Суспільство · “Про людяність і байдужість, про зради і доброту, про втрати і неймовірну нашу здатність відроджуватися під час війни”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
Заповіт Олександра Кошиця українцям До 150/річчя від дня народження легендарного митця
Слово Просвіти, №41 за 2025 рік
Всі троє були зовсім не з тих, що вміли тільки бурчати: кожен, намагаючись щось критикувати, з чимось не погоджуючись у підвалинах тієї системи, неодмінно додавав своє “а я зробив це ось так”, “а чому не можна порадитися з людьми”, “вибори я запровадив би не з одного, а з багатьох кандидатів”... Філософські розмірковування трьох дачників про заздрість, гріх, покаяння переростають у своєрідні сповіді кожного. Підтверджується відома істина стосовно того, що далеко не всі люди з радянського минулого були притлумлені, настрахані, забиті чи позбавлені власної гідності. Саме такі, невгамовні, наелектризовані потребами справедливості, змін і порядку в усьому, йшли по імперських етапах, а, вирвавшись з таборів, виборювали незалежність, стояли за неї на барикадах Майданів, воюють у наші дні на сході проти загарбників-московитів. Психологічними напругами, художніми інтригами, несподіваними фінальними сценами позначені тринадцять оповідань, вміщених у книзі “Переддень вічності”. І в цьому проглядається об’єктивна закономірність: адже тематично і стилістично, деякими подіями і прив’язками до конкретних місць вони наближені до попередніх творів. Однак тут жанрові особливості вимагають обмежених розмірів, однолінійності у побудові сюжету, стислості і лаконічності описів, а також подачі уже сформованими характерів персонажів. Здебільшого автор дотримується цих вимог, хоча іноді його таки підводить улюблений метод деталізації в описах природи, середовища, зовнішніх ознак речей. Як і в романах та повісті, письменник будує сюжети оповідань на одному чи двох епізодах, або матеріалах життєвої події конкретного персонажу, насичує їх повноцінними характеристиками, динамічними діалогами, завершуючи логічними розв’язками. Книгою “Переддень вічності” Леонід Петровський робить новий помітний крок у своєму творчому зростанні й утвердженні майбутніх зустрічей із вдячним читачем.
Нещодавно в Національному музеї літератури України в рамках роботи Клубу вихідного дня відбулася презентація книги “Дев’ять життів”. Авторка – Наталія Ковальська, членкиня НСПУ – до цього видання мала сім збірок поезії. Перша книга прози “Дев’ять життів” вийшла у київському видавництві “Друкарський двір Олега Федорова”. Про що книга? Про нас. Про людяність і байдужість, про зради і доброту, про втрати і неймовірну нашу здатність відроджуватися під час війни. І, звісно, про котів. Вони поруч, вони не зраджують, вони вірять нам і надихають на відчайдушні вчинки заради порятунку хоча б одного життя, навіть ціною власного. “Саме через ставлення до них авторка показує найкращі і найгірші людські почуття та вчинки. Як історикиня хочу висловити захоплення майстерністю пані Наталії, що обрала такий складний історичний фон, і так просто показа-
Зоя РУЖИН, почесна жителька с. Шевченкове
12 вересня 1875 року народився Олександр Кошиць, хоровий диригент, композитор та етнограф, який написав оркестрове аранжування пісні “Ще не вмерла Україна”. Він побачив світ на Канівщині, в багатодітній родині. Хоча своєю батьківщиною вважав село Тарасівці Звенигородського повіту, куди батька призначили священником нової парафії. Освіту Олександр почав здобувати у Богуславській єпархіальній бурсі, а продовжив у Київській духовній семінарії, яку закінчив 1901 року з вченим ступенем кандидата богослов’я. Попри отриману освіту священником не став, а подався вчителювати на Кубань, де заприятелював з Симоном Петлюрою (який упорядковував архів Кубанського козацтва). За сприяння Миколи Лисенка, на Кубані Кошиць здійснював етнографічні експедиції по козацьких станицях (Переяславській, Уманській, Полтавській, Брюховецькій), записуючи від нащадків запорізьких козаків, депортованих з України, народні пісні. Зібраний матеріал з 500 пісень він упорядкував у десяти зошитах, які були представлені на етнографічній виставці Кубані, та отримав за роботу золоту медаль. Згодом ці зошити були втрачені, відома доля лише двох, один із яких зберігався в архіві Кошиця у Вінніпезі. Деякий час Олександр Кошиць був директором та диригентом товариства “Боян”. У 1909 році його запросили керувати студентським хором Київського університету святого Володимира. Учасники цього хору 1916 року вперше виконали неперевершений “Щедрик” в обробці Миколи Леонтовича. Деякий час Кошиць був диригентом Київської опери, а за доби УНР Центральної Ради очолював музичний відділ Генерального секретаріату освіти. У січні 1919 року голова Директорії Симон Петлюра зобов’язав Олександра Кошиця та Кирила Стеценка зорганізувати українську республіканську капелу та вирушити у світове турне з метою популяризації України. Репертуар капели складався виключно із народних пісень в обробці Лисенка, Стеценка, Кошиця, Леонтовича. У “Спогадах” Кошиць описував, як відбувались концерти в Парижі у 1919 році, де було чимало російських емігрантів, які псували афіші нецензурними написами та збирались освистати капелу. Відтак навколо було чимало поліції. Та все ж концерти в усіх містах відбулись із надзвичайним успіхом. Західноєвропейська преса із захопленням писала про тріумф українських музикантів. Протягом 1919–1921 років капела здійснила вдале турне країнами Європи, а в 1922 році перетнула Атлантику, аби підкорити Америку. Вкрай небезпечним виявився цей переїзд, оскільки судно наштовхнулось на айсберг і ледь не затонуло. З успішними концертами гастролював Український Національний хор (таку назву отримала капела наприкінці 1920 року) США, Мексикою, Аргентиною, Бразилією, Кубою. Лише в країнах Південної Америки хор дав близько 900 концертів, але після гастролей розпався. Концерт хору в “Пьяцца де
Торос” в Мехіко-Сіті, де встановлено світовий рекорд – присутність 32 тис. глядачів, відбувся 26 грудня 1922 року. Попри бажання Кошиця, повернутись в Україну капела не могла, оскільки радянська влада не давала дозволу. Відтак, диригент з 1926 року оселився у Нью- Йорку, де керував групою зведених українських хорів – “Сімкою”, намагався реалізувати себе як композитор. 1938 року він узяв участь у зйомках кінострічки “Маруся” в Нью-Джерсі. У 1941 році він переїхав до Вінніпегу на запрошення освітньої референтури УНО Канади керувати хором і викладати на диригентсько-вчительських курсах. Помер Олександр Кошиць 21 вересня 1944 року у Вінніпезі (провінція Манітоба, Канада). Похований у колумбарії цвинтаря “Глен-Іден” неподалік від Вінніпега. Заповідав, аби його прах було перенесено до України.
Свято в Шевченковому Черкаський обласний центр народної творчості та культурноосвітньої роботи під керівництвом Олени Бардінової підготував урочисте вшанування 150- річного ювілею мистця. Відбулося обласне свято, ознаменоване барвистою палітрою вокально-- хорового мистецтва, в Будинку культури с. Шевченкове (Керелівка), на батьківщині Тараса Шевченка. Хорові колективи вражали як підібраним мелодійно репертуаром, так і виконавською манерою співу. Українські мальовничі однострої гармонійно підсилювали красу народної пісні. Традиційно пролунав натхненний виступ Народної аматорської академічної хорової капели Центру культури та дозвілля Шевченківської сільської ради. Під час урочистостей голова Шевченківської ОТГ Сергій Смалько зауважив, що всі земляки Олександра Кошиця пишаються його визначними здобутками, які відлунюють у пісенному багатоголоссі сучасників, звучать у творчому доробкові представлених тут прекрасних хорових колективів. Начальниця обласного ЦНТ Олена Бардінова висловила щиру вдячність творчим колективам за участь у святі, а також майстрам-аматорам, які представили свої роботи у фойє Будинку культури. Усім учасникам дійства вручено почесні відзнаки Черкаського обласного центру народної творчості та культурно-освітньої роботи.
Друге життя книги У підготовці до ювілейної дати за ініціативи автора проєкту “Друга світова подорож народної дипломатії капели імені Олександра Кошиця” Максима Осінчука, за підтримки громадського діяча, мецената проєкту Василя Сапатого та його родини, голова Центральної Ради громадських інституцій ГСУ, фундаторка Українського жіночого руху “Матері світу проти війни та тероризму”, керівниця Українськомовної телекомпанії “Столиця” Валентина Еліас організувала видання і популяризацію перевидання книжки “Українська пісня за кордоном. Світова концертова подорож українського національного хору під проводом Олександра Кошиця” (Голос закордонної музичної критики. Париж, 1929). У вступі до книжки Валентина Еліас звертається: “Вельмишановний дорогий наш читач! Маємо честь презентувати перевидання незвичайної книги, особливої книги, епохальної книги. У ній засвідчена подія світового масштабу, значення якої переоцінити неможливо. Це хроніка тріумфального турне Українського національного хору під орудою диригента Олександра Кошиця по країнах Західної Європи, Північної та Південної Америки у 1919–1994 роках. Видана у 1929 році в Парижі, вона сьогодні актуальна як ніколи. (…) У ній зібрано кількасот унікальних рецензій європейської та американської преси, листи видатних політичних і культурних діячів світу з відгуками про Україну і українську культуру. Подаються фрагменти подорожніх щоденників учасників турне, листування Симона Петлюри і Олександра Кошиця, урядові документи культурної політики УНР”.
Ювілейний день Звісно, я не могла лишитися осторонь підготовки до 150-річного ювілейного дня Олександра Кошиця в с. Шевченкове, де з 2011 року обрана громадою почесною жителькою села. З вдячністю і любов’ю виготовлено вінок із колосся пшениці та рослинних елементів. Бог удостоїв – і я встигла останнім автобусом передати вінок і коровай, попередньо домовившись із директоркою школи мистецтв Ларисою Яровенко. Голові села повідомила, аби оголосив, що запашний коровай преломлюють громадою учасники вшанування славного земляка за його світлу, вічну пам’ять і Царство Небесне. Попросила, щоб поставили вінок від НСПУ, Спілки офіцерів України, Національної Ради жінок України, ГО “ВО “Поступ жінок-мироносиць”, учасників “Мистецького спецназу”, ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, Канівського національного Шевченківського музею, Медичного центру “Джерело”, ГО “ВО “Земляки Придніпров’я”, Київського професійного коледжу з посиленої військової та фізичної підготовки, Асоціації земляцтв областей України, зареєстрованих в м. Києві, волонтерського об’єднання “Павучихи”, козацтва. Також поставлено вінок до пам’ятного знака в с. Тарасівці. Проведено мітинг пам’яті. Хай панує високість духу української нації!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
