Національна еліта · “Діяльність Дмитра Яворницького мала неабияке значення для розвитку української історичної науки”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Український інтелектуал і популяризатор козацької спадщини З нагоди 170/річчя від дня народження Дмитра Яворницького – видатного українського історика і археолога
Слово Просвіти, №41 за 2025 рік
Фергад ТУРАНЛИ, доктор історичних наук, професор
Дмитро Іванович Яворницький (7 листопада [26 жовтня за старим стилем] 1855 р. – 5 серпня 1940 р.) – видатний український історик, джерелознавець, лексикограф, етнограф, фольклорист, археолог, музеєзнавець, а також письменник. Народився в селі Сонцівка (нині с. Борисівка, Харківська область України) у родині сільського псаломщика зі збіднілого дворянського роду, який одружився із селянкою. У 1874 р. закінчив Харківське повітове училище, згодом навчався у Харківській духовній семінарії, а в 1881 р. став випускником історико-філологічного факультету Харківського університету. Його наукові погляди формувалися, зокрема під впливом українських науковців Олександра Потебні, Миколи Костомарова та ін. У біографічних дослідженнях йдеться про те, що у стильовому плані історичні погляди вченого “…сполучали архаїчний пізній романтизм, який у дореволюційні часи гостро критикував М.[ихайло] Грушевський, із певними вкрапленнями позитивізму”. Він був автором понад 200 праць з української історії XVI–XIX cт., зокрема досліджень з історії Запорозького козацтва, Південної України, а також біографічних нарисів про Григорія Сковороду, Тараса Шевченка та ін. Працював у різноманітних архівах, у тому числі Варшави, Ташкента, Самарканда та ін. Варто сказати, такий широкий спектр зацікавленості Дмитра Яворницького свідчить про пошуки й вивчення тюркологічних питань щодо історії Козацько-гетьманської України. Зосібна подорож ученого до Туркестану, де відвідував мавзолей Правителя Тимурленґа (чи Тимура, Тамерлана, роки життя: 1336–1405). Також відомо його візит до Стамбула для ознайомлення і вивчення культурно-архітектурних пам’яток, котрі мали відношення до історії України. Висвітлюючи історію взаємин між українськими козаками та кримськими татарами, учений, зокрема, акцентував увагу на історії розвитку Кримського ханства, що постало в результаті занепаду Золотоординської держави. Окрему увагу він приділяв також етимології слова “козак”, яке, за його даними, вже в XI ст. було відоме у лексиці половцівкипчаків – етносу тюркського походження. Водночас історик наголошував на відсутності відомостей про козаків у наступні два століття. Досліджуючи це питання, Д. Яворницький наводив приклад із творів польського історика Я. Длугоша, який повідомляв: “У 1469 році численне татарське військо, що сформувалося за Волгою з втікачів, розбійників та вигнанців і називалося козаками, пройшло від Волги за Дніпро й спустошило Поділля”. Згодом, як зазначав учений, у 1492 році вже були відомі “ординські козаки” та “азовські козаки”. Продовжуючи аналіз наукової спадщини вченого, слід відзначити важливість запропонованої ним періодизації політично-військової діяльності українського козацтва: 1) часи становлення і утвердження (1471–1583 рр.); 2) боротьба проти Польщі за релігійно-національну незалежність Південної Русі (1583–1657 рр.); 3) участь у боротьбі за релігійно-національну незалежність Правобережної України проти Польщі, Кримського ханства й Османської імперії (1657–1686 рр.); 4) боротьба проти Кримського ханства, Османської держави та Російської імперії за власне існування (1686–1709 рр.); 5) існування запорозьких козаків за межами Російської імперії та їхні спроби повернутися на рідні землі (1709–1734 рр.); 6) боротьба проти російської влади за самостійне існування і падіння Запорозької Січі (1734–1775 рр.), що завершилося внаслідок Кючук-Кайнарджийського мирного договору від 10 (21) липня 1774 р., укладеного між Османською Туреччиною та Російською імперією після завершення війни, котра розпочалась 1768 року. Зазначимо, що у вивченні спільних воєнних кампаній запорозьких козаків, кримських татар та османсько-турецьких військ ми спираємося на фундаментальні дослідження Д. Яворницького, зокрема на його працю “Історія запорозьких козаків”. У зв’язку із цим аналізуючи текст Прутського мирного договору від 1711 р., який був укладений за результатом російсько-турецької війни й складався “…із 7-ми статей, згідно з якими росіяни мали передати Осман.[ській] імперії Азов, повинні були зруйнувати Таганрог (нині місто Ростовської обл., РФ) і Кам’яний Затон, дати можливість шведському королю Карлу ХII без перешкод дістатися до Швеції, припинити втручання в польські справи, “відняти руку” від укр.[аїнських] козаків і запорожців, відкликати зі Стамбула свого посла. Була також досягнута домовленість про обмін полоненими та перебування рос.[ійських] заручників у Туреччині”. Цей договір був порушений через недотримання московською стороною умов названої домовленості, які сприяли забезпеченню захисту України Високою Портою, почалася підготовка до нового військового походу турецької армії. Петро І, не маючи надії на переможну війну з турками, негайно почав виконувати умови договору: фортецю Азов передали туркам і, за посередництва надзвичайних і повноважних послів Англії та Голландії, у Стамбулі 10 квітня 1712 року підписали черговий мирний договір. Окреслені обставини спричинили порушення московським правителем умови укладеного договору, і тому за рішенням великого зібрання Високої Порти під керівництвом султана Ахмед III (Di- van-i Humayun) 11 листопада 1712 року було оголошено війну Московській державі. У результаті цієї переможної воєнної кампанії 24 червня 1713 року в місті Едірне (колишній Адріанополь) було укладено черговий мирний договір (“Адріанопольський мир”), згідно з яким Петро І зобов’язувався протягом двох місяців звільнити загарбану територію Речі Посполитої, а отже, й терени Західної України. Московське царство було змушене також визнати делімітацію кордонів, унормованих ще в часи правління султана Мехмеда IV. У зв’язку з цим постало питання щодо статусу українських земель. Отже, дослідження нами османсько-турецького архівного документа “Оцінка Прутського договору дипломатами високого рангу османського уряду”, датованого 27 червня 1713 року й записаного в “Name-i Humayun Defterleri” з фонду турецького архіву, дало змогу виявити нові відомості стосовно історії України та підтвердило достовірність отриманої нами інформації. Наприклад, у статті 3 цього договору зазначено: “Українські козаки, що проживали на Лівобережжі Дніпра, мали зі своєю землею та укріпленнями на своїй території залишитися під управлінням московського царя, як це й було раніше. Київська фортеця на Правобережжі Дніпра та паланки, які були в її підпорядкуванні відповідно до кордонів, встановлених ще за часів правління Мехмеда IV, теж залишалися під владою московського царя. Але цар [Петро І] не повинен претендувати на отримання решти території Правобережжя Дніпра, зосібна на острови Запорозької Січі. Козацька спільнота, що мала залишитися в підпорядкуванні московського царя, не повинна була чинити напади на володіння Османської держави, зокрема на міста з мусульманським населенням, і не порушувати в них громадського порядку, мирного життя населення та не завдавати таким містам шкоди”. Виявлені факти свідчать про розподіл території України переважно по лінії річки Дніпро з урахуванням давніх традицій. Йдеться і про коло зобов’язань, що покладалися на козацьку військову силу, яку потрібно було передати в підпорядкування Московії. У наступній частині тексту статті 3 зазначено: “Якщо ж козаки діятимуть усупереч відповідному договору, тоді московський цар оголосить, що ті є не московитами, а запорозькими [українськими] козаками. Таке спростування з боку московського царя не братиметься до уваги, і цар Петро І нестиме відповідальність за скоєне згаданими козаками. Він повинен забороняти йне допускати скоєння схожих дій. Так само татарська спільнота й українські козаки, які були в підпорядкуванні Османської держави, не повинні завдавати шкоди населенню Московії та запорозьким козакам, підпорядкованим московському царю. Якщо ж щось станеться не так, відповідальність за це покладатиметься на Османську державу”. Тобто відповідальність за порушення умов договору козаками покладалася на Московське царство як на суб’єкт Прутського мирного договору, а за порушення татарськими військами, зокрема українськими козаками, які передавались у підпорядкування Османській імперії, – на турецьку сторону. Аналізуючи цей документ, вдалося виокремити ті факти із загального контексту договору, які проливають світло на “українське питання”. У статті 1 наголошується на звільненні території Речі Посполитої та попередженні московського правителя не втручатися у справи поляків: “Військо [московське] має бути виведене з території Польщі. [Московія] не повинна втручатися у справи поляків”. Зазначений документ свідчить про те, що дефакто Прутська війна закінчилася 1713 року остаточною перемогою Високої Порти, і це мало певні наслідки також для України. Назвемо чинники, що сприяли цій перемозі: бої відбувалися на території Османської імперії, але й чисельна перевага військових сил (140 тисяч воїнів) була теж на боці цієї держави: московська армія нараховувала 60 тисяч солдатів; природно-кліматичні умови не сприяли активним діям війська Московського царства; відчутний вплив на переможне для збройних сил Османської імперії завершення війни мала участь у ній українських козаків. Продовжуючи дослідження проблеми, порушеної в цій роботі, зокрема наслідків мирного договору, які безпосередньо стосувалися українських земель, слід зауважити, що згідно з умовами цього договору фортецю Хотин та її територію було передано з володінь Молдавії під владу Османської імперії. Головнокомандувач війська фортеці Аккерман Абді-паша навесні 1713 року прибув до Хотина, де тривалий час очолював військову адміністрацію міста. Він зустрівся з колишнім польським королем Станіславом Лещинським (пол. Sta- nislaw Leszczynski), щоб підтримати його прагнення повернутися на трон Речі Посполитої. Станіслав Лещинський висловив своє задоволення стосовно звільнення Хотина 1713 року. До території цього міста було передислоковано два турецькі військові об’єднання з Боснії та липканський охоронний полк. Принагідно зазначимо, що липканці – спільнота тюркського походження, яка розмовляла тюркською мовою кипчацької групи та з XIV ст. проживала на південно-східних землях Великого князівства Литовського, а згодом – Польщі. У зв’язку з цим вони отримали етнічну назву “литовські татари”, які брали участь у різноманітних воєнних кампаніях, зокрема у Грюнвальдській битві 1410 р. Щодо їхньої появи на литовських землях, то вона була пов’язана з внутрішніми конфліктами у Золотоординській державі: частина татар емігрувала до Литви за правління великого князя литовського Вітовта (1350–1430). У XVII ст. ця спільнота в Речі Посполитій була помітною у суспільно-політичному та економічному житті держави. Водночас частина татар, які жили у важких умовах і зазнавали утисків з боку місцевої влади, під час Кам’янецької війни 1672 р., що завершилася підписанням Бучацького мирного договору, отримала можливість переселятися на Поділля та інші землі Османської держави та ін. Підсумовуючи згадану тему, варто наголосити на тому, що наукова діяльність Дмитра Яворницького мала неабияке значення для вивчення, зосібна на сучасному етапі розвитку української історичної науки, котру в 90-х роках ХХ ст. Ярослав Дашкевич охарактеризував таким чином: “Наразі, принаймні в Україні, як реакція на антинаукові методи роботи без опори на джерела: лінгвістичні, літературні, фольклорні, історичні, – виник досить потужний плин у здоровому науковому середовищі, що вилився потім в рух більш широких кіл громадськості, який можна охарактеризувати короткою латинської формулою ad fontеs – до джерел”. У цьому контексті дослідження наукової спадщини Дмитра Яворницького, що поєднує романтичні та позитивістські компоненти, має важливе значення.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
