Долі · “Жорстоким бути просто, а добрим – не завжди. Наймогутніша зброя у війні – виховання”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Рятівна дорога вчительки
Слово Просвіти, №41 за 2025 рік
прострелених і згорілих машинах, у побитому склі, у спаленій техніці. Страшно, ами просто тихо йшли – рятувалися. Прийшли на місце призначення, але і сюди автобуси не приїхали, бо й тут було все заміновано. На наших очах підірвався один із двох ворожих БТРів, які на шаленій швидкості, як нам здалося, промчали дорогою. Люди встигли відскочити на тротуар і ніби втислися в огорожі біля приватних будинків, які ще якимось дивом уціліли. Час “зеленого коридору” добіг кінця, і ми не встигли повернутися у своє рятівне місце – підвал, який на той час здавався нам дуже безпечним. Повернулися зранку, переночувавши у добрих людей, які, спасибі їм, нагодували нас чотирнадцятьох борщем, звареним у льоху. Це був їхній сховок на той час. Смак того борщу пам’ятатиму, мабуть, до кінця своїх днів, бо до того ми майже нічого не їли – нічого не було. 10 березня 2022 року – друга невдала спроба вирватися з окупації. Ми тільки-но вийшли з підвалу і підійшли до сусіднього будинку, як з-за рогу показався танк, який мчав зі страшним ревом. Моя внучка, яку ми з дочкою тримали за ручки, вирвавшись, миттю побігла у підвал, з якого ми вже вийшли зранку наступного дня і, незважаючи ні на що, 14 людей сіли у дві машини, яких ще не встигли розбити вороги, і вирушили дорогою до Бучі, звідки, за чутками, мала відбутися евакуація.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
