Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “Кожна книга, яку ми читаємо, – це маленька перемога над знеособленням”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Ярослав Гомза – це ми

Слово Просвіти, №41 за 2025 рік

Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів І ні, не шукайте набитих доріг: І в часі, і в просторі – різні! Я гордий! Я витворив, люди! Я зміг! Прекрасних, як в маминій пісні! У різні часи, на різних цивілізаційних зламах мислителі різних народів намагалися переконати нас, що людина, позбуваючись свого тілесного існування, продовжує жити в дусі, у спогадах, у серцях живих людей. Пам’ять... Трагедія ж наша в тому, що живемо у світі речей, у світі тлінного побуту, а не в світі безсмертної ідеї, яку обґрунтовують сучасні наукові досягнення. Є дві смерті. Перша – тілесна, а друга – духовна, коли стирається пам’ять про Земне життя людини: Відпочину – чолом у барвінок, у полин, у зелені дощі. Це навіки. Це ти, Україно, берегине моєї душі. Україно! Душа не забуде. Поки чую тебе – не помрем! Хай горою ти ляжеш на груди, та не будеш мені тягарем. Петро Перебийніс Про інше життя нічого не знаємо… Але ж крім елементарної ймовірності, є чимало фізичних теорій, із яких випливає безсмертя людини. Квантове безсмертя – згідно з багатосвітовою інтерпретацією квантової механіки істоти, що мають здатність до самосвідомості (думати) – безсмертні… Як – життя вдалося? Не вдалося? Ще б хоч трішки... Трішки так... Чогось... Трішки весняного стоголосся? Щему половіючих колось? Трішки ще – мандрівки до Синаю? З безвісті щемливого листа? Трішки ще – чогось. Чого – не знаю… Може – доторкнутись до хреста!.. Але тієї “Трішки ще – мандрівки...” не судилося нашому поетові. На 95-му році життя патріарх української літератури Ми- Відроджувала український Краматорськ 30 вересня на 94-му році життя пішла в засвіти беззмінна референтка Краматорського міського осередку ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Євгенія Тимофіївна Осадча. Народилась Євгенія Осадча в 1931 році на Сирівському полустанку Врадіївського району Миколаївської області в україномовній сім’ї. Залюбки ходила в українську школу. У 1951 році закінчила педагогічне училище в Первомайську й отримала призначення на роботу в Чернівецьку область, де працювала вчителькою молодших класів. Потім закінчила педагогічний університет заочно в Одесі й стала вчителем математики. У Чернівецькій області зустріла своє кохання. Але шлюб не склався. Рідний брат Є. Т. Осадчої, який на той час мешкав у Краматорську, запросив її до себе. Ів 1962 році вона приїхала в Краматорськ. У Краматорській україномовній (на той час) школі-інтернаті була вакансія вчителя математики. Євгенію Осадчу приваблювала більш дослідницька робота. І вона перейшла працювати на завод. Працювала інженером-програмістом. Там вона і розпочала свою активістську діяльність. Хотіла створити гурток української мови, але її визнали “націоналісткою”. У 1989 році на теренах Краматорська вона з місцевими активістами створили Товариство української мови ім. Тараса Шевченка (ТУМ). Була також членом Народного Руху України. Разом з українською спільнотою Є. Осадча вперше вийшла в Краматорську, щоб підняти синьожовтий прапор. Було це 9 березня 1991 року, в день народження Тараса Шевченка. Вона була редакторкою самвидаву – Краматорської газети “РУХ”. Під її редагуванням побачило світ шість номерів цієї газети. Поки ми живі, будемо її пам’ятати. Олег МАКСИМЕНКО, письменник, м. Краматорськ, Донецька обл. В Очеретинському НВК Покровського району пройшли другі Гомзівські читання. На заході були присутні здобувачі освіти 10-11 класів, учителі, гості. Серед запрошених – Володимир Березін, краєзнавець Донеччини, журналіст незалежної газети Костянтинівки “Провінція”. Захід було присвячено нашому земляку Ярославу Юрійовичу Гомзі, відомому в Україні дисиденту, правозахиснику, публіцисту, громадському діячеві, вчителю. “Гомзівська осінь” – так називалися перші читання, бо саме у вересні народився й пішов у засвіти Ярослав Юрійович. Темою цих читань стало значення книги, читання, бібліотеки в житті людини. Ярослав Юрійович згадує: “Якось, працюючи на будівництві “соцгородка”, я, наївно сподіваючись, що хтось колись прочитає і задумається, поклав за дерев’яну обшивку веранди одного котеджу аркуш з таким текстом, не знаючи ні автора, ні точності цитованих рядків: За що мене в пута скували, За що в мене волю відняли, Кому я і чим завинив. Чи тим, що народ свій любив? Бажав я для скованих волі, Для скривджених кращої долі І рівного права для всіх – Це весь і єдиний мій гріх. А може, таки через роки хтось знайшов той аркушик, прочитав і замислився?”. Не знаємо, чи знайшов цю капсулу часу хтось, але точно прочитали ці рядки ми, нащадки Ярослава Юрійовича. Останні рядки поезії

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин