Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Письменники і час · “Лише маючи міцне національне коріння, суспільство здатне до повноцінного діалогу з іншими культурами”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Дорогами, де “спалахує” душа

Слово Просвіти, №41 за 2026 рік

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України 22 жовтня в древньому й слав ному Кам’янці відбулася VIII Всеукраїнська наукова конференція “Традиції Івана Огієнка у світлі вітчизняної науки”, приурочена 108 й річниці заснування Кам’янець Подільського державного українського університету, народженого Українською революцією, і непереборному прагненню українців мати власний національний університет. Мета, що виходила далеко за межі освітньо наукових, педагогічних, культурологічних завдань, оскільки вимірювалася геополітичними стратегіями в тогочасній Європі. Адже в ті часи, що передували початку Першої світової війни, уярмлені двома імперіями українці боролися за відкриття Українського Університету. Тоді, 1 липня 1910 року, у Львівському університеті відбулося віче студентів українців, які вимагали створення окремо го, саме українського університету. Внаслідок конфлікту з поляками, які застосували зброю, вбили студента Адама Коцка, поранили 28 та арештували 127 українців. З иншого боку цар Микола ІІ навіть надіслав ноту цісарю Австро Угорщини, погрожуючи війною, якщо той наважиться відкрити такий Університет для українців. Московські імперці вважали, що функціонування вищого навчального закладу з українською мовою викладання є для росії “ворожим актом”. Адже в імперії, де діяли Валуєвський циркуляр та Емський указ, не могло бути ні української мови, ні українців як народу. Публічна лекція “Ідеали української педагогіки: Софія Русова та Іван Огієнко” торкалася цієї важливої ґенези буття народу, українських національних цінностей та національно зорієнтованої освіти, що опирається на визначальний принцип україноцентризму як її світоглядної основи. Спадщина визначних постатей української суспільно політичної і педагогічної думки Івана Огієнка та Софії Русової уможливлює глибше осмислити в сучасному жорстокому світі значущість рідної мови, культури, історичної пам’яті, національної ідентичності для Буття Нації, збереження і зміцнення її Державности. Учасниця конференції професорка Лариса Корж Усенко зазначила, що такі цінності “мають бути не другорядними елементами освітнього процесу, а його органічним стрижнем. Це утвердження права українців бути собою, пізнавати світ власними очима, спиратися на свою історичну пам’ять і культурну традицію, виховувати покоління, для яких Україна є усвідомленою цінністю та особистою відповідальністю. Лише маючи міцне національне коріння, суспільство здатне до повноцінного діалогу з іншими культурами, відкритості до світу і творення власного майбутнього”. Справді, Іван Огієнко та Софія Русова є тими високими національними Просвітниками, які впродовж життя переконливо обстоювали пріоритетність української мови, культури, національної Церкви як основи духовної єдности народу, його державности, а національне виховання – як важливу умову формування вільної, свідомої, морально відповідальної особистості. Ці ідеї ідеали залишаються надзвичайно актуальними сьогодні, коли Україна захищає своє природне право бути собою. Відповідально оцінюючи життєве кредо цих нетривіальних постатей, зокрема першого ректора Українського державного університету Івана Огієнка, який відобразив заповітну мрію багатьох поколінь українців, варто виокремити найголовнішу якість його натури. Це був невтомний просвітник, політик і духовний воїн, який особистим прикладом зреалізовував вічно стратегічне завдання, що перебуває в позачассі, – виховання Нації. Недарма письменник і педагог, викладач університетської кафедри Л. Бачинський, описуючи період ректорства Івана Огієнка в Кам’янець Подільському університеті, стверджував: “Професор І. Огієнко був ректор з творчою організаційною силою, що вмів робити сам…”. Адже з юних літ утверджував українознавчі цінності (за формою і змістом), першим розпочав читати новий курс “Історія української мови”; створив підручники для вивчення мови, зокрема “Рідну мову в українській школі”, організовував школи й гімназії для дорослих та курси українознавства; видав для школярів, військових, священників, службовців понад двадцять навчальних українознавчих книг протягом 1917–1918 років накладами від десяти до ста тисяч примірників; розробив, а пізніше як міністр освіти уряду Директорії затвердив український правопис. Перебуваючи на посаді міністра віросповідань, Іван Огієнко здійснював мовну реформацію в церкві, закликавши священників виголошувати проповіді, проводити служби, читання та співи рідною українською мовою. Він активно впроваджував ідею соборної літературної мови та протягом семи років редагував науково популярний часопис “Рідна мова”. Вважаючи мову культурним маркером кожної нації, цей визначний просвітитель свого часу в рідномовному катехізисі ствердить: “Народ, що не створив собі соборної літературної мови, не може зватися світовою нацією”. Як знаковий виразник і поборник ідеї Соборності організував акт злуки Західноукраїнської Народної Республіки та Української Народної Республіки. Тож Огієнкові помисли, світоглядні позиції й оцінки є нині надзвичай затребуваними, особливо для воюючої України й українців, що виборюють політичну й духовну суверенність. Його знаменний клич, що самостійна Українська Держава мусить мати незалежну Церкву і соборну літературну Мову, завжди консолідувала народ. Ним захоплювалися духовні провідники й політики. Митрополит Андрей Шептицький у листі до Івана Огієнка напише: “Ваше Високопреосвященство! В усіх справах, що відносяться до української мови, Ваше Високопреосвященство для нас найвищий авторитет”. Іван Огієнко, заснувавши академічний місячник “Наша культура”, впродовж 1935–1937 років зібрав творчий доробок, що складав 31 том. Однак найважливіше, що він зумів об’єднати навколо просвітницької, науково педагогічної, видавничої українознавчої діяльності найкращі інтелектуальні уми українства. Достатньо назвати окремі з них, щоби оцінити якісний світоглядний та науковий рівень цього друкованого зарубіжного українського органу: Д. Антонович, Л. Білецький, Д. Дорошенко, В. Залозецький, О. Колесса, Ф. Колесса, М. Кордуба, І. Крип’якевич, Б. Лепкий, Ю. Липа, Є. Маланюк, О.Олесь, І. Свенцицький, В. Січинський, К. Студинський, С. Черкасенко, Д. Чижевський та ін. Він окреслив стратегію творення української Державности в чотиривимірному напрямку – Українська Культура, Мова, Церква, історична Пам’ять. Очоливши Українську Автокефальну Православну Церкву, вже як Митрополит Іларіон, виконав чи не найголовнішу справу свого творчого життя – переклав (робота тривала понад 40 років) українською мовою Біблію. Усе ним сотворене, пережите, виборене було як культурним просвітництвом, так і водночас політичним, громадянським чином. Духовна й політична свобода сприймалася ним лише в син тезі буття національного організму. Огієнко для імперських політичних режимів та їхньої обслуги завжди вважався “ворогом народу”, “зрадником”, “буржуазним націоналістом”. Адже він ніс загрозу для тоталітарної системи російського більшовизму як своєю діяльністю державного, духовного провідника, так і науковими працями в галузях історії, культури, теології, мови, літератури, педагогіки, політології. Огієнко добре усвідомлював істинну причинність національного та політичного уярмлення народу, шляхи виходу з такого стану. Він бачив не тільки джерела зміцнення національного духу українства, але й вічну для нього загрозу – московію, незалежно від того, в які шати вона вбиралася, які зверхники управляли, які політичні режими домінували. Головна мета його життя – незалежна, вільна й соборна Україна. Саме тому Іван Огієнко написав у своєму заповіті про право передачі в Україну своєї духовно інтелектуальної спадщини лише за умов, коли Україна та її Церква стануть вільними. Така національна ідея завжди становила для московитів найбільшу небезпеку, адже для імперського вжитку допускалися лише “безпечні” “побутовий” фольклор, “малоросійська” ментальність народу та удовіль нення його “примащеною капустою” замість свободи. Кремлівські номади боялися духовних поводирів, воїнів, борців за торжество правди, яким було ненависне московське ярмо на своїй “що ми? / Чиї сини? яких батьків?”. Чи з винниченками, ра ковськими, чи з Огієнком і Русовою. І чи зуміємо, маючи університет імені Винниченка, все таки повернути хоча б відзнаку МОН України “Софія Русова”, затверджену 11 липня 2005 р. і скасовану 30 липня 2013 р., коли знеособили все, що “дихає” українськістю. Русова – незвичайна постать в українській справі та українській освіті, яку вона творила і прагну ла бачити духовною, інтелектуальною і національною… Велика Трудівниця на українській ниві, яка невтомно викарбовувала ідею ідеал шевченкознавства для нової української школи, в якій має гідно і вічно звучати Слово Великого Апостола правди й науки. Тому не сприймала тих, хто, продавши свій талант, ріднокуль турність, обслуговував імперські “чесноти”. Згадаймо, як після звільнення з харківської тюрми, де разом із Русовими арештували “Братство Тарасівців”, перебуваючи в Полтаві, Софія Русова зустрілася і активно контактувала з П. Рудченком (Панас Мирний), С. Петлюрою (студент духовної семінарії). Тоді присутньому В. Короленку, який збирав у Полтаві всю російську інтелігенцію і т. зв. “малоросів”, від усіх було поставлено головне запитання: як він ставиться до національного питання, передовсім українського. На що той відповів: “потрібне тісніше об’єднання культурних верств Росії та України”. Звісно, під покровительством царської імперії. Молодь негативно сприймала його судження, а син С. Русової Михайло Русов “сміливо й розумно до вів цьому божку полтавського російського громадянства хибність його поглядів”. Справді, Короленко не підтримувався свідомим елементом українства, зокрема, Русовою, оскільки йому чужими (поза межами його інтересів) були навіть такі важливі українські справи як: відбудова хати Котляревського, від значення 100 річчя першого видання його творів, ілюстроване видання “Енеїди”. Зате й донині запопадливо вшановують цю до волі контраверсійну особистість, називаючи його іменем університети, бібліотеки, вулиці, возвеличуючи людей, на прикладах яких не сотвориш гідної української Нації. Гадаю, що недавно відкритий

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин