Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Фото Олеся Дмитренка
Петро АНТОНЕНКО
МІГРАЦІЯ ЧИ ХАМЕЛЕОНСТВО? Полтавська обласна організація Народного руху України заявила про вихід із партії. Причина — незгода з позицією керівництва НРУ, яке заявило про підтримку на виборах лідерки БЮТ. Слідом схожий демарш і з тієї самої причини роблять рухівці у Львові, Тернополі, близькі до цього ще кілька областей. Розкол через питання “За кого голосуватимеш на виборах?” іде й у районних організаціях, осередках. Зворотний процес. Кіровоградська обласна організація “Нашої України” заявила про вихід із партії, бо не погоджується підтримати на виборах кандидатуру чинного Президента. Раніше такий заколот вчинила столична організація “Нашої України”. В обох реґіонах керівництво партії змушене проводити “чистки” аж до перереєстрації організацій. Григорій Омельченко грюкнув дверима, вийшовши з партії “Батьківщина”. Причиною називає нездатність цієї політичної сили і сформованого на її основі БЮТ позбутися недостойних людей. Варто нагадати, що два роки тому на позачергових парламентських виборах Григорій Омельченко був у першій десятці виборчого списку БЮТ. Натомість інтернет-видання “Українська правда” оприлюднило напівтаємну угоду Блоку “Наша Україна — Народна Самооборона” з Блоком Юлії Тимошенко про те, що партії “НУ-НС” підтримають на виборах саме лідерку БЮТ. З дев’яти партій, що входять до Блоку, угоду начебто підписали сім: всі, крім “Нашої України” й Української народної партії. УНП уже заявила, що висуватиме власного кандидата на виборах, вочевидь, голову партії Юрія Костенка, хоч усередині партії точаться бурхливі суперечки, бо багато партійців — за підтримку Ющенка. Про що свідчать усі ці факти? Простіше назвати це політичним хамелеонством. Адже ще позаторік партії Блоку “НУ-НС” запевняли, що невдовзі об’єднаються. Тож що сталося? Гору взяло бажання отримати посаду в майбутній виконавчій владі, кілька мандатів на наступних парламентських виборах? Хіба не свідчить це про політичну неструктурованість суспільства, слабкість партій, далеких від демократичності, про ситуацію, коли голос рядових партійців мало що важить? Тож знову на першому плані — не ідеологічні позиції, не змагання світоглядів, політичних переконань, а примітивні комбінації, перехід з однієї партії в іншу, від одних “політичних спонсорів” під крило інших. І все це теж мало схоже на “перехід до демократичного суспільства”.
ПОПУЛІЗМ — НА ПРИЛАВОК За такої ситуації буйним квітом розцвітає популізм. У тих, хто не при владі, він складається з двох частин. Перша — нещадно критикувати чинну владу, лякати людей теперішніми й майбутніми негараздами. Тобто створювати атмосферу необхідності “порятунку” країни. Друга частина — рецепти від рятувальників. Серед рецептів дуже популярні фрази на кшталт “країні потрібні...” — і далі на вибір: ефективна економіка, чисте довкілля, сильна армія, сильний середній клас, турбота про дітей, молодь, пенсіонерів, інвалідів, медиків,
учителів тощо. Спробуй заперечити. Хоч перед нами — низка банальних заяложених гасел. Сюди ж підверстуються й обіцянки конкретних “роздач” після виборів: збудую, проведу, надам, виділю… У тих, хто при владі, популізм інший: у вигляді вже теперішніх подачок, з натяком на ще більші в майбутньому. Сьогодні можна заявити про підвищення “з 1 числа” зарплати вчителям, завтра — лікарям, позавтра — ще комусь, залежно від аудиторії. До цього варто додати прямі можливості агітації за самих себе під виглядом виконання державних функцій. Спробуйте-но розрізнити, що це — робоча поїздка когось з очільників держави, представників влади нижчого ешелону чи агітаційна акція? І ось виринула ідея: на час виборчої кампанії спікерові парламенту й прем’єрові, оскільки вони, напевно, будуть кандидатами на посаду президента, піти в кількамісячну відпустку. Тобто пропонують дивний вибір: або кандидатам чомусь полишити свої державні посади, що є і незаконним, і недемократичним, або змиритися, що вони так само незаконно й недемократично використовуватимуть на виборах адмінресурс. Це також не в’яжеться з нашим переходом до демократії….
Закінчення на стор. 5
19 жовтня офіційно стартувала президентська виборча кампанія. Неофіційно вона триває вже не один місяць. І це свідчить, якими будуть нинішні вибори. Схоже, не просто напруженими, а заплутаними, хаотичними. Ідеться не про можливий зрив виборів, не про недолугий після недавніх поправок виборчий закон, врешті не про Майдан-2. Але, мабуть, ніколи ще не було в суспільстві такого розмаїття думок, такого хаосу в головах виборців, тож прогнозують шабаш виборчих технологій. І дуже хотілося б вірити в тезу чинного Президента, що чи не основним здобутком останніх п’яти років є формування демократичного суспільства. Може, все, що відбувається довкола, — справді вияви становлення демократії? Повірити б…
ПРО ЧИНОВНИЦЬКУ БУЛІМІЮ
ПІЗНАЙ ГОГОЛЯ, ПІЗНАЮЧИ СЕБЕ
ЦЕНТРИ ОСВІТИ ЄВРОПИ
12–13
АРТ&КАЛЕЙДОСКОП
Події, факти, коментарі · “Вірю у велику і сильну Україну”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
шує результати виборів. Не пізніше ніж на третій день після підписання протоколу результати виборів публікуються у газетах “Голос України” й “Урядовий кур’єр”. Не пізніше ніж через 30 днів після офіційного оголошення результатів виборів новообраний Президент України має вступити на посаду. Відповідно до Закону “Про вибори Президента України”, обраним удень виборів Президентом України вважається кандидат, який одержав на виборах більше половини голосів виборців (50 % + 1 голос), які взяли участь у голосуванні. Про обрання Президента Центральна виборча комісія оформлює протокол. Якщо до виборчого бюлетеня для голосування у день виборів було включено більше двох кандидатів на посаду Президента України, і за результатами голосування жоден кандидат не набрав більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, ЦВК ухвалює рішення про проведення повторного голосування, про що зазначається у протоколі про підсумки голосування у день виборів Президента України.
— фінансування у визначені Законом України “Про вибори Президента України” строки та в повному обсязі видатків із Державного бюджету України на підготовку і проведення чергових виборів Президента України; — разом із Головним контрольноревізійним управлінням України, Центральною виборчою комісією контроль за правильним та цільовим використанням коштів Державного бюджету України, що виділяються на підготовку та проведення чергових виборів Президента України. 3. Міністерству закордонних справ України разом із Центральною виборчою комісією вжити необхідних заходів щодо забезпечення участі офіційних спостерігачів від іноземних держав і міжнародних організацій для ведення спостереження за ходом виборчого процесу, щодо сприяння у здійсненні ними їх повноважень. 4. Міністерству юстиції України, Міністерству освіти і науки України, Міністерству культури і туризму України, Державному комітету телебачення та радіомовлення України, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям разом із Центральною виборчою комісією в межах визначених повноважень: — забезпечити сприяння громадським організаціям, статутна діяльність яких пов’язана з питаннями виборчого процесу та спостереження за ним, у реалізації заходів, спрямованих на здійснення громадського контролю за додержанням виборчих прав громадян та моніторингу ходу виборчого процесу під час проведення чергових виборів Президента України; — передбачити та забезпечити проведення інформаційних заходів з питань застосування виборчого законодавства України та підвищення політичної культури громадян, ознайомлення громадян з порядком голосування на виборах. 5. Міністерству внутрішніх справ України, Службі безпеки України, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям у межах визначених повноважень ужити заходів із забезпечення належного громадського порядку та безпеки протягом виборчого процесу, в тому числі у день голосування та дні встановлення результатів виборів.
Президент України Віктор ЮЩЕНКО 16 жовтня 2009 року
Події, факти, коментарі · “Вірю у велику і сильну Україну”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ 19 жовтня офіційно розпочалася кампанія з виборів Президента України. Відповідно до Календарного плану основних організаційних заходів із підготовки та проведення виборів Президента України, оприлюдненого Центральною виборчою комісією, перший день строку виборчого процесу — 19 жовтня 2009 року. Висування кандидатів на посаду Президента України розпочалося 20 жовтня і завершиться 6 листопада 2009 року. Відповідно до Календарного плану, висувати кандидатів мають право політичні партії, виборчі блоки політичних партій, громадяни України шляхом самовисування. Кандидати у президенти мають подати документи для реєстрації до Центральної виборчої комісії до 9 листопада включно. Протягом п’яти днів з дня прийняття документів ЦВК має ухвалити рішення про реєстрацію кандидата у президенти або про відмову в реєстрації. Після цього у триденний термін після реєстрації кандидат має отримати офіційне посвідчення кандидата на посаду Президента, а також рішення про його реєстрацію має бути оприлюднене у газетах “Голос України”
УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №832/2009
Про забезпечення реалізації конституційних виборчих прав громадян України, прозорості та відкритості виборчого процесу на чергових виборах Президента України
З метою забезпечення реалізації громадянами України конституційних виборчих прав під час проведення чергових виборів Президента України 17 січня 2010 року, додержання засад загальних, рівних, вільних і прозорих виборів, а також публічності та відкритості виборчого процесу як основних принципів виборчого права, встановлених Конституцією України та міжнародними договорами України, що закріплюють загальновизнані міжнародні стандарти забезпечення прав людини і є частиною національного законодавства України, утвердження України як демократичної, соціальної, правової держави, зміцнення довіри населення до інститутів державної влади, відповідно до частини другої статті 102 Конституції України постановляю: 1. Центральним органам виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям, органам місцевого самоврядування (в частині здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади), їх посадовим і службовим особам відповідно до визначених Конституцією та законами України повноважень з метою створення належних умов для проведення 17 січня 2010 року демократичних, вільних і прозорих чергових виборів Президента України: забезпечувати: — недопущення під час підготовки та проведення виборів будь-якого незаконного втручання у виборчий процес, проявів адміністративного тиску, упередженого ставлення до кандидатів на пост Президента України, до політичних партій, виборчих блоків політичних партій, які висунули кандидатів на пост Президента України (далі — партії (блоки) — суб’єкти виборчого процесу), використання посадовими і службовими особами органів виконавчої влади службового становища, службових приміщень, транспорту, засобів зв’язку для підтримки окремих кандидатів на пост Президента України, партій (блоків) — суб’єктів виборчого процесу, їх та “Урядовий кур’єр”. Реєстрація триватиме до 13 листопада включно. До 18 листопада ЦВК має оприлюднити в газетах “Голос України” й “Урядовий кур’єр” список зареєстрованих кандидатів на посаду Президента. Проведення передвиборної агітації “за” або “проти” кандидата розпочинається наступного дня після його реєстрації й триває до 24.00 останньої п’ятниці перед днем виборів — 15 січня 2010 року. 17 січня 2010 року голосування з обрання Президента триватиме з 8.00 до 20.00. Розгляд звернень, які надійшли до дільничної виборчої комісії (ДВК) удень виборів, здійснюється невідкладно після закінчення голосування. Підрахунок голосів виборців на виборчій дільниці розпочинається після закінчення розгляду звернень, які надійшли до ДВК. До 27 січня 2010 року мають бути встановлені результати голосування у день виборів Президента України і складено відповідний протокол. Після встановлення результатів виборів головуючий на засіданні Центральної виборчої комісії офіційно оголоуповноважених представників, довірених осіб, офіційних спостерігачів; — створення в порядку, визначеному Законом України “Про вибори Президента України”, належних умов для здійснення виборчими комісіями їх повноважень, зокрема, шляхом забезпечення за участю органів місцевого самоврядування виборчих комісій необхідними приміщеннями відповідно до визначених нормативів, транспортними засобами, засобами зв’язку, обладнанням, інвентарем, оргтехнікою згідно з нормами, переліком і вимогами, встановленими Центральною виборчою комісією, забезпечення охорони приміщень виборчих комісій, виборчих бюлетенів та іншої виборчої документації; — рівні умови для роботи засобів масової інформації з метою об’єктивного висвітлення в установленому порядку ходу виборчого процесу, надання органами виконавчої влади, їх посадовими і службовими особами в межах своїх повноважень представникам засобів масової інформації необхідних відомостей щодо підготовки та проведення виборів; — створення належних умов для реалізації громадянами виборчих прав, вільного волевиявлення під час голосування, в тому числі громадянами з обмеженими можливостями до пересування та громадянами з вадами зору, забезпечивши їм, зокрема, безперешкодний доступ до приміщень виборчих комісій та приміщень для голосування, до інформації з передвиборної агітації, у тому числі шляхом адаптації відповідних телепрограм до потреб таких людей (використання сурдоперекладів, титрування тощо); — ужити передбачених Законом України “Про вибори Президента України” заходів із забезпечення уточнення попередніх списків виборців, зокрема шляхом своєчасного подання органам ведення Державного реєстру виборців визначених Законом відомостей; — забезпечити відведення місць та обладнання у визначений Законом України “Про вибори Президента України” строк стендів, дощок оголошень у людних місцях для розміщення матеріалів передвиборної агітації, не допускати розміщення друкованих передвиборних агітаційних матеріалів, політичної реклами та повідомлень про перебіг виборчого процесу на пам’ятках архітектури, а також у місцях, де вони перешкоджають безпеці дорожнього руху. 2. Міністерству фінансів України забезпечити:
Події, факти, коментарі · “Вірю у велику і сильну Україну”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ У Чигирині Президент узяв участь в урочистостях з наго& ди 360&річчя утворення Укра& їнської козацької держави На початку урочистостей відбулася церемонія підняття Державного прапора. Вітаючи українців із цією визначною датою, Президент назвав символічним факт її святкування у давній гетьманській столиці. “Тут, у Чигирині, поставала наша велика українська нація. Тут, на цій землі — наш військовий початок і наша національна енергія. Тут народжувалося військо Богдана, яке звільнило наш дух і проклало шлях до нашої державної незалежності”, — сказав Віктор Ющенко. У запорізьких степах, зазначив він, творилася нова військова історія, суспільна й інтелектуальна еліта України, суттю якої були такі цінності як свобода, вірність бойовому братерству, патріотизм. “Це — принципи нашої Козацької держави. Для нашого народу вона — життєва ланка тисячолітнього процесу державотворення України”, — переконаний Президент. У цьому контексті він наголосив на важливості відродження історичної пам’яті й історичної справедливості. Лише знаючи, хто ми і який шлях пройшли, переконаний Президент, ми матимемо право на свободу і гідне майбутнє. Віктор Ющенко нагадав, що українська нація нарешті дізналася правду про справжню мету визвольної війни Богдана Хмельницького, про Івана Мазепу, Пилипа Орлика, про УНР та ЗУНР, про Голодомор і сталінські репресії, про подвиг УПА. “Дякую всім, хто доклав і докладає зусиль до відродження Чигирина, до відновлення гетьманської резиденції, яку сьогодні побачите”, — зазначив Глава держави. Президент також наголосив, що бачить метою своєї політики розбудову сильної незалежної демократичної європейської Української держави. “Хочу для України правди і свободи. Хочу навести порядок у владі. Хочу розчистити нашу землю від каст недоторканних політиків, які прагнуть не служити Україні, а правити нею”, — сказав він. У цьому контексті він нагадав про пропоновані ним зміни до Конституції. “Мої дії — у новому й чесному законі, який я представив Верховній Раді України і всьому народові. Верховна Рада не почула мене, бо сили, які там правлять, не хочуть цього. Звертаюся за підтримкою до кожного з вас, до всього Українського народу. Ми маємо спільно стати на захист української державності як найвищої національної мети й цінності”, — сказав Президент. “Якщо ми будемо єдині, якщо будемо свідомі своєї відповідальності й мети, ми безумовно переможемо. Я вірю у велику і сильну Україну”, — наголосив Віктор Ющенко. У рамках урочистостей Президент переглянув показовий виступ воїнів роти Почесної варти. В урочистостях також взяли участь віце-прем’єр-міністр Іван Васюник, глава Секретаріату Президента Віра Ульянченко, перший заступник глави Секретаріату Президента Юрій Єхануров, міністр культури і туризму Василь Вовкун, міністр у справах сім’ї, молоді і спорту Юрій Павленко, міністр з питань надзвичайних ситуацій Володимир Шандра, міністр агрополітики Юрій Мельник, голова СБУ Валентин Наливайченко, перший заступник міністра оборони Валерій Іващенко, командувач ВМС ЗСУ Ігор Тенюх, керівники місцевої влади.
Події, факти, коментарі · “Вірю у велику і сильну Україну”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ 8 липня, в день 300-річчя Полтавської битви, від імені Інституту національної пам’яті на полі Полтавської битви було встановлено хрест у пам’ять загиблих воїнів Івана Мазепи. Цього дня закінчився перший етап велопробігу Діхтярівка Чернігівської області — Бендери. До встановленого пам’ятного хреста учасники велопробігу поклали квіти і землю з поля Конотопської битви. Простояв пам’ятний хрест майже два місяці. 5 вересня 2009 року невідомі бульдозером знесли його, про що було повідомлено в Київський РВ ПМУ в Полтавській області. Хрест знайшли грибники в Яківчанському лісі, але без дошки з написом. Хрест перефарбували в чорно-червоні кольори, на новій таблиці відновили напис “Нескореним запорізьким козакам, славним лицарям Гетьмана І. Мазепи від вдячних полтавців. 07.07.1709 — 07.07.2009”. 14 жовтня, в День Покрови, хрест було встановлено на тому самому місці. Внизу прикріплено ікону “В’їзд Ісуса Христа в Єрусалим”. Міська влада на чолі з А. Матковським через Юрія Стрюкова, який завідує благоустроєм, вимагає знести хрест. Полтавське обласне об’єднання товариства “Просвіта”, обласне товариство політв’язнів і репресованих, “Жіноча громада”, Союз Українок, обласна організація “Молода Просвіта”, міська організація ПП “Наша Україна” та “Молодіжний Союз “Наша Україна”, Громадський рух “За Україну!” рішуче засуджують такі вимоги міської влади. Протидія міського голови А. Матковського встановленню виготовленого народним коштом пам’ятника Іванові Мазепі, вимога зняти хрест у пам’ять козаків-мазепинців свідчить про послідовну українофобську позицію міського голови. Так ставитись до українських героїв можуть лише окупанти. Звертаємось до громадян нашого міста, до всіх щирих українців в Україні та за її межами із закликом засудити таку позицію міського голови. Закликаємо всіх висловити обурення листами на адресу полтавського міського голови. На виборах до органів місцевого самоврядування, які відбудуться наступного року, рішуче проголосувати проти міського голови — висуванця БЮТ — українофоба А. Матковського.
Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ, народний депутат України, голова Полтавського облоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка; Володимир ГНІТЬКО, голова обласного товариства політв’язнів і репресованих; Валентина ШЕМЧУК, голова міської організації “Жіноча громада”; Оксана КАЛИНИЧ, голова міської організації Союзу Українок; Тетяна ПОНОМАРЕНКО, голова обласної організації “Молода Просвіта”; Олександр АРТЕМЕНКО, голова міської організації ПП “Наша Україна”; Юлія КАРПАЧОВА, голова Полтавського обласного об’єднання Всеукраїнської молодіжної громадської організації “Молодіжний Союз “Наша Україна”; Олег ПУСТОВГАР, голова громадського руху “За Україну!”
Події, факти, коментарі · “Наша безпека — у спільному європейському домі”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
14 жовтня 2009 року близько 13 000 учасників маршу, організованого Всеукраїнським об’єднанням “Свобода” на честь 67-річчя створення Української Повстанської Армії, пройшли вулицями Києва. Під звуки військового оркестру учасники маршу прямували від парку Тараса Шевченка вулицею Володимирською до Софійської площі. Потім маршрут проліг до Михайлівської площі й завершився на Європейській, де відбулось народне віче. Основними вимогами, які висунули учасники маршу до Президента України, є: присвоїти звання Героя України Степанові Бандері, визнати боротьбу ОУН-УПА національно-визвольною боротьбою Української нації та оголосити 14 жовтня — День створення УПА — державним святом. По завершенні маршу о 18.00 відбувся святковий концерт на майдані Незалежності, у якому взяли участь провідні українські рок-гурти: КОМУ ВНИZ, “Тартак”, “Вій”, “От Vinta”, “Тінь сонця”, “Дивні”. За матеріалами сайту ВО “Свобода” підготував Євген БУКЕТ Фото Олеся ДМИТРЕНКА
Події, факти, коментарі · “Наша безпека — у спільному європейському домі”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ — Добре розумію, чому в багатьох людей насторожене ставлення до НАТО. Сильні ще у свідомості, особливо в людей старшого віку, стереотипи радянської пропаганди. Далі: НАТО — це все-таки військова організація. Попри те, що віднедавна значно розширила спектр діяльності, йдеться не лише про суто військову сферу. Але в наших людей сильні пацифістські настрої. Вони зрозумілі. Свого часу змова радянського комуністичного і німецького фашистського режимів втягла Україну в Другу світову війну. Потім той самий тоталітарний режим змусив українців брати участь у чужій нам афганській війні. Тож пацифізм має пояснення. Однак треба сказати чітко: добробут іде слідом за безпекою. Важко говорити про економічний розвиток, соціальні аспекти, якщо держава не буде в безпеці. А саме Північноатлантичне співтовариство її гарантує. Чи можуть європейські держави гарантувати її власними силами? Не кажу вже про малі держави, як, наприклад, Латвія. Але Латвія спеціалізується на вузькій проблематиці безпеки — питаннях розмінування. І це дуже незначні військові витрати країни. Всі інші аспекти безпеки країни бере на себе Альянс. З іншого боку, великій європейській державі Україні непросто дбати про власну безпеку. Нарощувати військовий потенціал? Повертатися до ядерної зброї? Останнє дуже проблематично, якщо можливо. Членство в Альянсі коштуватиме набагато менше, ніж захист самотужки. Наш річний внесок складав би вартість одного сучасного військового літака, натомість держава перебувала б під захистом кількох тисяч літаків. — Значна кількість українців, виступаючи проти проросійського вектора нашої політики, насторожено, якщо не сказати негативно ставиться й до вступу в НАТО. Про це свідчать опитування громадян. — Усі оці “опитування” — лише політтехнології. Зазначу, що приблизно 50 відсотків громадян відмовляються надавати відповіді на запитання “опитувань”, і не лише щодо НАТО, хоч це здебільшого “помаранчевий” електорат, який розчарувався у владі, в політиці й політиках. Тож висновки робити зарано.
ще й мери міст, ректори вищих навчальних закладів. Уже маємо інформацію, що ректори організовували у навчальних закладах зустрічі з майбутніми кандидатами. Тож адмінресурс застосовуватимуть на користь кількох кандидатів. І в цьому відмінність від виборів 2004 року. — Як прокоментуєте те, що перед початком виборчої кампанії вибухнув скандал із звинуваченням політиків у розбещенні неповнолітніх? — Не коментуватиму цієї кримінальної справи. Сподіватимемося на об’єктивне й неполітизоване розслідування. Але все це, безумовно, пов’язане з виборами. Застосовують брудні технології. Якщо в попередніх виборчих кампаніях шукали компромат на політичних лідерів, то зараз бачимо, як б’ють по їхньому оточенню. У багатьох випадках вмотивовано — згадаймо справу Лозинського чи скандал із фальшивим дипломом Кислинського. Стосовно ажіотажу в медіа, якого, на жаль, вже не зупинити, підтримую звернення групи журналістів до колег із закликом не нагнітати пристрастей довкола скандалу.
Матеріали підготував Петро АНТОНЕНКО
Володимир ФЕРЕНЦ, м. Івано-Франківськ
Міністерство освіти і науки запровадило обов’язковість ведення навчально-виховного процесу в загальноосвітніх школах державною мовою. Реакція не забарилася — фаховий правник нардеп-реґіонал Мірошниченко почав якось дивно обґрунтовувати незаконність і неконституційність рішення уряду, попри вичерпне пояснення міністра освіти і науки Вакарчука і міністра юстиції Оніщука і, зрештою, Конституційного суду. Кажуть, що якийсь районний суд спробував скасувати законну і конституційну діяльність Міністерства освіти і науки щодо виконання Закону про мови і 10 статті Конституції. Це переконує, що від однозначності тлумачень статей, які регулюють мовно-національне питання, залежить доля всього мовного законодавства і міцність державного ладу. У президентському проекті фактично продубльовано статтю 10 чинної Конституції, що залишає лазівку для псевдоправового коментування: Стаття 13. Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом. Стаття 14. Держава сприяє консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин в Україні. Історична та культурна спадщина охороняється законом. Держава дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами України. Стаття 14 проекту вже не містить виокремлення теми самобутності українців-автохтонів (передусім мовної). Очевидно, що знову пропонують політично компромісний варіант, але нам годиться лише справедливий функціональний порядок застосування мов, за яким поширення державної й національних мов мов відбувається в різних аспектах, тому вони не конкурують. Івано-Франківська “Просвіта” пропонує варіант із власного проекту Конституції: Стаття 10. Єдиною державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і обов’язкове функціонування української державної мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України, сприяє поширенню її у світі. Порядок збереження, розвитку і поширення державної мови визначається законом. Україна сприяє використанню громадянами України національних мов у повному обсязі, необхідному для збереження їхньої етнічної самобутності. Держава сприяє вивченню поширених світових мов і законом встановлює обов’язковий порядок їх застосування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається винятково законами України.. Стаття 11. Держава забезпечує консолідацію та розвиток української нації, збереження і розвиток її історичної самосвідомості, традицій і культури на основі українських етнічних цінностей; гарантує збереження і розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності етнічних українців, сприяє збереженню і розвитку культурної, мовної самобутності всіх корінних народів та національних меншин України. Стаття 12. Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави, об’єднує українство світу навколо ідеї досягнення мети і світового авторитету нації, підтримує і гарантує процес повернення українців на батьківщину. Незалежно від думки політиків, виборів і криз українці повинні мати власний консолідований погляд на конституційне розв’язання мовного питання, а наступним кроком має бути обговорення народного проекту закону про мови. Івано-Франківське обласне об’єднання “Просвіти” пропонує обговорити його на всеукраїнському рівні.
Події, факти, коментарі · “Наша безпека — у спільному європейському домі”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Однією з головний тем, ідеологічних позицій президентської виборчої кампанії буде зовнішньополітичний курс України. Звичайно, для загалу, простих виборців, можливо, важливіші внутріполітичні, передусім соціальні аспекти, але й міжнародні не байдужі. Оскільки виборча кампанія фактично стартувала задовго до її офіційного початку, зовнішня політика держави вже помітна в риториці політиків — претендентів на президентство.
Тема непроста, враховуючи розмаїття думок у суспільстві. І говорити про це політикам непросто, враховуючи поширену нині тенденцію “прогинання” перед виборцями. Але розумний політик (вони ще в нас є), аби догодити всім, не говоритиме в одному реґіоні одне, а в іншому — протилежне. Ось і намагаються якось “викручуватися”. Скажімо, один із “розбілбордених” політиків на запитання: він за вступ України до НАТО чи проти, глибокодумно відповів, що, мовляв, чи варто про це говорити, якщо альянс відмовив у наданні Україні й Грузії ПДЧ. Та говорити варто й доведеться. Найлегше зараз набирати дешеві електоральні бали політикам з опозиції, не кажу вже про лівих, заявляючи: більшість народу проти НАТО, то й ми з народом. Але чи насправді “народ проти”? І скільки ще нам блукати у векторах зовнішньої політики? Цим питанням присвятив прес-конференцію в УНІАН політолог, кандидат політичних наук Олександр Палій. Позиція його однозначна: зовнішньополітичний курс України не має альтернативи, і курс цей — євроатлантична інтеграція, який більшою чи меншою мірою проводили і Кравчук, і Кучма. Зайве говорити, що найчіткіша позиція в цьому плані в Ющенка. Альтернатива щодо безпеки в України була в перші роки незалежності, до того, як держава добровільно віддала ядерну зброю. Правильно це було чи ні — дискутують досі. Але зараз наша безпека — у спільному європейському домі. Прикметно, що саме до такого курсу України з розумінням ставляться пострадянські держави, що засвідчив недавній саміт СНД. Чи не найпромовистіше, що такий курс України підтримує Білорусь, і про це заявив президент Лукашенко. Словом, схоже, що вся європейська спільнота, окрім, звісно, напівазійської Росії, за вступ України до НАТО, але проблема в нас самих. Через що ця організація і не поспішає з наданням ПДЧ. Бо в нас — нескінченні дебати про наші “вектори”, хоч критика євроатлантичного курсу України у вустах його супротивників нещира. Ось один із таких критиків. Більшість часу проводить в Італії, там — його бізнес, там мешкає сім’я. А в Україну приїздить, щоб критикувати курс вступу до НАТО, приїздить з країни — одного з найактивніших членів Альянсу. Мабуть, для багатьох це дуже зручно — критикувати НАТО, маючи “НАТівські” іномарки, яхти. У них хіба що шикарні годинники — з нейтральної країни: швейцарські. Критики євроатлантичного курсу України називають цей курс проамериканським, на догоду головній країні Альянсу. Але чому не називати цей курс проукраїнським? Що робить Україна на догоду США? Політолог навів два приклади. Кілька років тому з ініціативи Президента Ющенка Україна вивела свій військовий контингент з Іраку, що дуже не сподобалося США та їхнім союзникам. Друге — наша держава так і не визнала самопроголошеної держави Косово, на чому так наполягає Захід. Я поставив Олександрові Палію кілька запитань. — Пане Олександре, чимало людей, які не проти євроатлантичного курсу України, міркують так: чи обов’язково пов’язувати це зі вступом до НАТО? Може, достатньо приєднатися до Євросоюзу, і ми вже станемо повноправними членами європейської спільноти?
Події, факти, коментарі · “Наша безпека — у спільному європейському домі”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Занепокоєння щодо цього висловив Комітет виборців України. Про це говорив на пресконференції в УНІАН голова КВУ Олександр Черненко першого дня офіційного старту виборчої кампанії. На початок виборчої кампанії так і не було внесено змін до Закону про вибори Президента стосовно багатьох недемократичних положень, на які вказувала громадськість ще під час прийняття цих змін. Законодавство про вибори Президента отримало негативну оцінку Венеціанської Комісії “За демократію через право”. Низку положень Закону про вибори Президента збирається визнати неконституційними Конституційний суд України. Тому КВУ закликав народних депутатів України якнайшвидше внести потрібні зміни до виборчого законодавства. Не прийнято Державного бюджету України на 2010 рік, а саме там мають бути передбачені основні витрати на вибори. Занепокоєння КВУ викликають процеси повернення цензури в загальнонаціональні й реґіональні ЗМІ. У деяких редакціях існують “фільтри” на згадування окремих прізвищ. Натомість турбує засилля в медіа замовних матеріалів. Із 19 жовтня, згідно з положеннями Закону, заборонено будь-яку виборчу агітацію до моменту реєстрації кандидата в ЦВК. Однак, як засвідчив моніторинг КВУ в Києві й реґіонах, скрізь залишилася зовнішня реклама потенційних кандидатів на посаду Президента. Тож порушення вже почалися. Усі ці моменти не сприятимуть демократичним виборам. Безсумнівно, дещо треба поліпшити в законодавстві. Але головне, підкреслив голова КВУ, — політична воля учасників виборів, бажання кандидатів та їхніх політичних сил провести вибори демократично. Бо за будь-якого найкращого закону шукатимуть лазівки, як його обійти. Від нашої газети голові КВУ надійшло два запитання. — Як, за прогнозами КВУ, використовуватимуть на виборах адміністративний ресурс? — Він буде розпорошеним. Є структури виконавчої влади — державні адміністрації. Але є
Суспільство · “У Луганську руками місцевих чиновників борються з українською мовою”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Фото Ксенії Гладишевої раїнськомовних класів, кількість учнів у яких становила 3 897 осіб (до речі, це 13,2 % кількості учнів загальноосвітніх шкіл Луганська, що є найменшим після Криму показником в Україні; для порівняння, в Донецьку — 22,9 %). Як бачимо, під нібито доброчинним приводом боротьби з кризою насправді в Луганську руками місцевих чиновників борються з українською мовою в освітній галузі. Наче й малопомітний у загальноукраїнських масштабах факт, а за семантикою його можна поставити в один ряд із сумновідомими Емським указом і Валуєвським циркуляром царської доби. То чи варто нам писати лист міністрові Вакарчуку? І так зрозуміло, що питання, пов’язані з упровадженням державної мови в освітню галузь, столиця свідомо віддала на відкуп органам місцевого самоврядування. І нікого не цікавить, як наступного року луганські, кримські чи донецькі випускники шкіл проходитимуть тестування з усіх предметів українською державною мовою. Як, урешті, нікого не цікавить і те, чи стануть повноцінними українськими громадянами молоді мешканці південно-східних теренів України, чи вони залишатимуться, як їхні батьки й діди, найбільш зманкуртизованою частиною українського суспільства… Перспективу майбутнього визначить для них місцева влада. Чи поодинокі наведені приклади? Аж ніяк. Спадає на думку ще одне недавнє рішення депутатів Луганської міської ради, а саме — про встановлення в центрі Луганська пам’ятника (не смійтеся!) нашим землякам — жертвам ОУН- УПА. Яка виховна мета депутатів, які ініціюють встановлення цього “дороговказу в майбутнє”, неважко здогадатися. Зважаючи на схожі дії колег наших луганських депутатів у Донецьку, Криму чи на Закарпатті, можна безпомилково припустити, що вони — не самостійні фігури, всіма керує якийсь невидимий диригент. Можливо, місцеві депутати не такі вже й погані, але просто змушені танцювати під чиюсь дудку. І так — усі роки нашої незалежності… Мак’явеллі казав: “Влада має бути сильною у двох випадках: на початку розбудови держави і коли в усталених державах наступає деморалізація народу”. Центральна влада в сучасній Україні має бути вдвічі сильнішою, бо в нас діють обидва чинники, за яких вона мусить бути такою. Сильна влада — це не означає влада диктаторська, авторитарна. Сильна влада мусить розробити чітку стратегію розвитку держави, і не тільки економічну, а передусім ідеологічну. Важливим аспектом ідеологічної складової цієї стратегії в усіх державах є мовно-національна політика. Сила центральної влади також в умінні контролювати всю територію України, у спроможності відстежувати антидержавні, деструктивні дії чиновників на кшталт луганських. Сильна, розумна, патріотична центральна влада в жодному разі не повинна наділяти органи місцевої влади повноваженнями переглядати питання, пов’язані з державною ідеологією (в їхній компетенції мають бути лише економічні питання відповідних реґіонів). У нас, на жаль, такого немає і, зважаючи на сором’язливе ставлення більшості кандидатів у президенти до ідеологічних питань, у найближчому майбутньому і не буде. Тож по-державницьки налаштованій громадськості Луганська нема чого сподіватися на те, що високі державні мужі зглянуться на їхні проблеми, і на те, що місцеві керівники адекватно відреагують на потреби громади.
Суспільство · “У Луганську руками місцевих чиновників борються з українською мовою”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Ірина МАГРИЦЬКА, м. Луганськ
Погляньмо, для прикладу, лише на недавні рішення Луганської міської ради. Одним із таких розпоряджень луганського міського голови Сергія Кравченка (біографічна довідка: колишній танкіст С. Кравченко став головою Кам’янобрідської ради міста Луганська, а згодом і мером Луганська як кандидат від Партії реґіонів і сформував команду своїх заступників лише із членів цієї політичної сили) є рішення щодо упорядкування і реконструкції парків і скверів обласного центру.
ДРУЖБА НА КІСТКАХ Як бачимо, луганський міський голова ініціював нібито шляхетну справу, але… реконструкція і впорядкування місць відпочинку городян здійснюється на тлі збереження старих найменувань міських парків і скверів, як-от: імені Леніна, Горького, Щорса, 30-річчя ВЛКСМ, Першого Травня, Героїв Великої вітчизняної війни, Борців Жовтневої революції тощо. У зв’язку з цим хочеться зауважити луганським депутатам: якщо вони принципово ігнорують Указ Президента України від 2007 р. про ліквідацію символіки тоталітарного режиму, то хоч би прислухались до провідних вітчизняних істориків, взяли до уваги їхню думку під час остаточного затвердження назв місць відпочинку. Оригінально підійшла місцева влада до “реконструкції” скверу в самісінькому центрі Луганська на вулиці Совєтській. Насправді це один із найстаріших у місті цвинтарів. Із другої половини XIX ст. і до 60-х рр. століття минулого тут ховали цивільних людей, зокрема відомих і почесних громадян Луганська, представників духовенства, а у ХХ ст. цвинтар був місцем масових поховань: у 1918— 1921 рр. — українських і німецьких солдатів, у 1932—33 та 1946—47 рр. — жертв голодоморів, у роки війни — радянських, німецьких, угорських та італійських вояків, а після 1945-го — полонених італійських солдатів, які відбудовували післявоєнний Луганськ, і згодом їх розстріляли. 1918р. на цьому цвинтарі масово ховали “ворогів більшовизму”, а в 30-ті роки — “ворогів сталінізму” або “ворогів народу”, серед яких були німці-колоністи, поляки, українці, росіяни, євреї, греки, болгари і румуни. Сквер на місці старого кладовища луганська влада хоче наректи ім’ям Дружби Народів (мотив такого найменування залишається невідомим: чи то на честь інтернаціонального складу похованих на ньому людей, чи то на честь такого самого складу чинного керівництва міської ради). Хоч усі давно вже звикли до народної назви цього місця — сквер Пам’яті. 2007 року представники громадськості обласного центру ледве “вибили” у депутатів міської ради місце на цьому цвинтарі для встановлення пам’ятника землякам — жертвам Голодомору-геноциду (до цього влада надавала дозвіл на встановлення такого пам’ятника десь на околиці Луганська). Нині цей пам’ятник тут встановлено, а кілька років тому на території цвинтаря встановили й пам’ятник воїнам-“афганцям”. За проектом реконструкції скверу Дружби Народів, який розробили у міській раді, тут буде споруджено культурно&розважальний центр із велодоріжками, музичними фонтанами, ігровими майданчиками тощо. А на центральному вході височітиме величний монумент “засновниці” Луганська Катерині ІІ (версія про те, що саме вона заснувала місто, належить депутатам міськради і ще якимось невідомим історикам, а насправді ця одіозна для української історії цариця видала свого часу указ про заснування лише чавуноливарного заводу на місці майбутнього міста, а справжні засновники Луганська — запорозькі козаки й українські селяни, які років на 100 раніше за завод заснували села Кам’яний Брід і Вергунку в межах нинішнього Луганська). Про те, що цей величний монумент називатиметься “Памятником благодарения” й уособлюватиме російську імператрицю, нещодавно публічно заявив ніхто інший, як помічник міського голови пан Женеску. Нині на цвинтарі (перепрошую, у сквері) вже активно ведуть будівельні роботи; луганці — свідки того, як, готуючи місце для майбутнього постаменту, екскаватори розривають колишні могили й вивертають на поверхню численні людські кістки, які потім кудись відвозять. Це відверте варварство влади відбувається всупереч активному протестові чималої кількості громадських і партійних організацій міста й області, які влаштовували акції, писали відкриті листи С. Кравченку. У приватних розмовах, на які спромігся Сергій Іванович, запросивши найактивніших протестувальників, він закликав їх бути толерантними і поважати тих, хто думає інакше. Автора цих рядків і відкритого листа до мера як голову Луганської обласної філії Асоціації дослідників голодоморів в Україні він закликав не бути “націоналісткою”, бо в Луганську живуть представники понад 100 національностей (і справді, за переписом 2001 року, в місті мешкає 50 % українців, 47 % росіян і 3 % представників інших народів). Отже, невдовзі (С. Кравченко, без сумніву, поспішить виконати задумане до завершення своєї мерської каденції) луганці танцюватимуть, гратимуть і розважатимуться на кістках померлих — замість того, щоб, за людськими звичаями, вшановувати пам’ять предків і всіх тих, хто тут похований. У цьому контексті логічна аналогія між такими — не інакше, як злочинними — діями луганської місцевої влади і діями влади київської, яка лише заїкнулася про намір спорудити в Бабиному Яру готель, і повна відсутність аналогії між розголосом у ЗМІ, зумовленим відповідними діями луганської влади і намірами київської. Уявімо, яким міг бути розголос навколо створення в Бабиному Яру культурно-розважального центру на кшталт луганського! І попри те, що луганські події засвідчили активний протест місцевої громади, яка вже самим цим фактом продемонструвала наявність у найсхіднішому українському обласному центрі громадянського суспільства, хай, може, ще й не європейського зразка, місцеві “слуги народу” все одно реалізують задумане. Можете в цьому не сумніватися.
ЧОГО УКРАЇНСЬКІ КЛАСИ СКОРОЧУЮТЬ? А ось іще один свіжий приклад антидержавних, антиконституційних дій луганських владоможців.
Цей приклад безпосередньо стосується нашої родини. Ще влітку ми записали свого прийомного сина до першого українськомовного класу в ЗОШ №48. 1 вересня в цьому класі було 12 учнів. Провчилися діти кілька днів, а 9 вересня директор школи Н. Мірошниченко терміново скликала збори батьків і повідомила їх, що у зв’язку з кризою Луганська міська рада ухвалила рішення про “реорганізацію” (по суті, закриття) цього єдиного на паралель українськомовного класу як малонаповненого. Директор запропонувала батькам або перевести дітей до одного з трьох російськомовних класів у цій самій школі, або віддати їх до українськомовного класу в школі, розташованій у сусідньому мікрорайоні. Лише одну дитину перевели в іншу школу, а решту батьки віддали до російськомовних класів — через цілком зрозумілі незручності. Батьки написали відкритий лист начальникові управління освіти Луганської міської ради В. Кіяшко з проханням надати кошти на утримання цього класу і не руйнувати системи освіти, передбаченої чинними законами України “Про загальну середню освіту” і “Про мовив Українській РСР”. Батьки нагадали освітянській керівниці, що за кількістю учнів середніх загальноосвітніх шкіл, які здобувають освіту українською мовою, місто Луганськ і так перебуває позаду серед усіх обласних центрів в Україні, і висловили вимогу “не допускати тотальної русифікації міста”. Кілька днів тому мені довелося поспілкуватися з п. Кіяшко. Пояснюючи ситуацію, що склалася, вона сказала: “Хоть я и не учила укрa- инский язык, но я не больная на голову, чтобы специально закрывать укрaинские классы”. Виявляється, наш клас закрили не тому, що він українськомовний, а тому, що він малонаповнений. Ще 11.08.2009 р. В. Кіяшко підписала наказ №3/256 “Про заходи щодо оптимізації мережі класів загальноосвітніх закладів м. Луганська”, яким зобов’язала керівників шкіл “не допускати зменшення наповнюваності класів (30 осіб) без прийняття відповідного рішення органами місцевої виконавчої влади та місцевого самоврядування”. За логікою керівництва міського управління освіти, малонаповнені всі класи, кількість учнів яких складає менше 30 осіб (тут посилаються на Закон України “Про загальну середню освіту” від 1999 р.). У Законі п. 1 ст. 14, записано: “Наповнюваність класів загальноосвітніх навчальних закладів не повинна перевищувати 30 учнів”. Про нижню межу наповнюваності класів у Законі сказано лише в контексті навчальних закладів, розташованих у сільській місцевості (кількість учнів у класах сільських шкіл має становити не менше п’яти осіб). Отже, абсолютно невмотивовано в Луганську за наказом п. Кіяшко буде закрито всі класи, наповнюваність яких менша за 30 осіб. Усі чи не всі, а українськомовні будуть закриті точно, адже їхня середня наповнюваність — 18 учнів: за інформацією, яку нам надало управління освіти Луганської облдержадміністрації, у 2008/ 2009 н. р. в Луганську діяло 216 ук-
У нашому житті, як й у фізиці, діє закон сполучених посудин. Щодо суспільно-політичних реалій цей закон можна перефразувати так: що слабша центральна влада, то сильніша влада на місцях. Можливо, для країн сталої демократії це й непогано — мати сильну владу в реґіонах, але наша біда в тому, що місцеві владоможці бачать силу своєї влади не крізь призму загальнодержавних інтересів та інтересів підпорядкованих їм громад, а через протиставлення себе столичній владі й протидії указам згори, зокрема президентським.
Гаряча тема · “Україні треба готувати провідників нації”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ ЛИСТ ЧИТАЧА — ДО ДРУКУ!
Богдан ЖИШКО, м. Луцьк
Нині, в часи Інтернету і високотехнологічного, інтелектуального розвитку суспільства можна було б створити власний міжконтинентальний уряд. І всі були б одним народом… Александр Македонський, Наполеон — здається, споконвіку були володарі, які намагалися об’єднати світ. Їхні імена не ввійшли в літописи, Біблію, їх забули… А де їхні імперії? З’їв час! У світі 6 000 мов, дві сотні держав. І держав більшає. Кожен народ прагне мати власну державу. Навіщо? Для економічної вигоди? Ні! Для захисту власної душі! Отже, життя саме показує, в якому напрямі розвивається суспільство. Що таке національність? Науковці стверджують, що за зовнішніми антропологічними ознаками неможливо стовідсотково визначити національність. Народи-сусіди можуть бути схожі між собою. Але в них різна мова, культура, історична пам’ять — це у свідомості! На мою думку, дуже важливе у визначенні національності те, що закладено в свідомість людини. Як закладається у свідомість інформація? Змалечку, словом. Людина має інформацію, узагальнює, робить висновки. Думка породжує бажання, бажання — волю до дії. Які наші думки, переконання — такі й вчинки. Робимо так, як вважаємо правильним. Закладаємо одну інформацію — маємо українця-патріота; закладаємо іншу — безбатченка-комуніста. Отже, народ зацікавлений у створенні власної держави. А чи існуватиме держава, коли вона втратить власний народ? Який сенс в існуванні держави Україна, якщо не буде українського народу? Хто захистить “завоювання олігархів” від нових господарів? Зроблять із нас недоукраїнців і об’єднають два “братні” народи в одну державу… Вважаю, що інформаційний простір в Україні мусить бути проукраїнський, українськомовний. Мусить бути цензура! Скільки злочинців у тюрмах? А в них власні погляди на життя. Суспільство не сприймає цих поглядів, не дозволяє пропагувати їх, хоч існує свобода слова; ізолює їх проти їхньої волі. Така цензура звична! Інформація, яка завдає шкоди цілому народу, його державі, не цензурується. Свобода — не вседозволеність! Вказувати владі на помилки — одне. Інше — дії в інформаційному просторі, що можуть призвести до зникнення українського народу і держави. Це злочин. Цього не можна допускати і треба за таке карати. Справедливі вимоги українців в Україні: жити у власній державі в українському культурному середовищі.
Надія КИР’ЯН Фото автора
Загубилося в лісах поблизу Києва невеличке село Бобриця. Можливо, саме тому тут збереглися народні традиції. Досі існує
Невільник від господаря на власній землі відрізняється ментальністю. Щоб стати господарем, замало волі, потрібно змінити ментальність. А поки що треба переконати суспільство у “справедливості вимог”. Моя сестра, українка, виросла в російськомовному середовищі в Україні. Українську мову називає “государственным языком”. Чому в державі не створено умов українцям? Починаючи з популярних пісень для молоді й мультфільмів для дітей. Риба без водної стихії гине. Важко бути українцем, знати мову, коли немає до кого слова сказати і слово нізвідки почути. Дивує, що в Луцьку держслужбовець розмовляє російською. Школа, інститут можуть навчати російською. Прийшов на роботу — беруть, чітких вимог щодо мови не ставлять… Вважаю, що українці повинні здобувати освіту лише українською мовою. Батьки знають, що дитині йти до школи і треба знати мову — навчать, а водночас мусять і самі вдома нею спілкуватися. У місцях компактного проживання нацменшин і діаспор у школах можуть бути уроки національної мови і літератури. Але майбутніх фізиків, хіміків держава повинна готувати українськими. Без іспитів з української мови не повинні приймати на державну службу. А для депутатів і керівників високого рангу має бути іспит з історії України. Державою повинні керувати патріоти, а не чужі прислужники. Крім культури, треба бути готовим більше грошей витрачати на армію. Метання до турків, шведів, поляків, росіян нічого доброго не дали. Ми пишаємося тими часами, коли силою зброї трималася Русь і козацтво. Тоді ми були господарями в себе (і не тільки). Сильних поважають, бояться розгнівити, їм не вказують! …Чи, може, спитаємо дозволу в наших гостей зайти до хати, край столу власного постояти?.. А треба ж питати, бо нагримають, їм не подобається, коли ми вдома господарюємо… Хтось обирає “пастися, жир напасати”, а хтось — пасти “отару”. Але і “стадо”, і “пастух” пишаються багатим пасовиськом. Чи звичай: дівчата йдуть запрошувати друзів і родичів на весілля, обов’язково вдягаючись у національне вбрання. За ініціативою сільської ради та самобутнього театру етнічного мистецтва “Човен”, який працює на базі музею Івана Гончара, в Бобриці втретє відбувся
Фото Олеся Дмитренка пишатимуться багатою державою ті, кому “какая разница?” Україні треба готувати провідників нації. Посилати дітей у світи, хай вчаться за державний кошт і повертаються додому. Серед народу мають бути “зрячі”. У наших школах теж навчають. Питаю сина: “Нащо вчите історію?” — “Не знаю”. — “Може, вчителька розповідала, а ти прослухав?” — “Ні”. Розповів синові, що історія — досвід народу, зацікавив у знанні. Результат — поліпшилися оцінки. Треба не тільки “викладати інформацію”, а й казати, навіщо це потрібно, показати практичне застосування. Треба виховувати громадян. Немовлята нічого не вміють, нічого не знають. З одних виростають визначні особистості, з інших — нікчеми. І професор колись був немовлям, нічого не вмів і не знав. Руки, ноги є у всіх, голови — різні. Не вірю в безталанність народу. Всього можна навчитися і все зробити. Народ знає, чого йому треба, кого обирати у владу. А держава має виконувати перше завдання, заради якого була створена, — берегти душу українського народу, сам народ на його землі.
Міжнародний фестиваль традиційної культури “Рожаниця”. Розпочалося дійство освяченням довжелезного полотна Дерева Єдності Київщини, яке розмалювали діти під час першого етапу святкування в Києві в Церкві Богородиці Покрови на Подолі. Наступного року організатори свята планують виготовити й освятити Дерева Єдності ще п’ятнадцятьох областей. На чільному місці на майдані символ фестивалю — велике мальоване Дерево Роду, на кожному з листочків якого діти написали власний родовід. На одному макеті Дерева — вишиті рушники, давні портрети сільських родин, під ним — сімейні альбоми, які розглядають учасники дійства. Ще на одному розвішані цукерки, які діти знімали впродовж свята. У традиційних майстер-класах охочі могли навчитися виготовляти ляльки, розписувати писанки, ліпити з пластиліну й розмальовувати різноманітні фігурки. А в палатках можна було придбати вироби народного мистецтва: глечики, вишиті сорочки, тканий полотняний одяг, плетені брилі, корзини тощо. На чільному місці у програмі гуртів були весільні обряди. За єднання українського роду висловилися відомі етно-рок-гурти “Астарта і Неділя”, “ДримбаДаДзиґа”, “ДахаБраха”, “Тарута”, Катя Чілі та інші. Особливо приємно, що на святі було багато дітей і молоді, що вони долучилися до традиційної культури свого народу.
Гаряча тема · “Україні треба готувати провідників нації”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Закінчення. Поч. на стор. 1
ВИБОРИ ВИГРАЄ… ТЕЛЕВІЗОР У цьому жарті лише трохи жарту. Бо знову бачитимемо гіпертрофовану “виборизацію” українських мас-медіа. Та й уже бачимо. Адже “артпідготовка”, простіше кажучи — нахраписта виборча агітація і контрагітація в медіа триває уже не один місяць. Годі говорити, що переважна більшість таких матеріалів газет, радіо і телебачення замовні, проплачені виборчими штабами, бізнесом, який підтримує певну політсилу. Говорити про об’єктивність, змагання ідеологій, програм тут не випадає. І ще півбіди, коли нестримно вихваляють самих себе. Гірше, що починається брудна війна компроматів. Дивуватися нема чому. Такими прийшли наші ЗМІ до чергових виборів. Попри всі заяви, декларації, так і не відбулося ані їх роздержавлення, ані утвердження в них цивілізованих норм. Натомість так і не створено мережі національно-демократичних медіа. А видання, які ще існують, ледве виживають у нерівній конкуренції з виданнями медіа-кланів, без підтримки і влади, і національно-демократичних сил.
ТЕХНОЛОГІЯ ЗОМБУВАННЯ Днями одна з начебто солідних всеукраїнських газет, мабуть, жартома вмістила прогноз на виборчу кампанію від астрологів і ворожок. Але чому жартома? Друкують усе це постійно, немалими накладами і не лише у жовтій пресі. Знову виринув зі своїми “пророцтвами” Павло Глоба. Підтягують до бою й інших “оракулів”. Прийоми ці давно відомі. Так само, як і найбезсоромніша брехня всіляких “соціологічних” служб зі своїми “рейтингами” політиків. Схоже, нас, виборців, свідомо затягують у тенета ірреального, іноді абсурдного. Розраховують, що у головах людей остаточно замакітриться, принаймні на час виборчої кампанії.
ПОЛІТИЧНА ПЕДОФІЛІЯ Зізнатися, була спокуса саме з цього розділу почати політичний коментар. Авжеж, усі про це говорять і пишуть, мабуть, від райгазети до столичної преси й інтернет-видань. Гучний скандал зі звинуваченнями політиків у педофілії, зґвалтуванні дітей. Залишмо до завершення слідства питання про правдивість звинувачень. Хоч у результати оприлюднення розслідування багато хто не повірить. Але зараз про інше. Якщо хтось з ініціаторів цього скандалу сподівався сформувати громадську думку так, що певна фракція, політична сила — гніздо збоченців, то глибоко помиляється, бо на цьому ота сама громадська думка не зупиниться, а піде далі. До тези “Це парламент, це влада збоченців”. А поза межами країни отакою хтось назве її саму. Може, саме на це й розраховують? І когось соромити — марна справа. Якщо хтось вважає, що цим скандалом покладено початок виборчому бруду, якому люди беззастережно віритимуть, то результат може бути несподіваним. Люди не віритимуть уже нічому. І правильно робитимуть. Принаймні не віритимуть усьому, що на них вихлюпнеться за ці три місяці.
* * * Остання теза надає підстави, хоч як дивно, для оптимізму. Бо з усього сказаного перед цим у читача може скластися враження, що наш Президент поспішає заявляти, що суспільство за останні роки стало демократичнішим, отже, цивілізованішим. Можливо, глава держави й видає бажане за дійсне. А, може, й має рацію в іншому сенсі: в тому, що головна правда — в самих людях, отих простих, пересічних, “маленьких” українцях, які, попри все, прагнуть залишатися людьми в каламуті будь-яких виборчих війн.
Петро АНТОНЕНКО
Столиця · “Людина, яка хоче щось побачити і почути, чує і бачить”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Наталія АНТОНЮК Фото Ксенії ГЛАДИШЕВОЇ
Наше місто атакували шкідники, які пожирають духовні скарби держави, висмоктують історичну енергетику міста, спотворюють центр Києва, залишаючи натомість багатоповерхівки, магазини ширвжитку й офіси. Ці шкідники “жеруть” музеї, галереї, книгарні, “обідають” смачними земельними ділянками і “запивають” це відчаєм небайдужих людей. Жодних обмежень, “дієт”. Київські міські ненажери невтомні у своїй нелегкій праці об’їдання культурної спадщини. Найсмачніші для них не віддалені частини Києва, а центр столиці. І що найстрашніше — рік у рік, крок за кроком їхній апетит дедалі зростає. В українській столиці сьогодні діє вже звична рейдерська система захоплення будівель. І те, що повинно сприйматися як нонсенс, сприймається вже як буденне явище. На це й розраховують київські бізнесмени — громадськість стомиться боротися, тож процес загарбання можна буде пожвавити. На жаль, нині легше назвати культурні заклади, на які ще не зазіхнули київські ненажери. У центрі Києва “загризли” або “догризають” книгарні “Дружба”, “Мистецтво”, “Ноти”, “Зміна”, “Планета”, “Сузір’я”, “Поезія”, “Світогляд”, “Дніпро”, “Знання”, “Сяйво”. Активно зайнялися прихватизацією кінотеатрів “Орбіта”, “Жовтень”, “Панорама”… Нещодавно з приміщення виселили Київський театр маріонеток. Навіть у Бабиному Яру планували звести готель. Громада обурилася, запротестувала — і чиновники відмовилися від задуму. Однак у Києві ще багато зелених ділянок, де можна наставити готелів. В арсеналі Київради — “Програма приватизації комунального майна територіальної громади міста Києва на 2007—2010 роки”, за якою до списку продажу об’єктів Києва потрапило багато соціальних і культурних закладів у центрі міста. Збереження скарбів культури й поширення творчості відомих українських митців — цим не дуже клопочеться київська влада. Переконатися можна, зателефонувавши до київських музеїв і галерей. Директор Літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини Тетяна Сосновська розповіла про проблеми, які очікують на культурні заклади столиці. — Тетяно Вікторівно, як створювався музей? — 27 січня 2010-го, на день народження Павла Григоровича, виповниться 30 років, як перші відвідувачі переступили поріг музею. Спочатку його, згідно із постановою Ради Міністрів, було створено як музей державного рівня й підпорядкування Міністерству культури УРСР. Згодом музей передали Київській міській державній адміністрації. Для нас до певного часу не мало значення підпорядкування — працювали чесно, віддано, із задоволенням. Попри те, що нас перевели у міське підпорядкування, діяльність музею завжди була спрямована на поширення творчої спадщини Тичини в межах усієї України. — Із чого розпочалося виселення музею? — Ми як комунальний музей за використання приміщення маємо сплачувати орендну плату. Торік Київська міська державна адміністрація не надала всієї суми, потрібної для сплати. Борг створили умисно, щоб підштовхнути музей до розірвання договору оренди, а в майбутньому — до виселення з приміщення. Формальна заборгованість — близько 16 тисяч гривень — стала підставою для Господарського суду Києва прийняти до розгляду справу про примусове виселення. Позивачем виступило реґіональне відділення Фонду держмайна у місті Києві. На превеликий жаль, Головне управління культури, наш безпосередній керівник, на наші листи, звернення не реагувало. Мабуть, міській владі байдужа доля нашого закладу, точніше, вона матиме зиск із того, якщо музей виселять. До речі, коли йшлося про виселення, юристи з Головного управління культури порадили нам шукати інше приміщення, куди можна було б переселити музей. Це свідчить про те, що люди не розуміють значення меморіального музею, який не може існувати в іншому приміщенні. Виселення музею або переселення дорівнює знищенню. — Як вдалося музеєві Павла Тичини зберегти свої приміщення? — За допомогою урядовців високого рівня, які негайно відгукнулися на наші прохання, вдалося залагодити проблему щодо оренди. Надійшли листи з підтримкою від Секретаріату Президента, Комітету з питань культури і духовності Верховної Ради, Міністерства культури і туризму, від народних депутатів. Люди, що дізнавалися про можливе виселення музею, телефонували і пропонували допомогу. — Яке оптимальне розв’язання проблеми? — Юристи, заглибившись у цю проблему, поставили запитання: чому музей, розташований у державному приміщенні, який створювали як державний заклад, не можна передати державі? Тим більше, що діяльність музею і так загальноукраїнська. До того ж, Міністерство культури і туризму дало згоду, щоб узяти заклад у свою сферу управління. Коли це питання порушили на всіх рівнях, то керівник Головного управління культури і мистецтв Світлана Зоріна сказала, що на її думку, доцільніше передати квартири, у яких розташований музей, місту. Світлана Зоріна відкидає можливість музею працювати в масштабах усієї держави. Їм куди краще забрати ці квартири, а музей перевести в якесь інше приміщення. Це ще раз переконує, що майновий, а не інтерес збереження культури керує нашими чиновниками, яким, на жаль, не потрібен відомий усій Україні музей Павла Тичини. Людина, яка хоче щось побачити і почути, чує і бачить, а той, хто цього не хоче, не почує вас, навіть коли їй на вухо голосно кричатимете. Тому мене не дивує, що наші міські керівники не знають і не цікавляться, що ми робимо за межами Києва для популяризації творчості Тичини. Для них цікава лише статистика: скільки відвідувачів прийняли, скільки провели виставок, а головне — скільки заробили грошей. — Які труднощі й проблеми очікують нині на директорів культурних закладів міста? — Уже відпрацьований механізм, коли директора закладу, який намагається заперечувати плани керівників міста, прибирають із посади — знаходять для цього спосіб. Боюся, що з нашим музеєм може повторитися ситуація, як в інших культурних закладах, адже отримати приміщення можна, якщо на посаду директора музею прийде людина, яка не порушуватиме це питання на вищих рівнях, а просто напише клопотання про передання приміщень місту. Є приклади, коли змінили директора музею тільки заради того, щоб на подвір’ї закладу розташувати ресторан. Директорам культурних закладів потрібно розуміти і боротися з негативними намірами київських очільників. Нам, наприклад, вже пропонували подумати про капітальний ремонт — спаковуєш речі й невідомо чи повернешся. Боротися за збереження культури в наш час складно, але можливо. Для цього потрібно мати сміливість і відвертість. Прикро, що за роки незалежності не всі набули громадянської мужності, яка зараз дуже потрібна. Якби ми, директори, зрозуміли, що нас поодинці перемогти легко, але всіх разом зламати неможливо, якби ми не боялися стати на захист один одного, то, можливо, ситуація змінилася б. А коли борються проти одного, то інших залякують і шантажують. Однак аргументу колег “треба перечекати і перетерпіти” не сприймаю, бо доки чекатимемо, можемо багато втратити. Проте попри всі проблеми, вірю, що рано чи пізно здоровий глузд місцевої влади переможе. Творча вітальня майстрів оперного і балетного мистецтва “Духовна спадщина” ім. Івана Козловського теж потерпає від загарбницьких атак міської влади. Звісно, київським ненажерам потрібен смачний шматок — Творча вітальня розташована в центрі міста. У березні 2010-го виповнюється 110-та річниця з дня народження видатного українського співака, лауреата Державних премій СРСР, народного артиста СРСР та України, лауреата Державної премії України ім. Тараса Шевченка Івана Козловського. Творча вітальня імені Івана Козловського заснована на виконання Постанови Кабінету Міністрів України за 11 березня 1994 р. “Про увічнення пам’яті Івана Семеновича Козловського”, Постанови КМУ за 4 лютого 1999 р. “Про відзначення 100-річчя від дня народження І. С. Козловського”, рішення Київської міської ради за1 березня 2001 р. і розпорядження КМДА за 23 червня 2001 року. Директор — художній керівник Творчої вітальні імені Козловського В’ячеслав Медведєв поділився проблемами збереження Творчої вітальні й занепокоєнням щодо знищення культури Києва. — В’ячеславе Олександровичу, в якому стані було приміщення Творчої вітальні, що його надала міська влада? — Вітальня розташована за корпусом Національного університету театрального мистецтва, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, де 1917—1919 рр. навчався видатний український співак. Це відповідне місце для створення Творчої вітальні імені Івана Козловського. У цьому приміщенні була пошта, воно потребувало капітального ремонту. З 2003 до 2008 року вітальня витратила на ремонтні роботи 1 400 000 грн. Із 2005-го приміщення, згідно з розпорядженням КМДА за 7 квітня 2005 р., перебуває в оперативному управлінні на балансі Творчої вітальні. — Із чого розпочалась історія виселення музею? — Як грім з неба, ми отримали розпорядження голови адміністрації Києва Леоніда Черновецького за 27 березня 2007 р. № 328 про те, що КМДА зобов’язує Творчу вітальню здійснити передачу нежитлових приміщень на вул. Хрещатик, 50-б комунальному підприємству “Київжитлоспецексплуатація”, яке завідує нежитловими приміщеннями в місті. Як зазначено в документі, “з метою забезпечення належного утримання об’єктів права комунальної власності і територіальної громади м. Києва”. Хоч “Київжитлоспецексплуатація” передала на баланс Творчій вітальні приміщення на вул. Хрещатик, 50-б в аварійному стані. — Якою була реакція міських керівників? — Я звернувся до керівника Головного управління культури і мистецтв Світлани Зоріної, яка почала дзвонити чиновникам КМДА, але всі відповіли, що нічого не знають про розпорядження. Улітку 2007 року надійшло нагадування: здайтеся. Не здаюсь. Із січня 2008-го ми почали писати листи до керівників державних органів влади й установ про зміни в розпорядженні. Зчинили маленький галас. Згодом Творча вітальня отримала копії відписки КМДА до державних органів зі змістом “не переймайтесь, це просто юридична процедура”. Однак 8 жовтня 2008 р., в день відкриття пам’ятника Козловському на Печерських пагорбах, ми отримали позов до Господарського суду Києва, а з 26 жовтня розпочалися судові засідання. У середині червня 2009 року я дізнався, що на засіданні комісії Київради з питань культури й туризму порушено питання виставлення будівлі на вул. Хрещатик, 50-б на продаж. — Яка ситуація навколо Творчої вітальні нині? — Я звернувся до народного депутата Верховної Ради України Павла Мовчана, який 6 липня зробив депутатський запит до Прем’єр-міністра щодо збереження приміщень Творчої вітальні майстрів оперного та балетного мистецтва “Духовна спадщина” імені Івана Козловського. Ми отримали копії відповіді Юлії Тимошенко Павлові Мовчану, що КМДА готує документи в Київраду про зняття приміщень Творчої вітальні з аукціону. Однак досі ситуацію навколо Творчої вітальні імені Козловського не з’ясовано, а в КМДА немає рішення суду. 15 жовтня цього року Окружний адміністративний суд Києва відмовив Творчій вітальні в “задоволенні позову в повному обсязі”. На жаль, нам доведеться ще довго боротися за Творчу вітальню імені Козловського. — Творча вітальня розташована на Хрещатику. Чи відчуваєте руйнацію старого Києва? — Нині точиться боротьба за кожний квадратний метр на Хрещатику, але не на користь суспільства, а окремих людей. Ось гастроном, що, як музей, вже багато років зачинений. У частині приміщення відкрито крамницю, де продають дорогий одяг. Зникають книгарні. Стереоскопічний кінотеатр “Орбіта” зачинено на ремонт. Хрещатик — це як запах меду для ненажерливих мух. Дуже прикро, що люди, які очолюють Київ, не мають ані честі, ані совісті; святині, яким вони поклоняються, — долар і євро. Однак київській владі не слід забувати, що знищення культури — не що інше, як фашизм. Бізнесова тля точить наші культурні осередки, прикриваючись незрозумілими постановами і розпорядженнями. Що поробиш, “загарбницька булімія” — діагноз багатьох київських чиновників. Може, їм нарешті стане соромно? Набагато простіше заплющити очі й жерти, жерти, жерти…
Очевидець і літописець · “Коли у нації вождів нема — Тоді вождії її поети”. Євген Маланюк · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
встановити меморіальні дошки на будівлях навчальних закладів, які закінчили Іван та Надія Світличні, найменувати вулиці на честь Світличних в Луганську, Старобільську, Антрациті, селі Половинкиному. За результатами роботи конференції планують видати науковий збірник, до якого увійдуть не лише сучасні наукові студії, а й спогади про Івана й Надію Світличних, їхні літературні твори, листи, що раніше не публікувалися. До цього нас зобов’язує діяльна пам’ять.
Це підтвердив у короткій доповіді нинішній ректор ПДТУ, академік В’ячеслав Волошин. Він сказав: “Багато хто дивується: навіщо нам, технарям, співпраця з діячами літератури? Але наш колектив давно прагне зробити з Приазовського університету не лише осередок освіти, а й культурний центр міста. Тому в університеті діє кафедра української філології, музична, відкривають кафедру журналістики. Культуру можна передати тільки через слово. Бо тільки через слово вчитель доносить знання до учня, тільки через слово старше покоління передає молодшому здобутки цілого народу”. Після цих слів Микола Жулинський і В’ячеслав Волошин підписали угоду про співпрацю своїх закладів заради поширення української мови на Донеччині.
працює ціла династія агрономів Липинських. Але рідна Волинська земля постійно кличе вже немолодого Яна Станіславовича. Щоразу наш гість привозить у подарунок майбутньому музеєві, що створюється у колишній садибі Липинських, родинні реліквії. Нині основний фонд матеріалів для відділу Волинського краєзнавчого музею “Затурцівський меморіальний музей В. Липинського” налічує понад 1000 експонатів, до якого належать унікальні документи, фотографії, особисті речі видатного вченого та членів його родини, інші матеріали. Але ремонтно-реставраційні роботи будинку проводять з великими паузами, постійно бракує коштів. До 125-річчя від дня народження В. Липинського Президент України видав Указ щодо вшанування ювілейної дати великого Українця, який був виконаний лише частково. Чи ж залишатися нам нацією “забудькуватих Іванів”, що не хочуть пам’ятати своїх великих земляків, ачи все ж навчитися поважати самих себе? Тоді нас поважатимуть і сусіди.
Очевидець і літописець · “Коли у нації вождів нема — Тоді вождії її поети”. Євген Маланюк · с. 7сторінка оригіналу ↗ Олексій НЕЖИВИЙ, м. Луганськ
Науковці з різних міст України зібралися в Старобільському факультеті Луганського національного університету імені Тараса Шевченка на Всеукраїнську науковопрактичну конференцію “Літературна, публіцистична, наукова спадщина Івана та Надії Світличних у розвитку національної культури другої половини ХХ століття”, присвячену 80-річчю з дня народження земляка, письменника, вченого, правозахисника, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка Івана Світличного. З кінця 1950-х молодий літературознавець Іван Світличний став чільною постаттю руху шістдесятництва, виробивши його ідейні, естетичні й морально-етичні основи. Саме він був об’єднавчою духовною силою між Східною й Західною Україною та з культурними діячами української діаспори. Літературознавчі статті Івана Світличного позначені глибоким історико-літературним аналізом, високим естетичним рівнем, принциповістю й рішучістю в розвінчуванні псевдолітератури. Його власний приклад органічного вияву особистої свободи митця за будь-яких обставин захоплює й сьогодні. 1967 року у видавництві “Смо-
Ірина МОЛЧАНОВА, член НСЖУ
Микола Жулинський, академік, голова Комітету з Національної премії ім. Т. Шевченка, радник Президента України з питань культури побував у Маріуполі на запрошення наукової громадськості міста. Відбулася зустріч зі студентами Приазовського державного технічного університету, де допитлива молодь не лише слухала лекцію літературознавця, а ставила запитання про Голодомор, його вшанування в Україні. Микола Жулинський спілкувався з грецькою громадою Маріуполя, захоплюючись будівлями “маленьких Афін”. Керівники ПДТУ запропонували Миколі Григоровичу провести спільну конференцію з працівниками Інституту літератури лоскип” вийшла книжка Осипа Зінкевича “З генерації новаторів. Світличний і Дзюба”. Однак світове визнання тоді могло означати тільки нові репресії. На той час Іван Світличний уже був неперевершеним літературним авторитетом і наставником талановитої творчої молоді: Василя Симоненка, Івана Драча, Василя Стуса, Ігоря Калинця, Василя Голобородька. У статті “Сучасне українське літературознавство”, яка була надрукована в “Українському календарі” (Варшава, 1966), Іван Світличний наголошував на історизмі як складникові способу мислення у поглядах на явища літератури й науки. Писав, що потрібно повернути в літературний процес такі постаті, як П. Куліш, М. Драгоманов, М. Грушевський, В. Винниченко, М. Хвильовий, М. Куліш та інші. В ув’язненні Іван Світличний не припиняв літературної й наукової роботи, працював над синонімічним словником української мови. Тільки 1983 року тяжкохворий письменник зміг повернутися в Україну. Усе свідоме життя Іван Світличний боровся за свободу українців, розвиток рідної мови, культури.
НАНУ “Література Приазов’я”. Це перспективно: можливо, в Інституті літератури відкриється новий відділ, а письменники Донеччини, заручившись підтримкою столиці, відчують рідність української мови й потребу її використання. Микола Жулинський прочитав лекцію “Тарас Шевченко та Микола Гоголь — дві половинки українського серця”. Він наголосив: “Шевченко і Гоголь обидва мріяли про власні хати в Україні, але обидва померли на чужині. Тараса перепоховали, а Микола так і залишився у Москві”. Представниця “Просвіти” запитала: “Як Ви ставитесь до ідеї перепоховання видатних українців?” Микола Григорович зізнався, що давно мріє про ство-
Наталя ГАТАЛЬСЬКА, завідувач відділу етнографії Волинського краєзнавчого музею, член “Просвіти”
Племінник ученого-історика, видатного політичного діяча, одного з лідерів гетьманського руху в Україні часів УНР В. Липинського Ян Липинський — частий гість на Волинській землі. Адже село Затурці — це не лише місце народження й спочинку його видатного дядька, а й батьківщина самого пана Яна. Цього разу на Волинь прибули разом з ним дружина Марія, син Анджей з дружиною. Вперше племінники В. Липинського приїхали до Затурців 1990- го, через 50 років після трагічного вересня 1939-го, коли за одну ніч їм довелося з майном і родинним архівом податися за Буг у пошуках
Найдорожчими для нього були честь і гідність кожної людини. Наукову конференцію, присвячену творчій спадщині митця, в Україні провели вперше. Її організатори — Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, кафедра філологічних дисциплін Інституту педагогіки й психології Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. На участь зголосилося понад п’ятдесят науковців з різних міст України. Учасники конференції побували в селі Половинкиному біля колишньої садиби Світличних, на сільському цвинтарі, де поховано батьків Меланію Іллівну й Олексія Павловича Світличних, разом з односельцями вшанували їхню пам’ять. Присутні підтримали пропозицію про створення в Половинкиному музею Івана й Надії Світличних. Учасники конференції ухвалили звернення до органів місцевого самоврядування в Луганській області, в якому запропонували присвоїти ім’я Івана Світличного Половинкинській ЗОШ І—ІІІ ступенів, Старобільській районній бібліотеці, створити експозицію в Старобільському районному музеї,
рення Пантеону видатних українців у Києві біля Аскольдової могили. На запитання про впровадження цензури на безсоромні твори деяких сучасних письменників академік відповів негативно. Можлива тільки моральна цензура, і вона вже діє, роблячи відбір фільмів для телебачення. А ось академік Жежеленко трохи спантеличив академіка Жулинського спостереженням: “Чому в Гоголя, як і в Тургенєва, позитивний герой — не росіянин, не українець, а турок чи болгарин?” Микола Григорович зізнався, що не замислювався над цим. Отже, інтелігенція Маріуполя довела, що добре знається й на тонкощах красного письменства.
нового життя. У Затурцях залишились величний двоповерховий будинок з колонами, господарські споруди, прекрасний парк і, головне — могили матері, дружини Станіслава Липинського, і маленького брата. У Польщі глава сімейства зумів поставити на ноги осиротілих дітей, дати їм хорошу освіту. Всі вони стали відомими в різних галузях. Станіслав рідний брат Василя Липинського, — учений-агроном, селекціонер. Після Другої світової війни керував науково-дослідним закладом. Нині на Краківщині проживає і
Очевидець і літописець · “Коли у нації вождів нема — Тоді вождії її поети”. Євген Маланюк · с. 7сторінка оригіналу ↗ Відзначено 75-річчя Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника Михайла Коцюбинського. Першим директором музею був брат письменника Хома Коцюбинський. Його естафету прийняла молодша донька класика Ірина Михайлівна. Тривалий час директором музею працював онук письменника (син його молодшого сина Романа) Юлій Коцюбинський, який очолював міську “Просвіту”. Після смерті Юлія Романовича заклад очолив його син, правнук письменника Ігор Юлійович. Ось така сімейна традиція хранителів родинного вогнища. Нині музей складається з меморіального будинку письменника, сучасної будівлі літературної експозиції й саду Коцюбинських. У будинку, де письменник прожив останні 15 років, повністю відтворено тогочасну обстановку. Цей будинок відвідувало багато літераторів, акторів, художників. Ось на цьому роялі грав Микола Лисенко. У вітальні проходили знамениті літературні “суботи”. У книжкових шафах — бібліотека письменника, понад 1 500 книжок: першодруки його творів, книжки з автографами Бориса Грінченка, Івана Нечуя-Левицького, Максима Горького, Івана Франка, Панаса Мирного. Літературну експозицію відкрито у вересні 1983 року в новозбудованому триповерховому приміщенні. У фондах музею, що постійно поповнюються, — тисячі листів видатних сучасників до Коцюбинського. Протягом лише останніх років музей видав “Листи сучасників до Михайла Коцюбинського”, “Листи письменника до дружини Віри”, а також спогади про Юлія Романовича Коцюбинського. Музей згуртовує навколо себе весь творчий потенціал Чернігівщини, зокрема членів “Просвіти”. Суттєво, що вже 20 років музей був і є одним із центрів державницького, національного відродження.
Очевидець і літописець · “Коли у нації вождів нема — Тоді вождії її поети”. Євген Маланюк · с. 7сторінка оригіналу ↗ За ініціативи й підтримки недавно створеного Благодійного фонду ім. Софії Русової в селі Олешня Ріпкинського району на Чернігівщині, де народилася видатна просвітянка, відбулося Всеукраїнське свято культури та мистецтв. Урочистості розпочалися з відкриття майдану Софії Русової — саме так, за рішенням сільської влади, перейменовано центральну площу Олешні. Право відкриття одержала гостя з Канади, правнучка Софії Русової Орися Михалевич- Ткаченко, яка завітала до України разом із зятем Патриком. “Я вперше по-справжньому відчула свою Батьківщину”, — сказала зворушена пані Орися, яка чудово володіє українською мовою і вчить її своїх дітей та онуків. Учасники свята поклали квіти до пам’ятного знака Софії Русовій та до місця поховання її батьків. Також гості завітати до садиби видатної землячки, що нині відроджується за сприяння голови Фонду Софії Русової, бізнесмена, мецената, уродженця Ріпкинщини Івана Чауса. Тут, на території майбутнього туристично-музейного комплексу, вже відремонтовано музей гончарної справи, який започаткували батьки Русової — родина Ліндфорсів. У майбутньому планують відновити будинок Русової та створити тут освітньо-методичний центр.
Петро АНТОНЕНКО
Очевидець і літописець · “Коли у нації вождів нема — Тоді вождії її поети”. Євген Маланюк · с. 7сторінка оригіналу ↗ Надія РОГАШКО, м. Рівне
В актовій залі Народного дому Рівного відбувся захід, присвячений 240-річчю від дня народження Івана Петровича Котляревського. У Рівному вже двадцять років успішно працює Народний університет “Просвіта”. Його ректор Олександр Волощук прочитав лекцію про основоположника нової української літератури, яка зацікавила учнівську і студентську молодь обласного центру. Слухачі відчули атмосферу XVIII— XIX століть, епоху, коли створювалась безсмертна “Енеїда”. Цей твір став першим, написаним українською народною мовою. Національний колорит і співчуття до долі простого народу зумовили великий успіх “Енеїди” серед сучасників. Її можна назвати енциклопедією українства. За персонажами хоробрих і веселих, завзятих і войовничих троянців, а також богів — вершителів людських доль, які допомагають або перешкоджають Енеєві й троянцям, можна розгледіти образи людей, що живуть серед нас. Тож “Енеїда” — твір сучасний, картини, змальовані автором, яскраво віддзеркалюють сьогодення.
Культура · “Він підніс Україну на рівень світового звучання”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Надія КИР’ЯН Фото Ксенії ГЛАДИШЕВОЇ
Кожна картина художника Віктора Гонтаріва, виставка якого відкрилася у Національному музеї Тараса Шевченка, — ціла поема. У передмові до нового альбому художника Ольга Денисенко перелічує фахові складові його творчості: лінеарну майстерність, де лінії довгасті, м’які, елегантні, витончені, відчуття ритму розташування площин, їх максимально колористичне узагальнення, витончене нюансування колориту майже монохромного, що відлискує металевим полиском; продуману строгість композиційної побудови, пристрасть до загострених контрастів схвильовано-експресивної форми з медитативним настроєм тощо. Залишимо фахівцям міркувати над тим, як художник зачіпає струни людської душі. На презентації виставки друзі-митці, видавці говорили про те, що Віктор Гонтарів зумів передати живий, дивовижний світ України незбагненно навіть для майстрів живопису. Максим Мельник, директор видавництва “Софія-А”, яке щойно видало альбом Гонтаріва, поділився враженням: “Картини його — в сірих, пастельних тонах. Ось наприклад “Подвір’я мого дитинства”. Хата під солом’яною стріхою, господарські будівлі, на подвір’ї господар із собакою, корова, сірувате небо… Коли дивився — нахлинули спогади, довго не міг відірвати погляду від картини”. Цього року Віктор Гонтарів отримав найвищу нагороду — став лауреатом Шевченківської премії. 30 жовтня художникові виповнилося б 67 років. Алла Маричевська, головний редактор журналу “Артанія”, сказала: “Не можу змиритися з цією
“Самотність”
факту: Гоголь — геній, а те, що він написав, уже вічне”. З частиною матеріалів, що входять до цих книжок, читачі “Слова Просвіти” вже мали змогу ознайомитися в публікаціях про Василя Наріжного, Платона Лукашевича, Олександра Нікітенка й про самого Миколу Гоголя. Книжки охоплюють багатий історико-культурний фактаж, актуалізуючи минуле в нинішньому, що надає їм специфічної публіцистичної тональності. Дослідження також позначене специфікою лікарського психологізму: розлогі цитати з раритетних видань, широко розгалужені, складні асоціативні ланки, що місцями справляють враження інформативних нагромаджень, несподівані сходження контроверсій. Читачеві є над чим думати й робити свої висновки. Дослідники пропонують читачеві й власні світоглядно-психологічні ключі до розуміння особистості Миколи Гоголя: “Чи можна погодитися з тим, що людина є такою, якою її вважають? Відповіді на таке запитання немає, бо кожний з тих, чию думку про когось ми могли б запитати, відповідатиме насамперед про себе: його світобачення є сутністю, а об’єкт спостереження слугує тим, чим є проявник у фотографуванні. Ще менше дізнаємося про людину, довідавшись, ким її хочуть бачити, підганяючи під свій світоглядний шаблон”. Ця їхня заувага цілком відповідає Гоголевому застереженню втратою. Таке враження, що втратила частину себе. Коли дивишся на його картини, спадає на думку період мандрівних дяків. Це був козак-характерник, життєлюб, який міцно стояв на землі, а головою впирався в небо. Живу його фразою, яку сказав, коли був уже тяжкохворим, але криза тимчасово відступила: “Аллочко, похорон скасовується, житимемо, працюватимемо”. Доктор мистецтвознавства, академік Академії мистецтв України Олександр Федорук зазначив: “Він і нині серед нас, є часткою нашої історії. Зумів сказати власне слово в мистецтві. У когорті українських митців посідає поважне місце. Ми зустрічалися в Харкові в його майстерні. Це був блискучий майстер монументального живопису. Заснував школу в Харкові, виховав багато послідовників. Ця виставка дає розуміння величі самобутнього художника, який прийшов до нас зі своїм великим неповторним світом. Слобожанщина знайшла в ньому співця осіннього ностальгійного настрою”. До речі, одна виставкова зала присвячена гоголівській тематиці. Художник переймався трагедією видатного письменника, ніби вживався в його образ, “приміряв” до себе. Навіть риси обличчя Гоголя на його картинах подібні до художникових. Захоплено відгукнувся про побратима лауреат Національної премії імені Т. Шевченка Анатолій Гайдамака: “Віктор Гонтарів — знакова постать українського мистецтва. Людина-шедевр, і його твори — шедеври. Це була велика дитина, зіткана з доброти”. “Слобожанська земля народила видатних постатей, — доповнив лауреат Національної премії імені Т. Шевченка Володимир Пасивенко. — У Гонтареві є щось сковородинське. Хлопчик народився в селі Сотницький Козачок, зго-
“Байдина дума”
дом переїхав з батьками до Харкова, де закінчив художнє училище, потім Ленінградське Вище художньо-промислове училище ім. В. Мухіної. Отримав високу освіту, глибокий професіонал, але повернувся до витоків, до рідної землі. Характерно, що багато письменників, митців — вихідці з села. Високі міські будинки затуляють небо. А в селі небо вільне, людина краще відчуває зв’язок із космосом. Віктор Гонтарів зумів поєднати високий професіоналізм із народною культурою, з почуттями простих людей. Він підніс Україну на рівень світового звучання”.
Культура · “Він підніс Україну на рівень світового звучання”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Олександер ШОКАЛО
Обидві книжки складають творчу біографію Миколи Васильовича Гоголя. Перша — “Гоголь. На ріках вавилонських” — присвячена, як пише в “Попередніх зауваженнях” В. Войтенко, “національному підмурку світобачення письменника, нарисам про тих, хто працював у нашій літературі до нього, а згодом — відчуваючи вплив його стилю”. У другій — “Гоголь. Геній та божевілля” — узагальнюються художні тексти письменника, листи, спогади, свідчення лікарів, експертні висновки, що допомагає “наблизитися до розуміння психології Гоголя і дати оцінку можливому впливу психопатології на його творчість. Дослідження цієї делікатної теми не може спростувати основоположного про неадекватне розуміння його особи й творчості сучасниками: “Кожен розуміє мене настільки, наскільки знає сам себе”. Особливим психологічним ключем до розуміння Гоголя є його ставлення до популярності: “Сама тільки посмертна слава (для якої на жаль! не зробив я досі нічого) знайома душі непідробного поета. А сучасна слава не варта копійки”. І це при тому, що Гоголь перший у Російській імперії вивів літературу за межі салонів і став публічним письменником, здобувши ще за життя загальноросійську й загальноєвропейську славу, але не такого, як він прагнув, адекватного розуміння своєї творчості. Ось як образно передають Володимир й Олександр Войтенки входження Миколи Гоголя в свідомість тогочасної імперської публіки: “Гоголь, заінтригувавши публіку лірично-героїчно-фольклорними картинами своєї оспалої батьківщини, змусивши читачів кліпати очима над його петербурзькими повістями, вдарив під дих “Ревізором” — і втік за кордон, незадоволений”. А ось як описує це очевидець — професор і цензор Олександр Нікітенко: “Комедия Гоголя “Ревизор” наделала много шуму. Ее беспрестанно дают — почти через день. Государь был на первом представлении, хлопал и много смеялся. …Государь даже велел министрам ехать смотреть “Ревизора”. …Гоголь действительно сделал важное дело. Впечатление, производимое его комедией, много прибавляет к тем впечатлениям, которые накопляются в умах от существующего у нас порядка вещей”. Гоголь прагнув викликати в людях не сміх, а обурення деморалізуючим противенством заснованого на страхові мертводушного державного правління волелюбним прагненням живої людської душі. Тому письменник, замолоду усвідомлюючи високу суспільну місію свого покликання, стримано ставився до захоплень широкої публіки ранніми повістями, починаючи з “Вечорниць…”, і глибоко переживав поверхове розуміння нею “Мертвих душ” та “Вибраних місць…” А судження про нього так званої еліти Гоголя зовсім не цікавило, бо він вважав її дегенеративно-мертводушною: “У столиці знайдеться хіба душ п’ять, які істинно розуміють мистецтво”. “Вообще суждениями так называемых избранных людей Гоголь, по благородно высокой практической натуре своей, никогда не довольствовался. Ему всегда нужна была публика”, так коментував Гоголів суспільний імператив відомий літературний критик Павло Анненков. Масштабність Гоголевих творчо-моральних задумів потребувала широкого суспільного загалу. Саме цим я пояснюю вибір письменником своєї робочої мови — широковживаної російської, змалку чужої для нього. Ще 1829 р., заглибившись у створення “Вечорниць на хуторі біля Диканьки”, він писав матері: “Твір мій, якщо колись буде, буде іноземною мовою”. Тією “іноземною мовою” була для Гоголя російська, бо іншої, крім рідної української, він тоді ще не знав. Хоч Гоголь і не писав по-українськи, зате думав і діяв по-українськи. Та й ту російську, якою Гоголь писав, він значною мірою сам придумав, і вона так і лишається мовою Гоголевого художнього світу, справляючи потужний вплив на розвиток усього післягоголівського російського письменства. Тож маємо віддавати шану й рідній мові Миколи Васильовича як природного українця, і його “іноземній мові” — робочій мові як письменника, якою він створив літературні шедеври й став відомий на весь світ і уславив у світі рідну Україну. Осмислюючи духовно-соціальну місію Миколи Гоголя й Тараса
У ювілейний Гоголів рік українські читачі отримали чимало (хоч і незначними накладами) різних книжок про свого генія. Найдужче заімпонували мені “Остання загадка Гоголя” журналіста Миколи Босака (про неї вже писав), “Микола Гоголь” поета Леоніда Томи, “Козацьке коріння Миколи Гоголя” історика Тараса Чухліба. А авторство двох, про які зараз ідеться (“Гоголь. На ріках вавилонських”, “Гоголь. Геній та божевілля”), належить лікарям і письменникам Володимирові та Олександрові Войтенкам (батькові й синові; молодшому співавторові не судилося побачити своїх останніх книжок).
Культура · “Твори Гоголя й Шевченка мають стояти поруч на книжковій полиці українця”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка Наталія Клименко зауважила: “Нам нині часто нав’язують антимистецтво: бичачі голови у формаліні, корову з розрізаним черевом, з фіолетовим шарфом. Це антисвіт. На щастя, справжнє мистецтво є, і ми його представляємо в цьому музеї. Здавалося б, бачимо на цих полотнах побутові речі. Але це справжня Україна, її люди, природа; є тут елементи гумору, все, що створює український мистецький світ. Треба, щоб таке мистецтво домінувало на нашій землі”. Начальник відділу аналізу та прогнозування музейної діяльності Міністерства культури і туризму України Микола Скиба підтримав колегу: “Музей дає орієнтири для художників, які починають творчий шлях. Те, що добирають до експозицій, потім лягає в архіви культу-
Шевченка в минулому й сьогоденні України, Володимир й Олександр Войтенки роблять однозначний висновок: “…Твори Гоголя й Шевченка мають стояти поруч на книжковій полиці українця; обидва вистраждали право на таке сусідство”. Особливе місце в дослідженні відведено духовній тріаді: Гоголь—Куліш—Шевченко. Попри надумані маломислячою публікою розходження між творчими світами Гоголя, Шевченка, Куліша, автори дослідження стверджують їхній провіденціалізм в українському культуротворенні, націєтворенні й державотворенні. Подвижницька праця цих трьох великих українців справила могутній вплив на розвиток Українського світу. За всіх відмінностей їхніх особистостей вони лишаються незмінними в добротворенні для рідної України й у прагненні волі для свого народу. Кожен із них писав і діяв так, як веліло його українське серце згідно з життєвою програмою власної душі й суспільним ідеалом. Ці троє чи не найповніше уособлюють духовний тип української людини, який розвивається на природній основі етнічного генотипу й є осердям саморозвитку індивіда й народу як збірної особи та унікальною особливістю індивідуальної й національної ідентичності. Усі різнотлумачення особистості й світообразу Миколи Гоголя йдуть передусім від зовнішнього
На відкритті виставки ри; це квінтесенція, родючий шар гуманності й духовності. Віктор Гонтарів — рафінований майстер, філософ. Дуже важлива смислова частина його картин. Бачимо живопис, у якому дивовижне й органічне поєднання іронії, самоіронії й надзвичайно щемливих ліричних настроїв. Митець стоїть на межі епох, напередодні нового періоду, який представили вже його учні. Він виховав плеяду молодих художників, яких мистецтвознавці називають школою Гонтаріва. Це накладає на музеї відповідальність щодо підтримки молодої генерації митців, проникнутих духом творення. Одна із центральних постатей у цьому музеї — Віктор Гонтарів”. Дивосвіт Віктора Гонтаріва безкінечний, як Всесвіт. Пізнання його таємниць дає величезну насолоду.
розгляду цього феноменального українського явища. А потрібно осягати глибинну генетичну суть його природи й духовного типу, що своїм осердям сягає староукраїнської культурної традиції. Таємниця світообразу Гоголя закорінена не стільки в його індивідуальному психотипові, а головно в духовному типові, що живе в його українському серці. Тож аби адекватно осягнути феномен Миколи Гоголя, треба самому мати у серці український духовний тип. Воістину правдиве застереження генія: “Кожен розуміє мене настільки, наскільки знає сам себе”. “Читаймо Гоголя!” — таким закликом завершують Володимир й Олександр Войтенки своє проникливе дослідження.
Музей-галерея в школі імені Павла Тичини
Культура · “Твори Гоголя й Шевченка мають стояти поруч на книжковій полиці українця”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Наталія АНТОНЮК Фото автора
Квітчастий луг і дощик золотий. А в далині, мов акварелі, — Примружились гаї, замислились оселі… Ах, серце, пий! Повітря — мов прив’ялий трунок. Це рання осінь шле цілунок, Такий чудовий та сумний. Павло Тичина
Осінь в українському селі — неймовірне мереживо, зіткане з ароматів літа і барвистих сонячних кольорів. Для жителя міста, який вирвався з його цупких лап, осіннє село — відпочинок і заспокійливий бальзам на стомлену душу. А якщо в селі, окрім осіннього пейзажу, є визначні місця й історичні пам’ятки, то кращого відпочинку годі й уявити. У Бобровицькому районі Чернігівської області є все, що вабить туристів, — свіже повітря, безмежні краєвиди і духмяний аромат трав. Однак найголовніше — це село Піски, батьківщина Павла Тичини. У цьому невеличкому селі до 90-річчя від дня народження Павла Тичини було відбудовано його родинну хату, відтворену за кресленнями архітектора, поетового племінника Андрія Ноздріна і спогадами старожилів села, близьких родичів поета. В останні роки над поліпшенням музею активно працювала директор літературно-меморіального музею Тичини в Києві, родичка поета Тетяна Сосновська. Вона зазначила, що родинна хата потребувала термінової допомоги: “Упродовж останніх восьми років фінансування музею не було. Нам потрібно було обгородити територію, поставити паркан, ворота, зробити скромний ремонт, допомогти експонатами та методичною інформацією. Адже коли люди приїжджають на батьківщину Тичини, а на подвір’ї музею гребуться кури, сплять гуси, а за хатою мукає корова, то це навіть непристойно”. Тепер оновлена родинна хата Павла Тичини гостинно зустрічає відвідувачів з усіх куточків України. Однак залишається ще одна проблема — бюрократична, точніше, офіційне перейменування музею. Тетяна Сосновська пояснює: “Музей у Пісках донедавна називався музеєм історії села, бо він був створений у радянський час як ідеологічно-пропагандистський інструмент, його основою було представлення діяльності партизанів під час війни. Павло Тичина нібито відходив на другий план. Але всі туристи, школярі їдуть у Піски саме на батьківщину
Тичини. І тому на сесії сільської ради 18 липня цього року було ухвалено рішення перейменувати музей”. Однак бюрократична тяганина потребує підтвердження на вищих щаблях, тож Олександр Шаманський, заступник голови Бобровицької райдержадміністрації, пообіцяв, що до річниці народження поета питання перейменування музею буде розв’язано. У Пісках є ще одне цікаве місце — школа імені Павла Тичини, яку, до речі, після війни відкривав сам Павло Григорович як нарком освіти. У цій школі є кімната-музей, присвячена поетові. Учні сповнені гордості за ім’я школи, а старшокласниці самі проводять екскурсії. Тетяна Сосновська зазначає: “У цій школі музей Тичини відкрили ще 1979 року. Однак оформлення було непривабливе для відвідувачів, потребувало змін. Коли ми років зо три тому приїхали до школи, я запитала в своїх дітей, що найпотрібніше показати в музейній кімнаті, адже вчителі хотіли класичний музей Тичини. Вони сказали, що діти в селі може і не знають, що Тичина був хороший музикант і художник, тому ці дві сторони його таланту треба показати, можливо, це підштовхне інших дітей до творчих пошуків. Так ми вирішили зробити музей-галерею. Виготовили копії малюнків Тичини, копію його портрета. Я почала шукати роботи в галереях, і багато художників, довідавшись, що купую для сільського шкільного музею, просто їх дарували. Компонуючи музей, намагалася добирати твори, які максимально показали б усі напрями сучасного мистецтва і якомога ширше представили географію України. У музеї є і народна картина, і гравюра, і кераміка, і малюнок на склі, й графіка, і живопис, і монотипія”. Ще одна школа має унікальну можливість створити в своєму приміщенні цікавинку — Озерянська, в якій Тетяна Сосновська і колектив учителів планують відкрити музей народної іграшки. На початку жовтня Тетяна Сосновська привезла в Озерянську школу пакунки з подарунками від майстрів з усієї України. Заступник директора Галина Ляховенко вирішила не ховати іграшки для майбутнього музею, а показати школярам. Першими народне диво побачили учні молодших класів, які зачаровано розглядали солом’яні ляльки, дерев’яних коників, кукурудзяних “дівчаток”, жваво ділилися враженнями. Чому саме в цій школі на Бобровиччині створюють музей народної іграшки? Тетяна Сосновська роз’яснює: “Рід Тичини на Бобровиччині був у багатьох селах. Я як поетова родичка зацікавлена популяризувати його творчість. Тому спочатку хотіла замовити однакові стенди про Павла Тичину для всіх шкіл Бобровицького району. Але потім зрозуміла, що це нецікаво, адже вчителі сільських шкіл їздять в гості одне до одного. Виявилося, що в селі Озерянах два покоління Тичин були священиками. Це та ще те, що Озерянська школа нова, розташована біля дороги, спонукало мене створити в ній музей народної іграшки”. На думку Тетяни Сосновської, цей музей допоможе дітям зрозуміти, що не треба бути запопадливими перед дешевими кольоровими іноземними іграшками, а варто цінувати те, що зроблено вмілими руками народних майстрів. Тетяна Сосновська вірить, що коли музей відчинить двері, діти самі шукатимуть і приноситимуть такі іграшки. Частину експонатів для музею придбано, але тепер потрібно зібрати кошти на відкриття, обладнати приміщення. Окрім того, в планах Тетяни Сосновської — відкрити на Бобровиччині в одній зі шкіл музей роду Тичини та музей українського рушника. Отже, Бобровицький район розвивається завдяки старанням небайдужих. Це батьківщина винахідника автоматичної гвинтівки і самохідного комбайна Якова Рощепія, українського графіка і маляра, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Василя Лопати. Коли Павло Григорович якось їхав на відкриття Пісківської школи, його урядова машина застрягла в болоті. Він повернувся, зібрав кошти, і 1948 року від прилуцької траси через Соколівку і Рокитне в Піски проклали асфальтовану дорогу. Павло Тичина любив своє село, пам’ятав шелест липи, сон гаїв. Чому ж ми, українці, вириваючись із тихої сільської гавані до шумного мегаполіса, забуваємо про власний рід, перший життєвий досвід? Чому, обираючи широку асфальтну дорогу, забуваємо про лісову стежинку? Село, на відміну від міста, не вимагає метушні, йому достатньо просто щирої любові.
Очевидець і літописець · “Живучи у суспільстві, неможливо відокремлювати себе від нього”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
мадськості. До Пущі-Водиці прибули представники Секретаріату Президента України із завідувачем відділу Головної служби з питань гуманітарного розвитку Лілією Самойленко, Кабінету Міністрів на чолі з першим заступником міністра культури і туризму України Владиславом Корнієнком, які вручили ветеранам, працівникам Будинку і благодійникам подяки Президента України. Було зачитано вітальні адреси від прем’єр-міністра України, Професійної спілки театральних діячів. На дійство завітало керівництво Національної спілки театральних діячів України: голова Лесь Танюк, заступник голови Ярослав Гранко, прес-секретар ювілейних заходів Валентина Грицук, інші добродії. Привітати старших колег приїхали великі делегації Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка на чолі з генеральним директором Михайлом Захаревичем, Театру російської драми імені Лесі Українки, а також народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Олексій Богданович, народна артистка України Раїса Недашківська, артистка Наталія Пономаренко, інші. Михайло Захаревич сказав, що Театр імені Івана Франка частину коштів від вистав перераховує Будинку ветеранів сцени. Актори завжди раді бачити ветеранів на своїх спектаклях. Студенти й викладачі Національного університету біоресурсів і природокористування — давні друзі Будинку ветеранів сцени. Вони часто сюди навідуються, бо тут проходять їхні виробничі практики. Із цього навчального закладу на свято прибув ансамбль пісні і танцю “Колос”. Цього дня 75-річчя відзначав Володимир Кудрявцев, автор слів знаменитої колись пісні “Стожари”. Тож було багато привітань і подарунків, багато квітів та усмішок. Свято завершилося. Але життя триває, і важливо, щоб літні люди не почувалися самотніми, непотрібними суспільству. Щоденно опікуються ними “Друзі Спільноти святого Егідія”. Вони вже 15 років відвідують Будинок ветеранів сцени імені Наталії Ужвій. Представники цієї некомерційної громадської організації Віта Зіневич і Юрій Лі-фан-се розповіли, що встановили з мешканцями Будинку близькі дружні стосунки. Юрій і Віта вважають, що своєю увагою зможуть змінити суспільство зсередини, бо біда кожної людини близька їм. “У великому місті, — каже пані Віта, — усі залежимо одне від одного. Уявіть, що люди, які ще вчора були на піку слави, раптом усвідомлюють, що постаріли і стали нікому не цікаві. А за плечима — багато років насиченого подіями життя. Вони почуваються самотніми, тому приходимо сюди щонеділі. Коли в нас радість, обов’язково ділимося нею з нашими друзями, а коли проблеми, запитуємо їхньої поради. У цих людей величезний життєвий досвід, часто він стає у пригоді нам, молодим. З часом ми зрозуміли, що не лише ми їм потрібні, а й вони — нам. Піклуючись про когось, відчуваєш повноту життя”. На життєвих перехрестях буває небезпечно, самотньо, і в непростій ситуації може опинитися будь-хто. Добре, коли з вами буде надійний друг. Людина не може жити ізольовано. Тому озирніться навколо: можливо, хтось потребує вашої уваги, допомоги. Придивіться уважно, і помітивши таку людину, не проходьте байдуже. Допомігши комусь, відчуєте, що зробили добру справу, усвідомите, що потрібні — ваші руки, ваша увага, ваш досвід.
вами, навчалася на відділенні слов’янської філології Львівського державного університету імені Івана Франка, Горлівському педагогічному інституті іноземних мов і кінорежисерському факультеті Театрального інституту, відповідної до спеціальності роботи не знайшлося. Довелося влаштуватися вантажником на цегельний завод. Йому “постійно дихали в потилицю” аж до проголошення незалежності України. А стосовно незалежності письменник писав: “…з моєї душі впав тяжкий камінь, який гнітив би мене все життя”. Уже за незалежності Юрій Загорський знову повернувся до літератури, написав кілька поетичних збірок, спогади про поневіряння і відстоювання справедливості. Його творчий доробок належно поповнив поетичну й історичну спадщину. Нині письменник мешкає у Дубенському будинку-інтернаті для громадян поважного віку та інвалідів. Саме тут відбулося його пошанування з нагоди 70-річчя. Слово про побратима мовили рівненські письменники Лідія Рибенко, Микола Пшеничний, Юлія Бундючна, представники влади — секретар Дубенської міської ради Петро Олійник та заввідділу зовнішніх зв’язків міськради, депутат обласної ради Ерна Шевчук. Було представлено художньо-мистецьку композицію за творами літератора. Найтрепетнішим на заході стало слово самого ювіляра. Розповівши про свій життєвий і творчий шлях, про власне бачення значущості слова, Юрій Іванович зазначив, що не перестає писати вірші, упорядковує мемуари, і жодні труднощі не зможуть його зупинити. Хоч живе у будинку-інтернаті, Юрій Загорський не відчуває самотності — навколо улюблені книжки і співчутливі люди.
Очевидець і літописець · “Живучи у суспільстві, неможливо відокремлювати себе від нього”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Часто в щоденній метушні повз нас проходить щось дуже важливе, чи не найголовніше: ми не помічаємо тих, хто потребує не стільки нашої допомоги й підтримки, скільки просто уваги. Так обкрадаємо самих себе, бо літні люди — це величезний досвід, можливість уникнути багатьох помилок, що їх робимо чи не щодня; це спогади про цікавих, видатних особистостей, з якими зводила доля. Надто ж коли йдеться про людей мистецтва — акторів, режисерів, музикантів, художників. У будь-якому віці людина потребує друга; живучи у суспільстві, неможливо відокремлювати себе від нього.
Олена ШУЛЬГА Фото автора
Будинок ветеранів сцени імені Наталії Ужвій Національної спілки театральних діячів України відзначив 50-річчя. Із цієї нагоди в Будинку актора відбулася прес-конференція, у якій узяли участь Лесь Танюк, голова Національної спілки театральних діячів України, Сергій Базарний, директор Будинку ветеранів сцени ім. Наталії Ужвій, Валентина Грицук, співробітник Національної спілки театральних діячів, Катерина Засуха, представник компанії-спонсора Будинку ветеранів сцени. За словами Леся Танюка, це єдиний в Україні будинок ветеранів, бо жодна із творчих спілок не має схожого. Будинком опікується не лише держава, а й громадські організації. Майстри культури — ветерани потерпають від нашого безгрошів’я. За п’ять десятиріч у будинку мешкали 222 особи — видатні майстри сцени, люди різних епох, різних світоглядів, різних професій. Попри рейдерські зазіхання на Будинок ветеранів сцени (розташований у мальовничому куточку Пущі-Водиці), він був, є і буде. “Тут мешкають люди, які віддали театрові життя, — сказав Лесь Танюк. — Це легенда, жива історія українського театру. Не губімо цієї особливої атмосфери. Спілка театральних діячів планує випустити альбом, де йтиметься про життя і творчість кожного мешканця, бо ми в боргу перед людьми театру”. Катерина Засуха, представник компанії-спонсора, поділилася, яку саме допомогу отримує Будинок. За її словами, стратегічний напрям роботи компанії — благодійництво, вона надає допомогу людям поважного віку там, де їм приділяють мало уваги. Незвично, що спонсор підтримує підопічних не лише матеріально. Працівники роблять добро власними руками. Наприклад, керівник компанії косив газони, інші працівники прибирали в саду, садили квіти. “Тільки ті покоління бу-
Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська обл.
Радянські органи заарештували Юрія за спробу створити в Житомирі Комітет національного порятунку. Перебуваючи шість років за ґратами у концтаборі № 36 у Пермській області, літератор продовжував потай писати, створив кілька рукописів, але за доносом ці твори в нього вилучили. Коли ж термін ув’язнення закінчився, Юрій Загорський несподівано для тюремного начальства запротестував: мовляв, не вийде на волю доти, доки не повернуть рукописів. Більш того, вдався до голодування. Після кількох днів такого протесту охороні надійшов наказ: викинути “писаку” за ворота, що вони й зробили. Це один із життєвих епізодів борця за правду і справедливість, члена Національної спілки письменників України, автора десятка книжок Юрія Загорського. І прозвучав він на ювілейному вечорі з нагоди 70-річчя письменника. Юрій Загорський належить до когорти шістдесятників, хоч тоді вийшла лише одна його книжка — збірка оповідань “Хто витримає спеку” (1969). Високо оцінив доробок Загорського Григір Тютюнник, який став редактором книжки. У Тютюнника була оригінальна метода редагування рукописів. На кожній зі сторінок він ставив звичайні й водночас справедливі учнівські оцінки. На сторінках збірки “Хто витримає спеку” стояли лише четвірки й п’ятірки, подекуди з плюсом. Антиподом цього дебютного творчого злету стала подальша доля Юрія Загорського — з антирадянською боротьбою і тюремними роками, тавром “особливо небезпечний рецидивіст”. Письменник передбачив дуть щасливими, — вважає пані Катерина, — які дбають про своє минуле. Важливо, що мешканці знають: про них пам’ятають і дбатимуть у майбутньому. Це важливо і для нас самих, адже усвідомлюючи, що робиш щось добре, почуваєшся щасливим”. Сергій Базарний працює у Будинку ветеранів сцени 30 років, з них 21 — директором. Мешканці настільки звикли до нього, що не уявляють на посаді директора іншу людину. “Спонсорів, — каже Сергій Базарний, — сам Бог послав. Був вражений, як два роки тому вони взялися до діла. Цього року дали гроші на ремонт опалювальної системи, днями він завершиться, тож у зиму входитимемо з теплом, а літнім людям це дуже важливо. Дякую тим, хто допомагає. Світ не без добрих людей, тож життя триває. Будинок має можливість прийняти ще десять осіб. Нехай приходять, ми завжди раді новим мешканцям”. Відзначення 50-річчя Будинку ветеранів сцени стало святом усієї театральної гро-
Віта Зіневич і володарка “Золотої пекторалі” заслужена артистка України Ганна Пекарська
Парадоксальною видається ситуація, коли в’язень, якого достроково звільняють, відмовляється виходити із в’язниці, а його силоміць “виносять” на волю. Це не вигадка, а реальність, пов’язана з письменником-дисидентом Юрієм Загорським (Залетою), який після переселення із Польщі мешкав у селі Новини Млинівського району на Рівненщині, мріяв стати письменником.
такий розвиток подій у своїй книжці — йому довелося “витримувати спеку” людського манкуртства, черствості, відчуженості, заздрості, невизнання і зради. Неприємності в письменника почалися тоді, коли він працював над повістю “Не впаду з крутизни”. Попри позитивні відгуки, рукопис у видавництві “Радянський письменник” відхилили. Тоді автор відвіз книжку у львівське видавництво “Каменяр”. Тут її рекомендували до друку, і вона мала побачити світ 1973 року. Але згодом рукопис повернули авторові. Скарги у вищі інстанції й навіть лист до першого секретаря ЦК КП України Володимира Щербицького успіху не додали. Загорського перестали друкувати і в періодиці. Причина таких заходів невдовзі з’ясувалася — партійці накинули на літератора тавро націоналіста, оскільки він публічно виступав за підняття значущості в Україні ролі української мови, за заміну пам’ятників партійним вождям пам’ятниками світочам культури та літератури.
Далі — більше: 1980 року Юрій Загорський за спробу створити в Житомирі підпільний Комітет національного порятунку потрапив за ґрати. Шість років довелося письменникові терпіти невільництво, аж доки Президія Верховної Ради України “помилувала” його. Навіть після закінчення терміну ув’язнення і повернення 1988-го в Україну поневіряння Юрія Загорського не припинилися. Під час прописки у Рівненському районі його зареєстрували як “рецидивіста і особливо небезпечного злочинця”. Йому, письменникові, інтелігенту, людині з вищою освітою, яка досконало володіє чотирма іноземними мо-
«Просвіта» · “Життя людського строки стислі, Немає часу на поразку”. Ліна Костенко · с. 11сторінка оригіналу ↗ Надія КИР’ЯН
Святу Покрову ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка відзначило цікавими заходами. В Українському домі від імені голови “Просвіти” Павла Мовчана та верховного отамана українського козац-
Марія ПЕЛЕХ, відповідальний секретар Чернівецького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
З ініціативи Чернівецького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, зокрема його голови Остапа Савчука і голови Вижницького районного об’єднання Дмитра Никифоряка за підтримки Центрального правління, у жовтні у Вижницькому районі відбувся семінар голів районних об’єднань області з обміну й узагальнення досвіду роботи просвітян Вижниччини. Вижниччину обрали не випадково: саме тут утвердження української мови як державної в усіх сферах суспільного життя, української культури, відновлення історичної пам’яті, поширення історичної правди, зокрема про Голодомор, героїчну боротьбу УПА пріоритетні. Тут домоглися конструктивної співпраці з органами державної влади всіх рівнів. Участь у роботі семінару взяли заступник голови Чернівецької облдержадміністрації Борис Баглей, міський голова Вижниці Михайло Сидорук, начальник районного відділу у справах сім’ї, молоді та спорту Тетяна Тирон, заступник голови ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Василь Фольварочний, заввідділу з роботи з облоб’єднаннями Тетяна Федієнко, голова Івано-Франківського облоб’єднання Петро Арсенич, голова Тернопільського облоб’єднання Петро Шимків, голова Коломийського міського об’єднання Василь Глаголюк і Снятинського райоб’єднання Мирослав Попадюк. Таке високе представництво — свідчення значущості для реґіону цього заходу та ролі “Просвіти” в суспільному житті області.
Фото О. Шепнівського тва Михайла Шитого привітали всіх козаків України й нагородили найактивніших. Почесне звання “Слава і честь України” отримали Василь та Андрій Томіленки; відзнаку “Берегиня долі” — заслужена артистка України Тетяна Негрій, козачка Євгенія Шита, керівник народного хору
«Просвіта» · “Життя людського строки стислі, Немає часу на поразку”. Ліна Костенко · с. 11сторінка оригіналу ↗ “Калиновий цвіт” Наталія Мороз, художній керівник Гореницького будинку культури Наталія Горносталь, художній керівник ансамблю “Україночка” Одеської області Валентина Пеганова; орден Івана Мазепи — козак Анатолій Яровий; орден Козацької звитяги — підполковник Віктор Лях та інші. Присутні переглянули відеофільм про свято Покрови та концертну програму, в якій взяли участь переможці Одеського фестивалю. А в Київському міському будинку вчителя 14 жовтня відбувся концерт за участю просвітянських колективів. На початку заступник голови ВУТ “Просвіта” Микола Нестерчук привітав учасників і глядачів зі святом: “Це загальнонаціональне українське і козацьке свято, адже козаки вважають Покрову своєю заступницею. Цього дня традиційно відзначають створення Української Повстанської Армії. Селяни закінчують основні польові роботи, тож це свято ще й осені й достатку”. Пісні козацької слави виконали заслужений народний ансамбль пісні й танцю “Дарничанка”, керівник — заслужений працівник культури України Петро Андрійчук; народні ансамблі козацької пісні з Черкащини: “Санжари” села Санжариха Смілянського району, керівник Василь Гончаренко й ансамбль учителів Уманського району “Залізняка діти”, керівник Петро Маковійчук та інші колективи. Захоплено зустрічали глядачі виступ дитячого ансамблю “Зернятко”, лауреата міжнародних конкурсів (художній керівник — заслужений працівник культури України Раїса Заклецька), який виконав вокально-хореографічні композиції “Ой, там на горі Січ іде”, “Мала баба три сини”, “Ой на горі калина”. Атмосфера в залі була надзвичайно щирою й теплою. Напевно, ніде у світі немає так багато талантів і таких вдячних глядачів, як в Україні.
Гнат БІЖИК, член правління райоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, м. Нова Каховка, Херсонська обл.
Багато років віддав і продовжую віддавати просвітянській роботі. По-дитячому радію, що з’явилася можливість низько вклонитися нашому генію батькові Тарасу. У “комуністичному заповіднику”, як часто називають Нову Каховку, просвітянам та їхнім прихильникам довелося докласти неймовірних зусиль, щоб Шевченко зійшов на п’єдестал. Потрібні були роки напруженої праці, щоб у місті 64 % дітей почали навчатися в українських школах (раніше не було жодної). Цього року ще у двох (гімназії й ЗОШ №8) перші класи українські. Не було батьківських бунтів, якими нам погрожували. Ідучи на урочистості, присвячені 18-й річниці Незалежності України, згадував, як на початку 1990-х міський будинок культури захоплювали комуністи і зі сцени паплюжили і Незалежність, і Україну. Цьому поклали край просвітяни. Радів, коли цього року на найбільшому нашому святі слухав патріотичний виступ голови просвітянського об’єднання Віри Литвинової, українські пісні, які вливали в серця любов до України й віру в кращу долю. Дякував ведучим урочистостей. На звітно-виборних зборах радів переліку добрих справ, зроблених просвітянами за звітний період, довірі, яку вони висловили голові Вірі Литвиновій, заступникові Юрію Дерновому. Приємно було в святкові дні зустріти друзів із Дніпропетровської та Бєлгородської (Росія) областей, щирих патріотів України. Та серце не лише радіє, а й щемить, бо україноненависники дедалі більше нахабніють, особливо ті, які потрапили до органів влади. Закривають національно свідомим доступ на сторінки місцевих газет, обмежують виступи на радіо, на мітингах. У ЗМІ по всій країні триває неприхована антиукраїнська пропаганда, розширює свої позиції Церква Московського Патріархату. Вибори за умов такої вседозволеності можуть призвести до трагічних наслідків. Зазирнувши до буквариків і зошитів першокласників, був здивований: на внутрішній сторінці обкладинки Букваря на слова молитви наклеєний портрет Петра Симоненка. Надруковане вітання закінчується словами: “Я в тебе вірю”. Вірить у те, що, ставши дорослим, цей школярик допомагатиме заганяти народи до комуністичної кошари, а мільйони українців — до ГУЛАГів? У зошитах — також портрети комуністичного вождя. А Янукович своїм прихильникам обіцяє зробити російську мову другою державною (щоб розправитися з українською?). Адже російська й без усяких статусів займає агресивно-наступальні позиції. Складається враження, що ті, хто воює змовою, виконують вказівку знищити націю. Не стане нації — легко буде підрубати засохлий стовбур держави. У нашому обласному центрі ухвалили абсурдне рішення: на щиті при в’їзді до міста написати “Херсонъ”. Їхня “машина часу” повертає нас в епоху Катерини ІІ й Потьомкіна, до “потьомкінської дєрєвні”? Задумаймося, чи можна делегувати владні повноваження людям, які повертають кермо в північні болота, щоб там нас утопити? Розкривати очі на ці питання повинна “Просвіта” і газета “Слово Просвіти”. І, як радить шановна Ніна Гнатюк, наклад цієї газети обов’язково треба збільшувати.
«Просвіта» · “Життя людського строки стислі, Немає часу на поразку”. Ліна Костенко · с. 11сторінка оригіналу ↗ Просвітяни ознайомилися з роботою первинних осередків міста Вашківці, сіл Карапчів, Іспас, Банилів, відвідали виставки майстрів прикладного й декоративного мистецтва, ознайомилися з досвідом організації реґіональних фольклорних фестивалів, із просвітянськими колективами художньої самодіяльності. Учасники семінару пересвідчилися, що там, де просвітяни тісно співпрацюють з органами влади, є результати на ниві національного духовного відродження й запропонували поширити досвід вижницьких просвітян через методичний бюлетень для всіх реґіонів України. Саме завдяки тому, що просвітян Вижниччини очолює Дмитро Никифоряк, заступник голови Вижницької райдержадміністрації, вони досягли успіхів у просвітницькій роботі в краї.
Василь Фольварочний у Вижниці
«Просвіта» · “Життя людського строки стислі, Немає часу на поразку”. Ліна Костенко · с. 11сторінка оригіналу ↗ Степан КИРИЛЯК, Алла ЧЕЧУЛ, м. Вижниця Чернівецької обл.
У гості до вижничан завітав заслужений діяч мистецтв України, заступник голови ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, заступник голови Буковинського земляцтва у Києві, письменник Василь Фольварочний. Він презентував багатотомне видання про Симона Петлюру, яке виходить друком до 130-річчя з дня народження видатного діяча за сприяння мецената з Тернополя. На зустріч із письменником прибула творча інтелігенція краю, вчителі та учні, представники громадськості.
Письменник розповів про свій творчий шлях, роботу над романом-епопеєю про Симона Петлюру. “Ця особистість не потребує реабілітації. Більшовики розуміли, що найбільшу загрозу для них становлять Петлюра і петлюрівщина, — сказав письменник. — Вважаю, що головна місія мого життя — завершити написання роману. Вірю, що матимемо українську патріотичну владу. У нас чіпка генетична пам’ять, славна історія національного духу. Україна є і буде, бо є ми з вами”. Василь Фольварочний схвально відгукнувся про роботу буковинських просвітян, висловив думки з приводу проблем сьогодення.
Цікаво знати · “Хто звик тремтіти перед шкільною різкою, той ніколи сміливо не дивитиметься на меч чи спис”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Києво-Могилянська академія ких міст почався застій і в культурному житті. Не стала винятком й Академія. У той час створювали школи за межами Греції — в еллінізованих містах Сходу і Заходу. Багато схолярів переїхало в інші міста, здебільшого до Рима. Римський імператор Марк Аврелій спробував матеріально підтримати розвиток науки, надавши спеціальні кошти. Та ці заходи не змогли відродити колишню славу Академії. Держава, призначивши платню схолярам, позбавила їх свободи, яку вони мали раніше, й академічна наука поступово почала занепадати.
ПРИЙШОВШИ ДО ВЛАДИ, РЕЛІГІЯ ОСТАТОЧНО РОЗ& ПРАВИЛАСЯ З НАУКОЮ Виникнення і поширення християнської релігії ще більше посилили занепад науки й освіти. 529 року імператор Юстиніан направив до Афін едикт, згідно з яким ліквідував Академію, конфіскував її майно й забороняв подальше викладання філософії. Так, проіснувавши понад 900 років, Академія була ліквідована. Вороже ставилося до науки не лише християнство. Обскурантизм лежить в основі будь-якої релігії й ідеології, й ця властивість відкрито й надзвичайно різко виявлялася на початкових етапах їхнього розвитку. Раннє християнство знищувало античну язичницьку культуру в Європі, тоді як на афро-азійському просторі цю місію виконували послідовники Корану. За переказом, коли 645 р. халіф Омар захопив Александрію, то наказав спалити знамениту бібліотеку Птолемея. Він керувався дивним, на наш погляд, принципом: “Якщо книжка вміщує те, що є в Корані, то вона непотрібна. А якщо в ній є те, чого немає в Корані, то вона шкідлива”. Комуністична і фашистська ідеології також були гальмом науки і затримували прогрес цивілізації. Період раннього Середньовіччя в Західній Європі характеризувався занепадом культури. Наука дедалі більше підпорядковувалася християнській догмі й закривалася в колі духовенства, тоді як у мусульманському світі й на арабському Сході поступово починався розвиток науки. У Західній Європі школи зберігалися тільки в монастирях і призначалися для підготовки служителів Церкви. У мусульманському світі загальна культура сягнула високого розквіту, арабські правителі не лише підтримували вчених, а й самі виявляли інтерес до науки. Релігійний фанатизм і безперервні війни в Західній Європі не могли сприяти прогресові науки. Виховання тоді досягалось практичним шляхом, а не за книжками. Позаяк основним заняттям була війна, більшість молоді готувалася бути воїнами. Вважали, що освіта псує мораль, руйнує звичаї, поневолює дух, головним педагогічним чинником у засвоєнні навчального матеріалу були тілесні покарання. “Хто звик тремтіти перед шкільною різкою, той ніколи сміливо не дивитиметься на меч чи спис”, — так оцінювали своїх освічених підданих середньовічні монархи та їхні наближені.
БЕЗ АКАДЕМІЇ ДЕРЖАВА НЕДОСКОНАЛА В епоху Відродження з’явився інтерес до класичних наук, зокрема, до філософії Платона. Тоді виникли перші наукові товариства, які, за традицією, називали академіями. Ще раніше зародились університети. В Англії — Оксфордський (друга половина ХІІ ст.) і Кембриджський (1209), у Франції — Сорбонна (1257), Краківський (1364) у Польщі. Перші академії з’явилися в Італії як гуртки для заняття поезією й мистецтвом віршування. Потім виникли наукові товариства, які ставили за мету пізнати таємниці природи методами експериментування й використання наукових досягнень на практиці. Одним із перших таких наукових товариств була Римська академія Рисей (1600—1630), а також Флорентійська академія дослідів (1651—1667). 1662 року виникло Лондонське королівське товариство, трохи пізніше, 1666-го, — Французька академія наук, і нарешті, 1724 року Петро І організував Петербурзьку академію наук. Відтоді майже в усіх європейських країнах створювали академії, й кожен монарх розглядав академію як окрасу двору. Жодну країну ХVІІІ ст. не визнавали досконалою, якщо вона не мала академії. Як правило, академії держава матеріально не забезпечувала, вони існували на внески, які збирали з їхніх членів. Які тільки проекти висували академіки, щоб забезпечити діяльність інституції! Творець Берлінської академії наук, математик і філософ Лейбніц пропонував фінансувати академію за рахунок благодійних лотерей, податків за виготовлення паперу, мита з поганих книжок. Врешті Берлінська академія наук у початковий період історії існувала за рахунок доходів з календарів. Платня академікам надходила дуже нерегулярно, у зв’язку з чим вони були змушені завойовувати милість монархів з допомогою од і кумедних експериментів. Правда, монархи також не стояли осторонь академічного життя й надавали академіям допомогу, “забезпечуючи” їх керівними кадрами. Так, прусський король Фрідріх Вільгельм І призначив президентом Берлінської академії наук свого придворного блазня Павла Гундлинга, якого змусив ще й усиновити мавпу. Коли старий блазень помер, король наполягав призначити президентом академії свого нового блазня Штейна. З великими труднощами німецьким ученим вдалося провести на посаду президента Берлінської академії наук богослова, та Фрідріх Вільгельм наполіг на призначенні блазня віце-президентом. Своїм геніальним прикладом прусський монарх показав усьому світові, як легко одним декретом
Цікаво знати · “Хто звик тремтіти перед шкільною різкою, той ніколи сміливо не дивитиметься на меч чи спис”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Василь СОЗАНСЬКИЙ, старший науковий співробітник відділення морської геології Національної академії наук України
Прообразом вищих навчальних закладів і наукових товариств нашого часу стала давньогрецька Академія, яку заснував Платон. Назва Академія бере початок від місцевості, присвяченої міфічному аттичному героєві Академу чи Гекадему, що розташовувалася за шість стадій (7,5 км) на північний захід від Афін. Це була земельна ділянка, обнесена стіною. Спершу вона призначалася для гімнастичних вправ. Усередині Академії були спортивні споруди, парк з алеями, багато статуй, олтарів і жертовників, присвячених різним божествам. Однією з перших відомостей про Академію була згадка про будівництво її стіни, яким керував у 650—695 роках Гіппарх, син тирана Пізістрата. Це будівництво обійшлось дорого, і Гіппархова академічна стіна ввійшла в прислів’я афінян, коли ті згадували про надто високі й непотрібні витрати. Особливої популярності Академія набула, коли до неї прибув Платон. Після повернення в Афіни із сицилійської подорожі Платон займався поширенням своїх філософських поглядів. Залишилось нез’ясованим, чому Платон обрав місцем для занять саме Академію. Як відомо, вона була значно віддалена від Афін і розташована в Кефісській низовині, зараженій малярією. За поясненнями середньовічного богослова Ієроніма, “Платон, щоб мати можливість повністю присвятити себе філософії, обрав Академію — садибу, далеку від міста і не лише пустельну, а й інфіковану, для того, щоб лікування і часті рецидиви хвороб позбавляли прагнення хтивості, й щоб учні не знаходили задоволення ні в чому, крім того, чого вчились”. Оскільки Академія розташовувалася далеко за межами Афін в зараженій хворобами місцевості, деякі дослідники не пов’язували її назву з іменем аттичного героя і вважали, що слово Академія означає “далеко від міста” або ж “лікарський засіб”. В Академії Платон викладав протягом 40 років — з 387 до 347 рр. до Різдва Христового, а після смерті його ідеї розвивали учні, яких називали схолярами. Головними академічними дисциплінами були математика, астрономія й музика. Та особливе місце в навчанні займала математика,
на що і вказував напис над воротами: “Нехай сюди не ввійде ніхто, не знайомий з математикою”. Доступ в Академію був вільним для всіх громадян, обмеження стосувалися лише вікового цензу учнів та їхньої попередньої підготовки. Так, у книжці Платона “Політика” знаходимо вказівку, що в Академію слід приймати учнів, не молодших 25—30-річного віку. Вони повинні володіти певним мінімумом знань, для виявлення яких потрібно влаштовувати свого роду іспити з математики, астрономії й музики. Платон також рекомендував схолярам проводити лекцію-розмову з абітурієнтами і переконувати їх у потребі серйозного ставлення до занять. Велика слава афінської Академії привертала увагу учнів із сусідніх міст і країн. Окрім юнаків, до Академії приймали й дівчат. Біограф Платона Олімпіадор згадує, що для того, щоб слухати лекції в Академії, дівчата повинні були одягати чоловіче вбрання. В Академії існував певний розпорядок дня. Заняття починалися рано-вранці зі сходом сонця і закінчувалися увечері, з обідньою перервою тривалістю близько години. Очолював Академію схоляр, який проводив усі заняття. На допомогу йому з числа учнів обирали розпорядників на кожні десять днів — це були декани. Крім того, призначали особливих осіб, які завідували жертвоприношеннями, інші займались організацією академічних свят тощо. Основними академічними святами вважали дні муз і день народження Платона; відзначали також дні народження правителів Афін і членів їхніх родин. У дні свят влаштовували бали й обіди, на які приходили схолярі, а також гості — видатні військові й державні діячі. Академічні бали сприяли підтримці й укріпленню духовних зв’язків між схолярами й учнями, а також об’єднанню учнів Академії й усвідомленню їхньої ролі в долі країни. Ці бали виокремлювалися скромністю та благопристойністю, браком розкоші й інших надлишків. Платон дозволяв учням пити до сп’яніння лише раз на рік: у день Діоніса, бога вина. Навчання в Академії за часів
Платона і його наступників було безплатним, і лише значно пізніше, коли збільшилася кількість учнів, виникла традиція брати гроші за навчання, до того ж, розмір плати був різним залежно від можливостей учнів. Незаможних, як правило, звільняли від оплати. На початковому етапі Академія жила коштами, які надавав її засновник. Як відомо, Платон походив з багатої аристократичної сім’ї, й це давало змогу утримувати Академію власним коштом, без чиєїсь допомоги. Він також забезпечив Академії матеріальну незалежність на майбутнє, передавши в її володіння власний сад. Згодом значну допомогу Академії надавали приватні особи, сприяючи процвітанню наук і мистецтва. У Стародавній Греції держава не займалася питаннями освіти, у зв’язку з цим різні школи, зокрема й Академія, були приватними установами. Уряд з повагою ставився до схолярів і звільняв їх від податків та інших державних зобов’язань, присуджував їм звання почесних громадян, військових стратегів, а також увінчував деяких золотими вінками. Переважна більшість молоді розглядала навчання в Академії як підготовку до громадської діяльності, частина, пройшовши повний курс лекцій, ставала схолярами. Із втратою незалежності грець-
Острозька академія
Цікаво знати · “Нам випала доля жити в епоху перемін”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
сягнути перевтілення людей, що не мають жодного стосунку до науки й учених, і відтоді багато коронованих осіб перетворювали своїх блазнів на академіків і на президентів академій. Прусський монарх дивився на науку як на щось непотрібне, і вважав, що поширення освіти серед підданих призведе до занепаду німецького духу і створить умови для вільнодумства, розбещеності й слабохарактерності. Він не любив науковців, ставився до них із презирством, й більшість німецьких учених виїхала до Швеції, Данії, Росії. Попри моду на академії, Фрідріх Вільгельм І збирався зовсім закрити її, та німецькі академіки додумались упроваджувати в практику результати своїх досліджень. Для цього вони відкрили при Берлінській академії наук медичну школу, що готувала фельдшерів для прусської армії.
АКАДЕМІЧНИЙ — ОЗНАЧАЄ МОДНИЙ Чому академії стали модними? Академіями називали наукові громади, навчальні заклади та інші установи. Існували академії наук й академії мистецтв, військові, духовні, сільськогосподарські, інші. Визначення академічний додавали театрам, філармоніям. Навіть школи танців, фехтування, верхової їзди, плавання, картярства нерідко мали назву академія. На ранніх етапах розвитку академії обіцяли набагато більше, ніж насправді могли дати. З’являлись тенденції перебільшувати можливість учених та науки того часу, на що вказує, наприклад, назва одного з перших наукових товариств — Римська академія Рисей — мовляв, в академії зібрані вчені зіркі, як рисі. Це викликало насмішки. Так, у “Подорожах Гуллівера” Дж. Свіфт (1667—1745) спародіював академію наук Лапутії, вчені якої вилучали сонячне світло з огірків, перетворювали лід на пил шляхом нагрівання його на сильному вогні, виготовляли подушки з розтовченого мармуру. Критикував він також сільськогосподарські проекти Ліліпутської академії наук, вчені якої закопували жолуді на полях, а потім випускали свиней, які, розриваючи поле в пошуках жолудів, орали його, удобрюючи органікою власного виробництва.
ПЕРШІ В ЄВРОПІ Перша Академія наук у Європі була створена в Україні 1580 року, тобто на 20 років раніше, ніж Римська академія Рисей. Створив її князь Костянтин Острозький і найменував Острозькою академією. Саме там 1580 року було надруковано Острозьку Біблію, примірники якої тепер вважають досягненням світової культури. Вони перебувають у найкращих бібліотеках світу. Політичні обставини змусили українців створити академію: Польща проводила полонізацію, нищила православні церкви, робила все, щоб притлумити самосвідомість українців. Поляки підкупили внучку князя Острозького Анну, яка після його смерті передала Острозьку академію єзуїтам, і вона перестала існувати 1608 р. Цей метод нищення України ефективно застосували московити, коли захопили Україну. Одразу після ліквідації Запорозької Січі вони ліквідували Києво-Могилянську академію.
Та наука й освіта не згинули в Україні. Після ліквідації Острозької академії Петро Могила (1597— 1647) створив Києво-Могилянську академію, що стала провідним вищим науковим і навчальним закладом у Східній Європі ХVII ст. Тут отримували освіту не лише українці, ай болгари, серби, росіяни, молдовани, румуни, угорці, інші народи. Завдяки Академії населення України було освіченим, що з подивом відзначали всі іноземні діячі, які відвідували Україну в XVII—XVIII ст. Усі гетьмани України і вся козацька старшина були випускниками Києво-Могилянської академії. Петро І використав випускників Києво-Могилянської академії для проведення реформ, і провідні її вчені вивели відсталу Московську державу на європейський рівень. Велика заслуга в реформах Московії випускників Києво-Могилянської академії Данила Туптала, Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, Гаврила Бужинського тощо. Вони зробили основний внесок для заснування і створення Московського й Петербурзького університетів, Петербурзької академії наук та інших наукових закладів. Московія на той час не мала освічених людей, і тому першим президентом Петербурзької академії наук був українець Г. Розумовський, випускник Києво-Могилянської академії. Відомо, що в Києво-Могилянську академію 1734 року приїжджав російський учений М. Ломоносов, щоб підвищити свій науковий рівень. Більшість священників Московії були неписьменними, не вміли читати Святе Письмо, тому, як писав ієромонах Києво-Могилянської академії Макарій Булгаков у книжці “История Киевской Академии” (СПб, 1843), всіх священнослужителів російської церкви від Москви до Тобольська поміняли на випускників Києво-Могилянської академії. Московити загалом були неписьменними. Приміром А. Меншиков, за Малою радянською енциклопедією, т. 4, с. 1164, “видатний російський державний діяч, полководець, генералісимус, найближчий сподвижник Петра І”, а “в часи царювання Катерини І фактично очолював уряд Росії”. Він був абсолютно неписьменним, не вмів ні читати, ні писати. Цей малокультурний, грубий, повний анальфабета “видатний російський полководець”, захопивши Батурин, 1708 р. знищив його дощенту, всіх жителів, включаючи жінок і дітей, вирізав. Щоб залякати український народ, він розпорядився прив’язувати мертвих козаків до стовбурів дереві пускати їх униз по течії Дніпра, щоб українці бачили, що на них чекає в майбутньому. Московські царі не могли стерпіти того, що Україна за культурою, освітою, рівнем життя набагато вища за Росію. Як тільки завдяки Києво-Могилянській академії Росія укріпилася, то московський цар Олександр І (Благословенний) своїм височайшим рескриптом за 26 березня 1822 року ліквідував Києво-Могилянську академію і розпорядився створити Київську духовну академію. На керівні посади цього навчального закладу призначали тільки московитів, випускників Московської й Петербурзької академій, яких ще недавно навчали випускники Києво-Могилянської академії. Першим ректором Київської духовної академії став архімандрит Мойсей Архипов, випускник С.-Петербурзької академії. Ієромонах Макарій Булгаков пише, що всіх викладачів у Київську духовну академію направили із С.-Петербурга і Москви, тому що московські священнослужителі правильніше, ніж українські, розуміли Святе Письмо. Булгаков перелічує професорів, яких прислали з Москви на викладацьку роботу. Ректори, інспектори, всі професори богослів’я, історії, математики, російської, французької, німецької, грецької мов, латини, і навіть професори єврейської мови були московити. Направлення професорів А. Максимовича і С. Колерова викладати єврейську мову свідчить про те, що московити не довіряли не лише українцям, а й українським євреям. Російська імперія повністю використала науковий потенціал України. І тоді, коли завдяки українським науковцям із Києво-Могилянської академії Москва виборсалася з бруду, створивши Петербурзький і Московський університети, Петербурзьку академію наук, Московську і Петербурзьку духовні академії, Москва ліквідувала Києво-Могилянську академію. Українська радянська енциклопедія стверджує, що Києво-Могилянська академія стала непотрібною у зв’язку зі створенням Харківського університету, а тому була ліквідована. Через кілька десятиліть після ліквідації Києво-Могилянської академії український народ втратив славу одного з найосвіченіших.
Рафаель Санті. Леонардо да Вінчі в образі Платона й Арістотель на фресці “Афінська школа” (1509—1511)
Цікаво знати · “Нам випала доля жити в епоху перемін”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Макет житла трипільців у музеї Вікентія Хвойки в с.Халеп’я Обухівського району
Євген БУКЕТ Фото автора
Місце для зведення трипільської хати знайшли в рідному селі автора проекту Вадима Перегуди. Рішення про надання земельної ділянки “Молодій Просвіті” в селі Перегудах ухвалила Синьківська сільська рада Бориспільського району Київщини. Ініціативу підтримав відділ культури Бориспільської райдержадміністрації. “Тепер, — зазначив Вадим Перегуда, — робота над проектом значно пожвавиться, адже хата отримала головне — місце, де вона стоятиме”. Відповідно до рельєфу місцевості буде створено проект будівлі й план облаштування навколишньої території. Підготовку й оформлення документів планують завершити за кілька місяців. Паралельно буде сформовано групу волонтерів, що братимуть участь у зведенні хати. Якщо не виникне форс-мажорних обставин, пов’язаних із наслідками фінансової кризи та майбутніх виборів, будівництво планують розпочати в травні 2010 року. Спільний проект “Трипільська хата” краєзнавця Вадима Перегуди й Київського обласного товариства “Молода Просвіта” презентовано 17 лютого цього року. Його учасники мали намір вже за півроку, за підтримки спонсорів, збудувати перший зразок житла трипільців, виконаний із дотриманням усіх наукових норм: археологічних, архітектурних, екологічних. Було проведено семінари, які знайомили всіх охочих з унікальною археологічною культурою. Проте через економічні негаразди влітку реалізувати проект так і не вдалося. Нині, коли ідея отримала друге дихання, наближаються холоди. Та це не засмучує організаторів. Додатковий час можна використати на ретельнішу підготовку. Тому вже в жовтні відновлено спільні засідання на трипільську тематику науковців і небайдужої молоді.
берт Шервінський, астрофізик з Кембриджського університету. 2015-го відбудеться кінець якогось 9576-річного циклу, який призводить до загибелі цивілізації. Джеймс Хансен, дослідник кліматичного стану Землі, стверджує, що 2016 року розтануть льодовики, і велику частину суходолу затопить. 2017-й — кінець світу за теорією ієрархічних катастроф. 2018-го, згідно із розшифровкою пророцтв Нострадамуса, розпочнеться ядерна війна. Нарешті, батько сучасної фізики й астрономії Ісаак Ньютон передбачив у листі до невідомої особи від 1704 року, що, виходячи з пророцтв Іоана Богослова, кінець світу буде 2060 року. Він пише, що людству відпущено 1260 років після утворення Священної Римської імперії Карлом Великим 800-го. На думку Ньютона, чорній даті передуватимуть руйнівні війни і глобальні епідемії. Потім повинен прийти Месія, який одноосібно керуватиме планетою протягом тисячоліття. Безсумнівно, зміни в світі обов’язково будуть. Вони відбуваються щодня: глобальні зміни на планеті, в суспільстві, в душі кожного з нас. Усе тече, все змінюється. Нам випала доля жити в епоху перемін. Добре це чи погано — вирішувати кожному з нас. Кожен новий рік приносить нові реалії. І вірогідно, з часом все буде іншим. Кожен з нас може змінитися сам і змінити світ навколо себе. Варто просто подумати про те, чим живеш сьогодні і як прожив відведений тобі час. Якщо кожну мить проживати, немов останню, — прийде справжнє розуміння цінностей, кінець світу старого і початок нового.
Цікаво знати · “Нам випала доля жити в епоху перемін”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Євген БУКЕТ
Армагеддону, або кінця світу люди чекали у всі часи. Є письмові згадки про очікування кінця 1000 року, 1492-го, він же — 7000 рік від створення світу (в Москві навіть перебудовували Кремль, щоб краще підготуватися до майбутнього кінця). Не залишилися поза увагою зловісні 1666 рік і 1998 (під час ділення на 3 дає частку 666). В Інтернеті сьогодні можна знайти інформацію, згідно з якою планета гине ледь не щороку, і деякі версії вражають переконливістю. “Найгарячіша” нині дата кінця людської цивілізації — 21 грудня 2012 року, коли, згідно з календарем майя, закінчиться епоха п’ятого сонця. Тоді відбудеться “зміна полюсів”, квантовий удар, порушаться всі космічні цикли тощо. Виживе лише 0,5 % населення Землі. На тих, хто зустріне 2013 рік, чекає Рагнарьок — судний день за скандинавською міфологією. Відбудеться гіперпросторовий перехід у четвертий вимір. Космічний об’єкт завдовжки 16 мільйонів кілометрів обсерваторія НАСА виявила в квітні 2006 року. Він, за словами науковців, належить до розряду “кислотного туману”. Як очікують, загадкова хмара досягне Землі 2014 року. “Повне руйнування нашої Сонячної системи неминуче”, — повідомив Аль-
Подорожні нотатки · “Світ багатий на добрих і гостинних людей”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Улітку цього року чернігівський журналіст і мандрівник Олександр Волощук здійснив нову подорож. Його шлях проліг у Фінляндію й на північний захід Росії (Санкт-Петербург, Ленінградська і Псковська області, Карелія, Кольський півострів). Як і в попередніх мандрівках, Олександр вивчав життя тамтешніх українців. Пропонуємо читачам його розповідь про мандрівку Північною Європою.
Олександр ВОЛОЩУК, м. Чернігів Фото автора
Найскладнішим у мандрівці Фінляндією було… відкрити Шенгенську візу. Скажу лише, що навіть для того, аби здати у Фінське Посольство документи, довелося тричі приїжджати до Києва. Та й візу вдалося одержати лише на тиждень — замало, але уявлення про країну можна отримати. Вибір способу мандрівки був традиційним: залізницею до Санкт- Петербурга, а далі — автостопом. Прикордонний пункт пропуску “Торфяновка” виявився винятково автомобільним, тому довелося проситися в одну з машин. Нарешті всі формальності позаду, в закордонний паспорт поставлено потрібні штампи, і — здрастуй, Фінляндіє! Відразу вразила своєрідність фінської природи: ліс, озера, каміння (льодовик, який пройшов тут 18 тисяч років тому, залишив після себе величезну кількість валунів). Цікава особливість: фіни намагаються прокладати дороги без об’їздів, і якщо трапляється скеля, то в ній прорубують проїзд. Інколи доводилось по кількасот метрів їхати в обрамленні скельних стін. Машина, до якої напросився на кордоні, довезла мене до першого фінського міста Хаміни (у часи, коли Фінляндія входила до складу Російської імперії, місто називалося Фрідріхсгамом). В одному із супермаркетів міста довелося витратити перші євро. Забігаючи наперед, скажу, що Фінляндія — дорога країна. Хоч, як зазначали самі фіни, порівняно із сусідньою Норвегією в них дешевше. Від Хаміни до Котки мандрівника з України довіз на “Ниві-Шевроле” мешканець Петербурга, який виявився родом з Черкащини (він їхав порибалити балтійських лососів). На іншій позиції довелося простояти півтори години, зате наступна машина довезла майже до Гельсінкі. Віз мене молодий фін-неформал із сережкою в носі. За його словами, зупинився, бо вирішив, що я — хіпі… У столиці Фінляндії зупинився у православній Покровській парафії. Настоятель і більшість парафіян там росіяни (хоч серед них зустрів жінку родом з Дніпропетровської області). Прийняли мене гостинно, забезпечивши житлом на дві ночі. Щодо українців, то їх у Фінляндії чимало — приблизно дві з половиною тисячі. У Гельсінкі навіть діє Спілка українців Фінляндії. Із заступником голови цього товариства Віктором Єгановим поспілкувався в затишному парку на бульварі Еспланада, що у центрі Гельсінкі. За словами Віктора Єганова, українці, які постійно живуть у Фінляндії, почуваються дуже добре: “Ми живемо в демократичній, спокійній країні. Якщо ти сам дружньо ставишся до колег і сусідів, до знайомих і незнайомих людей, то й вони до тебе ставитимуться так само. Офіційна влада завжди готова допомогти людині, національність тут не має жодного значення. Тут усе відкрито, чесно і доступно”. Як українці потрапляють у Фінляндію і стають її громадянами? Переважно завдяки змішаним шлюбам. На початку 1990-х років, коли Радянський Союз “наказав довго жити”, уряд Фінляндії ухвалив закон, згідно з яким країна гарантувала громадянство всім, хто сам або через близьких родичів має фінське коріння. І багато людей, зокрема й українців, цим законом скористалися, щоб переїхати жити до Фінляндії.
Перше, що відчуваєш, потрапивши у Гельсінкі, — це тиша, спокій і впевненість. Ніхто нікуди не поспішає, не кричить, не нервує. Абсолютна втихомиреність і лояльність. Хоч дещо, схоже на “батьківщину”, довелося побачити і там. Наприклад, у перші ж години перебування в Гельсінкі побачив двох п’яних фінів: один спав на сходинках якогось театру, а другий — просто на трамвайній зупинці. Наступного дня побачили те, чого у нас аж ніяк не може бути: містом урочисто проходили учасники фестивалю сексуальних меншин… З того, що найбільше запам’яталося, варто згадати про Сеурасаарі — музей етнографії й народної архітектури просто неба, морська фортеця Суоменлінна (шведська назва Свеаборг). Вразив витонченістю і вишуканістю кафедральний Успенський собор (православний, хоч більшість фінів — лютерани). Наступною зупинкою була стара столиця Фінляндії Турку. Це місто своєрідне і зовсім не схоже на Гельсінкі (як, наприклад, Каунас не схожий на Вільнюс). Спуски-підйоми, річка Аура, що ділить місто навпіл, більшість вулиць Турку перетинаються під прямим кутом. У Турку значний осередок Спілки українців Фінляндії, й мені вдалося поспілкуватися з її головою — молодою українкою Юліаною Білікевич, яка порівняно недавно переїхала жити з Києва у передмістя Турку. Після того, як залишив балтійське узбережжя і став заглиблюватись у внутрішні райони Фінляндії, зрозумів, що подорожувати автостопом тут значно складніше, бо стояти на трасі з піднятою рукою доводилося по 1,5—2 години. На дорогу від Турку до Тампере (160 км) довелося витратити 10 годин. Але в Тампере знайшов чудове місце для ночівлі: на скелястому виступі на березі мальовничого озера Пюхяярві. Фінські поліцейські — надзвичайно ввічливі люди. Кілька разів доводилося “займатися автостопом” на хайвеях, фактично автобанах. Якось біля мене зупинилася поліцейська машина, і між мною й поліцейським відбувся такий діалог: — Ви перебуваєте на хайвеї. Тут займатися автостопом не можна. — То що ж мені робити?
— Сідайте в машину, довеземо вас до місця, де хайвей закінчується. І підвезли мене кілометрів сорок… Тампере — красиве і цікаве місто. Навкруги — ліси, скелі, озера. У місті є музей “Долина мумі-тролів” і навіть — уявіть! — музей Леніна. Подарувавши цьому музеєві кілька радянських значків із ленінською символікою (навмисно прихопив їх із собою з Чернігова), отримав дозвіл оглянути експозицію безплатно, заощадивши п’ять євро. Мене підвозили різні, інколи дуже цікаві люди. Наприклад, від Тампере до Кангасали їхав із дівчиною на ім’я Хейді — фінкою, яка 11 років жила у Шотландії й чудово розмовляє англійською. Пам’ятаю життєрадісного грека з Родоса (він будівельник, живе у Фінляндії з 1995 року), який запрошував їхати ночувати до нього в село, а також молодого фіна, який заради мене змінив маршрут своєї поїздки на 60 кілометрів. Світ багатий на добрих і гостинних людей. Наступним місцем ночівлі після Тампере було невеличке місто Хямеенлінна, що славиться середньовічною фортецею і, мабуть, найкращим у світі музеєм артилерії. Поставивши намет біля озера, мав задоволення споглядати на протилежному березі фортецю, підсвічену вночі. Щоправда, довелося “повоювати” з комарами, але вечірній і вранішній чай, краєвиди середньовічних мурів і башт фортеці Хямеенлінни були того варті. Останній день мандрівки Фінляндією видався найрезультативнішим за кілометражем. Це й не дивно, адже поспішав вчасно перетнути кордон (уже мав одну прострочену Шенгенську візу, тому не хотів ускладнень). За цей день проїхав автостопом майже 300 км. Спочатку, щоправда, з автостопом не дуже щастило: о 16-й перебував за 180 км від кордону, а фіни не дуже хотіли мене підвозити, доки зупинилась “далекобійна” машина з номерами Ленінградської області, яка їхала саме на фінляндсько-російський кордон. Тиждень промайнув, як день. До побачення, Фінляндіє! Хтозна, можливо, колись ще доведеться відвідати країну Суомі. Адже через неї проходять шляхи у незвідані поки що Швецію й Норвегію. Мій маршрут мав пролягти на Північний Захід Росії — у Санкт-Петербург, Ленінградську область, Карелію, Мурманськ.
Арт-калейдоскоп · “Дружба і братерство дорожчі за багатство”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
фестиваль вийде за межі України. — Уже не вперше беру участь у фестивалі національних культур, — розповідає заступник Рівненського обласного відділення Всеукраїнського об’єднання “Білорусь” Анна Лоєвська, — і щоразу чекаю на нього, як на свято. Цього року вирішила представити на виставці вироби ткацтва, шиття, в’язання, які передали мені мамай бабуся. І навіть не сподівалася, що вони викличуть такий великий інтерес. Люди підходили, щоб поглянути, дізнатися, перейняти секрети їхнього виготовлення. Я з радістю ділилася невеличкими професійними таємницями. Представниці Товариства польської культури Здолбунівського району Софія Михалевич і Генріка Цирон навчили Анну Лоєвську, як і багатьох інших учасників фестивалю, виготовляти ляльки у польському стилі. Валентина і Юрій Апанасенки з Рівненської обласної громадської організації “Російський культурний центр” демонстрували дива російської національної кухні з її млинцями, пельменями. Зрештою, фестиваль ствердив чи не найголовнішу життєву істину — дружба і братерство дорожчі за багатство.
дицій, підтримка народного мистецтва і народних промислів Бережанщини”. Перлинами історико-культурної спадщини можна зацікавити численних туристів. Зокрема й місцевою історичною легендою. Але хай це буде інтригою майбутнього фестивалю у славному Бережанському замку!
вай вдався, “як день білий, як Бог милий, як яснеє сонечко”. Коли коровай був готовий, щоб його садовити в піч, коровайниці просили в старости благословення. Коли ж коровай спікся, його виймали з печі, клали на віко діжі, застелене навхрест двома вишиваними рушниками, ставили віко на голову молодиці, й вона урочисто несла його до комори. Цих традицій ми дотримуємося й нині, й це запорука того, що наші короваї завжди вдалі.
Арт-калейдоскоп · “Дружба і братерство дорожчі за багатство”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська обл.
Центр Європи пройшов через Дубно, і сталося це завдяки фестивалю національних культур “У родинному колі”, який проведено у старовинному місті для популяризації самобутньої культури, традицій, обрядів і талантів чехів, поляків, євреїв, білорусів, німців, росіян, вірмен, представників інших національностей, що мешкають на Рівненщині.
Програма фестивалю була насичена різноманітними заходами, початок яким дала “Алея миру”. На ній відбулася презентація делегацій національно-культурних товариств, що прибули на свято. Опісля бадьорий тон задала дегустація національних страв різних народів світу. Велику зацікавленість у дубенців і гостей міста викликали акції “Символ миру”, “Лист миру і толерантності”, “Національна лялька”. Ще одна акція “Білі журавлі”, під час якої опускали на водне плесо річки Ікви символічні вінки, була присвя-
Євген ЦИМБАЛЮК, Волинська—Рівненська обл.
Коровай як символ достатку й щастя шанують усюди, а найбільше, вочевидь, у Володимирі-Волинському, адже тут традиційним став щорічний фестиваль “Український коровай-сузір’я”.
Такого розмаїття короваїв на жодному весіллі не побачиш, а ось на фестивалі у Володимирі-Волинському до гурту зійшлося кілька десятків весільних дійств. Організатори вирішили показати не тільки красу короваїв, а й шлях до цієї краси — від зернини. З цього приводу відбувся “круглий стіл” з участю провідних спеціалістів Миронівського інституту пшениці імені В. Ремесла. До програми фестивалю увійшла виставка хлібобулочних виробів хлібозаводів з Володимира-Волинського, Полтави, Славути, Новограда-Волинського, Нововолинська, Луцька, показ обряду випікання короваю, виступи артистів обласної філармонії. Визначальною частиною свята став огляд-конкурс короваїв. У фойє районного Бучена пам’яті славних достойників. Насиченою і захопливою вийшла концертна частина фестивалю. Були не лише спів, поезія, танці, а й оригінальні номери, наприклад дефіле зачісок народів світу. — Це свято — символ толерантності до всіх націй і народностей,
Хлопці з польського ансамблю “Зернятко” й українського “Калинонька”
представники яких населяють наш край, — зазначив заступник голови Рівненської обласної державної адміністрації Степан Павлюк. — В області зареєстровано 21 громадську організацію національних меншин, і віднедавна спостерігається активізація їхньої самоорганізації. Апогеєм самобутніх національних виявів традиційно стає фестиваль “У родинному колі”. Розпочинався він у районах. Тепер на свято з’їхалися делегації національних культурних товариств з усієї області, й не лише з Рівненщини, а й з інших. А надалі, віримо,
Представниці Товариства польської культури Здолбунівського району Софія Михалевич і Генріка Цирон
Арт-калейдоскоп · “Дружба і братерство дорожчі за багатство”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Тетяна БУДАР, м. Бережани Тернопільської обл.
455-річний Бережанський замок Синявських, який за особливу архітектуру колись називали “Східним Вавелем”, форпост проти ворожих нападів, має особливу “біографію”, що привертає увагу науковців, поціновувачів старовини, туристів, охочих до пригод.
Нещодавно на території замку було цікаво, весело й гамірно — тут проходили розважальні дійства. Бережанці й гості міста вперше мали можливість подивитися показові бої на мечах і шаблях, які демонстрували учасники Тернопільського клубу історичних реконструкцій, навчитися стріляти з луків й арбалетів, “поринувши” в часи Київської Русі. Відчути дух тієї епохи допомагали представники Хмельницького арбалетно-лучного клубу “Камелот”. Яскраво доповнювали програму відтворені зразки історичного одягу, в якому можна було сфотографуватися, і навіть покататися на коні, про що заздалегідь подбали організатори свята. Серед них — Державний історико-архітектурний заповідник у Бережанах, районна громадська організація — кластер сільського туризму “Мальовнича Бережанщина”, відділ культури й туризму райдержадміністрації, міськрада, Будинок творчості школярів. Чимало зусиль до проведення дійства доклав депутат міської ради, голова РГО— КСТ “Мальовнича Бережанщина” Володимир Якимів, який спонсорував деякі заходи. Урізноманітнили свято й майстер-класи з лозоплетіння (проводила Ольга Дейнека), бісероплетіння (гуртківці БТШ), спортивного туризму (туристськокраєзнавчі гуртки БТШ), виставка-продаж картин художника Олега Шупляка, екскурсії замком, презентація туристично-екскурсійних проектів. В одному з приміщень замку, в музейній залі, показували відеофільми про туристичну привабливість Бережанщини. Лунали співи, адже учасники караоке завзято демонстрували свої таланти. Конкурси, змагання, виставки — все припало до душі бережанцям і гостям міста, серед яких були директор заповідника “Меджибіж” Олег Погорілець, науковий співробітник Хмельницького краєзнавчого музею, власниця туристичної фірми Наталія Стрембіцька, директор заповідника “Самчики” Богдан Пажимський та інші. Задоволені й організатори свята. Як зазначали Володимир Якимів і завідувач науково-дослідного відділу ДІАЗу Володимир Парацій, таке дійство — перша спроба проведення фестивалю замку, про що вже давно мріють бережанці.
Завдяки збереженому природному й історико-мистецькому середовищу Бережанщина заслуговує на туристично-рекреаційну спеціалізацію. Громадські організації й владні структури невпинно лобіюють участь у багатьох перспективних проектах, один із яких — “Фестиваль замку — шлях до розвитку історико-культурних тра-
Арт-калейдоскоп · “Дружба і братерство дорожчі за багатство”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
динку культури відбувався майстер-клас майстрині з виготовлення весільної атрибутики і короваїв Надії Кравчук. Фольклорні колективи продемонстрували, як колись здійснювали обряди випікання і прибирання короваю, чесання коси нареченої, виспівування калача, підготовку дружби до різання короваю і частування. Завершальним акордом свята став гала-концерт з участю майстрів мистецтв Володимир-Волинського району, області, України з елементами українського весілля. — Цей фестиваль став розрадою для кожного, хто на ньому побував, — розповідає майстриня-коровайниця з Володимира-Волинського Зоя Бєлогур. — Існувало повір’я, що вдало спечений коровай принесе молодим щастя, тріснутий віщує розлучення, а покручений — злу долю. Тому коровайниці задобрювали коровай приказками й піснями. Вважали доброю ознакою, коли коровайниць була непарна кількість (найкраще сім). — Пісні, що їх співали коровайниці за роботою, починалися проханням до Господа та Божої Матері допомогти виконати завдання, — доповнює розповідь Олена Калинюк, — щоб священний коро-
Гострим пером · “Три шкури здирали із нас вороги, а ми ворогам тим ще й платим борги…” · с. 16сторінка оригіналу ↗ Гриць ГАЙОВИЙ
Свині на водопої Байка
Як збіглись дві Свині до спільного корита, одна сказала: “Це мені вода налита, щоб мила черевце яв своїй калюжі!”
А друга їй на цеє: “Та ти не дуже!.. Подумаєш: Свиня — немите рило! Тут бовтатимусь я. Зрозуміло?!”
“ Ах, так… То я ж тобі!..”
“Не лізь, бо будеш бита!”
Зчепилися в злобі і… розтовкли корито. — — Мораль? Боюсь перемудрити, але скажу одне: не жаль мені того корита, а жаль отих Свиней…
А ви не бачили кумедії такої на нашому, людському, водопої?..
Єдність політичної нації Балада
Я з етносу корінного, А він тут як нацменшина, Але і в мене, і в нього Кінцева мета єдина —
Створити таку державу, Де б кожен робив, що зможе, І мав невід’ємне право На хліб і на Слово Боже.
Усе — для блага людини, У тому числі і ринок (А представник нацменшини Із ринку якраз і виник).
Та нині вже знає кожний: У ринку нема зупину —
Купуй, коли ти спроможний, І благо, й саму людину!..
Нацмен у ринкових сферах Сказав, що тепер ми рівні: У нього — 500 мільйонів у євро І в мене — 500 у гривнях.
Відтак ми живем у парі Як нація політична: У нього в банках доляри, А в мене — в кишенях свище…
Зміна орієнтирів Повчальний триптих
Штрих до історії шістдесятництва, або Рукописи не горять…
Хто був тоді, той залишився й досі на видноті, як провідний товариш: у шістдесятих він писав доноси — тепер їх видає як мемуари!..
Не зраджуючи принципів
Він завжди був ревним і свідомим, чим і заробляв собі на хліб: в ті часи — як секретар парткому, а тепер — як православний піп…
Люди не змінилися
Це відбулась метаморфоза орієнтирів, а не люду: колись рівнялись на Христоса — тепер рівняються на Юду…
Двома рядками
На чому тримається духовність
Хоч вір, хоч не вір, а віддай десятину парторгу, попові, муллі чи раввину…
Хто кому заборгував
Три шкури здирали із нас вороги, а ми ворогам тим ще й платим борги…
Загадка державотворення
Грабують країну, пригнічують люд — а їм за те пенсії більші дають!..
Можливості правової держави
Неправда, що в нас громадяни без прав: дорвався до влади — шматок увірвав!
Це може тільки приснитись
І треба ж — така нісенітниця сниться: бандити і злодії всі — у в’язницях…
Балада про владу
Колись у якійсь тридев’ятій землі Всі жити хотіли, немов королі, — Без Бога в душі, без царя в голові І без недостачі в їдлі та питві, Щоб власні потреби звести в абсолют Міг в ризи й корони наряджений люд.
А щоб зготувати ті ризи й корони, Майстри лицедійств прибули з-за кордону І навербували не знати відкіль Всіляких підмайстрів численну артіль, Яка, наче в казці “Король і народ”, Шукала розваг, авантюр, насолод…
І ось до народу звернулись вони: — Ми вдягнемо вас в королівські штани, Наробимо всім королівських корон, Придбаємо кожному скіпетр і трон І ризи пошиєм для кожного з вас В ім’я повновладдя пригнічених мас.
Тут маса народу ураз заревла: — За владу! За владу! За владу! За вла…
— А ми віддамо весь свій досвід, знання, Щоб вас одягти в королівське вбрання. Ми будемо в праці горіть, як свіча, Бо знаємо: вам необхідна парча. Тож треба міняти пожитки й харчі На золото, срібло та шовк для парчі Й віддати всі сили і кошти громади На інші відзнаки народної влади.
Юрба заглушила останні слова: — Ми з вами! Ми з вами! Ми з вами! Ми з ва…
— А ті, хто не з нами, — вони проти нас:
Ми знищимо їх диктатурою мас!
І в масі народу знайшлись крикуни: — Ми знищимо! Знищимо! Знищимо! Зни…
Ось так лицедії вхопились за владу. Та годі: пора вже кінчати баладу.
Спектакль під кодовою назвою “Керований хаос” (чи то пак шоу “Свобода — слову!”)
На голови наші звалились три лиха — це хаос, безладдя і нерозбериха. Кермо того безладу десь за кулісами, а блазні на сцені вимахують списами…
Право альтернативного вибору
Знову ті ж партійні списки на одну верховну миску. В списках тих — одні і ті ж: не розжовуючи, їж, що підсунуть брехуни й спекулянти. А вони — той злодюга, цей шахрай: кого хочеш — обирай!
Догідливий драгоман*, або путінський гурман
Репліка-коментар до повідомлення газети “Товариш” (“Товарищ”) № 143 за 12—15 грудня 2008 р.
Якийсь москалик Черепков під заголовком “Зрада” поему написав таку, що їй Мороз був радий:
відверто пасквільну мазню він так віддрагоменив, що вийшло Путіну меню із назвою “Измена”.
*Драгоман — тлумач, перекладач. (Ред.)
Гострим пером · “Три шкури здирали із нас вороги, а ми ворогам тим ще й платим борги…” · с. 16сторінка оригіналу ↗ 09042
Гострим пером · “Три шкури здирали із нас вороги, а ми ворогам тим ще й платим борги…” · с. 16сторінка оригіналу ↗ Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу
Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Ше ф-р ед ак т о р Павло МОВЧАН
23 грн 42 коп. 12 грн 36 коп.
Гострим пером · “Три шкури здирали із нас вороги, а ми ворогам тим ще й платим борги…” · с. 16сторінка оригіналу ↗ Го ловн ий ре да кто р Любов ГОЛОТА
Р ед к оле г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК
Перший заступник головного редактора
Ніна ГНАТЮК 279-49-47 Заступник головного редактора
Петро АНТОНЕНКО 279-49-47 Заступник головного редактора з виробничих питань
Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Гострим пером · “Три шкури здирали із нас вороги, а ми ворогам тим ще й платим борги…” · с. 16сторінка оригіналу ↗ Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК Відділ культури
Сергій КЛИМКО 279-49-47 Відділ просвітянської роботи
Надія КИР’ЯН 270-55-57 Відділ коректури
Олена ШУЛЬГА 278-63-69 Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69 Інтернет-редактор
Євген БУКЕТ 279-39-55
Черговий редактор
Надія КИР’ЯН
Бухгалтерія 279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10&Б, м. Київ, 01001
E&mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org.ua
Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301242 Наклад у жовтні — 28400
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів.
При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 4,27 грн. на 3 місяці — 12,36 грн.
4 820095 780016