Незабутні · “Кожна книга, яку ми читаємо, – це маленька перемога над знеособленням”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
“Я матір попросив: – Ось тут мене вроди!” До 100/ліття від дня народження і 5/ліття відходу у вічність Миколи Петренка
Слово Просвіти, №41 за 2025 рік
кола Петренко відійшов за межу вічності. “Микола Петренко переміг час настільки, наскільки нинішні літератори, які читали й симпатизували йому, зуміють пронести свою часову симпатію в позачасовий вимір. Петренко зробив усе для того, аби такий вимір існував. Навіть прожив більше, ніж сподівався, і менше, аніж хотів. Він не був модним, але був талановитим. Не був реформатором, але мав власний голос, і власну інтонацію. А ще біографію. Нею не спекулював…” (Євген Баран, “З “Книги живих””). Кожна епоха народжує поетів, які своїм життям відображають її історичне тло. До таких митців належить Микола Петренко. Він залишив нам своє вічне слово і думку, які не зітруться з пам’яті прийдешніх поколінь. Поет своїм життям таки “доторкнувся до хреста”: прийняв і зніс неабиякі тягарі. І все це, що не сумісне з розумом – витвори ХХ століття: Ось так воно було, що й зрозуміти годі – Бо це уже мої, не божеські труди: Я вибрав свій народ поміж усіх народів, Я матір попросив: – Ось тут мене вроди! У 2021 році побачила світ моя книжка “Про моменти життя, обійняті словами”, присвячена світлій пам’яті поета, який зумів своїм життям до себе дорости й усвідомити, що цей процес нескінченний – вагота писаного слова плодоносить насінням правди, а його пам’ять – це фундамент розуму для прийдешніх поколінь, шаблинність народу України. Роздумуючи про книжку, присвячену Миколі Петренку, Володимир Півень написав таке: “Заголовок допису про збірку Миколи Петренка (“Адамові брати”) являє собою добірну лексико-семантичну конструкцію – “Митець живого слова і думки”. І, зрештою, вчитуючись у віршові рядки поета, серцем (без перебільшення) відчуваєш “живість” його мовлення. І до того ж, те, що спадщина Миколи Петренка гідна того, аби читачі теперішньої та наступних ґенерацій передавали естафету пам’яти прийдешнім поколінням. З якого боку не дивись на віршовий доробок цього поета, а таки віриш у правдивість оцих метамовних рядків: “Я вибрав свій народ поміж усіх народів, / Я матір попросив: – Ось тут мене вроди!”… Завершити свій есей хочу роздумами над наведеними рядками з поетичного твору Миколи Петренка: Я старий, я віджив своє, звісно, Це б мені помирати, та пізно: Вже з кадильниць розвіявся дим… Я поет – я помру молодим… Маю особисте переконання не лише про загальновідоме – безсмертя душі людської, а й про те, що душа не має віку. Це, звісно, логічно випливає з визнання істини щодо її безсмертя. Та і екзистенція кожного з нас підтверджує це. Хіба ж можна не погодитись зі змістом наведених рядків М. Петренка? Наша плоть як минуща матерія в часі приречена на старіння й зношування. Це – річ цілком зрозуміла, тому – годі кадильницям диміти – душа поета, матеріалізована у Слові – невмируща. Але ж в останньому рядку він ніби знов повертається до проблеми вмирання, заперечуючи феномен старіння: “Я поет – я помру молодим!” Тут з’являється суб’єктивна контраверсія: якщо “поет” це той, хто продукує безсмертні душевні наративи, то продуцент також невмирущий. Відтак, мені, як реципієнту (чи, скорше, суб’єкту сприймання) важко втямити, навіщо тут “Я – помру…”?” Ми що – із духу? Ми – із плоті? Дива непізнані, дива: Світ плине на автопілоті:
Бог створив і спочива. Та ні – він творить! Творить душі! Глибінь висот – бо то слова. І це поезія Миколи Петренка. В його слові – цілісність людини, поета, який дарує нам поезію класичної ясності, осмислюючи минувшину й тривожне сьогодення з духовного й творчого досвіду свого говорять про єдиний гріх героя – любов до людей та прагнення до справедливості. Саме таким і був наш учитель. Ми, учні, колеги пана Ярослава, пам’ятаємо його доброту й щедрість. Єдиним скарбом цієї людини була бібліотека. “Свою бібліотеку він незадовго до смерті передав водну з бібліотек м. Авдіївки, частину подарував донецькому музею “Смолоскип” (зі спогадів Ганни Черкаської). А кожен з нас згадав, що Ярослав Юрійович щедро ділився не тільки знаннями, а й книгами зі своєї бібліотеки. Мені, наприклад, він віддав журнали “Дзвін”, “Дніпро”, “Київ” – передплату за кілька років. А “Берегиня” В. Скуратівського з підписом від Ярослава Юрійовича – безцінний подарунок. Уважно ознайомившись зі спогадами Ярослава Юрійовича, школярі з’ясували, що він дуже багато читав. Працювали над проєктом групи учнів 10-11 класів: читці знайшли уривки зі спогадів, де називаються книги, газети, журнали, що пан Ярослав читав, бібліотекарі склали каталог цих видань, де подали короткі відомості про автора та твір. Захід виявився пізнавальним та корисним. Ярослав Юрійович – яскравий приклад шляхетного ставлення до книги та читання. Молодь надихнулася, поділилася своїми книгами сили, адже обговорювали проблемні питання: чи перегукуються рядки з роману “Тигролови” “Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи” з життя. “Хай світло думки пітьму крушить”, бо в житті й у світі немає дрібниць – усе тут важить: Хіба не диво – квітка і бджола, Мозольний труд, в якому зріє колос? Я думаю, що бджола, яка сидить на квітці й, помираючи, приносить людині користь – символ миру. Українцям необхідно домогтися якнайповажнішого впровадження цього символу у своє традиційне життя, зробити його взірцем для всього світу! Пам’ять не має права старіти, бути забутою, щоб не переривалася духовна нитка цілісності роду, України. Вже сивочолими зрозуміємо, яке то щастя, коли хтось думає про нас, молиться за нас і поєднаний з нашим серцем невидимою духовною ниткою життя. Сподіваємося, що десь там, у небесній Вітчизні, наш незабутній і дорогий Микола Петренко складе свою щиру молитву за своїх рідних, колег, тих, які люблять і зберігають у своїх серцях пам’ять про нього, осмислюючи таїну енергії слова. Поет жив словом, був правдомовцем, пильнував своїх слів, щоб вони плодоносили правдою, добром, любов’ю, діяв у відповідності зі сказаним словом, оберігав рідну мову, будучи переконаним, що поезія – вище існування мови. Пам’ять поета взиває до нас із небес. Не кожну провину годиться забути й прощати – прощене зло помножує стократ більше зло. Не прощу за царство крижане, За оті страшні для батька ґрати...
Бог мене осудить: я грішу!.. Що казати – я поет, та й тільки... Завершити свої розмисли хочеться поетичними рядками Миколи Будлянського: “Шумлять хліба на ріднім полі, / І я в тім полі колосок”. Пшеничний колосок життя людини, великої людини. Його життя, щоденна ноша власного хреста, хліб насущний, який споживав у поті чола, засвідчують це. P. S. Микола Петренко (6.11.1925 – 10.10.2020) народився в сотенному місті Лохвиця на Полтавщині. Автор понад 120 книг поезій, прози, гумору, публіцистики, віршів для дітей, казок, пісенних текстів. Похований на Личаківському кладовищі у Львові (поле № 51).
долею Ярослава Гомзи? Чому мий сьогодні звертаємося до творів класиків, хоча світ змінився кардинально? Чи готові ми витратити свої гроші або час не на розваги, а на справу, корисну для інших? Цікавими спогадами про життя Ярослава Юрійовича поділився наш гість Володимир Борисович Березін, який розповів про зустрічі з поетом, відзначив його добро, простоту, скромність. Символічно прозвучали слова поета Гай-Головка, якого процитував у спогадах пан Володимир: Сідайте в ряд. Про землю я Скажу, з якої лихо ллється: Ота ненависна земля Росією іздавна зветься. На тій ненависній землі, Від крові нашої багровий, Сидить у царському Кремлі На троні змій п’ятиголовий. Дихне він першою – летить Вогню пекельного багаття І Україна вся горить І шле йому страшне прокляття... Завершилися читання символічними словами: “Кожна книга, яку ми читаємо, – це маленька перемога над знеособленням. Ярослав Гомза – це ми. Якщо не боїмося правди. Якщо читаємо, розуміємо і діємо”.
Ангеліна КОБЕЦЬ, учителька української мови та літератури Очеретинського НВК Покровського району Донецької області
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
