Про-читання · “Ми, українці, не сміємо лишатися пасивними глядачами, котрі час від часу приглядаються до бурхливих змагань”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
У світлі метафоричного почерку Станіслава Новицького
Слово Просвіти, №41 за 2025 рік
Тетяна ТОРАК, м. Івано-Франківськ
До чергового видання під трансцендентною назвою “Лабіринти світла” відомого українського поета Станіслава Новицького ввійшли верлібри, що репрезентують їх варіативні як за змістом, так і за тематично-ідейним простором домінанти. Дискусійним залишатиметься питання цілісності збірки, насамперед її естетичної довершеності, що зумовлено уникненням відсіювання ліричної зайвини з-поміж поетичних текстів, однак збереження “рукописного” варіанту дає змогу максимально повно простежити багатогранність вияву авторського світосприйняття, реалізованого в його передачі у світлі метафоричного почерку, тому також може слугувати фактом літератури. Верлібри не потребують наукового обрамлення чи ґрунтовного аналізу, що здебільшого є спробою їх осмислення шляхом спроби інтерпретації, які не є якісними через потребу відтворити неоднозначність образів, натомість вимагають чистоти сприйняття попри те, що мимовільний потік думки не завжди дозволяє потенційному читачеві виявити її прозорість. В основному вірші, що становлять основу “Лабіринтів світла” охоплюють три концептуальні вектори – домінування філософського, вкраплення інтимного та поодиноку з’яву пейзажних мазків, що напрямлені до спільного ліричного знаменника – подолання межі раціоналістичного бачення дійсності, натомість зміщення переваги відбувається до спроби втілення його відкодовування крізь призму багатошаровості сенсів буття. я прокидався і входив у сніги пам’яти повільно минав лабіринти світла в дні чужих сліз і чужих слів Перші рядки в суголосному назві видання верлібрі, у якому вбачаємо проходження автором своєрідного герменевтичного кола: шлях бере початок від пробудження зі сну суб’єктивного “Я” – його проходження крізь лабіринти пам’яті з уникненням світла (у цьому відчитуємо оксюморонність ліричної мініатюри) – мимовільна зупинка поряд “чужого” світу, внаслідок чого ліричний суб’єкт стоїть на периферії відчуження, однак йти не зупиняється, бо переконує: прокидався зі справжнім відчуттям сущого і минущого болю прокидався з любови і ненависти з відчуттям власної смерти Зауважимо: відчуття забарвлено їх дуалістичним декодуванням: любов і ненависть (із них починається пробудження ліричного суб’єкта) – смерть. ніколи не було більшої правди за брехню за цю смиренну смерть правди не було більшої сльози через ненависть справжніми були тільки дерева і квіти ще статуетки горщики та серце з глини з безкінечними лініями збоку і знизу ще були сни про живих та мертвих Ядро цієї частини верлібру – міфопоетична візія медитативного характеру: опозиція “людина” – “природа”. Перша названа зчаста переступає через істину, якій, протиставляючись, брехня набуває відтінку смислотворення, бо врешті-решт сприймається як правда, натомість природа залишається справжньою – у ній відсутня “полярність”; найбільш парадоксальним виступає перший рядок (“ніколи не було більшої правди за брехню”). був справжній колір дощу квіти дерева хрести могили безкраї лабіринти ліній світла безкраї лабіринти хрестів було життя у лабіринті світла Наведені рядки репрезентують акт виходу із неавтентичної дійсності, у якій ліричний суб’єкт не має змоги долати шлях проходження до світла, водночас останній рядок уособлює, підкреслюючи, мотив повернення до лабіринтів, де те світло, разом із його лініями, “було”, а отже, – те ж і дотичне до життя. не забувай коли промовлятимеш головну істину можеш помилитись можеш забути про лабіринти світла (верлібр “Лабіринти світла”) Стиль Станіслава Новицького тяжіє до частотної з’яви афористичних висловлювань, зітканих із вдумливої спостережливості за довколишшям; вони становлять містку форму як художнього, так і особистого віддзеркалення окреслення розуміння дійсності. Відсутнє прикріплення до часової просторовості, натомість метафоричний почерк автора доволі абстрактно-умовний, але зі штриховими метафорами-деталями, що підкреслюють ідейну довершеність верлібрів, хоча і стосовно цього – висновки неоднозначні. вище сльози тепер моє серце живу як останній паломник степу вовк у забутому Богом світі де самота стає повітрям де самота стає небом де самота стає сонцем (верлібр “Вечір безодні”) У поетичній збірці “Лабіринти світла” також постає образ самітника не тільки за естетичною сутністю, а і як прояв екзистенційного відчуття ліричним героєм трансформаційних змін – часу переродження, що зумовлено інтеграцією почуття внутрішнього відчуження в простір життя (образи неба, повітря, сонця). У наведених рядках вбачаємо відтінок апофатичної містики: самота не означає відсутність чогось/когось, насамперед уособлено першопоштовх зміни онтологічного стану, йому характерна інакшість. Тому в цій книжці надважливо вбачати суцільну онтологічну структуру – слова набувають значно глибшого змісту при органічному зміщенні в площину сутностей: її назва без попереднього прочитання вмісту наштовхує на проникнення в тканину світ-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
