Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пошта “СП” · “Навіть за найжорсткішого ідеологічного тиску кобзарі залишалися самими собою — вірними Україні та її національним ідеалам”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Спомин про майстра

Слово Просвіти, №41 за 2025 рік

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ Вже пів року минуло по смерті художника, майстра кобзарських музичних інструментів і педагога Сергія Перехожука. 11 лютого цього року Сергію Павловичу Перехожуку виповнилося 58 років. Цьогоріч він із дружиною Жанною мали відзначити 30-ліття родинного життя. Але 23 квітня онкозахворювання обірвало його життя. Сергій Перехожук народився в багатодітній учительській сім’ї в маленькому селі Іванівці Коростенського району на Житомирщині. Прадід учив хлопчика майструвати. Сергійко змалку захоплювався малюванням. Він дізнався від тітки, що в Києві є школа для малих художників і почав прохати батьків віддати його в цей навчальний заклад. Батько погодився. Коли він уже збирався з сином у дорогу, мати попросила: “Зроби так, щоб його не прийняли”. Матір лякала тривала розлука з сином. Викладачі Республіканської художньої середньої школи імені Т. Г. Шевченка подивилися на малюнки Сергійка і запитали, в якій художній школі він навчався. Батько чесно відповів, що це сільський хлопчик, який ніде не навчався, просто сам щось малює. І 11-річного Перехожука прийняли до художньої школи. Батько, повернувшись додому, сказав дружині, що зробив усе Олег ПУСТОВГАР, представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області Учень Михайла Кравченка У 3 роки Петрик занедужав на золотуху і втратив зір, тож у 15 батько віддав його “вчитися до кобзарів”. Поталанило з першим вчителем: опановував гру на кобзі у одного з найвідоміших кобзарів Полтавщини, теж невидющого Михайла Кравченка. Кобзар співпрацював із Лесею Українкою, Гнатом Хоткевичем, Миколою Філянським, Опанасом Сластіоном. У 1906 році Кравченко брав участь у вечорі пам’яті Івана Котляревського в Полтаві; у 1907 році – в Шевченківському вечорі в Кременчуці; у 1911 році – в ювілейному вечорі пам’яті Тараса Шевченка в Києві, де виконував власні думи та пісні. Окрім Петра Гузя, Михайло Кравченко навчав кобзарської майстерності й іншого відомого кобзаря з Полтавщини – уродженця Великої Багачки Федора Кушнерика. “Про героїв, що полягли за свободу” Під час Української революції 1917–1921 рр. Петро Гузь брав участь в антибільшовицькому повстанні під проводом місцевого лютенського отамана Леонтія Христового. Останній став до лав Армії УНР, коли сповнилося 20 літ. У 1920 році Леонтій очолив повстанський загін, який діяв на території Гадяцького повіту Полтавщини. Влітку цього року більшовики перекинули проти повсталих 7-му Володимирську дивізію, яку перед цим направили з Росії на денікінський фронт, 185- ту бригаду ВОХР, 64-й, 488-й, 489-й більшовицькі полки та 14-й армію ленінських загарбників. Проте 7 серпня повстанці Христового (а загін тоді налічував понад 1,5 тисячі повстанців) визволили Гадяч. Під час наступу на місто йшли під синьо-жовтим прапором, вигукуючи “Слава Україні!”. 29 серпня 1920 року на околицях Лютеньки зав’язалися криваві сутички. Після дводенможливе, щоб сина не взяли до Республіканської художньої школи. Але його взяли. Після школи Сергій Перехожук зробив дві невдалі спроби вступити до Київського художнього інституту (нині Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури), в перерві між якими рік працював викладачем у художній школі в Коростені та відслужив два роки в армії. Потім вступив на 4-й курс Кримського художнього училища в Сімферополі, а в 1989 році – нарешті до Київського художнього інституту. Коли в Києві перезахоронювали замучених Москвою політв’язнів Василя Стуса, Олексу Тихого і Юрія Литвина, то на їхніх могилах спочатку було встановлено дерев’яні хрести. Ці хрести виготовили студенти художнього інституту Михайло Горловий, Сергій Перехожук і Олександр Фурман. Це було 21 квітня 1990 року, у часи СРСР і КДБ. Коли газету Української автокефальної православної церкви “Наша віра” друкували в Прибалтиці, то Сергій Перехожук їздив туди і привозив наклад. Початок творчості Сергія Перехожука – це іконостас Покровської церкви на Подолі в Києві, де він працював разом із реставратором Михайлом Свирнюком. За словами Сергія, саме під керівництвом Михайла він удосконалював свої вміння та вправність у роботі з деревом. Подальша робота в церкві Миколи Притиска на Подолі була унікальною безпосередньою реставрацією. Для церкви Миколи Притиска Сергій написав велику ікону Димитрія Ростовського, яку можна побачити на лівій колоні вівтарної частини. Купол храму розписав учитель Перехожука Микола Стороженко. Водночас Сергій узяв участь у розписах Михайлівського Золотоверхого собору, зокрема, виконав зображення чотирьох святителів у Катерининському вівтарі під керівництвом автора проєкту Сергія Баяндіна, а ще – орнаментальні роботи, писав ікони для іконостасу, малював сюжети з Апокаліпсису – праворуч, як заходити. Як художник-реставратор, Сергій Перехожук передусім прагнув відродити дух храмового українського малярства домосковської доби, поєднати кілька стилів у самобутньому оздобленні храму. Сергій мешкав у гуртожитку, що був поруч із гуртожитком консерваторії. Там жила студент- Сергій Перехожук реставрує ліру, подаровану музею Миколою Будником. 2022 р. ка історико-теоретичного факультету Жанна, яка любила малювати. На грунті спільного захоплення живописом молоді люди познайомилися. У 1995 році Жанна і Сергій побралися. В Ірпені Сергій і Жанна Перехожуки виростили сина Антона і доньку Уляну. Ще раніше в Ірпені оселився перший панотець Кобзарського цеху Микола Будник. Перехожук Франка, ансамбль бандуристів імені Михайла Кравченка (перший вчитель на бандурі Петра Гузя. – Авт.). Персональний склад цих колективів постійно змінювався, вони змішувалися і взаємно доповнювали одне одного, так що в усіх трьох об’єднаннях діяли одні й ті ж музиканти. Тому усталилася одна, “усереднена” назва – Миргородська капела бандуристів”. У складі Миргородської капели бандуристів Петро Гузь мандрував Полтавщиною. За даними Людмили Розсохи, що були нею оприлюднені у газеті “Рідний край. Газета Гадяцького земства”, Петро Гузь “виконував пісню “Розмова Шевченка з дубом” на слова миргородського поета Якова Доленка”. А ще в репертуарі мав історичні пісні “Ночі темної”, “Максим козак Залізняк”, “Про Саву Чалого та Гната Чалого”, думи “Втеча трьох братів з міста Азова”, “Про трьох братів самарських”, “Про Олексія Поповича”, “Бідна вдова і три сини”). Виконував жартівливі пісні, танцювальні награви. “Ні зернини, ні макухи” Навіть попри щонайжорстокішу сталінщину Гузь не мовчав про Голодомор-геноцид українського народу. Напевне, вразила жахлива доля рідного села: 6 грудня 1932 року комуністичний московський режим СРСР заніс Лютеньку на “чорну дошку”. Зазвичай “чорні дошки” “присвоювали” тим селам, де найактивніше підтримували УНР, її провідників, таких як Леонтій Христовий; де чинили опір колективізації та беззаконню російських більшовиків. “Чорні дошки” означали блокування сіл спецзагонами НКВС та військами Червоної армії, заборону торгівлі й виїзду населення за межі села, вилучення всіх харчів, що спричинило голодну смерть мільйонів українців. Лютенька заплатила за занесення на “чорну дошку” страшну ціну – майже чотирма тисячами життів. Художник, кобзар, поет, священник УАПЦ, правозахисник,

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин