Столиця · “Людина, яка хоче щось побачити і почути, чує і бачить”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
БІЗНЕСОВА ТЛЯ ТОЧИТЬ КУЛЬТУРНІ ОСЕРЕДКИ
Слово Просвіти, №42 за 2009 рік
Наталія АНТОНЮК Фото Ксенії ГЛАДИШЕВОЇ
Наше місто атакували шкідники, які пожирають духовні скарби держави, висмоктують історичну енергетику міста, спотворюють центр Києва, залишаючи натомість багатоповерхівки, магазини ширвжитку й офіси. Ці шкідники “жеруть” музеї, галереї, книгарні, “обідають” смачними земельними ділянками і “запивають” це відчаєм небайдужих людей. Жодних обмежень, “дієт”. Київські міські ненажери невтомні у своїй нелегкій праці об’їдання культурної спадщини. Найсмачніші для них не віддалені частини Києва, а центр столиці. І що найстрашніше — рік у рік, крок за кроком їхній апетит дедалі зростає. В українській столиці сьогодні діє вже звична рейдерська система захоплення будівель. І те, що повинно сприйматися як нонсенс, сприймається вже як буденне явище. На це й розраховують київські бізнесмени — громадськість стомиться боротися, тож процес загарбання можна буде пожвавити. На жаль, нині легше назвати культурні заклади, на які ще не зазіхнули київські ненажери. У центрі Києва “загризли” або “догризають” книгарні “Дружба”, “Мистецтво”, “Ноти”, “Зміна”, “Планета”, “Сузір’я”, “Поезія”, “Світогляд”, “Дніпро”, “Знання”, “Сяйво”. Активно зайнялися прихватизацією кінотеатрів “Орбіта”, “Жовтень”, “Панорама”… Нещодавно з приміщення виселили Київський театр маріонеток. Навіть у Бабиному Яру планували звести готель. Громада обурилася, запротестувала — і чиновники відмовилися від задуму. Однак у Києві ще багато зелених ділянок, де можна наставити готелів. В арсеналі Київради — “Програма приватизації комунального майна територіальної громади міста Києва на 2007—2010 роки”, за якою до списку продажу об’єктів Києва потрапило багато соціальних і культурних закладів у центрі міста. Збереження скарбів культури й поширення творчості відомих українських митців — цим не дуже клопочеться київська влада. Переконатися можна, зателефонувавши до київських музеїв і галерей. Директор Літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини Тетяна Сосновська розповіла про проблеми, які очікують на культурні заклади столиці. — Тетяно Вікторівно, як створювався музей? — 27 січня 2010-го, на день народження Павла Григоровича, виповниться 30 років, як перші відвідувачі переступили поріг музею. Спочатку його, згідно із постановою Ради Міністрів, було створено як музей державного рівня й підпорядкування Міністерству культури УРСР. Згодом музей передали Київській міській державній адміністрації. Для нас до певного часу не мало значення підпорядкування — працювали чесно, віддано, із задоволенням. Попри те, що нас перевели у міське підпорядкування, діяльність музею завжди була спрямована на поширення творчої спадщини Тичини в межах усієї України. — Із чого розпочалося виселення музею? — Ми як комунальний музей за використання приміщення маємо сплачувати орендну плату. Торік Київська міська державна адміністрація не надала всієї суми, потрібної для сплати. Борг створили умисно, щоб підштовхнути музей до розірвання договору оренди, а в майбутньому — до виселення з приміщення. Формальна заборгованість — близько 16 тисяч гривень — стала підставою для Господарського суду Києва прийняти до розгляду справу про примусове виселення. Позивачем виступило реґіональне відділення Фонду держмайна у місті Києві. На превеликий жаль, Головне управління культури, наш безпосередній керівник, на наші листи, звернення не реагувало. Мабуть, міській владі байдужа доля нашого закладу, точніше, вона матиме зиск із того, якщо музей виселять. До речі, коли йшлося про виселення, юристи з Головного управління культури порадили нам шукати інше приміщення, куди можна було б переселити музей. Це свідчить про те, що люди не розуміють значення меморіального музею, який не може існувати в іншому приміщенні. Виселення музею або переселення дорівнює знищенню. — Як вдалося музеєві Павла Тичини зберегти свої приміщення? — За допомогою урядовців високого рівня, які негайно відгукнулися на наші прохання, вдалося залагодити проблему щодо оренди. Надійшли листи з підтримкою від Секретаріату Президента, Комітету з питань культури і духовності Верховної Ради, Міністерства культури і туризму, від народних депутатів. Люди, що дізнавалися про можливе виселення музею, телефонували і пропонували допомогу. — Яке оптимальне розв’язання проблеми? — Юристи, заглибившись у цю проблему, поставили запитання: чому музей, розташований у державному приміщенні, який створювали як державний заклад, не можна передати державі? Тим більше, що діяльність музею і так загальноукраїнська. До того ж, Міністерство культури і туризму дало згоду, щоб узяти заклад у свою сферу управління. Коли це питання порушили на всіх рівнях, то керівник Головного управління культури і мистецтв Світлана Зоріна сказала, що на її думку, доцільніше передати квартири, у яких розташований музей, місту. Світлана Зоріна відкидає можливість музею працювати в масштабах усієї держави. Їм куди краще забрати ці квартири, а музей перевести в якесь інше приміщення. Це ще раз переконує, що майновий, а не інтерес збереження культури керує нашими чиновниками, яким, на жаль, не потрібен відомий усій Україні музей Павла Тичини. Людина, яка хоче щось побачити і почути, чує і бачить, а той, хто цього не хоче, не почує вас, навіть коли їй на вухо голосно кричатимете. Тому мене не дивує, що наші міські керівники не знають і не цікавляться, що ми робимо за межами Києва для популяризації творчості Тичини. Для них цікава лише статистика: скільки відвідувачів прийняли, скільки провели виставок, а головне — скільки заробили грошей. — Які труднощі й проблеми очікують нині на директорів культурних закладів міста? — Уже відпрацьований механізм, коли директора закладу, який намагається заперечувати плани керівників міста, прибирають із посади — знаходять для цього спосіб. Боюся, що з нашим музеєм може повторитися ситуація, як в інших культурних закладах, адже отримати приміщення можна, якщо на посаду директора музею прийде людина, яка не порушуватиме це питання на вищих рівнях, а просто напише клопотання про передання приміщень місту. Є приклади, коли змінили директора музею тільки заради того, щоб на подвір’ї закладу розташувати ресторан. Директорам культурних закладів потрібно розуміти і боротися з негативними намірами київських очільників. Нам, наприклад, вже пропонували подумати про капітальний ремонт — спаковуєш речі й невідомо чи повернешся. Боротися за збереження культури в наш час складно, але можливо. Для цього потрібно мати сміливість і відвертість. Прикро, що за роки незалежності не всі набули громадянської мужності, яка зараз дуже потрібна. Якби ми, директори, зрозуміли, що нас поодинці перемогти легко, але всіх разом зламати неможливо, якби ми не боялися стати на захист один одного, то, можливо, ситуація змінилася б. А коли борються проти одного, то інших залякують і шантажують. Однак аргументу колег “треба перечекати і перетерпіти” не сприймаю, бо доки чекатимемо, можемо багато втратити. Проте попри всі проблеми, вірю, що рано чи пізно здоровий глузд місцевої влади переможе. Творча вітальня майстрів оперного і балетного мистецтва “Духовна спадщина” ім. Івана Козловського теж потерпає від загарбницьких атак міської влади. Звісно, київським ненажерам потрібен смачний шматок — Творча вітальня розташована в центрі міста. У березні 2010-го виповнюється 110-та річниця з дня народження видатного українського співака, лауреата Державних премій СРСР, народного артиста СРСР та України, лауреата Державної премії України ім. Тараса Шевченка Івана Козловського. Творча вітальня імені Івана Козловського заснована на виконання Постанови Кабінету Міністрів України за 11 березня 1994 р. “Про увічнення пам’яті Івана Семеновича Козловського”, Постанови КМУ за 4 лютого 1999 р. “Про відзначення 100-річчя від дня народження І. С. Козловського”, рішення Київської міської ради за1 березня 2001 р. і розпорядження КМДА за 23 червня 2001 року. Директор — художній керівник Творчої вітальні імені Козловського В’ячеслав Медведєв поділився проблемами збереження Творчої вітальні й занепокоєнням щодо знищення культури Києва. — В’ячеславе Олександровичу, в якому стані було приміщення Творчої вітальні, що його надала міська влада? — Вітальня розташована за корпусом Національного університету театрального мистецтва, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, де 1917—1919 рр. навчався видатний український співак. Це відповідне місце для створення Творчої вітальні імені Івана Козловського. У цьому приміщенні була пошта, воно потребувало капітального ремонту. З 2003 до 2008 року вітальня витратила на ремонтні роботи 1 400 000 грн. Із 2005-го приміщення, згідно з розпорядженням КМДА за 7 квітня 2005 р., перебуває в оперативному управлінні на балансі Творчої вітальні. — Із чого розпочалась історія виселення музею? — Як грім з неба, ми отримали розпорядження голови адміністрації Києва Леоніда Черновецького за 27 березня 2007 р. № 328 про те, що КМДА зобов’язує Творчу вітальню здійснити передачу нежитлових приміщень на вул. Хрещатик, 50-б комунальному підприємству “Київжитлоспецексплуатація”, яке завідує нежитловими приміщеннями в місті. Як зазначено в документі, “з метою забезпечення належного утримання об’єктів права комунальної власності і територіальної громади м. Києва”. Хоч “Київжитлоспецексплуатація” передала на баланс Творчій вітальні приміщення на вул. Хрещатик, 50-б в аварійному стані. — Якою була реакція міських керівників? — Я звернувся до керівника Головного управління культури і мистецтв Світлани Зоріної, яка почала дзвонити чиновникам КМДА, але всі відповіли, що нічого не знають про розпорядження. Улітку 2007 року надійшло нагадування: здайтеся. Не здаюсь. Із січня 2008-го ми почали писати листи до керівників державних органів влади й установ про зміни в розпорядженні. Зчинили маленький галас. Згодом Творча вітальня отримала копії відписки КМДА до державних органів зі змістом “не переймайтесь, це просто юридична процедура”. Однак 8 жовтня 2008 р., в день відкриття пам’ятника Козловському на Печерських пагорбах, ми отримали позов до Господарського суду Києва, а з 26 жовтня розпочалися судові засідання. У середині червня 2009 року я дізнався, що на засіданні комісії Київради з питань культури й туризму порушено питання виставлення будівлі на вул. Хрещатик, 50-б на продаж. — Яка ситуація навколо Творчої вітальні нині? — Я звернувся до народного депутата Верховної Ради України Павла Мовчана, який 6 липня зробив депутатський запит до Прем’єр-міністра щодо збереження приміщень Творчої вітальні майстрів оперного та балетного мистецтва “Духовна спадщина” імені Івана Козловського. Ми отримали копії відповіді Юлії Тимошенко Павлові Мовчану, що КМДА готує документи в Київраду про зняття приміщень Творчої вітальні з аукціону. Однак досі ситуацію навколо Творчої вітальні імені Козловського не з’ясовано, а в КМДА немає рішення суду. 15 жовтня цього року Окружний адміністративний суд Києва відмовив Творчій вітальні в “задоволенні позову в повному обсязі”. На жаль, нам доведеться ще довго боротися за Творчу вітальню імені Козловського. — Творча вітальня розташована на Хрещатику. Чи відчуваєте руйнацію старого Києва? — Нині точиться боротьба за кожний квадратний метр на Хрещатику, але не на користь суспільства, а окремих людей. Ось гастроном, що, як музей, вже багато років зачинений. У частині приміщення відкрито крамницю, де продають дорогий одяг. Зникають книгарні. Стереоскопічний кінотеатр “Орбіта” зачинено на ремонт. Хрещатик — це як запах меду для ненажерливих мух. Дуже прикро, що люди, які очолюють Київ, не мають ані честі, ані совісті; святині, яким вони поклоняються, — долар і євро. Однак київській владі не слід забувати, що знищення культури — не що інше, як фашизм. Бізнесова тля точить наші культурні осередки, прикриваючись незрозумілими постановами і розпорядженнями. Що поробиш, “загарбницька булімія” — діагноз багатьох київських чиновників. Може, їм нарешті стане соромно? Набагато простіше заплющити очі й жерти, жерти, жерти…
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
