Про-читання “Убієнним синам твоїм, Україно...” · с. 12сторінка оригіналу ↗
«ДУША МОЯ ПОВНА СЛІЗ ПО САМІСІНЬКІ ОЧІ…»
Слово Просвіти, №42 за 2010 рік
Марія КУЧЕРЕНКО
Убієнним синам твоїм І всім тим, Що будуть забиті, Щоб повстати в безсмертнім міті, Всім Їм — Осанна! Євген Плужник Ніхто не в змозі сказати, від якого слова походить назва цих моторошних, із замшілими валунами і гострими, пронизливими вітрами островів, котрі, як писав Олександр Солженіцин, “без нас піднялися із моря й без нас наповнились двомастами рибних озер…” Може, від sol — один, самотній, а може, від soil — душа. Та зрештою… Хіба ці латки суші, розкидані в темних водах Білого моря, не стали останнім притулком для людських душ? А душа у вічності — самотня… “Коли я писала “Соловки”, мені весь час здавалося, — зізналася на презентації своєї книги Антоніна Листопад, — що хтось водить моєю рукою, що хтось нашіптує мені слова, вони якось самі собою лягали в рядки. Я знала, я була переконана, що мушу відмолити ці душі невинно убієнних”. Це була українська еліта, “сіль землі”, яка “не заслуговувала на довіру” “великого вождя народів”, а тому він визначив її долю наперед. З її знищенням вичерпалися духовні сили цілого етносу й почався невідворотній процес згасання. Хоча, мабуть, дещо повільніше, ніж загадкової критської цивілізації, яка поспіхом залишала свої міста вічності, чи не менш загадкової етруської культури. Моторошне й абсурдне співзвуччя Українські Соловки має всі підстави увійти у світову — а не тільки українську — історію найбільших людських трагедій, позаяк третина “табірного пилу” СЛОНу (Соловецких лагерей особого назначения) — українська! Якщо наприкінці 1923 року на Соловках було 2,5 тисяч в’язнів, то 1928-го — 22 тисячі(!). Усі, на той час ще цілі, не спалені, монастирські келії, церкви, культові приміщення стали місцем ув’язнення тих нещасних, які мали необережність народитися в “великой и необъятной”. Але справжнє пекло було попереду. Тільки за чотири дні 1937 року — 27 жовтня, 1, 2, 3 листопада — в південній частині Карелії, в урочищі Сандормох на честь 20-ої річниці Жовтневої революції було розстріляно увесь другий етап — 1111 (яка дивна, містична цифра!) в’язнів, а з них — близько 300 українців. Надто довгий список цього українського мартирологу: драматург Микола Куліш, поет-неокласик, людина енциклопедичних знань Микола Зеров, творець театру “Березіль” Лесь Курбас, міністр освіти УНР Антон Крушельницький з синами Остапом і Богданом, академік-історик Матвій Яворський, професор Сергій Грушевський, письменники Валер’ян Підмогильний, Михайло Яловий, Григорій Епік, Марко Вороний, Валер’ян Поліщук, Мирослав Ірчан… У книзі Антоніни Листопад їх тільки дванадцять — за аналогією до дванадцяти апостолів… Однак:
Насправді ж вони не апостоли — Апостольська тільки в них смерть… —
розмірковує у своїй книзі письменниця. Хоча чи в усіх апостолів була така страшна мучинецька смерть? За п’ять днів створені по всіх радянських республіках “трійки”, керуючись ленінською настановою “бути зразково нещадними, розстрілювати нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини”, зібрали своїх жертв за рекордно короткий термін. День і ніч, розганяючи своїми моторошними сигнальними гудками соловецьких птахів, прибували до островів пароплави і баржі з промовистими назвами — “Надежда”, “Новые Соловки”, “Клара Цеткин” чи вкрадений у соловецьких монахів “Глеб Бокий”, названий на честь одного з катів-енкаведистів. Їхні трюми були настільки утрамбовані людьми, що дорогою до Соловків частина в’язнів ставала поживою для акул. Решта назавше мала стати часткою цієї пекельної, зануреної в густі тумани місцини, пройшовши перед тим свій шлях до Голготи (реальна назва соловецької гори) — шлях нелюдських мук, нечуваних принижень, призначених витіснити до крихти з людини усе людське. Ніхто вже достеменно не скаже, яке саме судно стало для цвіту української нації радянським “Титаніком” — темні, непроникні води Білого моря назавше зімкнулися над цілим пластом української духовної культури, і ту порожнечу так і не вдалося вже ніколи заповнити. “Я не могла стримати сліз, коли читала “Соловки”, — з щирим зворушенням сказала на презентації книги Антоніни Листопад відома журналістка Українського радіо, ведуча вечора Емма Бабчук. — Стискало горло, коли читала про українську абетку Григорія Епіка, яку він писав синові на тому останньому в своєму житті пристанищі. Жодні муки — ні душевні, ні фізичні, — які, здавалося б, вже мали перетворити людину на глуху до всього світу маріонетку, не змогли витіснити з душі ані України, ані святої батьківської любові. “Запам’ятай, сину: “У” — це Україна, а “Ш” — це Шевченко”. Та чи знайде відгук це трагічне послання в майбутнє?.. Книга Антоніни Листопад — це Книга-реквієм не за одним поколінням українства, а може, й за цілим етносом, упродовж століть наполегливо знищуваного імперською політикою, хоч би якого забарвлення та набувала. Письменниця згадує: до цієї юдолі болю її вже давно тягнула якась незбагненна сила. Чи не тому, що в дитинстві географію вивчала за Магаданом, Комі, Айкено — місцями перебутності рідних. Прагнула са-
Нещодавно у Національній спілці письменників на презентації книги Антоніни Листопад “Соловки” було запалено свічки в знак великої Скорботи за всіма загиблими на цих пекельних островах українцями. Це не просто віршована епопея в більш як 500 сторінок (!) — це Книга-реквієм, Книга-пам’ять, завдовжки в більш як 500-річну історію кривавих розправ над Україною — тому вже й не бачиться нам таким дивним поєднання слів “Українські Соловки”.
ма все те побачити-почути, осягнути серцем. Коли нарешті здійснилася мрія побувати з українською експедицією на Соловках (аж двічі — у 2003 та 2008 роках), то всіх дивувала: увесь час усамітнювалася, була відсторонена, ходила, занурившись у свої думки… І повсякчас молилася… Першу частину свого віршованого роману написала за три місяці, потім праця над книгою розтяглася на довгих шість років. Можна лише на хвилину уявити, якої шаленої напруги розуму й душі потребував цей твір! “Душа моя повна сліз по самісінькі очі”, — сказати б словами Івана Драча про цю епопею.
І ось вийдуть похмурі й скажуть: — Ми Не хотіли, щоб правду нашу Витягали з пітьми! Євген Плужник
Учасники двох українських експедицій з болем ділилися на презентації своїми враженнями, винесеними з двох поїздок. І сліпий не міг не помітити разючих змін, які відбулися за ці п’ять років. Заростають
Сандормох — місце розстрілу Українського Відродження травою забуття туманні соловецькі острови. Розростаються на кістках людських, на крові невинно убієнних монастирські мури, доладні, побілені. Духовенство з року в рік відвойовує простір у Пам’яті — мовляв, нічого не було, наверзлося, наснилося. А Пам’ять, мов їй пороблено, усе світом нидіє, усе ніяк не знайде спокою. Бо ж саме т у т, у цих темних карельських лісах, лише протягом кількох днів з табельної зброї якогось недоумка, капітана держбезпеки Міхаїла Матвєєва (який за свою “тяжку працю” був нагороджений орденом “Червоної зірки” й благополучно дожив до 1977 року) розстріляно Українське Відродження. Йому, нашому майбутньому, зі зв’язаними руками й ногами, з кляпом у роті, на самому краю могильної ями, вистрілили в лоб — не в потилицю, мабуть, щоб “не дати шансу” на порятунок. “Де, — питали учасники української експедиції, — поділися фотознімки україн-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
