Тільки в “СП” · “Небо дивиться чисто, з одним спасительним помислом, з єдиним наміром – все обійняти, зігріти і спасти”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Вічносинє небо
Слово Просвіти, №41 за 2026 рік
Євген ПАШКОВСЬКИЙ
Вороній грай, як вибух чорного неба, приносить осінь. Починається з раннього ранку і триває за полудень, цей клекіт затемнення, цей вихор сажі. Широким розкидистим торнадо грай вирує над селами, над поля ми, над горіховими садками. Не мов хтось піднімає чорний стяг і розмахує ним все дужче, поки він не зникає з поля зору. Вдосвіта вороння проступає на верховітті ясенів, ще зливаючись з листям і поволі вирізьблюючись, як очі смерті. Всевидющі й незліченні, спрямовані на всіх зіниці. Це вона, поки всі сплять, недремно
пильно дивиться вниз. Насуплені в холодному тумані ворони мовчки сидять, обдумуючи, на яку здобич краще летіти. Хтось один летить провзна ти, всі решта – ждуть. Посланий вертається, вороння оживає. І поки люди в один бік, вони на їхні садиби, на подвір’я. Тихо і безшелесно обліплюють гілля і довбуть все, що можна вдовбати. А вже потім вибухають радісним грайвом, що кружляє і кружеляє, запинаючи пів неба. Не стільки смерч, як його повільна предтеча, не стільки смерть, як оглядовий політ її, вороній грай із криком розносить трупні плями осені. І з кожним скриком кожен лист і бадилина внизу тремтить. Від крику похилі голови соняшників хиляться все дужче. Весь лан їх безнадійно дивиться вниз. Ніщо не сколихне його приреченої втоми. Те сонце, до якого вони так тягнулись, давно не миле. Лиця соняшників з кожним днем чорнішають і чорнішають, їх погляд спрямований в землю. Горять рум’янцем тільки дрібні яблучка на придорожніх деревах, – ніхто не спиниться, не обірве, – вони горять, як біль життя, що пройшло даремно. Соняшники на полі навпроти іржавіють стовбурами і всихають обличчями. Сива стерня на скошеному полі нагадує, що скоро і їм під ніж. Дума кожної насінини про близьку смерть. Переповнені нею голови чують тільки крик її. Руда іржавінь охоплює голови соняшників не бажанням жити, тим внутрішнім вогнем, що палить їх. Їх гне і гне униз вагота їх дум. В легенях лісів – це видно розкосим очам відлітаючих ключів – вже розгорається сухотний вогонь. Він перекидається на простір – бачать далі птахи – і плямами хвороби спалахує то тут, то там. Вгорі він нічим їм не загрожує. Вони покидають їх, вогнища смерті, давно попереджені. Це догорає час, що сплинув давно. І в просторі, скільки сягає зір, щось горить, палає скрізь. На стіні дерев, на стіні посадок невидима рука смерті кладе вогняний відпечаток. Чи-то водій, чи то подорожній, ніхто не читає надпису на їх стіні – вогонь тільки проступає – але перелітним птахам, що бачать його згори, він уже обпікає крила. З криком посеред ночі вони летять скоріш і розносять вогонь на Південь, на Південь. І одного дня все починає вбиратись золотом: і вузьколистя верб, що дихає легкою гіркотою, і стрілчаті очерети з ще не пониклими зеленими мітлами, і дрібнолистя беріз, і розлаписте листя горішин на осонні. Те, що на сонячній стороні, загорається першим. Спориш на обочинах і межах, посіви сої на городах і полях давно спалила рудизна. Зелень лісів, зелень посадок ще не вицвіла яскрава, але то тут, то там з боків її плямує підпалу золотизна. Перше полум’я осені непомітне здалеку. Першими беруться золотом і багрянцем американські клени, першим давно зіржавіло листя каштана, деякі дерева вбираються фіолетовою окиддю, вікові дуби й осокори найдовше не піддаються осені. Велетами – стражами дороги – дивляться на минуще без жодної тривоги. Так, ніби нема нічого, що сколихнуло б їх до глибини і привело в сум’яття. Дорога, яка дивиться на них очима вибоїн, часто здригається, часто тремтить від непосильних їй тягарів. Їй здається, що і вона могла б рости в небо, ні перед ким не гнути спину, не відати тривог, не знати проблем, нікуди не довелося б спішити, везти їх всі, клопоти людей, на своєму горбу, і тільки легкі мурахи, дотиком Любові, пробігали б по ній. Нестаріюча краса природи ще зелено густа, не отруєна ні чим із того, що вихаркує телевізор. Погляд вікових дерев вище всього, що там транслюється. Вони росли й тоді, коли не було і матеріалу, з якого вони зроблені, пережили те, переживуть і це. В їх кронах не шумить війна, не палить заздрістю корупція, не душить ядухою надбагатство од них і злиденство інших. Не мучить вічне згризання, що коїться між людьми, приреченими бачити світ дуально, в чорно
білих кольорах. В них недостатньо Любові, щоб бачити, любити, відчувати космічно, знає старих дерев віковічність. Вони досягли її впродовж неї. Вічне начало в природі дихає вічністю Бога, за рядженою, незнищенною плаз мою Енергії. Це вона світить спокоєм на дорогу і успокійнює все навкруг. І, дотикаючись до неї, осінь сахається старих дереві на мить відступає. І залишає рости, вростати в небо. Його тяжіння, невідчутне молодим деревцям, непоборне, основне для них. Дорога забігає в ліс, проскакує його і знов упирається лобом у лісосмуги. Листя ще тримається дерев, але на останньому пориві, як альпініст над прірвою, знаючи: ще мить – і його життя обірветься. Молоді дерева сповнені очікувань морозного вітру і падолисту. Коли одного ранку їх крони розчахне голизна і стане видно далі обрію, останній листок, ковзаючи, рине вниз – і ні якого сліду не залишить по собі в повітрі. По низу посадки молода порість дуба згорає в густо
багрово
золотому палахкотінні. Вдень горить тьмяно, а в призахідному сонці горить особливо трепетно яскраво. Вогнем піднесення, вогнем короткочасного життя. Вогонь підросту трепече кожним догораючим листком, прощально і пронизливо, знаючи, що йому не дадуть зрости до висоти призначення. Він силиться сказати своє прощальне слово. Старі дуби давно захопили площу, привласнили небо. Вони обов’язково вглушать намагання зросту. Підріст горить в догораю чому дні, знаючи, що йому не довго так горіти. Свіжопорубані дрова в дро вітнику ждуть холодів і обіймів рук, що понесуть їх на оберемку. Вростаючи в пісок, хатки по хуторах ждуть, коли їх обкутають сухою травою й листям. Дядько вже заготовив дров і ладнується по тички для загати. Як і тисячі років, він виживає первісним способом. Востаннє гаряче припікає сонце. Бджола, пролітаючи над ярами, довго шукає останнього будяка в фіолетових кутасах і, припадаючи до нього, п’є найніжніше солодкий, останній нектар. В усьому чується щось востаннє. Золотарник уже перецвів і сивими китицями передвістить зиму. На південних горбах ще літнє тепло прощально обіймає землю, кукурудза в його пригріві нишкне в тихій задумі. Ніщо не сколихне її налитого спокоєм дозрівання. Сережки на кленах, що обросли дорогу впритул, давно пожовтіли й присвічують шлях велосипедистові. Коли він їде через села, сонце пригріває зовсім по
літньому, гріючи спину, воно підштовхує вперед, а в полях вже струже холодом вітер. Він стає на обочині і записує про тепло. Поштар “Нової пошти”, врісши в кермо, газує в хмарі пилюки по бакаях до пунктів доставки. Червона табличка на лобовому склі роззявленим ротом кричить хто він. Груша
дичка в неопалимому вогні тріпоче кожним червоно багряним листком. В останній нев’янучій красі вона Божественно прекрасна. Висока пірамідальна багрінь – краси, що не боїться горіти, віддавати себе – вирізняє її з
поміж лякливої зелені. Вона горить нетлінним вогнем, горить і не згорає в ньому. Поки все в’яне і тремтить, боячись опасти, вона горить в жертовній красі. Волошково
синє небо в цю мить по
особливому бездонне. Лиш по краях воно повите легкою білизною, що надає йому окоподібності. Небо дивиться чисто, з одним спасительним помислом, з єдиним наміром – все обійняти, зігріти і спасти. І ніби наперекір йому, в свій останній танець пускається мошка. З низин, коли розгорається сон це, вона лине до тепла, щоб по ніжитись на ньому. Над півден
Мудрість – під ранок падають все тихіше, рідше, і зранку все встелено їх захопленим, їх останнім золотозоряним спалахом. Вранішня роса холодна їжакові, що повертається з нічних мандрів під грибок із сіном. Він біжить по стежці мокрий, але щасливий ще одним прожитим днем, і перед тим, як заснути, згорнувшись в кублі, думатиме осінню думу: скільки ще до морозів? чи вистачить на зиму жирових запасів? коли впадати в сплячку? скільки ще активних ночей і днів? Надовго, а може назавжди, він не побачить світу. Як той, хто побагато голодав, він знає, як це. І перспектива нового голоду ніскільки не гріє. Але, щоб вижити, він мусить знову це робити. І з думкою, що ще не час, він непомітно засинає. Ворони, поки людей нема, обсідають горішини клоччям сажі і злорадісно крячуть. Коли їх злітаються хмари, хтось виходить і стріляє в повітря з пневматичної рушниці, щоб відлякати звуком пострілу. Гублячи з дзьобів горіхи, вороння кидається врозтіч. Завжди обережні, ворони перелітають на голі городи і там зливаються з їх чорнотою. Щороку їх більшає, як і лихо вість війни. Горіхів усе меншає, як усього мудрого і прекрасного під час війни. Війна – не місце для небесних послань. Собака з виглядом укороченого лиса подрімує на сирій землі на краю села і по тому, як холоне земля, мов її душа тікає з ті ла, чує наближення чогось не доброго. Він спить на пригріві вдень, бо вночі уже не виспатись, та гул ревуна вдалині будить його постійно. Але не стільки він, як сама тривога простору, тремка, холодна вжаханість, яку випромінюють мільйони, пере дається йому. Що ближче в зиму, то гул землі – нікому не чутний гул – наростає все дужче. Малий собака від кроків війни стає ще меншим. Він жене від себе зиму і, підставляючи бік сонцю, не хоче про неї думати. Полин від гіркоти дум уже чорніє, як і деревій, що непомітно перецвів; цвіте він тільки у ярах і то – там, де не косили. Там пахне вільгим холодом з заростей осоки, рогози, іван
чаю. Вода з кринички ледве жебонить, перестрибуючи через яблука, що нападали в її рівчак. Ні яблук, ні води ніхто не набирає. Переллявшись через них, вода зникає у багні, щоб десь зіллятись з більшою водою. На пагорбах уже розгорається роздмуханим, яскраво червоним жаром глід. Що далі в осінь, то призовніше горить. Але ніякий птах на нього не летить. Ще повно всього у полях. Коти, що вперше йдуть у зиму, з острахом заглядають у сіни: пустять їх погрітися чи ні? По ночах, ще не знайшовши притулку, гасають по доріжках і деревах; при повному місяці вила зять на них найвище – де те літо, куди поділося? – і з розгубленим виглядом спускаються вниз, боячись признатись, що його не буде. Груботесані, з вузлакуватими руками, з усміхненими лицями літні жінки сидять на ослінчиках, спинами до сонця, біля куп буряків і моркви. Це їхня найкраща пора: садити города, при
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
