “Світ навколо нас” відзначена Рівненським обласним відділенням Української бібліотечної асоціації. Членкиня Проводу Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги, популяризує національно-патріотичну творчість Олени Теліги, проводить різні просвітницькі акції на рідній Рівненщині. Справжня, щира, відкрита до людей, зболена за долю України, Тамара Іванівна працює на майбутнє, робить усе, аби пам’ятали історію і працювали задля блага України. А от щоб зрозуміти сутність її душі – варто познайомитися з її поезіями. Ірина ГОЛОВАЙ, викладачка, голова Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги Як Божа милість й Божа ласка, Трава незаймана зростала. Моя земля Моя ти земле, рідна Україно, Закохано вдивляюся у тебе, Таких зелених трав, моя єдина, Нема ні в кого. І такого неба – Високого, безмежного, ясного, Під ним стоїш осяйно, як у храмі, І ніби бачиш там самого Бога... В цей храм – нерукотворний та безкраїй Наріжний камінь вже давно заклали, Мої пра-пра-, що йшли з усіх окраїн У сивий степ понад зміїним валом. Лишили нам закони і догмати, Народ вони творили, а не натовп, І коровай пекли на кожне свято. О милий серцю, незбагненний краю, За тебе щиро, віддано молюся, Твоїх пісень натхненні водограї У жилах колобродять, наче в руслах Ріки, яка реве та стогне знову... Змиває тугу живоносна повінь, А місяць – ніби золота підкова. Настане день і схаменуться люди, Відкриють душі в храмі неземному, Я впевнена, цей день настане! Буде! Мова Мова говорить, сміється, щебече, Славить, віщає, рече, гомонить, Стогне, балакає, каже, лепече, Відає, радить, верзе, жебонить, Молиться, просить, зітхає, шепоче, Плаче, ридає, співає, бурчить. Благословляє, повчає, туркоче, Гримає, кличе, голосить, кричить…
Театр · “Театр сьогодні є флагманом українського культурного фронту”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Несподіваний Фігаро

У Київському національному академічному Молодому театрі відбулася прем’єра вистави “Чи одружиться нарешті Фігаро?”, яку поставив український та французький режисер Григор Мане за мотиви відомої п’єси Бомарше “Шалений день, або Одруження Фігаро”. Сьогодні пан Григор – наш гість. Григор Мане – Розкажіть, будь ласка, як доля пов’язала вас із Україною. – Під час війни я одружився зі своєю колишньою однокурсницею, а сьогодні актрисою Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра Іриною Мельник. 35 років працював у Франції як режисер, актор, сценограф, драматург. А ось уже четвертий рік живу і працюю в Києві. І щасливий від того. – А як ваші вистави з’явилися у Молодому театрі? – Ще до початку повномасштабного вторгнення я ставив по скайпу у Київській академічній майстерні театрального мистецтва “Сузір’я” виставу “Куди я з вами не піду” за участю Ірини Мельник та Анатолія Ященка. Прем’єра була запланована на 24 лютого 2022 року. За день до цього зробили прогін. А сама прем’єра зі зрозумілих причин відбулася значно пізніше. На одну з перших вистав завітав тодішній художній керівник Молодого театру Андрій Білоус. І запросив зробити виставу на камерній сцені цього театру. П’єсу для вистави “Як я залишилася сама” написав сам. Взяв лише деякі лінії з твору Міро Гав-рана “Папуджарі” і повністю переписав сам сюжет. Театр мені запропонував акторів. І ми дуже швидко знайшли з ними спільну мову. З відомим художником-постановником Володимиром Карашевським разом придумали декорації. Виставу добре прийняв глядач, і мені запропонували поставити ще щось. Тоді я написав ремінісценцію “Чи одружиться нарешті Фігаро?”. – Чому ви не взяли до постановки саме твір Бомарше, а написали власний? – Ідея Бомарше полягала втому, що слуга розумніший за свого пана, хоч займає нижчий за соціальним статусом ступінь. Колись п’єса була передвісником революції, а зараз ця ідея не настільки актуальна. А я хотів зробити порцелянову статуетку, аби люди могли під час війни прийти до театру і відпочити. Щоб на сцені не було ніякої агресії. Цю ідею мені порадив актор, який під час війни чотири роки грав у Сараєво. Він сказав, що в такий час треба ставити комедії. Не потрібно перевантажувати людей. Тож я зробив ще одну комедію. Але це не комедія заради комедії. Я зачепився за тему “право сеньйора”. На мій погляд, вона актуальна. Лише подивіться, що сьогодні відбувається у світі. Всюди починають поставати диктатури. Диктаторські влади набирають силу і мужніють. Вони створюють під себе закони і люди їм підкоряються. Уявімо, що диктатор захоче, аби був закон, що він має право переночувати з чужою дружиною. Чи буде це законно? Він знайде багато причин для обґрунтування свого права, почне вишуковувати старовинні скріпи і закони предків та ін. Це доходить до абсурду. Граф може зробити вечір о 15 годині і потім сказати: “А тепер знову яскравий сонячний день”. Бо диктатура зазвичай теж доходить до абсурду. Поставив комедію у жанрі фарсу, а це – найскладніший жанр у театрі. Навіть назвав жанр “фарс-мажор”, бо дія відбувається протягом одного дня. – Очевидно, не випадково на роль Графа ви обрали Ігоря Портянка? – Звичайно. Коли ставив виставу “Як я залишилася сама” у цьому ж театрі, то помітив його здібності до імпровізації, побачив у ньому великого фарсового актора. І він мене не підвів. Він філігранно спілкується з глядачем, як це робили у ХVІ-ХVІІІ століттях. У всіх моїх виставах головне значення має актор. Я люблю акторський театр. Вважаю, що режисер може придумати що завгодно, але найголовніший у театрі саме актор як творець, а не виконавець режисерських задумок. Я не приходжу з готовою виставою. Завжди працюю з актором, йду від індивідуальності. Вважаю, що важлива емпатія, яку викликає актор, енергія, яку він дає, коли є співавтором, співтворцем вистави, а не простим виконавцем. Тоді вистава стає живою. На сцені живі люди, бо вони грають про себе, а не якусь абстрактну ідею. Під час репетицій шукаю, що для актора болить, що йому цікаво. Витягую з нього особисті емоції. І тоді актор розуміє, що він творець вистави, це його вистава. Він її береже, старанно готується. Не завжди це виходить ідеально, але у мене така мета. – Що можете сказати про інших виконавців вистави “Чи одружиться нарешті Фігаро?”? – Дуже подобається, як працюють Ірина Мельник та Олена Хижна. Вони – це абсолютно дві різні графині. Грають одне й те ж, але по-різному. Маємо їхнє особисте привнесення у виставу. І це дуже важливо. Те саме можу сказати про Марселін – Ірину Кравченко та Олену Кружиліну. Дуже гарно грає Анатолій Сомик (вчитель музики Базиль), він мене просто здивував. Також подобається, як грають Роман Равицький, Борис Георгієвський та Сергій Кучеренко. Серед молодих акторів хотів би відзначити Владислава Савченка (Керубіно) та Поліну Снісаренко (Фаншета). – А що скажете про костюми і декорації? – Чудова художниця по костюмах Анна Шкрогаль. Велику роботу здійснив цех з пошиття одягу, а ще гримерний цех, який виготовив перуки для всіх акторів, а їх більше тридцяти. Це просто фантастика. Завідувач господарчою частиною театру Володимир Крамаров спеціально для нашої вистави зробив на сцені люк, який був необхідний для задуму. Не випадково костюми героїв білого кольору, бо це святково. Як я вже говорив – порцелянові статуетки. І в кожній статуетці глибокий сенс. В уста героїв я вклав філософські і навіть парадоксальні речі. Заклав у виставу кілька шарів. Для людей, які знають історію Фігаро, один шар. Для тих, хто філософськи розмірковує, що таке зрада, брехня, дружба, ненависть, проблема залежності від диктатури, – інший. До речі, є у виставі й тема війни, коли хочуть забрати до війська Керубіно. А для декого це звичайна комедія. Ми показуємо не часи, коли творив Бомарше, а наше уявлення про них. Додаємо деталі, що викликають усмішки. Я хотів, аби глядач сидів і усміхався, щоб була спільна атмосфера з акторами. Це складно. Але вважаю, що до певної міри змогли цього досягти. Також хотів би зазначити, що я прихильник драматургії, де немає вирішення конфлікту. Бо якщо у конфлікту є рішення, то це вже пропаганда. А якщо такого рішення немає, то це справжня драматургія. Сподіваюсь, що у вистави буде довге життя. Запрошую всіх до Молодого театру. – Чи не страшно вам було їхати в країну, в якій іде війна? – Страшно. Але я був впевнений, що повинен бути поряд зі своєю дружиною. Коли я їхав в Україну, то думав, чим можу допомогти. Можливо, коштами? Але скільки я можу дати? Вирішив допомогти тим, що я вмію робити. Безкоштовно поставив дві вистави для українського глядача. – Ви зараз вивчаєте українську мову. А що можете сказати українцям, які все життя говорять російською? – Вони багато втрачають. Уявіть, що ви живете в одній кімнаті, але є безліч дверей в інші кімнати. Приміром, коли я вивчив французьку мову, то зрозумів, що увійшов до великої вітальні і я там себе вільно почуваю. Без мови неможливо зрозуміти культуру людей. Не знаючи мови, не можна зрозуміти, як люди мислять. Так само не можна сказати думку про французів, не знаючи їхньої мови. З мовою приходить стиль, історія, манери, взаємостосунки. А як ви можете говорити про італійців, не знаючи італійської мови. Ви можете лише прийти і подивитися як турист. Це те саме, що подивитися на зовнішній вигляд музею і не заходити всередину. Хотів би додати, що я щодня читаю багато української літератури вголос. – Над чимось новим зараз працюєте? – Мене запросили до Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки. Працюємо над п’єсою канадського драматурга. 8 грудня святкуватиме свій ювілей народна артистка України Лідія Яремчук. Хочемо зробити для неї виставу на новій сцені театру. Її партнером буде народний артист України Анатолій Ященко. Отримую неймовірне задоволення від роботи з цими великими артистами. Київ – це театральна мекка, одна з європейських столиць. У Києві багато талановитих режисерів і акторів, а головне – відкритий і щирий глядач. Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО Фото з вистави “Чи одружиться нарешті Фігаро?” із сайту Молодого театру відзнаки митцям, які зробили значний внесок у розвиток театрального мистецтва. Програма вечора включала фрагменти видатних українських опер, зокрема творів Миколи Лисенка, Євгена Станковича та Ріхарда Вагнера. Кульмінацією свята стало повернення на сцену Львівської національної опери визначної постановки – опери Бориса Лятошинського “Золотий обруч”, яка після 55-річної перерви знову прозвучала для глядачів, повідомляється на сайті Міністерства культури та стратегічних комунікацій.
Театр · “Театр сьогодні є флагманом українського культурного фронту”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Повернення “Золотого обруча”

10 жовтня у Львові відбулися урочисті заходи з нагоди 125-річчя від дня відкриття Львівської національної опери. Ювілейна подія об’єднала представників органів державної влади, дипломатичного корпусу, міжнародних культурних організацій, українських і закордонних митців, музикознавців, шанувальників театру та численних гостей з-за кордону. У межах святкування відбулися виступи хору та оркестру театру, а також вручення державних нагород, подяк і почесних відзнак митцям і меценатам. До святкувань долучилася перша заступниця міністра культури та стратегічних комунікацій України Галина Григоренко, яка зачитала вітання від прем’єр-міністра України Юлії Свириденко:“125 років – це не просто ювілей. Львівська опера – майже сакральне місце, де живе музика, народжуються емоції і звучить історія нашої держави. Ця сцена завжди залишалася простором українського духу й творчої енергії. Культура сильніша за будь-які випробування – вона формує нашу гідність, європейське обличчя та віру у велике майбутнє”. Вітаючи театр з ювілеєм, Галина Григоренко зазначила: “Для мене Львівська національна опера – це мистецька фортеця, де зберігають традиції та водночас створюють інновації. Театр сьогодні є флагманом українського культурного фронту. Тут не лише ставлять вистави – ведеться активна просвітницька, наукова та соціокультурна робота: з молоддю, ветеранами, широкою аудиторією. І все це – завдяки відданості колективу й любові глядачів”. Під час урочистостей Галина Григоренко вручила нагороди та
Слово многоцінне · “Виписуйте свої емоції, пишіть все, що лягає на душу”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Трипільські обряди в українських казках?

Юрій МОСЕНКІС, доктор філологічних наук, заслужений діяч мистецтв України Глибина народної пам’яті в українських чарівних казках може бути доволі значною. Так, казкового змія з “хоботами” іноді вважають мамутом, хоча давньоукраїнською мовою хобот – це просто “хвіст” (зокрема й кінський хвіст корогви – змій може символізувати вороже військо зі знаменами, на яких зображені дракони). А казку “Таємниця скляної гори” пов’язують із льодовиком. Однак це неправильно: скляна гора, на якій мешкають дракони, – це небесне склепіння із сузір’ям Дракона. (Порівняймо в давньогрецькій мітології гору Олімп “пуп, що обертається”, де мешкають олімпійські боги, і гору Гелікон “та, що обертається”, де мешкають музи: гори не можуть обертатися, в обох випадках вони символізують небесне склепіння). Троє братів згаданої казки – північні сузір’я: літає – сузір’я Волосся Вероніки у формі птаха, обертає шаблею – сузір’я Волопаса у формі меча, з нюхом пса – сузір’я Гончих Псів. (Останнє відоме в європейській астрономії з XV ст., запозичене з арабської астрономії, де є наслідком неточного перекладу Птолемея). Трьох царівен, яких рятують брати, символізує сузір’я Діви (місце осіннього рівнодення в І-ІІ тис. н. е.), розташоване поряд із названими сузір’ями. Загалом же питання глибини фольклорної пам’яті потребує глибокої наукової уваги: наприклад, сюжети й образи деяких українських казок можуть виявитися трипільськими. “Названий батько” – казка про спалення житла родиною для отримання лікувального попелу. Одні відмовилися спалити власну хату – її все одно спалив чаклун. Інші спалили самі – їм чарівник будує значно кращу. Це можна порівняти з трипільським обрядом спеціального спалення жител. Дату спалення могло визначати не тільки виснаження навколишніх полів, а й скупчення планет біля Сонця й їх зникнення в сонячних променях, яке й у сучасній астрономії називають “спаленням”. “Івасик-Телесик” – казка, що поєднує давньоукраїнські джерела з давньогрецькими. З одного боку, Телесик означає тіло (пор. довготелесий), тобто померлу дитину – у деяких варіантах казки Івасик перебуває в човнику постійно (у давніх українських текстах слово писали двома способами – тіло і тело). Відкинувши поховання в землі (яку символізують змії) і спалення (піч), дитина лізе на дерево (русалки вертаються в інший світ, вилазячи на дерева, порівняймо поховання на деревах), і зрештою гуси приносять дитину батькам. Це означає, що правильно похована дитина (човен на воді – дерево – птахи, але не поховання в землі й не спалення) відроджується у батьків. З другого боку, Івасик нагадує ватажка аргонавтів Іасона, якому загрожує Змій (у зображенні на давньогрецькій вазі він проковтує Ясона). До того ж ім’я змії Оленка нагадує ім’я хеттського мітичного змія Ілуянка (аргонавти спершу плавали в багату на золото хеттську землю – сучасну Туреччину, а вже потім цей міт був прив’язаний до Західного Кавказу – Колхіди). Є й астрономічний компонент казки (“золотий човник, срібне весельце”, що позначають Сонце і Місяць). Гуси символізують сузір’я Орла, Лебедя та Ліри (останнє в давньоарабській астрономії – “орел, що падає”). Для порівняння: пічка, яблунька та молочна (!) річка (з казки “Гуси-лебеді”) символізують сузір’я Близнюків (формою нагадує пічку) та Чумацький Шлях (сприйманий то як дерево, то як річка, давньогрецькою “Молочне коло”), з одного боку, і форми поховання (спалення, на дереві, у річці – ідентичні до трьох видів у казці про Телесика), з другого боку. Хлопчика викрадають гуси-лебеді й несуть до іншого світу – будиночка на курячій ніжці (поховання в хатці на дереві) баби Яги (ім’я означає “змія”). Відродження людини асоційоване з відродженням Сонця: мишка – сузір’я Дельфіна біля Козорога (сходять одночасно). Дівчинка з братиком тікає від пічки (спалення) баби Яги (змія, назва якої означає “земляна” символізує поховання в землі), її рятують молочна річка, яблуня та пічка – дитина відроджується (знову народжується) разом із природою близько весняного рівнодення. Подібним чином вибір форми поховання висвітлений у литовському міті про Совія. Міт відомий із приписки до західноруського перекладу візантійської хроніки Іоанна Малали (Малаласа) 1261 року. Совій заперечує поховання в землі та на дереві на користь спалення, тоді як казка про Телесика пропонує човен на водій потім дерево. Якщо литовське ім’я богині планети Юпітер Індрая ідентичне давньоіндійському імені дочки Індри, то ім’я Совій (Совіюс) може бути пов’язане з іменем давньоіндійського божества Сонця Савітар, що означає “відживлювач” (точне визначення божества, що забезпечує відродження завдяки правильному похованню). Казка має низку паралелей із німецькою казкою братів Грімм “Гензель і Гретель”: пташка приводить братика й сестричку до хатки відьми в лісі, відьма хоче спекти та з’їсти хлопчика, зрештою діти тікають і качка перевозить їх через річку (качка сидить на яйцях упродовж місячного циклу, що може символізувати відродження – цим зумовлений і культ водоплавного птаха у Трипіллі; Місяць як символ відпродження поширений в африканських мітах та казках, його уналежнюють до найдавніших образів людства). Віддаленіші паралелі – “Хлопчик-мізинчик” у версіях Шарля Перро (утеча з братами від людожера) і братів Грімм (маленький герой повертається додому через шлунки корови та вовка – вірогідніше не з’їдення тваринами, а відродження разом із Сонцем), навіть Одіссей у циклопа. Натомість позначення дітьми дороги (шлях Сонця – екліптика?) нагадує нитку Аріадни в лабіринті. “Котигорошко” – казка про народження героя від горошини (подібне – у давньоєгипетській “Казці про двох братів”), може віддзеркалювати суголосся назви рослини з іменем сонячного божества Хорса (давньоукр. горошькъ – Хоршь “Хорсів”, звідси хорошь “хороший”). Горошина може символізувати душу (як трісочка дерева в давньоєгипетській казці про двох братів або тама “душа”, буквально “краплина” в японському шінштоїзмі) і водночас бути сонячною сутністю (на зразок давньоіранської сонячної душі царів – хварено-фарн). Горошина котиться, як Сонце-Хорс рухається зодіаком. Побратими Котигорошка (духи-помічники шамана) Вернигора, Вернидуб та Вернивода-Крутивус – шаманфію. 2022 рік все змінив, але ми маємо навчитися жити тут і зараз. Тому, коли не пишеться радісна ські духи-помічники трьох рівнів світобудови. Подібні помічники – у казці “Летючий корабель”. З нижнього світу Котигорошка виносить птах, якого герой годує власною литкою, – мітологема, віддзеркалена ще в зображеннях “прапраіндоєвропейців” Чатал-Гьоюка (близько 6000 р. до н. е.), де грифи їдять тіла і відроджують людей. (У деяких варіантах казки Котигорошка рятує саме гриф). Цей мотив віддзеркалено й у шумерському міті про Етану. Відроджувальний та астрономічний сенси казки близькі до Телесика. Попри шаманський пошук Котигорошком душ братів, основна ідея цієї казки, як і Телесика, – переродження дитини, співвіднесене з астрономічними образами. Мотив грифа, що виносить дитину з нижнього світу, може пояснити відзначену Михайлом Відейком (усне повідомлення) відсутність трипільських зображень хижих птахів. На наш погляд, вони могли бути табуйовані через те, що їх уважали уособленнями іншого світу й учасниками ритуалу відродження. Водночас це пояснює майже повну відсутність відомих трипільських поховань. Трипільський поховальний обряд міг бути близьким до чатал-гьоюкського. Перемога Котигорошка (як і Івана-Побивана) над Змієм має дещо спільне з легендою про Кирила (Микиту) Кожум’яку (літописного Усмошвеця). Змій випробовує Котигорошка та його побратимів – як володар Золотого Руна та Дракона в міті про аргонавтів (спорідненому з казкою про Летючий корабель). Таким чином, пошук трипільської спадщини в українських казках – важливий напрямок сучасних досліджень. поезія, я роблю нотатки, або йду туди, де надихаюсь. Це може бути театр, філармонія. Ви теж сідайте і виписуйте свої емоції, пишіть все, що лягає на душу”, – порадила письменниця. З великою увагою студентки слухали військову, пані Вікторію. Вона представила проєкт “Батальйон гідних”. Це відео про захист Гостомеля в перші дні повномасштабного вторгнення ворога на нашу землю. Складається з історій 17 студентів Житомирського військового інституту ім. С. Корольова, на той момент добровольцям було по 17-18 років. Кожен із бійців має свою, неповторну історію про ті страшні дні. Основна ідея проєкту – записати враження з вуст безпосередніх учасників, а не від командування. Урочистості зустрічі додало спільне виконання славня України.
Слово многоцінне · “Виписуйте свої емоції, пишіть все, що лягає на душу”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Просвітяни – студентам

Людмила ЗАЛІЩУК, просвітянка, членкиня НСЖУ Затишно і водночас насичено організувала і провела патріотично-виховну годину “Уклін усім, хто край свій боронить” Лідія Охріменко, просвітянка, завідувачка філії №1 КЗ “Міські публічні бібліотеки” Житомирської міської ради. Для знайомства зі знаними письменниками, журналістами, просвітянами Житомира до книгозбірні завітали студенти кафедри Початкової освіти Житомирського державного університету ім. І. Франка. З коротким екскурсом в історію майже 400-літньої війни з московитами виступив Святослав Васильчук, голова обласного осередку “Просвіта” ім. Т. Шевченка: “Мені бридко їх називати росіянами, бо навіть цю назву вони вкрали. Вони є нашим давнім ворогом. Перша велика битва зними відбулась у 1659 році під проводом гетьмана Івана Виговського. Він – наш земляк, уродженець села Вигів на Коростенщині”. Історичну естафету підхопила Людмила Натикач, заслужена журналістка України, з оповіддю про Тараса Бульбу-Боровця і його “Олевську республіку”. Остання діяла на Житомирщині, Рівненщині та півдні білорусії у 1941 році. Письменниця і просвітянка Марія Зіновчук познайомила молодь із своїми книгами “Батько наш Бандера”, “Гей літа Орел”, “Балада про десантника”. Остання присвячена пам’яті захисника Олександра Томашевського – про свого сина десантника, розвідника, оператора БпЛА розповіла мама Людмила. Звучало поетичне слово. Тема звитяги ЗСУ під Бахмутом надихнула Святослава Васильчука і Антоніну Колосовську, бібліотекарку і просвітянку. У неї рядки народились після зустрічі в магазині, де жінка спочатку не впізнала знайомих захисників, які приїхали із-під Бахмута, “на жаль, не всі”. Повернулись, постарівши на десятки років. Римовану присвяту знаному земляку Олегу Ольжичу зачитала Марія Зіновчук, а Лідія Охріменко поділилась рядками, які написала дорогою до госпіталю. Вона їхала до доньки-військової, яка підірвалась на міні. Просвітянка Євгенія Юрченко представила свою творчість з книги “Між рядками незвіданих тиш”, яка побачила світ завдяки програмі соціально-значущої літератури. – До війни я не ставила дат, а потім почала нотувати, ніби хроніку. Дати нагадують, що і як було, щоб не забути. 10 жовтня 2022 року був великий обстріл з блекаутом. Я зберегла цей день такими рядками: “Цьогоріч наша осінь назвалась воєнною...”, – зачитала Євгенія Юрченко. – До повномасштабного вторгнення я була поеткою-ліриком. Писала есе про природу, кохання, філосо-
Про-читання · “Ми, українці, не сміємо лишатися пасивними глядачами, котрі час від часу приглядаються до бурхливих змагань”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

грожували вигнати зі школи, але він ішов твердо і цілеспрямовано у своїх переконаннях. Данило чітко визначив свої пріоритети, черпаючи знання і дух з української історії (реальної, а не перебріханої москалями), з праць Донцова, творчості Олега Ольжича та Олени Теліги. Вона писала: “Ми, українці, не сміємо лишатися пасивними глядачами, котрі час від часу приглядаються до бурхливих змагань. Ми мусимо нищити ту їдку отруту, що хотіла випалити у душах українців почуття, з якого складається національна свідомість, національна гідність…”. “Оце воно! Не пасивність, а активний, сказати б, войовничий патріотизм і націоналізм”, — захоплено міркував Данило. Він не розділяв понять “патріотизм” (любов і шана до рідного краю) та “націоналізм” (любов і повага до своєї нації, але це слово було геть скомпрометоване комуністичною пропагандою і набуло в очах “совків” негативного, ворожого значення). Автор роману доволі ґрунтовно та детально опрацьовує образ Данила Буревія, простежує логіку його вчинків і переконливо доводить, чому в умовах нинішньої України він приречений. А читач нехай вже сам думає, яке в нас нині суспільство, хто патріот, а хто підступний або прихований ворог України і всього українського. У сучасній українській літературі роман Петра Білоуса виділяється своєю ідейною наснаженістю, неординарними характерами, словесною майстерністю. Він зумів вдало поєднати розповідь про захист українських національних цінностей з елементами детективної історії. У результаті сюжет вийшов динамічним, колоритним і пронизаним думами та чуттями автора. Що ж до провідних тем та мотивів твору, розв’язки у напруженому сюжеті, то фінал роману залишається відкритим. Це означає, що проблема, порушена у творі, залишається, про що свідчить й епілог: злочинці не покарані. І це засмучує. Але така сучасна українська правда. ла, що веде крізь лабіринти – як потенційного читача, так і автора; хоча вони видаються невидимим для людського ока, однак створюють тло невід’ємної присутності. Видання “Лабіринти світла” наскрізно сповнене лірично-щоденникових відтінків, що спонукає до висновку про поетичну колекцію авторського світобачення, водночас зумовлює змогу свідчити про те, що внутрішні переживання накладаються на зовнішню дійсність, взаємодоповнюючи одне одного, таким чином складаючи єдину метафізичну картину людського досвіду. Але: навіть після прочитання моїх віршів обачливий читач помітить недомовлені слова (верлібр “Після прочитання”) У “Лабіринтах світла” Станіслав Новицький своєрідно інший: верлібри набули відчутно варіативного звучання за тональністю. Однак це той поетичний голос, який, незалежно від змін, залишається індивідуально-самобутнім серед безмежжя простору внутрішньо-поетичного затишшя, у якому проростає зерно осмислення буття, яким автор засіює читацьку ниву.
Про-читання · “Ми, українці, не сміємо лишатися пасивними глядачами, котрі час від часу приглядаються до бурхливих змагань”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Яким має бути наш патріотизм

Білоус Петро. Список підозрюваних: роман. – К.: Друкарський двір Олега Федорова, 2025. – 240 с. Михайло ЖАЙВОРОН Роман розпочинається з трагічної інтриги: серед білого дня у провінційному місті застрелили вчителя української мови Данила Буревія. Одразу виникають запитання: хто вбивця? Чому саме в учителя пущено смертельну кулю? Що означає факт неординарного злочину? Виникають і асоціації з резонансними убивствами відомих українських діячів Ірини Фаріон та Андрія Парубія. Як у тих випадках, так і в справі Буревія дуже швидко натрапляють на слід злочинця і затримують його – це 18-річний хлопчак, якого протягом двох тижнів помічали біля будинку учителя. Керівництво області задоволене: терміново збирає брифінг і хвалить себе за оперативне розкриття злочину. Слідчим у цій справі призначають полковника поліції Андрія Туза. Він проводить допит звинуваченого, і в нього складається враження, що затриманий хлопець — швидше за все, підстава, що його використали для відведення уваги правоохоронців. Інакше кажучи, полковник починає сумніватися у тому, що саме цей хлопчак є убивцею. Справжнього убивцю та замовників розстрілу учителя треба ретельно шукати. І тут автор привносить в оповідь містичну деталь: хтось невідомий надсилає на вайбер дружини Туза “список підозрюваних”, серед яких міський голова, його охоронець і колишній беркутівець, який розстрілював людей на Майдані, пенсіонер КДБ, депутат обласної ради, очільник секретаріату найвищої особи у державі. Звісно, це дивує слідчого, проте він вирішує дослідити причетність до злочину названих персонажів. Послідовно він зустрічається з тими, до кого може дотягнутися, розмовляє з ними, намагаючись віднайти будь-яку зачіпку, але марно: означені особи уникають запитань слідчого, запевняють, що до вбивства не мають жодного стосунку. Автор допомагає читачеві збагнути, хто ці персонажі зі списку насправді. Він удається до паралельного зображення: відтворюючи діалоги Туза з ними, уводить їхні віртуальні монологи чи спогади (у тексті це виділено курсивом), які розкривають причетність кожного до скоєного злочину. Що ж, такий прийом ризикований для письменника, однак саме він допомагає розкрити реальну картину того, що сталося із Буревієм, означує причетних до вбивства ще до того, як має статися у сюжеті розв’язка. Далі розповідь ускладнюється тим, що на вайбер дружини слідчого приходить ще один список: там названо тих, кому найближчим часом загрожує небезпека, тобто у романі намітилися нові жертви, і це дуже занепокоїло Туза. Для чого автор вдався до такого нагнітання розповіді? Думається, не тільки для того, щоб зробити сюжет динамічнішим, а й щоб акцентувати на тому, що йдеться про безпрецедентну акцію винищення тих, хто “надто українець” (вислів першої леді). А серед загрожених — місцевий правозахисник, який чимало років відсидів у радянських таборах, молода журналістка, громадські діячі і навіть сама дружина полковника Туза, яка викладає українську літературу в університеті. Це алюзія на актуальну проблему, яка стосується національного усвідомлення, ідентичності українців, котрі у своїй країні мусять захищати національні цінності — мову, культуру, свою історію, незалежність і свободу. Ця проблема дуже давня, вона не була вирішена і тоді, коли Україна проголосила незалежність, стала самостійною державою, проте “внутрішні вороги” і досі дошкуляють їй більше, ніж зовнішні (події у романі розгортаються у наш час на тлі російсько-української війни). І ця проблема увиразнюється через образ Данила Буревія. Автор досліджує його життєвий шлях — від шкільних років до участі у двох майданах у Києві. До того, як цей шлях зупинила смертельна куля ворогів України, життя Данила було наповнене не так патріотичними словами, як патріотичними діями. Він здобув професію вчителя української мови і літератури, у часи “перестройки” брав активну участь у боротьбі за незалежність України, виступав зі статтями про українську мову у пресі, на телебаченні і радіо. При цьому він наражався на спротив і глузування з боку малоросів та москвофілів, йому було важко, йому по-
Про-читання · “Ми, українці, не сміємо лишатися пасивними глядачами, котрі час від часу приглядаються до бурхливих змагань”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

У світлі метафоричного почерку Станіслава Новицького

Тетяна ТОРАК, м. Івано-Франківськ До чергового видання під трансцендентною назвою “Лабіринти світла” відомого українського поета Станіслава Новицького ввійшли верлібри, що репрезентують їх варіативні як за змістом, так і за тематично-ідейним простором домінанти. Дискусійним залишатиметься питання цілісності збірки, насамперед її естетичної довершеності, що зумовлено уникненням відсіювання ліричної зайвини з-поміж поетичних текстів, однак збереження “рукописного” варіанту дає змогу максимально повно простежити багатогранність вияву авторського світосприйняття, реалізованого в його передачі у світлі метафоричного почерку, тому також може слугувати фактом літератури. Верлібри не потребують наукового обрамлення чи ґрунтовного аналізу, що здебільшого є спробою їх осмислення шляхом спроби інтерпретації, які не є якісними через потребу відтворити неоднозначність образів, натомість вимагають чистоти сприйняття попри те, що мимовільний потік думки не завжди дозволяє потенційному читачеві виявити її прозорість. В основному вірші, що становлять основу “Лабіринтів світла” охоплюють три концептуальні вектори – домінування філософського, вкраплення інтимного та поодиноку з’яву пейзажних мазків, що напрямлені до спільного ліричного знаменника – подолання межі раціоналістичного бачення дійсності, натомість зміщення переваги відбувається до спроби втілення його відкодовування крізь призму багатошаровості сенсів буття. я прокидався і входив у сніги пам’яти повільно минав лабіринти світла в дні чужих сліз і чужих слів Перші рядки в суголосному назві видання верлібрі, у якому вбачаємо проходження автором своєрідного герменевтичного кола: шлях бере початок від пробудження зі сну суб’єктивного “Я” – його проходження крізь лабіринти пам’яті з уникненням світла (у цьому відчитуємо оксюморонність ліричної мініатюри) – мимовільна зупинка поряд “чужого” світу, внаслідок чого ліричний суб’єкт стоїть на периферії відчуження, однак йти не зупиняється, бо переконує: прокидався зі справжнім відчуттям сущого і минущого болю прокидався з любови і ненависти з відчуттям власної смерти Зауважимо: відчуття забарвлено їх дуалістичним декодуванням: любов і ненависть (із них починається пробудження ліричного суб’єкта) – смерть. ніколи не було більшої правди за брехню за цю смиренну смерть правди не було більшої сльози через ненависть справжніми були тільки дерева і квіти ще статуетки горщики та серце з глини з безкінечними лініями збоку і знизу ще були сни про живих та мертвих Ядро цієї частини верлібру – міфопоетична візія медитативного характеру: опозиція “людина” – “природа”. Перша названа зчаста переступає через істину, якій, протиставляючись, брехня набуває відтінку смислотворення, бо врешті-решт сприймається як правда, натомість природа залишається справжньою – у ній відсутня “полярність”; найбільш парадоксальним виступає перший рядок (“ніколи не було більшої правди за брехню”). був справжній колір дощу квіти дерева хрести могили безкраї лабіринти ліній світла безкраї лабіринти хрестів було життя у лабіринті світла Наведені рядки репрезентують акт виходу із неавтентичної дійсності, у якій ліричний суб’єкт не має змоги долати шлях проходження до світла, водночас останній рядок уособлює, підкреслюючи, мотив повернення до лабіринтів, де те світло, разом із його лініями, “було”, а отже, – те ж і дотичне до життя. не забувай коли промовлятимеш головну істину можеш помилитись можеш забути про лабіринти світла (верлібр “Лабіринти світла”) Стиль Станіслава Новицького тяжіє до частотної з’яви афористичних висловлювань, зітканих із вдумливої спостережливості за довколишшям; вони становлять містку форму як художнього, так і особистого віддзеркалення окреслення розуміння дійсності. Відсутнє прикріплення до часової просторовості, натомість метафоричний почерк автора доволі абстрактно-умовний, але зі штриховими метафорами-деталями, що підкреслюють ідейну довершеність верлібрів, хоча і стосовно цього – висновки неоднозначні. вище сльози тепер моє серце живу як останній паломник степу вовк у забутому Богом світі де самота стає повітрям де самота стає небом де самота стає сонцем (верлібр “Вечір безодні”) У поетичній збірці “Лабіринти світла” також постає образ самітника не тільки за естетичною сутністю, а і як прояв екзистенційного відчуття ліричним героєм трансформаційних змін – часу переродження, що зумовлено інтеграцією почуття внутрішнього відчуження в простір життя (образи неба, повітря, сонця). У наведених рядках вбачаємо відтінок апофатичної містики: самота не означає відсутність чогось/когось, насамперед уособлено першопоштовх зміни онтологічного стану, йому характерна інакшість. Тому в цій книжці надважливо вбачати суцільну онтологічну структуру – слова набувають значно глибшого змісту при органічному зміщенні в площину сутностей: її назва без попереднього прочитання вмісту наштовхує на проникнення в тканину світ-
Незабутні · “Кожна книга, яку ми читаємо, – це маленька перемога над знеособленням”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

“Я матір попросив: – Ось тут мене вроди!” До 100/ліття від дня народження і 5/ліття відходу у вічність Миколи Петренка

кола Петренко відійшов за межу вічності. “Микола Петренко переміг час настільки, наскільки нинішні літератори, які читали й симпатизували йому, зуміють пронести свою часову симпатію в позачасовий вимір. Петренко зробив усе для того, аби такий вимір існував. Навіть прожив більше, ніж сподівався, і менше, аніж хотів. Він не був модним, але був талановитим. Не був реформатором, але мав власний голос, і власну інтонацію. А ще біографію. Нею не спекулював…” (Євген Баран, “З “Книги живих””). Кожна епоха народжує поетів, які своїм життям відображають її історичне тло. До таких митців належить Микола Петренко. Він залишив нам своє вічне слово і думку, які не зітруться з пам’яті прийдешніх поколінь. Поет своїм життям таки “доторкнувся до хреста”: прийняв і зніс неабиякі тягарі. І все це, що не сумісне з розумом – витвори ХХ століття: Ось так воно було, що й зрозуміти годі – Бо це уже мої, не божеські труди: Я вибрав свій народ поміж усіх народів, Я матір попросив: – Ось тут мене вроди! У 2021 році побачила світ моя книжка “Про моменти життя, обійняті словами”, присвячена світлій пам’яті поета, який зумів своїм життям до себе дорости й усвідомити, що цей процес нескінченний – вагота писаного слова плодоносить насінням правди, а його пам’ять – це фундамент розуму для прийдешніх поколінь, шаблинність народу України. Роздумуючи про книжку, присвячену Миколі Петренку, Володимир Півень написав таке: “Заголовок допису про збірку Миколи Петренка (“Адамові брати”) являє собою добірну лексико-семантичну конструкцію – “Митець живого слова і думки”. І, зрештою, вчитуючись у віршові рядки поета, серцем (без перебільшення) відчуваєш “живість” його мовлення. І до того ж, те, що спадщина Миколи Петренка гідна того, аби читачі теперішньої та наступних ґенерацій передавали естафету пам’яти прийдешнім поколінням. З якого боку не дивись на віршовий доробок цього поета, а таки віриш у правдивість оцих метамовних рядків: “Я вибрав свій народ поміж усіх народів, / Я матір попросив: – Ось тут мене вроди!”… Завершити свій есей хочу роздумами над наведеними рядками з поетичного твору Миколи Петренка: Я старий, я віджив своє, звісно, Це б мені помирати, та пізно: Вже з кадильниць розвіявся дим… Я поет – я помру молодим… Маю особисте переконання не лише про загальновідоме – безсмертя душі людської, а й про те, що душа не має віку. Це, звісно, логічно випливає з визнання істини щодо її безсмертя. Та і екзистенція кожного з нас підтверджує це. Хіба ж можна не погодитись зі змістом наведених рядків М. Петренка? Наша плоть як минуща матерія в часі приречена на старіння й зношування. Це – річ цілком зрозуміла, тому – годі кадильницям диміти – душа поета, матеріалізована у Слові – невмируща. Але ж в останньому рядку він ніби знов повертається до проблеми вмирання, заперечуючи феномен старіння: “Я поет – я помру молодим!” Тут з’являється суб’єктивна контраверсія: якщо “поет” це той, хто продукує безсмертні душевні наративи, то продуцент також невмирущий. Відтак, мені, як реципієнту (чи, скорше, суб’єкту сприймання) важко втямити, навіщо тут “Я – помру…”?” Ми що – із духу? Ми – із плоті? Дива непізнані, дива: Світ плине на автопілоті: Бог створив і спочива. Та ні – він творить! Творить душі! Глибінь висот – бо то слова. І це поезія Миколи Петренка. В його слові – цілісність людини, поета, який дарує нам поезію класичної ясності, осмислюючи минувшину й тривожне сьогодення з духовного й творчого досвіду свого говорять про єдиний гріх героя – любов до людей та прагнення до справедливості. Саме таким і був наш учитель. Ми, учні, колеги пана Ярослава, пам’ятаємо його доброту й щедрість. Єдиним скарбом цієї людини була бібліотека. “Свою бібліотеку він незадовго до смерті передав водну з бібліотек м. Авдіївки, частину подарував донецькому музею “Смолоскип” (зі спогадів Ганни Черкаської). А кожен з нас згадав, що Ярослав Юрійович щедро ділився не тільки знаннями, а й книгами зі своєї бібліотеки. Мені, наприклад, він віддав журнали “Дзвін”, “Дніпро”, “Київ” – передплату за кілька років. А “Берегиня” В. Скуратівського з підписом від Ярослава Юрійовича – безцінний подарунок. Уважно ознайомившись зі спогадами Ярослава Юрійовича, школярі з’ясували, що він дуже багато читав. Працювали над проєктом групи учнів 10-11 класів: читці знайшли уривки зі спогадів, де називаються книги, газети, журнали, що пан Ярослав читав, бібліотекарі склали каталог цих видань, де подали короткі відомості про автора та твір. Захід виявився пізнавальним та корисним. Ярослав Юрійович – яскравий приклад шляхетного ставлення до книги та читання. Молодь надихнулася, поділилася своїми книгами сили, адже обговорювали проблемні питання: чи перегукуються рядки з роману “Тигролови” “Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи” з життя. “Хай світло думки пітьму крушить”, бо в житті й у світі немає дрібниць – усе тут важить: Хіба не диво – квітка і бджола, Мозольний труд, в якому зріє колос? Я думаю, що бджола, яка сидить на квітці й, помираючи, приносить людині користь – символ миру. Українцям необхідно домогтися якнайповажнішого впровадження цього символу у своє традиційне життя, зробити його взірцем для всього світу! Пам’ять не має права старіти, бути забутою, щоб не переривалася духовна нитка цілісності роду, України. Вже сивочолими зрозуміємо, яке то щастя, коли хтось думає про нас, молиться за нас і поєднаний з нашим серцем невидимою духовною ниткою життя. Сподіваємося, що десь там, у небесній Вітчизні, наш незабутній і дорогий Микола Петренко складе свою щиру молитву за своїх рідних, колег, тих, які люблять і зберігають у своїх серцях пам’ять про нього, осмислюючи таїну енергії слова. Поет жив словом, був правдомовцем, пильнував своїх слів, щоб вони плодоносили правдою, добром, любов’ю, діяв у відповідності зі сказаним словом, оберігав рідну мову, будучи переконаним, що поезія – вище існування мови. Пам’ять поета взиває до нас із небес. Не кожну провину годиться забути й прощати – прощене зло помножує стократ більше зло. Не прощу за царство крижане, За оті страшні для батька ґрати... Бог мене осудить: я грішу!.. Що казати – я поет, та й тільки... Завершити свої розмисли хочеться поетичними рядками Миколи Будлянського: “Шумлять хліба на ріднім полі, / І я в тім полі колосок”. Пшеничний колосок життя людини, великої людини. Його життя, щоденна ноша власного хреста, хліб насущний, який споживав у поті чола, засвідчують це. P. S. Микола Петренко (6.11.1925 – 10.10.2020) народився в сотенному місті Лохвиця на Полтавщині. Автор понад 120 книг поезій, прози, гумору, публіцистики, віршів для дітей, казок, пісенних текстів. Похований на Личаківському кладовищі у Львові (поле № 51). долею Ярослава Гомзи? Чому мий сьогодні звертаємося до творів класиків, хоча світ змінився кардинально? Чи готові ми витратити свої гроші або час не на розваги, а на справу, корисну для інших? Цікавими спогадами про життя Ярослава Юрійовича поділився наш гість Володимир Борисович Березін, який розповів про зустрічі з поетом, відзначив його добро, простоту, скромність. Символічно прозвучали слова поета Гай-Головка, якого процитував у спогадах пан Володимир: Сідайте в ряд. Про землю я Скажу, з якої лихо ллється: Ота ненависна земля Росією іздавна зветься. На тій ненависній землі, Від крові нашої багровий, Сидить у царському Кремлі На троні змій п’ятиголовий. Дихне він першою – летить Вогню пекельного багаття І Україна вся горить І шле йому страшне прокляття... Завершилися читання символічними словами: “Кожна книга, яку ми читаємо, – це маленька перемога над знеособленням. Ярослав Гомза – це ми. Якщо не боїмося правди. Якщо читаємо, розуміємо і діємо”. Ангеліна КОБЕЦЬ, учителька української мови та літератури Очеретинського НВК Покровського району Донецької області
Незабутні · “Кожна книга, яку ми читаємо, – це маленька перемога над знеособленням”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Ярослав Гомза – це ми

Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів І ні, не шукайте набитих доріг: І в часі, і в просторі – різні! Я гордий! Я витворив, люди! Я зміг! Прекрасних, як в маминій пісні! У різні часи, на різних цивілізаційних зламах мислителі різних народів намагалися переконати нас, що людина, позбуваючись свого тілесного існування, продовжує жити в дусі, у спогадах, у серцях живих людей. Пам’ять... Трагедія ж наша в тому, що живемо у світі речей, у світі тлінного побуту, а не в світі безсмертної ідеї, яку обґрунтовують сучасні наукові досягнення. Є дві смерті. Перша – тілесна, а друга – духовна, коли стирається пам’ять про Земне життя людини: Відпочину – чолом у барвінок, у полин, у зелені дощі. Це навіки. Це ти, Україно, берегине моєї душі. Україно! Душа не забуде. Поки чую тебе – не помрем! Хай горою ти ляжеш на груди, та не будеш мені тягарем. Петро Перебийніс Про інше життя нічого не знаємо… Але ж крім елементарної ймовірності, є чимало фізичних теорій, із яких випливає безсмертя людини. Квантове безсмертя – згідно з багатосвітовою інтерпретацією квантової механіки істоти, що мають здатність до самосвідомості (думати) – безсмертні… Як – життя вдалося? Не вдалося? Ще б хоч трішки... Трішки так... Чогось... Трішки весняного стоголосся? Щему половіючих колось? Трішки ще – мандрівки до Синаю? З безвісті щемливого листа? Трішки ще – чогось. Чого – не знаю… Може – доторкнутись до хреста!.. Але тієї “Трішки ще – мандрівки...” не судилося нашому поетові. На 95-му році життя патріарх української літератури Ми- Відроджувала український Краматорськ 30 вересня на 94-му році життя пішла в засвіти беззмінна референтка Краматорського міського осередку ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Євгенія Тимофіївна Осадча. Народилась Євгенія Осадча в 1931 році на Сирівському полустанку Врадіївського району Миколаївської області в україномовній сім’ї. Залюбки ходила в українську школу. У 1951 році закінчила педагогічне училище в Первомайську й отримала призначення на роботу в Чернівецьку область, де працювала вчителькою молодших класів. Потім закінчила педагогічний університет заочно в Одесі й стала вчителем математики. У Чернівецькій області зустріла своє кохання. Але шлюб не склався. Рідний брат Є. Т. Осадчої, який на той час мешкав у Краматорську, запросив її до себе. Ів 1962 році вона приїхала в Краматорськ. У Краматорській україномовній (на той час) школі-інтернаті була вакансія вчителя математики. Євгенію Осадчу приваблювала більш дослідницька робота. І вона перейшла працювати на завод. Працювала інженером-програмістом. Там вона і розпочала свою активістську діяльність. Хотіла створити гурток української мови, але її визнали “націоналісткою”. У 1989 році на теренах Краматорська вона з місцевими активістами створили Товариство української мови ім. Тараса Шевченка (ТУМ). Була також членом Народного Руху України. Разом з українською спільнотою Є. Осадча вперше вийшла в Краматорську, щоб підняти синьожовтий прапор. Було це 9 березня 1991 року, в день народження Тараса Шевченка. Вона була редакторкою самвидаву – Краматорської газети “РУХ”. Під її редагуванням побачило світ шість номерів цієї газети. Поки ми живі, будемо її пам’ятати. Олег МАКСИМЕНКО, письменник, м. Краматорськ, Донецька обл. В Очеретинському НВК Покровського району пройшли другі Гомзівські читання. На заході були присутні здобувачі освіти 10-11 класів, учителі, гості. Серед запрошених – Володимир Березін, краєзнавець Донеччини, журналіст незалежної газети Костянтинівки “Провінція”. Захід було присвячено нашому земляку Ярославу Юрійовичу Гомзі, відомому в Україні дисиденту, правозахиснику, публіцисту, громадському діячеві, вчителю. “Гомзівська осінь” – так називалися перші читання, бо саме у вересні народився й пішов у засвіти Ярослав Юрійович. Темою цих читань стало значення книги, читання, бібліотеки в житті людини. Ярослав Юрійович згадує: “Якось, працюючи на будівництві “соцгородка”, я, наївно сподіваючись, що хтось колись прочитає і задумається, поклав за дерев’яну обшивку веранди одного котеджу аркуш з таким текстом, не знаючи ні автора, ні точності цитованих рядків: За що мене в пута скували, За що в мене волю відняли, Кому я і чим завинив. Чи тим, що народ свій любив? Бажав я для скованих волі, Для скривджених кращої долі І рівного права для всіх – Це весь і єдиний мій гріх. А може, таки через роки хтось знайшов той аркушик, прочитав і замислився?”. Не знаємо, чи знайшов цю капсулу часу хтось, але точно прочитали ці рядки ми, нащадки Ярослава Юрійовича. Останні рядки поезії
Пошта “СП” · “Навіть за найжорсткішого ідеологічного тиску кобзарі залишалися самими собою — вірними Україні та її національним ідеалам”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

познайомився з ним і нинішнім панотцем Київського кобзарського цеху Миколою Товкайлом в Миколаївській області, де всі троє працювали в археологічній експедиції на розкопках скіфських курганів. Тут Сергій долучився до гри на бандурі, з якою не розлучалися Будник і Товкайло. Коли Перехожук навчався в художній школі, то якось на Шевченківському вечорі почув гру на бандурі у виконанні Георгія Ткаченка. Тоді в нього з’явилося бажання самостійно виготовити бандуру. І ось – спілкування з Миколою Будником і Миколою Товкайлом, які взялися відроджувати кобзарство. Повернувшись у Київ, Сергій Перехожук зробив свою першу бандуру. Потім він виготовляв ліри, кобзи, бандури, торбани, західноєвропейський музичний інструмент – ребек. У творчому доробку майстра Сергія Перехожука близько сто, а то й більше музичних інструментів. Майже до останніх днів Сергій Перехожук разом із ірпінським братчиком Київського кобзарського цеху Віталієм Кобзарем виготовляв музичні інструменти. А в останні дні життя Сергія хвороба відібрала в нього голос. Сергій Перехожук взяв ручку, аркуш паперу і написав, що смерті не боїться, але жалкує, що не все доробив, не передав учням своїх знань і умінь… учасник підпілля ОУН, політв`язень комуністичних концтаборів Микола Сарма-Соколовський у поемі “Анафема” згадував пісню “Ні зернини, ні макухи”, яку виконував Петро Гузь: Учасник наради кобзарів У 30-ті у СРСР лютував червоний терор, більшість кобзарів Миргородського краю чекісти стратили. Уцілілі представники українського кобзарства змушені були, рятуючи життя, підігрувати комуністичній пропаганді, стати на шлях створення штучних, нещирих пісеньок “про Леніна”, “компартію”, “щасливе життя у колгоспах” тощо. Людмила Розсоха зауважує: “Петро Гузь став на вимогу влади створювати “нові пісні” – “Про бідняка, куркуля і попа”, “Про трактор”. Але в своєму кобзарському середовищі, навіть за найжорсткішого ідеологічного тиску, кобзарі залишалися самими собою — вірними Україні та її національним ідеалам”. У 1939 році Петро Гузь став учасником 1-ї республіканської наради кобзарів та лірників, під час якої записали на фонографі низку його пісень. У 1939–1941 рр. працював артистом етнографічного ансамблю кобзарів та лірників при Київській філармонії. Кобзарював протягом сорока літ. Відійшов у засвіти кобзар 2 травня 1959 року в Лютеньці. Там і похований. Пам’ять про кобзаря Тривалий час могила була занедбаною, але цьогоріч зусиллями відділу культури, учнів і вчителів місцевої школи її впорядкували. У рідному селі вшанували земляка й у назві вулиці. 21 грудня 2023 року за пропозицією УІНП, місцевого краєзнавця Івана Чайки та згідно з рішенням двадцять сьомої сесії Лютенської сільської ради восьмого скликання вулицю, у назві якої звеличувався російський комуністичний військовий злочинець Ніколай Ватутін перейменували на честь Петра Гузя.
Пошта “СП” · “Навіть за найжорсткішого ідеологічного тиску кобзарі залишалися самими собою — вірними Україні та її національним ідеалам”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Спомин про майстра

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ Вже пів року минуло по смерті художника, майстра кобзарських музичних інструментів і педагога Сергія Перехожука. 11 лютого цього року Сергію Павловичу Перехожуку виповнилося 58 років. Цьогоріч він із дружиною Жанною мали відзначити 30-ліття родинного життя. Але 23 квітня онкозахворювання обірвало його життя. Сергій Перехожук народився в багатодітній учительській сім’ї в маленькому селі Іванівці Коростенського району на Житомирщині. Прадід учив хлопчика майструвати. Сергійко змалку захоплювався малюванням. Він дізнався від тітки, що в Києві є школа для малих художників і почав прохати батьків віддати його в цей навчальний заклад. Батько погодився. Коли він уже збирався з сином у дорогу, мати попросила: “Зроби так, щоб його не прийняли”. Матір лякала тривала розлука з сином. Викладачі Республіканської художньої середньої школи імені Т. Г. Шевченка подивилися на малюнки Сергійка і запитали, в якій художній школі він навчався. Батько чесно відповів, що це сільський хлопчик, який ніде не навчався, просто сам щось малює. І 11-річного Перехожука прийняли до художньої школи. Батько, повернувшись додому, сказав дружині, що зробив усе Олег ПУСТОВГАР, представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області Учень Михайла Кравченка У 3 роки Петрик занедужав на золотуху і втратив зір, тож у 15 батько віддав його “вчитися до кобзарів”. Поталанило з першим вчителем: опановував гру на кобзі у одного з найвідоміших кобзарів Полтавщини, теж невидющого Михайла Кравченка. Кобзар співпрацював із Лесею Українкою, Гнатом Хоткевичем, Миколою Філянським, Опанасом Сластіоном. У 1906 році Кравченко брав участь у вечорі пам’яті Івана Котляревського в Полтаві; у 1907 році – в Шевченківському вечорі в Кременчуці; у 1911 році – в ювілейному вечорі пам’яті Тараса Шевченка в Києві, де виконував власні думи та пісні. Окрім Петра Гузя, Михайло Кравченко навчав кобзарської майстерності й іншого відомого кобзаря з Полтавщини – уродженця Великої Багачки Федора Кушнерика. “Про героїв, що полягли за свободу” Під час Української революції 1917–1921 рр. Петро Гузь брав участь в антибільшовицькому повстанні під проводом місцевого лютенського отамана Леонтія Христового. Останній став до лав Армії УНР, коли сповнилося 20 літ. У 1920 році Леонтій очолив повстанський загін, який діяв на території Гадяцького повіту Полтавщини. Влітку цього року більшовики перекинули проти повсталих 7-му Володимирську дивізію, яку перед цим направили з Росії на денікінський фронт, 185- ту бригаду ВОХР, 64-й, 488-й, 489-й більшовицькі полки та 14-й армію ленінських загарбників. Проте 7 серпня повстанці Христового (а загін тоді налічував понад 1,5 тисячі повстанців) визволили Гадяч. Під час наступу на місто йшли під синьо-жовтим прапором, вигукуючи “Слава Україні!”. 29 серпня 1920 року на околицях Лютеньки зав’язалися криваві сутички. Після дводенможливе, щоб сина не взяли до Республіканської художньої школи. Але його взяли. Після школи Сергій Перехожук зробив дві невдалі спроби вступити до Київського художнього інституту (нині Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури), в перерві між якими рік працював викладачем у художній школі в Коростені та відслужив два роки в армії. Потім вступив на 4-й курс Кримського художнього училища в Сімферополі, а в 1989 році – нарешті до Київського художнього інституту. Коли в Києві перезахоронювали замучених Москвою політв’язнів Василя Стуса, Олексу Тихого і Юрія Литвина, то на їхніх могилах спочатку було встановлено дерев’яні хрести. Ці хрести виготовили студенти художнього інституту Михайло Горловий, Сергій Перехожук і Олександр Фурман. Це було 21 квітня 1990 року, у часи СРСР і КДБ. Коли газету Української автокефальної православної церкви “Наша віра” друкували в Прибалтиці, то Сергій Перехожук їздив туди і привозив наклад. Початок творчості Сергія Перехожука – це іконостас Покровської церкви на Подолі в Києві, де він працював разом із реставратором Михайлом Свирнюком. За словами Сергія, саме під керівництвом Михайла він удосконалював свої вміння та вправність у роботі з деревом. Подальша робота в церкві Миколи Притиска на Подолі була унікальною безпосередньою реставрацією. Для церкви Миколи Притиска Сергій написав велику ікону Димитрія Ростовського, яку можна побачити на лівій колоні вівтарної частини. Купол храму розписав учитель Перехожука Микола Стороженко. Водночас Сергій узяв участь у розписах Михайлівського Золотоверхого собору, зокрема, виконав зображення чотирьох святителів у Катерининському вівтарі під керівництвом автора проєкту Сергія Баяндіна, а ще – орнаментальні роботи, писав ікони для іконостасу, малював сюжети з Апокаліпсису – праворуч, як заходити. Як художник-реставратор, Сергій Перехожук передусім прагнув відродити дух храмового українського малярства домосковської доби, поєднати кілька стилів у самобутньому оздобленні храму. Сергій мешкав у гуртожитку, що був поруч із гуртожитком консерваторії. Там жила студент- Сергій Перехожук реставрує ліру, подаровану музею Миколою Будником. 2022 р. ка історико-теоретичного факультету Жанна, яка любила малювати. На грунті спільного захоплення живописом молоді люди познайомилися. У 1995 році Жанна і Сергій побралися. В Ірпені Сергій і Жанна Перехожуки виростили сина Антона і доньку Уляну. Ще раніше в Ірпені оселився перший панотець Кобзарського цеху Микола Будник. Перехожук Франка, ансамбль бандуристів імені Михайла Кравченка (перший вчитель на бандурі Петра Гузя. – Авт.). Персональний склад цих колективів постійно змінювався, вони змішувалися і взаємно доповнювали одне одного, так що в усіх трьох об’єднаннях діяли одні й ті ж музиканти. Тому усталилася одна, “усереднена” назва – Миргородська капела бандуристів”. У складі Миргородської капели бандуристів Петро Гузь мандрував Полтавщиною. За даними Людмили Розсохи, що були нею оприлюднені у газеті “Рідний край. Газета Гадяцького земства”, Петро Гузь “виконував пісню “Розмова Шевченка з дубом” на слова миргородського поета Якова Доленка”. А ще в репертуарі мав історичні пісні “Ночі темної”, “Максим козак Залізняк”, “Про Саву Чалого та Гната Чалого”, думи “Втеча трьох братів з міста Азова”, “Про трьох братів самарських”, “Про Олексія Поповича”, “Бідна вдова і три сини”). Виконував жартівливі пісні, танцювальні награви. “Ні зернини, ні макухи” Навіть попри щонайжорстокішу сталінщину Гузь не мовчав про Голодомор-геноцид українського народу. Напевне, вразила жахлива доля рідного села: 6 грудня 1932 року комуністичний московський режим СРСР заніс Лютеньку на “чорну дошку”. Зазвичай “чорні дошки” “присвоювали” тим селам, де найактивніше підтримували УНР, її провідників, таких як Леонтій Христовий; де чинили опір колективізації та беззаконню російських більшовиків. “Чорні дошки” означали блокування сіл спецзагонами НКВС та військами Червоної армії, заборону торгівлі й виїзду населення за межі села, вилучення всіх харчів, що спричинило голодну смерть мільйонів українців. Лютенька заплатила за занесення на “чорну дошку” страшну ціну – майже чотирма тисячами життів. Художник, кобзар, поет, священник УАПЦ, правозахисник,
Пошта “СП” · “Навіть за найжорсткішого ідеологічного тиску кобзарі залишалися самими собою — вірними Україні та її національним ідеалам”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Співець правди з Лютеньки До 130/річчя кобзаря Петра Гузя

19 жовтня 1898 року у с. Лютенька на Полтавщині народився Петро Гузь – кобзар, автор пісень про визвольні змагання, Тараса Шевченка та Голодомор, співак Миргородської капели бандуристів, артист ансамблю лірників при Київській філармонії, учасник антибільшовицького повстання в Гадяцькому повіті, один із визначних бандуристів ХХ ст. ного оборонного бою повстанці відступили, після чого більшовики село спалили, а багатьох жителів розстріляли. За свідченням Полтавського губернського комісара освіти УНР Віктора Андрієвського, в Лютенці згоріли близько 1100 обійсть, жертв ніхто не рахував, вцілілі мешканці ховалися в лісах неподалік села Сари. Пізніше з’ясувалося, що за приблизними підрахунками, полягли 150 повстанців. Про Леонтія Христового й ті трагічні дні свого рідного села Петро Гузь створив і виконував “Думи про Христового” та “Про Лютеньку та Христового”, “Про героїв, що полягли за свободу”. Співав: “…яка страшна кара впала на Лютеньку: вісімсот дворів згоріло, пішов дим за хмари”. У часи СРСР комуністичні ідеологи ці думи заборонили, піддали забуттю, вони ніде не публікувалися. Вже після відновлення незалежності краєзнавець Іван Чайка у художньо-документальній книзі “Дзвони над Лютенькою” описав героїчну боротьбу повстанців Христового та опублікував фрагмент думи “Про Лютеньку та Христового”: Поліг Леонтій Христовий у липні 1921 року біля села Загрунівка у бою із загоном більшовицької міліції. Усю рідню отамана було репресовано. А от Петру Гузю пощастило врятуватися від переслідувань, ймовірно, вдалося приховати факт участі у повстанському загоні. У капелі бандуристів У Миргороді Петро Гузь заприязнився з місцевими кобзарями. А ще з Опанасом Сластіоном – засновником Миргородського краєзнавчого музею, живописцем, видатним мистецтвознавцем. Сластіон, серед іншого, досліджував кобзарство, разом із Лесею Українкою записував на фонограф пісні і думи кобзарів з Полтавщини, намалював їх портрети, був фундатором Миргородської капели бандуристів імені Івана Франка. А Петро Гузь долучився до іншої, але теж Миргородської. Хоча не виключено, що співав і у “сластіонівській”. У книзі “Миргородські кобзарі і бандуристи” її авторка, краєзнавиця Людмила Розсоха розповідає: “Виникнення Миргородської капели бандуристів датується в проміжку 1921–1926 років, хоча більшість дослідників називає 1925 рік. Така неконкретність пояснюється існуванням кількох колективів бандуристів, які створювалися у той час і мали різні назви: капела імені Тараса Шевченка, капела імені Івана
Очевидець і літописець · “Письменник збирає складну багаторічну історію в одну розмову”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

У переддень вічності, який завжди з нами

Василь ГУБАРЕЦЬ В оцінках творчої письменницької практики часто йдеться про один із філософських напрямків, що має досить відкриту і нерідко вживану назву – філософія життя. Концептуальні засади напряму “філософія життя”, перетинаючись у літературі з традиційним українським напрямом “філософія серця”, готують благодатний ґрунт для появи художніх творів, де дійсність постає у новій якості. Традиційно життєва повсякденність характерна для цілої низки романів, повістей, оповідань та новел сучасної української прози. Особливе місце серед них займають твори Леоніда Петровського, який добре володіє кожним із цих жанрів, про що свідчить чотиритомник написаного, виданий ще в довоєнний час. Методою письменника для побудови рухливих і гострих сюжетних ліній та достовірних діалогів стає “відштовхування” від власного життєвого досвіду, побаченого й почутого в людському середовищі, пережитого й усвідомленого в різних ситуаціях. Від найпершої повісті “Дев’ятнадцята осінь” до широкомасштабних романів “Мегаліт”, “Окрушини долі” прозаїк прагне пізнавати і розкривати характери персонажів, складності людського життя у дивному поєднанні його скороминущості й вічності через дуже відомі, але аж ніяк не скопійовані з реальної дійсності, а художньо осмислені, відібрані та вивершені у своїй типовості обставини, зіткнення переконань, інтересів протилежних сил. Письменницьке уміння найповніше виявляється при філософському заглибленні в суть мотивів, якими керуються виведені в “Окрушинах долі” персонажі не вигадані, а “живіші всіх живих”. Один із них – директор-хапуга, який безсоромно привласнював чуже, тобто зароблене іншими. Називаючи його прізвище, відоме багатьом літераторам, видавцям, Леонід Петровський керується принципом оповідати лише правду, навіть, як він каже, “зі шкодою для свого реноме”. Варто мати на увазі, що “Окрушини долі” є романом автобіографічним і серед тринадцяти різновидів цього жанру посідає одне з важливих місць, оскільки головним персонажем у ньому виступає сам автор. Предметом зображення у творі неодмінно залишаються життєві будні: студентське навчання, заводські турботи, армійська служба, трудові мандрівки рідним краєм. А найважливіше – люди, їхні долі з радостями й печалями, з труднощами, які не всім щастить подолати. Дуже нелегко прагнути типізувати характери, суперечливі факти й події, віднаходити той особливий побільшувач, крізь який можна розгледіти найважливіше. Адже при цьому необхідно знайти не лише міру показу власного, а й володіти інтуїцією, досвідом, вродженим умінням відбирати “життєвий матеріал”, побачивши в ньому справді типове і характерне для доби, а також глибоко розуміти обставини, в яких перебував і перебуває сам оповідач. Збудувавши автобіографічний роман у формі коротких но- Леонід Петровський вел, що можуть існувати самостійно, оскільки мають багато ознак цього розповідного твору, письменник зумів об’єднати їх спільною сюжетною лінією. Принагідно варто поставити запитання: якщо в теорії української літератури одним з різновидів роману визнано роман у віршах (“Марина” Максима Рильського, “Маруся Чурай” Ліни Костенко, “Поліська трилогія” Олександра Підсухи та ін.), то чому не має права на існування роман у новелах? Майже кожна з новел, з одного боку, пронизана великою шаною й любов’ю до людини справедливої і чесної, з іншого, — перейнята несприйняттям і засудженням того, що злісно заважає, а насправді перешкоджає їй в усьому, принижує її гідність, компрометує добрі наміри. З цими високоморальними почуттями головний персонаж постає перед читачем не лише чесним перед собою, а й перед такими ж, як і сам: інтернатівцями, співробітниками з різних сфер трудової діяльності, близькими друзями і, зрештою, перед суспільством у цілому. Документальність та переконливість показу життєвих реалій, яких спеціально вигадати неможливо, продиктовані логікою подій, характерами персонажів, проливають світло на механізми і важелі владних осіб, зокрема в армійських структурах колишньої союзної держави. Варто заглибитися в одну з новел під назвою “Два майори”, щоб зрозуміти, якими аморальними типами була наповнена кагебістсько-пропагандистська машина тогочасної армії, здавалося б, уже далекої, а насправді живої, продовжуваної в сучасних реаліях під путінськими людиноненависницькими ідеологемами. Двоє майорів, як і ось-ось мають іти у відставку, оскільки для виходу на пенсію набралася необхідна вислуга років, а тому вже не переймаються кар’єрою, дозволяючи собі одверте “філософствування”, що межує з недозволеністю. А поруч – живий витвір сталінської системи, начальник політвідділу підполковник Кравцов, який, за всіма ознаками, щось пронюхав, чи, можливо, підозріває не тільки майорів, а й багатьох інших, і тому намагається зробити своїм таємним інформатором-“сексотом” молодого комсорга, обіцяючи йому безліч майбутніх вигод, кар’єрних перспектив. Тільки, як мовиться, не на того натрапив: юнак був незламний, витримавши підступні методи потвори в офіцерському мундирі. Паралельність сюжетних ліній, що в романі “Окрушини долі” перехрещуються й переплітаються між собою, автор використовує для надання всебічних характеристик, ширшого і глибшого вияву багатьох властивостей, особливостей життєвих реалій персонажів з різних суспільних верств та сфер людської діяльності. Розгортаючи сюжет у часовій послідовності, письменник заодно розширює коло існуючих проблем, динамічно подає гострі ситуації, конфлікти, що виникають у творчих колективах. Осмислюючи події, викликані безцеремонним втручанням у творчі процеси жорстокої і безапеляційної цензури, а особливо невіглаством та волюнтаризмом, грубим поводженням з талантами владних органів, автор передбачає у цих тенденціях духовний занепад, а згодом і крах такої державної системи. У письменницькому арсеналі визначальним залишається метод художнього дослідження людської долі, аналіз умов життя та обставин, часто незалежних від бажань і прагнень персонажів роману, в тому числі й оповідача. Роздуми над долями людськими пов’язані з мракобісною ідеологією, яка впродовж життя кількох поколінь українців породжувала роздвоєння особи, перебування багатьох у двох правдах, і по-філософськи точно робиться висновок стосовно того, що “від цього в людей совісних зболювалася душа”, а загалом у підсумку наставало духовне каліцтво. Автор без оглядки, сміливо називає цих духовних калік не вигаданими чи завуальованими, а справжніми прізвищами й іменами (декого й по-батькові), бо немало з них стали явними негідниками: чиновниками-крадіями, продажними партійними функціонерами, фанатичними прислужниками московських правителів. На долю героїв ще одного роману – “Мегаліт” випав час, як твердить оповідач, найбуремніший, найжахливіший і найпідступніший в історії. Мегаліт – це не що інше, як загадкова міцна брила з древньої минувшини, що має вигляд грубо обточеного каменю. У романі саме камінь через хронологічну ретроспекцію виконує роль життєвого символу. Автор у філософських роздумах, у зверненнях до читача досить точно визначає його проникнення в людську долю, існуючу дійсність, мову та звичаї особистості. Камінь може бути не тільки жертовним, а й для когось сповідником, комусь мовчазним охоронцем і водночас суддею та ще служити супроводом для подорожі в минуле й навіть для зазирання в майбутнє. Розмірковуючи над цими загальнолюдськими істинами, головний герой роману “Мегаліт” Терентій, потомок Пойдунівського роду, впродовж свого життя переконався, що примітивні гасла завжди приводили до пошиття в дурні і до великих трагедій, а, слухаючи свого часу шкільного вчителя, досить рано зрозумів: правда завжди набагато гіркіша за брехню. Саме неймовірно гірка правда, пов’язана з долею власного роду, несподівано звалюється на плечі головного героя: начебто підслухавши одверту розмову діда з батьком, перед ним під час тих одкровень постає картина страхітливих несправедливостей і потворних жорстокостей “пролетарської диктатури”. Письменник, вміло користуючись своїм улюбленим методом вибудовування кількох сюжетних ліній, зумисне зміщує часові рамки, чергує давно минулі десятиліття з наступними та з нинішніми, дає змогу персонажам виявити свої характери, показати себе в рішучих діях. Така рішучість майже в усьому притаманна батькові Терентія, що закладена філософією його страдницького життя: “сину ворога народу” довелося терпіти безліч постійних підозр і наруги, болісно переживати несправедливість, зносити жорстокі душевні травми, від яких кам’яніло серце, визрівала ненависть до деспотії та її носіїв. Ті деспоти й людиноненависники верховодили, сиділи не тільки у кремлівських кабінетах, а й мешкаючи неподалік чи зовсім поруч, як батьків однокласник Микола. Це він, зі своєю матір’ю, вивідавши все про батьків родовід, із заздрощів і несприйняття заможного минулого його предків, підлими доносами зуміли загнати в десятирічне ув’язнення Терентійового дідуся. Та доля розпорядилася так, що доносителю і заздріснику за вчинене довелося розплачуватися життям: у фронтовому смертельному поєдинку двох персонажів перемогла справедливість. Здавалося б, письменник цим майже завершив одну з важливих сюжетних ліній, однак, прагнучи до кінця зрозуміти природу кривавого протистояння, особливо вчитуючись у вдало збудовані діалоги двох озброєних осіб, можна переконатися в сутності співіснування добра й людяності з потворним злом та зміїною підступністю. Зовсім не намагаючись надати боротьбі, зображуваній в епізоді бойового зіткнення, виняткової виразності чи спеціальної загостреності, тобто не гіперболізуючи життєву правду, автор втілив у ньому філософськи підкреслений мотив: все дійсне – розумне, все розумне – дійсне, де під розумним можна вбачати добре, світле, чесне і високоморальне. Зміщуючи реальні події в часових відтинках, письменник застосовує поширений метод сприйняття минулої дійсності, збирає складну багаторічну історію в одну розмову представників двох поколінь звичайної родини і водночас надає змогу третьому уявно відчути, пережити їхні долі й досягає цим динамічності оповіді, яскравості зображення персонажів. Батькове повідомлення про мегаліт, у якому він заховав зброю, підібрану свого часу на полі бою після розгрому ворожої частини і знищення зрадника, виявилося для Терентія цілковитою несподіванкою. Почуте трепетно запало в душу, і загадковий мегаліт у далекому селі вже не давав йому спокою, магічною силою кликав до себе. У напруженому епізоді з добування зброї з-під мегаліта все зійшлося воєдино: воля і рішучість, непохитність у досягненні мети і, звичайно, – відрада, яка заспокоює, сповнює радістю серце. Мабуть, у цьому і полягає філософія письменницького задуму: ось вона, естафета, передана синові від батька-фронтовика, а з нею вже новому поколінню в особі Терентія та віднайденого ним під кам’яною брилою випадає захищати рідну землю. За тематикою і змістовим наповненням автобіографічні романи Леоніда Петровського досить помітно пов’язані між собою, перегукуються не тільки образами окремих персонажів, а й подекуди продовженням важливих сюжетних ліній. Хоча перед нами два самостійних твори, все ж автор об’єднує їх спільним ідейним задумом, зображує на сторінках обох з них однакові явища, навіть головний герой один і той же, щоправда, поданий з деякими видозмінами. По суті, ці два романи можна вважати дилогією, що в українській літературі не є новиною: свого часу романи-дилогії створили Олесь Гончар (“Таврія” і “Перекоп”), Віктор Міняйло (“Зорі й оселедці” та “На ясні зорі”). У романах, що складають основу книги “Переддень вічності”, Леонід Петровський своїми філософськими відступами-роздумами намагається нагадувати читачеві про неї, цю загадково-магічну категорію, яка не обмежена жодним часовим терміном, немає ні початку, ні кінця, не зникає і не перестає існувати. Її передднем образно названо життєві шляхи, повсякчасні діяння людини, щиру відраду й розчарування, успіхи й невдачі, сіяння добра й боротьбу зі злом. Залишаючись вірним своїм художнім принципам, автор для посилення емоційного впливу на читача використовує не лише вмотивовані умовності та процес уяви, а й низку значимих філософських символів, де, зокрема, вічність, як і камінь мегаліт, час, а також ретроспекція, фантазія, навіть схованка зі зброєю виконують роль людських чеснот, змушують замислитися над власним способом життя, а ще неодмінно зважати на те, якою пам’яттю для нащадків індивідуум позначає земне існування. Окрім романів, до книги “Переддень вічності” ввійшла повість “Трава по пояс”, що має досить простий сюжет з трьома персонажами – друзями і сусідами по дачних ділянках, які вирвалися з київської задухи погосподарювати, подихати свіжим повітрям на березі рукотворного моря. Це люди з радянського минулого, що народжені під страхом, а тут, на роздоллі, де ніхто тебе не почує, не підслухає, можна дати волю своїм думкам, настрою, стати самим собою, по-справжньому відкрити серця і душі назустріч один одному. За начебто зовсім простим сюжетом із звичайними хазяйськими заняттями невимушено виникають дискусії, суперечки, розмови суспільної значимості, а найбільше про те, що “світом правлять розумні дурні, кар’єристи і підлабузники” та “нами керують боягузи, зрадники, жлоби і всяка підлота”.
Суспільство · “Про людяність і байдужість, про зради і доброту, про втрати і неймовірну нашу здатність відроджуватися під час війни”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Заповіт Олександра Кошиця українцям До 150/річчя від дня народження легендарного митця

Всі троє були зовсім не з тих, що вміли тільки бурчати: кожен, намагаючись щось критикувати, з чимось не погоджуючись у підвалинах тієї системи, неодмінно додавав своє “а я зробив це ось так”, “а чому не можна порадитися з людьми”, “вибори я запровадив би не з одного, а з багатьох кандидатів”... Філософські розмірковування трьох дачників про заздрість, гріх, покаяння переростають у своєрідні сповіді кожного. Підтверджується відома істина стосовно того, що далеко не всі люди з радянського минулого були притлумлені, настрахані, забиті чи позбавлені власної гідності. Саме такі, невгамовні, наелектризовані потребами справедливості, змін і порядку в усьому, йшли по імперських етапах, а, вирвавшись з таборів, виборювали незалежність, стояли за неї на барикадах Майданів, воюють у наші дні на сході проти загарбників-московитів. Психологічними напругами, художніми інтригами, несподіваними фінальними сценами позначені тринадцять оповідань, вміщених у книзі “Переддень вічності”. І в цьому проглядається об’єктивна закономірність: адже тематично і стилістично, деякими подіями і прив’язками до конкретних місць вони наближені до попередніх творів. Однак тут жанрові особливості вимагають обмежених розмірів, однолінійності у побудові сюжету, стислості і лаконічності описів, а також подачі уже сформованими характерів персонажів. Здебільшого автор дотримується цих вимог, хоча іноді його таки підводить улюблений метод деталізації в описах природи, середовища, зовнішніх ознак речей. Як і в романах та повісті, письменник будує сюжети оповідань на одному чи двох епізодах, або матеріалах життєвої події конкретного персонажу, насичує їх повноцінними характеристиками, динамічними діалогами, завершуючи логічними розв’язками. Книгою “Переддень вічності” Леонід Петровський робить новий помітний крок у своєму творчому зростанні й утвердженні майбутніх зустрічей із вдячним читачем. Нещодавно в Національному музеї літератури України в рамках роботи Клубу вихідного дня відбулася презентація книги “Дев’ять життів”. Авторка – Наталія Ковальська, членкиня НСПУ – до цього видання мала сім збірок поезії. Перша книга прози “Дев’ять життів” вийшла у київському видавництві “Друкарський двір Олега Федорова”. Про що книга? Про нас. Про людяність і байдужість, про зради і доброту, про втрати і неймовірну нашу здатність відроджуватися під час війни. І, звісно, про котів. Вони поруч, вони не зраджують, вони вірять нам і надихають на відчайдушні вчинки заради порятунку хоча б одного життя, навіть ціною власного. “Саме через ставлення до них авторка показує найкращі і найгірші людські почуття та вчинки. Як історикиня хочу висловити захоплення майстерністю пані Наталії, що обрала такий складний історичний фон, і так просто показа- Зоя РУЖИН, почесна жителька с. Шевченкове 12 вересня 1875 року народився Олександр Кошиць, хоровий диригент, композитор та етнограф, який написав оркестрове аранжування пісні “Ще не вмерла Україна”. Він побачив світ на Канівщині, в багатодітній родині. Хоча своєю батьківщиною вважав село Тарасівці Звенигородського повіту, куди батька призначили священником нової парафії. Освіту Олександр почав здобувати у Богуславській єпархіальній бурсі, а продовжив у Київській духовній семінарії, яку закінчив 1901 року з вченим ступенем кандидата богослов’я. Попри отриману освіту священником не став, а подався вчителювати на Кубань, де заприятелював з Симоном Петлюрою (який упорядковував архів Кубанського козацтва). За сприяння Миколи Лисенка, на Кубані Кошиць здійснював етнографічні експедиції по козацьких станицях (Переяславській, Уманській, Полтавській, Брюховецькій), записуючи від нащадків запорізьких козаків, депортованих з України, народні пісні. Зібраний матеріал з 500 пісень він упорядкував у десяти зошитах, які були представлені на етнографічній виставці Кубані, та отримав за роботу золоту медаль. Згодом ці зошити були втрачені, відома доля лише двох, один із яких зберігався в архіві Кошиця у Вінніпезі. Деякий час Олександр Кошиць був директором та диригентом товариства “Боян”. У 1909 році його запросили керувати студентським хором Київського університету святого Володимира. Учасники цього хору 1916 року вперше виконали неперевершений “Щедрик” в обробці Миколи Леонтовича. Деякий час Кошиць був диригентом Київської опери, а за доби УНР Центральної Ради очолював музичний відділ Генерального секретаріату освіти. У січні 1919 року голова Директорії Симон Петлюра зобов’язав Олександра Кошиця та Кирила Стеценка зорганізувати українську республіканську капелу та вирушити у світове турне з метою популяризації України. Репертуар капели складався виключно із народних пісень в обробці Лисенка, Стеценка, Кошиця, Леонтовича. У “Спогадах” Кошиць описував, як відбувались концерти в Парижі у 1919 році, де було чимало російських емігрантів, які псували афіші нецензурними написами та збирались освистати капелу. Відтак навколо було чимало поліції. Та все ж концерти в усіх містах відбулись із надзвичайним успіхом. Західноєвропейська преса із захопленням писала про тріумф українських музикантів. Протягом 1919–1921 років капела здійснила вдале турне країнами Європи, а в 1922 році перетнула Атлантику, аби підкорити Америку. Вкрай небезпечним виявився цей переїзд, оскільки судно наштовхнулось на айсберг і ледь не затонуло. З успішними концертами гастролював Український Національний хор (таку назву отримала капела наприкінці 1920 року) США, Мексикою, Аргентиною, Бразилією, Кубою. Лише в країнах Південної Америки хор дав близько 900 концертів, але після гастролей розпався. Концерт хору в “Пьяцца де Торос” в Мехіко-Сіті, де встановлено світовий рекорд – присутність 32 тис. глядачів, відбувся 26 грудня 1922 року. Попри бажання Кошиця, повернутись в Україну капела не могла, оскільки радянська влада не давала дозволу. Відтак, диригент з 1926 року оселився у Нью- Йорку, де керував групою зведених українських хорів – “Сімкою”, намагався реалізувати себе як композитор. 1938 року він узяв участь у зйомках кінострічки “Маруся” в Нью-Джерсі. У 1941 році він переїхав до Вінніпегу на запрошення освітньої референтури УНО Канади керувати хором і викладати на диригентсько-вчительських курсах. Помер Олександр Кошиць 21 вересня 1944 року у Вінніпезі (провінція Манітоба, Канада). Похований у колумбарії цвинтаря “Глен-Іден” неподалік від Вінніпега. Заповідав, аби його прах було перенесено до України. Свято в Шевченковому Черкаський обласний центр народної творчості та культурноосвітньої роботи під керівництвом Олени Бардінової підготував урочисте вшанування 150- річного ювілею мистця. Відбулося обласне свято, ознаменоване барвистою палітрою вокально-- хорового мистецтва, в Будинку культури с. Шевченкове (Керелівка), на батьківщині Тараса Шевченка. Хорові колективи вражали як підібраним мелодійно репертуаром, так і виконавською манерою співу. Українські мальовничі однострої гармонійно підсилювали красу народної пісні. Традиційно пролунав натхненний виступ Народної аматорської академічної хорової капели Центру культури та дозвілля Шевченківської сільської ради. Під час урочистостей голова Шевченківської ОТГ Сергій Смалько зауважив, що всі земляки Олександра Кошиця пишаються його визначними здобутками, які відлунюють у пісенному багатоголоссі сучасників, звучать у творчому доробкові представлених тут прекрасних хорових колективів. Начальниця обласного ЦНТ Олена Бардінова висловила щиру вдячність творчим колективам за участь у святі, а також майстрам-аматорам, які представили свої роботи у фойє Будинку культури. Усім учасникам дійства вручено почесні відзнаки Черкаського обласного центру народної творчості та культурно-освітньої роботи. Друге життя книги У підготовці до ювілейної дати за ініціативи автора проєкту “Друга світова подорож народної дипломатії капели імені Олександра Кошиця” Максима Осінчука, за підтримки громадського діяча, мецената проєкту Василя Сапатого та його родини, голова Центральної Ради громадських інституцій ГСУ, фундаторка Українського жіночого руху “Матері світу проти війни та тероризму”, керівниця Українськомовної телекомпанії “Столиця” Валентина Еліас організувала видання і популяризацію перевидання книжки “Українська пісня за кордоном. Світова концертова подорож українського національного хору під проводом Олександра Кошиця” (Голос закордонної музичної критики. Париж, 1929). У вступі до книжки Валентина Еліас звертається: “Вельмишановний дорогий наш читач! Маємо честь презентувати перевидання незвичайної книги, особливої книги, епохальної книги. У ній засвідчена подія світового масштабу, значення якої переоцінити неможливо. Це хроніка тріумфального турне Українського національного хору під орудою диригента Олександра Кошиця по країнах Західної Європи, Північної та Південної Америки у 1919–1994 роках. Видана у 1929 році в Парижі, вона сьогодні актуальна як ніколи. (…) У ній зібрано кількасот унікальних рецензій європейської та американської преси, листи видатних політичних і культурних діячів світу з відгуками про Україну і українську культуру. Подаються фрагменти подорожніх щоденників учасників турне, листування Симона Петлюри і Олександра Кошиця, урядові документи культурної політики УНР”. Ювілейний день Звісно, я не могла лишитися осторонь підготовки до 150-річного ювілейного дня Олександра Кошиця в с. Шевченкове, де з 2011 року обрана громадою почесною жителькою села. З вдячністю і любов’ю виготовлено вінок із колосся пшениці та рослинних елементів. Бог удостоїв – і я встигла останнім автобусом передати вінок і коровай, попередньо домовившись із директоркою школи мистецтв Ларисою Яровенко. Голові села повідомила, аби оголосив, що запашний коровай преломлюють громадою учасники вшанування славного земляка за його світлу, вічну пам’ять і Царство Небесне. Попросила, щоб поставили вінок від НСПУ, Спілки офіцерів України, Національної Ради жінок України, ГО “ВО “Поступ жінок-мироносиць”, учасників “Мистецького спецназу”, ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, Канівського національного Шевченківського музею, Медичного центру “Джерело”, ГО “ВО “Земляки Придніпров’я”, Київського професійного коледжу з посиленої військової та фізичної підготовки, Асоціації земляцтв областей України, зареєстрованих в м. Києві, волонтерського об’єднання “Павучихи”, козацтва. Також поставлено вінок до пам’ятного знака в с. Тарасівці. Проведено мітинг пам’яті. Хай панує високість духу української нації!
Суспільство · “Про людяність і байдужість, про зради і доброту, про втрати і неймовірну нашу здатність відроджуватися під час війни”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

“Дев’ять життів” – багато чи мало

ла людські долі в цих екстремальних умовах: це і фізичний та емоційний біль в багаточасових чергах на блокпостах, коли люди втрачали свідомість і, навіть життя; це і принизливе очікування видачі через маленьке віконце твого паспорта; це і загострене сприйняття людини зі збро- Ігор Зоц та Наталія Ковальська єю”, – написала в передмові до книги доктор історичних наук, професорка Галина Докашенко. Презентація відбулася в теплому колі творчих людей. Спільнота кожного разу поповнюється бахмутянами, киянами, горлівчанами, броварчанами… Повітряна тривога не завадила творчому спілкуванню: читали прозу і на вулиці, фотографувалися. А після відбою тривоги всі повернулися до зали. Звучали вірші і проза. Лунали теплі слова від земляків. А про роботу над оформленням та дизайном книги розповіла донька письменниці Валерія Ковальська. Наприкінці заходу в дружньому колі біля рояля члени Клубу вихідного дня, люди, яких об’єднала столиця і Національний музей літератури України, заспівали пісню “Як тебе не любити, Києве мій”. Акомпанувала Наталія Єсаулова. Власн. інф.
16 Спадщина · “Завдяки зусиллям американського диригента Стівена Фокса на початку 2000-х в архівах Ватикану рукопис симфонії було знайдено”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

нальні традиції із тогочасними тенденціями західноєвропейської музичної культури. Максим Березовський разом із українським композитором Дмитром Бортнянським створили оригінальний, що нині визнаний як класичний, тип хорового концерту, який шанують, який є прикладом для наслідування. В Чернігові та Рівному за часів незалежної України іменем Максима Березовського названі вулиці, а в рідному Глухові його ім’я гордо носить Дитяча школа мистецтв. Він є другим композитором-чужинцем після Моцарта, якому встановлена меморіальна дошка на фасаді Болонської музичної академії. У 1995 році українському композиторові в місті Глухові встановлено пам’ятник (автор Інна Коломієць). Його хорові твори, серед яких справжнім діамантом мистецтвознавці називають “Літургію святого Іоанна Златоустого”, його опери “Демофонт” та “Іфігенія”, інструментальна музика, духовні концерти – це вагомий внесок у скарбницю європейської культури. Його творчість залишається маловивченою та по-справжньому ще не оціненою. Віримо, що після перемоги ЗСУ над заклятим сусідом ми ще почуємо на великій сцені Національної опери хорові твори українського композитора Максима Березовського у виконанні кращих українських хорів.
16 Спадщина · “Завдяки зусиллям американського диригента Стівена Фокса на початку 2000-х в архівах Ватикану рукопис симфонії було знайдено”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Автор першої української симфонії

Мирон ФЕДОРІВ, просвітянин Епоха українського бароко розкрила світові безліч родзинок талановитого народу. Тисячі українських народних пісень, легенд і казок, сотні яскравих поезій, прозових і драматичних творів українською, польською, латинською, грецькою та церковнослов’янською мовами, іконопис та портрети, скульптури та перші світські пам’ятники, гравюри та офорти, палаци та парки, храми та вирізьблені іконостаси, живопис і золотарство, ткацтво та килимарство, ковальство та гончарство, українська вишивка та писанкарство, лозоплетіння та макраме, в’язання та друкарство. І до цього розмаїття – поява перших українських композиторів. Українська трійця композиторів епохи бароко – Максим Березовський, Дмитро Бортнянський та Артемій Ведель – зробила значний внесок у розвиток музичної культури на теренах Європи і в Україні зокрема. Сьогодні до вашої уваги розповідь про цьогорічного ювіляра, українського композитора, талановитого співака і диригента, академіка Болонської академії, автора першої української симфонії, класика європейської музики Максима Березовського (1745–1777). Поява 16 жовтня 1745 року маленького Максимка в козацькій родині у Глухові, де вже мала визнаний авторитет Глухівська співоча школа, з перших кроків долучила обдаровану дитину до висококласного вокального мистецтва. Тож, здобуваючи вищу освіту в Києво-Могилянській академії, обдарований юнак радував викладачів і природнім приємним тембром голосу, і хистом писати власні музичні твори. У 13-річному віці (1758 р.) через виняткові вокальні дані юне обдарування відряджають до Петербурга, де він дивує світську публіку як соліст Придворної співацької капели. Ознайомившись із кращими зразками європейської музики, українець Максим Березовський був зачарований італійськими аріями. Італійська музика заполонила життя українського митця, який у 1759–1760 роках навіть працював солістом італійської оперної трупи в Оранієнбаумі та Петербурзі, а 1769 року був відряджений на навчання в Болонську філармонічну академію в Італії. До речі, в ці ж роки у Болонській академії навчався юний Моцарт. Творча атмосфера Болоньї і спілкування з обдарованими однолітками сприяли народженню нових, по-європейському вишуканих музичних творів Максима Березовського. Склавши іспит на звання академіка філармонії в Болоньї 1771 року, українець Березовський отримав звання maestro di musi- ca і був обраний членом Болонського філармонічного товариства. Як стверджують мистецтвознавці, Болонську академію він закінчив із відзнакою. Його знання та навички сприяли неймовірно швидкому кар’єрному зросту в Європі. Сповнений творчого піднесення, Максим Березовський створює низку інструментальних творів, серед яких “Симфонія №1” (або “Симфонія До мажор”) та Соната для скрипки і чембало, написані 1772 року. Рукопис цієї сонати зберігався в Паризькій національній бібліотеці, його знайшов музикознавець Василь Витвицький, пізніше розшифрував М. Степаненко. А 1983 року у видавництві “Музична Україна” Соната для скрипки і чембало Максима Березовського вийшла друком для широкої аудиторії меломанів. Із симфонією Березовського було ще цікавіше. Певно, стараннями всіляких заздрісників від кінця XVIII століття перша з трьох відомих (є ще “Симфонія Соль мажор №2” та “Симфонія До мажор №3”) симфонія українського маестро вважалася зниклою. І лише завдяки зусиллям американського диригента Стівена Фокса на початку 2000-х в архівах Ватикану рукопис симфонії було знайдено. Поки наші офіційні мужі мовчали і не реагували на сенсаційну знахідку, офіціоз московії відразу ж відніс цей твір до культурного надбання своєї країни, назвавши “Першою ро- Пам'ятник М. Березовському у Глухові сійською симфонією”. І лише український диригент Кирило Карабиць 2016 року публічно заперечив московську брехню і офіційно заявив, що це твір саме українського композитора Максима Березовського, який мав шалений успіх на європейських сценах. 1773 року у Ліворно була поставлена його опера “Демофонт”. Духовні музичні твори також мали неабиякий попит серед європейського духовенства. В європейських храмах звучали його пісні, серед яких “Хвалебна пісня”, написана англійською мовою, та “Unser Vater”, написана на текст німецькою мовою. Чимало творів народилося в маестро, написаних ним українською та церковнослов’янською мовами. На жаль, більшість творів безслідно зникло. Хоча є надії, що ще не одна сенсація очікує нас у майбутньому… Довірившись обіцянкам влади російської самоназваної імперії, Максим Березовський 1774 року в розквіті творчих сил повертається до болотяного царства, де йому обіцяли місце директора Кременчуцької музичної академії. Але не судилось. Не знайшовши застосування своїм творчим задумам, Максим Березовський у 1777 році занедужав і помер на 32-му році життя. Його духовні хорові концерти, написані після повернення із Італії, є надзвичайно цінним здобутком української культури епохи бароко. Певна частина із цих концертів дійшла у рукописному вигляді до наших днів. Мистецтвознавці вирізняють з поміж інших найбільш популярний із мистецької спадщини композитора концерт “Не отвержи мене во время старости”, де автор майстерно поєднав українські націо-
16 Спадщина · “Завдяки зусиллям американського диригента Стівена Фокса на початку 2000-х в архівах Ватикану рукопис симфонії було знайдено”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будьяка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Спадщина · “Завдяки зусиллям американського диригента Стівена Фокса на початку 2000-х в архівах Ватикану рукопис симфонії було знайдено”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин