Суспільство · “Ми маємо все своє повертати. Повертати у свою країну, своє місто й своє місце”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
“Куди ж ви дивитесь, народи?”
Слово Просвіти, №41 за 2026 рік
Інна ОМЕЛЯНЧУК, м. Рівне
13 жовтня 2026 року. На центральному майдані Рівне прощається з 29
річним майором Святославом Понаріним, який у перші дні повномасштабки добровільно став на захист Вітчизни. Хлопець із найніжнішою душею, якого знаю від народження: любив собак, рятував і лікував бездомних котиків… Раптом повітря розриває тривога. Згорьована матір накриває собою жовто
блакитну домовину. Велелюдний майдан стоїть, людська ріка несе своєму захисникові море квітів. Переважно жовто
блакитних. “Прохання прискорити прощання та пройти в найближче укриття – маємо підвищений рівень небезпеки!” – сповіщає ведучий. І вже за мить зовсім поряд лунає вибух. Рашисти не дають спокійно провести Героя навіть в останню земну дорогу… Вони влучили в мистецький корпус Рівненського державного гуманітарного університету. Туди, де десятиліттями формується наша ідентичність. Ще вранці там лунала українська пісня та звуки бандури. А вже о 10:30 ми побачили майже вщент зруйноване приміщення та по
звірячому зірвані рушники, що впали на погруддя Тараса Шевченка... Про що ти думаєш, Тарасе? Не знаю. Мені ж чомусь приходять на думку оці твої слова з незабутнього “Заповіту”:
Поховайте та вставайте, кайдани порвіте, І вражою злою кров’ю волю окропіте! Бо з кожним обстрілом додається не просто злості – невимовної люті, ненависті! Ми – стоїмо: хтось на передовій, хтось – в умовному тилу. Тут так переконливо й віддано моляться до Всевишнього українські матері, як, здається, не молиться нині ніхто в цілому світі. Бо ж на нашому боці – правда! То якою ж має бути наша плата за право вільно дихати рід ним повітрям і просто жити на своїй землі?! Схоже, й у самого Всевишнього немає відповіді на це запитання. Можливо, тому, що народ і верховна влада поки не єдині в своєму прагненні? А сильні світу цього спекулюють на війні й на нашому патріотизмі, набиваючи кишені на крові? Три десятки поранених лише внаслідок удару по мистецькому корпусу вишу, четверо людей – у реанімації. Але терор Рівного та області відтоді не припинився: тривоги вже 10 днів не стихають ані вдень, ні вночі. Зруйновано житлові будинки, автівки, цивільну інфраструктуру, торговельно
розважальний центр, будівельний супермаркет, ще одну велику мережу. Рівнянка Людмила Мошняга, що живе поруч, розповідає: “На нашій вулиці сьогодні все чорне, навіть небо. Ми про жили день у квадраті смугастих стрічок і оточенні людей у формі. Вже стемніло, а у нас звуки молотків і пилок, – люди затягують целофаном розбиті вікна й ремонтують дахи. А почався день із того, що я подивилася в очі смерті. Дивний звук змусив повернутися до вікна: на мене летів величезний багряний, палаючий циліндр. За мить почула вибух: дім підскочив, а я впала на підлогу. Останньою подією дня стало те, що на капоті поліцейської машини під світлом ліхтарика я написала заяву на путіна. Може, це буде одна з мільйонів заяв українців, які колись (обов’язково) розглянуть у Гаазі”. До переліку руйнувань додаються виробництва та підприємства, склади з ліками, житлові будинки. Вже є загиблий та поранені. Місцева влада, віддамо їй належне, реагує оперативно й адекватно: приміром, на другий день після обстрілу багатоповерхівок уже встановили всім новенькі балконні рами. Відповідно до ситуації, змінюють транспортні маршрути: колапсу в місті немає. Область долучається до ліквідації наслідків атак коштом резервного фонду. Та й люди стали обачнішими: тепер більше ховаються в укриття. Але все ускладнюють постійні повітряні тривоги: ворог шматує території, які ще не давно вважалися відносно спокійними, тому
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
