Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №41 за 2026 рік

16 с. · 34 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 41 (1367), 29 жовтня — 4 листопада 2026 Кожен наш День – український! ГЕОРГІЙ ФІЛІПЧУК

Ігор ЗОЦ Минулого вівторка Україна відзначила День української писемності та мови. Як ініціатори встановлення цього свята в 1997 році просвітяни активно долучалися до розмаїття заходів, певну частину з яких самі й організовували. Тому для нас утвердження українського слова є працею постійною, щоденною, а не одноразовою акцією. ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка є організатором круглих столів, що проводяться щодва тижні наживо та онлайн. Крайній відбувся 27 жовтня під назвою “Нестор Літописець і писемні пам’ятки України”, адже саме ця дата – День пам’яті преподобного Нестора Літописця. Традиційно модерував обмін думками очільник “Просвіти” Павло Мовчан, а до обговорення активно долучалися Георгій Філіпчук, Іван Заєць, Юрій Нагулко, Сергій Присухін, Петро Чернега, Валерій Франчук та інші митці, науковці та громадські діячі. А 24 жовтня в Бібліотеці Центрального будинку офіцерів ЗСУ відбувся П’ятий “Поетичний млин” Київської “Просвіти”, присвячений Дню української писемності та мови. Присутні словолюби не тільки читали свої твори, виконували музичні номери, але й дискутували в межах платформи “Українська мова: реалії – виклики – перспективи”. Однією з родзинок заходу стало нагородження лавреатів Всеукраїнської літературно-мистецької премії “Київська книга року–2026”. Президент Інституту політико-правових та релігійних досліджень Олександр Герасименко у номінації “Документально-публіцистична література” за рішенням Експертної ради за співавторство нагородив присутніх: голову Голосіївської РДА (2020–2025 рр.), заслуженого юриста України Сергія Садового, ексзаступника голови Голосіївської РДА, заслуженого працівника сфери послуг України Павла Жука, заслуженого працівника культури України Ірину Родченко. У номінації “Історико-краєзнавче видання” краєзнавець Володимир Гузій був нагороджений за видання “Про землю Голосіївську”. Голова Голосіївської РДА в місті Києві Софія Дунаєвська до Дня української писемності та мови за визначні особисті заслуги у розвитку сучасної української культури, волонтерську діяльність, активне сприяння утвердженню національної і громадянської ідентичності відзначила президента Інституту політико-правових та релігійних досліджень Олександра Герасименка, Почесного Президента Національної академії педагогічних наук України Василя Кременя, голову Київської організації ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка” Кирила Стеценка, заступницю голови Київської “Просвіти” освітянку і письменницю Ольгу Ходацьку, голову Київського обласного об’єднання “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Євгена Букета, директора ТОВ “Видавництво “Саміт-книга” Івана Степуріна, проректора з міжнародних зв’язків університету “Крок” Дмитра Ткача, краєзнавця Володимира Гузія, поетесу Ірину Родченко, директора Публічної бібліотеки імені Лесі Українки для дорослих міста Києва Ольгу Романюк. З великим зацікавленням присутні вислухали виступи Уповноваженого із захисту державної мови Олени Івановської, народного депутата України багатьох скликань Івана Зайця, громадського діяча Олеся Донія. “Дякую колегам: обдарованим письменницям Лесі Пронь, Ірині Везерцевій, Ользі Киці, Ользі Ходацькій, поетові і фотомайстру Володимиру Коскіну, художникові Володимиру Реброву за суголосність і синергію, добротворення, щирість людського спілкування. Особлива подяка Тетяні Алісовій, завідуючій Бібліотеки Центрального будинку офіцерів ЗСУ за гостинність та увагу до кожного. Живи, наше цілюще слово, у Павло Мовчан модерує зустріч, присвячену Дню народження УПА. 14 жовтня 2026 р. віках”, – так щиро й оптимістично висловила загальний настрій учасників поетеса Ірина Родченко. Добрі новини надійшли днями з Житомира, де в обласній бібліотеці для дітей і юнацтва відбулося засідання правління Житомирського обласного осередку ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка. Голова осередку, заслужений журналіст України Святослав Васильчук ознайомив присутніх з історією просвітянського руху на території Волинської губернії та Житомирщини. Він наголосив на важливій ролі організації у становленні української державності, адже свого часу до складу “Просвіти” входили видатні науковці, митці та політики. Зокрема, Олена Пчілка, Леся Українка, Олімпіада та Василь Кравченки, Іван Фещенко-Чопівський, а також очільники ОУН/УПА. Другим питанням порядку денного стало прийняття нових членів до лав “Просвіти”. Їм урочисто вручили посвідчення. У лютому 2027 року обласна “Просвіта” відзначатиме ювілей – 120 років. Присутні приділили особливу увагу підготовці до цієї важливої події. Завершилася зустріч імпровізованим концертом. Ольга Костюшко читала власні вірші та виконала на фортепіано пісню про Житомир. Фортепіанна музика звучала й у виступі Олесі Сінчук. Свою поезію читала Марія Зіновчук. Ангеліна Нестерова та її учениця Євгенія Клименко акапельно виконали низку автентичних українських пісень. А виконання Гімну України Олесею Сінчук додало зустрічі особливої урочистості. Зустріч модерувала журналістка Віра Чернець. У Львові в обласній бібліотеці імені Романа Іваничука так само добра подія: письменник, член НТШ, професор Петро Шкраб’юк виконав доручення Головної Управи ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка – вручив просвітянину зі Слов’янська, письменнику і краєзнавцю Валерію Романьку почесну відзнаку – медаль “Будівничий України”. “Маю честь отримати високу нагороду – медаль “Будівничий України” від ВУТ “Просвіта”. У посвідченні за підписом голови ВУТ “Просвіта” Павла Мов- Продовження на стор. 2 Київська “Просвіта” відзначає День української писемності та мови. 24 жовтня 2026 р. ДМИТРО ЧОБІТ 10–12 НАТАЛЯ ПОЗНЯК-ХОМЕНКО ЕДУАРД ОВЧАРЕНКО
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ПЕРЕДПЛАТА—2026

Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на друге півріччя 2026 рік (стор. 41). Вартість є такою: 1 міс. — 71 грн. Будьмо, друзі, разом!
«Просвіта» сьогодні · “Є ті, хто продовжує творити, писати, берегти і доносити українське слово до читача”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Кожен наш День – український!

Закінчення. Поч. на стор. 1 чана сказано: “за вагомий особистий внесок у справу українського національного відродження, розбудову та зміцнення Української держави”. Дякую за високу оцінку моєї праці. Це зобов’язує на нові справи в ім’я України”, – сказав Валерій Романько. Про те, що тижневик “Слово Просвіти” залишається активним оборонцем української мови, важливим засобом комунікації нашої громадської організації, свідчить як редакцій на пошта, так і відгуки в соціальних мережах. Ось, наприклад, пише професор Олексій Вертій із Сум: “39 число “Слова Просвіти” одержав. Пере читав. Дякую. Число змістовне. Надіслав у Канаду, США, Аргентину, Японію, Німеччину, на з півтора десятка адрес в Україні”. За кілька днів пан Вер тій вже надсилає вітання з Японії від Йошінарі Хара ди: “Я щиро вдячний Вам за те, що Ви надіслали мені газету “Слово Просвіти”, яку складають люди, які щиро люблять Україну. Я завжди тримаю Вас усіх у Юлія МИКИТИН, молодша наукова співробітниця Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка До Дня української писемності та мови в музеї Володимира Івасюка відбулася презентація словника довідника “Українська фольклористика Буковини в іменах і фактах” Василя Костика – відомого фольклориста, краєзнавця, кандидата філологічних наук, доцента кафедри української літератури філологічного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Зустріч об’єднала викладачів – Валентина Мальцева, Ларису Маркуляк, Валентину Чолкан, Ігоря Грималовського – і студентів філологічного факультету ЧНУ ім. Ю. Федьковича, працівників Чернівецької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Михайла Івасюка, Наукової 7 листопада 2026 р. о 13:00 в Культурному центрі “Печерськ Палац” відбудеться свято народного хорового мистецтва “Дарничанка” збирає друзів”. Благодійний захід організований Національною всеукраїнською музичною спілкою, Хоровим товариством імені Миколи Леонтовича НВМС, Все українським товариством “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, Товариством “Україна Світ”, МДФ “Українська хата” – за підтримки Міністерства культури України. Присвячується 30 річчю Національної академії мистецтв України. Інформаційний спонсор – тижневик “Слово Просвіти”. Участь у святі беруть: Заслужений народний хор України “Дарничанка” КЦ “Печерськ Палац” (керівник Петро Андрійчук); Народний аматорський хор “Співуче Полісся” імені Мар’яна Гисяка с. Гаврилівка Бучанського своєму серці”. “Постійні повітряні тривоги, виснаження, непрості обставини… Здається, що все навколо Валерій Романько та Петро Шкраб’юк робиться для того, аби нас змусити замовкнути. Але є ті, хто продовжує творити, писати, берегти і доносити українське слово до читача. Попри все. Всупереч усьому. Заради України. Учора побачив світ 40 й но мер газети “Слово Просвіти” за 22–28 жовтня, і це не просто черговий випуск, а свідчення незламності українського духу, сили нашої культури і віри в те, що слово має значення – особливо тоді, коли навколо так багато болю”, – написала на своїй фейсбук сторінці Леся Королик Бойко. Щиро дякуємо за розуміння ситуації, в якій працюємо. Зі зрозумілих причин не все, що потрапляє до редакції, з’являється на шпальтах тижневика, а тому прагнемо подякувати за не байдужість нашим дописувачам. Зокрема, Ганні Савченко з Черкащини, яка виступає з ідеєю проведення Національного круглого столу задля порятунку України; Ігорю Олещуку з Тернополя, який переймається долею українського проводового радіо; Галині Кравченко з Дніпра за коментарі до публікацій в “СП”; Дмитру Себію з Волині за глибоке прочитання творчості Івана Франка; Марії Порох з Ко сова за детальне інформування про місцеві культурні події. Редакція уклінно дякує Дмитру Чистяку, Василю Лизан- У Житомирській “Просвіті” нове поповнення чуку, Ігорю Олещуку, Юрію Мосенкісу, Вірі Боднарук (США), Зої Ружин, Анні Столяровій за матеріальну підтримку видання громадської організації. Між тим розпочалася перед плата на “СП” на 2027 рік. Нас легко знайти в “Каталозі медіа України на 2027 рік (I півріччя)” в розділі Загальнодержавні медіа. Будьмо разом! Підготував Ігор ЗОЦ рував присутнім виконання пісні “Канадо, Канадо…”, а під час розповіді демонстративно виконав фрагмент народної пісні “Вербовая дощечка”. Із вітальним словом до учасників заходу звернулася в. о. директора музею Наталія Мороз, яка привітала Василя Костика з виходом видання, подякувала за багаторічну дослідницьку працю та вагомий внесок у збереження фольклористичної спадщини Буковини. На знак пошани й вдячності вона подарувала авторові книгу. А завершили презентацію студентки Тетяна Дрещан та Анна Колба виконанням пісень Володимира Івасюка “Пісня буде поміж нас” і “Я піду в далекі гори”. Ці мелодії, сповнені любові до рідної землі та української пісні, стали особливо символічним завершенням зустрічі, поєднавши фольклорну спадщину Буковини з творчістю видатного композитора. Острозьких, 3), поруч зі станцією метро “Арсенальна”. Щиро запрошуємо до рідного кола!
«Просвіта» сьогодні · “Є ті, хто продовжує творити, писати, берегти і доносити українське слово до читача”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Українська фольклористика Буковини

бібліотеки ЧНУ ім. Ю. Федьковича, Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського та друзів нашого закладу. Особливого звучання заходу надала народна пісня. Перед розмовою про Володимира Івасюка як фольклориста студентки філологічного факультету Тетяна Дрещан та Анна Колба виконали народні пісні “Буковина ти зелена, ляно” та “На камені ноги мию”. Під час презентації Василь Васильович розповів про розвиток української фольклористики на Буковині, особливості народної культури краю, виконавців і носіїв фольклорної спадщини. У розмові ожили імена дослідників та збирачів народної творчості, серед яких Ірина Вільде, Григорій Дем’ян, Кузьма Смаль, Ак сентій Яківчук, Теодор Димуряк, Іван Ребошапка та Іван Кіди р ну Київської обл. (керівник Володимир Гайдичук); Народний аматорський ансамбль “Но вопетрівчанка” с. Нові Петрівці щук. Окрему увагу було приділено значенню фольклористичної діяльності Михайла та Володимира Івасюків, які зробили вагомий внесок у збереження й популяризацію української народної творчості. Особливо зворушливою частиною зустрічі стала музична програма. Василь Костик пода
«Просвіта» сьогодні · “Є ті, хто продовжує творити, писати, берегти і доносити українське слово до читача”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

“Дарничанка” збирає друзів!

Вишгородського р ну Київської обл. (керівник Іван Гайдичук); Валерія Попадинець, м. Хуст За карпатської обл. Усі зібрані кошти будуть відправлені Збройним Силам України. Культурний центр “Печерськ Палац” (м. Київ, вул. Князів
Суспільство · “Ми маємо все своє повертати. Повертати у свою країну, своє місто й своє місце”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

присвяченої цим подіям. Подарункові видання були видруковані автором, у тому числі за сприяння СКП “Пониззя”. – Незважаючи на поширену думку окремих істориків про те, що події жовтня 1919 року були лише “парадом перед катастрофою”, ми вважаємо необхідним зазначити, що козаки навіть після втрати своєї території залишилися вірними присязі, даній у Кам’янці, продовжуючи боротьбу за незалежність України, а вірні присязі міністри аж до 1992 року провадили діяльність уряду Української Народної Республіки в екзилі, який припинив свою діяльність після здобуття сучасною Україною незалежності, – резюмував Дмитро Бабюк. Крім того, було відкрито оновлену пам’ятну дошку на місці майбутнього меморіального комплексу “Присязі на вірність УНР”, до якої нардеп Ігор Марчук і начальник Хмельницької ОВА Сергій Тюрін поклали квіти. Очільник області наголосив, що нині ворог намагається спотворити українську історію і використовує неправдиві факти у своїй пропаганді. Саме тому важливо проводити такі заходи, розповідати про справжні історичні події та передавати ці знання наступним поколінням. Попередній варіант дошки було відкрито до 100 річчя події 2019 року. Тоді ж міська рада, в період каденції міського голови Михайла Сімашкевича, виділила місце для спорудження меморіального комплексу і провела конкурс на найкращий проєкт. Хоча справа до втілення ще не дійшла, першими коштами для неї стали залишки внесків небайдужих кам’янчан на виготовлення таблички і банера фотозони. Під вінець грандіозної події народна хорова капела “Мелос” К ПНУ ім. Івана Огієнка (керівниця Любов Мартинюк) виконанням “Журавлів” (“Чуєш, брате мій”) вшанувала пам’ять Героїв тих буремних часів і нинішніх, а на знак віри в Перемогу залунав “Щедрик”. Ольга МРКОТАН З газети “Подолянин” й називали їх тиловими. Саме тут знайшли прихисток тисячі співвітчизників, яких безжально вигнала з рідних місць війна. Тепер і тут зживають нас усіх зі світу… Не здаємося: розгорнули намети, де можна зігрітися, ви пити гарячого чаю, отримати психологічну допомогу; об’єкти критичної інфраструктури переведені на резервні джерела живлення, а навчальні заклади – на дистанційку. Область додатково резервує на потреби ППО ще 20 мільйонів гривень – щоб оперативно реагувати на виклики. Бо від 13 жовтня живемо, як на мінному полі. Усвідомлюємо: головне – зберегти людей. Цікавимося, що там у сусідньому Луцьку, який також потерпає від ударів, бо нам небайдуже. Втім, йдеться тут не лише про звичай ну відповідальність – про щось значно більше. Про нашу глибинну сутність. Про закоріненість у рідну землю. Про над сильну віру в свою Україну. Іншої Вітчизни у нас немає – і ніколи не буде! І головне: ми не втрачаємо людяності. Просто на піку ворожих атак Рівненщина прийняла ще чотири десятки переселенців із Донецької, Дніпропетровської та Херсонської областей, які прибули евакуаційним потягом. Розуміємо: там, де б’ють не дронами, а балістикою, людям значно гірше, ніж нам. Бачили б ви очі діток на пероні, в яких стоїть німе, але таке промовисте, просто за Ліною Костенко, питання: “Куди ж ви дивитесь, народи? Сьогодні – ми, а завтра – ви”.
Суспільство · “Ми маємо все своє повертати. Повертати у свою країну, своє місто й своє місце”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Державність карбувалась у Кам’янці

Про це нагадали всім 14 жовтня на майдані Відродження під час історико меморіальних заходів “На вірність Україні! Державність карбувалась у Кам’янці”, присвячених Дню присяги Директорії, уряду та війська Української Народної Республіки 1919 року. Традицію відзначати цей день започаткували в кам’янецькій “Просвіті” (голова Славко Полятинчук). Але цього року подія набула особливого державницького масштабу, ставши символом шани, солідарності та зв’язку поколінь. У заходах узяли участь представники органів державної влади, місцевого самоврядування, навчальних закладів і громадських організацій із Вінницької, Хмельницької та Чернівецької областей. Ініціаторами заходів стали народний депутат України Ігор Марчук і Кам’янець Подільське об’єднання товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка. Через понад сто років до Кам’янця повернувся, щоправда, як гість, прапор Запорозького полку – святині, перед якою українські військовики 1919 року складали присягу на вірність Українській Народній Республіці. – Після зустрічі Ігоря Марчука з віцепрем’єр міністеркою – міністеркою культури України Тетяною Бережною було досягнуто домовленості між Національним музеєм історії України (директорка Олена Земляна) і НІАЗ “Кам’янець” (директор Василь Фенцур) про сприяння одноденному експонуванню прапора на цьому заході та у виставковій залі НІАЗу, – розповідає заступник голови кам’янецької “Просвіти” Анатолій Паладійчук. – Також на запит народного депутата отримано офіційний дозвіл Національного музею історії України на виготовлення копії прапора для постійного розміщення в Кам’янці Подільському. За підтримки БФ “Місто Сонця” копію прапора було урочисто передано для використання “Просвітою” в наступних заходах із нагоди Дня присяги та інших, присвячених історії Визвольних змагань. Кам’янець Подільський посідає особливе місце в історії Визвольних змагань за незалежність 1917–1921 років. За цей період місто чотири рази ставало тимчасовою столицею держави, а події другої половини липня – листопада 1919 року ввійшли в історію як “Кам’янецька доба УНР”. 14 жовтня 1919 р. – історичний день для України. Саме тоді, на свято Покрови Пресвятої Богородиці, в Кам’янці Подільському відбулася урочиста присяга Директорії, уряду та війська на вірність Українській Народній Республіці. Державні діячі минулого таким чином прагнули досягти одразу декількох важливих цілей: “реанімувати” Акт Соборності, привести до присяги не лише військових, а й цивільних урядовців, заявити світові про самостійність України, налагодити дипломатичні відносини із сусідніми державами й підняти моральний дух містян та козацтва. – Ми маємо все своє повертати. Повертати у свою країну, своє місто й своє місце... Кожну крихту нашої історії, кожну краплину історичної пам’яті, кожну мить боротьби за право бути українською нацією і мати свою незалежну та суверенну державу! – зазначив народний депутат України Ігор Марчук. – Понад століття ми ведемо боротьбу за свої ідентичність, культуру й майбутнє. Тому присутність нашої молоді на заході була особливо цінною. Адже саме їм, молодим українцям і українкам, випало творити нашу Країну після завершення цієї жахливої війни. Саме вони поведуть Україну до процвітання і гідного місця серед держав світу. А наш обов’язок, обов’язок людей, натхненних ідеєю служіння Країні, – закласти для їхнього переможного шляху надій ний культурний і етичний фундамент. Уперше широкому загалу було презентовано віднайдений “просвітянами” рідкісний знімок зі Слов’янської бібліотеки у Празі, на якому зафіксовано головне шатро для присяги Директорії та вишикуване вище військово політичне керівництво України. На роздрукованому у вели кому розмірі фото впізнаємо головного отамана Симона Петлюру, членів Директорії Федіра Швеця та Андрія Макаренка, прем’єр міністра Ісаака Мазепу, міністра ісповідань Івана Огієнка, начальника канцелярії Миколу Мироновича, військового міністра Всеволода Петріва, а також Євгена Коновальця, Григорія Сиротенка, Володимира Сінклера, Миколу Юнаківа та ін. Бачимо і представників закордонних місій. Від Румунії – полковника Генерального штабу Георге Радулеску та від Польщі – капітана Генерального штабу Маріана Чарнецького. – Це єдине на сьогодні фото з усіх відомих із події Присяги, на якому ідентифіковано Євгена Коновальця, продовжує Анатолій Паладійчук. – Відомо, що у вересні жовтні 1919 р. у Старому замку розташовувався штаб Січових стрільців. Знаково, що в серпні прах засновника ОУН і полковника Армії УНР Євгена Коновальця офіційно повернули в Україну та перепоховали. Сьогодні його образ повернувся на фото в наше місто, яке пам’ятає його і ту історичну мить. Хоча присягу Коновалець складав не тут, а тижнем раніше у Старокостянтинові. Але на нашій був присутнім. До речі, фото картка з репродукцією цієї історичної світлини буде передана до Офісу Президента як подарунок. Гостям заходу було презентовано книгу історика Дмитра Бабюка “Присяга на вірність Українській Народній Республіці. 14 жовтня 1919 р.”, яка є основою до майбутньої великої книги фотоальбому,
Суспільство · “Ми маємо все своє повертати. Повертати у свою країну, своє місто й своє місце”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

“Куди ж ви дивитесь, народи?”

