Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Уроки історії · “Потрібно створювати такі місця сили й пам’яті, аби учні розширювали свої знання про нашу минувшину”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

До Денисова – за духовністю, як по воду

Слово Просвіти, №41 за 2025 рік

Богдан САВАК, депутат Тернопільської облради першого демократичного скликання, директор Денисівського краєзнавчого музею За 25 кілометрів у західному напрямку від Тернополя, на правому березі річки Стрипи розташоване невелике село Денисів. Тут 12 травня 1651 року відбувся бій козаків під керівництвом отамана Демка Лизовця та полковника Семена Савича з армією польської шляхти, керованою Мартином Калиновським та Станіславом Потоцьким. Зараз на тому місці височіє козацька могила. Село є найвіддаленішою точкою від Карпат, тут на фільварок пані Домарадзької нападали месники – гірські опришки. Із 1868 по 1901 роки в селі жив видатний музичний та культурно-громадський діяч Галичини о. Йосип Вітошинський. Якщо Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький увійшли в історію як діячі Галичини, які написали першу книжку українською мовою – “Русалку Дністровую”, то о. Йосип Вітошинський у числі перших на Західній Україні організував у селі чоловічий стоголосий хор, який співав із нот. Потім цей хор переріс у мішаний і зі своїми виступами об’їздив численні міста Західної України. Понад те, панотець першим після Львова заклав у селі читальню “Просвіти” (філію 1870, яка зареєструвала свій статут 24 січня 1874), перший на Тернопільщині духовий оркестр (1878), школу диригентів хорів і духових оркестрів (1884) та зініціював багато інших благородних справ. Завдяки о. Йосипу Вітошинському село зросло духовно, піднялося на високі щаблі культури, стало колискою семи письменників, які через окупації наших земель зму- За ініціативи Українського інституту національної пам’яті у Полтаві відкрили меморіальну дошку на пошану громадського та політичного діяча, залізничника, інженера, співзасновника Революційної української партії (РУП), міністра шляхів і транспорту Української Народної Республіки (УНР), співзасновника Легії українських націоналістів Юрія Колларда. Його життя пов’язане з Полтавою: на місці сучасної будівлі Полтавського фахового коледжу транспортного будівництва (площа Слави 4/2), поруч із будівлею залізничної станції “Полтава-Південна” була розташована недільна школа для працівників паровозоремонтного депо, де технічне креслення викладав Юрій Коллард. Майбутній борець за незалежність України у ХХ столітті з 1885 по 1892 рік навчався в Полтавському реальному училищі (нині – політехнічний коледж). Тож меморіальну дошку встановили у приміщенні Полтавського політехнічного коледжу Національного технічного університету “Харківський політехнічний інститут”. До фінансової підтримки нового прояву пам’яті діячів УНР долучилися бійці ГУР, випускники коледжу, які нині захищають Україну від російського нашестя й мають позивні “Ілом”, “Некр”, “Горинич”, “Ріко”, “Любисток” та “Арісто”, а також депутат облради Ігор Процай, викладачі коледжу, співробітник УІНП Олег Пустовгар. Відкриття дошки присвятили Дню захисників України, 125- річчю від створення РУП, до котрої належав Коллард, а також шені були покинути рідну землю – це Ілько Кузів, Григорій Глинка, Богдан Мазепа, Євген Бородієвич, Михайло Шарик, Тетяна Федорів. Тільки одна Іванна Блажкевич, яка за своє українство була неугодна жодній владі (австрійській, польській, німецькій та совєтській) і зазнала доволі репресій, до кінця своїх днів жила у рідному селі. Від жовтня 1943 до березня 1944 року у Денисові перебував крайовий Провід ОУН ЗУЗ під керівництвом Юліана Гуляка (“Токара”). Від до 14 липня 1944 року на річці Стрипа зупинився фронт, населення було евакуйоване. На території денисівського хутора Веснівка з 21 по 25 серпня 1943 року відбувся ІІІ Надзвичайний Великий Збір ОУН, на якому Романа Шухевича обрано головою Проводу. З 27 червня по 1 липня 1947 року в очеретах річки Стрипи між селами Купчинці- Денисів відбувся нерівний бій совєтських окупаційних військ із жменькою повстанців (10 чоловік) Служби Безпеки ОУН Подільського краю. За документальними даними, які зберігаються в Галузевому архіві НСБУ, в цьому бою взяли участь чотири військові роти та три полкові школи КҐБ. Тоді ці війська оточили села кільцем, подвірно обшукуючи людські господарства, поки не вийшли на прибережні зарості та болота річки, де бій тривав ще три доби. Сьогодні в селі Денисові є три музеї – краєзнавчий, меморіальний Іванни Блажкевич і ІІІ Збору ОУН. Перший із них державний, два других – громадські, до яких є найбільший інтерес у громадськості. Якщо краєзнавчий музей проводить загальні екскурсії, в ньому відзначаються переважно ювілейні роковини видатних людей, подій, то в громадських пошановуються щорічно. Щороку, коли з дерев починає опадати осіннє листя, до села Денисова на екскурсію приїжджають гості, щоби тематично пошанувати чергову річницю від народження видатної педагогині, просвітянки, союзянки, голови кооперативного союзу Подільського краю, сподвижниці сотень закладених дитячих садків у Галичині та невтомної громадської діячки Іванни Блажкевич (1886–1977). Щороку ці роковини відбуваються по-різному. Пригадується мені колишня розмова зі заступником голови Тернопільської обласної ради, головою обласного планового відділу, поетом Володимиром Ви-хрущем. То було ще в совєтську добу, коли й стіни мали вуха. Я прийшов до нього, щоби поставив автограф на своїй новій поетичній книжці. Прийшов, бо любив до нього заходити, бо він мене поважав, хоч за рангом своєї праці міг ставитися по-іншому. Поважав через те, що я любив книжки, мав домашню бібліотеку, а найбільше через те, що я був земляком Іванни Блажкевич. І завжди, коли бував у нього, він заводив розмову про літературу, ділився спогадами-думками про Іванну Омелянівну, яку дуже поважав, вірніше обожнював. Адже за українство поляки отруїли її двох донечок (1928), після того вона посивіла, а під час “пацифікації” палицями побили до непритомності (1938), після чого, в 52 роки стала інвалідом. Пригадую, як одного разу в розмові про нашу письменницю-землячку він витягнув із розетки вилку, що живила телефонний комутатор, накрив його скатертиною (таких випадків було декілька) і сказав: “Як добре, що Україна має таку патріотку, як Іванна Блажкевич. На її прикладі ми маємо чим гордитися і виховувати молоде покоління”. Вихрущ знав, що я веду щоденникові записи, тому завше просив мене, щоби задля обережності розмови з ним не записував. Свої взаємини з колишнім радянським чиновником і поетом я частково висвітлив у книжці “Мої друзі та знайомі”, яка побачила світ 2013 року, перевидана 2015- го. Сьогодні, з віддалі прожитих літ, про нього можу сказати так: то був мудрий чоловік, наш, у нього було чого повчитися. Цьогоріч з інформаційного медіапростору бачу, з яким завзяттям ентузіасти повідомляють про пошанування нашої знаменитої землячки не тільки на Тернопільщині, а й по всьому світу, де живуть українці. Нью-Йоркський клуб “Союзу українок” іменував її Галицькою Жанною д’Арк. Мені хочеться відзначити вчителів початкових класів Купчинецької школи Галину Кіт і Оксану Макогін, які зі своїми учнями відвідали 9 жовтня громадський Меморіальний музей Іванни Блажкевич, а в краєзнавчому провели літературний захід. Учні, розстебнувши куртки, щоби було видно вишиванки, які за життя так любила письменниця-землячка, з великим завзяттям декламували її вірші і старалися розповісти їх якнайкраще. Автор цього допису зробив екскурсію по музеях, розповів про видатних людей села, учні поклали квіти до пам’ятника сподвижниці української ідентичності Іванни Блажкевич, зробили пам’ятні фотографії, а вчителі залишили подячні записи в музейних книгах відвідувачів. ністром, який опікувався залізничною сферою. Він із честю та гідністю ніс це звання, виконував свої функції, займався побудовою потягів, бронепотягів, які мали наближати перемогу”, – зауважив голова Об’єднаної профспілкової організації філії “Пасажирська компанія” АТ “Українська залізниця” Вадим Кукса. “Юрій Коллард з юності захоплювався не лише технічними науками, але й історією України, дбав про розвиток театральних гуртків по всій Полтавщині. Цікаво, Степан Бандера називав його своїм ідеологічним вчителем”, – розповіла ініціаторка встановлення дошки, викладачка суспільних дисциплін Полтавського політехнічного фахового коледжу, краєзнавиця, історикиня, активістка ОУН Світлана Ільченко. Урочистості завершилися спільним виконанням знакової патріотичної пісні “Червона калина”. Представництво УІНП в Полтаві

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин