Очевидець і літописець · “Письменник збирає складну багаторічну історію в одну розмову”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
У переддень вічності, який завжди з нами
Слово Просвіти, №41 за 2025 рік
Василь ГУБАРЕЦЬ
В оцінках творчої письменницької практики часто йдеться про один із філософських напрямків, що має досить відкриту і нерідко вживану назву – філософія життя. Концептуальні засади напряму “філософія життя”, перетинаючись у літературі з традиційним українським напрямом “філософія серця”, готують благодатний ґрунт для появи художніх творів, де дійсність постає у новій якості. Традиційно життєва повсякденність характерна для цілої низки романів, повістей, оповідань та новел сучасної української прози. Особливе місце серед них займають твори Леоніда Петровського, який добре володіє кожним із цих жанрів, про що свідчить чотиритомник написаного, виданий ще в довоєнний час. Методою письменника для побудови рухливих і гострих сюжетних ліній та достовірних діалогів стає “відштовхування” від власного життєвого досвіду, побаченого й почутого в людському середовищі, пережитого й усвідомленого в різних ситуаціях. Від найпершої повісті “Дев’ятнадцята осінь” до широкомасштабних романів “Мегаліт”, “Окрушини долі” прозаїк прагне пізнавати і розкривати характери персонажів, складності людського життя у дивному поєднанні його скороминущості й вічності через дуже відомі, але аж ніяк не скопійовані з реальної дійсності, а художньо осмислені, відібрані та вивершені у своїй типовості обставини, зіткнення переконань, інтересів протилежних сил. Письменницьке уміння найповніше виявляється при філософському заглибленні в суть мотивів, якими керуються виведені в “Окрушинах долі” персонажі не вигадані, а “живіші всіх живих”. Один із них – директор-хапуга, який безсоромно привласнював чуже, тобто зароблене іншими. Називаючи його прізвище, відоме багатьом літераторам, видавцям, Леонід Петровський керується принципом оповідати лише правду, навіть, як він каже, “зі шкодою для свого реноме”. Варто мати на увазі, що “Окрушини долі” є романом автобіографічним і серед тринадцяти різновидів цього жанру посідає одне з важливих місць, оскільки головним персонажем у ньому виступає сам автор. Предметом зображення у творі неодмінно залишаються життєві будні: студентське навчання, заводські турботи, армійська служба, трудові мандрівки рідним краєм. А найважливіше – люди, їхні долі з радостями й печалями, з труднощами, які не всім щастить подолати. Дуже нелегко прагнути типізувати характери, суперечливі факти й події, віднаходити той особливий побільшувач, крізь який можна розгледіти найважливіше. Адже при цьому необхідно знайти не лише міру показу власного, а й володіти інтуїцією, досвідом, вродженим умінням відбирати “життєвий матеріал”, побачивши в ньому справді типове і характерне для доби, а також глибоко розуміти обставини, в яких перебував і перебуває сам оповідач. Збудувавши автобіографічний роман у формі коротких но-
Леонід Петровський вел, що можуть існувати самостійно, оскільки мають багато ознак цього розповідного твору, письменник зумів об’єднати їх спільною сюжетною лінією. Принагідно варто поставити запитання: якщо в теорії української літератури одним з різновидів роману визнано роман у віршах (“Марина” Максима Рильського, “Маруся Чурай” Ліни Костенко, “Поліська трилогія” Олександра Підсухи та ін.), то чому не має права на існування роман у новелах? Майже кожна з новел, з одного боку, пронизана великою шаною й любов’ю до людини справедливої і чесної, з іншого, — перейнята несприйняттям і засудженням того, що злісно заважає, а насправді перешкоджає їй в усьому, принижує її гідність, компрометує добрі наміри. З цими високоморальними почуттями головний персонаж постає перед читачем не лише чесним перед собою, а й перед такими ж, як і сам: інтернатівцями, співробітниками з різних сфер трудової діяльності, близькими друзями і, зрештою, перед суспільством у цілому. Документальність та переконливість показу життєвих реалій, яких спеціально вигадати неможливо, продиктовані логікою подій, характерами персонажів, проливають світло на механізми і важелі владних осіб, зокрема в армійських структурах колишньої союзної держави. Варто заглибитися в одну з новел під назвою “Два майори”, щоб зрозуміти, якими аморальними типами була наповнена кагебістсько-пропагандистська машина тогочасної армії, здавалося б, уже далекої, а насправді живої, продовжуваної в сучасних реаліях під путінськими людиноненависницькими ідеологемами. Двоє майорів, як і ось-ось мають іти у відставку, оскільки для виходу на пенсію набралася необхідна вислуга років, а тому вже не переймаються кар’єрою, дозволяючи собі одверте “філософствування”, що межує з недозволеністю. А поруч – живий витвір сталінської системи, начальник політвідділу підполковник Кравцов, який, за всіма ознаками, щось пронюхав, чи, можливо, підозріває не тільки майорів, а й багатьох інших, і тому намагається зробити своїм таємним інформатором-“сексотом” молодого комсорга, обіцяючи йому безліч майбутніх вигод, кар’єрних перспектив. Тільки, як мовиться, не на того натрапив: юнак був незламний, витримавши підступні методи потвори в офіцерському мундирі. Паралельність сюжетних ліній, що в романі “Окрушини долі” перехрещуються й переплітаються між собою, автор використовує для надання всебічних характеристик, ширшого і глибшого вияву багатьох властивостей, особливостей життєвих реалій персонажів з різних суспільних верств та сфер людської діяльності. Розгортаючи сюжет у часовій послідовності, письменник заодно розширює коло існуючих проблем, динамічно подає гострі ситуації, конфлікти, що виникають у творчих колективах. Осмислюючи події, викликані безцеремонним втручанням у творчі процеси жорстокої і безапеляційної цензури, а особливо невіглаством та волюнтаризмом, грубим поводженням з талантами владних органів, автор передбачає у цих тенденціях духовний занепад, а згодом і крах такої державної системи. У письменницькому арсеналі визначальним залишається метод художнього дослідження людської долі, аналіз умов життя та обставин, часто незалежних від бажань і прагнень персонажів роману, в тому числі й оповідача. Роздуми над долями людськими пов’язані з мракобісною ідеологією, яка впродовж життя кількох поколінь українців породжувала роздвоєння особи, перебування багатьох у двох правдах, і по-філософськи точно робиться висновок стосовно того, що “від цього в людей совісних зболювалася душа”, а загалом у підсумку наставало духовне каліцтво. Автор без оглядки, сміливо називає цих духовних калік не вигаданими чи завуальованими, а справжніми прізвищами й іменами (декого й по-батькові), бо немало з них стали явними негідниками: чиновниками-крадіями, продажними партійними функціонерами, фанатичними прислужниками московських правителів. На долю героїв ще одного роману – “Мегаліт” випав час, як твердить оповідач, найбуремніший, найжахливіший і найпідступніший в історії. Мегаліт – це не що інше, як загадкова міцна брила з древньої минувшини, що має вигляд грубо обточеного каменю. У романі саме камінь через хронологічну ретроспекцію виконує роль життєвого символу. Автор у філософських роздумах, у зверненнях до читача досить точно визначає його проникнення в людську долю, існуючу дійсність, мову та звичаї особистості. Камінь може бути не тільки жертовним, а й для когось сповідником, комусь мовчазним охоронцем і водночас суддею та ще служити супроводом для подорожі в минуле й навіть для зазирання в майбутнє. Розмірковуючи над цими загальнолюдськими істинами, головний герой роману “Мегаліт” Терентій, потомок Пойдунівського роду, впродовж свого життя переконався, що примітивні гасла завжди приводили до пошиття в дурні і до великих трагедій, а, слухаючи свого часу шкільного вчителя, досить рано зрозумів: правда завжди набагато гіркіша за брехню. Саме неймовірно гірка правда, пов’язана з долею власного роду, несподівано звалюється на плечі головного героя: начебто підслухавши одверту розмову діда з батьком, перед ним під час тих одкровень постає картина страхітливих несправедливостей і потворних жорстокостей “пролетарської диктатури”. Письменник, вміло користуючись своїм улюбленим методом вибудовування кількох сюжетних ліній, зумисне зміщує часові рамки, чергує давно минулі десятиліття з наступними та з нинішніми, дає змогу персонажам виявити свої характери, показати себе в рішучих діях. Така рішучість майже в усьому притаманна батькові Терентія, що закладена філософією його страдницького життя: “сину ворога народу” довелося терпіти безліч постійних підозр і наруги, болісно переживати несправедливість, зносити жорстокі душевні травми, від яких кам’яніло серце, визрівала ненависть до деспотії та її носіїв. Ті деспоти й людиноненависники верховодили, сиділи не тільки у кремлівських кабінетах, а й мешкаючи неподалік чи зовсім поруч, як батьків однокласник Микола. Це він, зі своєю матір’ю, вивідавши все про батьків родовід, із заздрощів і несприйняття заможного минулого його предків, підлими доносами зуміли загнати в десятирічне ув’язнення Терентійового дідуся. Та доля розпорядилася так, що доносителю і заздріснику за вчинене довелося розплачуватися життям: у фронтовому смертельному поєдинку двох персонажів перемогла справедливість. Здавалося б, письменник цим майже завершив одну з важливих сюжетних ліній, однак, прагнучи до кінця зрозуміти природу кривавого протистояння, особливо вчитуючись у вдало збудовані діалоги двох озброєних осіб, можна переконатися в сутності співіснування добра й людяності з потворним злом та зміїною підступністю. Зовсім не намагаючись надати боротьбі, зображуваній в епізоді бойового зіткнення, виняткової виразності чи спеціальної загостреності, тобто не гіперболізуючи життєву правду, автор втілив у ньому філософськи підкреслений мотив: все дійсне – розумне, все розумне – дійсне, де під розумним можна вбачати добре, світле, чесне і високоморальне. Зміщуючи реальні події в часових відтинках, письменник застосовує поширений метод сприйняття минулої дійсності, збирає складну багаторічну історію в одну розмову представників двох поколінь звичайної родини і водночас надає змогу третьому уявно відчути, пережити їхні долі й досягає цим динамічності оповіді, яскравості зображення персонажів. Батькове повідомлення про мегаліт, у якому він заховав зброю, підібрану свого часу на полі бою після розгрому ворожої частини і знищення зрадника, виявилося для Терентія цілковитою несподіванкою. Почуте трепетно запало в душу, і загадковий мегаліт у далекому селі вже не давав йому спокою, магічною силою кликав до себе. У напруженому епізоді з добування зброї з-під мегаліта все зійшлося воєдино: воля і рішучість, непохитність у досягненні мети і, звичайно, – відрада, яка заспокоює, сповнює радістю серце. Мабуть, у цьому і полягає філософія письменницького задуму: ось вона, естафета, передана синові від батька-фронтовика, а з нею вже новому поколінню в особі Терентія та віднайденого ним під кам’яною брилою випадає захищати рідну землю. За тематикою і змістовим наповненням автобіографічні романи Леоніда Петровського досить помітно пов’язані між собою, перегукуються не тільки образами окремих персонажів, а й подекуди продовженням важливих сюжетних ліній. Хоча перед нами два самостійних твори, все ж автор об’єднує їх спільним ідейним задумом, зображує на сторінках обох з них однакові явища, навіть головний герой один і той же, щоправда, поданий з деякими видозмінами. По суті, ці два романи можна вважати дилогією, що в українській літературі не є новиною: свого часу романи-дилогії створили Олесь Гончар (“Таврія” і “Перекоп”), Віктор Міняйло (“Зорі й оселедці” та “На ясні зорі”). У романах, що складають основу книги “Переддень вічності”, Леонід Петровський своїми філософськими відступами-роздумами намагається нагадувати читачеві про неї, цю загадково-магічну категорію, яка не обмежена жодним часовим терміном, немає ні початку, ні кінця, не зникає і не перестає існувати. Її передднем образно названо життєві шляхи, повсякчасні діяння людини, щиру відраду й розчарування, успіхи й невдачі, сіяння добра й боротьбу зі злом. Залишаючись вірним своїм художнім принципам, автор для посилення емоційного впливу на читача використовує не лише вмотивовані умовності та процес уяви, а й низку значимих філософських символів, де, зокрема, вічність, як і камінь мегаліт, час, а також ретроспекція, фантазія, навіть схованка зі зброєю виконують роль людських чеснот, змушують замислитися над власним способом життя, а ще неодмінно зважати на те, якою пам’яттю для нащадків індивідуум позначає земне існування. Окрім романів, до книги “Переддень вічності” ввійшла повість “Трава по пояс”, що має досить простий сюжет з трьома персонажами – друзями і сусідами по дачних ділянках, які вирвалися з київської задухи погосподарювати, подихати свіжим повітрям на березі рукотворного моря. Це люди з радянського минулого, що народжені під страхом, а тут, на роздоллі, де ніхто тебе не почує, не підслухає, можна дати волю своїм думкам, настрою, стати самим собою, по-справжньому відкрити серця і душі назустріч один одному. За начебто зовсім простим сюжетом із звичайними хазяйськими заняттями невимушено виникають дискусії, суперечки, розмови суспільної значимості, а найбільше про те, що “світом правлять розумні дурні, кар’єристи і підлабузники” та “нами керують боягузи, зрадники, жлоби і всяка підлота”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