Інна ОМЕЛЯНЧУК, м. Рівне 13 жовтня 2026 року. На центральному майдані Рівне прощається з 29 річним майором Святославом Понаріним, який у перші дні повномасштабки добровільно став на захист Вітчизни. Хлопець із найніжнішою душею, якого знаю від народження: любив собак, рятував і лікував бездомних котиків… Раптом повітря розриває тривога. Згорьована матір накриває собою жовто блакитну домовину. Велелюдний майдан стоїть, людська ріка несе своєму захисникові море квітів. Переважно жовто блакитних. “Прохання прискорити прощання та пройти в найближче укриття – маємо підвищений рівень небезпеки!” – сповіщає ведучий. І вже за мить зовсім поряд лунає вибух. Рашисти не дають спокійно провести Героя навіть в останню земну дорогу… Вони влучили в мистецький корпус Рівненського державного гуманітарного університету. Туди, де десятиліттями формується наша ідентичність. Ще вранці там лунала українська пісня та звуки бандури. А вже о 10:30 ми побачили майже вщент зруйноване приміщення та по звірячому зірвані рушники, що впали на погруддя Тараса Шевченка... Про що ти думаєш, Тарасе? Не знаю. Мені ж чомусь приходять на думку оці твої слова з незабутнього “Заповіту”: Поховайте та вставайте, кайдани порвіте, І вражою злою кров’ю волю окропіте! Бо з кожним обстрілом додається не просто злості – невимовної люті, ненависті! Ми – стоїмо: хтось на передовій, хтось – в умовному тилу. Тут так переконливо й віддано моляться до Всевишнього українські матері, як, здається, не молиться нині ніхто в цілому світі. Бо ж на нашому боці – правда! То якою ж має бути наша плата за право вільно дихати рід ним повітрям і просто жити на своїй землі?! Схоже, й у самого Всевишнього немає відповіді на це запитання. Можливо, тому, що народ і верховна влада поки не єдині в своєму прагненні? А сильні світу цього спекулюють на війні й на нашому патріотизмі, набиваючи кишені на крові? Три десятки поранених лише внаслідок удару по мистецькому корпусу вишу, четверо людей – у реанімації. Але терор Рівного та області відтоді не припинився: тривоги вже 10 днів не стихають ані вдень, ні вночі. Зруйновано житлові будинки, автівки, цивільну інфраструктуру, торговельно розважальний центр, будівельний супермаркет, ще одну велику мережу. Рівнянка Людмила Мошняга, що живе поруч, розповідає: “На нашій вулиці сьогодні все чорне, навіть небо. Ми про жили день у квадраті смугастих стрічок і оточенні людей у формі. Вже стемніло, а у нас звуки молотків і пилок, – люди затягують целофаном розбиті вікна й ремонтують дахи. А почався день із того, що я подивилася в очі смерті. Дивний звук змусив повернутися до вікна: на мене летів величезний багряний, палаючий циліндр. За мить почула вибух: дім підскочив, а я впала на підлогу. Останньою подією дня стало те, що на капоті поліцейської машини під світлом ліхтарика я написала заяву на путіна. Може, це буде одна з мільйонів заяв українців, які колись (обов’язково) розглянуть у Гаазі”. До переліку руйнувань додаються виробництва та підприємства, склади з ліками, житлові будинки. Вже є загиблий та поранені. Місцева влада, віддамо їй належне, реагує оперативно й адекватно: приміром, на другий день після обстрілу багатоповерхівок уже встановили всім новенькі балконні рами. Відповідно до ситуації, змінюють транспортні маршрути: колапсу в місті немає. Область долучається до ліквідації наслідків атак коштом резервного фонду. Та й люди стали обачнішими: тепер більше ховаються в укриття. Але все ускладнюють постійні повітряні тривоги: ворог шматує території, які ще не давно вважалися відносно спокійними, тому
Письменники і час · “Лише маючи міцне національне коріння, суспільство здатне до повноцінного діалогу з іншими культурами”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

шиї. На відміну від багатьох соратників часів національно визвольних змагань 1917–1921 років Огієнко чітко осмислював головні проблеми і причини трагедії українського народу, які полягали, насамперед, у наявності обмосковленої, духовно скаліченої інтелігенції в політичному проводі нації, з її ілюзіями автономізму, федералізму, демократизму в зараженій імперськістю росії. Його перестороги є пророчими і зберігають свою актуальність донині. Згадаймо хоча б подію 18 січня 2022 року (за місяць до великої агресії московії), коли почесний директор інституту археології, академік НАН України разом із Наришкіним (голова зовнішньої розвідки росії) від імені “українських істориків” пропагував нісенітницю про наших гетьманів, які, нібито виконуючи народну волю, об’єднувалися з московитами. Чи напередодні (27 липня 2021 го), коли окремі “наші” політики та інтелігентики організували масову хресну ходу в Києві, запрошуючи москаля до “асвабаждєнія”. І якщо на подібні провокації в суспільстві реакція квола, то біди не минути. Затребуваний урок для сучасних реалій – позиція Огієнка, що існувала альтернативою тій впливовій течії в українській революції, яка продовжувала закохуватись у “московську демократію”. Бо суттєва відмінність між Огієнком та “українськими” есдеками, есерами, есефами, що останні так і не змогли “визволитися” з під ідеологічного, політичного, світоглядного, духовного впливу москвинів. Навіть тоді, коли в силу обставин вони замінили “автономію” на “самостійність” України, то і цей крок слугував лише засобом для основної цілі – побудови (спільно з руськімі товаріщамі) нової республіки (імперської федерації). Не дивно, що лідер есдеків Винниченко співпрацював з московськими емісарами Раковським та Мануїльським щодо повстання проти гетьманату, домовляючись з ворогами, пропонуючи Директорії “прийняти совєтський устрій” в Україні, про ти чого рішуче виступав Петлюра. Саме Винниченко у своїх працях писав про “громадянську війну”, “війну зі своїм народом”, “між своїми”, нагадуючи подібність сучасних “концепцій” колаборантів, зрадників, які оцінюють нинішню агресію московії під таким кутом зору. На тлі цього постать Огієнка є якісно відмінною, оскільки в усі часи він залишався вірним українській ідеї, місії служінню Україні. Але такою і є незалежна Україна, що “вміщує” в собі нині Огієнка і Винниченка, називаю чи їхніми іменами наші Університети. Проте очевидно давно наступили часи таки розібратися
Письменники і час · “Лише маючи міцне національне коріння, суспільство здатне до повноцінного діалогу з іншими культурами”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Дорогами, де “спалахує” душа

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України 22 жовтня в древньому й слав ному Кам’янці відбулася VIII Всеукраїнська наукова конференція “Традиції Івана Огієнка у світлі вітчизняної науки”, приурочена 108 й річниці заснування Кам’янець Подільського державного українського університету, народженого Українською революцією, і непереборному прагненню українців мати власний національний університет. Мета, що виходила далеко за межі освітньо наукових, педагогічних, культурологічних завдань, оскільки вимірювалася геополітичними стратегіями в тогочасній Європі. Адже в ті часи, що передували початку Першої світової війни, уярмлені двома імперіями українці боролися за відкриття Українського Університету. Тоді, 1 липня 1910 року, у Львівському університеті відбулося віче студентів українців, які вимагали створення окремо го, саме українського університету. Внаслідок конфлікту з поляками, які застосували зброю, вбили студента Адама Коцка, поранили 28 та арештували 127 українців. З иншого боку цар Микола ІІ навіть надіслав ноту цісарю Австро Угорщини, погрожуючи війною, якщо той наважиться відкрити такий Університет для українців. Московські імперці вважали, що функціонування вищого навчального закладу з українською мовою викладання є для росії “ворожим актом”. Адже в імперії, де діяли Валуєвський циркуляр та Емський указ, не могло бути ні української мови, ні українців як народу. Публічна лекція “Ідеали української педагогіки: Софія Русова та Іван Огієнко” торкалася цієї важливої ґенези буття народу, українських національних цінностей та національно зорієнтованої освіти, що опирається на визначальний принцип україноцентризму як її світоглядної основи. Спадщина визначних постатей української суспільно політичної і педагогічної думки Івана Огієнка та Софії Русової уможливлює глибше осмислити в сучасному жорстокому світі значущість рідної мови, культури, історичної пам’яті, національної ідентичності для Буття Нації, збереження і зміцнення її Державности. Учасниця конференції професорка Лариса Корж Усенко зазначила, що такі цінності “мають бути не другорядними елементами освітнього процесу, а його органічним стрижнем. Це утвердження права українців бути собою, пізнавати світ власними очима, спиратися на свою історичну пам’ять і культурну традицію, виховувати покоління, для яких Україна є усвідомленою цінністю та особистою відповідальністю. Лише маючи міцне національне коріння, суспільство здатне до повноцінного діалогу з іншими культурами, відкритості до світу і творення власного майбутнього”. Справді, Іван Огієнко та Софія Русова є тими високими національними Просвітниками, які впродовж життя переконливо обстоювали пріоритетність української мови, культури, національної Церкви як основи духовної єдности народу, його державности, а національне виховання – як важливу умову формування вільної, свідомої, морально відповідальної особистості. Ці ідеї ідеали залишаються надзвичайно актуальними сьогодні, коли Україна захищає своє природне право бути собою. Відповідально оцінюючи життєве кредо цих нетривіальних постатей, зокрема першого ректора Українського державного університету Івана Огієнка, який відобразив заповітну мрію багатьох поколінь українців, варто виокремити найголовнішу якість його натури. Це був невтомний просвітник, політик і духовний воїн, який особистим прикладом зреалізовував вічно стратегічне завдання, що перебуває в позачассі, – виховання Нації. Недарма письменник і педагог, викладач університетської кафедри Л. Бачинський, описуючи період ректорства Івана Огієнка в Кам’янець Подільському університеті, стверджував: “Професор І. Огієнко був ректор з творчою організаційною силою, що вмів робити сам…”. Адже з юних літ утверджував українознавчі цінності (за формою і змістом), першим розпочав читати новий курс “Історія української мови”; створив підручники для вивчення мови, зокрема “Рідну мову в українській школі”, організовував школи й гімназії для дорослих та курси українознавства; видав для школярів, військових, священників, службовців понад двадцять навчальних українознавчих книг протягом 1917–1918 років накладами від десяти до ста тисяч примірників; розробив, а пізніше як міністр освіти уряду Директорії затвердив український правопис. Перебуваючи на посаді міністра віросповідань, Іван Огієнко здійснював мовну реформацію в церкві, закликавши священників виголошувати проповіді, проводити служби, читання та співи рідною українською мовою. Він активно впроваджував ідею соборної літературної мови та протягом семи років редагував науково популярний часопис “Рідна мова”. Вважаючи мову культурним маркером кожної нації, цей визначний просвітитель свого часу в рідномовному катехізисі ствердить: “Народ, що не створив собі соборної літературної мови, не може зватися світовою нацією”. Як знаковий виразник і поборник ідеї Соборності організував акт злуки Західноукраїнської Народної Республіки та Української Народної Республіки. Тож Огієнкові помисли, світоглядні позиції й оцінки є нині надзвичай затребуваними, особливо для воюючої України й українців, що виборюють політичну й духовну суверенність. Його знаменний клич, що самостійна Українська Держава мусить мати незалежну Церкву і соборну літературну Мову, завжди консолідувала народ. Ним захоплювалися духовні провідники й політики. Митрополит Андрей Шептицький у листі до Івана Огієнка напише: “Ваше Високопреосвященство! В усіх справах, що відносяться до української мови, Ваше Високопреосвященство для нас найвищий авторитет”. Іван Огієнко, заснувавши академічний місячник “Наша культура”, впродовж 1935–1937 років зібрав творчий доробок, що складав 31 том. Однак найважливіше, що він зумів об’єднати навколо просвітницької, науково педагогічної, видавничої українознавчої діяльності найкращі інтелектуальні уми українства. Достатньо назвати окремі з них, щоби оцінити якісний світоглядний та науковий рівень цього друкованого зарубіжного українського органу: Д. Антонович, Л. Білецький, Д. Дорошенко, В. Залозецький, О. Колесса, Ф. Колесса, М. Кордуба, І. Крип’якевич, Б. Лепкий, Ю. Липа, Є. Маланюк, О.Олесь, І. Свенцицький, В. Січинський, К. Студинський, С. Черкасенко, Д. Чижевський та ін. Він окреслив стратегію творення української Державности в чотиривимірному напрямку – Українська Культура, Мова, Церква, історична Пам’ять. Очоливши Українську Автокефальну Православну Церкву, вже як Митрополит Іларіон, виконав чи не найголовнішу справу свого творчого життя – переклав (робота тривала понад 40 років) українською мовою Біблію. Усе ним сотворене, пережите, виборене було як культурним просвітництвом, так і водночас політичним, громадянським чином. Духовна й політична свобода сприймалася ним лише в син тезі буття національного організму. Огієнко для імперських політичних режимів та їхньої обслуги завжди вважався “ворогом народу”, “зрадником”, “буржуазним націоналістом”. Адже він ніс загрозу для тоталітарної системи російського більшовизму як своєю діяльністю державного, духовного провідника, так і науковими працями в галузях історії, культури, теології, мови, літератури, педагогіки, політології. Огієнко добре усвідомлював істинну причинність національного та політичного уярмлення народу, шляхи виходу з такого стану. Він бачив не тільки джерела зміцнення національного духу українства, але й вічну для нього загрозу – московію, незалежно від того, в які шати вона вбиралася, які зверхники управляли, які політичні режими домінували. Головна мета його життя – незалежна, вільна й соборна Україна. Саме тому Іван Огієнко написав у своєму заповіті про право передачі в Україну своєї духовно інтелектуальної спадщини лише за умов, коли Україна та її Церква стануть вільними. Така національна ідея завжди становила для московитів найбільшу небезпеку, адже для імперського вжитку допускалися лише “безпечні” “побутовий” фольклор, “малоросійська” ментальність народу та удовіль нення його “примащеною капустою” замість свободи. Кремлівські номади боялися духовних поводирів, воїнів, борців за торжество правди, яким було ненависне московське ярмо на своїй “що ми? / Чиї сини? яких батьків?”. Чи з винниченками, ра ковськими, чи з Огієнком і Русовою. І чи зуміємо, маючи університет імені Винниченка, все таки повернути хоча б відзнаку МОН України “Софія Русова”, затверджену 11 липня 2005 р. і скасовану 30 липня 2013 р., коли знеособили все, що “дихає” українськістю. Русова – незвичайна постать в українській справі та українській освіті, яку вона творила і прагну ла бачити духовною, інтелектуальною і національною… Велика Трудівниця на українській ниві, яка невтомно викарбовувала ідею ідеал шевченкознавства для нової української школи, в якій має гідно і вічно звучати Слово Великого Апостола правди й науки. Тому не сприймала тих, хто, продавши свій талант, ріднокуль турність, обслуговував імперські “чесноти”. Згадаймо, як після звільнення з харківської тюрми, де разом із Русовими арештували “Братство Тарасівців”, перебуваючи в Полтаві, Софія Русова зустрілася і активно контактувала з П. Рудченком (Панас Мирний), С. Петлюрою (студент духовної семінарії). Тоді присутньому В. Короленку, який збирав у Полтаві всю російську інтелігенцію і т. зв. “малоросів”, від усіх було поставлено головне запитання: як він ставиться до національного питання, передовсім українського. На що той відповів: “потрібне тісніше об’єднання культурних верств Росії та України”. Звісно, під покровительством царської імперії. Молодь негативно сприймала його судження, а син С. Русової Михайло Русов “сміливо й розумно до вів цьому божку полтавського російського громадянства хибність його поглядів”. Справді, Короленко не підтримувався свідомим елементом українства, зокрема, Русовою, оскільки йому чужими (поза межами його інтересів) були навіть такі важливі українські справи як: відбудова хати Котляревського, від значення 100 річчя першого видання його творів, ілюстроване видання “Енеїди”. Зате й донині запопадливо вшановують цю до волі контраверсійну особистість, називаючи його іменем університети, бібліотеки, вулиці, возвеличуючи людей, на прикладах яких не сотвориш гідної української Нації. Гадаю, що недавно відкритий
Суспільство · “Великий Навчитель постав для сущих і майбутніх поколінь націєтворчим Оберегом”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

пам’ятник Петру Болбочану в Кам’янці та проголошення 2026 року “Роком Софії Русової” є більш доказовим аргументом для виховання молоді, аніж пропагування “невпихуваних ідеалів” короленків-винниченків-колісни ченків… Але про це, передовсім про Русову, варто продовжити наступного разу. Єдине й головне. Прощаючись із Огієнківським Університетом, належить віддати шану професору Олегу Рарицькому – Воїну Збройних Сил України та його колегам “по цеху”, які були натхненними організатором цього урочистого дійства. Також висловлено велику вдячність від центральної та чернівецької “Просвіти” в особі професорів В. Антофійчука та І. Дерди, які виступили з промовами та мистецькими дарунками на честь І. Огієнка та Софії Русової. Після захопливих зустрічей (під сирени червоних тривог) у Кам’янець Подільському Огієн ківському університеті шлях продовжився до Сидора Воробкевича (Чернівці)… Там знімають документальне кіно про ще одного знакового Будителя народної душі – Сидора Воробкевича. Цьогоріч воююча з московським агресором Україна відзначила 190 річчя Воробкевича! Природно, що центром пам’ятного дійства став Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича, в якому викладав визначний Просвітник. Іван Франко скаже, що це був “один із перших жайворонків нашого народного відродження”. Бо коли Австрія “дрімала, мов замерзлий ставок”, а разом із нею – розділене імперіями українство, то в душі і серці, слові і музиці цього Співця, осяяного народолюбством, зродились невмирущі заповітні ідеали. Сьогодні вони викарбувані в нашій національній пам’яті. “…Хто горнеться до чужого, того Бог карає”. Заклична пересторога, ставши знаменом для Народу, на якому пломеніє Шевченковим словом наша національна ідея – “Свою Україну любіть!” Великий Навчитель постав для сущих і майбутніх поколінь націєтворчим Оберегом, бо навчив не лише “чути себе українцями”, але й бути ними. Високоосвічений, знавець європейських мов і культур, автор понад тисячі поетичних, драматичних та чотирьох сотень музичних творів, учитель видатних композиторів (Ч. Порумбеску, Є. Мандичевський), талановитий перекладач свободолюби вих поетів В. Александрі та М. Емінеску, він понад усе закохувався в “Рідне Слово”. Пам’ятав, що Українцем його зробили народні пісні та Шаш кевичева “Русалка “Дністрова”. Його життєтворчість донині нагадує нам про значущість сили Духу для Буття Нації, яка на своїй історичній дорозі може багато втратити, але й повернути. Про те ніколи не вернути ні землю, ні гори, ні море, коли Народ загубив свою душу. А вона як дорого цінний скарб міститься в Рідномовності, Ріднокультурності, Рідновірності, які непогамовно зрощував й оберігав С. Воробкевич. Шана Тобі, Велете! За Твою незрадливу Віру, за Рідну Мову, за огнисте писання національної Свободи!
Суспільство · “Великий Навчитель постав для сущих і майбутніх поколінь націєтворчим Оберегом”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

23 жовтня Україна повернула 261 військовослужбовця Сил оборони та 9 цивільних громадян. У результаті довгоочікуваного обміну додому повернувся 61 військовослужбовець в/ч 3057, а серед них – 35 бійців окремого загону спеціального призначення “Азов”. Про це повідомили у 1 му корпусі НГУ “Азов”. Також зазначається, що у полоні залишаються ще понад 500 “азовців”. Іспанське видання El Pais пише, що головною метою москви напередодні зими може бути позбавлення українців доступу до води, електроенергії та газу. Удари по енергетичних об’єктах загрожують не лише стабільній роботі електромереж, а й опаленню та водопостачанню в містах. У матеріалі також згадують спроби домовитися про припинення ударів по енергетичній інфраструктурі. За оцінкою видання, сподівання на таке перемир’я виявилися марними: москва не погодилася на запропоновані умови, а атаки продовжилися. На цьому тлі Україна стикається з додатковими труднощами. Журналісти зазначають, що Києву бракує озброєння та фінансування, необхідних для ефективної протидії російським ракетам і реактивним дронам. Водночас європейські союзники поки не змогли забезпечити та кого тиску на Росію, який зупинив би її військову агресію. Колишній футболіст збірної України Роман Максимюк, який став на захист країни від російських окупантів, знищив близько 20 противників під час одного з боїв. Про бойовий шлях спортсмена, який загинув на війні, розповіли ЗМІ. Прессекретарка прем’єр міністра Великої Британії Кет Сіммонс розкритикувала рішення спецпредставника президента США Стіва Віткоффа назвати російського диктатора путіна “гуманістом”. Її заяву наводить Bloomberg. Сіммонс, зокрема, нагадала про тисячі загиблих унаслідок дій путіна та систематичні удари по українській інфраструктурі. “Ми, безумовно, не визнаємо таку характеристику. Президент путін убив тисячі людей – як невинних українців, такі власних громадян росії, яких він відправив на смерть на передову. Він позбавляє дітей та літніх людей тепла і систематично атакує критичну національну інфраструктуру”, – заявила вона. Київ підготував 700 генераторів для систем тепло й водопостачання, а також резервне живлення для лікарень, шкіл і дитсадків. Щоб оцінювати готовність столиці до зими, потрібно порівнювати конкретні показники, а не обмежуватися загальними заявами. Про це в етері Еспресо розповів директор ана літико дослідницького центру “Інститут міста” Олександр Сергієнко. “Кияни настільки потужні, що замість овечок перед сном рахують балістику” – з мережі Threads. Так і є, але не лише в столиці – в Запоріжжі, Дніпрі, Кривому Розі... Тримаймося, бо скільки ще в Україні буде, як у тирі, – не знає ніхто”, – зі сторінки у Фейсбуці Ігоря Зоца. Офіс Генерального прокурора передав до НАБУ документи Центру протидії корупції щодо можливих протиправних дій голови фракції “Слуга народу” Давида Арахамії. Вони стосуються справи про “скуповування голосів” – ймовірні хабарі народним депутатам від “Слуги народу” за потрібні голосування у Верховній Раді. Про це йдеться у відповіді ОГП на запит “Цензор.НЕТ”, оприлюдненій 23 жовтня. Від 60% до 70% українців виступають проти виборів під час війни, хоча майже 90% хочуть оновлення центральної влади. Про це в телеефірі повідомив виконавчий директор Київського міжнародного інституту соціології Антон Грушецький. Більшість українців, за його слова ми, розуміє ризики голосування під час війни. Складно також забезпечити повноцінну участь у виборах військових і волонтерів. Про це пише медіа “Факт”. Повне академічне зібрання творів Лесі Українки у 14 томах, підготовлене науковцями філологами ВНУ імені Лесі Українки, увійшло до переліку знакових видань Незалежності України. Видання побачило світ у 2021 році до 150 річчя від дня народження письменниці. Про це 22 жовтня повідомили в Укра стали: Олена Вітенко (м. Вінниця) – за книгу поезій “Дерева великі”, Марія Воробей (м. Київ) – за книгу “Сила землі моєї”, Ірина Зелененька (м. Вінниця) – за книгу “Васильки”, Наталія Ткаченко (м. Вінниця) – за книгу “Золота піктограма”. Окремо лавреатом премії став Валерій Резидент – активний громадський діяч, меценат, один із ініціаторів відкриття літературного музею Володимира їнському інституті книги, який спільно з онлайн книгарнею MEGOGO BOOKS підбив підсумки проєкту “Знакові видання Незалежності: 35 книжок, які ми обираємо разом”. В Україні 26% опитаних працівників продовжують працювати навіть під час червоного рівня повітряної тривоги, який передбачає підвищену небезпеку ракетних та інших повітряних атак. Ще 20% залишаються в будівлі, переходячи до відносно безпечнішого приміщення, але не до укриття. Водночас частина працівників не може припинити роботу через вимоги роботодавця або специфіку професійних обов’язків. Про це свідчить опитування користувачів платформи OLXРобота. На 87 му році життя після тривалої та важкої хвороби помер народний артист України Федір Стригун. Він був видатним актором і режисером, який присвятив своє життя українському театру. 24 жовтня, у віці 78 років пішов із життя український поет пісняр Мирослав Воньо. Поет із Хмельницького видав п’ять поетичних збірок, чотири магнітоальбоми та компакт диск. Серед відомих пісень, написаних на його вірші, – “Там, де ти”, “Кленовий вогонь” і “Не треба осені”, музику до яких написав Володимир Івасюк. Підготував Ігор ЗОЦ Забаштанського та встановлення пам’ятника поету у Браїлові, а також спонсор видання серії книг про письменника. Особливо теплою частиною свята стало нагородження дітей та молоді, які по своєму відкривають для себе творчість знаменитого земляка. Переможницею конкурсу творчих робіт “Браїлів очима Забаштанського” стала Катерина Жаглюк. Відзначили й учасників конкурсу читців творів за творчістю Володимира Забаштанського: Аліну Марчінську, Тимофія Олійника, Єлізавету Пєтухов ську, Максима Поворознюка, Алісу Полупан, Марію Салій, Каріну Чубарко, Наталію Чубар ко та Юлію Яворську. Приємно було серед гостей свята побачити поетес Інну Ковальчук з Києва і Тетяну Яковенко з Вінниці. За матеріалом сайту Жмеринка.City Фото з відкритих джерел
Суспільство · “Великий Навчитель постав для сущих і майбутніх поколінь націєтворчим Оберегом”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

“Браїлівська осінь”

Нещодавно в селищі Браїлів Жмеринської громади відбулася традиційна “Браїлівська осінь Володимира Забаштанського” – щорічне свято, присвячене пам’яті видатного поета земляка, лавреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка, кавалера ордена “За мужність” та інших високих державних від знак Володимира Забаштанського. Цьогоріч воно об’єднало шанувальників його творчості з нагоди 86 ї річниці від дня народження митця. Творчий вечір розпочали з пісні молитви на слова Володимира Забаштанського у виконанні літературно музичного гурту “Берегиня” під керівництвом Ніни Матвійчук. Благословив захід на добру справу вшанування пам’яті поета священник ПЦУ храму Святого Андрія Первозванного Леонід Доценко. Хвилиною мовчання присутні вшанували пам’ять Володимира Забаштанського та всіх, чиє життя залишилося в історії України. Слова вдячності за збереження пам’яті про талановитого митця та його творчу спадщину цього дня звучали від представників місцевої влади. Подяку Жмеринської районної військової адміністрації її начальниця Інна Цимбал вручила директор ці КЗ “Літературний музей імені В. О. Забаштанського Жмеринської міської ради” Надії Слободенюк – за збереження пам’яті про талановитого митця, його творчої спадщини та популяризацію його імені серед молодого покоління. Своєю чергою Надія Слободенюк вручила подяки Жмеринського районного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка керівнику Жмеринського регіонального літературно мистецького об’єднання “Калинове гроно” імені Михайла Солоненка Володимиру Горлею та директорці Браїлівського будинку творчості та юнацтва за працю Аллі Лановій. Важливою частиною “Браїлівської осені” стало вручення обласної літературно мистецької премії імені Володимира Забаштанського. Цьогоріч лавреатів премії представив та привітав керівник Жмеринського літературно мистецького об’єднання “Калинове гроно” імені Михайла Солоненка Володимир Гор лей. Лавреатами премії за 2026 рік
Тільки в “СП” · “Небо дивиться чисто, з одним спасительним помислом, з єдиним наміром – все обійняти, зігріти і спасти”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ними схилами, де пригріває най тепліш, вона в’ється стовпами. Над затіненими посадкою дорогами збивається в чорну завісу. Хто йде чи їде, потрапляє в її непроглядь. В страх і невідання, як звідти вибратись. Мошка забиває очі і засліплює зір. Та з висоти неба, його вічно го плину, з висоти вічно палаючої синяви вихід завжди є: він – у піднесенні над реальністю і тим страхом, який у бажанні ще пожити випромінює мошка. У неба безмежність виходів – сліпі не бачать. З погляду неба майже нема різниці – між грайвом вороння і кружелянням листя, між чорною кіптявою пожеж і вихором з пилюки, між товчією мошки і мелькітом істот, що метушаться там, в самому низу. В його очах усе це – прах. Ополудні мошка піднімається в садах, вона припадає до виноградних грон, до соковитості груш, в передчутті зими, як в передостанню мить, хоче упитися п’янким і солодким. З кожним нападом холоду вона тремтить все дужче і втискається в себе, і те, що їй хоче сказати небо, аніскільки не чутне їй. Мошка тягне тепло, але використовує його не на те. Вічносинє небо, безмежно могутніше всього, що в’ється внизу, невмістиме для неї. Йому невловима його Любов. Небо просториться над всім, зігріваючи його в своїх долонях. Невидиме мошці, що тільки п’є тепло, воно, як одна відкрита, любляча долоня, віддає себе, не-бо однаково любить всіх. І своїм прикладом промовляє: повинні бути відкриті, такі, що віддають, люблячі. Закритих не повинно бути. Дикий цикорій на обочині поцятковано небесно синім, квіти цвітуть, як і вись цвіте, не бесносинню. Поодинокими вог нинами неба на узбіччі. Малі, непримітні, сірі від пилу, квіточки цвітуть крапелинами його. Співчутливими, всіх проводжа ючими, всім бажаючими добра очима дороги. Вони дивляться їм вслід ледь вицвілою волошковіс тю. Невидимим перстом торкнувши їх, небо прикрасило дорогу, вказавши напрям – до не ба. Все те, що зайняло магістраль, вип’ячуючи себе, ніякого неба в собі не має. В дощ починають падати горіхи. У свій останній політ вони кидаються метеорами, що з радістю і засліпленням, пролетівши віки, узріли землю. Нарешті досягли того, чого так ждали. Вони стукають об гілля, об дахи, гупотять, скочуючись по веранді, лунко звучать по блясі навісу для вуликів, вони приходять, як гарні новини, як підхмелені гості, що з радісним стукотом гатять у двері, не боячись потривожити. Дощ то притишує їх падіння, то з поривом вітру струшує дужче, горіхи тарабанять об весь дах хати, питаючи один в одного, де той, що ніяк не вийде їх побачити? Ті, що падають на доріжки, часто розбиваються і потім світять, як на картинці мозку, оголеними півкулями. Подовбані воронням зяють порожніми черепами. Крізь голосіння вітру горіхи всю ніч стукають об покрівлі, об доріжки, глухо гупають об землю, крізь сон приходять зоряним дощем – горіхи в Бога означають
Тільки в “СП” · “Небо дивиться чисто, з одним спасительним помислом, з єдиним наміром – все обійняти, зігріти і спасти”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Вічносинє небо

Євген ПАШКОВСЬКИЙ Вороній грай, як вибух чорного неба, приносить осінь. Починається з раннього ранку і триває за полудень, цей клекіт затемнення, цей вихор сажі. Широким розкидистим торнадо грай вирує над селами, над поля ми, над горіховими садками. Не мов хтось піднімає чорний стяг і розмахує ним все дужче, поки він не зникає з поля зору. Вдосвіта вороння проступає на верховітті ясенів, ще зливаючись з листям і поволі вирізьблюючись, як очі смерті. Всевидющі й незліченні, спрямовані на всіх зіниці. Це вона, поки всі сплять, недремно пильно дивиться вниз. Насуплені в холодному тумані ворони мовчки сидять, обдумуючи, на яку здобич краще летіти. Хтось один летить провзна ти, всі решта – ждуть. Посланий вертається, вороння оживає. І поки люди в один бік, вони на їхні садиби, на подвір’я. Тихо і безшелесно обліплюють гілля і довбуть все, що можна вдовбати. А вже потім вибухають радісним грайвом, що кружляє і кружеляє, запинаючи пів неба. Не стільки смерч, як його повільна предтеча, не стільки смерть, як оглядовий політ її, вороній грай із криком розносить трупні плями осені. І з кожним скриком кожен лист і бадилина внизу тремтить. Від крику похилі голови соняшників хиляться все дужче. Весь лан їх безнадійно дивиться вниз. Ніщо не сколихне його приреченої втоми. Те сонце, до якого вони так тягнулись, давно не миле. Лиця соняшників з кожним днем чорнішають і чорнішають, їх погляд спрямований в землю. Горять рум’янцем тільки дрібні яблучка на придорожніх деревах, – ніхто не спиниться, не обірве, – вони горять, як біль життя, що пройшло даремно. Соняшники на полі навпроти іржавіють стовбурами і всихають обличчями. Сива стерня на скошеному полі нагадує, що скоро і їм під ніж. Дума кожної насінини про близьку смерть. Переповнені нею голови чують тільки крик її. Руда іржавінь охоплює голови соняшників не бажанням жити, тим внутрішнім вогнем, що палить їх. Їх гне і гне униз вагота їх дум. В легенях лісів – це видно розкосим очам відлітаючих ключів – вже розгорається сухотний вогонь. Він перекидається на простір – бачать далі птахи – і плямами хвороби спалахує то тут, то там. Вгорі він нічим їм не загрожує. Вони покидають їх, вогнища смерті, давно попереджені. Це догорає час, що сплинув давно. І в просторі, скільки сягає зір, щось горить, палає скрізь. На стіні дерев, на стіні посадок невидима рука смерті кладе вогняний відпечаток. Чи-то водій, чи то подорожній, ніхто не читає надпису на їх стіні – вогонь тільки проступає – але перелітним птахам, що бачать його згори, він уже обпікає крила. З криком посеред ночі вони летять скоріш і розносять вогонь на Південь, на Південь. І одного дня все починає вбиратись золотом: і вузьколистя верб, що дихає легкою гіркотою, і стрілчаті очерети з ще не пониклими зеленими мітлами, і дрібнолистя беріз, і розлаписте листя горішин на осонні. Те, що на сонячній стороні, загорається першим. Спориш на обочинах і межах, посіви сої на городах і полях давно спалила рудизна. Зелень лісів, зелень посадок ще не вицвіла яскрава, але то тут, то там з боків її плямує підпалу золотизна. Перше полум’я осені непомітне здалеку. Першими беруться золотом і багрянцем американські клени, першим давно зіржавіло листя каштана, деякі дерева вбираються фіолетовою окиддю, вікові дуби й осокори найдовше не піддаються осені. Велетами – стражами дороги – дивляться на минуще без жодної тривоги. Так, ніби нема нічого, що сколихнуло б їх до глибини і привело в сум’яття. Дорога, яка дивиться на них очима вибоїн, часто здригається, часто тремтить від непосильних їй тягарів. Їй здається, що і вона могла б рости в небо, ні перед ким не гнути спину, не відати тривог, не знати проблем, нікуди не довелося б спішити, везти їх всі, клопоти людей, на своєму горбу, і тільки легкі мурахи, дотиком Любові, пробігали б по ній. Нестаріюча краса природи ще зелено густа, не отруєна ні чим із того, що вихаркує телевізор. Погляд вікових дерев вище всього, що там транслюється. Вони росли й тоді, коли не було і матеріалу, з якого вони зроблені, пережили те, переживуть і це. В їх кронах не шумить війна, не палить заздрістю корупція, не душить ядухою надбагатство од них і злиденство інших. Не мучить вічне згризання, що коїться між людьми, приреченими бачити світ дуально, в чорно білих кольорах. В них недостатньо Любові, щоб бачити, любити, відчувати космічно, знає старих дерев віковічність. Вони досягли її впродовж неї. Вічне начало в природі дихає вічністю Бога, за рядженою, незнищенною плаз мою Енергії. Це вона світить спокоєм на дорогу і успокійнює все навкруг. І, дотикаючись до неї, осінь сахається старих дереві на мить відступає. І залишає рости, вростати в небо. Його тяжіння, невідчутне молодим деревцям, непоборне, основне для них. Дорога забігає в ліс, проскакує його і знов упирається лобом у лісосмуги. Листя ще тримається дерев, але на останньому пориві, як альпініст над прірвою, знаючи: ще мить – і його життя обірветься. Молоді дерева сповнені очікувань морозного вітру і падолисту. Коли одного ранку їх крони розчахне голизна і стане видно далі обрію, останній листок, ковзаючи, рине вниз – і ні якого сліду не залишить по собі в повітрі. По низу посадки молода порість дуба згорає в густо багрово золотому палахкотінні. Вдень горить тьмяно, а в призахідному сонці горить особливо трепетно яскраво. Вогнем піднесення, вогнем короткочасного життя. Вогонь підросту трепече кожним догораючим листком, прощально і пронизливо, знаючи, що йому не дадуть зрости до висоти призначення. Він силиться сказати своє прощальне слово. Старі дуби давно захопили площу, привласнили небо. Вони обов’язково вглушать намагання зросту. Підріст горить в догораю чому дні, знаючи, що йому не довго так горіти. Свіжопорубані дрова в дро вітнику ждуть холодів і обіймів рук, що понесуть їх на оберемку. Вростаючи в пісок, хатки по хуторах ждуть, коли їх обкутають сухою травою й листям. Дядько вже заготовив дров і ладнується по тички для загати. Як і тисячі років, він виживає первісним способом. Востаннє гаряче припікає сонце. Бджола, пролітаючи над ярами, довго шукає останнього будяка в фіолетових кутасах і, припадаючи до нього, п’є найніжніше солодкий, останній нектар. В усьому чується щось востаннє. Золотарник уже перецвів і сивими китицями передвістить зиму. На південних горбах ще літнє тепло прощально обіймає землю, кукурудза в його пригріві нишкне в тихій задумі. Ніщо не сколихне її налитого спокоєм дозрівання. Сережки на кленах, що обросли дорогу впритул, давно пожовтіли й присвічують шлях велосипедистові. Коли він їде через села, сонце пригріває зовсім по літньому, гріючи спину, воно підштовхує вперед, а в полях вже струже холодом вітер. Він стає на обочині і записує про тепло. Поштар “Нової пошти”, врісши в кермо, газує в хмарі пилюки по бакаях до пунктів доставки. Червона табличка на лобовому склі роззявленим ротом кричить хто він. Груша дичка в неопалимому вогні тріпоче кожним червоно багряним листком. В останній нев’янучій красі вона Божественно прекрасна. Висока пірамідальна багрінь – краси, що не боїться горіти, віддавати себе – вирізняє її з поміж лякливої зелені. Вона горить нетлінним вогнем, горить і не згорає в ньому. Поки все в’яне і тремтить, боячись опасти, вона горить в жертовній красі. Волошково синє небо в цю мить по особливому бездонне. Лиш по краях воно повите легкою білизною, що надає йому окоподібності. Небо дивиться чисто, з одним спасительним помислом, з єдиним наміром – все обійняти, зігріти і спасти. І ніби наперекір йому, в свій останній танець пускається мошка. З низин, коли розгорається сон це, вона лине до тепла, щоб по ніжитись на ньому. Над півден Мудрість – під ранок падають все тихіше, рідше, і зранку все встелено їх захопленим, їх останнім золотозоряним спалахом. Вранішня роса холодна їжакові, що повертається з нічних мандрів під грибок із сіном. Він біжить по стежці мокрий, але щасливий ще одним прожитим днем, і перед тим, як заснути, згорнувшись в кублі, думатиме осінню думу: скільки ще до морозів? чи вистачить на зиму жирових запасів? коли впадати в сплячку? скільки ще активних ночей і днів? Надовго, а може назавжди, він не побачить світу. Як той, хто побагато голодав, він знає, як це. І перспектива нового голоду ніскільки не гріє. Але, щоб вижити, він мусить знову це робити. І з думкою, що ще не час, він непомітно засинає. Ворони, поки людей нема, обсідають горішини клоччям сажі і злорадісно крячуть. Коли їх злітаються хмари, хтось виходить і стріляє в повітря з пневматичної рушниці, щоб відлякати звуком пострілу. Гублячи з дзьобів горіхи, вороння кидається врозтіч. Завжди обережні, ворони перелітають на голі городи і там зливаються з їх чорнотою. Щороку їх більшає, як і лихо вість війни. Горіхів усе меншає, як усього мудрого і прекрасного під час війни. Війна – не місце для небесних послань. Собака з виглядом укороченого лиса подрімує на сирій землі на краю села і по тому, як холоне земля, мов її душа тікає з ті ла, чує наближення чогось не доброго. Він спить на пригріві вдень, бо вночі уже не виспатись, та гул ревуна вдалині будить його постійно. Але не стільки він, як сама тривога простору, тремка, холодна вжаханість, яку випромінюють мільйони, пере дається йому. Що ближче в зиму, то гул землі – нікому не чутний гул – наростає все дужче. Малий собака від кроків війни стає ще меншим. Він жене від себе зиму і, підставляючи бік сонцю, не хоче про неї думати. Полин від гіркоти дум уже чорніє, як і деревій, що непомітно перецвів; цвіте він тільки у ярах і то – там, де не косили. Там пахне вільгим холодом з заростей осоки, рогози, іван чаю. Вода з кринички ледве жебонить, перестрибуючи через яблука, що нападали в її рівчак. Ні яблук, ні води ніхто не набирає. Переллявшись через них, вода зникає у багні, щоб десь зіллятись з більшою водою. На пагорбах уже розгорається роздмуханим, яскраво червоним жаром глід. Що далі в осінь, то призовніше горить. Але ніякий птах на нього не летить. Ще повно всього у полях. Коти, що вперше йдуть у зиму, з острахом заглядають у сіни: пустять їх погрітися чи ні? По ночах, ще не знайшовши притулку, гасають по доріжках і деревах; при повному місяці вила зять на них найвище – де те літо, куди поділося? – і з розгубленим виглядом спускаються вниз, боячись признатись, що його не буде. Груботесані, з вузлакуватими руками, з усміхненими лицями літні жінки сидять на ослінчиках, спинами до сонця, біля куп буряків і моркви. Це їхня найкраща пора: садити города, при
Актуально · “Народ і нація не є випадковим, штучним витвором людини. Це – категорія генетична, дана Богом”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

бирати города. З кривим, як серп, стертим ножем, вони сидять посеред землі, ці люди іншої породи, мов повсталі на мить з під землі кам’яні скульптури. Вони могли б так працювати вічність, вся їхня любов – в роботі на землі. Вони радіють їй, усьому, що вродило й виросло на ній, як колись раділи дітям. Ці древні тяглові баби чорніють на городах, як матеріалізоване терпіння. Вони – проявлення землі, її майже вічна основа. Поки одні крали й гендлювали, на праці їхніх рук трималася земля. Кущі чорнобривців, обперті на паркан, усміхаються їм великими карими очима. Ще вчора чубаті буряки одсвічують чорно фіолетовими боками у сітчатих мішках, поставлених в рядок, а поряд в’яне гичка у купках. І радість жінки, що радіє копійчаному врожаю, наповнює лагідним надвечірнім теплом спорожнілу землю. Земля в цей час спить і не спить, її доймають клопоти, що вспіти ще поробити, в напівдрімоті їй маряться сніги і листя, що вкриють землю. І стежка, ще не вкрита ним, зашелестить сухим очеретяним шелестом. Сторожові бджоли на льотку щільніше охороняють вхід у вулик. Тепер, коли майже нічого не цвіте, починається осіннє злодійство, сторожа пильно перевіряє кожну бджолу, обторку ючи її антенами, своїх пропускає, а чужих, ласих на їхні запаси – відганяє. Тих, хто налазить далі, атакує. Їхні запаси – їхнє життя, пам’ятає кожна сторожова бджола. Кожна слабка сім’я ризикує загинути від злодійства. Сонячна воскотопка, вся просичена запахом воску, відпочиває на боку на горищі. Тепло, яке гріло її все літо, тепер надовго з нею. Зелені помідори в ящику на веранді ждуть сонця і свого дозрівання. Грушки в траві беруться холодом і марно ждуть рук, які б їх підібрали. Вони визиркують з трави лимонно жовтими боками, коли чують кроки з городу. Хтось проходить поряд, так і не помічаючи їх. Старі за день так наробилися, що ледве тягнуть в хату ноги. З полів до хат вертаються коти, що так нічого й не надибали. Пітьма внизу загашує дерева, вгорі ж вони ще сяють золотисто зеленим. Безшелесне, тихе світло відлітає назад, у небо. Вогняно лілові хмари, згораючи в заграві, зана вішують день. Щось лиховісне – більше заходу сонця – просвічує на обрії. І тільки старі дуби, на бачені всього, силяться розгадати. Вони стоять найвищі і довго не піддаються пітьмі. Сутінки вже повили землю іна краю саду палахкотить вогонь. Вогонь з винесеного сміття, здалеку невисокий і кривавий, з одним задертим язиком, як газової запальнички вогонь. Він горить довго і нікому не помітно. Усе живе давно по сховах і хатах. Морок обступає зусібіч, щоб погребти вогонь, він кидається в один бік, в другий. Останній цвіркун доспівує останню мелодію, щоб підбадьорити вогонь, але й вона згасає. Вогонь хапає ротом повітря, на мить оживає, він тягнеться і комусь махає, як рука із землі. Вогонь самотності, вогонь віджитості, вогонь, який нікого не зігріє.
Актуально · “Народ і нація не є випадковим, штучним витвором людини. Це – категорія генетична, дана Богом”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Антиукраїнський шовіністичний взаємозв’язок

Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка Серед багатьох чинників 28 ї російської повномасштабної екзистенційної війни проти України насамперед називаю ключовий політико ідеологічний міф, що, мовляв, Русь — “колыбель российской цивилизации”. Адже Росії передусім потрібна історія давньоукраїнської держави “Русь”, яка вже у 838 р. була відомою високорозвиненою на той час європейською державою. Московія як золотоординський улус виникла з веління хана Менгли Тимура тільки у 1277 році – на 439 років пізніше сформованої нашої держави Русь. Кінцева мета ідеології та політики творців “русского мира” — знищення української держави, а українців як етносу. Хто залишиться живим – того перетворювати на покірних рабів малоросів. Їхніх дітей виховувати новітніми покручами, перевертнями, яничарами. Нинішній героїчний захист від московських=російських загарбників нищителів є українською національно визвольною боротьбою, яка охоплює духовно освітню, гуманітарно культурну, інформаційно громадянську, науково психологічну сфери. Адже багатовікові москаліза ція і російщення залишили у психології мільйонів українців отруйні гени. Про це свідчить тривожна статистика нових соціологічних опитувань: майже 71% українців ще користуються російським контентом – підступним засобом московського облудного впливу на свідомість. Кожен із вас, шановні читачі, може навести багато вражаючих прикладів про те, що зросійщені українці, тобто віроломно позбавлені мови свого українського роду, відмовляються нині пере ходити на державну мову. Ці громадяни свідомо не розрізняють приватну сферу з можливим використанням недержавної мови і публічну сферу, де обов’язково має функціонувати тільки українська мова. Вони порушують вимоги Конституції України, мовні, освітні та медійні закони. Таку морально психологічну ситуацію путінські ідеологи всіма способами і методами маніпулятивної пропаганди намагаються зміцнювати і видавати за природний життєвий стан українців. З огляду на це доречно процитувати Дмитра Донцова, який ще у 1950 році писав: “Завданням нашим є не боротьба з тим чи іншим режимом в СРСР, а з Росією як такою, з її духом – варварським і насильницьким, який лишиться втіленим в кожнім режимі, який би не наступив по большевиках”. Варварський і насильницький дух кремлівської ідеології і політики своїм корінням сягає у часи Чингісхана та хана Батия. Психологію московитів=росіян і нині живить татаро монгольська, ординська ментальність завойовника, варвара, деспота, головна мета якого – світове панування. До XVI століття з татаро монгольських і угро фінських племен, які не знали ні хреста, ні плуга, витворився тип моксель ця=московита руйнівника, вбивці, страшного у своєму неуцтві, люті й жорстокості. Таких московитських людей європейці називали “кацапами” гицеля ми, шкуродерами і головоріза ми, яким не потрібні були європейська культура і писемність, їм чужі правдивість, людська гідність. Після того, як Петро І у 1721 р. украв нашу давньоукраїнську назву Русь, ці істоти стали іменувати себе великоросами, рассіянами, русскіми. У московитів=росіян імперська шовіністична свідомість сформувалася значно раніше, ніж власне національна свідомість. Згодом на деспотичному московському свавіллі прижився ленінсько сталінський більшовизм, який кривавими штиками створив СРСР, де на цивілізацій-но відсталому ґрунті формували безнаціональну, космополітичну спільноту “радянський народ”, нащадки якого нині хочуть відродити імперію зла – Радянський Союз. Нагадую: за 70 років звироднілої московсько комуністичної імперії зла сукупно замучено, закатовано, знищено понад 30 мільйонів українців. А 20 мільйонів дітей не було кому народити, бо молоді жінки ви мерли від голодомору. свідченнями очевидців і пресою того часу. Автор ретельно дослідив обставини вбивства Симона Петлюри в Парижі 1926 року, а також перебіг розслідування й суду над Самуїлом Шварцбардом. Файзулін описав, як Петлюра залишався ключовим противником радянської влади на початку 1920 х років. Навіть після поразки Української революції він відстоював ідею державності, збереження армії та інституцій УНР, а також продовжував дипломатичну діяльність в еміграції. Із сайту медіа ПНК Вся історія відносин Руси=України та Московії=Росії – це зловісний шлях руйнування української державності, яке почалося 1169 року з варварського нападу на Київ суздальців Андрія Боголюбського. До речі, Києву з часу заснування його як трипільського городища – не менше 5 тисяч років. Лавреат Шевченківської премії Юрій Щербак з болем наголосив, що московити знищили роз’єднану, розбратану Київську Русь, козацьку державу Богдана Хмельницького, яка легковірно піддалася на оманливі принади Московії, та Українську Народ ну Республіку, зруйнуванню якої також сприяли внутрішні чвари. Сьогодні кожен із нас усім своїм єством відчуває, бачить, що російські неонацисти прагнуть будь що знищити Українську Державу, а українців – як націю. Навіть створили голодомор в Олешках на Херсонщині, також вражає палаюче плюндрування будівлі Президії Національної Академії наук України. Можна назвати тисячі прикладів лицемірно варварського вбивства цивільних людей, ущент знищених інфраструктурних, освітніх, культурних об’єктів, житлових будинків. Потрібно не тільки в Україні, а передусім за рубежем систематично, фактологічно роз’яснювати, що немає такої підлості, брехні, такого злочину, на який не пішла б Московія=Росія, аби знищити українську націю, нашу цивілізацію, нашу мову, культуру, духовність, украсти і присвоїти собі нашу слов’янсько руську, слов’янсь ко українську історію, культур ні, мистецькі, духовні здобутки. З огляду на дискусію в інформаційно науковому середовищі про феномен національної держави, наголошую, що основні принципи національно державної доктрини окреслив британський політолог Ентоні Д. Сміт: 1. Світ поділений на нації, кожна нація має свою історію, долю й характер; 2. Нація – єдине джерело політичної влади; 3. Щоби бути вільним, кожен індивід повинен належати до нації і бути відданим передусім їй; 4. Нації повинні мати максимум незалежності й самовияву; 5. Справедливий і мирний світ повинен спиратися на сукупність вільних націй. Вільні нації створюють національні держави. Наприклад, господарями на своїй землі у Німеччині є німці, французи – у Франції, шведи – у Швеції, поляки – у Польщі, словаки – у Словаччині, румуни – у Румунії, угорці – в Угорщині, японці – в Японії тощо. Українці, безперечно, мають природне право на свою національну державу. Наголошую: українці мають усі природні передумови і права для своєї вільної національної держави! Але уже не перший рік говорять, пишуть відкритим текстом, що на українській землі має бути Новий Єрусалим. Президент Володимир Зеленський 5 квітня 2022 року заявив, що Україна повинна стати великим Ізраїлем. На мою думку, вчені, політики, журналісти, всі свідомі українці мають розвінчувати не тільки суть агресивного “русского мира”, ай авторів новоєрусалимської моделі України, в основі якої шовіністична ідеологія. Прикро, але в полоні російської шовіністичної, імперської ідеології перебувають деякі зарубіжні державні очільники, політики, науковці, журналісти, митці. Вони досі не знають, а може, й не хочуть знати історичну правду про багатовіковий геноцид, етноцид і лінгвоцид українського народу. Шовіністична ідеологія породжує у них зверхність, зловорожість до українських природних національних інтересів. Нинішній російський націє цид українців спонукає інтелектуально, глибоко усвідомити, що націоналізм як етнос, народ і нація не є випадковим, штучним витвором людини. Це – категорія генетична, дана Богом, а тому універсальна, досконала та вічна. Аморально, шкідливо плутати ідеологію природного, гуманістичного націоналізму з вкрай реакційними ідеологіями шовінізму, фашизму, нацизму, більшовизму, рашизму. Їх нині найзловісніше намагаються реалізувати московити=росіяни, первісною метою яких є не тільки знищити Українську Національну Державу, а й поневолити усі європейські народи. Прикро, що шовіністична ідеологія деяких політичних угруповань Польщі, Румунії, Словаччини, Угорщини, Німеччини, Франції та інших країн збігаються з російською шовіністичною антиукраїнською ідеологією і політикою. Вважаю за потрібне наголосити, що, наприклад, на відміну від завойовницької імперської мети російських і польських шовіністів, у польських та українських націоналістів одна гуманістична, морально духовна мета: збереження і зміцнення вільної української і вільної польської національних держав; розквіт польської і української землі під мирним польським і українським небом; всебічний розвиток і утвердження української і польської мов, культури, духовності, звичаїв, традицій. Свідченням польсько української дружби і доброчесності є гостинність, щедра допомога національно свідомих польських громадян українцям, які вимушені були емігрувати через російську шовіністичну націєцидну війну. Українці щиро вдячні чехам, словакам, румунам, німцям – усім народам за порятунок від московських колонізаторів. На принципах морально духовних засад Збройні Сили України, національно свідомі українці та українки захищають не тільки Українську, а й Польську, Румунську, Словацьку, Угорську Національні Держави, всю Європу від ординських московських варварів. Надзвичайно одухотвореним змістом дихають слова Степана Бандери: “Хто кладе своє життя у боротьбі за Україну, за її свободу і правду, хто присвячує цій боротьбі всі свої сили і працю, хто жертвує усім, втрачає у сучасній боротьбі своїх рідних, близьких, – той заслуговує вищої ласки від Бога і від України, заслуговує безсмертної пам’яті, місце серед її невмирущих”.
Актуально · “Народ і нація не є випадковим, штучним витвором людини. Це – категорія генетична, дана Богом”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Нова історична книга

У Національному музеї історії України в Києві презентували книгу історика Ярослава Файзуліна “За кулісами злочину. Вбивство Симона Петлюри”. Захід організували спільно з Фундацією Пилипа Орлика. До обговорення долучився історик і політик Володимир В’ятрович. Музичну частину вечора виконав гурт “Хорея Козацька” під керівництвом Тараса Компаніченка. Книга стала підсумком десяти років роботи з архівами,
З ювілеєм! · “Філологія – це глибоке дослідження того, як через мову та літературу конструюється світогляд людини і нації загалом”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Григорій Семенюк: “Ми з добрими надіями дивимось у майбутнє”

Навчально-науковий інститут філології відзначає 25-річний ювілей. Створений у листопаді 2001 року, сьогодні він залишається найбільшим структурним підрозділом Шевченкового університету. ННІФ – це результат щоденної невтомної праці й відданості слову кількох поколінь студентів, викладачів та науковців. Пропонуємо ювілейне інтерв’ю з директором Навчально-наукового інституту філології, заслуженим професором Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Григорієм Фоковичем Семенюком. – Григорію Фоковичу, Ви очолюєте інс§ титут з часу його утворення, і напевне не раз чули стереотип, що точні науки – це важко, а філологія – найпростіше, що може бути. Що б Ви відповіли людям, які сприй§ мають філологію як легку прогулянку? – Якщо справою займатися серйозно, то це завжди потребує зосередження і праці. Здавалося б, філологія – це красива поезія, захоплива література, модні іноземні мови і таке інше. Що може бути легше й приємніше?! Навчатися – суцільне задоволення. Але це оманливе уявлення, бо якщо ви порахуєте, скільки лише художніх творів має прочитати й проаналізувати майбутній філолог за вісім семестрів бакалаврської програми, то зрозумієте, що це нелегке завдання. А ще ж десятки підручників, наукових статей, монографій, які належить ґрунтовно опрацювати! А ще ж і мови потрібно вчити! Навіть фахово опановуючи рідну мову, ви починаєте зі старослов’янської, потім – обов’язкова латина, її граматика та сотні сентенцій, далі – давньоруські літописні тексти, твори XVI–XVIII ст. Потім – сотні фоліантів рідної та зарубіжної класики, від ХІХ ст. до новітніх часів! Додайте до цього ряд спеціальних курсів, що формують світогляд і кваліфікацію мовознавця чи літературознавця, то зрозумієте, що з 24-годинної доби на сон залишається заледве 6-7 годин. А для суспільства цінність і вага філології полягає в тому, що вона є основою для збереження культурної ідентичності, формування критичного мислення та забезпечення ефективної комунікації в усіх сферах людської діяльності. Філологія – це глибоке дослідження того, як через мову та літературу конструюється світогляд людини і нації загалом. – За 25 років Ви бачили технологічні стрибки від пер§ ших електронних словників до штучного інтелекту. Як розвиток машинно§ го навчання змінює роль сучасного філоло§ га? Чого штучні машини гарантовано не здатні навчити й замінити? – На початку ХХІ ст., коли народився наш Інститут, так звана цифровізація щойно спиналася на ноги. Правда, вже тоді було зрозуміло, що стрімкі комп’ютерні технології спричинять революційні зміни і в філологічній галузі. Лінгвісти Інституту створили електронний корпус української мови, який зараз містить понад сто мільйонів слововживань, відкрили навчально-довідковий портал mova.info з комплектом електронних словників та підручників, програмою автоматичної перевірки правопису та іншими застосунками. Двадцять років тому це був технологічний прорив. А тепер перед нами стоїть завдання навчитися відрізняти згенерований машиною твір від продукту, створеного живою людиною – вченим чи митцем. І це не завжди легко зробити! Вже зараз ШІ вправно реферує великі масиви текстів, цілком пристойно їх перекладає, редагує, робить структурний і порівняльний аналізи, тобто за лічені хвилини виконує практично всю рутинну роботу, на яку раніше філологи-дослідники чи перекладачі витрачали місяці, а то й роки життя. Це вражає і насторожує. Бо в таких умовах різко зростають вимоги до філолога-людини. Машинний інтелект на сьогодні ще програє людському мозку в евристичній сфері, йому не притаманні парадоксальність мислення, дослідницька інтуїція. Чи здатен він повною мірою відчути іронію Шевченкового слова, історичну пам’ять, прихований біль або надію, закладені в художньому образі? Машина може вправно згенерувати текст, пояснити значення слова. Але вона не навчить відчувати його відповідальність і силу. Наше завдання – готувати філологів, які не бояться технологій, уміють критично їх оцінювати й залишаються передусім людьми, здатними розуміти людину через мову та культуру. – Чверть століття на чолі інституту – це ціла епоха. Які ключові зміни відбулися в структурі інституту за ці 25 років і завдяки чому вдалося не просто вистояти, а й зрости? – Інститут філології є спадкоємцем величезних наукових надбань і традицій, сформованих в університеті упродовж ба- Засновник видавництва “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”, випускник ННІФ Іван Малкович із заступницею директора інституту Надією Янковою на посвяті студентів у першокурсники гатьох десятиліть. Головна ідея об’єднання філологій в одну науково-дослідницьку та освітню інституцію – забезпечити комплексний розвиток національної україністики, славістики, західноєвропейської і східної філологій в одній системі координат. І зараз, із 25-річної відстані, ми бачимо, який величезний потенціал має такий науково-освітній підрозділ! Досягнення – гучне слово. Нехай їх оцінюють люди ззовні – їм видніше! А для нас основним досягненням є стабільно висока кількість заяв вступників на абсолютну більшість наших освітніх програм. Щодо змін і здобутків. По§перше, нам вдало§ ся концептуально зміни§ ти підхід до вивчення фі§ лології – від роздрібне§ ного і відокремленого до комплексного й порів§ няльного. Західноєвро§ пейські, слов’янські, близькосхідні, далекос§ хідні, класичні мови і лі§ тератури об’єднано в один цілісний навчаль§ ний і дослідницький простір. При цьому єд§ нальною ланкою для всього розмаїття мов, лі§ тератур, культур і світоглядів є українська мова і українська духовність. Це ключовий принцип: ко§ жен із напрямів іноземної філології вив§ чається з неухильним поглибленням знання української мови і засвоєнням здобутків вітчизняної філології. Разом із тим україністи і славісти впродовж нав§ чання мають змогу ґрунтовно оволодіти однією чи декількома іноземними мова§ ми. В умовах Інституту забезпечити такі можливості стало і легше, і дешевше для бюджету країни. По§друге, запроваджено подвійні, а той потрійні кваліфікації фахівців (прик§ ладна лінгвістика та англійська мова; лі§ тературна творчість, українська мова і лі§ тература та англійська мова; фольклорис§ тика, українська мова і література та іно§ земна мова тощо). Це відчутно збільшило конкурентоспроможність наших освітніх програм. На окремих спеціалізаціях кон§ курс сягає 15–20 осіб на місце. А найго§ ловніше – нашим випускникам із таким набором спеціалізацій значно легше стає знайти роботу за фа§ хом і за покликанням. По§третє, за останнє десяти§ ліття в університеті значно пож§ вавилися міждержавні та між§ культурні контакти, обміни сту§ дентами для “включеного” нав§ чання, спільні дослідницькі програми. Академічна мобіль§ ність стала повсякденною прак§ тикою для студентів викладачів. Приємно відзначити, що філо§ логи в цих процесах беруть на§ йактивнішу участь і вони про§ ходять як кількатижневі, так і семестрові стажування в десят§ ках університетів світу – від Іс§ панії та Марокко, до Індії, Ки§ таю, Індонезії та Японії. Лише за минулий навчальний рік 235 сту§ дентів і 85 викладачів відвідали 31 закор§ донний заклад освіти в межах академічної мобільності. І головне – за час існування Інституту в ньому сформувався особливий психоло§ гічний клімат як у професорсько-викла§ дацькому, так і в студентському середови§ щі. Спільними конференціями, академіч§ ними дискусіями, фестивалями, форума§ ми, майстер-класами, літературно-мис§ тецькими зустрічами створена атмосфера взаємозбагачення, наукової допитливос§ ті, поваги до іншої культури. Основою цих стосунків є академічна доброчес§ Директор Навчально-наукового інституту філології Григорій Семенюк ність, яка, як ми знаємо, не з’являється за наказом чи розпорядженням, а терпляче виховується і плекається від курсу до кур§ су, від випуску до випуску і є чи не най§ більшим надбанням колективу, а заодно показником його зрілості та єдності. – З кожним роком Інститут філології відкриває нові можливості. Які нові напря§ ми чи рідкісні мови з’являться для вступни§ ків найближчим часом? – Із початком 2020-х нам разом із країною довелося і доводиться переживати непрості випробування: коронавірусна епідемія, тепер Велика війна, через що чимало наших планів відкладено до сприятливіших часів. Однак ми віримо в добру перспективу і працюємо на неї. З 2025 року в ННІФ запроваджено вивчення нової для нас мови – данської. Успішною є освітня програма з вивчення шведської мови. З поглибленням дипломатичної, економічної, військової співпраці зі скандинавськими та північноєвропейськими країнами актуальності набули норвезька та нідерландська мови. Але для впровадження відповідних програм необхідні певні умови (викладачі, місця практик, адаптовані підручники тощо) А забезпечення цих умов залежить не тільки від Інституту. Це процеси (і інтереси) загальнодержавні. Україна прагне членства в ЄС. А в цьому союзі – 24 рівноправні офіційні мови! Із досягненням нашою державою своєї стратегічної мети постане необхідність у фахівцях із тих мов Євросоюзу, які зараз у нас не вивчаються. Це естонська, ірландська, латиська, мальтійська, румунська, угорська, фінська. Тож розвиватися є куди. Зараз ми значну увагу приділяємо підготовці магістрів у сфері мовної експертизи, редакторської роботи та галузевого перекладу з різних мов. У 2025 році відкрили набір на освітньо-наукову програму з юрислінгвістики, бо попит на лінгвістів у законотворчій сфері завжди високий. – Попри всі зовнішні кризи, наукове життя не зупиняється. На яких перспектив§ них проєктах та дослідженнях зараз акцен§ тує увагу колектив інституту? – Наукове життя успішно триває. Нашими прикладними лінгвістами розроблена, наприклад, система TextAttri- butor. Вона дає можливість розпізнавати авторство текстів та виявляти ознаки й елементи мови ворожнечі, показники її токсичності. Тут філологія стає інструментом інформаційної безпеки. Інший приклад – співпраця кафедри зарубіжної літератури з Единбурзьким університетом, результатом якої стала перша в Україні “Антологія шотландської літератури”. Це культурний місток між двома народами, які добре розуміють цінність свободи та національної ідентичності. Крім того, Інститут філології розвиває наукові дослідження в унікальних сферах філологічної науки: так, Всеукраїнський центр шевченкознавства щороку проводить Григорій Семенюк показує ректорці Університету Вітовта Великого (Литва) Інеті Дабашінскєнє меморіальний комплекс, присвячений дев’яти загиблим у російсько-українській війні філологам
Пошта “СП” · “Наука – це не розкіш мирних часів, а життєво важлива інвестиція в майбутнє країни”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Не гаснуть промінчики надії

Міжнародну наукову конференцію “Сучасне шевченкознавство: мультидисциплінарні дискурси”. У 2026 році цей захід зібрав понад 200 учасників із різних куточків України та світу (Польща, Німеччина, Грузія, США та ін.). І навіть повітряні тривоги не перервали наукового діалогу. Для мене це промовистий символ: Шевченко – не пам’ятник з минулого, а співрозмовник сучасної України, до якого кожне покоління приходить зі своїми запитаннями. Прикладом наукової та освітньої діяльності Інституту є кафедра фольклористики – перший у незалежній Україні осередок підготовки фольклористів, який поєднує польові експедиції, наукові дослідження та відтворення традицій: її колектив за час існування підрозділу опублікував понад 1000 наукових і навчальнометодичних праць, а студенти вивчають народну культуру безпосередньо – від обрядової пісні до традиційного строю. У ННІФ видаються 11 фахових часописів (категорія Б). Діють три спеціалізовані ради із захисту докторів наук. Колектив ННІФ розуміє, що наука – це не розкіш мирних часів, а життєво важлива інвестиція в майбутнє країни. – На які мови зараз спостерігається найбільше зацікавлення серед вступників? – При виборі професії (а він для філолога – викладача чи перекладача –завжди пов’язаний із вибором мови) молода людина обов’язково бере до уваги престиж і міжнародний авторитет країни, мову якої вона обирає для вивчення. Тож що більший авторитет у світі тієї чи тієї країни, то престижнішою для вивчення є її мова. У нас постійно високий попит на англійську – мову міжнародного спілкування, на китайську, корейську та японську мови, на арабську, німецьку та польську. Останнім часом вступники охоче обирають іспанську мову. Є ще одна особливість: на окремі мови надходить порівняно невелика кількість заяв, але туди йдуть абітурієнти з дуже високими балами. Наприклад, на шведську мову прохідний бал завжди близький до 190 з максимальних 200. Високий попит на прикладну лінгвістику, на перекладацькі та редакторські професії. Цікаво, що останніми роками зросло число охочих вступати на програму “Літературна творчість, українська мова і література та англійська мова”. – Григорію Фоковичу, за 25 років Вашо§ го керівництва інститут випустив близько 24 тисяч фахівців. Наскільки високим є по§ пит на випускників ННІФ сьогодні і у яких сферах вони реалізують себе найчастіше? – Як мовиться, нашого цвіту – по всьому світу! Випускників ННІФ охоче беруть на викладацьку роботу у виші, в заклади середньої освіти, в перекладацькі бюро. Є вони на високих посадах (причому, не тільки на філологічних!) в апараті Верховної Ради, Конституційного суду, Генеральної прокуратури, у посольствах та міністерствах. Наші філологи є серед успішних видавців (видавництва “А-БА- БА-ГА-ЛА-МА-ГА”, “Віхола”, “Наш формат”, інші). Але випускники Шевченкового університету завжди відзначалися не лише набутими навичками та компетенцією в філологічній царині. Вони вільно мислять, занурені у глибини української та світової культури, фахово володіють двома-трьома мовами, вміють аналізувати явища й факти, виконувати складні завдання, здобувати необхідну інформацію та нові знання, тому таких фахівців дуже потребує сучасний ринок праці і ми з добрими надіями дивимося в майбутнє. Підготував відділ зв’язків із громадськістю імені Володимира Мукана ННІФ КНУ ім. Т. Г. Шевченка *** Редакція “Слова Просвіти” щиро вітає наших колег зі славним ювілеєм і бажає нових звершень в утвердженні української мови в Україні! Наталія ВЕСЕЛИЦЬКА, членкиня НСЖУ Нещодавно у VcentriHub Голосіїв в Києві під егідою Центру духовного розвитку та творчої ініціативи “Гармонія” Київського обласного центру “Гуманної педагогіки” відкрився щорічний Всеукраїнський мистецький партнерський фестиваль “Україна – країна Здійснення Мрій”. Тема цього року – “Чарівна сила дитячої Мрії”. Нагадаю, що фестиваль було засновано в 2016 році за ініціативою митців і педагогів Наталії Веселицької, Ірини Джуваго, Юрія Дрюченко, Тамари Абраменкової. Цього року фестиваль передбачає цілу низку культурно-мистецьких заходів в бібліотеках, навчальних закладах, музеях. Зокрема ми представляємо виставку картини учасників II Всеукраїнського дитячого конкурсу образотворчого мистецтва “Кольори Надії”-2026, який було організовано науковим видавництвом “Дух і Літера” за підтримкою Християнської спільноти братів Тезе (Франція) та Благодійного фонду “Діти Надії та Любові”. Попри всі негаразди учасники конкурсу разом із батьками, вчителями, друзями у перерві між повітряними тривогами побували на виставці малюнків у дитячій Бібліотеці ім. Наталі Забіли ЦБС Голосіївського району міста Києва. Виставка працювала у рамках співпраці ЦБС Голосіївського району з Центром духовного розвитку та творчої ініціативи “Гармонія” Київського обласного центру гуманної педагогіки. З 30 серпня на ній побувало чимало учнів навколишніх шкіл. Організатори події висловлюють щиру подяку адміністрації Голосіївської ЦБС: Галині Станіславчук, директорці ЦБС Голосіївського району міста Києва, пані Анні Растовецькій, заступниці директорки ЦБС Голосіївського району м. Києва; редакторці Зої Логвиненко; Інні Задонцевій, завідувачці Бібліотеки ім. Н. Забіли для дітей; бібліотекарам Ларисі Гарбар та Галині Травинській; завідувачці Галині Борисенко, завідувачці відділу обслуговування ЦРБ “Голосіївська”; Олені Покровці, завідувачці Бібліотеки ім. Максима Рильського; завідувачу комп’ютерного відділу ЦБС Андрію Марічеву; працівнику бібліотек пану Михайлу Володьку; директорці чудового Vcentri HUB Голосіївського району Мирославі Бордаковій за підтримку, допомогу, участь у святковому заході та інших напрямках проєкту “Сад Любові та Радості України – країни Здійснення Мрій”, в рамках якого засновано Фестиваль. У сховищі Бібліотеки ім. Максима Юрій МОСЕНКІС Ярослав Мудрий, у хрещенні Георгій О Ярославе, Мудрий Ярославе, В віки перелились твої роки. Твоя держава – на віки держава, Твоя Софія – Мудрість на віки. Ти грізний був, і гнівний був, і ніжний, І мовами й думками дивував. Ти мирний князь, допитливий і книжний, Ти більше шлюбив, аніж воював. Ти залишив для нас великий Київ, І дзвони й сяйво Золотих воріт. Ти нам створив навік Святу Софію, Й тебе нащадки славлять з роду в рід. Анна Ярославна Дівчатами й жінками Київ мій На всю Європу славиться віддавна – Але судилася лиш їй одній Свята корона Франції преславна! В родині князя мудрого зросла Мов пташечка, мов квіточка, мов свічка – На берег атлантичний принесла І щире серце і красиве личко. Рильського відбулись майстер-класи: діти малювали метеликів у техніці батик під керівництвом викладачки школи мистецтв ім. М. Д. Леонтовича Надії Сердюк, та створювали янголяток разом із бібліотекаркою Ларисою Гарбар. Офіційну частину заходу відкрила Тетяна Верменич, кураторка фестивалю від департаменту культури. Основний посил її промови був про необхідність гармонізації простору у воєнний час, і краще за все з цим справляється щира дитяча творчість. Учасники фестивалю хвилиною мовчання вшанували загиблих за незалежність нашої держави; подивились декілька роликів – огляд виставки у Бібліотеці ім. Н. Забіли для дітей; ролик з творчими роботами 12 переможців Конкурсу; ролик з іншими роботами, які перемогли в різнобарвних номінаціях. Принти цих 70 картини нині представляють Україну в Європі. У моєму виконанні вперше прозвучав вірш “Милість”, який став основою новітнього фестивального гімну. Він також вперше прозвучав англійською мовою у перекладі Тамари Абраменкової, письменниці, перекладачки і викладачки англійської з Донеччини. Її учень, програміст Ромадін Олег за допомогою ШІ зробив текст піснею, яку вперше представили широкому загалу. Переможці конкурсу отримали від Олени Залєвської пам’ятні подарунки, дипломи, книги видавництва. Пані Олена розповіла історію започаткування конкурсу і представила присутнім міжнародне журі конкурсу: голову журі Віолету Монсевич, викладачку відділу образотворчого мистецтва Мистецького ліцею КДАМ ім. М. І. Чембержі (Україна); Орсі Харді, педагогиню, психологтню, письменницю, волонтерку Екуменічної християнської спільноти Тезе (Франція); Бріґітту Сассен, докторку філософії з Німеччини; Гербена Хейсмана, голову Фонду “Hope For Ukraіne” (Нідерланди); Крістофера Форссандера, капелана університету в Карлстаді (Швеція). Відзнаки фестивалю вдалось надрукувати завдяки Мирославі Капітановій, яка стала меценатом з питань друку поліграфічної продукції цього року. Гостями фестивалю були Анатолій Сліпіч, заслужений діяч мистецтв України, провідний викладач Академії керівних кадрів культури; Галина Докашенко, докторка історичних наук, професорка, завідувачка кафедри історії Донбаського педуніверситету і Юрій Дрюченко, автор логотипів міста Києва, ключів міста Києва. Вони привітали присутніх, побажали наснаги і подальших успіхів у творчості. Як авторка і модераторка заходу дякую всім учасникам і партнерам. Нехай промінчики Надії, які засвітив II Всеукраїнський конкурс “Кольори Надії”-2026, ніколи не згасають, нам всім вистачить виваженості і мудрості співпрацювати між собою в ім’я Перемоги.
Пошта “СП” · “Наука – це не розкіш мирних часів, а життєво важлива інвестиція в майбутнє країни”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Героїчна ораторія “Княжа Русь-Україна” (закінчення, 2019–2022)

Та в Києві лишилася душа – Тут на високім березі Дніпровім, І рвалась, як до матері лоша, – На батьківщину кликав голос крові. Вона уміла бути чарівна, І строга й добра, лагідна й сталева, Неперевершена була вона – Киянка Анна, славна королева! До клопотів державних беручка, У кожній справі вдумлива і вправна – То Ярослава Мудрого дочка, Киянка славна Анна Ярославна! Володимир Мономах О Мономаше, сильний Мономаше, Прожив ти вік свій у броні й борні. Ти люто захищав своє і наше, В поході землю міряв на коні. Давав ти лад спонукам і принукам І славу шанував не напоказ. Ти залишив онукам і правнУкам Своєї честі лицарський наказ. Засновник москви, довгорукий і короткодумний, отруєний у Києві Ти, виродку незграбний, довгорукий, Засновник дикий хижої москви! Твої ординці, мов криваві круки, Палили й били київські церквИ. Невдалий син старого Мономаха, Який державу боронив свою, Оберігав її орлиним змахом Від різних бід у мирі й у бою. Тобі не підкорився Київ ярий, Що дух свобод хранив у вирі скрут. Тобі піднЕсли київські бояри Таки найкращу з київських отрут. Твій виплодок Андрій пекельні барви Приніс у стольний Київ у вогні, Та, знищивши святі будівлі Лаври, Сконав від рук убивців у багні. Твоя москва поставлена на трупах, Якими між боліт гатили гать. Московська пошесть у гидотних струпах Згорить у сяєві благих багать.
З блокнота публіциста · “Він робить те, до чого прагне путін – зруйнувати архітектуру євроатлантичної безпеки і знищити НАТО”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Чи є Трамп агентом КГБ-ФСБ? Амбіції Дональда Трампа на тлі постатей Рональда Рейгана і Франкліна Рузвельта

Дмитро ЧОБІТ Одну зі стін Овального кабінету Білого Дому у Вашингтоні прикрашає живописний портрет одного з найвидатніших президентів Сполучених Штатів Америки Рональда Рейгана, з яким любить себе порівнювати Дональд Трамп. Що зробив Р. Рейган – завжди пам’ятатиме світ: він його змінив і зробив кращим. В енциклопедіях і словниках людства назавжди залишиться термін “рейганоміка”, що означає економічну політику президента США Рональда Рейгана в 1981–1989 роках, спрямовану на подолання кризи та стимулювання економічного зростання. Р. Рейгану належить концепція “Мир через силу” – зовнішньополітична стратегія, згідно з якою підтримка миру і безпеки в світі досягається за рахунок переважаючої економічної, воєнної і політичної сили держави. Саме Р. Рейган заявив, що Радянський Союз – це “імперія зла”, на яку чекає смітник історії. Він здійснив широкомасштабний і різноплановий тиск на комуністичний режим, довів радянську економіку до фактичного банкрутства. Р. Рейган закликав “зруйнувати Берлінську стіну”, домігся звільнення радянських політв’язнів. Своєю продуманою, сміливою і безкомпромісною діяльністю він наблизив розпад СРСР та завершення холодної війни. Тобто внутрішня і зовнішня політика Рональда Рейгана мала глобальні прогресивні наслідки й принесла свободу поневоленим радянською колоніальною імперією народам Європи та Центральної Азії. Можна з певністю сказати, що саме завдяки Рональду Рейгану було розвалено російську імперію зла. Дональд Трамп вже два роки допомагає путіну її відродити. Він захоплюється путіним, хвалить його, заплющує очі на численні воєнні злочини, злочини геноциду, порушення прав людини на окупованих росією українських територіях, виправдовує незаконну та злочинну агресію росії проти України; публічно й систематично дякує росії та путіну й усіляко догоджає цьому між народному воєнному злочинцю. Подяки на адресу путіна та росії нинішній президент США безсоромно виголошував неодноразово, особливо на передвиборчих мітингах у багатьох американських містах впродовж 2026 року. На тлі кривавої загарбницької агресії росії проти українського народу ці трампівські “подяки” в усьому цивілізованому демократичному світі сприймалися як глум над справедливістю і здоровим глуздом. Але в росії їх вихваляли, невпинно показували по російських телеканалах і тим самим напускали трампівського туману на й без того одурманених путінською пропагандою росіян. Особливо цинічно звучать без ліку повторювані російськими ЗМІ слова Трампа про те, що “війна в Україні – це війна Байдена”. У такий підступний спосіб Трамп перекладає вину з хворої голови на здорову – з російського агресора на українську жертву агресії та ще й звинувачує у цьому власну країну. І це тоді, коли США та особисто Джо Байден на дипломатичному рівні докладали неймовірних зусиль, щоб запобігти війні у Європі. Саме Джо Байден влітку і восени 2021 та на початку 2022 років проводив переговори із путіним, застерігав його, щоб він не розпочинав війни. Нагадаю: тоді російські війська і флот оточували Україну по всьому периметру державного кордону і готувалися до широкомасштабного вторгнення в Україну. Президент США Дж. Байден про це добре знав і прагнув застерегти агресію. Трамп тепер все перекрутив: він відкрито виправдовує путіна та звинувачує США і Дж. Байдена. Неймовірно, але факт! Незбагненні за рівнем глупоти дії Трампа вигідні тільки московському кремлю, бо відбілюють диктатора і воєнного злочинця путіна – справжнього винуватця агресії та російсько української війни. Слова Трампа про те, що війна в Україні – це “війна Байдена”, не раз використовували вищі посадовці росії, зокрема, міністр закордонних справ лавров. У такий спосіб вони перекладали причини російської агресії проти українського народу з росії на США. На тлі зруйнованих дощенту сотень українських міст і сіл, десятків тисяч загиблих мирних українців, мільйонів біженців, щоденних російських ракетних, дронових і бомбових ударів по всій території України трампівські пояснення суті російської агресії та “подяки” виглядають як цинічні й нахабні насмішки над між народним правом. Такі дії підривають авторитет США у світі. Фактично Д. Трамп намагається девальвувати самі поняття добра і зла, миру та війни. Стосовно України Трамп поводиться як справжній брехун, шахрай і аферист, імітує нібито турботу про мир, але усіляко допомагає агресору, використовує мирні перемовини офіційних представників України з власним зятем Кушнером і своїм довголітнім бізнес партнером Віткоффом як ширму для прикриття справжньої суті стосунків із росією – державою агресором, руйнівником міжнародного права, порушником статуту ООН. Не зайве нагадати, що ООН як глобальна міжнародна організація заснована в 1945 році з ініціативи та завдяки напрацюванням справді великого президента США Франкліна Рузвельта. Він роками домагався її створення з метою підтримання й зміцнення миру та міжнародної безпеки, розвитку співробітництва між державами світу. Як на тлі цих ініціатив Ф. Рузвельта виглядають нинішні аморальні вчинки Д. Трампа, спрямовані на допомогу агресії росії та її диктатору, між народному воєнному злочинцеві путіну? Ці ганебні для добропорядного й відповідального політика діяння явно спрямовані проти євроатлантичної єдності демократичного світу. Тобто Трамп робить те, до чого прагне путін – зруйнувати архітектуру євроатлантичної безпеки і знищити НАТО. У цьому питанні мета путіна дивовижно збігається з діями нинішнього президента США. Як це можна розуміти? Чим пояснити очевидні й неприховані злодіяння Дональда Трампа? Моральний аспект справи Безперечно, що всі причини волаючих алогічних вчинків Д. Трампа випливають із його внутрішнього его, розуміння ним добра і зла та ще якихось, поки що не до кінця з’ясованих обставин. Щоб їх краще зрозуміти, проаналізуємо добре відомі факти. Багатолітня дружба Д. Трампа із сексуальним злочинцем і педофілом Джеффрі Епштейном багато про що свідчить, її можна коротко пояснити крізь призму української приказки: “Скажи мені, хто твій друг і я скажу, хто ти”. Що тут додати? Друзів поєднують однакові погляди, інтереси, життєві принципи, ставлення до світу, розуміння добра і зла. Дивує інше: особа з якими огидними моральними орієнтирами досягла вершини влади у США! Про морально етичну суть Д. Трампа яскраво свідчить його дивовижно зухвале самовихваляння. Він зовсім не соромиться називати себе генієм. Аби надати значущості такій, явно завищеній і безглуздій самооцінці, Трамп неодноразово хвалився, що путін назвав його генієм. За цю високу оцінку він не раз публічно висловлював свою вдячність кремлівському диктатору. На тлі путінської агресії та незаконної, несправедливої, загарбницької і кривавої війни проти України такі “подяки” Трампа є ніщо інше, як волаюче політичне блюзнірство. Д. Трамп заявив, що він “найкращий президент, який коли небудь жив”. Неприховане само вихваляння, самолюбство й надмірне хизування своєю персоною є характерною ознакою психічної хворобливості Трампа. Сюди варто віднести його публічні претензії на Нобелівську премію миру, намагання перейменувати Ормузьку протоку на “Протоку Трампа”, а Тихий чи Атлантичний океан – на “Океан Трампа”. На догоду нинішньому президенту США у штатах Флорида та Теннессі окремі аеропорти й мости вже назвали на честь Трампа. Цей нинішній географічний процес “імені Дональда Трампа” нагадує пріснопам’ятну радянську традицію називати міста й транспортні об’єкти на честь ще живих керівників СРСР: Сталінград, Сталінобад, Сталіно, Ворошиловград, Молотов, Жданов, Хрущов, “Московський метрополітен імені Л. М. Кагановича” тощо. Жодна з цих радянських назв не збереглася – більшість зних перейменували ще за життя їх псевдогероїв. Невже Дональд Трамп думає, що назва “Океан Трампа” його переживе? Дизельна угода з путіним Офіційна політика Трампа, звинувачення України, що нібито її удари по НПЗ – найболючішому і найвразливішому сектору воєнної економіки росії, – “сприяють зростанню світових цін на енергоносії” та “шкодять американським фермерам і скотарям”. “Дизельна угода” з путіним вразили і здивували не тільки цілий світ, але навіть соратників Трампа з республіканської партії. Усі бачать, що слова Трампа не відповідають дійсності – їхнє головне призначення полягає в економічній і воєнній допомозі росії. Сюди слід додати зняття Трампом санкцій із росії. Але Трамп не обмежується економічними заходами сприяння путінській росії – він надає їй різнопланову допомогу, втому числі воєнну. З метою воєнного сприяння путіну та його агресії 13 жовтня США раптово, без будь яких попереджень, припинили на давати Україні розвідувальні дані про за пуски російських балістичних ракет та обмежили супутниковий зв’язок Старлінк для українських військових, що значно ускладнило перехоплення російських балістичних ракет і БпЛА та відповідно збільшило кількість мирних жертв. Неймовірний тиск США на Україну та незбагненна лояльність до путінської росії шокувала всіх державних діячів демократичного світу. На превеликий жаль, більшість з них обурювалися тихо, дехто навіть радив Президенту України Володимиру Зеленському не дратувати Трампа, мовчати. Вони, мабуть, забули просту істину: найсильніша політика чесна, у безпринципності майбутнього нема. Але не всі мовчали, принципову позицію зайняв кандидат у президенти Франції Рафаель Глюксман, який заявив: “На чолі Сполучених Штатів стоїть людина, яка є або корисним ідіотом, або агентом, що підриває силу та свободу Європи”. Ось так: ідіот або агент. В Україні також усі були шоковані діяннями Трампа, але політики чомусь мовчали; однак відверті й нищівні оцінки дали українські журналісти й незалежні політичні оглядачі – вони називали Трампа дегенератом, зрадником, хворим, боже вільним, союзником путіна, брехуном, шулером, шахраєм, аферистом, мудаком і навіть лайном. Таких оцінок жоден президент США за всю їх понад двохсотлітню історію ніде в світі не отримував. То які ж причини нищівних оцінок нинішнього президента США Дональда Трампа? Диму без вогню не буває. Однак справа не обмежується одними особистими амбіціями Трампа. За кулісами видимого дійства приховано щось значно серйозніше. І якщо уважно при дивитися до слів і вчинків Трампа, то чітко проглядається одна дуже суттєва обставина: він чомусь страшенно боїться путіна. Це добре видно з багатьох публічних речей, насамперед з явного плазування перед кремлівським диктатором на очах усього світу. То чого ж боїться Трамп? Що не дає йому спокою і спонукає до ганебних вчинків? Душок Анкориджа Урочиста зустріч Трампом путіна 15 серпня 2025 року на військовій базі в місті Анкоридж на Алясці дає багатий ґрунт для пошуку істини. І хоча цей саміт закінчився без жодних офіційних заяв про домовленості чи припинення вогню, однак одразу після цього в російському політичному і медійному дискурсах з’явилися загадкові формулювання “дух Анкориджа”, “розуміння Анкориджа”, “платформа Анкориджа”, “формула Анкориджа”. Незважаючи на те, що ці нові політичні терміни використовувалися в росії впродовж майже року, їхня дефініція була незрозумілою навіть самим росіянам, про їх ній прихований зміст знала тільки кремлівська верхівка. Тому під час зустрічі з пресою журналісти запитали речника кремля Дмитра Пєскова, що ж то таке “дух Анкориджа”. Він хитро усміхнувся і не менш загадково відповів: “Ми, звісно, не хочемо публічно вдаватися в деталі тих положень, які обговорюються. І тому яка саме формула мається на увазі під “формулою Анкориджа”, я вам сказати не можу і не буду”. Що ж то за таємниця така? Росіяни про “дух Анкориджа” постійно нагадують, а сам внутрішній зміст цього словосполучення не розкривають. Чому? Нагадаю: напередодні переговорів Трампа з путіним на Алясці світові ЗМІ подавали їх як такі, що мають завершитися домовленістю про припинення російсько української війни – найбільшої та найкривавішої у світі після Другої світової. Безперечно, що зустріч в Анкориджі й переговори Трмпа з путіним мали надзвичайно важливе значення для усього світу, тому до них ретельно готувалися обидві сторони. Розглянемо її хронологію, бо саме в ній, на нашу думку, зарита “собака”. Почнімо спочатку, від узгодженого сторонами протоколу такої зустрічі. Звісно, що в нас не було копії його оригіналу, але той факт, що він мусив бути, випливає із дипломатичної практики таких зустрічей. Це перше. І друге: обидві сторони – російська та американська – напередодні оприлюднили для преси головні її елементи. Зустріч на воєнній базі в Анкориджі мала розпочатися 15 серпня рівно об 11 й годині за місцевим часом. Це відповідало 22 й годині за київським і московським
З блокнота публіциста · “Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт путіна за скоєні особисто ним злодіяння”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

часом – вони тоді збігалися, через те, що Київ перейшов на літній цикл. О 21 годині 28 хвилин, тобто за пів години до початку саміту на Алясці, на “Першому каналі” російського телебачення опубліковано коментар прессекретаря російського диктатора Дмитра Пєскова про те, як має відбуватися зустріч на найвищому рівні. Пєсков повідомив, що “заплановано багато заходів”. Спочатку відбудеться розмова “тет а тет”, але “за участю помічників”, а тоді – у складі делегацій. Після цього лідери “розійдуться на якийсь час” і потім зберуться на спільну пресконференцію. “Ну, загалом можна уявити, що, звісно, щонайменше годин шість сім на це піде”, – сказав Пєсков. Подібний розклад зустрічі ще раніше оприлюднила американська сторона. У публічному розкладі Трампа вказано, що він о 17:45 за місцевим часом (4:45 за Києвом) планує вирушити з Анкориджа назад у Вашингтон. Отже, перебування Трампа в Анкориджі було заплановано також на шість сім годин, що цілком спів падає з графіком путіна. Ці факти свідчать про те, що протокол зустрічі був на перед узгоджений по всіх планованих заходах і по часу їх проведення розрахований на шість сім годин. Однак в Анкориджі зустріч Трампа з путіним тривала всього 2 години 45 хвилин. Але з цього часу потрібно виокремити щонайменше половину на перекладачів і відняти 20 хвилин для церемонії на червоній доріжці та 10 хвилин для поїздки в автомобілі з аеродрому у військове містечко. Що ж виходить? Залишається якась година для бесіди. Що за годину Трамп міг досягти? І чи вартує годинна розмова перельоту за багато тисяч кілометрів на кількох літаках з великим супроводом офіційних осіб і журналістів? Ось де питаннячко! Час зустрічей та переговорів такого рівня, як правило, дуже часто продовжується. То чому в Анкориджі зустріч, на якій мали обговорити надзвичайно важливі й болючі питання миру та війни, завершилася менше, ніж за три години? Трамп, а не путін, скасував чимало запланованих заходів, у тому числі великий обід для двох сторін, про який за кілька днів до цього повідомили американські та світові ЗМІ. Що ж таке трапилося під час зустрічі путіна з Трампом, що перевернуло все догори дригом і породило “дух Анкориджа”? Цю обставину варто розглянути докладніше, відповідно до хронології подій. Радість на червоній доріжці Анкориджа та розпач через годину Докладно описувати зустріч Трампа і путіна в аеропорту Анкориджа нема потреби, хто бажає – може переглянути на багатьох сайтах Інтернету: там викладено майже все, окрім самих переговорів. Ми ж зупинимось на головному: президент Сполучених Штатів Америки Дональд Трамп зустрічав воєнного злочинця путіна на простеленій перед ним червоній доріжці перед трапом російського урядового літака. Нагадаю: на той час із путіним жоден державний діяч цивілізованого демократичного світу не зустрічався, він був нерукоподатний; Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт путіна за скоєні особисто ним злодіяння, тому він був обмежений у поїздках до інших країн – боявся арешту і суду в Гаазі. Кримінальний кодекс російської федерації, прийнятий в часи Єльцина, вже після Афганської війни, у розділі ХІІ “Злочини проти миру і безпеки людства” також передбачав покарання за діяння скоєні путіним, зокрема за “планування, підготовку, розв’язування агресивної війни” (стаття 353 частина 1) і за “ведення агресивної війни” (стаття 353 частина 2). Передбачене покарання – “до 20 років позбавлення волі”. Отже, діяння путіна і його кремлівської шайки щодо планування, підготовки, розв’язування і ведення агресивної війни проти України цілком і повністю підпадають під дію навіть російського кримінального кодексу. Саме тому путін назвав агресивну війну проти України “спеціальною воєнною операцією”, а за вживання слова “війна” його антилюдський тоталітарний режим в росії переслідує людей і кидає їх у в’язниці. І ось цього воєнного та кримінального злочинця та справжнього упиря, на руках якого по над мільйон людських жертв та сотні дощенту зруйнованих українських міст і сіл, дуже привітно зустрічав на червоній доріжці Анкориджа президент США Д. Трамп. Зустріч двох лідерів на червоній доріжці, їхні рукопотискання, обхід почесної варти, зупинка для огляду у небі американських воєнних літаків та інші деталі забрали хвилин 15–20. Упродовж цього часу Трамп і путін випромінювали неприховану радість і взаємне захоплення. Так їх назавжди зафіксували камери. Після завершення переговорів Трамп і путін з’явилися перед журналістами. Фізіономія Дональда Трампа була дуже кис ла й чимось стурбована, а путін випромінював незбагненну радість і поглядав на свого візаві як переможець – пихато і зверхньо. Немає сумніву в тому, що путін мав вигляд реального переможця. Аякже, він не тільки скрутив Трампа в баранячий ріг, а й розірвав міжнародну ізоляцію своєї персони. Ці обставини відбилися на виразах облич Трампа і путіна після завершення перемовин в Анкориджі. Згодом цю сцену пояснювали тим, що Трамп мав пригнічений вигляд, бо не до сягнув домовленості про припинення бойових дій в Україні й проведення мирних переговорів росії та України. Але це далеко не так, бо Трамп чомусь не провів повноцінних перемовин з російською стороною, як то було визначено протоколом і попередніми домовленостями. Якщо виникли труднощі, то чому миротворець Трамп не провів в Анкориджі заплановані зустрічі в різних форматах і не провів додаткові перемовини та не продовжив для цього час? Навпаки! Трамп несподівано прийняв рішення про повне зупинення перемовин! Такі дії Трампа можна пояснити якимись надзвичайними обставинами, які його приголомшили і зробили нездатним далі сидіти за столом переговорів. Про те, що причина явно пригніченого і розгубленого стану Трампа була пов’язана з путіним, видно із самозадоволеної фізіономії кремлівського упиря. А стан Трампа, мабуть, був пов’язаний не з наслідком переговорів, а з тим, що їм передувало – з обставинами спільної поїздки разом із путіним в одному автомобілі. Спільна поїздка Трампа і путіна в одному автомобілі По завершенні урочистостей на червоній доріжці до глав держав під’їхали автомобілі. Трамп несподівано для присутніх запропонував Путіну сісти разом із ним на заднє сидіння власного лімузина; той одразу без вагань погодився. З цього можна припустити, що між ними вже була попередня домовленість про таку поїздку тет а тет, без перекладачів та інших осіб. Їхали вони з летовища на воєнну базу рівно 10 хвилин. Очевидно, що саме тоді путін передав Трампу якісь документи, ознайомлення з якими в затишному місці геть вивело Трампа із рівноваги. Далі він вже був не в стані проводити переговори, тому їх скасував. Упродовж тривалого часу Трамп був вкрай незадоволений зустріччю з путіним в Анкориджі та навіть погрожував передати Україні “Томагавки”. В одній із зустрічей з представниками преси путін теж сказав, що Трамп в Анкориджі натякав йому про “Томагавки” для України. Тобто погрози Трампа лунали вже на Алясці. І це через якусь годину після такої милої зустрічі двох “голубів миру” на червоній доріжці в Анкориджі. Треба думати, що під час спільної поїздки в лімузині махровий кагебіст путін міг передати Трампу якийсь компромат на нього. Про його зміст можна лише здогадуватися. Чому путін зробив це в Анкориджі? Відповідь випливає із ситуації, в якій опинився путін у 2025 році. Йшов четвертий рік війни, а він усе ще не міг здобути контроль над всім Донбасом, українці воювали американською зброєю, російські війська несли колосальні втрати в живій силі й техніці, росія перебувала під жорсткими американськими і європейськими санкціями. Режим путіна переживав складний період свого існування. Ось путін і вирішив використати свій головний козир – компромат на Трампа. КГБ і її наступниця ФСБ завжди вдавалися до таких кроків стосовно осіб, які під тиском певних обставин вимушені були дати письмову згоду на співпрацю, але згодом відмовлялися це робити. Тоді на них викидали компромат: підписки про співпрацю, розписки про одержання грошей, власноручно написані доповідні записки тощо. Так спалювали одних агентів, щоб залякати інших. Подібні випадки відомі, зокрема, в колах колишніх радянських дисидентів. Мабуть, до цього край нього заходу вдався і путін стосовно Трампа, щоб нагадати йому про минуле і зробити слухняним у майбутньому. Вищенаведене припущення значно посилюється цілком обґрунтованими звинуваченнями Трампа у контактах з російськими спецслужбами, які друкувалися на сторінках впливових американських видань “Гардіан”, “Вашингтон пост” та інших, виходили окремими книгами. Трамп заперечував достовірність написаного і називав їх авторів “хворими людьми”. Однак слова Трампа розходилися з його ділами, що стало предметом розгляду навіть у Сенаті США. Підозри в Сенаті США щодо співпраці Трампа з росіянами Під час затвердження Крістофера Ландау на посаду заступника держсекретаря в адміністрації Дональда Трампа та Меттью Вітакера на посаду посла США в НАТО у березні 2025 року сенатор демократ Джефф Мерклі дав кандидатам пряме запитання: “Чи є президент Трамп російським агентом?” На це запитання К. Ландау відповів: “Абсолютно ні, сенаторе. Він законно обраний президент Сполучених Штатів”. Далі сенатор назвав причини такого запитання і навів приклади діянь Трампа. З огляду на важливість наведемо фрагмент з опублікованого виступу сенатора Джеффа Мерклі: – Я ставлю це запитання, бо багато людей запитують мене про це. Вони кажуть, що якби він був агентом, ми б побачили саме те, що він робить зараз. Наприклад. По"перше. Він би продовжував вислов" лювати російську пропаганду, що Україна почала війну, що Зеленський диктатор. По"друге. Він би видав росії ключові умови за столом переговорів ще до того як вони почалися, гарантуючи, що ми будемо категорично проти будь-якої можливості членства України в НАТО. По"третє. Він би перекрив постачання Україні зброї, позбавивши її здатності на" лежно протистояти потужному сусіду з короткими лініями постачання і величезни" ми ресурсами. По"четверте. Він би підірвав партнерство з Європою, яке було важливим для без" пеки протягом останніх вісімдесяти років, що є головною метою путіна. А потім він би зробив усе, щоб дискредитувати і принизити Зеленського на міжнародній арені, провівши ганебну пресконференцію, на якій він об’єднався з віцепрезидентом, щоб напасти на Зеленського. Я не можу уявити, якби він був російським агентом, що він міг зробити щось більш потрібне для росіян чим ці п’ять пунктів. Що ще міг зробити російський агент, чого не зробив Трамп? На ці слова сенатора Джеффа Мерклі кандидати на високі посади в адміністрації президента США конкретної відповіді не дали, вони не могли пояснити причини таких алогічних дій Трампа. По суті, запитання залишилися без відповіді, вони є риторичними. “Американський компромат: як КГБ розробляв Дональда Трампа” У 2021 році в США вийшла книга відомого американського журналіста і письменника, випускника Гарвардського університету Крейга Унгера “Американський компромат: як КГБ розробляв Дональда Трампа та інші історії про секс, жадібність, владу і зраду” (Craig Unger. American Kompromat: How the KGB Culti vated Donald Trump, and Related Tales of Sex, Greed, Power, and Treachery. Dutton, 2021). Книга стала бестселером. Дослідження написане на основі численних ексклюзивних джерел: інтерв’ю з десятками високопоставлених працівників розвідки і уряду США, свідчень колишніх співробітників КГБ, “Чорної книги Епштейна”. Так називалася добірка документів про різні види злочинів – від підкупу впливових осіб до педофільських вечірок. Саме завдяки цим особистим записам друг Трампа, мільярдер Епштейн потрапив у тюрму за секс торгівлю, педофілію та інші злочини. Унгер пише, що Трамп вперше потрапив у поле зору КГБ в 1977 році, коли одружився зі своєю першою дружиною, чеською моделлю Іваною Зелнічковою та разом із нею у 1987 році відвідав СРСР. Поїздці передували такі події. Як стверджує сам Д. Трамп у книзі “Мистецтво укладати угоди”, наприкінці 1986 року його запросили на діловий обід у Вашингтоні, де його “сусідом за столом був посол СРСР в Америці Юрій Дубінін. Виявилося, що його дочка читала і багато знає про “Трамп Тауер”. Слово за слово – виникла ідея ділового співробітництва, – пише Трамп”. (Трамп Д. Искусство заклю чать сделки. Перевод с английского Н. Захаревич. Нью-Йорк, 2018. С. 23). Після цього до Трампа зателефонував бізнесмен, який активно співпрацював з Радянським Союзом і повідомив про перспективи будівництва готелю у Москві. (Там само. С. 23). “У січні 1987 року, – пише Д. Трамп, – я отримав листа від Юрія Дубініна, посла Радянського Союзу в США. Він починався словами: “Маю велике задоволення передати вам добрі відомості з Москви”. (Там само. С. 271). 4 липня Дональд Трамп разом із дружиною Іваною прилетів в Москву поселився в готелі “Національ” поруч Красної площі. (Там само. С. 23, 272). Кілька днів Д. Трампа з дружиною возили по Москві, пропонували на вибір різні ділянки для будівництва готелю. “Мене сильно вразив, – писав Трамп, – ентузіазм радянських представників і їх прагнення укласти зі мною угоду”. (Там само. С. 272). Про обставини зустрічі Д. Трампа і Ю. Дубініна повідомила у 2016 році в інтерв’ю газеті “Московський комсомолець” дочка посла СРСР у США Наталія: “Батько прекрасно володів англійською, був геніальним майстром ведення переговорів. Крім того, у нього була абсолютно безпосередня усмішка, якою він щедро нагородив Трампа. Юрій Володимирович сказав: “Перше, що я побачив у місті, – це Ваш Тауер”. Трамп одразу розтанув. Він людина емоційна, десь імпульсивна. Йому потрібне визнання і, зрозуміло, йому подобається, коли він його отримує. На нього візит батька подіяв як мед на бджолу”. Але повернімося до книги Крейга Ун гера. У ній про московську поїздку Д. Трампа наведено коментар колишнього співробітника КГБ Юрія Швеця, який тоді працював у Вашингтоні під прикриттям журналіста інформагенції ТАСС. Ю. Швець сказав, що в Москві Трампу нав’язували ідеї КДБ. Агенти спецслужби Продовження на стор. 12
З блокнота публіциста · “В усьому цивілізованому світі такі речі називають “неправомірною вигодою”, а простіше – хабарем, тобто корупцією”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Чи є Трамп агентом КГБ-ФСБ?

Закінчення. Поч. на стор. 10—11 вихваляли його і говорили Трампу, що йому варто зайнятися політикою. “З позиції КДБ це був наступ зачаруванням. Вони зібрали багато інформації про особистість Трампа, тож вони знали, ким він був. Складалося враження, що він надзвичайно уразливий інтелектуально і психологічно, він піддавався лестощам. І ось цим вони й скористалися. Вони вдавали, ніби були неймовірно вражені його особистістю й вважали, що це саме той, хто одного дня повинен стати президентом США. Ніби саме такі люди можуть змінити світ. Вони годували його цими так званими “актив ними заходами”. І це спрацювало”. Невдовзі після повернення в США Трамп почав досліджувати можливості балотуватися в президенти від Республіканської партії. Він навіть провів передвиборчий мітинг в Портсмуті, штат Нью Гемпшир. Першого вересня Д. Трамп придбав за 100 тисяч доларів цілі сторінки в New York Times, Washington Post і Boston Globe, де розмістив свій відкритий лист до американського народу із заголовком: “В Американській політиці щодо зовнішньої оборони нема нічого, що не можна було б виправити за допомогою дрібки рішучості”. Далі він звинуватив Японію утому, що вона користується США. Крім того, американська участь в НАТО ставилася під сумнів, Трамп пояснював “чому Америка повинна припинити захищати країни, які здатні захистити себе самі”. Ці слова Д. Трампа дивовижно співпадали із прагненнями СРСР щодо розвалу воєнних блоків за участю США. Цієї позиції Трамп дотримується дотепер. Публікації Трампа у 1987 році стали приводом для подиву й радості в Москві. Через кілька днів Ю. Швеця, який на той час повернувся додому в Москву, викликали в перше головне управління КДБ в Ясенево. Там він отримав таємне повідомлення, в якому рекламу Трампа називали “успішним активним заходом”, виконаним новим активом КДБ. “Це було безпрецедентно, – згадував Ю. Швець. – Я досить добре знайомий з активними заходами КДБ на початку 70 хі у 80 х роках. А також з активними діями Росії. І я ніколи не чув про щось подібне, поки Трамп не став президентом країни. Тому що це здавалося нереальним. Було важко повірити, що хтось опублікує під своїм іменем таке. І це вразить серйозних людей на Заході. Але саме так і сталося. І, зрештою, цей чоловік став президентом”. Перемогу Трампа на виборах в 2016 році в Москві зустріли з радістю. Можна згадати, як тріумфально російські депутати тоді, прямо в сесійній залі державної думи росії розпивали шампанське і називали Трампа своєю людиною. Про те, що Трамп є агентом впливу кремля, заявив голова комітету національної безпеки Казахстану Альнур Мусаєв, який наприкінці 80 х працював у Москві й нібито мав доступ до відповідної інформації. “У 1987 році я служив у 6 Управлінні КДБ СРСР у Москві. Найбільш важливим напрямом роботи 6 го Управління було вербування бізнесменів капіталістичних країн. Саме того року нашим Управлінням, під псевдонімом “Краснов”, був завербований 40 річний бізнесмен зі США Дональд Трамп”, – написав Мусаєв 20 лютого 2025 року у себе в Facebook. Окрім слів А. Мусаєва його твердження про Трампа нічим серйозним не підтверджено. Достовірність цієї інформації відсутня, вона вимагає підтвердження або заперечення. Однак це повідомлення разом з іншими даними належить до поважних підстав для проведення журналістських і парламентських розслідувань та встановлення істини з цього надзвичайно важливого питання. Тобто на сьогодні відсутні переконливі докази того, що Дональд Трамп є завербованим агентом КГБ ФСБ. Однак існує чимало інших фактів, які викликають великі сумніви щодо добропорядності Трампа та породжують велику підозру до нього, особливо на тлі дуже дивних стосунків його найближчого оточення з росіянами. Згадаємо останню гучну історію про дві скандальні весільні вечірки на приватному острові Багамського архіпелагу в Атлантичному океані. Трампівське весілля на Багамах за гроші російського “Газпрому” У суботу та неділю 23 24 травня 2026 року на одному з приватних островів на Багамах син президента США від першого шлюбу з Іваною Зельнічковою Дональд Трамп молодший відсвяткував гучне весілля з Беттіною Андерсон. Все було б нічого, якби татусь мільярдер Дональд Трамп старший, той, що тепер обіймає посаду президента США, оплатив це шикарне дійство. Однак за оренду острова, переліт гостей, їхнє дводобове проживання, бенкети, розваги, грандіозний феєрверк зі спеціального судна в морі, доставку літаком з Флориди п’яти ярусного торта та чимало іншого заплатив мало кому відомий російський діяч, президент так званої міжнародної боксерської асоціації Умар Кремльов. Варто зазначити, що лише один феєрверк обійшовся Кремльову у 70 тисяч доларів США. Вікіпедія дає таке пояснення очолюваної Кремльовим організації: “Міжнародна боксерська асоціація (англ. Interna tional Boxing Association (IBA)), раніше відома як Міжнародна асоціація аматорського боксу (англ. Amateur International Boxing Association (AIBA)) – проросійська некомерційна боксерська організація, що санкціонує боксерські бої і надає звання чемпіона світу”. Керівні структури організації знаходяться в росії, але рахунки тримає за кордоном, зокрема в Дубаї, звідки й були переказані кошти на весілля Дональда Трампа молодшого. За оцінками витрати складали понад мільйон доларів. Виникає резонне запитання: як це дійство назвати? Дональд Трамп молодший і його дружина Беттіна назвали Кремльова своїм “дорогим другом”, а його фінансовий внесок – “над звичайно щедрим весільним подарунком”. В усьому цивілізованому світі такі речі називають “неправомірною вигодою”, а простіше – хабарем, тобто корупцією. Особливої пікантності цій фінансовій оборудці надавав той факт, що гроші на дійшли з рахунку проросійської організації, єдиним спонсором якої був російський “Газпром”, який підтримує путінську агресію проти України. Тобто путінська росія оплатила весільні забави сімейства президента США Дональда Трампа в розпал російсько української війни! Це те, що випадково виявили! А що залишилося за лаштунками? Як бачимо, у нинішнього президента США Дональда Трампа так звані перемовини про мир є звичайною ширмою для родинного бізнесу і корупції. Ці мільярдери за державним кермом США навіть не соромляться фінансових подачок від російського “Газпрому”! Що тоді можна говорити про якісь серйозніші речі? Так звані мирні переговори з путіним ведуть не офіційні структури США в особі Державного департаменту, а зять Дональда Трампа старшого, бізнесмен Дже рад Кушнер, чоловік Іванки Трамп, дочки від першого шлюбу нинішнього президента з Іваною Зелічков ською, та Стів Віткофф – мільярдер і давній бізнес партнер президента. Мабуть, вони більше займаються бізнес проєктами з росією, ніж питаннями миру і війни. Судячи з їхніх “досягнень”, Кушнер і Віткофф є повними профана ми у справі міжнародної дипломатії, зрештою, вона їх і не цікавить – у них зовсім інші інтереси. Але і це ще не все. Умар Кремльов є наближеною до Путіна особою, він входив до складу офіційної делегації під час візиту путіна в Китай. В Інтернеті є чимало фотографій цих персон разом. Путін нагородив Кремльова орденом “За заслуги перед Вітчизною”. Сам Кремльов є особистим другом начальника охорони путіна, генерал майора ФСБ Олексія Ру бежного. Перше прізвище Умара Крем льова Лутфуллоєв. В Умара Лутфуллоєва є дві судимості: у 2004 році – за вимагання, в 2007 – за побої. Згідно з довідкою російського МВС за 2016 рік в Умера Кремльова судимостей нема. Прізвище Кремльов Умар придумав, щоб бути ближчим до кремлівських “небожителів”, а по суті – банди агресорів, міжнародних і кримінальних злочинців. Ось така публіка виступає фінансовими спонсорами сімейства нинішнього президента США, фальшивого борця за мир Дональда Трампа старшого. Про яку мораль і порядність тут можна говорити? То як на усе це огидне блюзнірство може дивитися й терпіти таку гидоту великий і гордий народ Америки? Після оприлюднення в американських ЗМІ інформації про фінансування святкування трампівського весілля на Ба гамах представники Демократичної партії США та експерти з національної безпеки поставили питання про характер відносин Кремльова з родиною президента США. Поза сумнівом, що подібні “подарунки” – потенційна загроза національній безпеці США. Екскерівник контррозвідки в Раді національної безпеки США Холден Тріплетт наголосив, що гроші – перевірений спосіб отримати доступ до посадовців та їхніх родин. Колишній високопоставлений співробітник ФБР Френк Монтойя сказав ще простіше: “Якщо хтось платить за твоє весілля, колись він нагадає, що ти йому винен”. “Умар Кремльов витратив сотні тисяч доларів на сина президента. Що він отримав натомість? Нам потрібні відповіді”, – наголосив Роберт Гарсія, головний демократ від Каліфорнії у комітеті Палати представників США з нагляду. Лідер демократів у Сенаті Чак Шумер назвав оплату весільних вечірок на сотні тисяч доларів не подарунком, а прихованим хабарем. Підсумок Якщо уважно проаналізувати діяльність щодо України нинішнього президента США Дональда Трампа за період його другої каденції, то чітко проглядаються дві лінії. Перша полягає у створенні економічних, фінансових і воєнних труднощів для України, а друга лінія спрямована на догоджання росії та особисто путіну у веденні ним агресивної, загарбницької й геноцидної війни проти українського народу, його ідентичності та державності. Трамп безсоромно зайняв позицію путінського сраколиза і робить все від нього залежне, щоб змусити Україну капітулювати перед росією на умовах московського кремля, поступившись власним державним суверенітетом і свої ми загальновизнаними міжнародним правом історичними територіями. Тут доречно нагадати президенту США Д. Трампу про Будапештський меморандум 1994 року і гарантії його держави надані Україні за відмову від третього за величиною ядерного потенціалу, більшість ракет якого були націлені на США та союзників по НАТО. За це ядерне самороззброєння США, Велика Британія, Франція і росія гарантували Україні не застосувати воєнну силу, погрози силою, територіальну цілісність та політичну незалежність. На тлі Будапештського меморандуму теперішні дії президента США Дональда Трампа виглядають блюзнірськими й такими, що підривають авторитет США як світової держави, девальвують її як опору і твердиню свободи й демократії. На порозі скандалу, який може затьмарити славу Кіма Філбі Прямих і беззаперечних фактів того, що Дональд Трамп є прихованим агентом КГБ і його наступника ФСБ, поки що не має. Але вся його антиукраїнська і проросійська діяльність та навіть багамське хабарництво свідчать, що він дуже залежить від путіна, тому наполегливо, цинічно і безсоромно виконує завдання московського кремля на очах усього світу. У зв’язку з цим варто нагадати деякі розвідувально шпигунські історії. Радянський режим надавав надзвичайної ваги питанням вербування розвідувальними структурами іноземних громадян. Вербували всіх, кого змогли до цього схилити шляхом підкупу, наданням різноманітних пільг і вигод, створенням перспектив. Але найчастіше вербували внаслідок провокацій та компрометацій. Особливу увагу звертали на молодих та перспективних, особливо з числа студентів, практикантів, стажерів. Кім Філбі у 1934 р. був завербований радянською розвідкою у віці 22 роки, коли вчився в Кембриджському університеті. З 1944 р. він обіймав посаду заступника начальника контррозвідки Розвідувальної служби Великої Британії (МІ 6), тобто мав прямий доступ до таємної розвідувальної діяльності. Кім Філбі видав сотні британських агентів і втікачів із СРСР. Перед загрозою викриття його у 1963 році через Бейрут вивезли в Москву, де до кінця свого життя він передавав свій досвід майбутнім радянським шпигунам. То був найбільший провал у роботі захід них спецслужб. У Радянському Союзі й теперішній Росії Кім Філбі вважається агентом №1 за значенням, його нагородили найвищими державними орденами СРСР. Славу Кіма Філбі може перевершити Август Ганнінг – колишній керівник Федеральної розвідувальної служби Німеччини (BND), якого 6 жовтня 2026 р. затримали за підозрою у шпигунстві та замаху на державну зраду. Його звинувачують у тому, що він роками передавав сотні державних таємниць якійсь іноземній державі. Почекаємо завершення слідства і суду в ФРН. Безперечно, що у цій справі не можна виключати колишнього німецького канцлера Герхарда Шрьодера, який після від ставки в Німеччині відкрито перейшов у табір путіна й офіційно щорічно отримував мільйонні виплати в російських енергетичних структурах, зокрема в “Газпромі”, “Роснефті”. Однак славу Кіма Філбі все таки може перевершити нинішній президент США Дональд Трамп. За численні перешкоди воюючій Україні, незбагненні послуги росії та особисто путіну, він вже заслужив найвищих російських нагород. І коли путін за ще не здобутий Куп’янськ і Малу Токмачку присвоює звання “героя росії”, то що тоді в його очах вартують титанічні зусилля Дональда Трампа супроти України й українського народу? Дмитро ЧОБІТ
Цікаво знати · “Разом ми повернемо Україні те, що належить їй по праву!” · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

про компенсацію оренди для книгарень. На першому етапі нею зможуть скористатися книгарні в громадах із населенням до 100 тисяч людей. Бібліотекам потрібні нові книжки 73% українців знають, що в їхньому населеному пункті є бібліотека, де можна безкоштовно позичати книжки. Проте серед тих, хто бібліотеками не користується, 19% не знаходять там книжок, які їх цікавлять, а 12% – нових видань. У селищах міського типу ці показники вищі: 27% і 14%. У проєкті державного бюджету на 2027 рік передбачено 100 млн грн на нові книжки для публічних бібліотек. Мінкультури уперше з 2021 року відновлює державні закупівлі для них і враховуватиме потреби громад. Книжки для шкільних бібліотек закуповуватиме Міністерство освіти і науки за окремою програмою. Молодь збільшує витрати на книжки 29% підлітків 14–17 років і 21% молодих людей 18–24 років витратили на книжки більше, ніж попереднього року. Молодь також найактивніше користується державною підтримкою: серед 18–24 річних кожен третій (32%) купував книжки за кошти державних програм, у середньому по країні – кожен п’ятий (19%). За державною програмою “єКнига” 18 річні отримують гроші на книжки, а згодом програма має запрацювати і для батьків новонароджених. За книжки українських видавництв, що беруть участь у “Національному кешбеку”, повертають 15% вартості, і цей кешбек теж можна витратити на книжки. Українська мова в читанні Протягом останнього року 87% читачів читали або слухали книжки українською мовою. Після початку повномасштабного вторгнення 24% читачів повністю припинили читати книжки російською, ще 25% стали читати їх значно рідше. Що і як читають українці Найпопулярніші жанри серед читачів – детективи (47%), історичні романи (31%), сучасна та класична художня література (по 25%), фентезі і романтична література (по 24%). Підлітки частіше за інших обирають фентезі і психологію. Більшість учасників якісного етапу повернулися до читання саме через “легкі” жанри – і жоден за це не виправдовувався. Друковані книжки читають 58% читачів, електронні – 44%, аудіокнижки слухають 35% українців. Обираючи книжку, читачі найчастіше орієнтуються на досвід читання інших книжок автора (32%) і рекомендації друзів чи знайомих (29%). Без підказки українці найчастіше згадують таких сучасних українських авторів: Сергія Жадана (23%), Оксану Забужко (13%), Ліну Костенко (10%), Юрія або Софію* Андруховичів (8%) і Макса Кідрука (6%). *Деякі респонденти вказали лише прізвище. Про дослідження Комплексне дослідження “Читання в Україні: поведінка, мотивація та інструменти залучення” охопило 41 глибинне інтерв’ю (березень–травень 2026 року) та опитування 2200 респондентів віком від 14 років (17–25 серпня 2026 року). Опитування не охоплювало тимчасово окуповані території та території активних бойових дій. Із сайту Мінкультури України споживання нашим народом призвело до того, що “записалось” в генетичному коді українця як продукт харчування і ніби не шкодить йому. Крім того, медові напої (на відміну від інших спиртних напоїв, котрі можна описати загальною формулою спирту С2Н5ОН), хімічно дуже складні. Адже тільки в меду налічують понад 400 мікроелементів і сполук. Ця насиченість і складність продукту теж стоять на заваді звикання і розвитку алкоголізму, бо організм людини не здатний запам’ятати таку склад ну формулу. Повернення “Медівки” та “Медака” в офіційне культурне поле – це не просто аспект кулінарії. Йдеться про гастрономічну дипломатію, відновлення історичної правди та створення нового, шляхетного бренду України на міжнародній арені. Разом ми повернемо Україні те, що належить їй по праву!
Цікаво знати · “Разом ми повернемо Україні те, що належить їй по праву!” · с. 13сторінка оригіналу ↗

Читання в Україні

Як українці стають читачами і що повертає їх до книжки після перерви? Що спонукає українців читати більше та як формуються читацькі звички? Де книжок сьогодні бракує найбільше? Міністерство культури України оприлюднило результати кількісного етапу дослідження, яке охопило читацьку поведінку, мовні уподобання, витрати на книжки та доступність книгарень і бібліотек. “Працюємо над посиленням книжкової сфери та розвитком культури читання в Україні. Дослідження допомагає краще зрозуміти потреби читачів і спиратися на реальні дані, коли ухвалюємо рішення для розвитку книжкової сфери. Ми бачимо конкретні цифри: 87% читачів протягом останнього року читали книжки українською, третина українців читає щонайменше кілька разів на тиждень. Дослідження також показало, що 37% українців можуть почати читати більше завдяки випадковій зустрічі з цікавою книжкою. Тому маємо зробити так, щоб ця зустріч відбувалася частіше”, – зазначила віцепрем’єр міністерка України з гуманітарної політики України – міністерка культури України Тетяна Бережна. Міністерство культури України ініціювало дослідження “Читання в Україні: поведінка, мотивація та інструменти залучення”, щоб з’ясувати, як українці стають читачами і які інструменти найкраще допомагають залучати нових. Дослідження реалізувала компанія Gradus Research за підтримки Фонду “Повір у себе”. Його результати Мінкультури використовуватиме в рішеннях щодо підтримки книговидання і промоції читання. За результатами дослідження, кожний десятий українець (12%) зазначає, що читає або слухає книжки щодня чи майже щодня, кожен п’ятий (21%) – кілька разів на тиждень. Загалом два з трьох опитаних (59%) читали або слухали книжки принаймні кілька разів на місяць протягом останнього року. Водночас 13% респондентів за цей період не читали жодного разу. “У читання є політична функція: книжка вчить тримати в голові складне і ухвалювати власні рішення. У цьому дослідженні ми зосередилися на тих, хто повернувся до читання або став чи- Віталій КАХНІЙ, голова Дрогобицької “Просвіти”, пасічник Багато народів світу мають свої національні хмільні напої, якими пишаються і які асоціюються винятково з їхньою землею та характером. Шотландія має віскі, Франція – коньяк, Мексика – текілу. Україна – один із найбільших виробників меду у світі – здавна славилася своїми унікальними медовими хмільними напоями. Ми вже захистили на міжнародному рівні наш борщ, проте досі не маємо офіційно визнаного національного хмільного бренду. Нині, коли наша держава виборює свою ідентичність і право на майбутнє, надзвичайно важливо повертати та легалізувати пласти нашої автентичної спадщини, які були штучно стерті або заборонені чужинськими режимами. тачем нещодавно. Їхній досвід показує: українці читають, і читають більше, коли книжка є в повсякденні: у кав’ярні, крамниці, на полицях друзів і в соцмережах. Результати дослідження стануть основою для рішень для розвитку і підтримки книжкової інфраструктури. Більше регулярних читачів – спільна робота всієї книжкової інфраструктури, тож я дуже прошу видавців, книгарів і бібліотекарів прочитати це дослідження і подумати, що ми можемо зробити разом”, – прокоментувала заступниця міністра культури України Богдана Лаюк. Книжки допомагають українцям переживати досвід війни Найчастіше українці читають, щоб відпочити (69% читачів) і отримати задоволення від читання (54%). Під час повномасштабної війни книжки стали і способом підтримки: 32% читачів кажуть, що читання допомагає зменшувати тривожність, 30% – емоційно відновлюватися, 28% – легше переживати стрес. А кожен п’ятий читач (21%) каже, що з книжкою йому легше заснути. “Для нас дуже показово, що найчастіше українці читають, щоб відпочити, і майже кожен другий читач – заради задоволення. Це важливий сигнал: книжка не мусить бути обов’язком, щоб працювати як ресурс. Коли людина читає, вона на якийсь час виходить із потоку тривожних новин, сповільнюється і повертає собі відчуття опори. Саме тому третина читачів каже, що читання допомагає зменшувати фонову напругу. У світі цей ефект давно використовують у бібліотерапії, і ми бачимо, що в Україні є великий запит на такий підхід. Тож будьяка книжка, яка приносить людині радість, уже є внеском у її ментальне здоров’я та загальний стан нації”, – зазначила співзасновниця Фонду “Повір у себе” Ірина Іванчик. Чому українці повертаються до читання 70% читачів мали в житті перерву в читанні щонайменше пів року. Серед них 35% повернулися до регулярного читання, ще 62% знову читають, хоч і нерегулярно. Найчастіше до книжки людей повертала психологічна потреба: у відпочинку, підтримці та боротьбі зі стресом (34% тих, хто повернувся). Ще 31% повернулися, бо побачили цікаву книжку. Випадкова знайдена цікава книжка водночас – найпоширеніший стимул читати більше. Його назвали 37% українців. Якісний етап дослідження називає найстійкішим бар’єром до читання відсутність сформованої звички. Найкраще вона формується у 13–14 років. Після повернення до читання нові читачі читають активно – близько 10 книжок за перший рік. “Під час якісного етапу дослідження ми орієнтувалися на досвід фахівців галузі, залучивши представників 11 різних секторів. Другий же етап, кількісний, дозволив перевірити на практиці сформовані на першому етапі гіпотези. Багато з них підтвердилися, зокрема щодо ролі книг у воєнний час, повернення до читання після тривалої перерви, представлення української сучасної літератури, читання українцями книг у різних форматах тощо. З деякими довелося попрацювати глибше. До прикладу, вдалося виділити і детально описати 5 типів читачів – від завзятих до байдужих до читання. Сподіваємося, ці та інші знахідки допоможуть фахівцям книжкової галузі та популяризаторам читання в їхній роботі”, – прокоментувала книжкова аналітикиня, кураторка дослідження, засновниця проєкту аналітики книжкового ринку IndieBo- okData Інна Білоножко. 43% українців відчувають нестачу книгарень Лише 34% українців вважають, що в їхньому населеному пункті достатньо книгарень. 22% кажуть, що їх замало, 21% – що книгарень немає взагалі. Серед тих, хто купував друковані книжки, третина (33%) робила це у стаціонарних книгарнях. 40% робили покупки в інтернет книгарнях, 27% – на сайтах видавництв. Щоб розширити доступ до книжок, уряд ухвалив постанову
Цікаво знати · “Разом ми повернемо Україні те, що належить їй по праву!” · с. 13сторінка оригіналу ↗

Повернімо славу медовим напоям

Наша команда разом із лідерами думок розпочала масштаб ну ініціативу. Ми прагнемо повернути Україні її сакральний продукт та внести традиційні українські медові напої – питний мед “Медівка” та апіфітобальзам “Медак” – до Національного реєстру нематеріальної культурної спадщини України, з подальшою перспективою включення їх до списку ЮНЕСКО. Чому це важливо для України? Код найдавнішої цивілізації. Наша держава має унікальне культурне багатство: близько 500 тисяч народних пісень (для порівняння: Італія на другому місці має 6,5 тисячі), складний та неповторний танець “Гопак”, бандуру з понад 70 струнами. Національні напої – це такий самий невід’ємний атрибут державності та тисячолітньої історії. Продукт експорту №1. До XV століття медові напої Русі були головним експортним товаром. Навіть на початку XX століття в кожній українській губернії працювало по кілька медоварень. Цю традицію було брутально перервано у 1920 році декретом лєніна, який фактично на століття заборонив медоваріння в Україні. Настав час відновити історичну справедливість. Сакральність та генетична пам’ять. Медові напої супроводжували українця від народження до відходу у засвіти. Саме звідси походить традиція “медового місяця”, коли молодята пили легкий мед для народження здорового потомства. Ба більше, укладання міждержавних договорів у давнину завжди скріплювалося кухлем меду. Кажуть, козаки були найсильнішими воїнами Європи саме завдяки цьому цілющому напою. Культура здорового смакування. На відміну від звичайного алкоголю, який підпадає під просту формулу спирту, формулу “Медака” вивести дуже важко. Наш організм генетично сприймає його радше як продукт харчування, він не викликає залежності чи алкоголізму. Ми прагнемо відродити ту благородну культуру пиття, яка була в Україні до 1939 року, коли напій п’ється не одним ковтком, а дегустується, смакується і приносить оздоровлення та задоволення. Потрібна допомога Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т Шевченка в популяризації медових напоїв, бо це, крім іншого, одна із форм боротьби з алкоголізмом, адже їх віковічне
Подія року · “Коли своє, рідне, стає своЄрідним – воно починає звучати інакше: актуально, сміливо, сучасно”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

саме з такої зустрічі з мистецтвом у когось із цих діток почнеться шлях до великої сцени. Свято музики, свято друзів Ювілейний концерт “Дніпро” і друзі” став новою мистець кою вершиною в житті колективу. На свій ювілей “Дніпро” зібрав кілька поколінь музикантів, які грали в колективі ще від початку його створення. Крім згаданих уже Олеся Журавчака та Максима Бережнюка привітати колег із ювілеєм прийшли і ще один сопілкар гурту Сергій Раді он, який нині захищає Україну у війську, і “старійшини” колективу Андрій Бут, Олександр Пономарьов та ін. До речі, музиканти “Дніпра” з часом стають не лише виконавцями, але й наставниками. І було дуже зворушливо бачити, як у фіналі на сцену вийшло дві пари вчителів і учнів: Олесь Журавчак і Сергій Радіон та Максим Бережнюк і Тарас Гайдай. Програма концерту складалася з фрагментів відомих програм ансамблю “Дніпро” – “Жива Вода”, “Ті, що походять від Сонця”, “Дніпрова Сага”, “Хіти з ПОПідвипідвертом”. До мура шок проймала варіація на бандурі Тараса Яницького на тему пісні “Плине кача по Тисині”. А твір “За байраком байрак” у виконанні Олени Кулик прозвучав як гімн нашій стійкості і боротьбі за свободу. На фоні сповіщення про повітряну тривогу та можливу дронову атаку це набуло особливого символізму. Святковий настрій подарували і однодумці “Дніпра”, які так само багато років високо тримають планку української народної пісні. Це і заслужений народний ансамбль пісні і танцю України “Дарничанка”, і фольклорний ансамбль “Кралиця”, і Київський академічний фольклорно етнографічний ансамбль “Калина”, гурти RUN та The Doox. Було вручено нагороди і сказано багато щирих слів від Київської міської та Печерської районної адміністрацій, Всеукраїнської Музичної Спілки, Товариства “Україна – світ”, Київської Спілки Жінок, Спілки Офіцерів України, ГО “Мистецький спец наз” та багатьох інших. Але найголовнішою нагородою був повен зал і вдячні оплески глядачів, які довго не відпускали колектив зі сцени. “30 років – це наша історія. А музика, яку ми творимо сьогодні, – наше майбутнє. Бо коли своє, рідне стає своЄрідним – воно починає звучати інакше: актуально, сміливо, сучасно…”, – на писали музиканти на афіші свого ювілейного концерту. Що ж, 30 років – це лише початок. До нових зустрічей і нових ювілеїв!
Подія року · “Коли своє, рідне, стає своЄрідним – воно починає звучати інакше: актуально, сміливо, сучасно”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Потужна хвиля “Дніпра” Київський академічний ансамбль української музики “Дніпро” відзначив 30-річчя творчої діяльності

Наталя ПОЗНЯК-ХОМЕНКО Є колективи, які мають своє обличчя. Вони впізнаються з першого звуку, першого акорду, бо ж відчувається, що воно справжнє, українське. І водночас – перебувають у вічному творчому пошуку, намагаючись поєднати давнє, глибинне із сучасними ритмами і стилями, дійти до слухача і пробудити в нього любов до української музики, відчуття свого коріння і гордості за народ, який створив таку красу і силу. Одним із таких колективів є Київський академічний ансамбль української музики “Дніпро”, який днями відзначив 30 річчя творчої діяльності. Ювілейний концерт, який нещодавно відбувся в київському Печерськ палаці, зібрав повний аншлаг і став справжнім святом українського духу. Від “Троїстих музик” до “Дніпра” Якщо бути чесними, то “Дніпро” існує уже більше 30 років. Ще восени 1995 року в солістки і незмінного директора колективу Олени Кулик з’явилася амбітна мрія – відродити фольклорний ансамбль “Троїсті музики” народного артиста України відомого сопілкаря Василя Попадюка, слава про який тоді гриміла по всьому світу (на жаль, Василь Іванович пішов з життя в 1991 році від онкозахворювання, але “дніпряни” від початку вважають його своїм духовним батьком). Художнім керівником запросили тоді ще студента Київської консерваторії, скрипаля віртуоза Любомира Матейка. Цей творчий тандем усі три десятиліття лишається ядром і душею ансамблю “Дніпро”. Основу колективу склали 12 музикантів, підібраних за принципом троїстих музик – струнні, етно духові, цимбали і ударні. До першої програми “Жива Вода” новоствореного ансамблю увійшли українські народні пісні та гуцульські мелодії в обробці Василя Попадюка. А 28 грудня 1995 року колектив узяв під своє крило відділ культури Печерської РДА в місті Києві. Тоді і з’явилася остаточна назва “Дніпро”. З того часу почався тріумфальний хід “дніпрян” українськими (і не тільки) сценами. Сотні концертів, виступи на фестивалях в Україні, а також – в Нідерландах, Франції, Узбекистані, Німеччині, Польщі, Румунії, Швеції, Португалії, Великій Британії, Канаді, Греції, Індонезії, Японії та інших країнах. “Найскладніше за весь цей час – це пошук і організація концерт них заходів, адже у нас ніколи не було професійних менеджерів, навіть штатом це не передбачено. Усі питання ми вирішували з Любомиром самі, пліч о пліч. Самі плануємо все, продумуємо до дрібниць, самі створюємо – від програми до костюмів”, – згадує Олена Кулик, яка в колективі є і директором, і солісткою, і режисеркою, і ведучою. Костюми – це окрема тема. Кожен виступ колективу, кожна програма, має своє не лише музичне, але і візуальне рішення. До програми фольклорні метаморфози в стилі українського модерну “Ті, що походять від Сонця” Володимира Павліковського, прем’єра якої відбулася в 2000 році, костюми створила відома шістдесятниця, модельєрка Людмила Семикіна. Ще один творчий почерк “Дніпра” – робити не просто програми, а довгостроковий мистецький продукт. У 2008 році на основі програми “Ті, що по ходять від Сонця” була створена масштабна відеоверсія вистави феєрії за участю балетної групи, спецефектів та комп’ютерної графіки, а перед тим був записаний диск. Так само, нове дихання отримала і вокально оркестрова партита дума Володимира Павліковського “Дніпрова Сага” на вірші Тараса Шевченка, яка стала одним із програмних проєктів ансамблю “Дніпро”, пропонуючи нове, сучасне, потужне бачення поезії Кобзаря. Напередодні повномасштабного вторгнення колектив за підтримки Українського культурного фонду здійснив відеозапис цієї програми, а в травні 2024 року, на основі цього проєкту ансамбль презентував повноцінний музичний фільм концерт “Дніпрова Сага” (продюсер і режисер – Олесь Журавчак). Цього року “Дніпрова Сага” висунута на здобуття Шевченківської премії. Фільм складається із 12 частин, у яких звучать відомі рядки “У нашім раї на землі”, “За бай раком байрак”, “Реве та стогне Дніпр широкий” та інші фрагменти з поезій Кобзаря. Прем’єра “Дніпрової Саги” відбулася в 2014 му році, протягом шести років тривала робота над остаточним варіантом твору, але і досі творчі пошуки не припиняються. “Це був надзвичайно цікавий і, в той же час, складний процес, потрібно було врахувати багато складових: від ідеї, композиторського задуму, до втілення в інструментальному складі нашого ансамблю – розширено го складу народних “Троїстих музик” (2 скрипки та альт, 2 етно духовики, 2 перкусіоністи, цимбаліст і бандурист, контрабас і солістка). Ми дуже багато експериментували, вивчали та опрацьовували буквально такт за тактом. Необхідно було втілити виписані композитором неймовірно цікаві музичні гармонії та звороти, в залежності від смислового змісту композицій вибирали українські етно духові та поєднання ударних інструментів. Надзвичайно цікава, творча і відповідальна робота була над вокальними партіями, адже солістці Олені Кулик голосом народного ліричного сопрано потрібно було створити, змалювати різнохарактерні, часом контрастні образи: епічно героїчний у “Інтерлюдії” та “Постлюдії”, ліричний “У нашім раю на землі”, драматичний “За байраком бай рак”, містично романтичний “Дума”, грайливо танцювальний “Тече вода з під явора” то що. Зрештою, нашою дружньою творчою командою ми створили твір, який, на наш погляд зазвучав, і ми раді, що тепер можемо презентувати його набагато ширшій аудиторії”, – розповів художній керівник ансамблю Любомир Матейко. “Євробаченні”. Нині у “Дніпрі” є три народних артисти України – Олена Кулик, Любомир Матейко та бандурист віртуоз Тарас Яницький. “Взагалі, у нас ансамбль солістів, ми всі, кожен по своєму унікальний. В цьому є свої пере ваги, і свої труднощі, бо замінити тебе немає ким. Тому, чи ти хворий, чи здоровий, а, якщо концерт, маєш бути. З іншого боку, такі ситуації гуртують нас. І дуже тішить талановита молодь, яка приходить до нас”, – ділиться враженнями Олена Кулик. У 2017 році колектив став організатором Київ етно мюзик фесту “Віртуози фолку”, який поєднав на одній сцені професіоналів і автентичних виконавців української народної музики, а також ансамблі та гурти найрізноманітніших стилів, які по своєму переосмислюють народ ну творчість. Гаслом фестивалю, який три роки поспіль збирав в Українському домі в Києві найсміливіших експериментаторів і шанувальників народного мистецтва, стали слова “від троїстої музики – до фолк року”. Фестиваль відкрив для широкої публіки оригінальні гурти Folky Funky, The Doox, MNISHEK, Zgarda, а також автентичний ансамбль із Донеччини “Дивина” та інші цікаві колективи. На жаль, ковід та повномасштабне вторгнення поставили “Віртуози фольку” на паузу, але музиканти вірять, що це – тимчасово. А поза тим були ще сотні благодійних концертів по школах, військових частинах, на передовій. Музиканти створили цікаву інтерактивну програму “Таємниці музичних інструментів”, яка знайомить дітей із народними музичними інструментами. Це така своєрідна лекція концерт, де діти не лише дізнаються багато нового, але і самі мають змогу пограти разом з артиста ми. У “Дніпрі” переконані, що мистецтво лише тоді живе, коли воно йде до людей, торкається їхніх сердець, нагадуючи, які музичні скарби лишили нам у спадок наші предки. І хто зна, може Школа для молодих За роки свого існування ансамбль “Дніпро” став потужною професійною школою для молодих музикантів. В різні часи в його складі виступали і лауреат багатьох конкурсів, сопілкар, режисер і продюсер багатьох фестивалів та музичних імпрез Олесь Журавчак, і лауреат Шевченківської премії (у складі “Хореї козацької”), фронтмен гурту The Doox Максим Бережнюк. Довгий час солістом “Дніпра” був і Тимофій Музичук, який у 2022 році у складі гурту Kalush Orchestra здобув перемогу на Учителі та учні (Олесь Журавчак, Сергій Радіон, Максим Бережнюк, Тарас Гайдай) “Ті, що походять від Сонця” Вокально5хореографічна композиція “Русалії” Київського академічного фольклорно5етнографічного ансамблю “Калина”
Театр · “Темрява не здатна заборонити світлу народжуватися. Особливо коли є люди, які вміють його створювати”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

чому вчать своїх дітей, то було б не життя, а малина зі сметаною”. У Києві я вже поставив п’ять вистав, три з яких – за моїми п’єсами. Це різні жанри, але в кожній моїй виставі головний акцент – на акторові. Він завжди творець, а не функція. Тільки тоді йому буде “цікаво”, а значить, буде “цікаво” і глядачеві. – Григор Мане – справжній професіонал, який добре знає свою справу, – переконана Анастасія Фоменко, виконавиця ролі Аліси. – Він не лише режисер, він і сам актор. Це відчувається під час його взаємодії з іншими акторами. Знає, з якого боку допомогти втілити те завдання, яке як режисер ставить перед акторами. Мені було максимально зрозуміло і комфортно під час роботи з ним. Не можу сказати, що роль Аліси була для мене неочікуваною. Але головна роль – це завжди велика відповідальність перед режисером, театром і глядачем. Відчувалося хвилювання. Моя героїня – це дівчинка, яка мріє, хоче утекти від реальності. А якщо перекласти це на нашу з вами реальність, то сьогодні кожна дитина хоче потрапити в чудовий світ, де все казково, дивовижно. Адже в реальності не все так добре, як того хотілося б. При створенні образу прагнула йти від свого “я”, своєї природи, своїх характер них рис як акторки. Але образ вийшов де що відсторонений від моєї природи. У симбіозі між мною і новим образом створювалася ця роль. Підтримую думку Григора Мане, що у нас чудовий колектив. Всі допомагають одне одному, підтримують. Завжди підкажуть. Звісно, були якісь дискусії, як і в будь якій роботі. Але загалом все минало на позитивній ноті, в єдиному ансамблі. З Аліною Шульгіною, яка виконує роль Аліси в іншому складі, ми працювали в дуеті. Розуміли, що це один образ, який треба зробити двом різним акторкам. У нас різні типажі й темпераменти. Але оскільки персонаж один, то повинні вкласти в нього від себе по половинці. Думаю, у нас це чудово вийшло. Щось видає Аліна, а я бачу, що це може підійти мені. Щось придумала я – вона підлаштовує під себе. Між нами не було абсолютно жодної конкуренції. Коли одна втомлювалася репетирувати, інша приходила на заміну. З її боку була колосальна підтримка, думаю, з моєї також. Як справжня акторка я, мабуть, ніколи не буду задоволеною своєю роботою на сто відсотків. Проте новою роллю більш ніж на половину задоволена. Однак бачу перспективи і те, над чим ще треба попрацювати. Бачу деякі “блошки”, які треба виправити, аби показати гарну роботу. У публікації використано матеріали, надані театром
Театр · “Темрява не здатна заборонити світлу народжуватися. Особливо коли є люди, які вміють його створювати”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Якщо абсурд стає парадоксом

На основній сцені Київського академічного театру ляльок “Замок на горі” відбулася прем’єра вистави “Аліса в країні Див”. Що буде, якщо одного дня звична логіка перестане працювати? Якщо на просте запитання вам дадуть три дивні відповіді, а дорослі правила раптом виявляться зовсім незрозумілими? Саме в таку реальність потрапляє Аліса. Едуард ОВЧАРЕНКО Світлина Вадима Гнідаша Київський академічний театр ляльок підготував нову виставу за мотивами творів Льюїса Керролла. Автором п’єси, натхненної історією Керролла, та режисером постановки став Григор Мане. “Аліса вкраїні Див” – це логічний абсурд на 2 дії, створений передусім для підлітків. Втім, історія Аліси давно перестала бути лише дитячою. Кожен, хто хоча б раз почувався чужим серед дивних правил дорослого світу, легко впізнає себе в цій історії. Аліса потрапляє у водокрут подій, де один дивакуватий персонаж змінює іншого. Тут багато гумору, парадоксів, гри словами й швидких діалогів. Персонажі буквально засипають Алісу запитаннями, змушують її сумніватися в очевидному і весь час під кидають нові загадки. Іноді розмова перетворюється майже на словесну битву. Але головне в цій історії – зрозуміти, як залишатися собою, коли навколо все постійно змінюється. Цікавою є і сама форма вистави. На сцені немає звичних ширм: актори грають відкрито та взаємодіють із різними видами ляльок на рівних. Глядач бачить і актора, і ляльку, і те, як між ними виникає сценічний персонаж. Для театру це ще одна можливість показати, яким різним сьогодні може бути театр ляльок. Такий підхід відповідає одному з ключових принципів постановки – поєднати традиції лялькового театру із сучасною театральною мовою. У виставі задіяна вся трупа Київського академічного театру ляльок, тож на сцені з’явиться ціла галерея дивних, смішних і часом добре впізнаваних персонажів. Режисер вистави Григор Мане вже знайомий київському театральному глядачеві. У Київському національному академічному Молодому театрі він поставив “Як я залишилася сама?” та “Чи одружиться нарешті Фігаро?”, а в Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки – “Візаві”. У своїх роботах Мане часто звертається до класичних сюжетів, але дивиться на них без зайвої поважності – через іронію, гру та сучасне відчуття театру. Саме тому його “Аліса” – не буквальна сценічна ілюстрація книги Керролла, а окрема історія, написана для глядача, який живе тут і зараз. – З режисером Григором Мане ми познайомилися у Київській академічній майстерні театрального мистецтва “Сузір’я”, куди нас запросив художній керівник цього театру Олексій Кужельний, – пригадав Ігор Гулий, директор художній керівник Київського академічного театру ляльок “Замок на горі”, заслужений діяч мистецтв України. – Дивилися того вечора моновиставу “Прекрасний звір у серці” за участю Євгена Нищука. Після вистави ми розговорилися, і ця розмова переросла в чудову співпрацю. Пізніше говорили про можливу постановку Григора у нашому театрі. Він запропонував “Алісу в країні Див”. На цьому й зійшлися. Вважаю, що це один із небагатьох творів, ніби створений для театру ляльок. Цей сюжет ідеально підходить для такої сцени, особливо для нашого театру. Бо ми любимо такі цікаві експерименти. Моїм завданням як очільника театру було забезпечити належні умови, а також організувати команду, де усі працювали б дружно. Григор до приходу в театр не був знайомий із головним художником Миколою Даньком і всією нашою командою, а ми не були знайомі з ним. Треба було створити теплі робочі стосунки. Плюс Григору потрібно було передивитися майже всі наші вистави для того, щоб розуміти, в якій естетиці йому працювати. А потім все це треба було підняти і довести до фінальної точки, до прем’єри. Він сам написав п’єсу, об’єднавши два твори Льюїса Керрола “Аліса в країні Див” та “Аліса в Задзеркаллі”. Йому на давала консультації наша чудова акторка Катерина Устинова, яка до того ж пише гарні тексти. Зокрема, Катерина є авторкою інсценізації вистави “Дюймовочка в Парижі”. У див є одна цікава властивість: вони зовсім не цікавляться, чи слушний зараз час для їхньої появи. Іноді мені здається, що саме в найтемніші часи люди особливо потребують світла. Не того, яке змушує забути про реальність, а того, яке нагадує: попри все, у цьому світі ще є місце для краси, фантазії та неможливого. Мабуть, саме тому я так люблю театр. За його дивовижну здатність створювати цілі світи там, де ще вчора була порожня сцена. Відбулися перші прем’єрні покази вистави “Аліса у країні Див”. І я дуже задоволений тим, що у нас вийшло. Сміливістю режисерських рішень, неймовірним візуальним світом, тим, як наші актори оживили цю дивну, часом абсурдну, але таку впізнавану історію. Я щиро вдячний режисерові Григору Мане, нашому головному художникові Миколі Даньку та всій команді театру. Кожному, хто репетирував, створював, вигадував, сперечався, шукав і знаходив. Ми створили щось справді особливе. Ія пишаюся нами. А ще ця прем’єра вкотре нагадала мені одну просту річ. Темрява не здатна заборонити світлу народжуватися. Особливо коли є люди, які вміють його створювати. Тепер ми плануємо трохи відійти від великих форм, які були нашою візитівкою в останні роки. Натомість перейдемо до форм середніх та малих. Це зумовлено багатьма факторами. Один із основних – зараз стає популярною гастрольно фестивальна історія, поїздки. Постійно стикаємося з тим, що нас просять щось при везти і показати. Звісно, в наших реаліях це може бути мала форма, максимум – середня. Але у нас майже немає нічого, що можна було б продемонструвати глядачам інших міст чи навіть країн. Тому треба наздоганяти і закривати цю прогалину. Думаю першою реалізувати драматургію вже згаданої авторки Катерини Устинової. Робоча назва майбутньої вистави – “Мама, а чому”. А поставить її випускниця курсу Ахтема Сеітаблаєва Альона Сиротенко, яка є акторкою Театру ветеранів. На камерній сцені нашого театру вона показувала свою дипломну роботу – виставу “Станція бажань” за п’єсою Олександра Вітера. Після перегляду її вистави запропонували Альоні поставити на мікросцені цю невелику п’єсу, яка розрахована на глядачів від 2 до 6 років. Ближче до весни намагатимемося реалізувати на камерній сцені постановку вистави “Чорна Пантера і Білий Ведмідь” за п’єсою Володимира Винниченка. Над майбутнім проєктом вже активно працює завідувачка нашої режисерської частини Лідія Філовська. Я думаю і над малою формою. До мене звернулася одна авторка. Але не можу розголошувати деталей, доки ведуться перемовини. – Про цю постановку я мріяв давно, – розповідає Григор Мане, режисер постановник. – Думав над тим, чим парадокс відрізняється від абсурду, де між ними зв’язок і чи може один переходити в інший. І коли ми живемо в справді абсурдний час, де здорова логіка впирається в глуху стіну, то, звісно, звернутися до цього матеріалу сам Бог велів. За цією історією дуже зручно робити анімаційний або художній фільм, і, звичайно, вона підійде для театру ляльок з його умовностями. Ми цю умовність ввели у драматургію і текст вистави. Наша Аліса – творча дитина. Вона не розуміє, чому має бути слухняною. Чому повинна обов’язково слухатися виховательку. І чому ті речі, які їй говорять, повинні бути істиною. З творчою дитиною треба поводитися дуже уважно й обережно. Не можна накидати правила або сказати, що лише так і все. Дитина не буде підкорятися і завжди дивитиметься на світ власними очима. Аліса ризикує, обираючи дорогу, де їй “цікаво”. А там, де “цікаво”, завжди несподіванки, труднощі, за гадки, які треба розгадувати. Вона обирає цей шлях – і в кінцевому підсумку ми бачимо, як вона його долає. Аліса починає розуміти логіку тих персонажів, у яких абсурд стає парадоксом. А парадокс це і є рух, розвиток людства. Дівчинка починає потроху творити свою реальність. Вона говорить: “Якщо існує Чеширський Кіт, то може існувати і Чеширський Кит”. І коли несподівано з’являється Кит і у неї запитують, звідки він взявся, Аліса відповідає: “Він виринув з глибин моєї фантазії”. Отже, вона спроможна матеріалізувати свою фантазію. Це і є дорослішання. Дівчинка, яка спершу зубрить правила, у кінцевому результаті стикається з абсолютною владою – Королевою на крокеті. І знаходить можливість змінити спосіб взаємодії влади та підлеглих. Але не тим, що сама стає королевою, а тим, що бере її логіку і цією логікою обеззброює Королеву: “Якщо тут все ваше, то й моя голова теж ваша? А як можна відтяти свою ж голову?” Коли я починаю робити виставу, то не знаю до кінця, що вийде у фіналі. Є ідея, є прихильники і супротивники. Але творчість – це завжди ризик. І я, як і наша Аліса, обираю ризик. Бо мені, як і Алісі, “цікаво”. Це і є структура дорослішання творчої людини. Бажано, щоб вистава спонукала інших дітей творити. Ми хотіли зробити виставу по справжньому видовищною. І це нам вдалося завдяки головному художнику театру Ми колі Даньку. Натхненний творами Льюїса Керролла, я написав п’єсу, в якій хоча і немає жодного автентичного діалогу Керролла, проте, як на мене, зберігся дух його творів. І не лише тих, що були написані про Алісу, а й тих, де є його математичні задачі і логічні роздуми. Це моя перша робота в театрі ляльок. Я потрапив у дуже дружній, творчий і згуртований колектив. Було багато про позицій від артистів, які увійшли у структуру вистави. Це була справжня співтворчість між мною і колективом театру. Музичну драматургію вистави створював Олександр Курій. Це вже наша четверта спільна робота. У нас один погляд на театр та драматургію у будь якому жанрі. Я також дуже вдячний хореографу Ганні Кийко. Вона була моєю другою половинкою. Якщо говорити про видовищність вистави, то це її творіння. Хочу відзначити роботу постановника світла Євгена Кюне. Вона просто блискуча. А ще я вдячний директору художньо му керівнику театру Ігорю Гулому за таку цікаву пропозицію. Мені було легко й комфортно працювати. Я мав змогу втілювати свої режисерські фантазії. Від самого початку я ставив перед собою завдання, що це буде вистава для сімейного перегляду, аби вона була цікавою для будь якого віку. Тому тут є невеликі повчання. Приміром, Чеширський Кіт говорить: “Якби всі дорослі робили те,
16 Подія · “Коли ідея ще не має остаточної форми, вона шукає себе, змінюється, поєднується з іншими образами – і зрештою матеріалізується”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Українська глина, яка говорить про минуле, сучасність і майбутнє В Опішному завершилася Міжнародна грантова премія Говорунів–2026

Світлана ПРУГЛО, завідувачка інформаційної служби Національного музею гончарства Фото Юрка і Тараса Пошивайлів Глина зберігає не лише форму. У ній залишаються дотик руки, сміливість задуму, час і енергія людини, яка вдихнула в неї образ. Завершення Міжнародної грантової премії Говорунів–2026 – це не крапка в проєкті, а момент, коли авторські за- Скульптура “Пісня з дитинства”. Яна Куценко думи набули матеріального втілення й увійшли в простір Національного музеюзаповідника українського гончарства. Меценатська ініціатива Олесі Говорун, започаткована на підтримку сучасних українських керамістів, цього року зібрала в Опішному трьох мистців із Полтавщини – Андрія Бібка (Миргород), Яну Куценко (Опішне) та В’ячеслава Одарченка (Воскобійники). Для кожного з них премія стала можливістю здійснити задум, що вимагав не лише професійної майстерності, а й сміливості мислити масштабно. Результатом стали три п’ятиметрові скульптури, кожна зі своєю історією, пластичною мовою та художнім прочитанням української традиції. П’ять метрів для кераміста – це вже інший масштаб мислення. Тут недостатньо просто збільшити звичну форму: потрібно відчути її взаємодію з простором, ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. передбачити поведінку матеріалу, витримати складний технологічний процес і водночас не втратити авторського задуму. Для всіх трьох учасників це був перший досвід створення монументальної композиції такої висоти – і саме тому премія стала не лише можливістю реалізувати власну ідею, а й своєрідним професійним викликом. Для В’ячеслава Одарченка таким висловлюванням стала “Геометрія творення” – п’ятиметрова глиняна колона про те, звідки народжується мистецтво. Її можна читати як рух від безмежного до конкретного – від світу форм, кольорів і можливостей – до орнаменту, композиції, завершеного твору. Але водночас – це своєрідний автопортрет самого процесу творчості, коли ідея ще не має остаточної форми, вона шукає себе, змінюється, поєднується з іншими образами – і зрештою матеріалізується. Відтепер “Геометрія творення” продовжує цей діалог уже в просторі Музеюсадиби художниці-керамістки Наталі Кормелюк (Музей кераміки української діаспори), де сам твір стає частиною історії місця. В іншому напрямку рухається кераміст Андрій Бібко, звертаючись до образу, який українське мистецтво знає століттями, – Козака Мамая. Та художник не прагнув просто відтворити знайомий символ. Його завданням стало побачити Мамая по-новому, віднайти для нього сучасну художню мову. Козак Мамай тепер живе у музейному просторі “Гігантоманії”, там, де масштаб сам стає частиною художньої мови. Поруч з іншими монументальними творами він уже не просто впізнаваний образ із нашої культурної пам’яті, а її сучасне прочитання, створене сьогоднішнім митцем. А для Яни Куценко все почалося з дитячої іграшки. Коник, поєднаний із пташкою, повернувся у творчість художниці вже не як проста згадка про дитинство, а як образ пам’яті, тепла й першого дотику до глини. Силует коня переходить у дерево – символ життя, продовження та міцного коріння. “Своєю роботою я хочу передати теп- Скульптура “Козак Мамай”. Андрій Бібко Скульптура “Геометрія творення”. В’ячеслав Одарченко ло опішнянської іграшки”, – говорить авторка. І в цьому творі особливо виразно прочитується сама природа традиції –вона не стоїть на місці. Вона має коріння і росте далі, змінюється, набуває нових форм і знаходить нових авторів. Тож символічно, що композиція Яни Куценко оселилася саме на подвір’ї Меморіального музею-садиби гончарки Олександри Селюченко – талановитої майстрині, чиє ім’я нерозривно пов’язане з українською глиняною іграшкою. Тут традиційний образ отримав своєрідне продовження. Те, що колись народжувалося в руках Селюченко, сьогодні знову оживає в глині – вже в іншому авторському прочитанні й іншому масштабі. Три твори – і три різні розмови про українське мистецтво: про те, як народжується творчість, як традиційний символ може отримати нове життя і про те, як пам’ять дитинства здатна перетворитися на сучасний мистецький твір. А разом вони говорять про значно більше – про живучість української гончарної традиції. Адже традиція – це не застигла форма, яку потрібно лише берегти. Це те, що продовжує жити доти, доки знаходить нові руки, нові думки й нові способи бути почутою. Саме такою і є філософія Міжнародної грантової премії Говорунів. Її цінність – не лише у фінансовій підтримці митців. Меценатство тут перетворилося на мистецтво. А мистецтво – на спадок, який залишився в просторі. Премія завершилася. Робочі процеси, пошуки, експерименти й години напруженої праці залишилися позаду. Та створені твори лише починають своє життя. Відтепер їх читатимуть відвідувачі, фотографуватимуть, обходитимуть довкола, розглядатимуть деталі, сперечатимуться про значення й, можливо, колись приходитимуть до них уже з власними спогадами. Бо справжній мистецький твір починає жити не тоді, коли його завершено. Він починає жити тоді, коли в нього з’являється глядач. Тож запрошуємо до Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному – побачити, як сьогодні українська глина говорить про минуле, сучасність і майбутнє.
16 Подія · “Коли ідея ще не має остаточної форми, вона шукає себе, змінюється, поєднується з іншими образами – і зрештою матеріалізується”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Подія · “Коли ідея ще не має остаточної форми, вона шукає себе, змінюється, поєднується з іншими образами – і зрештою матеріалізується”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

АНОНС

Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин