Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Сторінка · с. 14сторінка оригіналу ↗

Слово Просвіти, №42 за 1997 рік

Слово Просвіти, №42 за 1997 рік

і ха | У ; й ї -- ій чел - ван Й нн РАН нан ажуть, коли хоче Господь покарати, відбирає розум Ми, українці, які прагнули свосі держапи, за роки, відколи вона формально істує, зробили чимало і досадних ПОМИЛОК, 1 свідомих хибних кроків. Тим самим зібрали кару на свою голову у нас знову відбирає розум, С | Втім, ми ж не діти і називатимемо речі ІХнІмМИ іменами: те, що для більшої ясності зветься «кара Божа», насправді є близьким чи дальшим наслідком наших (роду, народу) вчинків. Жоден наш крок не минає без якогось наслідку, жоден нез являється безпричинно Скажімо, якщо я раптом виявлю, що мій одяг брудний, то це зовсім не означатиме, що мене Бої покарав. Усе значно прозаїчніше: або я забруднилася сама, знехтувавши чиїмись порадами (ми щодня нехтуємо Господніми заповідями), або я вже вдяглася в брудне Люди значно менше пов'язані одне з одним | залежать одне від одного, як зі своїм минулим 1 минулим свого роду (народу). У нашого народу були і герої, і зрадники. Наш народ доношує одяг і тих, і тих. Але ж на те дав нам Господь розум 1 свою науку, щоб ми врешті-решт засвоїли п та перестали повторювати власті помМиЛки і відтак, як наслідок, опинятися знову ії знову під чужою п'ятою. На жаль. СЬОГОДНІ, ЯК і СТОЛІТТЯ ТОМУ, і найбільш зрілі з-поміж нас у храмі - діти Божі, а за порогом храму диоть як язичники. Гос: подня наука, як 1 інша, вимагає праці, заучування, повторення, іспитів. Але, оскіЛЬКИ вона дається нам для практичного застосування, то вимагає ще й безстрашного прочитання та чесного розуміння. У хімічному досліді, і цього ніхто з нас не заперечуватиме, очікуваний результат з'явиться лише тоді, коли ми точно дотримуватимемось рекомендацій та умов експерименту. Чому ж тоді в житті, як правило, нехтуємо умовами, а результату вимагаємо, аж кулаками стукаємо, такого, який нам намріявся? Це - інфантильність або язичництво. Найголовніша умова очікуваного ре- . зультату людського експерименту на землі - любов. Любов - повітря християнського життя. ( «Любов ніколи не минає. . Пророцтва минуть, мови замовкнуть, знання зникне» - До коринтян, 13:8). Але здобути її можна лише шляхом повної самовіддачі (як правило, саме цією умовою нехтують). І любов людську, і любов та спасіння у Бозі. Відомо, що неможливо служити двом панам одночасно, як не можна одночасно перебувати у світлі і в темряві. Читаємо: «Хто хоче спасти своє життя, той його погубить, а хто своє життя погубить ради Мене, той його знайде» ( від Матвія, 16:25). Формула ця універсальна, як універсальні всі євангельські формули. Підставмо замість «Мене» - «народ», «ДІТИ», «майбутнсь, - і тоді все буде правильно. Доки зерно не загине, воно не проросте новим колосом. Якщо батьки цілком і повністю не віддадуть свої знання, свою любов, досвід дітям, - ті скарби не відтворяться у наступних поколіннях, а підуть у землю разом із тлійними оболонками батьків. ( Злидні обезбоженого світу, - не у вузько українському варіанті, а світу планети Земля, - саме звідси.. ) Якщо покоління відгороджується від наступного покоління стіною зверхності, суперництва, звинувачень, докорів, - воно з часом неминуче кане в забуття, хоч як би хотіло зберегтися, хоч яких би велетеїїських зусиль до того докладало, консервуючи своє неповторне обличчя, влаштовуючи вечори спогадів, пишучи книти. Зберегтися (себто залишитися жити) воно може лише в живому образі паступиих поколінь. Хто дуже хоче спасти своє життя, той його погубить. | страх мене бере за наше майбутиє, коли бачу, як продовжують відгороджуватись «шістдесятники» (тепер уже ті, кого карала сатанинська система, чиїх принципів не похитнули імперські в'язниці, решта ж із легендарного покоління, хто в'язниць не похав, а жи шками ни й ЛІР чн а Мо пи «Не майте жодних боргів ні у кого, | боргу взаємної любові» крім) (До римлян, 8). У но ПпозІр зовсім не КеПСЬКО, вІідДгГОроди ІИСЯ давно), як вони бояться бодай краплю своїх достоїнств розчинити в ПОКОЛІННЯХ, що идуть услід, і будьте певні, то була б саме та розчина, яка глевкого вишкребка перетворила б на золоту паляниці. Тільки так воно б жило. Інакше і «шістдесятники» кануть у небуття, і вишкребків перебірливий у харчах світ підкидатиме ногами Те, що дозволив собі ВІДОМИЙ «шістдесятим», письменник, досі незаперечний моральний авторитет у суспільстві для багатьох, головний редактор газети «Наша віра» Євген Сверстюк стосовно письменника, критика Максима Стріхи, боюсь, що прислужиться остаточному розвінчанню німба над невеличкою жменькою «шістдесятників», які були досі на недосяжній моральній висоті, (Тих, хто спокусився «усіма царствами світу і їхньою славою», розвінчано давио). Важко передати зневагу - недо ворога, до українця, патріота, - пеконтрольовану лість, до яких опустився цей ревний і шанований християнин у статті «Злидні обезбоженого світу» («Наша віра» Мо9 1997) А як же «найбільший серед вас хай буде найменшим»? А як же «усякий гріх, усяка хула проститься людям»? Виносячи жорстокий вирок, чи не до Святого Духа, хула на якого тільки й не проститься, прирівнює Євген Сверстюк «шістдесятників» ? Хоч насправді йдеться і не про хулу, а про, як визнає сам судія, «Кібернетичну ясність і незворушність мислі», (Цих рис, чесно кажучи, нам усім бракує давно). Найцікавіше, що стаття Максима Стріхи у 61 ж. «Критика» «Прощання з андеграундом» - зовсім не про «шістде- СЯТНИКІіВв». Згадка про них обмежується абзацом, наведеним у «Нашій вірі». | висновки Євгена Сверстюка щодо особи Максима Стріхи - як він ріс, виховувався, ким є насправді (7), що відчуває, - чистий домисел. Неадекватність реакції, кількість залученого матеріалу, гарячковість дозволяють припустити, що претензії Є Сверстюка до суспільства за брак шанобливості, за недооцінку, можливо, ролі «шістдесятників» зріли давно, - а під руку потрапив Максим Стріха. Пан Євген, 1, гадаю, свідомо, допускає одну лукаву похибку: до «пистдесятників» зараховує тільки тих, хто офірував життя за українську ідею, страждав у тюрмах і таборах, тоді як Максим Стріха має на увазі виключно письменників, і таки все покоління. А це передусім І. Драч, Б. Олійник, М. Вінграновський, І. Дзюба, В. Коротич та багато інших. Якщо взяти до уваги ще й те, що стаття М. Стріхи - це рецензія на роматй В. Діброви «Бурдик», написаний у бурлескному стилі з елементами іронії й сарказму, отож природно, що в міру бурлескний стиль і самої рецензії, - то в наведеному уривку про «шистдесятникії» немає абсолютно чого, що свідчило 6 про кібернетичну бездушність автора. Її можна лише припускати або не припуєкати Лякає зверхість і непримиренність, намагання пдарити якнайдошку льніше | за що? За те, що в міркувантях 1 вчинках сьогодништих справді розумних хлоп немає екстазу перед «пистде-сяї чиками», немає слинявої лобові (це ми. «СІМДесятникиИ», так їх любили) Бо хоч Свген Сверстіок стверджує, що хоче твере- Зості й чесності (неначе «ясність і незворушність мислі» - не те саме), насправді він вимагає любові. Але чи для цього підстави? Нагадаємо відоме спостереження Дитина, яка виростає без батьківської любові, ущербна, неготова до повноцінного щасливого життя Гак виростали «сімде- СЯтТнИкКИ». Дуже ретельно дозована КІЛЬКІСТЬ їх конче повинна була мати «ведучого» з-поміж тих «шістдесятників», ХТО сидів па Олімпі ( літературному, науковому, суспільному). Найчастіше це був впливовий земляк. І той, кого він «818», досить природно входив у життя й літературу. Різні за обдарованістю, воти не закомплексовані й тепер. Їх знають, до певної міри з ними рахуються, бо, власне, вони мають і вагу - заробили, заслужили. Але завважте: вони своїх покровителів не зраджують. Вони ім, старим, ностальгуючи за прекрасною молодістю, віддають сьогодні борг любові. А якби «пістдесятники» не дозували, всупереч природі, тих, хто йшов услід, то не було б 1 таких прикрих непорозумінь, як із двома однаково потрібними Україні письменниками, один із яких вимагає беззастережної синівської любові, а другий п в собі не відчуває. І не з якихось поганих намірів, а цілком закономірно. Стаття Максима Стріхи - про покоління, яке ні панові Євгену, ні його друзям зовсім не цікаве, яке, на щастя, нікому нічого не винне, 1 якого, на жаль, ніхто не потребує - про «сімдесятників». Про тих, кого «шістдесятники », пам'ятаючи, як хвацько самі посунули попередників, не допускали і близько до нормальної суспільної конкуренції чи співпраці. Покоління незнайомців, інопланетян. Їх неначе й немає. Любов і обожнення синів народжуються з любові й обожнення батьків. А оскільки «сімдесятники» були усунуті від суспільного життя, то своє замилування попередниками вони не могли передати евісіМДесЯТнНИКам». Тому ні Максим Стріха, ні інші молоді та зухвалі також не мають, на жаль, боргу любові перед попередниками, як г перед дідусями, що стали сентиментальними на старості літ. Це фатальне лихо України: всі й люблять, усі за неї вболівають, але розуміють під пею абстракцію, бо споконтиків гризуться між собою, ніби самі перебувають поза чи над нею. Кожне покоління починає розбудовувати б спочатку, засвоїм власним проектом. Самовпевнено заклинають: «прощаються тобі гріхи твої», 1 хоч вона як лежала на місці, так і лежить, поОБОДЯТЬСЯ ж, неначе мати встала 1 притьмом побігла доганяти цивілізованих | тверезих Чого, у кращому разі, можемо чекати від молодого покоління сьогодії - то це, упову ж таки, вчинків 1 дій не вищого, духовного плану, де питає тонка й ніжна любогп, що може повернути нації силу й одностайність, - а нижчого, природного що воно, задля самозбереження її утвердження себе у спіті , усе ж таки іосреже шо асмлю, МОНУ, їСгГОрію Ось тільки коли вже в нашої ігтелігенції стане о РЕШИЕЕ НО - пи з щ чні РН ажозниннннй сне 0 вні "її тн БА о дІяльностІ (І силі глузду роиррваги порочиє ко о шоб пе лише мучеників на тому євіті триво , у и жити, а й це плоОдити їх на цьому До речі, з приводу Ообурєіїня, з яким відкидає Євген Сверстюк твердження, що гнпстдесятникам»е пошастило, немояг не згадати сбвідчения таки ешістдесятника » письменника Леоніда МОСКОВСЬКОГО Жуховицького. В інформаційній програмі по телебачентю він сказав, що покоління «ШИСТДеСЯ ТНИКІВ» було «самоє (тож про це принаймти можна сперечатися «Нам повезло, что мьт ОБІЛИ ГЛУПЬ? », Сказав, зокрема, Л. Жуховицький 30-х 1 90-х у цьому плані не пощастило Час їм не залишив ин роаріоняють фа пьш та щирість у голосах вболівання їх ла ВоЗУЧеЄь ІТЇокКолІіНнНЯМмМ ілюзІЙ. І ПоОни будівничих України, державу га піклувайня про власну кишеню ЗВІДСИ | ДЕеЩИЦЯ ЦИНІЗМ) чле ж : багато пого яка нас, старших, буває, ене судіте, щоб вас не судили» Оце хвацьке замикання в поколіннях згортания в усе вужчих єкзальтованих і непримиренних гуртах - це фатальне І неминуче віддаляння від ОДВІЧНОЇ національної мети. «Кожне ПпОдІЛЕене в Собі. запустіє, 1 кожне місто чи ображає ца їж ТВО. ДІМ, ПпОдДІЛенНІ супроти себе не втримаються». Чи вже не досить прикладів з нашої української історії, коли ми принципові, аж занадто, як для світу цього в якому змушені ЖИТИ, ДІЛИЛИСЯ 1 НЄ втримувалися / Держава - це суто земне утворення, це підстава, фундамент, це - умова і запорука наших свобод світоглядних і наших свобод фізичних. Вона потрібна, об'єктивно, всім :' небожителям-«шістдесятникам», | КОСМОПОЛІТИЧНИМ «дев ЯТДесятнНикаМм », | тому болоту, до якого належимо ми всі звичайші, кому хочеться хліба й телевізора і кого так зневажає пан Євген Сперстюк Тому й збудувати її можливо лише гуртом «.,.ХТтОо не проти вас, той з вами», - сказав Їсус учням, які забороняли виганяти бісів тим «безпартійним», хто не ходив із кими У нашому суспільстві так багато бісів і так багато роботи. І чи це розумно - проганяти тих, хто має бажання п робити, тільки тому, що він не ходить з нами? Можливо, нинішня національна еліта керується іншими словами Спасителя? «Хто не зі Мною, той проти Мене», - сказав Ісус, розповідаючи притчу про чоловіка, який не беріг душу. Але цей присуд стосується тоншого, суто індивідуального: спасіння дупі, існування, в якому вибір скінчився, в якому вже немає ВІДТІНКІВ, а є Лише дві СИЛИ! світла - вгорі і темна - внизу. Ті слова - не для цього грубого світу неминучих компромісів, світу вибору Згадаймо євангельську сентенцію: «Бо сини цього світу в своїм поколінні мудрит аніж сини світла» і Христову науку «Набувайте друзів собі від багатства неправедного, щоб, коли проминеться воно, прийняли вас до вічних осель». Неправеднє багатство - це неминучі компроміси у цім ПОКОЛІН І па Цій стадії НАШОГО суспільного буття. Якщо ж ми їх хвацько | лемоіїс тра тивно відкидатимемо, нам не бачити своєї, у ЦЬОМУ СВІТІ, «ВІЧНОЇ ОСЄЛІ» ВЛАСНОЇ держави. Ми її можемо збудувати лише з «пеправедним багатством » - збудіпничими ВСІЛЯКИХ мастей, які хочуть і вміють будувати. Бо така земна реальність Підтвердження цьому - беаліч держав світу, де різні сили 1 покоління в одному єдині люблять і бережуть свою спільну оселю Збудувавши повноцінну держапу, ми зможемо ділитися за якими ознаками, а вона берегтиме нас від тюрем переслідувань, насилля, гарантуватиме філіжанку кави із сухариком та вільну пресу, де могтимем обмішоватись тятаєами якщо й далі залишатимемось язичниками, а не справжніми християнами «Ви пізнаєте (від Матнія, 7 6) мииодно хо зд іх НіІМИ » 1Їоки плодами ЩО ПЛІЛ «ПиСстдесятників» м" но ШО пом числі) - отруєна й занедбана земля та ше Ммтидіо обезбоженого світ ІрИКатися хо це на когось Галима ПАЛАМАРЧУК ГБезглуал10 рр нн - --

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин