Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №42 за 2010 рік

16 с. · 38 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 42 (575), 21—27 жовтня 2010 ІРПІНЬ: МАЛІ МІСТА — ВЕЛИКІ КЛОПОТИ БИТВА ЗА МОВУ

Любов ГОЛОТА Вітаю Вас, дорогі читачі! Передплата — час, коли працівники кожного українського видання мріють долучити до кола своїх прихильників свіжі лави. Мріяти солодко, а діяти треба ретельно, діяльно, креативно. Саме тому журналісти редакції “Слова Просвіти” вирушили в дорогу: ми вирішили провести один день разом із жителями Приірпіння. Один буденний день, 12 жовтня 2010 року, у дзеркальці якого ми побачили жителів міста Ірпеня з його чудовим каскадом селищ: Ворзель, Гостомель, Коцюбинське. Вже багато років наша газета веде розділ “Малі міста України”, який вбирає в себе неймовірно цікаві історичні та сьогоденні історії, пов’язані із походженням міст та життєписами людей, які їх створювали. І міста, і люди — неповторні, але досвід їхньої життєдіяльності має спільні риси, в яких прочитуємо минуле й нинішнє суспільства. На наше переконання, саме в малих містах України — її майбутнє, а в соціальному житті мешканців якнайповніше постають ті проблеми, які має розв’язувати влада і громада. …Отже, їдемо. Від Києва до Ірпеня — 27 кілометрів, зі столицею це місто обласного підпорядкування зв’язане залізницею та автошляхами, а чудова природа давала підстави — колись! — називати Ірпінь всесоюзним курортом. Десятки піонерських таборів, санаторіїв, будинків відпочинку містилися в розкішних соснових та дубових лісах, парках. В Ірпені довгі роки діяв Будинок творчості письменників, а в Ворзелі — композиторів. Крім того, ці краї — улюблені місця дачників, які тут не лише літували, розкошуючи на ірпінських берегах, користуючись станцією прокату човнів, але й натхненно творили чарівне місто. В Ірпені діяли аматорський театр, кінематограф, створювалися бібліотека та школа. Це був світанок міста, рубіж XIX—XX сторіччя. Як пише дослідниця історії Ірпеня Олена Плаксіна, “аура Ірпеня незмінна. Він таки залишився “неформальною столицею інтелігенції”, в якій у різні часи проживали художники, літератори, музиканти та вчені, як Федір Кричевський, Володимир Сидорук, Максим Рильський, Григорій Кочур, Дмитро Паламарчук, Оксана Петрусенко, Володимир Йориш, Микола Вереківський, Борис Пастернак та багато інших визначних людей, що зробили свій внесок у розвиток світової культури та науки”. Словом, свого часу українська шляхта та українська інтелігенція заклали ті культурні та суспільно-моральні норми, які багато в чому впливали і впливають на стиль життя в Ірпені. За радянського часу в Коцюбинському, Ірпені, Гостомелі, Бучі (її реорганізовано в окремий адміністративний центр зовсім недавно) було створено багато промислових підприємств, ці населені пункти стали індустріальними центрами, Фото Олеся Дмитренка супутниками Києва в його економічному зростанні. Не оминула курортні містечка й екологічна руйнація: сотні промислових підприємств, корумпована хаотична забудова, вирубка лісу, “земельна війна” місцевого й немісцевого значення позначилися й на якості життя ірпінців, і на стані природи Приірпіння, повноводості річок Ірпінь, Буча, Горенка, Любка, Рокач, які щедро поділилися своїми іменами з людьми, а ті невдячно не зберегли їхньої первісності та й тепер не поспішають рятувати їхню унікальність і природне здоров’я. Люди, як ріки, — ірпінці це добре знають, бо й самі потерпають через перевантаженість соціально-побутової і комунальної інфраструктур: їм бракує якісного медичного обслуговування, вони відчувають потребу в збільшенні кількості дитячих закладів і шкіл, страждають від низької якості комунальних послуг і їхньої невиправданої дорожнечі. Транспортні проблеми зв’язують жителів цих місць спільною безпомічністю і роздратуванням: автотраса “Київ—Ковель” перевантажена вдень і вночі, залізниця всіх насущних проблем пересування не вирішує, альтернативна дорога будується з 2005 року і кінця-краю будівництва не видно. Хоч жителі Приірпіння називають себе ірпінцями, ворзельцями, бучанцями, гостомельцями, вони тісно пов’язані єдиним комплексом інфраструктури забезпечення житлово-комунальних та побутових, медичних послуг, що тягне за собою перевитрату бюджетних коштів. Скажімо, зберігається спільне теплопостачальне підприємство для всіх поселень, а це значить, що і в Ірпені, і в Гостомелі, у Ворзелі та Коцюбинському в квартирах однаково прохолодно… Посилаючись зокрема й на ці обставини, нардеп-регіонал Петро Мельник цього літа запропонував утворити місто Ірпінь за рахунок об’єднання в межах існуючих міст Бучі, Ірпеня з селищами міського типу Ворзель, Гостомель, Коцюбинське і надати йому статус адміністративного центру Київської області. Раціональні приірпінці вважають, що цей проект занадто дорогий і претензійний, розрахований на майбутнє: нинішня інфраструктура, побудова доріг вимагають такого об’єму коштів, що це непосильно ні для місцевих, ні для державного бюджетів. Закінчення на стор. 7 ВІКТОР МІКУЛІН ГАРАНТУЄ БЕЗПЕКУ МОЛИТВА ЗА ЮРІЯ ІЛЛЄНКА ПОЕТ"АКАДЕМІК БОРИС ОЛІЙНИК ДОРОГИ, ЯКІ ОБИРАЮТЬ НАС
Події, факти, коментарі · “В Україні має відбутися відкритий судовий розгляд діяльності ЧК=НКВС=КДБ”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ності ЧК"НКВС"КДБ. Ми будемо виступати на цьому суді як обвинувачувачі КДБ, представивши на розгляд суддів, крім наших свідчень і документів, лист нашого побратима, видатного поета Василя Стуса: “Я обвинувачую КДБ як організацію відверто шовіністичну й антиукраїнську, тому що вона зробила мій народ без’язиким і безголосим. Судові процеси 1972—73 років на Україні — це суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу… Я певний того, що рано чи пізно КДБ будуть судити як злочинну, відкрито ворожу народові поліцейську організацію. Та не певен я, що сам доживу до цього суду. Тому прошу передати моє звернення обвинувачам цієї злочинної організації. Нехай у багатотомовій справі її злочинів буде і моя сторінка свідчень-обвинувачень”. Василь Стус був закатований у тюрмі КДБ, а вже в незалежній Україні загинули за нез’ясованих обставин депутати Верховної Ради І демократичного скликання журналіст Вадим Бойко й ініціатор створення Української армії генерал Санін, був убитий, на наше переконання, В’ячеслав Чорновіл… Полита кров’ю десятків закатованих журналістів — від Гії Ґонґадзе до вбитого нещодавно харків’янина Климентьєва — вся Велика Україна. Якщо ж В. Хорошковський вважає дії ЧК-НКВС- КДБ правомірними і має для цього відповідні аргументи, він дасть свої свідчення на судовому процесі. Як і офіцери керованої ним служби, оскільки невідомо, чи справді вони вважають себе продовжувачами “школи КДБ”, а якщо так, то чому? Ми знаємо, що після розвінчання культу Сталіна Голова КДБУ генерал Нікітченко, які Перший Секретар ЦК КПУ Шелест, не поділяли методів “школи КДБ”; що з дня проголошення незалежності України низка офіцерів КДБУ, склавши присягу Україні, намагалися сформувати справді українську Службу безпеки, зобов’язану жорстко дотримуватися Конституції і законів незалежної України, бо тільки за таких умов її особовий склад буде поважаний народом, а не стане його ворогом. Водночас ми розуміємо, наскільки важко було сформувати таку службу за наявності тих кадрів, які виховані в дусі людиноненависництва і україножерства, а декотрі з них донині “виховують” подібних собі і продовжують злочинну діяльність, провокуючи міжетнічні й релігійні конфлікти та дестабілізуючи ситуацію в державі. Чи не час покласти цьому край? Бо хіба не є всі ці провокації, побоїща, вбивства, нищення української культури, мови, історії, освіти, згортання малого і середнього підприємництва все тими самими методами КДБ, тобто “школою КДБ”? А покласти край може тільки правда — і судовий процес над діяльністю НКВС-КДБ буде рішучим кроком до неї. Р. S. З часу проголошення незалежності України на її західних землях не було політичних убивств, за винятком шовіністично" го вбивства композитора Ігоря Білозіра (тоді вбивці негайно були затримані й понесли заслужене покарання). Нині, за кадебістської форми діяльності керівництва СБУ, провокації чекістів і їхніх нащадків відкрито переносяться на Західну Україну. 6 жовтня ц. р. у Львові було зареєстровано одеську (фактично підпільну, за визнанням її обласного керівника С. Шуткова) партію “Родіна”, яку очолює Ігор Марков (хоча кримінальну справу проти нього за побиття людей, напад на представників СБУ й ін. поновила Генеральна прокуратура України в квітні ц. р.). Мета реєстрації — активізувати шовіністів Львова (чи не убивць Ігоря Білозіра?). Важко сказати, чи реєстрація цієї “партії” саме напередодні Вашої поїздки до Франції була зумисною чи випадковою (повідомлення про реєстрацію було оприлюднене 8 жовтня), але річ у тім, що припала вона саме на час виборчої кампанії. І що 4 жовтня в Одесі відбувся форум цієї “партії”, на якому було проголошено її завдання: федералізація і територіальний перерозподіл України (“Одесса — южный проект России”), що є порушенням Конституції і законів України. Очевидно, ідеї федералізму й територіального перерозподілу, попри всі старання і дикі марення дружка Хорошковського та Маркова — “міністра фальсифікації історії і культури України” Д. Табачника (ми глибоко співчуваємо Вам за такі кадри), Галичина не прийме! Водночас — за неперевіреними ще даними (де СБУ?) — члени партії “Родіна” проговорювали задіяння озброєної структури “Антіфа” для побиття “галицийских бандер”. З огляду на те, що “Антіфа” сформована колишніми кадебістами і підпорядкована Маркову, можемо очікувати хвилі провокацій і насильств проти місцевого населення. Тому заявляємо: про будь-яку провокацію, побиття, вбивство, будь-які погрози в листівках чи в Інтернеті (а такі вже є!) на нашу адресу, чи на адресу будь-кого з українців Львівщини надалі будемо інформувати всі міжнародні організації як про інспіровану за безпосереднього потурання нинішнього керівника СБУ та його вищеназваних дружків підготовку до масових терактів проти мирного населення. Сподіваємося, що в рядових членів СБУ та керівників на місцях переможе здоровий глузд, почуття власної гідності й відповідальності за долю народу України. Ірина КАЛИНЕЦЬ Ігор КАЛИНЕЦЬ Іван ГЕЛЬ Стефанія ШАБАТУРА Зорян ПОПАДЮК 12 жовтня 2010 р., м. Львів Фото Олеся Дмитренка
Події, факти, коментарі · “В Україні має відбутися відкритий судовий розгляд діяльності ЧК=НКВС=КДБ”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Президентові України Віктору Федоровичу Януковичу

Пане Президенте! Звернутися до Вас спонукали Ваші слова про корисність дискусії про СБУ, яка, безперечно, повинна мати продовження у правовому руслі. Йдеться насамперед про висвітлення діяльності ЧК-НКВС-КДБ, оскільки керівник СБУ В. Хорошковський у своєму недавньому прес-інтерв’ю “Комсомольской правде” “рассказал об общей школе российских, украинских и белорусских чекистов” — “школі КДБ”. До того ж, у згаданому інтерв’ю він зазначив: “наши сотрудники заканчивали специализированные учебные заведения в Москве, Минске” (на останньому місці Київ — на жаль, не маємо точних даних, скільки випускників Академії СБУ вже звільнені або змушені піти з СБУ, а такі факти є). Отже, в непрямий спосіб В. Хорошковський засвідчив намагання ліквідувати СБУ як найважливішу структуру незалежної держави. Це пояснює, чому В. Хорошковський дискредитує Україну в очах світової громадськості. Маємо на увазі цілу низку його провокативних акцій, які безпосередньо передували візитам Президента України в країни Європи і в США, зокрема і затримання 8.09 на 14 годин директора Національного науково-дослідного музею тоталітарних режимів “Тюрма на Лонцького” Р. Забілого та вилучення в нього його наукової праці й документів, які необхідні для об’єктивних історичних досліджень — саме документів КДБ, який був репресивним і терористичним органом тоталітарної держави — СРСР. Вочевидь, В. Хорошковський свідомо припиняє доступ учених до таких документів з єдиною метою — реабілітувати й реанімувати злочинну структуру НКВС-КДБ в Україні. Це підтверджується й тим, що під час несанкціонованого обшуку в кабінетах працівників Національного музею “Тюрма на Лонцького” вилучено (і досі не повернено!) наші та інших політв’язнів відеозаписи і документи, а також приватні комп’ютери працівників музею, у яких формувалися матеріали експозиції про дисидентський рух і про розправи КДБ над добре відомими Вам представниками української інтелігенції: суди над В’ячеславом Чорноволом, Василем Стусом, Іриною Сеник, братами Горинями і ін., переслідування Ліни Костенко, Я. Дашкевича, І. Дзюби, М. Коцюбинської, Л. Танюка, М. Брайчевського і сотень інших учених, митців, учителів, письменників, тоді ж кадебисти вбили видатного композитора Володимира Івасюка. Ці дії КДБ — продовження репресій і терору ЧК- НКВС, внаслідок яких було знищено мільйони невинних людей. Із огляду на вищевикладене вважаємо, що в Україні має відбутися відкритий судовий розгляд діяль-
Події, факти, коментарі · “В Україні має відбутися відкритий судовий розгляд діяльності ЧК=НКВС=КДБ”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

УСЕ ПОЧАЛОСЯ З ДОНБАСУ…

Ірина МАГРИЦЬКА, кандидат філологічних наук, доцент СНУ імені В. Даля Віктор Янукович, ставши президентом України, пообіцяв об’єднати державу. Як він це робить сьогодні, вже зрозуміло: східні і західні українські терени він об’єднує нічим іншим, як російською мовою, радянськими символами і насаджуванням субкультури іншої держави. Зовсім невипадково пам’ятник кату українського народу Йосипу Джуґашвілі (Сталіну) постав у Запоріжжі, тільки-но Янукович остаточно легітимізував своє президентство. Комуністи ж добре розуміють, що їхнє електоральне поле в Україні, як і поле регіоналів, засіяв кров’ю мільйонів жертв саме Сталін, тому пам’ятник йому буде стояти доти, доки ми, українці, терпітимемо цю владу. Ми, мешканці Донбасу, з волі Президента Ющенка живемо під владою Партії регіонів уже не перший рік і давно знаємо, що заяви її лідерів і їхні конкретні справи — це речі, як правило, зовсім протилежні. Про антиукраїнське свавілля регіоналів при владі в Луганську я інформувала Віктора Ющенка (через свої публікації в центральній пресі) не раз, але йому, мабуть, був дорожчий спокій на пасіці під Києвом. Тому цілком закономірно, що на закланні у Партії регіонів сьогодні вже опинився не тільки Донбас, а й уся Україна. І якщо ми будемо заціпеніло спостерігати за її антиукраїнським шабашем і надалі, то деякі наші письменники, які живуть на Заході, задля власного душевного комфорту пропонуватимуть уже відсікти від України не тільки Донбас, а й усі, на їхню куцу думку, “забруднені терени” по самий Збруч. Тільки за тотальної антиукраїнської влади ухвалення законопроекту “Про мови в Україні” за авторством колишніх професійних комсомольців Єфремова, Симоненка та Гриневецького може стати реальністю, яка вже остаточно “об’єднає” Україну, як нам й обіцяв Янукович. Погоджуюсь із припущенням Олега Медведєва про те, що цей законопроект розроблено зовсім не тією депутатською трійцею, а в самій Москві; а ті лідери п’ятої колони були використані Кремлем лише як його підписанти. Хто не знає нинішніх українських реалій, може подумати, що автори законопроекту виконують шляхетну місію — захищають права принижених у мовному плані громадян України (саме на такий захист спрямована і “Європейська хартія регіональних або меншинних мов”). Із документа випливає, що приниженими у своїх мовних правах є зовсім не кримські татари, гагаузи, караїми та інші національні меншини, а лише “російськомовні” мешканці України. Захист саме цієї категорії громадян здійснюють найактивніші правдоборці від ПР на Луганщині вже не перший рік. Результатом такого “правового захисту” є найнижчий в Україні показник школярів, які навчаються в українськомовних класах і школах (у Луганську 10,5 % і близько 50 % по області від загальної кількості учнів), повна відсутність середніх спеціальних і вищих навчальних закладів, у яких навчання велося б державною мовою. Українськомовні діти, які закінчують сільську школу, фактично ніде в Луганській області не можуть реалізувати своє право далі навчатися рідною мовою. Широковідомий луганський студент Сергій Мельничук уже кілька років поспіль виборює в судах своє право вчитися рідною — державною мовою. Начальниця Луганського міського управляння освіти В. Кіяшко сьогодні “оптимізує”, за її словами, навчальний процес, об’єднуючи українськомовні класи з російськомовними — по суті, продовжує валуєвську практику русифікації українських дітей — уже в умовах незалежної України. У жодному луганському обласному музеї вам не проведуть екскурсію мовою більшості населення області (українців на Луганщині, за даними останнього перепису населення, 58 %). Тут не видається жодної українськомовної обласної газети, а деякі газети приймають дописи винятково російською. Чиновники у своїх кабінетах спілкуються з відвідувачами, навіть українськомовними, лише мовою сусідньої держави. А коли їм доводиться зачитати публічно якийсь офіційний документ, вони вибачаться перед слухачами за те, що робитимуть це українською. Офіційне свято — День міста Луганська, яке проходило цього року на стадіоні “Авангард”, відвідав мій знайомий із Франції, який непогано володіє як українською, так і російською. Він був дуже здивований, що всі тутешні можновладці — голова Луганської міськради С. Кравченко, голова ЛОДА В. Голенко, голова Луганської обласної ради В. Пристюк — у промовах не сказали жодного українського слова. У концерті на честь цього свята не було жодної української пісні. Іноземець сказав, що не уявляє, як таке може бути в державі з назвою Україна. Усі методи такого “за-
Події, факти, коментарі “Перемагають тільки ті, хто бореться”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

хисту” російськомовних громадян на Луганщині є насправді боротьбою з рештками української мови і культури в найсхіднішій області України. Українське мовнокультурне поле тут давно вже звужене майже до нуля. З перемогою В. Януковича та його команди ці самі методи захисту/боротьби активно поширились на всю Україну. Закріплення російської мови в якості “регіональної” на територіях, де проживає понад 10 % російськомовних громадян, фактично перетворить усю Україну на Донбас. Усі найактивніші “правозахисники” російськомовних громадян — луганці, як-от: Олександр Єфремов, Віктор Тихонов, Ірина Зайцева — сьогодні в Києві (остання є заступником Табачника), саме вони разом із собі подібними “донецькими” й перетворюють Україну на Донбас. Пригадую, як ще один сьогоднішній міністр — луганець Василь Надрага — на сіверськодонецькому з’їзді заявив: навіщо, мовляв, Україні потрібна та Галичина, якщо там одні “смєрєкі”? Хай вона собі відокремлюється! Отож зрозуміло, за яким принципом формувалася нова вища влада в Україні. У сьогоднішніх умовах українцям не можна сидіти, склавши руки. Перемагають тільки ті, хто бореться. Одним із методів боротьби може бути діяльність організацій, які здійснюватимуть правовий захист українськомовних і українськокультурних громадян від навали чужорідного середовища. Треба нарешті зупинити “регіоналів”, які у своєму бажанні знищити все українське в Україні дійшли до крайньої межі. Вони й далі нахабно брешуть у всіх європейських інституціях про “насильницьку українізацію”. Нам треба самим стукати у двері цих європейських правозахисних структур, доводячи на фактах брехню представників п’ятої колони, запрошуючи європейців у Крим та Донбас, щоб ті на власні очі могли переконатися, яка насправді мовна ситуація сьогодні склалася в тих регіонах. Цю місію повинні взяти на себе патріотично налаштовані депутати Верховної Ради. Цим вони принесуть значно більше користі українській справі, ніж своєю постійною присутністю на ток-шоу в Савіка Шустера та Євгена Кисельова. Час їхніх безрезультатних дискусій з опонентами повинен відійти в минуле. Бо ті опоненти встигають не лише опонувати, а й діяти, на відміну від наших патріотів. Крім цього, кожний із нас також може завадити біло-синій владі “об’єднувати” Україну на їхній кшталт. Для цього треба лише бути небайдужим до кожного факту зневажання української мови з боку чиновників. Коли це буде боліти кожному з нас, повірте моєму досвідові: та влада не бути почуватися так упевнено в антиукраїнських діях. А цього для початку не так уже й замало.
Події, факти, коментарі “Перемагають тільки ті, хто бореться”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

ЧОМУ ГОЛОДУВАЛА ПІД ЦВК МОЯ ПОДРУГА

Активісти партії Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина” 10 днів проводили акцію голодування під ЦВК. Ходять чутки, що представники влади, правлячої партії поставили мету — на місцевих виборах здобути перемогу будь-якими засобами, навіть відсотки визначено: 75 % має здобути Партія регіонів, 15 % — клонована “Батьківщина”, ну арешту “дозволено” розподілити серед інших. Там, де регіонали не мають рейтингу, — зробити просто — конкурентів, зокрема, “Батьківщину” не допустити до виборів під будь-яким приводом. “Атстрєлівать на взльотє!”, — як заявив один із владців. Хоч би як то було, але ці чутки послідовно втілюють у життя. Надія КИР’ЯН У Київській, Львівській, деяких інших областях партію ВО “Батьківщина” “атстрєлівают” клонуванням. Знаходять когось амбітного, незадоволеного, виключеного з партії тощо і паралельно із законною структурою “організовують” нову, цілком підконтрольну владі. Голодувальники розповідають, що Міністерство юстиції видає без відома керівних органів партії прихильникам влади свідоцтва про членство, а Міністерство внутрішніх справ — фальшиві печатки. Територіальні виборчі комісії приймають списки кандидатів у депутати саме від “клонів”, ігноруючи ті, які складені справжніми керівниками. Неодноразово партійці організовували пікетування відділів юстиції з гаслами “Гей, юстиціє, дотримуйся законів, законів України, а не телефонів” тощо. На Київській обласній конференції “Батьківщини”, де була присутня Юлія Тимошенко і представники міжнародних організацій, чітко було заявлено, що голова облорганізації Костянтин Бондарєв. Проте ТВК прийняла списки від Володимира Майбоженка, виключеного з партії. За його словами, він поновлений головою за рішенням суду. Але за законом державні органи не мають права втручатися в партійні справи! Аналогічні ситуації в багатьох інших організаціях. Представники владної коаліції з телеекранів розповідають, що це, мовляв, внутрішні розбірки партійців і вони самі винні. Але чомусь ці розбірки почалися саме перед виборами і скрізь — за однаковим сценарієм. Розповім про події в Києво-Святошинському районі, ситуацію в якому добре знаю. Про народних депутатів, членів фракції БЮТ у Верховній Раді говорять різне і часом небезпідставно. Але в нашому районі вирішили, що якість партійної організації починається з низових структур. Тут також була певна боротьба людей з різними інтересами, бізнесовими зокрема, але нині за районних партійців не соромно: ті, хто залишився, хочуть робити добрі справи. У районі 29 партійних осередків (міські Боярка і Вишневе та 27 сільських). Усі одне одного добре знають, бо основу складають ті, які прийшли в партію, коли вона була в опозиції, за часів президентства Кучми. Первинні організації, як годиться, проводять збори, висувають делегатів на районну конференцію, де обирають районного лідера. Делегати конференції майже одностайно обрали головою районної партійної організації Сергія Громового. Про це складено відповідні протоколи. А в районному штабі сидів собі молодий партієць, Георгій Майсурадзе, якого головою ніхто не обирав, не збирався, і про це навіть не йшлося. Раптом ми почули, що юстиція з якогось дива хоче зареєструвати його головою районної “Батьківщини”, видати посвідчення й печатку. Партійці близько двох тижнів пікетували відділ юстиції. І що ж? Майсурадзе зареєстрували! Логіка відділу юстиції чудернацька: обраного представниками первинних організацій Сергія Громового вважати необраним, а ніким не обраного Майсурадзе вважати обраним. І районна ТВК, представники якої були на районній партійній конференції справжньої “Батьківщини”, де висували кандидатів у депутати до місцевих рад, прийняли списки від лже- “Батьківщини”, куди увійшли люди, контрольовані владою. І цей маразм “освятили” суди. Подібне відбулося в Бориспільському, Броварському і багатьох інших районах. Обурені активісти партії вдалися до крайньої міри — голодування під ЦВК, де, до речі, розташована й обласна ТВК, і облдержадміністрація. Із них почали відверто знущатися: одразу після початку голодування влаштували на цьому самому майданчику продуктовий ярмарок, дійшли до того, що якогось дня смажили й роздавали безкоштовно млинці тощо. Намагалися “сховати” палатку голодувальників від людей: то хотіли поставити прямо перед нею туалети, потім іншу палатку, збоку збудували сцену, на яку “витягали” поспівати якісь колективи. Я розмовляла з одним із представників обласної влади, який почав з того, що “А ваша Юля Тимошенко домовилася про високі ціни на газ…” Кажу: залишмо в спокої Тимошенко, тут люди стоять за справедливість, власну гідність, проти диктатури, проти брехні. — “То подавайте в суд”. (Справедливість судів ми вже бачили: “партія сказала — ну а суд отвєтіл: “Єсть!”) Кажу: ваша влада обманює. — “Будь-яка влада обманює”. А люди голодують за те, щоб влада нас не обманювала! Зрозуміймо — якщо так легко розтоптати партію, то задавити будь-яку людину — раз плюнути. Було б бажання! Апетит з’являється під час їди. Чи не ковтнуть нас усіх? На дев’ятий день голодування мою подругу Тамару Бігун машина швидкої допомоги забрала до обласної лікарні. Процедури, крапельниці, підірване здоров’я. Кажуть, наступного дня в Гореничах, де вона працює: на базарі, в церкві, на вулицях тільки про це й розмовляли. Тамара — завідувач Гореницького дитячого садочка “Сонечко”, і сама, як сонечко. А ще — голова обласного об’єднання Міжнародної організації “Жіноча громада”, депутат районної ради. У селі — двигун добрих справ, швидка, струнка — “лялькою Барбі” називають. Садочок хороший, там чистота, порядок, постійний колектив, хоч зарплата, звісно, яка. Але люди тримаються. Коли будували в садочку кочегарку — Тамара щодня в сільській раді — то робітники потрібні, то матеріали. Бувало й сама траншею ставала копати. Або, пам’ятаю, біля клуба в білому костюмі прибирання організувала — мете, ноші тягає… І чиста. До неї бруд просто не пристає. З її прикладу я пізнала один із законів духовності: що більше роздаєш, то більше повертається тобі — щоб знову роздавати. Організовує дитячі свята — і на жодне не приходить без подарунків: ляльки, іграшки, книжки, морозиво тощо. Спонсори допомагають, бо вірять — усе піде дітям. То вона “гуманітарку” роздає, то дітям з малозабезпечених сімей путівки дістає. У районній раді сама боролася за лісовий масив на Стоянці, щоб не поділили на земельні ділянки: і в лісництво писала, і в прокуратуру, мовляв, лісові масиви — це легені міста… Не поборола — занадто “високі” особи були зацікавлені: тепер поставлять триметрові огорожі і простій людині до лісу по гриби зайти буде зась! Зате, об’їздивши багато разів різні інстанції, зробила майже неможливе — “вирвала” для багатьох людей державні акти на право володіння паями з Управління земельних ресурсів у Києво-Святошинському районі від Вадима Литвина… Тепер лікується. Активісти голодування припинили, їх обстежили медики, лікують. А влада проігнорувала — голодуйте, хоч повмирайте. Олена Бебешко, член Києво-Святошинського районного бюро вважає, що голодували недаремно: прорвали інформаційну блокаду, донесли до громадян України і до європейської спільноти інформацію про підготовку до фальшування місцевих виборів.
Події, факти, коментарі “Перемагають тільки ті, хто бореться”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Міністрові освіти і науки України Д. В. Табачнику

Шановний пане Міністре! Нас дуже турбує відсутність наказу Міністра освіти і науки України з приводу ХІ Міжнародного конкурсу з української мови ім. П. Яцика. Щороку, не пізніше вересня, з’являвся відповідний наказ, який сигналізував освітянам різних рівнів про традиційний початок популярного і престижного мовного марафону. Такий наказ мобілізував їх і наголошував на тому, що це справді важливий захід, який проводить Міністерство освіти і науки України разом з Лігою українських меценатів за участі Міністерства культури, Міністерства оборони та Міністерства закордонних справ, як це й зареєстровано у відповідних документах Міністерства юстиції. За десять років конкурс набув виняткової популярності та масштабності. Досить сказати, що щороку він, окрім України, відбувається не менше ніж у двох десятках країн. Відсутність наказу про ХІ Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика (який за попередніми домовленостями має розпочатися 9 листопада ц. р. в День української писемності на Дніпропетровщині) супроводжується різними чутками, серед яких домінує мотив, що це буцімто Ви особисто торпедуєте конкурс і буцімто Ви вирішили його поховати. Ми, звичайно, далекі від подібних думок, але переконані: відповідний Ваш наказ має з’явитися якнайшвидше, адже доки він дійде аж до освітянських низів, то це забере дуже багато часу, і може статися так, що вони будуть просто не готові до проведення конкурсу. Сподіваємося на Ваше розуміння цієї ситуації. З повагою Володимир ЗАГОРІЙ, президент Ліги українських меценатів, голова Наглядової ради ЗАТ “Фармацевтична фірма “Дарниця”, доктор фармацевтичних наук, професор Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ, співголова Координаційної ради Міжнародного конкурсу з української мови імені П. Яцика, секретар правління Національної спілки письменників України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, виконавчий директор Ліги українських меценатів Іван ДРАЧ, Герой України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, член Опікунської ради конкурсу Юрій ЩЕРБАК, Надзвичайний і Повноважний Посол України Павло МОВЧАН, Голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, народний депутат України, член Опікунської ради конкурсу Анатолій ДІМАРОВ, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Віктор БАРАНОВ, секретар Національної спілки письменників, головний редактор журналу “Київ”, голова Наглядової ради конкурсу, співголова журі конкурсу 14 жовтня 2010 р.
Гаряча тема · “Відречення від рідної мови — це відречення від свого національного коріння, від національного досвіду”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

ЗАКОНОДАВЧЕ ШАХРАЙСТВО

Фото Олеся Дмитренка Іван ЮЩУК, професор Проект закону “Про мови в Україні”, підготовлений О. Єфремовим, П. Симоненком та С. Гриневецьким, — класичний зразок законодавчого шахрайства. А мета його — доконати українську мову в Україні, чого не вдалося зробити ні Петру І, ні Катерині ІІ, ні Суслову з компанією. Уже в преамбулі натрапляємо на підтасовку фактів. Посилаючись на Міжнародний пакт Організації Об’єднаних Націй про громадянські і політичні права та Конвенцію Ради Європи про захист прав і основоположних свобод людини, автори проекту нав’язують читачеві думку, ніби “вільне використання мов у приватному і суспільному житті” без огляду на їхній статус у суспільстві — це вимога міжнародного законодавства. Насправді ж, у цих документах зовсім не йдеться про застосування мов ні в приватному, ні в суспільному житті. Лише в першому зних у статті 27 висунуто цілком справедливу вимогу: “У тих країнах, де існують етнічні, релігійні та мовні меншини, особам, які належать до таких меншин, не може бути відмовлено в праві разом з іншими членами цієї ж групи користуватися своєю культурою, сповідувати свою релігію, виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою”. Отже, тут зовсім не йдеться про нав’язування мови якоїсь національної меншини всьому суспільству (як це роблять автори проекту стосовно російської), а лише про право осіб, які належать до певної національної меншини, користуватися рідною мовою разом з іншими членами цієї меншини. І тільки. У Законі “Про мови в Українській РСР”, прийнятому 1989 року, йдеться про “інші національні мови”, в Конституції України — про “російську, інші мови національних меншин”, у міжнародних документах, що стосуються мовного питання, — про “мову осіб, які належать до національних меншин”. Тобто в цих правових документах визнається право націй і національних меншин на рідну мову, на користування нею, її захист і розвиток. Тим часом у названому проекті закону “Про мовив Україні” це право, захищене міжнародним і дотеперішнім українським законодавством, повністю проігнороване. Суб’єктом права тут виступають аморфні “мовні групи”, “мовні меншини”, “регіональні мовні групи”; конституційне словосполучення “російської, інших мов національних меншин” (стаття 10 Конституції України) підмінено словосполученням “російської мови, інших регіональних мов або мов меншин”. Означення “національний” стосовно національних меншин та їхніх мов вилучено. Але тепер, виявляється, враховуватимуть “стан кожної мови”. (пункти 3 і 5 статті 5; пункт 6 статті 12 тощо). Хто це буде робити і як — невідомо. Що ж означають оті “мовні групи”, “мовні меншини”, “регіональні мовні групи”, також не зовсім зрозуміло. Чи тут маються на увазі також арго, сленги, суржик, діалекти? Бо користувачі цими різновидами мови — це теж “мовні групи”, “мовні меншини”, “регіональні мовні групи”. А все це хитро задумано для того, щоб російську мову не зарахувати часом до мов національних меншин, а надати їй прав якоїсь наднаціональної мови. Тим часом російська мова в Україні — це мова таки національної меншини. У статті 3 Закону “Про національні меншини в Україні”, прийнятого 25 червня 1992 року Верховною Радою України, недвозначно сказано: “До національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю”. Цього Закону ніхто поки що не скасовував. Російська мова — це мова російського народу, а не українського. Український народ її не творив. А якщо підійти до цього історично, то російська мова в Україні — це окупаційна мова, колонізаторська, як колись була польська, румунська, як в Алжирі була французька, в Індонезії голландська, в Індії англійська, в Кореї японська, у Чехії німецька. Автори проекту заявляють про “рівноправність усіх національних мов”. Де? У яких життєвих сферах? Ніби немає міжнародних мов, ніби не потрібні державні мови? Справді, усі мови однаково цінні, немає кращих і гірших мов, але для злагодженого функціонування тієї чи іншої спільноти потрібно якійсь мові в чомусь надати пріоритет, щоб не створювати вавилонської вежі. У державі такою мовою є державна, і її державних функцій ніхто не має права ігнорувати чи підмінювати її мовою національної меншини — про це йдеться в таких міжнародних документах, як Європейська хартія регіональних мов і мов національних меншин (1992 рік), Рамкова конвенція про захист національних меншин (1995 рік) та Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту (1996 рік). У преамбулі Європейської хартії регіональних мов і мов національних меншин застерігається: “Охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх”. У статті 14 Рамкової конвенції про захист національних меншин, де йдеться про право осіб, які належать до національної меншини, вивчати рідну мову, підкреслюється, що це має робитися “без шкоди для вивчення офіційної мови або викладання цією мовою”, оскільки, уточнюється в коментарі до цієї статті, “знання офіційної мови є одним із чинників соціальної злагоди та єдності”. У першому пункті Гаазьких рекомендацій щодо прав національних меншин на освіту зазначається, що “особи, які належать до національних меншин, зобов’язані інтегруватися в більш широке суспільство держави через належне володіння державною мовою”.. Жоден правовий документ не зобов’язує все суспільство вивчати й знати мову якоїсь національної меншини. У статті 1 автори проекту дають визначення псевдотермінів “мовна група” і подібних, але хитро “забули” дати визначення, що таке державна мова, хоч це є одним з основних понять такого закону. Бо це їм не вигідно. Тим часом у рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року дається недвозначне його тлумачення, сперте на міжнародний досвід: “Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового спілкування у публічних сферах суспільного життя”. Звернімо увагу на означення “обов’язкового”, бо у формулюванні положень закону автори проекту цю вимогу просто ігнорують. Звичайно, автори проекту не заперечують державного статусу української мови, але… У статті 6, сказавши в пункті 2, що “українська мова як державна мова обов’язково застосовується на всій території України при здійсненні повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади…”, у пункті 3 цієї ж статті заперечують щойно визначену обов’язковість вживання державної мови, дозволяючи “у тій чи іншій сфері суспільного життя” користуватися також “російською мовою та іншими регіональними мовами або мовами меншин”. Виходить, що державну українську може запросто замінювати й російська, бо ж яка іще “регіональна” мова придатна для цього? Автори проекту скрізь ставлять поруч державну й російську мови як суспільно рівноправні (“нарівні з державною мовою”), ніби російська теж уже державна (пункт 1 статті 7, пункт 1 статті 11, пункт 5 статті 12, пункт 1 статті 14, пункт 2 статті 21, пункт 2 статті 26 тощо). В Україні є одна державна мова — українська, як у Франції — французька, у Польщі — польська, в Російській Федерації — російська. І ніхто не має права ігнорувати цього чи підмінювати її якоюсь іншою мовою, як і підмінювати державний герб, чи прапор, чи гімн. “Конституцією України статус державної мови надано українській мові (частина перша статті 10). Це повністю відповідає державотворчій ролі української нації, що зазначено в Преамбулі Конституції України, нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі”, — робить законний висновок Конституційний Суд України в 1999 році, коли він був ще досить незалежний і об’єктивний і не виконував замовлень однієї партії. Автори проекту в статті 8 посилаються на так звану Європейську хартію регіональних мов або мов меншин, звідси вони запозичили й словосполучення “регіональні мови або мови меншин”, яке й повторюють раз за разом. Тим часом українські знавці іноземних мов уже давно показали, що переклад назви цього документа сфальшований. У мовознавстві такого терміна і навіть такого поняття, як “регіональна мова”, не існує. Немає мов регіонів, є національні мови, мови національних меншин, мови державні і недержавні тощо. Словосполучення ж “регіональні мови” живцем, без перекладу взято з французької мови “langues regionales”, де воно означає “місцеві мови, мови етнічних меншин у Франції”. Отже, й саму назву відомої хартії слід було б правильно перекласти, як “Європейська хартія місцевих малопоширених (міноритарних) мов”. Але тоді в ній не буде місця для російської мови. То чого вартий закон, побудований на фальшивці? І в тій же статті 8 є одна малопомітна, здавалося б, дрібничка, яка яскраво свідчить про розуміння авторами проекту задекларованого ними в преамбулі поняття “рівноправність усіх національних мов” (до речі, оце, мабуть, уперше й востаннє в проекті вжито означення “національний” стосовно мови): у списку мов, які, мовляв, захищає Європейська хартія, на перше місце поставлено російську, а далі строго за алфавітом названо білоруську, болгарську, вірменську іт.д. Російська мова, бачите, рівноправніша за всі інші. Оту “найрівноправнішу” мову мають на увазі автори проекту й тоді, коли проголошують: “У державних і комунальних загальноосвітніх навчальних закладах з навчанням регіональними мовами вивчення предметів ведеться регіональними мовами (за винятком української мови та літератури, вивчення яких ведеться українською мовою)” (пункт 8 статті 21). Бо хто ж повірить, що це буде стосуватися, скажімо, таких “регіональних” мов, як білоруська, гагаузька, ідиш, новогрецька, ромська чи інша національна мова в Україні. Якби й справді таке було, то куди після такої школи подасться вчитися дитина? Адже державною мовою за якісь чотири українськомовні години на тиждень навряд чи вона оволодіє. І ніхто не буде створювати в усіх вищих навчальних закладах України груп з викладанням усіх предметів мовою національної меншини. А потім: кому буде потрібен фахівець, який не володіє загальнозрозумілою в країні мовою? Треба буде наймати репетиторів з української мови, що й зараз нерідко роблять батьки. Інша річ викладання російською — тут ще з часів російсько-радянської окупації залишилися певні кадри. Але вже багато молодих викладачів, мабуть, краще орієнтуються в англійських наукових термінах, ніж у російських. Тим часом, коли йдеться про мову навчання, то є міжнародний документ — Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту. У ньому чітко сказано: “Підходи типу “занурення”, згідно з якими викладання ведеться виключно державною мовою, за якого діти з національних меншин повністю інтегровані у класи з дітьми більшості населення, не відповідають міжнародним нормам. Це такою самою мірою стосується й сегрегованих шкіл, в яких уся навчальна програма викладається виключно із застосуванням рідної мови національної меншини протягом усього навчального процесу”. Навчання в таких школах має бути двомовне — так вимагає і Рамкова конвенція про захист національних меншин. Половина навчальних предметів має викладатися мовою національної меншини, і не менше половини — державною. Чомусь в усіх загальних середніх навчальних закладах має бути обов’язковим вивчення не тільки державної, що само собою зрозуміло, а й російської мови (пункт 7 статті 21). Це виходить щось на зразок того, що було записано (і ретельно втілювалося) в постанові ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР від 10 червня 1983 року: “Збільшити час на вивчення російської мови в загальноосвітніх та інших середніх навчальних закладах з неросійською мовою навчання, передати на ці цілі частково або повністю години, що призначені для вивчення іноземної мови”. А тепер, мабуть, доведеться забирати в українців години, призначені для вивчення рідної мови. А може, й математики? А чи це потрібно? Хто знає українську, той добре розуміє й російську без того, щоб зазубрювати, яка різниця між “причастием” і “деепричастием”. Та й на якій підставі обов’язковою має бути (крім рідної) ще й російська, а не польська, угорська, румунська чи англійська? Англійська, яка тепер поширена всюди у світі й якою з’являється основний масив науково-технічної інформації. Чи візьмемо те, що держава має гарантувати і сприяти прямому прийому й ретрансляції радіоі телепередач із сусідніх країн, “які транслюються такими самими або схожими до державної мови або до регіональних мов України мовами” (пункт 5 статті 25), чи те, що мову засобів масової інформації обирають їхні власники, тобто російськомовні олігархи-неукраїнці (пункти 3 і 6 статті 25), чи те, що тільки через російську мову невігласи українці можуть прилучитися до світової науки й культури, — усе підпорядковане одній меті: відсунути державну українську на задвірки, бо панувати в Україні має російська мова. Проект закону закріплює відступництво, манкуртство. У цьому плані особливо підступна стаття 3, яка зовні ніби спрямована на захист прав людини, а по суті узаконює її деградацію: “Кожен має право вільно визначати мову, яку вважає рідною…, а також вважати себе двомовним чи багатомовним і змінювати свої мовні уподобання”. Мова — це не набір якихось брязкалець: подобаються або не подобаються. Мова — це бачення світу, це спосіб мислення. А рідна мова — це мова предків і рідної землі. Відречення від рідної мови — це відречення від свого національного коріння, від національного досвіду. Якщо народ втрачає рідну мову, він перестає бути народом. Ось чого, маскуючись демократичними фразами, прагнуть досягти автори проекту закону, про який тут ідеться. Щодо двомовності, яку автори проекту нав’язують нам, українцям (стаття 7), то про це вичерпно сказав ще О. Потебня: “Так з дітей, які мають непогані здібності, роблять напівідіотів, живі пам’ятки безглуздя й душевного холопства батьків”, бо “різні мови в однієї людини пов’язані з різними галузями й прийомами думки”. Двомовність виробляє в людей безхребетну догідливість: чево-с ізволітє? Хоч би скільки мов знала людина, все одно навколишній світ сприймає вона й оцінює крізь призму однієї, рідної мови і думає нею теж. Відомий філософ Вольтер колись казав, що основні європейські мови можна вивчити за шість років, а свою треба вчити все життя. Тарас Шевченко з п’ятнадцяти років опинився в російськомовному середовищі: пан Енгельгардт, Петербург, солдатчина, знову Петербург (“в неволі виріс між чужими”), навіть писати починав російською мовою. Але геніальним став саме тому, що творив мовою свого народу й своєї землі. І своєю творчістю він збагатив не тільки українську, а й світову культуру. Борис Грінченко виховувався в сім’ї, де розмовляли тільки російською (мати — росіянка, батько — російський офі-
Гаряча тема · “Анатолій Ільченко вчинив у рідному місті справжній “мовний переворот”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

цер), але зміг розкрити своє обдарування й зробити неоціненний внесок у розвиток української культури саме тому, що повернувся до рідної мови свого народу. Це саме можна сказати й про Панаса Мирного, Олександра Олеся, Миколу Зерова, Володимира Сосюру, Бориса Антоненка-Давидовича, про математиків Михайла Остроградського, Михайла Кравчука і багатьох інших українців, які, переборовши чужу московщину, стали видатними діячами культури свого народу. Рідна мова підсилює інтелект людини. Бо мова не тільки засіб спілкування, а й інструмент мислення. А того, що “українсько-російська двомовність склалася історично”, я не заперечую. Ось лише одне авторитетне свідчення доктора наук В. Лизанчука: “Підраховано, що за майже 350 років панування Московії над Україною було видано 479 циркулярів, указів, розпоряджень, спрямованих проти української мови, на її знищення”. А проект закону, про який тут ідеться, буде в цьому ряду 480-м. Або ще одне, з постанови ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР від 10 червня 1983 року: “Добиватися, щоб вільне володіння російською мовою стало нормою для молоді, яка закінчує середні навчальні заклади, громадським обов’язком кожної молодої людини”. Зверніть увагу: домагатися не просто знання російської мови, а вільного володіння, щоб нею замінити свою рідну. Автори проекту закону про мови вдають, нібито вони тим, що російською мовою підмінюють державну, обстоюють “право мовного самовизначення і мовних уподобань кожної людини” (пункт 1 статті 5), захищають права російськомовних українців (топчучись по правах нації). Проте історичні приклади свідчать про інше. Коли Італія 1861 року здобула незалежність, 97,6 % населення розмовляло французьким, німецьким суржиками (наслідки панування спочатку Франції, а потім Австрії), але італійський уряд зробив усе, щоб відродити італійську мову. У Чехії в середині ХІХ століття майже повсюдно панувала німецька мова, тільки ще в селі сяк-так трималася чеська, але чеські будителі повернули її в суспільне життя. В Ізраїлі, коли він 1948 року став державою, тільки рабини знали іврит, тепер знають усі. Повернення цих та інших народів до рідної мови сприяло не тільки культурному, а й економічному піднесенню, утвердженню їх у світовому співтоваристві. У Києві другої половини ХІХ століття тільки чотири родини спілкувалися українською мовою: Старицькі, Косачі, Лисенки, Антоновичі, і то зазнавали кепкувань, особливо їхні діти. А ось на другий день після проголошення незалежності 1991 року раптом більшість киян на вулиці, в транспорті заговорила українською і говорила б досі, бо знають кияни українську мову. Але знову маємо те, що маємо. Проект закону “Про мови в Україні”, створений О. Єфремовим, П. Симоненком та С. Гриневецьким, з правового погляду явно сфальшований, а з політичного — антиукраїнський. Невже й Верховна Рада України — настільки юридично нетямуща і політично антиукраїнська, що проголосує за цей антидержавний закон? Якщо ж таке, не дай Боже, станеться, то в такому разі нам, українцям, рятуючи нашу державу, залишається тільки згадати конституційне положення, що “носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ”. Нас більшість. На нашому боці й міжнародне законодавство. У статті 5 Декларації про право на розвиток, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 4 грудня 1986 року, сказано: “Держави повинні вживати рішучих заходів, спрямованих на ліквідацію масових і грубих порушень прав людини, народів і осіб, спричинених такими ситуаціями, які є наслідком апартеїду, усіх форм расизму і расової дискримінації, колоніалізму, іноземного панування й окупації, іноземного втручання і загрози національному суверенітету, національній єдності і територіальній цілісності, загрози війни і відмови визнати основоположне право народів на самовизначення”. Держава цього не робить, то маємо зробити ми, український народ, як це було під час такої немилої для теперішніх можновладців помаранчевої революції. Усі лиха — і національну дискримінацію, і підрив національної єдності, і окупацію, й іноземне панування, і колоніальний грабунок, і розстріли, і голодомор-геноцид — український народ пережив сповна. І дозволити, щоб далі хтось збільшував наші кривди, нищив українську націю, ми не маємо права.
Гаряча тема · “Анатолій Ільченко вчинив у рідному місті справжній “мовний переворот”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

««ММИИККООЛЛААЇЇВВССЬЬККАА ББИИТТВВАА»» ЗЗАА ММОООВВУУ

Державність української мови, чітко визначену ст. 10 Конституції України, в деяких зросійщених регіонах доводиться відстоювати з боєм. І борються за це не державні структури, а патріоти, яким не байдужа доля країни. А їхніми опонентами виступають, хоч як це дивно, саме деякі державні установи. Наша громадськість уже доволі проінформована про ту нелегку боротьбу, яку веде з чиновниками за утвердження державної мови Сергій Мельничук із Луганська. Схожа ситуація в Миколаєві, де виклик зросійщеній бюрократії кинув звичайний громадянин, пенсіонер Анатолій Ільченко. СУД ЗАБОРОНИВ МЕРУ МИКОЛАЄВА ВИСТУПАТИ РОСІЙСЬКОЮ МОВОЮ Суд Миколаєва заборонив міському голові Володимиру Чайці виступати будь-якою іншою мовою, крім державної, без перекладу на українську. Про це йдеться у двох постановах Ленінського райсуду Миколаєва, винесених під головуванням судді Рум’янцевої на підставі звернення пенсіонера Анатолія Ільченка. У постанові суду від 30 липня зазначено, що Чайка, виступаючи перед городянами у День Перемоги російською мовою, порушив інтереси українськомовної частини населення. Також, відповідно до постанови Ленінського райсуду від 27 липня, дії міського голови, який привітав миколаївців із новорічними й різдвяними святами російською мовою, були визнані неправомірними. “В обґрунтуванні своїх вимог позивач указує, що миколаївський міський голова порушив статті 8, 11, 35 Закону України “Про мови в Українській РСР”, 10, 24 Конституції України й статті 9, 10, 11 Закону України “Про інформацію” і привітав мешканців міста з новорічними й різдвяними святами, розміщуючи стенди по місту недержавною мовою і створивши тим самим привілеї для окремої російськомовної частини населення”, — йдеться в ухвалі суду. Обидва рішення суду набули чинності. НЕ ЗНАЄШ УКРАЇНСЬКОЇ — ПЛАТИ ШТРАФ Анатолій Ільченко вчинив у рідному місті справжній “мовний переворот”. Саме завдяки його принциповості місцеві чиновники та міліціонери вечорами студіюють підручники з української мови. Багато хто з них уже програв судові позови Анатолію Ільченку і сплатив штрафи за свою недбалість. Треба визнати, що в галасливому Миколаєві почути українську майже неможливо. Але дивуватися нічому: адже навіть місцевих держслужбовців змусити розмовляти українською можна винятково через суд. За словами Анатолія Ільченка, ідея подати позов до суду виникла у нього через глибоке обурення цією нездоровою ситуацією, яка склалася на півдні України. Зазначимо, що більше 25 років пан Ільченко перед виходом на пенсію працював учителем математики. Маючи схильність до точних наук, Анатолій Іванович уміє прораховувати свої дії. Як результат, більше 80 відсотків від усіх його позовних заяв на чиновників, які не володіють українською, виграно! І тепер до Анатолія Ільченка місцеві міліціонери та держслужбовці звертаються винятково українською мовою. Але не через те, що вони щиро полюбили рідну мову, а лише через побоювання нових судових розглядів. Пан Анатолій згадує випадок, що стався із секретарем Миколаївської міськради. Коли Ільченко попросив у нього, щоб той спілкувався з ним українською, чоловік (до речі, українець за національністю) заявив, що йому… потрібен перекладач, бо він не те що говорити, а навіть розуміти рідну мову може тільки зі словником! — Дісталося від мене і рекламникам, і керівництву ВАТ “Миколаївобленерго”, — продовжує перелік перемог Анатолій Ільченко. — Завдяки моєму втручанню, їм терміново довелося перекладати все про свою продукцію мовою країни, де ми живемо. МІЛІЦІЯ “ЗА МОВУ” ВІДПОВІДАЄ У СУДІ Солідарний у мовному питанні з Ільченком і керівник місцевого КУНу Василь Чванцев. Чоловік практично щодня влаштовує своєрідні “рейди” містом у надії знайти бодай одного представника правоохоронних органів, який вільно володіє українською. Та поки що змусити миколаївських силовиків розмовляти державною мовою можна тільки “з-під палиці”, тобто через суд. — А почалося все з того, що мене якось зупинив інспектор ДАІ і почав щось наполегливо вимагати, — каже пан Василь. — Я ввічливо попросив його перейти на українську. Однак інспектор віддав перевагу ненормативній лексиці. Я запідозрив, що це взагалі не співробітник ДАІ, бо він як службовець мав би володіти українською. Тоді я вирішив його сфотографувати про всяк випадок, але інспектор вирвав у мене камеру з рук, що ще більше схилило до думки, що я маю справу з фальшивим представником влади. Після цього почалося тривале листування Василя Чванцева із керівництвом місцевого управління ДАІ, а пізніше — і з представниками МВС. Тільки через місяць надійшла відповідь, що проведено ретельну службову перевірку. І встановлено, що інспектор справді порушив 10 статтю Конституції України, бо ГЕНЕРАЛЬНА ПРОКУРАТУРА УКРАЇНИ Верховна Рада України Народному депутатові України Мовчану П. М. Шановний Павле Михайловичу! Ваш запит за скаргою Ільченка А. М. щодо дій працівників органів внутрішніх справ Миколаївської області, адвоката Репешка П. І. та з інших питань Генеральною прокуратурою України розглянуто. Установлено, що Ленінським райвідділом міліції м. Миколаєва проведено перевірку в порядку ст. 97 КПК України за заявою Ільченка А. М. щодо спричинення йому тілесних ушкоджень Репешком П. І. в приміщенні Ленінського районного суду. За її результатами 05.05.2010 прийнято рішення про відмову в порушенні кримінальної справи на підставі п. 2 ст. 6 КПК України. Прокуратурою Ленінського району м. Миколаєва постанову про відмову в порушенні кримінальної справи скасовано, а матеріали направлено до Ленінського райвідділу міліції для проведення додаткової спілкувався мовою чужої країни. Після цього випадку керівництво УДАІ УМВС у Миколаївській області терміново запровадило додаткові заняття з особовим складом, а також провело відповідну роз’яснювальну роботу про необхідність спілкування з громадянами українською мовою. ЯКА МОВА РІДНА ДЛЯ УКРАЇНЦЯ? Цікаво, що під час останнього перепису населення 11 тисяч росіян міста записали українську мову як рідну. А більш ніж 150 тисяч “щирих” миколаївців записалися українцями, а от рідною мовою назвали російську. Тобто фактично кожен третій мешканець міста зрікся української. Безперечно, для російськомовних громадян не існує проблеми з українською мовою в Україні: їх влаштовує цілковите домінування російської над українською. І навпаки: свідомих українців ґнітить той факт, що державною мовою не розмовляє значна частина депутатів Верховної Ради, переважна більшість держслужбовців усіх рівнів. На щастя, не всі в Україні погоджуються з цим: патріоти-відчайдухи — Сергій Мельничук із Луганська, Володимир Богайчук із Києва, Анатолій Ільченко з Миколаєва — готові у судах відстоювати право української мови на існування, що з успіхом і роблять. Підготували Євген БУКЕТ, Петро АНТОНЕНКО перевірки, яка триває. Хід додаткової перевірки Генеральною прокуратурою України взято на контроль. Порушень вимог чинного законодавства в діях юрисконсульта УМВС України в Миколаївській області Гуленко Ю. А. не виявлено. Крім того, прокуратурою Центрального району м. Миколаєва проведено перевірку за заявою Ільченка А. М. щодо дій працівників Центрального райвідділу міліції. За її результатами 07.06.2010 прийнято рішення про відмову в порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції на підставі п. 2 ст. 6 КПК України. Через неповноту перевірки постанову про відмову в порушенні кримінальної справи 14.06.2010 скасовано, а матеріали направлено прокурору Центрального району м. Миколаєва для додаткової перевірки, яка триває. Відповідь заявнику надано. З повагою В. ПШОНКА, перший заступник Генерального прокурора України
Гаряча тема · “Анатолій Ільченко вчинив у рідному місті справжній “мовний переворот”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

СУДЯТЬ ПЕНСІОНЕРА ЧЕРЕЗ НЕЗНАННЯ РОСІЙСЬКОЇ МОВИ

Наша газета (ч. 39) розповідала, як Анатолія Ільченка звинуватили у хуліганстві за те, що він вимагав від службовця “Ощадбанку” спілкуватися українською мовою. Ільченка звинуватили у хуліганстві за статтею 173 Кодексу України “Про адміністративні правопорушення”. У свою чергу А. Ільченко подав скаргу на дії міліції Миколаєва, працівники якої грубо повелися з ним під час з’ясування обставин цього інциденту. Ленінський райвідділ міліції, який проводив перевірку дій своїх працівників, не виявив “у їхніх діях” чогось протизаконного. Тому Ільченко звернувся по допомогу до голови “Просвіти” — народного депутата Павла Мовчана. За його депутатським запитом, Генеральна прокуратура проводить перевірку. І є надія, що порушники закону в міліцейських погонах відповідатимуть за свої дії. Ось відповідь Генпрокуратури на депутатський запит.
«Просвіта» · “Загроза зросійщення, проти якої повстав Олекса Гірник, нині знову витає над Україною”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

ОБЛАСНА ОРГАНІЗАЦІЯ ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» ім. Т. ШЕВЧЕНКА ОПРИЛЮДНИЛА СВОЮ ПОЗИЦІЮ ЩОДО ВИБОРІВ У ЗАКАРПАТТІ

Володимир ПІПАШ, голова Закарпатського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка У четвер, 7 жовтня, в Ужгороді відбулося засідання правління Закарпатського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. На ньому було розглянуто питання виборів до місцевих органів влади 31 жовтня 2010 р. Після обговорення було прийнято звернення до виборців Закарпаття та звернення до виборців м. Ужгорода “НЕ ДАМО АНТИНАРОДНОМУ РЕЖИМОВІ ЗМІЦНИТИСЯ!” Звернення Закарпатського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка до закарпатців щодо виборів до обласної та інших рад області Шановні закарпатці! Ви впевнилися у тому, що режим Януковича проводить антинародну політику, яка спрямована на знедолення абсолютної більшості населення України та збагачення на цій основі невеликої купки олігархів. Започатковано знищення демократії, встановлення тоталітарного олігархічного режиму, проведення зросійщення України, де українці, представники інших національних меншин стануть “громадянами третього сорту”. Під загрозою сама незалежність України, під сумнів ставляться наші сподівання, що життя-таки колись покращиться. Режим базується на коаліції, в яку входять Партія регіонів, Компартія України та Михайлина БОДНАР, завідувач культурно-масової роботи обласної “Просвіти”, член Національної спілки журналістів України Уже четвертий місяць у приміщенні НД “Просвіта” діє “Українська книгарня”. Тут користується популярністю література видавництв “Промінь”, “Ранок”, “Школяр”, “А-БА- БА-ГА-ЛА-МА-ГА”, “Казка”. Нині асортимент книжкової продукції розширився музичною літературою, українською атрибутикою. Варто зазначити, що ціни тут порівняно з іншими книгарнями помірні. * * * У рамках Концепції відновлення сільських “Просвіт” в області виступили учасники художньої самодіяльності обласного НД “Просвіта” в селі Старий Лисець. Голова обласної “Просвіти” Степан Волковецький розповів про потребу відродження “Просвіти” у кожному селі. На його думку, якщо б вона діяла у кожному населеному пункті України, то ми б мали іншу ситуацію в державі, іншу політику і вищий рівень життя. Голова “Просвіти” вважає, що з часу проголошення незалежності Україна не мала таких загроз, як сьогодні. Бо йде наступ на все українське. Найяскравіше це спостерігається в гуманітарній сфері, в діяльності міністра освіти перекрученням української історії і в підпорядкуванні інтересів України російським імперським інтересам. * * * Після піврічної перерви у НД “Просвіта” знову почав діяти Клуб обдарованих дітей. Його керівник Руслана Дейнега теж розпочинала навчання у цьому Клубі. А сьогодні вже має вихованців. Перед цим були її успішні виступи на різних обласних фестивалях, конкурсах і концертах. * * * На черговому засіданні правління облоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка було розглянуто і схвалено програму ремонтних робіт у НД “Просвіта”. У ній передбачено виконати роботи на суму близько 150 тисяч гривень. Народна партія. Ще одну провладну партію — “Сильну Україну” — створює віце-прем’єр С. Тігіпко. На місцевих виборах 31 жовтня партії, які представляють олігархічний режим, намагатимуться здобути депутатські місця у радах. Це дозволить режиму Януковича закріплюватися у місцевих представницьких органах влади. Враховуючи зазначене та сподіваючись на Вашу мудрість, закликаємо не голосувати за партії та кандидатів від партій у мажоритарних округах на виборах до Закарпатської обласної та інших рад, які представляють режим Януковича. А саме: не голосуйте за список кандидатів Партії регіонів (Януковича— Азарова), Комуністичної партії України (Симоненка), Народної партії (Литвина), “Сильної України” (віце-прем’єра Тігіпка) та кандидатів у мажоритарних округах від них. Адже, погодившись балотуватися від цих реакційних партій, кандидати, ставши депутатами, зобов’язані будуть виконувати ідеологічні програмні настанови та вказівки своїх вождів. Запам’ятайте, що голосуючи за них, Ви підтримуєте режим Януковича! Закарпатці! Не дамо антинародному режимові зміцнитися! Позиція Закарпатського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка щодо кандидатів, які балотуються на посаду Ужгородського міського голови Шановні ужгородці! Сьогоднішні реалії з виборів міського голови Ужгорода разюче нагадують ситуацію з недавніми (позачерговими) виборами міського голови Києва. Тоді більшість киян були рішуче налаштовані проти мера-“космонавта”, кандидата на посаду київського міського голови Черновецького. Однак через розтягування голосів виборців серед інших кандидатів найбільше голосів отримав саме “космонавт”, і знову очолив столицю України. Більшість киян ганьбляться свого мера, однак вдіяти нічого не можуть. Абсолютна більшість ужгородців рішуче налаштована проти того, щоб міським головою обласного центру знову став С. Ратушняк, адже знають, що той довів Ужгород до катастрофічного стану. Відомо їм і про специфічні схильності психіки цієї людини, яка визначає таку ж поведінку… Однак абсолютно реальним є “розтягування” голосів серед кандидатів. На це і розрахована технологія виборчої кампанії Ратушняка, який має на меті “спалити” голоси виборців-антиратушняківців, своїх “технічних” кандидатів. Сам нинішній міський голова розраховує на підтримку виборців із “певної” категорії громадян, яка проголосує за нього з тих самих причин, з яких “певна” категорія виборців-киян проголосувала за Черновецького. Тож закликаємо не піддатися технології Ратушняка, бо знову матимемо його за мера. Адже другого туру не буде. Переможе той кандидат, який набере хоча б на один голос більше. Тоді хоч і будемо ганьбитися такого очільника міста, але нам залишиться ображатися лише на самих себе. Об’єктивна оцінка ситуації та рейтингу кандидатів засвідчує, що єдиний, хто може скласти конкуренцію Серію Ратушняку та перемогти на виборах, є Віктор Погорєлов. Тож, розраховуючи на ваш досвід та політичну мудрість, закликаємо за нього проголосувати. Впевнені, що іншого вибору в тих, хто не хоче, щоб Ратушняк і далі був мером, припинилося знищення нашого міста, просто немає. Вважаємо, що В. Погорєлов зупинить деградацію Ужгорода, закладе підвалини його розвитку.
«Просвіта» · “Загроза зросійщення, проти якої повстав Олекса Гірник, нині знову витає над Україною”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

ЗАПРОШУЄМО ДО ПРОЕКТУ «ПРАВОВА КРАЇНА»

Геннадій АВІЛОВ, голова міської організації “Просвіти”, м. Горлівка Донецької обл. 21 вересня стартував проект Агентства міжнародного розвитку США (USAID) “Доступ до правосуддя та правової обізнаності в Україні “Правова країна”. Проект “Правова країна” здійснюється компанією Менеджмент Сістемс Інтернешнл (МSI) у партнерстві з українськими юридичними компаніями, НУО, професійними юридичними спілками та студентськими юридичними клініками задля формування мережі партнерів проекту, які покращуватимуть доступ до правосуддя найбільш незахищених та найменш охоплених правовою допомогою груп населення в Україні. На заході були присутні народні депутати України, представники Міністерства юстиції України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства з питань праці і соціальної політики; донорських організацій, правових організацій, юридичних клінік, юридичних компаній, юридичної спільноти, члени неурядових громадських організацій. З привітальною промовою виступив Джон Теффт, Посол Сполучених Штатів Америки в Україні (на фото). Під час заходу учасники отримали інформацію про проект “Правова країна” та його завдання, обговорили перспективи діяльності Проекту, обмінялися досвідом та поспілкувалися з колегами та партнерами. Юридичні послуги “про боно” надаються безкоштовно і не містять у собі будьякої іншої благодійної діяльності, яка не пов’язана з безпосереднім застосуванням навичок юристів, зокрема фінансування різних програм та проектів або організації та проведення заходів, передання в дарунок будь-яких речей чи коштів й таке інше. “Про боно” походить від латинського pro bono publico (заради суспільного блага). Це діяльність, яка пов’язана з наданням професійної допомоги благодійним, суспільним та іншим некомерційним організаціям, а також приватним особам, що не можуть подібну допомогу оплатити самостійно. Планується сформувати тематичні коаліції у сферах трудових відносин, охорони здоров’я та захисту прав власності. Міська організація ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка міста Горлівки Донецької області увійшла до коаліції з надання послуг у сфері трудових відносин. Наразі Горлівська “Просвіта” допущена до участі у конкурсі з відбору координатора коаліції, до якої увійшло 15 громадських організацій зі всієї України, та інтенсивно займається розробкою власного проекту діяльності коаліції. З питань роботи коаліції та проекту “Правова країна”, з питань надання допомоги, інформації та консультацій ласкаво просимо до Горлівської “Просвіти”: (prosvi- ta@email.com).
«Просвіта» · “Загроза зросійщення, проти якої повстав Олекса Гірник, нині знову витає над Україною”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

НОВИНИ З ІВАНО#ФРАНКІВЩИНИ

Уже відремонтовано дах. У деяких приміщеннях старі вікна замінені на енергозаощаджувальні. Члени правління обласної “Просвіти” на засіданні одностайно проголосували за подальше проведення торгово-промислових ярмарків із метою зібрання коштів для здійснення запланованих робіт. * * * Правління обласної “Просвіти” розглянуло повідомлення про незаконне звільнення з посади ректора Донецького національного університету, голови Донецького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” Володимира Шевченка. Вирішили звернутися до прем’єр-міністра М. Азарова з вимогою повернути його на посаду ректора Донецького університету і провести прозорі вільні демократичні вибори ректора. * * * У народному домі “Просвіти” відбулася презентація фундації ім. Олекси Гірника, в якій взяли участь син Олекси Гірника, голова фундації, народний депутат України IV—V скликань Євген Гірник, громадсько-політичні діячі Степан Волковецький, Андрій Парубій та Зіновій Шкутяк. Учасники зустрічі з тривогою зазначали, що загроза зросійщення, проти якої повстав Олекса Гірник, нині знову витає над Україною. Адже у Верховній Раді регіонали, комуністи і литвинівці подали законопроект про мовний режим в Україні, який у разі ухвалення фактично затвердить державний статус російської мови. У планах фундації на найближчий час реалізація через місцеві ради програми “Проща до Шевченка”, мета якої відвідини кожною українською дитиною Тарасової гори в Каневі, співучасть у заснуванні краєзнавчого музею ім. Олекси Гірника в Богородчанах, творчі конкурси на здобуття премії ім. О. Гірника, проведення спортивних змагань на його честь, заснування громадського університету, де старші люди зможуть оволодіти комп’ютером, знаннями іноземних мов і здобути корисні професії. * * * На запрошення сільського голови с. Бовшів Ганни Очкур учасники художної самодіяльності ОНД “Просвіта” побували у цьому стародавньому селі Галицького району. Присутні спілкувалися з головою місцевого осередку “Просвіти” Лесею Крук. Адже “Просвіта” в селі має давні традиції. Вона заснована ще 1907 року і дуже багато зробила у боротьбі за збереження української мови та відновлення духовності селян у довоєнний період. Сільський голова зазначила, що найважливіше завдання — відстояти і зміцнити інтереси українців у час передвиборної кампанії до органів місцевого самоврядування й зупинити перевертнів і пристосуванців. Про завдання теперішньої “Просвіти” розповіли відповідальні секретарі обласної та Галицької “Просвіти” Михайло Рудковський та Семен Побуцький. Перед глядачами виступив ансамбль “Квіти ромену” обласного Народного дому “Просвіта” під керівництвом Ореста Турка. * * * Нещодавно в НД “Просвіта” відбулося вшанування члена Центрального проводу ОУН, керівника служби безпеки УПА Миколи Арсенича на честь 100-річчя від дня народження. Присутні засвідчили пошану до сивочубих ветеранів УПА, які стали совістю нації і вписали золоті сторінки в історію українського державотворення. Перед ними виступили заслужений діяч культури України Петро Арсенич, голови обласної та міської Організації Українських Націоналістів Зіновій Остап’як та Микола Сулятицький, голова КУН області Богдан Борович. Їхні виступи доповнював хор “Золота заграва” під керівництвом Богдана Парумби. В репертуарі були твори, які допомагали воякам і командирам УПА вистояти в лихоліттях виснажливої боротьби і сталінських репресій. Звитяжцям українського війська була присвячена і виставка Петра Арсенича.
Репортаж на тему · “Полюбили ці унікальні місця і терплячих та добрих людей”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

ІРПІНЬ: МАЛІ МІСТА — ВЕЛИКІ КЛОПОТИ

Фото Олеся Дмитренка Закінчення. Поч. на стор. 1 Втім, цілком можливо, що це були лише передвиборчі “заманки” — наближення 31 жовтня, дня виборів місцевої влади в Україні, гостро відчувається і в Ірпені. Список кандидатів на булаву мера чималий — 16 претендентів на роль міського батька. За 36 місць в Ірпінській міськраді боротимуться принаймні 436 кандидатів, висуванців з півсотні партій. Столичні очільники політичних сил патронують своїх висуванців: з величезних білбордів на ірпінців заклично дивляться Сергій Тигіпко, Володимир Кличко, головні регіональщики і т. п., міцно тримаючи за руки й плечі тих, кого вони ведуть (за руку таки ж) до трону міського голови: Ірпінь як перспективний регіон на Київщині відіграє неабияку роль, а свідомі своєї громадянської позиції ірпінці часто брали участь в київських політичних акціях, а наприкінці жовтня минулого року, не дочекавшись тепла в домівках, дитячих закладах, лікарнях поїхали до Києва і пікетували обласну раду. Втім і цієї осені, як зазначали самі ірпінці, реальних змін в системі ЖКГ не відбулося. Оскільки закон “Про місцеве самоврядування в Україні” регулює правові стосунки між комунальними підприємствами і місцевими радами, то кожен із висуванців на посаду міського голови обіцяє дати лад комунікаціям, ЖКГ, привабити інвесторів, розвивати інфраструктури. Ірпінці готові вислухати раємо гроші, самі ремонтуємо, це непросто, ось у 6-му під’їзді самі пенсіонери. Ґанок скоро розповзеться. Зібрали гроші два роки тому, зробив чоловік, якого найняли, уже розповзається. Що роками робиться в підземному переході! Якби ви тиждень тому бачили — страшніше не насниться! Не було освітлення. Уявляєте, люди йдуть з електричок — страшно, темно. Я сама там два рази ногу підвертала, дивом не зламала. В переході не підмітали, раз на два тижні сміття виносили, стіни обляпані оголошеннями, з даху тече — всі обурені! Зараз наче взялися ремонтувати за допомоги Володимира Карплюка. Нову поліклініку 15—20 років будували, офіційно відкрили, а уже другий рік не працює. Наш будинок 1981 року, під’їзд обшарпаний, правда, ми гроші зібрали самотужки і його пофарбували. Ліфти працюють жахливо. Торік замовили шість ліфтів, оплатили, так примудрились три поставити, а інші, як сказали ліфтери, начальник ЖЕКу поставив у своєму домі. Так і живемо: вчора добу не було світла, а зараз не працює ліфт. Пан Олег Бондар побудував собі котедж, і коли біля його будинку міняли кілометр асфальту, то дійшли до нашого двору і оминули, далі — вибоїни! Позаминулий рік звернулися до заступника мера В’ячеслава Здольніка. Приїжджали, робили відмітини, однак до сьогодні ніхто нічого не зробив! Ходимо, спотикаємося. Роками нічого не робиться! Олена Петрівна: Сама я з Бучі. Колись жила в Ірпені. Тепер тут живе донька. Для мене в порівнянні з Бучею Ірпінь дуже брудний: там чистенько, а за Ірпінь якось обідно. Знайома розповідала, що що-кожного, але для них важливо, аби кандидати були чесними, справедливими, не розчаровували виборців — дієво допомагали людям, коли вони звертатимуться до них зі своїми бідами. Вибори, які відбудуться 31 жовтня — сходинки до народовладдя. Тому мимоволі журналісти “Слова Просвіти” проектують ірпінську атмосферу на все електоральне українське поле. Згідно з опитуванням Всеукраїнської соціологічної служби, у виборах 31 жовтня в Ірпені точно візьмуть участь 57,1 % респондентів, 24,7 % — скоріше голосуватимуть, ніж ні, 8,2 % — не підуть на вибори. Найбільше турбують мешканців міста питання якісного медичного обслуговування (45,3 %), боротьби з наркоманією та алкоголізмом (37,5 %), а також ремонт доріг (36,9 %). Питання вивозу сміття хвилює 25,9 % респондентів, боротьба зі злочинністю — 14,3 %, погане освітлення вулиць — 9,4 %, проблеми роботи ліфтів — 2,2 % громадян. Опитування проводилося 18—20 вересня 2010 року, повідомляє “Ірпінський вісник”. В опитуванні взяли участь 1184 респонденти: з Ірпеня (609), Гостомеля (241), Коцюбинського (228) і Ворзеля (106). Цілком зрозуміло, що політичні партії, які змагаються за місцеву владу, проектують вибори 31 жовтня на майбутні вибори до Верховної Ради та й президентські вибори 2015 року. вечора повертається з електрички додому через підземний перехід — так там сьогодні є світло, а завтра одна-єдина лампочка ледь жевріє. В Ірпені наче і є дитячі майданчики, але їх замало. Не вистачає парку з атракціонами, щоб було куди вивести діток. Був колись біля поліклініки, за базаром, зараз немає. Усіх багатіїв-політиків — з їхніх насиджених місць та на села, на занехаяні поля. Скільки гидоти і підлоти наші депутати роблять одне одному! У нас шеф — ірпінський депутат, то такі “мерзопакості” робить, що я й не думала, що такі багаті політики на таке здатні. Вони за гроші й маму продадуть. Фото Наталії Антонюк Галина Іванівна: В Ірпені живу 37 років. Погані зміни у місті. Повільно усе робиться. Здається, що все завмерло. Люди ні в що не вірять. У лікарні — занепад. Заходиш у приміщення — все таке старе. До лікаря треба йти з чимось, а не з пустими руками. Валентина Олександрівна: Проблем багато. Обіцяли біля будинку заасфальтувати дорогу, од- У чомусь день насущний Ірпеня можна порівнювати із сотнями малих міст України, які щодень борються зі своїми великими клопотами, в чомусь їх досвід унікальний: у жовтні 1996 року сесія Ірпінської міської ради затвердила програму реалізації українсько-шведського проекту місцевого самоврядування. Його метою є створення нової системи, яка забезпечить ефективне управління містом, і удосконалення послуг для територіальної громади, виходу населення із соціально-економічної кризи. Видимих ознак ефективного втілення програми, поки що не спостерігається, але кроки до кращого — так. О. Довженко, М. Бажан, А. Малишко, Л. Первомайський — список класиків можна продовжити аж до сучасних популярних імен, які натхненно й закохано створили українську духовну ірпеніаду, щораз пам’ятаючи тих, хто утримував і примножував цю ауру — ірпінців. Отже, журналісти “Слова Просвіти” намагалися побачити й почути від мешканців Ірпеня, Ворзеля, Гостомеля те, що для них є найактуальнішим, найріднішим, найболючішим. Ми побували в тих місцях, які є найлюднішими і найвиразнішими в будь-якому місті: вокзал, бібліотека, музей, книгарня, базар. Про все, що дізналися, розповідаємо Вам, дорогі наші читачі. Розповідаємо закохано, бо полюбили ці унікальні місця і терплячих та добрих людей. Любов ГОЛОТА Фото Олеся Дмитренка нак цього не зробили. Ось вибори скоро, а дороги все ще погані, скрізь ями, люди спотикаються. Автомобілі на шаленій швидкості гасають біля самого будинку. Ніна Вікторівна: В Ірпені з 1959 року. Турбують дуже маленькі пенсії. Газ який дорогий! Ні на що не вистачає. Ціни страшне які великі. Останнім часом почали ворушитися, а так же жодного зрушення раніше не було. Трохи відремонтували дорогу. Таке у нас, ірпінців, життя. Немає нічого хорошого. Жителі Ірпеня переймаються буденними проблемами, які, на жаль, є невід’ємними супутниками сучасного життя у великих і малих українських містах. Ірпінців хвилюють погані дороги і високі ціни на продукти, непрофесійна робота ЖЕКів і низькі пенсії, неосвітлені страшні підземні переходи і брудні вулиці, відсутність належного медичного обслуговування і нестача якісних місць відпочинку. Не дивно, що ірпінці мало усміхаються, і на питання: “ Чи є проблеми в місті?” — скаржаться. Ірпінський міський годинник. Якщо вдатися до метафор, то саме його стрілки відраховують життя однойменного міста на річці Ірпінь та на залізниці Київ—Ковель. Знайомтесь: Ірпінь засновано 1903 року. Статус міста наданий 1956 року. Населення — 39 972 мешканці (2010). Площа — 110,83 кв. км. Річки — Ірпінь, Бучанка, Рокач.
Репортаж на тему · “Полюбили ці унікальні місця і терплячих та добрих людей”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

ПРОБЛЕМИ ТА БУДНІ

Ось воно — невелике містечко, загорнене в осінь. На лавочці присів самотній чоловік. Звідкись вигулькнув чорний пес із голодними очима. Хтось поспішає у клопотах. Хтось стомлено очікує потяг на вокзалі. У парку гуляють мами з дітьми. На ринку вирує життя. Буденна картина великих і маленьких міст… Сьогодні ми увірвались у звичне життя ірпінців, щоб зробити опитування: проблеми і будні Ірпеня. Наталія АНТОНЮК “Які проблеми у місті?”, “Чи пишаєтеся своїм містом?”, “Чи голосуватимете на місцевих виборах іза кого?” — на ці запитання відповідають корінні мешканці Ірпеня. Лідія Іванівна: В Ірпені живу давно. Місто проблемне. Якби було здоров’я, то показала б депутатам, де раки зимують. А так не живеш, а існуєш. Кожен депутат гребе для себе — і ті що були, і ті що будуть. Сунуться такі на вибори, що й за собою тарілку не обмиє, а уже обробляє таких “шкап”, як я: “Я ж ось сім’янин”. Наче це його найбільша заслуга! Зробити дитину — найпростіше. По сусідству живе, паскудить скрізь, а лізе в депутати! Я нічого не мала ні від колишніх начальників міста і не сподіваюся, що нові мені щось дадуть. Коли була молодшою і здоровішою, то жилося краще, а зараз отримую малу пенсію, яку ще й нараховують неправильно. Добитися не можна нічого, допомоги немає ні від кого. Ті ліки, які мені мають надавати безплатно, ніхто не дасть, доки в кишеню хабара не покладу. Хто не має здоров’я, залишився напризволяще. Голосувати не йтиму, розчарувалася повністю. Є єдине бажання: якби ті депутати хоч трохи пожили, як я зараз!” Василь Олександрович: Живу в Ірпені більше 20 років. Мрію звідси виїхати, бо місто мені байдуже. Якщо охарактеризувати його одним словом — спальне, дачне поселення. Здається, що воно жодного значення не відіграє в жодній сфері. Корінних жителів мало, багато приїжджих, тому характер Ірпеня не збережено. Воно — наче місто-не-місто. Фото Олеся Дмитренка Олена Іванівна: Живу в Ірпені 25 років. Проблема номер один — уже холодно, а ще не було опалення. Роками немає гарячої води. Скрізь є вода, а в нас немає. Говорять, не платять жителі. Так змусіть їх платити! Нас вважають не людьми, а бидлом. По-друге, в під’їзді ЖЕК не робить ніякого ремонту. Ми самі зби-
Репортаж на тему · “Кандидатів у депутати слід шукати серед тих, які виступають за українські інтереси”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

З ДУМКОЮ ПРО МАЙБУТНЄ

Фото Олеся Дмитренка Більшість населення Ірпеня — приїжджі. Корінні мешканці, які пишаються історією Ірпеня, зберігають стиль і традиції усталеного життя, з розумінням ставляться до тих, хто приїхав в Ірпінь з найвіддаленіших куточків колишнього Союзу. Азербайджанська етногромада подарувала місту пам’ятник Тарасу Шевченку: якщо ти шануєш святині землі, з якою пов’язав свою долю, ти шануєш власну самоідентичність. В Ірпені — два музеї. Міський краєзнавчий та приватний музей Григорія Кочура. Знайомтесь: Анатолій Зборовський, директор. Зборовський: Музей заснований на базі шкільного історико-краєзнавчого музею, учителем Ірпінської школи №3 Олексієм Миколайовичем Передерієм. 1977 року, після реорганізації, відкрили цей міський музей і з того часу я працюю тут директором. 1990 року ми переїхали в це приміщення. Експозиція розповідає про історію нашого краю: місто Ірпінь та селища міського типу: Ворзель, Гостомель і Коцюбинське. Колись до цього складу входила й Буча, але з 2007 року в неї інший статус. Проблеми музею в тому, що музей розташований в центрі міста і багато хто хоче захопити це приміщення. Використовують всілякі хитрі засоби. Пропонують перенести його на околицю або ще щось, або ж — директор не влаштовує… Ірпінь дуже змінився. Виник як дачне селище на початку ХХ століття. Тут, до речі, було багато представників інтелігенції київської — тоді престижно було мати дачу в Ірпені. Діяла досить впливова українська громада. Ще в дореволюційні часи в Ірпені були вулиця Шевченка та вулиця Українська — громада Ірпеня кинула виклик царській політиці, русифікації. В Ірпені був свій кінотеатр і навіть театр. Відомо, що тут побували корифеї українського театру. Судячи з тих відомостей, що маємо, це було українське культурне містечко, яке жило досить вишуканим життям. — Я читала в одній з довідок про Ірпінь, що настрої населення міста патріотичні. Що це за патріотизм — громадянський, місцевий? Як Ви оцінюєте цей вислів? — По-різному. У нас є патріотичні організації, партії національно-демократичного спектру. Є осередок “Просвіти”, його очолює Микола Лабунський. Я очолюю Ірпінський міський осередок “Просвіти”. Серед найближчих заходів — поїздка в село Мигалки, де є могила воїнів ОУН-УПА. Щороку, на Покрову, ми їздимо на цю могилу — пам’ятник національно-визвольного руху. У нас в музеї організовуються виставки. А це — пухнасті та вродливі ірпенята: Василинка, Мішель (на руках у тата) та Кароліна. Три сестри, три дівчинки з осіннім листям в руках і довірливими оченятами. Знайомимося з татом та мамою. Це Михайло і Ніна. Михайло: Приїхали з Москви, а вчився яв Донецьку. Вернулися, тому що громадяни України і багато документальних питань в Росії не вирішувалися. Ми чекали нашу середульшу Василину, і навіть в пологовий будинок влаштуватися було важко. Тому ми повернулися на батьківщину. Людям комфортно жити на батьківщині. Працювати можна де завгодно, але з сім’єю на чужині жити важко. — Ірпінь — ваша батьківщина? Михайло: Я народився не тут, але я обрав це місто для життя своїх дітей, тому це моя батьківщина. І мої діти сприйматимуть Ірпінь і любитимуть його як свою батьківщину. — Чи зручно Вам тут їх ростити? Михайло: Скажу прямо: інфраструктура для дітей тут не розвинена. Перспектива є, але все потрібно розвивати: і для відпочинку, і для роботи, і для побуту. Скажімо, ціни тут вищі ніж в Києві. Наш дім стоїть навпроти міськради, вважається елітним. Але вчора (пр. кор.: 12 жовтня) вимкнули електрику, ввімкнули тільки сьогодні ополудні. Таке не раз Фото Олеся Дмитренка траплялося. Дім дуже холодний. Всередині квартиру я утеплив, грошей на зовнішнє утеплення у нас нема. Все ввімкнуте: конвектор, обігрівач, але — прохолодно. Діти хворіють. Ніна: Мені б хотілося сказати, що й місцеві жителі мало дбають про чистоту й порядок — у під’їздах, на майданчиках біля квартир, в утриманні домашніх тварин. Я вражена: молода мама стоїть з дитиною, тут же палить, може пити… А що ж далі буде? Треба якось впливати громадою на подібні речі, має бути якась організація співжиття. Ми готові працювати в громаді і для громади, бо дбаємо про майбутнє своїх дітей.
Репортаж на тему · “Кандидатів у депутати слід шукати серед тих, які виступають за українські інтереси”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

ПЕРУНОВІ КНИГИ

В Ірпені — один книжковий магазин, в назві якого поєднані відгомін прадавніх легенд і сучасної “англізації”: топ-бук “Перун”. Так само зветься видавнича фірма і кінотеатр. Видання ірпінського “Перуна” — різноманітні словники, підручники, казки для дітей. Топ-бук реалізовує ці книжки, а також пропонує ірпінцям ті видання, які, вочевидь, вважає популярними. На жаль, українських книжок на полицях магазину замало. Не густо й покупців. Знайомлюся з продавцем. Валентина Борисівна Світська народилася і виросла в Ірпені, в побудованому батьками домі. Дещо ностальгійно згадує часи, коли річкою плавали не лише на човнах, а й на катерах, а дім від дому стояв на значній відстані й Ірпінь жив, як місто-курорт: всюди бази відпочинку й санаторії. Санаторій лишився один, піонерські табори позакривали. Питання чистоти вразливе: влада вчасно не дбає про звільнення вулиць від сміття, але, на думку Валентини Борисівни, мешканці теж не поспішають долучатися до екологічних та санітарних дій міськради: річка й красиві куточки міста загиджені, що, на думку Валентини Борисівни, свідчить про недостатню прив’язаність населення до власного міста. У магазині можна придбати книжки Олени Плаксіної “Знайомий та незнайомий Ірпінь” (Київ, 2010) та навчальний посібник А. І. Зборовського “Історія рідного краю. Приірпіння” (“Юніверс”, 1998). Це цікаві книжки, які разом із газетами “Ірпінський вісник” (газета міської ради), “Бучанськими вістями” та інформаційно-просвітницьким бюлетнем Ірпінського міського об’єднання осередків Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка “Громадянське суспільство” є літописцями ірпінських буднів. У місцевому кіоску преси їх охоче купують — людям цікаво знати, чи стоїть слово в обороні їхніх інтересів. Нині кінотеатр “Перун” часто приймає політиків, які зачастили на Приірпіння. Але, на наше переконання, громадяни цього краю мають об’єднати свої зусилля і громадою визначити стратегію зміцнення і розвитку рідного міста, вірячи в його майбутнє.
Репортаж на тему · “Кандидатів у депутати слід шукати серед тих, які виступають за українські інтереси”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Я ПОВЕДУ ТЕБЕ В МУЗЕЙ

Ось роботи Володимира Сидорука, заслуженого художника України. Громадськість хотіла організувати галерею — родичі художника готові подарувати його картини, якщо буде надане приміщення для експонування, створено художній музей Сидорука. Але приміщення нема. Зводяться будинки, я виходив на міськраду з пропозицію-проханням про приміщення на першому поверсі під галерею. Відмовили, кажуть “приватна власність”… Але ж земля під цією приватною власністю ірпінська! Ще в Ірпені жив художник Донцов, тут експонуються його пейзажі. Є бібліотечка з книг письменників, які жили й працювали в Ірпені. — А як вчинили б Ви на місці голови міськради? — Тут стільки проблем, що не кожен схотів би бути головою Ірпеня. Всі проблеми треба вирішувати в комплексі. Скажімо, житлова. На черзі стоять багато людей. Будується житла багато, але це — для приїжджих. Зростає навантаження на комунікаційну сферу, на водогін. Коли проводимо виставки дитячих робіт, щораз переконуюсь, настільки у нас багато талановитих дітей! Наприклад, Наталка Самохвалова, яка починала з участі в дитячих виставках, а зараз її фотороботи — помітне явище на міській фотовиставці. Треба шукати виходу. Скажімо, якщо б побудували багатоповерхові будинки на місці п’ятиповерхових, то, відповідно, жителі, які живуть в них (іноді це й 2—3 сім’ї) гарантовано отримали б квартири. Тобто якоюсь мірою це б вирішило житлові проблеми Ірпеня. Слід спрямовувати кошти на ремонт водогону, прокладати асфальтовані дороги. На жаль, значна частина коштів розкрадається. Очевидно, треба зробити все, щоб Ірпінь був культурним центром. Є приклади, як це зробити. Скажімо, Коростень, де проводять щорічний літературний фестиваль. З’їжджаються туди поети й прозаїки з усієї України. Чому б такий фестиваль не влаштовувати в Ірпені — загальноміський? Або загальноукраїнське літературне свято? Враховуючи те, що Ірпінь називають вкраїнським Парнасом, то ці традиції треба було б культивувати, бо творчої молоді в нас багато. Місцеві вибори визначать державну політику. Нерідко доводиться чути, що на виборах до місцевих рад не варто звертати увагу на партійну належність кандидата. Головне, аби людина хороша була. Та й самі партійці, буває, запевняють, що це їхні вожді там, у верхах, б’ються, а вони тут, у низах, вирішують місцеві проблеми і до великої політики стосунку не мають. Це лукавство. Вірити їм — хибна думка. Перемога на місцевих виборах переконує лідерів партій, чиї кандидати приходять до влади, у правильності обраної політичної лінії. Отже, якщо ви віддали свій голос за члена Партії регіонів, Комуністичної партії чи Народної партії Литвина, то ви проголосували за знищення української мови — саме представники цих партій подали законопроект, ухвалення якого має витіснити українську мову з суспільного буття. Регіонали і комуністи — відверто антиукраїнські сили. Тепер до них приєдналися і “нормальні” литвинівці. Соціальна політика владної коаліції теж спрямована проти нашого народу, ми в цьому переконуємося щодня. Виборці, які підтримують кандидатів від цих партій, тим самим схвалюють ліквідацію української мови, зростання цін і підвищення пенсійного віку. Я не буду нав’язувати читачам власну думку про те, якій партії необхідно віддати Фото Олеся Дмитренка перевагу. Але зазначу, що кандидатів у депутати й на посади міських і сільських голів слід шукати серед тих, які виступають за єдину державну мову — українську, за українські інтереси. Звичайно, при цьому потрібно дивитися і на людські та ділові якості претендентів. Обравши до місцевих рад патріотів, ми, напередодні виборів у Верховну Раду, змусимо владу змінити державну політику в інтересах українського народу. Здається, це ще можна зробити демократичним шляхом. Підготувала Любов ГОЛОТА
Репортаж на тему · “Щоб повернути Ворзель до нормального життя потрібно, щоб до влади прийшли люди з совістю”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

що незабаром Ворзеля не буде. Все забудовують, ріжуть ліс, молодняк ніхто не саджає. Крім того, є природні чинники — уходить вода, через це ліс всихає природним чином. Від маленьких річечок уже майже сліду не лишилося”. Катя, тимчасово безробітна: “Позаминулого року після реконструкції відкрили чи не єдину місцеву пам’ятку — будинок графині Наталії Уварової. Тепер тут музей історії Ворзеля, працюють різні гуртки, зокрема, танцювальний — для найменших діточок. Тут збираються творчі особистості — письменники, музиканти. В теплу пору є ще й дискотека просто неба. Але хотілося, щоб у селищі був не лише мистецький центр, а якась перспектива для молоді. Наші звичні проблеми — погане освітлення вулиць, жахливий стан доріг, транспортне сполучення (багато електричок не зупиняються тут взагалі). Роботу потрібно шукати в Києві — життя пов’язано з електричками, а остання електричка на Київ і остання з Києва у нас не зупиняються. Це створює великі проблеми. У нас дві школи, які мають далеко не найкраще забезпечення і санітарні умови. Біля однієї зі шкіл нещодавно відкрили новий спортивний майданчик, а от увечері молоді нема куди піти. Взагалі ввечері страшно ходити вулицями. Страшні, як на мене, лікарні і в Ірпені, і в Бучі. Наша Ворзельська поліклініка теж далеко не найкраща, навіть немає лікарів, до кого можна було б звернутися. Всім за все потрібно платити. Крім усього, за останні роки тут розібрали багато землі, ріжуть ліс — і не самі ворзеляни, а зайди. Населення геть збайдужіло — як до людей влада ставиться, так і вони, кожен сам по собі”.
Репортаж на тему · “Щоб повернути Ворзель до нормального життя потрібно, щоб до влади прийшли люди з совістю”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

ВОРЗЕЛЬ ВІДКОТИВСЯ НАЗАД РОКІВ НА ДВАДЦЯТЬ…

Євген БУКЕТ Курортна оаза Київщини — селище міського типу Ворзель. На подвір’ях його мешканців височіють півторастолітні сосни, дуби, осики, берези, акації, клени, тополі… Місцева природа завжди вабила видатних людей. Тут мешкали і нині мешкають письменники, актори, політики, військові. Справжня перлина селища — будинок творчості композиторів “Ворзель”, де, згідно з меморіальними табличками, було створено значну частину української музики минулого століття. Ті люди, що знають Ворзель щез радянських часів, приїхавши до селища сьогодні жахаються. Все перемінилося: елітні сучасні новобудови переплюнули своєю псевдо-величністю колишні цікавинки, поховали в тіні гранітних парканів скромні будиночки корінних ворзельців. Навіть ми, приїхавши до Ворзеля, переплутали один із таких маєтків з центральною частиною селища. Неозброєним оком видно наслідки знищення унікальних лісових насаджень, занедбані бази відпочинку, хронічну безгосподарність, завуальовану яскравими банерами “курорту”. Дванадцять років тому тут були ще й інші проблеми, про які нині воліють не згадувати. Врізалося в пам’ять, як відпочиваючи в одному з ворзельських оздоровчих таборів під час навчання в 11 класі, я разом з іншими старшокласниками, на чолі з заступником директора установи, шукав між сосен на території табору місцевих наркоманів… Приїхавши до Ворзеля нині, я насамперед поцікавився у його мешканців про те, чи почуваються вони безпечно у рідному селищі, які мають проблеми, клопоти, як змінюється Ворзель і чи є перспектива в курорту. Ось що мені розповіли. Юлія, журналіст: “Селище за останні чотири роки відкотилося назад років на двадцять. Маємо проблеми зв’язку, проблеми з водопостачанням (водогін у селищі зроблений на 47 %), тут жахливі дороги, поліклініка працює до другої години, після чого лікарів вдень з вогнем не знайдеш… У селищі немає навіть елементарних взуттєвої і телевізійної майстерень — на кожному кроці проблеми, постійно мусимо кудись їхати. Щоб повернути Ворзель до нормального життя потрібно, щоб до влади прийшли люди з совістю, які перейматимуться реальними проблемами, а не тим, щоб покласти якнайбільше собі у кишеню. На жаль, сьогодні в нас саме такі недолугі керманичі. Наш голова “сколотив” під себе 16 депутатів і вже чотири роки вирішує власні проблеми за місцевий кошт. На розвиток селища йшло відсотків 15 % коштів, усі інші — на приватні рахунки. Коли владі шкода зробити лавочки, туалети, — вона навіть не думає про те, щоб захистити мешканців. Безпека — це питання на порядок вище. Першочергове — земельне. Земля роздається на всі боки, а зиску від цього для мешканців немає. На вирізання лісу Фото Олеся Дмитренка вже ніхто навіть уваги не звертає…” Євген і Денис, студенти: “Нам здається, що останнім часом у Ворзелі нічого не змінилося, хіба що поставили літній концертний майданчик і роздерібанили землю. Тут є тюльпанове дерево, озеро, яке вже ледь схоже на водойму, графський будинок — оце і всі “туристичні маршрути”. Ніхто не займається популяризацією селища, розвитком туризму. Ворзель як курорт помер давно, хоча ще діють кілька санаторіїв, але чи можна в них оздоровитися — питання риторичне”. ки, і композитори, і громадські діячі, і науковці. Маємо матеріали з історії Приірпіння, які збирали за радянських часів члени краєзнавчої комісії — кілька томів, надрукованих на друкарській машинці, що збереглися чи не в єдиному екземплярі. Також книжки сучасних дослідників, збірки місцевих письменників, членів літературної студії “Дебют”, ксерокопії з газет і журналів, присвячених нашому краю, — розповіла Яніна Леонтіївна. Не кожна молода сім’я в Ірпені може дозволити собі дитячу книжку, що коштує від 30 гривень, тож останнім часом частими гостями дитячої бібліотеки стали дошкільнята, для яких облаштували спеціальний куточок. Найбільшою проблемою працівники бібліотеки вважають заохочення людей до читання, адже могли б із легкістю обслуговувати набагато більше ірпінців. Але через обмежені сімейні бюджети, значне поширення телебачення, Інтернету книжки в Ірпені читають дедалі менше. Тож і бібліотека стає в останні роки швидше місцем зустрічей інтелігенції, ніж закладом для поширення літературних новинок. Будинок графині Наталії Уварової Георгій Іванович, відпочивальник із Вінниці: “Ворзель подобається. Тут чисте повітря. У мене тиск завжди високий, а тут — нормалізується — хоч у космос лети! Я тут часто буваю. Ворзель як селище щораз все краще — обладнали станцію, зробили кафе, подвір’я мешканців, огорожі — одне одного краще!”. Кузьма Андрійович Решетник, черговий музею історії Ворзеля: “Простому люду тут живеться не дуже добре, а кому добре — видно. Міліція захищає багатих, уся система працює для того, щоб красти. Я живу тут з 1972 року і стверджую,
Репортаж на тему · “Щоб повернути Ворзель до нормального життя потрібно, щоб до влади прийшли люди з совістю”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

НА ЗАЛІЗНИЧНОМУ ВОКЗАЛІ

Наталія АНТОНЮК Як квартира починається з під’їзду, так і місто починається з вокзалу. Він — візитівка, що розкриває внутрішню суть міста, характеризує політику місцевих господарів, викликає бажання ближче ознайомитися з тутешнім життям чи обійти місто десятою дорогою. На вокзалі клекотить справжнє життя, там зустрічаються і розходяться, там відразу видно, хто є хто, які у кого проблеми і жалі. Отож, щоб пізнати дух міста, обов’язково варто побувати на вокзалі. Що ми і робимо. Ірпінський залізничний вокзал — невеликий. У приміщенні біля кас незначна кількість людей, однак тут, як у кожній черзі, — традиційні невдоволення, штовханина і сварки. Кілька людей вивчають розклад руху електропоїздів з Ірпеня до Києва. З половини шостої ранку і до чверті на дванадцяту курсують електропоїзди до столиці. Розклад руху досить зручний, зранку і в години пік їх кілька на годину, а в обід — менше. На залізничній платформі майже безлюдно. Лише кілька жінок, що возяться із сумками і розмовляють про буденні проблеми. Охоронці Іван та Валентин, які працюють тут більше трьох років, розповідають: “Порушення у розкладі руху електропоїздів бувають дуже рідко. Дивимося за порядком на платформі та у підземному переході, де розганяємо бабусь за проханням начальника станції. П’яних на вокзалі буває багато, особливо увечері та у вихідні. Їх намагаємося провести, спокійно посадити в електричку. Молодь ірпінська — активна, що не завжди дуже добре. Ось вчора скло побили у постовій будці. Немає їм куди енергію подіти, тож буянять. А як смітять! Де пиво п’ють, там і пляшки кидають, хоч і ходять міліціонери, однак молоді ірпінці не дуже їх бояться. А скільки залишають після себе усіляких коробок, обгорток, лушпиння! Смітять не тільки молоді, а й ті, хто повинен бути їм за взірець. Ось стоять на платформі баби, їдять, очікують на коростенську електричку: що тільки вона прибула — покидали недоїдки, коробки, газети. Наче так і треба. Часто ірпінці чіпляються ззаду за електричку і їдуть так до Біличів. Ось сьогодні шість хлопців і одна дівчина, років їм по дванадцять, ззаду теж так причепились. Людей на платформі багато, однак ніхто їм не зробив зауваження, доки ми не прибігли і не нагримали на цих молодих екстремалів. Вони зіскочили. Бувають на залізниці і трагічні випадки. За це літо — дві смерті через необережність. Швидка допомога здебільшого приїжджає миттєво, в основному з Бучі. Хоча є і винятки, було таке, що дівчині стало погано, то ми на швидку чекали хвилин сорок. А от міліція ніколи не затримується, 5 хвилин — і на місці”. Цікавимося, чи часто охоронці ловлять зайців. “Ще й як часто”, — в унісон говорять Іван і Валентин. Відкривають тумбочку, а там повно прострочених білетів. “І це ще не все, мішок таких ми уже спалили”.
Репортаж на тему · “Щоб повернути Ворзель до нормального життя потрібно, щоб до влади прийшли люди з совістю”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

М МІІС СЦ ЦЕЕ ЗЗУ УС СТТР РІІЧ ЧЕЕЙ Й ІІН НТТЕЕЛ ЛІІГГЕЕН НЦ ЦІІІЇЇ

Євген БУКЕТ, фото автора Ірпінь приємно вразив своєю розкішною бібліотекою. Навряд чи ще якесь містечко на Київщині може похвалитися таким просторим і охайним приміщенням книгозбірні. Минулого року бібліотеку відкрито після капітального ремонту і, наприклад, мені захотілося неодмінно побувати тут ще раз. — Бібліотеку сьогодні вважають культурним центром міста Ірпінь. Ми обслуговуємо понад 7000 читачів, із них 5000 дорослих. Уже 20 років у нас працює міська літературна студія “Дебют”, постійно проводяться масові заходи — відзначаємо ювілеї відомих літераторів, — розповідає директор Ірпінської міської бібліотечної системи Олена Циганенко. — Наше місто — літературно-мистецький край, де жили і працювали багато відомих людей. Також тут мешкають багато майстрів декоративно-прикладного мистецтва. У бібліотеці постійно експонуємо їхні роботи. Торік було відкрито Інтернет-центр, тож наші читачі мають постійний доступ до цифрових бібліотек світу і користуються усіма зручностями всесвітньої інформаційної мережі. Проте не все безхмарно. Звісно, певні проблеми є. Так, цього року, певно через кризу, бібліотека не мала поповнення літератури, також досі не виділені заплановані в місцевому бюджеті кошти на завершення ремонту покрівлі. Але це — дрібниці, — переконана Олена Єгорівна. Головне, що є міцний колектив, який пережив усі лихоліття і залишився вірним улюбленій справі. Більшість працює уже не одне десятиліття. Так, заступник директора по роботі з дітьми Антоніна Набок працює тут вже 36 років. — Наша місцева влада завжди з розумінням ставилася до бібліотечної справи, — говорить Антоніна Миколаївна. — Ми завжди отримували кошти на передплату періодичних видань, поповнювали фонди, бібліотека уникла скорочень штатів. Ми дивуємося, коли чуємо, що в інших районах бібліотечні працівники змушені працювати на 0,25 ставки, що роками не бачать нових книжок… Повірте, у нас все інакше. Від нас ніколи не відмахувалися, хоч би хто був при владі. Не зміг оминути ще одного підрозділу міської бібліотеки, що зветься краєзнавчою кімнатою. Її керівник, Яніна Леонтіївна, небезпідставно пишається тим, що зібрала найбільшу колекцію книжок і рукописів, присвячених історії Приірпіння. — Маємо тематичні течки, присвячені кожній видатній людині, яка колись жила чи живе в нашому краї. Це і письменники, і художни- Олена Циганенко розповідає про свій заклад
Репортаж на тему · “Усі болючі проблеми Ірпінського краю відображені в моїй передвиборній програмі”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

але має зайняти більш гідне місце в суспільному житті краю. Там є над чим працювати, йдеться насамперед про його розширення. Як науковець неодноразово відвідував міську бібліотеку. Мені там було дуже цікаво. Прекрасний колектив, прекрасний фонд — близько ста тисяч книг. Маю ідею побудувати в Ірпені потужний культурний центр. Гадаю, потенціал міста надає таку можливість. ВЛАДА НЕ НАД РЕГІОНОМ, А ДЛЯ РЕГІОНУ — Як Ви прагнете вести свою виборчу кампанію, діалог з виборцями, вибудовувати стосунки з опонентами? — У тому й полягає демократія, що у громадянина має бути вибір. Йду до громади зі своєю програмою, командою. Пропоную свої знання, досвід. Я — за конструктивний діалог. Намагаюся не вступати в суперечки з колегами-кандидатами. Виступаю за чесну виборчу кампанію. — Що скажете про свою команду? — У команді чимало місцевих фахівців, зокрема перспективна молодь. Хочу привести в міську раду команду справжніх спеціалістів. До того ж, я не прихильник масових замін у владі. Фахівці обов’язково працюватимуть і надалі. Але водночас як військовий я дуже вимогливий до кадрів. Насамперед це стосується дотримання законності, недопущення, бодай найменших, проявів корупції. Ціную такі людські якості, як чесність, справедливість, моральність. ЗІГРІВАЄ РОДИННИЙ ВОГНИК І ПРИРОДА — Розкажіть про свою родину. — Спершу про батьків. Вони в мене обоє інваліди. Тато без обох ніг, має інвалідність 1 групи, мати — інвалід 2 групи. Мені близькі біль і страждання людей, стан здоров’я яких обмежує їхні життєві можливості. Всі вони потребують уваги та допомоги влади. Моя дружина Марина — підполковник СБУ, кандидат юридичних наук, доцент, займається науково-педагогічною діяльністю. Крім юридичної, має освіту філолога. Завершує дослідження до докторської дисертації. Обоє ми із Закарпатського краю. Служили у багатьох військових гарнізонах колишнього СРСР. На початку 90-х повернулися в Україну. Маємо двох синів. Андрій пішов стежкою батьків — юрист. Молодший Віктор навчається на 5 курсі Київського технічного університету “КПІ”. — Часто буваєте в рідному краї? — У нас, чотирьох братів, така традиція: хоч би де мешкали, щороку разом із дружинами, дітьми приїздимо до батьківської хати. — Які Ваші захоплення? — Наукова діяльність. До речі, моя докторська дисертація стосувалася саме питань управлінського характеру — керування великими колективами, службами. — Чому віддаєте перевагу у вільний час? — Спорту, спілкуванню з природою. Люблю наш чудовий Приірпінський край. Займаюся питаннями зеленого туризму і хотів би, аби він тут активно розвивався. — Що читають українські генерали? — Дуже люблю творчість Івана Франка. Не раз бував на його батьківщині. Спілкувався Петро АНТОНЕНКО Фото Олеся Дмитренка йдуть у владу, аби захищати права кожного та усіх мешканців. Чого найбільше бракує ірпінцям? Безпеки і захисту — людини, громади, навколишнього середовища, забезпечення комплексного розвитку, гідного рівня життя, активного розвитку спорту та історико-культурної спадщини. Діти і старі, молодь і ветерани мають жити так, аби благословенний ірпінський край справді був вкраїнським Парнасом. Ось тоді всміхнеться загадковий білий сфінкс і осіннє сонце заграє в шибках старенького будиночка — минуле й теперішнє зійдуться в майбутньому.
Репортаж на тему · “Усі болючі проблеми Ірпінського краю відображені в моїй передвиборній програмі”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

В ВІІК КТТО ОР Р М МІІК КУ УЛ ЛІІН Н:: «БЕЗПЕКА — ЦЕ ГІДНЕ ЖИТТЯ, ЗАХИЩЕНЕ І БЛАГОПОЛУЧНЕ» Український генерал, який знає, що таке сфера управління, дисципліна і порядок

ЯК СТВОРИТИ ТЕРИТОРІЮ БЕЗПЕЧНОГО ЖИТТЯ? — Вікторе Петровичу, Ви давно вже свій на Приірпінні? — Так, я вже понад 15 років мешкаю на Київщині. Останні роки — тут, на Приірпінській землі. — У військових перед тим, як ставити запитання “Як діяти?”, треба відповісти на запитання “Що діється?” Тобто визначається повна картина місцевості, ситуацїі. Ви вже маєте повну картину того, яким нині є Ірпінь? — Так. Усі болючі проблеми Ірпінського краю відображені в моїй передвиборній програмі. — На перший план Ви поставили “Безпеку та захист людини”. Очевидно, з цим тут не все гаразд? — Безпека — дуже широке поняття. Йдеться про захист людини, держави. Це гарантія, що людина матиме роботу, гідні заробіток, пенсію. І, звичайно ж, це — особиста безпека громадян. Є чимало запитань до діяльності правоохоронних органів регіону. Тут дуже непроста криміногенна ситуація, тож у людей справедливі претензії до влади. — Ще один важливий розділ програми: “Безпека навколишнього середовища”, зокрема припинення знищення лісу? — Прикро, що в цьому чудовому краї так безконтрольно знищуються ліси, забруднені річки та озера. До того ж — це справді заповідні території, які потребують дбайливого господаря. — Земельні питання, будівництво — одна з найскладніших проблем місцевої влади. — Насамперед робитимемо повну ревізію, шукатимемо відповіді на питання: хто і на яких підставах отримав тут землю та як її використовує? Можливо, в деяких випадках буде необхідний перегляд рішень місцевої влади, прийнятих не на користь громади. А особливо там, де це межувало з порушенням закону, з криміналом. — Ви вимагатимете через суд повернення таких ділянок громаді міста? — Це складний процес, але контроль за використанням землі буде жорстким. — “Безпека громади” — ще одна позиція програми. Ви трактуєте цю безпеку як реальне самоврядування. Що за Вашою пропозицією — “створення профільних громадських рад”? — Скажу про моє бачення місцевого самоврядування: це — делегування громадянами захисту своєї безпеки обраному ними керівникові. Щодо рад? Бачу їх як дорадчий орган при голові міста. І призначення їх — аналізувати проблеми громади, пропонувати владі шляхи розв’язання. Формувати їх є з кого: це насамперед громадські організації, яких у місті понад сто, тобто громадяни не залишаться осторонь вирішення важливих питань. “МІНІМАЛЬНЕ ВИЖИВАННЯ” ЧИ ГІДНЕ ІСНУВАННЯ? — Поза сумнівом, розділ програми “Забезпечення гідного рівня життя” стосується майже кожного мешканця, адже йдеться про щоденні життєві потреби. — Узяти, хоча б, медичне обслуговування. Так сталося, що міська лікарні Ірпеня роз- Любов ГОЛОТА …Залишивши за спиною один з багатих ірпінських магазинів, лежить у центрі Ірпеня скульптурний сфінкс і дивиться кам’яними очима через дорогу — там за парканом ховається старий, початку минулого сторіччя будиночок з різьбленими дерев’яними віконницями. Це нове місто споглядає старе, але, здебільшого, заклопотаним перехожим ніколи зупинитися і задуматися над тими змінами, які сталися і які ще попереду. Скажімо, забаглося нашій журналістській групці придбати на гостинці щось таке неповторно ірпінське. Існують ще яготинське молоко. Трипільський хліб. Обухівське масло. Бердичівська ковбаса… Словом, ви мене зрозуміли. І пішли ми всі на базар, розглядаючи, що ж там, на рундуках, прилавках, за віконцями кіосків… Знайшли хліб з 12-го київського хлібзаводу, ковбасу з Харкова, яблука з Гореничів, гриби з Тетерева. А ірпінського товару не траплялося. Зустріли людей чимало — гарні люди, розумні, привітні. Вони одразу зрозуміли, про що ми їх питаємо, шукаючи ірпінських гостинців. Кажуть нам: “В Ірпені легка промисловість не працює. Очевидно, місцева влада не заохочує бізнес, ташована в Бучі. Звичайно, мешканці Ірпеня їдуть туди на лікування. Але погодьтеся, що незручностей вистачає: відстань до лікарні, правові аспекти, зокрема пов’язані з фінансуванням лікарні, яка мусить обслуговувати й жителів інших міст. Добре, що в Ірпені щойно відкрили новозбудовану поліклініку, але вона не діє, бо встановлюється обладнання. Загалом треба порушувати питання про створення потужної медичної інфраструктури. Тут не обійтися без допомоги держави. А поки що варто шукати порозуміння між місцевою владою обох міст — Ірпеня і Бучі. — Поговорімо про Ваших виборців. Насамперед про категорії, що потребують особливої підтримки держави — ветеранів і молодь. — У нас мешкає майже 20 тисяч ветеранів. Це колишні військові, держслужбовці, працівники соціальної сфери. Значна частина — колишні працівники промислових підприємств. Добре знаю, як вони живуть сьогодні. Більшість мають невисоку пенсію, в основному, виживають. — Яким чином місцева влада може і має підтримати цих людей? — Передусім дотримуватися законодавства. Наприклад, закон чітко передбачає допомогу інвалідам у питаннях ремонту житла. Хіба це виконується? Є встановлені законом пільги ветеранам, дітям війни, і треба їх забезпечити. — Окрім державного забезпечення, Ви пропонуєте й адресну допомогу ве- Фото Олеся Дмитренка теранам від приватного бізнесу, а також волонтерську допомогу молоді. — Хочу закликати до цього приватний бізнес. А до молодіжних організацій звертаюся із закликом опікуватися ветеранами. Лише в Ірпені понад 15 тисяч студентів. Вважаю, що варто набагато активніше залучати молодь до громадського життя, культурних і просвітницьких акцій. Це поліпшило б ситуацію і в молодіжному середовищі. — Маєте на увазі питання правопорядку? — Так. Тут непроста криміногенна ситуація. Тому треба говорити і про працевлаштування молоді, адже чимало її працює в Києві. Брак робочих місць, відсутність належної виробничої інфраструктури. Або така проблема, як забезпечення молоді житлом. Я пропоную створити Молодіжний фонд соціального розвитку. — А де знайти роботу випускникам навчальних закладів? — Кардинальне вирішення — це створення нових робочих місць. Тут навчаються студенти з багатьох областей України і вони, отримавши дипломи, повертатимуться додому. Але треба запропонувати роботу тим, хто залишиться тут. Не забуваймо, що тут чудові місця для відпочинку й оздоровлення, тому чимало робочих місць варто створювати саме в цій сфері. — А як розвивати культуру, освіту? — Це благодатний край, варто згадати хоча б знаменитий Будинок творчості письменників, багатющу історію Приірпіння. Знову думаю про молодь. Минуле, історія повинні слугувати вихованню молоді, залученню їх до творчості. Звичайно ж, я бував у Ірпінському музеї. Він цікавий, потрібний, Знайомтеся: Віктор Мікулін. Ми знайомимо вас з ним не лише тому, що в розпалі виборча кампанія, а Віктор Петрович балотується на посаду міського голови Ірпеня (це цілий пристоличний конгломерат: у підпорядкуванні міської ради також Ворзель, Гостомель і Коцюбинське). Військовий, юрист, офіцер — він не звик ховатися за чиїсь спини, як дехто з кандидатів, які красуються на білбордах “за підтримки”, під патронатом таких-то відомих політиків, наче слугуючи їхніми ад’ютантами. Натомість Віктор Мікулін навпаки — йде на вибори зі своєю потужною командою фахівців. Разом з ним — кандидати у депутати міської ради, які висунуті від партії Єдиний Центр в усіх округах Ірпеня.
Репортаж на тему · “Усі болючі проблеми Ірпінського краю відображені в моїй передвиборній програмі”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

КОМУ ВСМІХНЕТЬСЯ СФІНКС?

який би працював на місцевий продукт, бо, щоб його створити, потрібні і заохочення, і дозвіл, і сприяння. Тому вирішити оце питання — створити конкурентноспроможний товар самі люди не зможуть”. Інший, Василь Васильович, додав: “А як протистояти глобальним процесам? На них місцева влада вплинути не могла. Робочі місця втрачені”. А Тетяна, що яблуками вітчизняними торгує, засміялася: “В Ірпені тільки квартири на продаж вирощують”… Звичайно ж, не тільки. Ірпінь — місто молодих. Тут навчається кілька тисяч студентства — ці люди здатні прославити Ірпінь творчо, креативно — в науці, культурі, спорті. В Ірпені народжуються діти і є сім’ї, де вже кілька поколінь — корінні жителі. Ось квітникарка, Любов Олексіївна — сидить при вході, обставлена чудовими осінніми хризантемами різних кольорів, рада привітати кожне народження і кожне весілля: “І діти, і внуки живуть в Ірпені. Дочки вивчилися, одружилися, знайшли тут роботу. Одна працює в податковій академії, друга, разом з чоловіком, займаються малим бізнесом. Троє внуків ростуть. Ми б хотіли, аби вони тут виросли, вивчилися, знайшли роботу. Ми любимо наше рідне місто і хочемо, аби воно ставало кращим. Тому будемо голосувати за людину, яка цього так само хоче”. Ось так. Життя триває і воно спрямоване в майбутнє. Приріднитися, з’єднатися з Ірпенем, сприйняти його болі, як власні і не шкодувати сил, розуму, душі, аби ота духовна аура приростала порядком і добробутом. Виборці Ірпеня добре розуміють, що не всі кандидати на посаду міського голови ідуть служити їм і Україні. Чого варта хоча б загострена боротьба між висуванцями: не змагання програм, команд і досвіду, а тиск сили і нахабства, а то й протизаконних дій. Серед сотень білбордів був лише один, який знайомив ірпінців з Віктором Петровичем Мікуліним, №10 із списку претендентів. Серед білого дня 19 жовтня невідома група людей приїхала з краном і демонтувала цей білборд. Ось таку демократію і порядок несуть в собі і з собою ті, хто обіцяє ощасливити ціле місто. Бо хочуть влади над регіоном, а не
Духовний простір · “Вони прилаштували ікони на зачинених дверях і почали молитися просто неба”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

ПЕРША УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА НА БУКОВИНІ

У жовтні мешканці села Мамаївці, що на Буковині, відзначили відразу три ювілеї: 430-річчя з часу першої письмової згадки про село, 100 років із часу побудови й освячення Свято-Покровської церкви та двадцять років, як парафія відділилася від Церкви Московської і стала першою Українською Православною Церквою на Буковині. З цієї нагоди із пасторським візитом відвідав село святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Від імені ВО “Свобода” Назар Горук подарував Патріархові копію Синайської ікони Ісуса Христа, а Мамаївській церкві презентував прекрасну ікону Різдва Пресвятої Богородиці”. НАЗВА СЕЛА ТАЇТЬСЯ В ЛЕГЕНДАХ За словами старожилів, назва їхнього села овіяна легендами. І їх чимало… За однією з них, село названо на честь землевласника Мамаєскула. Натомість, інші легенди розповідають, що назва походить від імені жінки з Галичини на ім’я Маманна, яка свого часу оселилася в тамтешньому монастирі. Існує також значно прозаїчніша легенда про немовля, якого з поля намагався віднести до свого гнізда велетенський орел. Кажуть, перелякане дитинча так голосно плакало і кликало: “Мамо, мамо!”, що село стали називати Мамаївці. Побутує легенда, за якою назва села пішла від імені Мамай. Проте й тут дві версії: чи то постать легендарного козака Мамая, адже, як відомо, запорожці не раз проходили цими землями, чи — хана Мамая, який начебто дійшов зі своєю ордою аж до самого Пруту і зупинявся тут перед тим, як перетинати Карпатські гори, щоб підкорити Західну Європу. Чи був тут його табір — сказати важко. Але звернувши увагу на дату заснування села, ймовірніше, що це могли бути лише нащадки хана. А ось гетьман Пилип Орлик тут справді був проїздом 1722 року, про що він написав у щоденнику: “Стали ми на попас за милю від перевозу, у селі Мамаївцях, яке належить до скитського монастиря, де в монастирському дворі у тамтешніх отців, з’їли обід”. За життя часто навідувався до села і Юрій Федькович. Під враженням від поїздок він написав одну зі своїх ранніх робіт — драму “Так вам треба”. Оскільки село стояло край битого Берладського шляху, то за словами настоятеля Свято-Покровського храму протоієрея Іоана Чокалюка, у нашому селі в монастирському дворі з отцями обідав не тільки гетьман Пилип Орлик, дещо пізніше у Мамаївцях побував також король Австро- Угорщини Фердинанд І. Йому сподобалися тутешні краї та мешканці у святковому білому вбранні. Він звелів збудувати тут церкву-кам’яницю. Частину коштів виділили з австрійської державної скарбниці, частину — зібрали мешканці села. Аби зібрати достатньо коштів, люди спродували ділянки лісу. Церкву за проектом Франца Косинського спорудили 1906 року, а коли 1910-го Покровська церква була готова, з Відня привезли для неї дзвони. Храм виокремлювався з-поміж інших оригінальною архітектурою та багатим мистецьким інтер’єром. Монарх (щоб ніхто не сумнівався у королівській щедрості) виділив кошти, а італійські митці зробили для церкви вітражі, з яких вціліла донині лише частина. Решту знищили атеїсти. А тоді церкву освятили й видали грамоту, датовану 26 жовтня (8 листопада) 1910 року. Під час комуністичного свавілля цей документ було втрачено. І тільки 2008-го його віднайшов і повернув церкві Володимир Грозинський. МАМАЇВЦІ ВІРЯТЬ У БОГА Згадки про найпершу — церкву Івана Хрестителя — датуються ще 1773 роком. У тій частині Мамаївців, яка раніше іменувалася Старосіллям, ліворуч дороги та поруч із новою кам’яною церквою розташований невеликий дерев’яний храм, пофарбований у зелений колір, дах і піддашшя — оббито бляхою. Це і є Іванівська церква, побудована 1863 року (за іншими даними — 1773-го), яка набула сучасного вигляду після нещодавньої реставрації. Нечастий випадок для цих місць: храм не весь оббитий бляхою, а лише його дах. Хоча зрозуміти, навіщо стіни церкви пофарбовані в зелений, також непросто. Церква тридольна, одноверха, з маленькою восьми- Історична довідка Мамаївці — велике і славне село, історія якого сягає глибокої давнини. Перше поселення тут виникло ще на початку нашої ери, а за часів княжої Русі воно вже було великим селищем. І природно, що 1963 року під час розкопок на території села науковці виявляли знахідки часів Трипілля та Київської Русі. Перша згадка про село датується 1580 роком. Кінець ХVІІІ — початок ХІХ ст. поділив Мамаївці на дві частини: Нові і Старі Мамаївці. Відомо, що в Нових Мамаївцях, існувало два монастирі, які були філіями Манявського (Великого) Скиту. У радянську епоху Старі і Нові Мамаївці перейменували на Старосілля і Новосілку, а вже як цілісний населений пункт Мамаївці відродилися в перший рік незалежності України. І сьогодні Мамаївці, що розкинулися на лівому березі Пруту за 10 кілометрів від Чернівців, чи не найбагатше село Буковини. Церква Івана Хрестителя, побудована 1863 року гранною банею, що виростає з четверика нави. Хори старенької церкви стали першими підмостками для великого майбутнього українського співака, академіка Академії мистецтв України, головного режисера Національного академічного театру опери та балету імені Т. Шевченка, професора Музичної академії ім. П. Чайковського Дмитра Гнатюка. Саме в цій церкві у 30-х роках минулого століття у місцевого священика, який любив музику і грав на скрипці, Дмитро брав перші уроки музики, вивчав нотну грамоту, вчився співати. З часом вирішили збудувати у селі новий храм. 1996 року поруч із дерев’яною церквою звели великий мурований храм, який також освячено на ім’я Івана Хрестителя. “ГРОМАДА “ВИБОРОЛА” ЦЕРКВУ” За словами настоятеля храму протоієрея Іоана Чокалюка, з приходом на Буковину радянської влади 1940 року для церкви настали важкі часи. Її майно та землі відійшли у державну власність. А влітку 1962 року Покровську церкву закрили (до слова, до 1974 р. у краї припинили богослужіння в 149 храмах). Зробили це без зборів громади. Спочатку в церковному приміщенні був склад, де зберігали… добрива. Відтак, коли через бездоглядність приміщення почало занепадати, а дах протікати, з ініціативи голови місцевого колгоспу Д. Стасюка церкву перекрили. З храму вивезли “склад”, провели опалення й відкрили на початку 80-х років перший у краї Музей історії релігії та атеїзму. Але прихожани мали надію на відродження діяльності святині. Коли залунали слова про демократію, селяни стрепенулися: “А наша церква? Годі їй стояти зачиненою!”. Перебіг тих подій закарбувала у своїх оповіданнях Зірка Мензатюк: “Вони прилаштували ікони на зачинених дверях і у дворі, Поруч з дерев’яною церквою 1996 року збудо= вано новий великий мурований храм Івана Хрестителя просто неба почали молитися. Допоки сільські посланці оббивали високі пороги, вдень і вночі не залишали церкву. Довго можна описувати всі поневіряння, крізь які довелося пройти. Лише до Москви їздили одинадцять разів. А одного дня церкву оточила міліція з вівчарками та з гучномовцями. Люди подумали, що настав судний день. І були готові на все: стріляйте нас, бо доки живі, ми звідси не підемо! Всі, хто був, поставали на коліна перед церковними дверима, молились та плакали. “Таке нам поробилося, — згадують жінки, — що якби й направду стріляли — не пішли б! Тільки час був уже не той, щоб розстрілювати ціле село. Дяка Богові, не сталінський!” І зусилля громади були успішними. Мабуть, мало кому з читачів дата 24 листопада 1988 року про щось говорить. А ось усі мешканці Мамаївців її пам’ятають. Того світлого дня селяни знову увійшли до Божого Храму. Прибрали, упорядкували й заново освятили. Саме з того дня почалася нова сторінка в історії Свято-Покровської церкви. Таке було свято! Бо повіяло провесінню, свіжим вітром надії: відкрилася на Буковині перша церква після стількох років гонінь. Невдовзі, 10 червня 1990 року, наша церква першою на Буковині відділилася від Московського Патріархату. “Свято-Покровська церква — перша на Буковині, яку 1988 року відкрили після комуністичного терору, — наголошує настоятель храму протоієрей Іоан Чокалюк. — А коли вона відокремилася від Російської Православної Церкви і стала Українською — це було нелегко, ба, важче, ніж відкритися після комуністичного режиму. Адже тепер церкві довелося “боротися” не лише проти держави, а й проти Російської Церкви. Цього року виповнюється сто років із часу побудови й освячення Свято-Покровського храму та двадцять років, як наша парафія, відділившись від Церкви Московської, стала першою Українською Православною Свято=Покровська церква Настоятель Свято=Покровського храму протоієрей Іоан Чокалюк Церквою на Буковині”. Сотні парафіян і гостей із навколишніх сіл і Чернівців прибули в ці святкові дні до Мамаївців. Символічно, що саме цей храм у ювілейні дні відвідав святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, якого віряни зустріли біля храму хлібом-сіллю. Духівники кажуть — Мамаївська парафія подала приклад віри довкола ідеї об’єднання Української Православної Церкви. Патріарх Філарет відслужив Божественну літургію у Свято-Покровському храмі з нагоди святкування 100-річчя з моменту відкриття і освячення храму та 430-річчя першої писемної згадки про село Мамаївці. Під час літургії Патріарх Філарет виголосив проповідь, у якій привітав мамаївців зі славними ювілеями: “Дорогі браття і сестри, дорогі мамаївці, вітаю вас зі 100-річчям побудови Покровського храму. Водночас вітаю вас із перемогою у Другій світовій війні та Великій Вітчизняній, бо поруч із храмом розташовано пам’ятник воїнам, які поклали життя за визволення нашого народу, України від фашистів. Ми молимося постійно за упокоєння їхніх душ, бо вони загинули за нашу свободу. Тому те, про що вони подбали, ми повинні оберігати як дар Божий. Радянський Союз розпався, а Україна постала. Це теж дар Божий. І тепер нам треба це берегти і нікому не віддавати. Бо від цього залежатиме наше життя — чи рабське, чи вільне. А українці люблять свободу. І тому ми дуже щасливі та дякуємо Богу, що живемо у незалежній Україні. І будемо робити все, щоби зберегти цей дар Божий — нашу незалежність”. Мамаївці за час свого існування бачили чимало неординарних релігійних і політичних постатей, завжди були у вирі найголовніших подій просвітницького, духовнокультурного й політичного життя, шанували православну віру, духовну чистоту й патріотизм. Такими мамаївці залишаються й нині. І як тут не згадати рядки з оповідання Зірки Мензатюк: “…А коли б усі-всі села, всі громадяни в Україні були такими сильними духом, як мамаївці? Без сумніву, не знали б у світі держави, дужчої за Україну!” Підготувала Марія ВИШНЕВСЬКА, м. Чернівці Назар Горук дарує Патріарху копію Синайської ікони Ісуса Христа
Про-читання “Убієнним синам твоїм, Україно...” · с. 12сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ського Розстріляного Відродження, адже були?” “В архівах, — відповів музейник, — там їм місце”. Зрозуміло, що ніхто й ніколи вже їх не побачить. Експонати зникають, музейні площі скорочуються. У всьому відчувається намагання витіснити з пам’яті ті трагічні події. І, звісно, культурне товариство української громади Карелії “Калина” не в змозі протистояти цій “великодержавній тенденції”. Як усе це нагадує ефемерний масовий розстріл страйкарів з безсмертного роману Маркеса “Сто років самотності”: тисячі людей розстріляно, рівненько викладено у відкриті вагони рядами і вивезено невідь-куди, а на ранок — о диво! — ніхто не зміг нічого згадати. Нині державне керівництво Німеччини офіційно вибачається за звірства фашистів під час Другої світової війни, несучи на собі тяжку провину попередніх поколінь. У, так би мовити, іншому смисловому ряду, польські державники висловлюють свій біль з приводу фашистських розправ над євреями у Польщі, українські — заявляють про відчуття сорому за Бабин Яр. Мабуть, так і має бути — адже смертним гріхом осквернено твою землю. Однак не чути докорів сумління від Росії — надто стійкий, гартований століттями, її великодержавний дух не знає докорів сумління. А нездатність до каяття — посох для незрячого — скільки не вистукуй дорогу, вона не приведе до храму. * * * Сьогодні круїзи на Соловки — дуже прибуткова частина туристичного бізнесу. Щодня прибувають до їхніх скелястих берегів білосніжні пароплави з туристами, так само, як 70 років тому, лякаючи сигнальними гудками птахів. Чи усвідомлюють вони, на яку землю ступили? Жахку історію із Сандормоху привезли з собою учасники експедиції. В екскурсійній групі якесь дівча так голосно сміялося, що їй зробили зауваження — негоже! І раптом вона оступилася вбік, зачепившись за… людський череп. Дівчина сахнулася й різко відскочила вбік. Широко розчахнуті жахом очі були промовистіші за крик про порятунок. Так до самого від’їзду вона й не прийшла до тями. Хтозна, можливо, на все життя те дівча забрало з собою частину жаху, який став другим магнітним полем Соловецьких островів. На презентації книги Антоніни Листопад “Соловки” було, як і належить, запалено свічки, пом’януто в молитві невинно убієнних. Та якого емоційного апогею набрало те дійство, коли запропонували підняти руки всім тим, чиї рідні потрапили в кривавий молох сталінських репресій, — угору потягся ліс рук!.. У ту мить відчувалося, як один спільний спазм здавив горло…Так, ця пекельна пам’ять усе ще живе в нас, усе ще болить і нуртує, і немає у світі такої сили, яка витравила б її. І хай би нинішні господарі політичної ситуації, “прибічники єдиної концепції історичного минулого”, які запопадливо, мов останні лакузи, поспішають вирвати з історії України криваві сторінки лицарської смерті героїв Крут, січових стрільців, а чи розстріляного в темних лісах Сандормоху українського Відродження, — глянули у вічі тим людям. Гадаю, вони б сахнулися.
Про-читання “Убієнним синам твоїм, Україно...” · с. 12сторінка оригіналу ↗

«ДУША МОЯ ПОВНА СЛІЗ ПО САМІСІНЬКІ ОЧІ…»

Марія КУЧЕРЕНКО Убієнним синам твоїм І всім тим, Що будуть забиті, Щоб повстати в безсмертнім міті, Всім Їм — Осанна! Євген Плужник Ніхто не в змозі сказати, від якого слова походить назва цих моторошних, із замшілими валунами і гострими, пронизливими вітрами островів, котрі, як писав Олександр Солженіцин, “без нас піднялися із моря й без нас наповнились двомастами рибних озер…” Може, від sol — один, самотній, а може, від soil — душа. Та зрештою… Хіба ці латки суші, розкидані в темних водах Білого моря, не стали останнім притулком для людських душ? А душа у вічності — самотня… “Коли я писала “Соловки”, мені весь час здавалося, — зізналася на презентації своєї книги Антоніна Листопад, — що хтось водить моєю рукою, що хтось нашіптує мені слова, вони якось самі собою лягали в рядки. Я знала, я була переконана, що мушу відмолити ці душі невинно убієнних”. Це була українська еліта, “сіль землі”, яка “не заслуговувала на довіру” “великого вождя народів”, а тому він визначив її долю наперед. З її знищенням вичерпалися духовні сили цілого етносу й почався невідворотній процес згасання. Хоча, мабуть, дещо повільніше, ніж загадкової критської цивілізації, яка поспіхом залишала свої міста вічності, чи не менш загадкової етруської культури. Моторошне й абсурдне співзвуччя Українські Соловки має всі підстави увійти у світову — а не тільки українську — історію найбільших людських трагедій, позаяк третина “табірного пилу” СЛОНу (Соловецких лагерей особого назначения) — українська! Якщо наприкінці 1923 року на Соловках було 2,5 тисяч в’язнів, то 1928-го — 22 тисячі(!). Усі, на той час ще цілі, не спалені, монастирські келії, церкви, культові приміщення стали місцем ув’язнення тих нещасних, які мали необережність народитися в “великой и необъятной”. Але справжнє пекло було попереду. Тільки за чотири дні 1937 року — 27 жовтня, 1, 2, 3 листопада — в південній частині Карелії, в урочищі Сандормох на честь 20-ої річниці Жовтневої революції було розстріляно увесь другий етап — 1111 (яка дивна, містична цифра!) в’язнів, а з них — близько 300 українців. Надто довгий список цього українського мартирологу: драматург Микола Куліш, поет-неокласик, людина енциклопедичних знань Микола Зеров, творець театру “Березіль” Лесь Курбас, міністр освіти УНР Антон Крушельницький з синами Остапом і Богданом, академік-історик Матвій Яворський, професор Сергій Грушевський, письменники Валер’ян Підмогильний, Михайло Яловий, Григорій Епік, Марко Вороний, Валер’ян Поліщук, Мирослав Ірчан… У книзі Антоніни Листопад їх тільки дванадцять — за аналогією до дванадцяти апостолів… Однак: Насправді ж вони не апостоли — Апостольська тільки в них смерть… — розмірковує у своїй книзі письменниця. Хоча чи в усіх апостолів була така страшна мучинецька смерть? За п’ять днів створені по всіх радянських республіках “трійки”, керуючись ленінською настановою “бути зразково нещадними, розстрілювати нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини”, зібрали своїх жертв за рекордно короткий термін. День і ніч, розганяючи своїми моторошними сигнальними гудками соловецьких птахів, прибували до островів пароплави і баржі з промовистими назвами — “Надежда”, “Новые Соловки”, “Клара Цеткин” чи вкрадений у соловецьких монахів “Глеб Бокий”, названий на честь одного з катів-енкаведистів. Їхні трюми були настільки утрамбовані людьми, що дорогою до Соловків частина в’язнів ставала поживою для акул. Решта назавше мала стати часткою цієї пекельної, зануреної в густі тумани місцини, пройшовши перед тим свій шлях до Голготи (реальна назва соловецької гори) — шлях нелюдських мук, нечуваних принижень, призначених витіснити до крихти з людини усе людське. Ніхто вже достеменно не скаже, яке саме судно стало для цвіту української нації радянським “Титаніком” — темні, непроникні води Білого моря назавше зімкнулися над цілим пластом української духовної культури, і ту порожнечу так і не вдалося вже ніколи заповнити. “Я не могла стримати сліз, коли читала “Соловки”, — з щирим зворушенням сказала на презентації книги Антоніни Листопад відома журналістка Українського радіо, ведуча вечора Емма Бабчук. — Стискало горло, коли читала про українську абетку Григорія Епіка, яку він писав синові на тому останньому в своєму житті пристанищі. Жодні муки — ні душевні, ні фізичні, — які, здавалося б, вже мали перетворити людину на глуху до всього світу маріонетку, не змогли витіснити з душі ані України, ані святої батьківської любові. “Запам’ятай, сину: “У” — це Україна, а “Ш” — це Шевченко”. Та чи знайде відгук це трагічне послання в майбутнє?.. Книга Антоніни Листопад — це Книга-реквієм не за одним поколінням українства, а може, й за цілим етносом, упродовж століть наполегливо знищуваного імперською політикою, хоч би якого забарвлення та набувала. Письменниця згадує: до цієї юдолі болю її вже давно тягнула якась незбагненна сила. Чи не тому, що в дитинстві географію вивчала за Магаданом, Комі, Айкено — місцями перебутності рідних. Прагнула са- Нещодавно у Національній спілці письменників на презентації книги Антоніни Листопад “Соловки” було запалено свічки в знак великої Скорботи за всіма загиблими на цих пекельних островах українцями. Це не просто віршована епопея в більш як 500 сторінок (!) — це Книга-реквієм, Книга-пам’ять, завдовжки в більш як 500-річну історію кривавих розправ над Україною — тому вже й не бачиться нам таким дивним поєднання слів “Українські Соловки”. ма все те побачити-почути, осягнути серцем. Коли нарешті здійснилася мрія побувати з українською експедицією на Соловках (аж двічі — у 2003 та 2008 роках), то всіх дивувала: увесь час усамітнювалася, була відсторонена, ходила, занурившись у свої думки… І повсякчас молилася… Першу частину свого віршованого роману написала за три місяці, потім праця над книгою розтяглася на довгих шість років. Можна лише на хвилину уявити, якої шаленої напруги розуму й душі потребував цей твір! “Душа моя повна сліз по самісінькі очі”, — сказати б словами Івана Драча про цю епопею. І ось вийдуть похмурі й скажуть: — Ми Не хотіли, щоб правду нашу Витягали з пітьми! Євген Плужник Учасники двох українських експедицій з болем ділилися на презентації своїми враженнями, винесеними з двох поїздок. І сліпий не міг не помітити разючих змін, які відбулися за ці п’ять років. Заростають Сандормох — місце розстрілу Українського Відродження травою забуття туманні соловецькі острови. Розростаються на кістках людських, на крові невинно убієнних монастирські мури, доладні, побілені. Духовенство з року в рік відвойовує простір у Пам’яті — мовляв, нічого не було, наверзлося, наснилося. А Пам’ять, мов їй пороблено, усе світом нидіє, усе ніяк не знайде спокою. Бо ж саме т у т, у цих темних карельських лісах, лише протягом кількох днів з табельної зброї якогось недоумка, капітана держбезпеки Міхаїла Матвєєва (який за свою “тяжку працю” був нагороджений орденом “Червоної зірки” й благополучно дожив до 1977 року) розстріляно Українське Відродження. Йому, нашому майбутньому, зі зв’язаними руками й ногами, з кляпом у роті, на самому краю могильної ями, вистрілили в лоб — не в потилицю, мабуть, щоб “не дати шансу” на порятунок. “Де, — питали учасники української експедиції, — поділися фотознімки україн-
Кінозал · “В атмосфері нелюбові й страху не може бути згоди й спільної справи”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

торії. А економічною базою Російської імперії стала Україна. І трагічний епілог. Мазепа тікає з-під Полтави слідом за Карлом ХІІ. Вірні козаки переправляють гетьмана в труні, яку він уже три роки возить із собою про всяк випадок. Але в труні не вміщаються всі бочонки з золотом — державний скарб України. Золото в бочонках — ось сенс і кінцева мета Мазепиного владарювання в Україні. І не годні спинити Мазепу-втікача ні запорожці, які насіли його на переправі й вимагають обіцяну плату за участь у битві, ні мертві, розіпнуті українці на плотах — жертви батуринської різні, які пропливли по Сейму, Десні й перейняли гетьмана аж на Дніпрі. Та зрештою, дух упокоєних поколінь народу спиняє всіх і всім відводить належне місце в історії. Не в тій, яку пишуть присяжні історики на догоду владцям, а в тій, що закарбована в пам’яті безвічного народного духу. “Сумна, тужлива наша історія, як поминальна пісня”, — сказав П. Куліш. Сумна. Це підтверджує й правдивий твір Ю. Іллєнка. Але пізнавати нашу історію треба так, щоб не хотілось тужити, а праглося жити. Жити гідно — власною волею, а не бути чужим знаряддям. Нині чути розпачливі волання: “Нема української еліти!”, “Як виховати еліту?”. А так, як навчав П. Куліш: “Передусім необхідно виховати нове покоління матерів, які народять і виховають нових людей — творців свого суспільного ладу”. Але виховувати належить не в ілюзіях, нев марновірстві, а в реальному знанні минулого й сьогодення. Реальність, хоч яка вона моторошна, — це наша основа, і на ній треба твердо стояти, бо за нею — безвість. А як же нишком проголошувані: “Хартія, незалежність, воля”? А чи це не омана для людей? А золото в бочонках — реальність, і для себе… І ще одне асоціативне спостереження. “Любонька з Любеча” — чи не лінія спадковості з “Милушею (Малушею) з Любеча”? “Любоньку з Любеча”, разом із дванадцятьма іншими дівчатами, везе молодий Іван Мазепа в дарунок султанові від гетьмана Дорошенка. Дорогою Любонька спокушає Івана й намагається заручитися з ним перснем, як згодом з’ясувалося — “перснем Рюриковичів” (чи не від Милуші спадок?), запевняючи лицаря, що хоч вона й не знатного роду, та в батька багато грошей. Вгадується історія з “робинею Милушею з Любеча” — дочкою княжого раба, але також багатого. Малуша народила Святославові сина, а Україні — хрестителя, який і зруйнував великі заміри свого звитяжного батька. “Любонька з Любеча” опиняється в жінках у генерального судді Василя Кочубея, народжує дочку Мотрю, яку хрестить і на яку згодом спокушається старий Мазепа. Через це Любонька, тепер уже Кочубеїха, й посіяла в українському владному середовищі велику смуту, чим зруйнувала політичний замір Мазепи. Дивні асоціації… Чому акцентую на них? Бо автор наголошує, що фільм не ігровий, а документальний — документ епохи. Тож його документальність спонукає зануритися й в інші свідчення нашої історії. У процесі сприйняття твору його духовно-інтелектуальна реальність розпросторюється за межі світообразу митця й поширюється в просторі світу національної культури, породжуючи нові асоціації. Ці асоціативні ланки — свідчення постійного розпросторення меж нашої свідомості, що звільняє нас від стереотипів мислення — упереджених думок і нав’язливих ідей. З цього погляду, надзвичайно своєчасний твір Юрія Іллєнка, заснований на документальності й явлений у символічно-знакових образах, історичних кодах, — не тільки про добу Мазепи, що призвела до остаточної колонізації України, але й про всю тисячолітню історію руйнування Українського світу. “Молитва…” — виверження могутньої творчої потуги митця, якому понад 20 років “мертві душі” не давали реалізувати свій талант. Аби адекватно сприймати й проникливо розуміти цей останній і заповітний твір великого Майстра, необхідно знати історію України, яка вона була за суттю, а не за трактуванням присяжних істориків, що препарують її, займаючись начотництвом, маніпулюючи фактами зовнішньої, подієвої сфери історичного процесу. А ще бажано по-людськи перейматися долею українського народу, чути серцем веління національного духу. А дух народу являється в його природному праві, його правді й пам’яті поколінь.
Кінозал · “В атмосфері нелюбові й страху не може бути згоди й спільної справи”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

НОВА ВЕРСІЯ «МОЛИТВИ ЗА ГЕТЬМАНА МАЗЕПУ» або ЖИВИЙ ПОГЛЯД ЮРІЯ ІЛЛЄНКА НА НАШУ ІСТОРІЮ

Олександер ШОКАЛО Дивився цей фільм уперше й без упередженості. Хоч багато наслухався естетських вражень людей, шокованих незвичними для нашого кіно Іллєнковими прийомами. Іллєнкове образне мислення неповторне. Істинна цінність мислення, надто художнього, не в самих словах, навіть якщо вони й правдиві, а в позитивній енергії думання, що пробуджує в інших людях адекватні враження й їхні власні думки, спрямовані на осягнення істини. Поділюся своїми враженнями й думками від потужної позитивної дії твору Юрія Іллєнка. Цей твір не вкладається в канонічні рамки кіно й діє засобами синкретичного мистецтва на підсвідомість, свідомість і надсвідомість: звуком, рухом, палітрою барв, вертепними декораціями й голосом самого автора — “голос із камери”, викликаючи безмежний спектр асоціацій. А ще важливі акценти розставляють маски — ними персонажі час від часу прикривають свою справжню суть. Усі ці прийоми запаморочливої мінливості форм підкреслюють умовність подієвої, зовнішньої сторони історичного процесу. А крізь те морочне тло ледь уловимо проявляється сама суть нашої історії — трагедія збірної душі українського народу, історія безвічного національного духу. Ті, які розігрують вертепну виставу подієвої історії (переважно за чужим сценарієм), не переймаються життям народу, трагізмом його душі. Вони перейняті власною хіттю — грошей, маєтків, розкошів — влади! Влади — над заневоленим людом, працею якого вони збагачуються. Сенс їхніх діянь — змагання за владу. О, як вони прагнуть влади! Саме тут закорінений їхній “мимовільний потяг до підлості” (М. Гоголь). Вони повиростали на заквасці підлоти й зрадництва. І тієї закваски постійно додавали їхні імперські зверхники. Це і є українське панство, холуйськи вірнопіддане чужинцям. Шевченко сказав, як припечатав навіки: “Раби, подножки, грязь Москви, // Варшавське сміття — ваші пани // Ясновельможнії гетьмани”. Нещасний народ, коли ним верховодять такі зверхники. А ще нещасніший, коли він не усвідомлює наруги над ним. Владні холуї мають за холуїв і підлеглий їм люд. Ниці, аморальні, захланні можуть завести народ тільки безвісти. О патологічно пихаті лакузи! Це вони, застрашені необмеженою владою в Україні “ясновельможного гетьмана”, вірного царського васала, який нещадно розправляється з усіма незгідними, створили перший в українській історії культ особи — культ Мазепи, забезпечивши цим свої привілеї над закріпачуваним українським людом, хоч і недолюблювали гетьмана. Зате сам він себе любив безмірно, підживлюючи самолюбством пиху. І та пиха була компенсатором за догідництво, плазування розумного, хитрого “старого лиса” перед молодим психопатичним царем-дегенератом. Уся династія Романових, за незначними винятками, — династія дегенератів; і не змогли врятувати вражену дегенерацією імперію навіть громадянські надзусилля таких моральних авторитетів, як прем’єр-міністр Петро Столипін і верховний правитель Росії Олександр Колчак; а на зміну царствуючим прийшли пролетарствуючі дегенерати. А що могли вдіяти за чи проти імперського монстра деморалізовані прислужництвом людці? Їм лишалося тільки служити тому монстру. А слуги дегенератів самі набувають властивостей звиродніння: втрачають моральні чуття й мертвіють душами. Дегенеративна мертводушна влада омертвляє душі всього суспільства. Мертві душі все привласнюють і все омертвляють, тоді, як живі душі все одухотворяють. Від навали “живої смерті” (мертводушності), що нею підбиває під себе люд імперська цивілізація, перший застеріг Григорій Сковорода: “Живу смерть породжує той, хто чинить зло, криву душу такої істоти випалює жадібність, а хто взяв на себе ношу добродіяння, той живе з чистим серцем і ясною душею”. А через сто років Микола Гоголь уже створив літературний тип “мертвих душ”. Але з Гоголевих “мертвих душ” тільки сміялися, не збагнувши його геніального застереження про страшну загрозу омертвіння душ людських на просторах цілої імперії. (Мотив “мертвих душ” або “живої смерті” лишається своєчасним застереженням і для сьогодення. Після недавніх виборів старенька сільська вчителька, моя землячка, зробила сумне відкриття: “Я колись думала, що Гоголь усе придумав про “мертві душі”, а воно справді є таке”. Так, у нас торгують живими й мертвими. На торговище повиповзали дві сотні мертво зачатих партій — ловців живих і мертвих душ. Коли за часів Гоголя мертвими ревізькими кріпацькими душами менджували окремі поміщики, то тепер мертвими й живими душами українців спекулюють партії в масштабі цілої України. А люд і далі очманіло позирає на світ, за означенням Гоголя, “через облудні призми всяких партій”). Гоголь розкрив перед світом тотальну мертводушну сутність Російської імперії, яка формує собі подібне пожиточне імперське суспільство, тоді як вільний народ сам творить свою державу. Та траплялися й ті, які добре розуміли Гоголя. Ось яку проникливу правду про генія й заодно нещадний присуд вирік Ф. Толстой (Американець): “Найстрашніша людина для Росії — це Гоголь. Декабристи порівняно з ним — дитяче белькотання. Гоголь — ось кого треба закувати в кайдани й довічно заслати в Сибір”. Гоголевим творчим духом Іллєнко перейнявся ще від часу створення фільму “Вечір на Івана Купала”, де він показав глибинну архетипність української культури й бутафорність імперської антикультури. А в “Молитві…” з Гоголівським сарказмом розкриває нещадну правду про імперську дійсність і акцентує на мертвих душах владців. З ними скрізь присутній образ смерті, на який вони й присягаються одне одному. Завважмо: присягають владці не на життя, а на смерть. Це — таємний ритуал допуску до влади. Тому так цинічно й умертвляють вони люд заради владарювання, збагачення і вдоволення хтивості своїх мертводушних тілес. Ю. Іллєнко з документальною чіткістю означує процес втрати совісті й омертвіння української душі знаковими засобами розтління й аморалізму: присягання на образі смерті на гетьманування, повідрубувані голови супротивників як знаки умертвлення (теж таємний ритуал), запродування України і втеча з державним скарбом за кордон. Звідси, з імперської традиції, — й садистські екзекуції над прахом Мазепи, що їх почав цар Петро, а завершив маршал Жуков. Чому так люто імперські зверхники ненавидять того, чиїми стараннями утвердився на троні переляканий стрілецьким бунтом неповнолітній царевич і згодом постала імперія? Помста за порушення таємної присяги… Смерть породжує смерть — така умова мертвих душ і їхніх таємних орденів. Показавши цей політичний театр з-за лаштунків, Юрій Іллєнко зсередини підірвав міфологізовану й узвичаєну модель історії — московської імперської й української васальної. Цей колосальної сили вибух духовно-інтелектуальної енергії великого митця розкрив істинну причину української історичної трагедії. Кінотвір Ю. Іллєнка — потужний резонатор позитивної дієвої енергії думки, життєвої сили й волі українського духу. Дуже важливий акцент робить Іллєнко щодо образу “просвіщенного володаря”: Мазепа спілкувався з іноземними правителями й послами різними мовами, а з українським народом не зумів порозумітися однією спільною мовою. Та зрештою, в полі інтересів колишнього королівського пажа, а тепер царевого улюбленця, співтворця Російської імперії й не було українського народу як такого: українців Мазепа використовував як засіб, як розмінний дріб’язок у великих і хитромудрих своїх замірах неподільної влади над Україною, а отже й власності на багатства її. Тому народ і не любив Мазепи, а побоювався, як недолюблювало й побоювалось гетьмана його власне оточення. В атмосфері нелюбові й страху не може бути згоди й спільної справи. І ось трагічний наслідок… У трагічній для України Полтавській битві, де українці вбивали одне одного, Московщина здобула перемогу над найсильнішою в Європі шведською військовою потугою й відтоді почала вести відлік своєї імперської іс- 15 жовтня в кінотеатрі “Київ” розпочався Тиждень кіно Юрія Іллєнка показом “Молитви за гетьмана Мазепу”. На представленні нової версії фільму, скороченої на півгодини й з авторським коментарем — “голосом із кінокамери”, були майже всі виконавці головних ролей і майже всі учасники творчої групи. Не було самого автора — дух Юрія Герасимовича зорив за реабілітацією свого безсмертного творіння вже з безвічності. Як слушно наголосив його менший син Андрій, досі не було кінознавчого аналізу цього твору, була тільки естетична критика. Оскільки кінопоказ доробку Ю. Іллєнка планується здійснити по багатьох українських містах, редакція закликає читачів узяти активну участь в обговоренні фільмів. Перше глядацьке враження — від О. Шокала.
З роси й води! · “Перед людьми і честю звітувати За кожне слово з власного пера...” Борис Олійник · с. 14сторінка оригіналу ↗

ФОРМУЛА ВІЧНОЇ ПОЕЗІЇ

Олександр БАКУМЕНКО, член Національної спілки письменників України, м. Київ Упродовж десяти років Борис Ілліч був головою постійної делегації України в Раді Європи, віце-президентом делегації Ради Європи, залишившись поборником демократії та рівноправності народів світу. Розважливий, спокійний, він часто за покликом серця опинявся в найгарячіших точках планети. Свого часу із миротворчою місією пройшов і Північну Осетію, і Нагорний Карабах, і Чорнобиль, побував у Сербії. Як народний депутат України, завдяки високим переконанням і принципам, спромігся зберегти для нащадків справжнє обличчя Тарасової гори у Каневі, повставши проти будівництва промвузла біля української святині. Завдяки Олійникові було відвернуто будівництво атомної електростанції під козацькою столицею — Чигирином та на сейсмонебезпечних землях Криму. Борис Олійник став одним із засновників Українського фонду культури, який він з успіхом очолює впродовж останніх двох десятиліть. З ініціативи Бориса Ілліча у пам’ять безневинно загиблих від Голодомору було споруджено Дзвін Пам’яті у Лубнах. Із подачі Олійника відвойовано у військового відомства Києво-Могилянську академію, яка повернула собі статус одного з лідерів вищих навчальних закладів. У часи перебудови Український фонд культури на чолі з Борисом Олійником першим взявся за відродження Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка. І досі довгострокові програми діяльності Українського фонду культури: “Пам’ять”, “Краєзнавство”, “Народна пісня, народна творчість”, “Рідна мова”, “Відродження культури народів, які мешкають в Україні”, “Т. Г. Шевченко” — стали дороговказом для збереження осередків національної культури, відродження славних національних традицій. Вражає подвижницька діяльність Бориса Олійника як будівничого національного духу, видатного політика і феноменального поета, свідченням чого і є шеститомне видання його вибраних творів, що побачило світ у Видавничому центрі “Просвіта” 2007 року, а також численні публікації нових творів у засобах масової інформації — свідчать не лише про багаторічну творчу стабільність поета, ай про його вірність духовним ідеалам. Кожен том має окрему назву й відтворює один із жанрових напрямів автора в поетичному слові. Упорядникові цього унікального видання, відомому поетові Михайлові Шевченку пощастило такою композицією шеститомника передати “кардіограму” Олійникового слова впродовж півстоліття. За п’ять десятиліть поетичне слово митця не зазнало концептуальних змін. У творчій лабораторії поета-академіка, як і на початку літературної діяльності, головну увагу приділено метафорі. Проте поезія Бориса Олійника не залишається на рівні вузького тлумачення, де образність передбачає живописність, певну картинність, зриме світовідчуття. Його художній образ охоплює весь світ поетичної виразності разом із інтонацією та мелодикою. Борис Олійник, як ніхто інший із сучасних поетів, уміє відкривати нові грані, бачити предмет в усіх вимірах. Складається враження, що Олійникова метафора навмисно підказує асоціативну схожість, яка читачеві, мабуть, самому спадала на думку, але не відразу сформувалася. Метафора Олійника надає не лише радість впізнавання, а й радість відкриття. Борис Олійник — великий майстер розширення засобів поетичної виразності. Якщо уважно придивитися до його творів, то можна побачити і помірне вторгнення в його поезію засобів живопису й музики. Але найхарактернішим розширенням меж ліричної форми в його творчості є потреба трансформації прози у високу поезію. Безумовно, засоби інших жанрів мають право входити в ліричну поезію. Але так, щоб вони перетворювалися на мову поезії й не повторювали мову інших жанрів. Лірична поезія Бориса Олійника не полишає національних традицій, пов’язаних із епосом, баладою, думою й не уникає поетичних розповідей. У творчості Героя України Бориса Олійника національно-патріотична тематика одна з головних. У його поезії відчувається постійний зв’язок національної історії із сучасною Україною, героїзм і страждання наших співвітчизників передаються у співвіднесенні картин природи та людських доль. У багатьох творах ліричні монологи й епічні розповіді переплітаються із зримим образотворчим рішенням у вигляді детальних картин. Наприклад, у поемі-діалозі “Небо полеглого безвісти” автор передає образ минулої війни такими рядками: Така нас притисла, правниче, лавина, Живе й неживе закрутивши в заміс, Що справді згадалось: не те, що людина, А й камінь умре під ножами коліс. Та йшли ми в це вариво з власної волі, Проклавши собою дорогу до мсти. І навіть полеглі на судному полі Вставали, щоб смертію смерть потрясти! Саме в цій поемі оригінально поєднано метафору з елементами живописної образності та високої прози. Такий принцип побудови твору відкриває поетові можливості для блискучого вирішення складних лірикопубліцистичних тем. Б. Олійник — майстер замкнутої ліричної композиції вірша, що є ознакою найвищої поетичної майстерності. Будь-який твір поета з’являвся до читача глибоко вивіреним і продуманим до дрібниць саме завдяки вдалій побудові, мудрому філософському погляду на життя, на побут, на минуле й майбутнє нашого народу. Безперечно, нині, в часи суспільних пертурбацій першим питанням будь-якого читача є питання: “Чим дихає у цьому світі поет? Що є головним об’єктом, улюбленим предметом його поезії? Яка тематика і проблематика його творчості?” І в цьому плані вдумливому читачеві щастить знайти, як і впродовж останніх десятиліть, в особі Бориса Ілліча Олійника мудрого послідовного філософа, співця своєї епохи, ніжного лірика — поета тривожної хвилі соціально-економічних перетворень, глибоко національного поета, наближеного до народу, до кожної людини. По небу йдуть сивіші гніву хмари. Земля двигтить, чорніша від золи. Вставай, народе! Доки ще з кошари Нас на перекуп скопом не здали… Уважно вдивляючись в образну систему Олійника, неможливо не побачити, що вона відтворює такі предмети та явища, які потрапили й потрапляють у поле зору його поетичної думки. Тому варто зробити певні узагальнення й визначити, а може, й окреслити простір його поетичного світу. Головна підстава для визначення коефіцієнта правдивої поезії — ставлення автора до читача, до історії нашого народу. Для демонстрації невичерпних інтересів свого ліричного героя автор знаходить цілком конкретні, окреслені сучасними реаліями образи, які володіють належною внутрішньою енергетикою повнокровної творчої реалізації його принципової позиції. Таким енергетично вдалим поетичним образом для Бориса Олійника стає образ людської пам’яті, пам’яті серця, пам’яті розуму, пам’яті прапора, пам’яті національної честі й гідності. Але ж пам’ять... Має пам’ять зоставатись, як осердя. Ми від неї — наче віти, що вчувають корінь свій. Пам’ять віри. Пам’ять роду Пам’ять прапора і серця. Лиш за пам’яттю в людині пізнає Людину світ. Справді, пам’ять у поезії Бориса Олійника — це не лише пам’ять про минуле нашого народу, про видатні перемоги і тяжкі втрати. Це водночас і шлях до серця друга, коханої, це шлях до сердець наших співвітчизників, до національного самоствердження, до високої самосвідомості та гідності працелюбного українського народу. І зве суворо до бар’єра пам’ять // обвинувальним свідком на суді… Тут варто визначати поетичні обрії пам’яті Бориса Олійника в сучасних реаліях, на конкретних прикладах, інакше коефіцієнт його соціальної поезії у дослідженні буде абстрактним. Тільки ж дивись, О, не купуй за Пам’ять — хай і велику — майбутнє… Там, де торгівлею пахне, згадувать славу — гріх. О, не забудь: живемо не для пам’яті. Свята в тому правда! Але ж без пам’яті навіть трава не росте – Ні після, ні до… Я недарма наголосив на розмаїтті образу пам’яті у творчості Олійника, бо в поета іноді відчувається і сум з приводу того, що після смерті не залишається нічого, крім спогадів, крім пам’яті… І лише людська пам’ять дарує людині безсмертя, проте не у фізично-реальному, а спадково-духовному сенсі. І так само, як спадковість роду забезпечується нащадками, спадковість духу поета забезпечується його словом, пам’яттю його творчих здобутків у читацьких серцях. А щоб людському роду переводу Не сталося в баюрах забуття, Ти слово “Пам’ять” в генетичнім коді Закарбував. І тим почав життя У слові, що, мов дзеркало пророче, Тебе повторить з ніг до голови, І вже від нього не сховаєш очі Ні за гербом, ні за стеблом трави. Борис Ілліч надає важливе місце яскравим поетичним деталям, якими щедро пересипана його поезія. Водночас думка митця розгортається від окремого до універсального, від малого до монументального. Внутрішній пафос його пошуків дуже часто виявляє жагучий порив до подолання “простору і часу”. Іноді така особливість набуває художньої тенденції, очевидного тяжіння до певного кола образних уявлень, що майже не дає змоги утримуватися від спокуси розглядати її як певну національну рису поетичного слова. Слід зазначити ще таку деталь. Вірш Бориса Олійника вимагає від читача певного художнього відчуття, особливої чутливості до ходу поетичної думки, здатності до багатої уяви, домислу та роздумів. Як-от у вірші “Розмова з учителем”: А над книгами звично мій перший учитель схиливсь. Він пита мене: Сину, а що це ти зблід, як з навроків? Та приснилось, — затнувся, — таке… хоч на дерево лізь. То, козаче, не сон. Прогуляв тив дитинстві уроки – Саме ті, на яких ми проходили… капіталізм. Питання про складність і простоту мистецтва поет по-різному вирішував на різних етапах творчості. Складність простого, з першого погляду, рядка Олійника зумовлена глибиною й багатством поетичного мислення, що вимагає адекватних форм відтворення у художньому слові. Борис Олійник поет не “музичний”, а мелодійно алітеративний, йому близька музична прозорість і простота пісенної лірики. Проте інтуїція йому правильно підказала, що не в цьому напрямі має пролягати його поетична стезя, що його Муза покликана розв’язувати складні завдання, притаманні його талантові, творчій натурі. Коли читаєш Бориса Олійника, то прекрасно розумієш, що висока творчість — це складний та суперечливий процес, який вимагає мобілізації душевних сил та духовного, інтелектуального потенціалу письменника. На мою думку, Борис Олійник рідко довіряє поетичній імпровізації й упродовж останніх десятиліть повертається до колись написаного, доповнює, вносить правки. І робить це фундаментально, добротно. Про це переконливо свідчить нове шеститомне видання вибраних творів. Отже, істинний коефіцієнт поезії Бориса Олійника в його письменницькій уяві передбачає не лише безпосереднє поетичне втілення власних почуттів, переживань, спостережень і думок, а й своєрідний перегук із вічними та неповторними образами світової поезії. Винятково щедра система художніх образів Бориса Олійника в поєднанні з оригінальними художніми засобами словотворення — головні чинники у формулі його високої поезії. Поетові-академіку поталанило перетворити свої думки у щирі почуття, які стали запорукою інтелектуального начала у поетичному слові, вдало трансформувавши енергію філософської думки в енергію високих почуттів. Як видатний митець сучасності, голова Українського фонду культури Борис Ілліч Олійник упродовж кількох десятиліть перебуває у вирі літературно-мистецьких подій національної культури й, безумовно, має власне бачення генетичного коду української культури у всесвітньому масштабі. Він усім своїм єством, усією творчістю відчуває динаміку світової культури та сприяє розвитку її естетичних ідей в Україні, що значно підвищує й коефіцієнт вагомості його поетичного слова у формулі вічної поезії українського народу. Центральне правління ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка та редакція “Слова Просвіти” щиро вітають Бориса Ілліча Олійника зі славним ювілеєм і зичать йому многії й благії літа! І вже коли ти похитнувсь у слові — Вважай, що похитнувся у собі… Борис Ілліч Олійник і сьогодні підтверджує проголошене ще у сімдесяті роки кредо не змінюватися на догоду кон’юнктурі, незалежно від гасел і вигод. Із цього приводу поет-академік каже: “Я нічим особливим не вирізняюся, можливо тому, що завжди знав, що стою на своїй землі, не куплений, не проданий, і так довіку стоятиму, боронитиму її не на мітингах, а в реальних діях… Щоб не поповнювати лав отих перекинчиків, я лишаюся собою. Не мені оцінювати мої дії, але я вже в тому віці, коли треба думати про душу, а не про те, хто що мені скаже. І щоб завжди бути в суголоссі зі своєю совістю. Щоправда, нині це релікт, який викликає іноді сміх і нерозуміння. Але суспільство йде по спіралі, в основі якої лежить коло, тому ми повертаємося до того, що є святині, які не можна ні купити, ні продати, — це мати, батько, батьківщина”. Ціна словам однакова од роду: Чи присягаєш на вітрах сторіч При свідкові у вірності народу, Чи другові, без свідка, віч-на-віч… Ці слова, сказані задовго до проголошення незалежності Української держави, залишаються актуальними не лише у творчості поета Бориса Олійника, а й у його громадсько-політичній діяльності як народного депутата України кількох скликань. Публіцистичне слово депутата Олійника ще з радянських часів здобуло міжнародний авторитет. Етика громадської діяльності письменника на всіх політичних фронтах була і залишається такої самої високої проби, як і його поетичне Слово.
Палітра · “Недаремно про Франчука кажуть, що його важко чимось спокусити, крім праці”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

МИСТЕЦЬКІ ДОРОГИ ВАЛЕРІЯ ФРАНЧУКА

Павлина ДУНАЙ, провідний науковий співробітник Національного музею літератури України, кандидат філологічних наук Напевне, життєва дорога кожної людини належить не тільки їй самій, а й Богові, який приготував для неї цю дорогу. Інша річ, що часто ми не готові й не ладні знати Його волю й ходити Його дорогами. Натомість збилися кожен на свій шлях, який веде, м’яко кажучи, невідомо куди. Бо ж прийняти екзистенцію свого земного буття часом непросто, а іноді — вимагає великої мужності. “Як добре те, що смерті не боюсь я, і не питаю, чи тяжкий мій хрест…” — писав великий український максималіст і обранець Божий Василь Стус. Адже справді, за великим виміром, кожна земна дорога є хресною. Інша річ, що вага тих хрестів різна. І, очевидно, до прийняття власної дороги й долі людина, принаймні має бути готовою. Лише в такому випадку хрест із тягаря може перетворитися на остой, що тримає буття плоті й духу людини та не дає їй зійти на манівці. Власне, до таких роздумів спонукала виставка полотен відомого українського художника — лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка та володаря інших численних нагород і почесних звань (зокрема й досі незнівельованої премії Василя Стуса) Валерія Франчука. Вона розгорнулася втрьох великих виставкових залах Національного музею літератури України й має симптоматичну назву “Дороги, які обирають нас…”. Цією виставкою, як і ще п’ятьма експозиціями картин у інших містах України (Сумах, Самборі, Хмельницькому, тому ж таки Києві) Валерій Франчук відзначає своє плідне шістдесятиріччя. З приводу власного життєвого покликання, тобто тієї ж таки дороги, — сам художник говорить: “Я просто щодня роблю те, на що благословив мене Господь Бог”. Думається, таке усвідомлення не просто констатація спорідненої праці, а й щасливий підсумок того складного життєвого шляху, яким судилося іти. Адже він вміщає не лише непрості життєві випробування та величезні зусилля для їх подолання, а й насамперед мистецькі осягнення та вражаючі успіхи. Зазначимо, що його доробок складають понад 3000 творів живопису та близько 700 графічних листів, а кількість персональних виставок нараховує 130 експозицій, що були проведені ним у різних виставкових залах України та поза її межами. Не дивно, що до творчості Майстра — людини великого таланту й великого серця — ставляться з величезним пієтетом і шаною мистецькі кола на всіх географічних широтах. Бо Валерій Франчук, творячи переважно в Києві, знаний нині в усьому світі. Для прикладу, його картини стали надбанням численних загальнонаціональних і приватних музейних колекцій не лише нашої держави, ай багатьох інших країн. При тому дуже промовистою є його світоглядна позиція: художник на повний голос заявляє, що жити й працювати він може тільки в Україні, де його мала батьківщина, де коріння його роду й народу, де могили його предків, де він бачить майбутнє своїх нащадків. Треба зазначити, що україноцентризм визначає не лише життєву позицію художника, а й насамперед його мистецькі пріоритети. Недаремно Валерія Франчука називають своєрідним літописцем України, який по-філософському осмислює особливості передусім духовного буття свого народу та ті непрості уроки, які ми маємо із них винести. Зокрема про це свідчать провідні серії й цикли художніх робіт Майстра, що вже набули розголосу й отримали широке визнання: “Молюсь за тебе, Україно” (про історію козацької доби через поеми Т. Г. Шевченка), “Розгойдані дзвони пам’яті” (уклін жертвам Голодоморів), “Пізнання істини” (осмислення одвічних питань людського буття), “Чорна — Биль” (про передапокаліптичні уроки Чорнобиля), “Плоди саду людського” та “Ода Творцю світу” й “Мир вам” (про стосунки людини з Богом та про щедроти Його дарів), “Тиша старого міста” (присвята улюбленому Києву та бажання зберегти, бодай на полотнах, його неповторні історичні краєвиди). Власне споріднені естетичні координати, які постають продовженням і творчим розвитком заявлених раніше тем і проблем, визначають також і мистецьку атмосферу виставки Валерія Франчука “Дороги, які обирають нас…”, її філософську тональність і художнє проникнення в глибинну таїну буття Божественного й людського, насамперед українського, світу забезпечують близько сотні різнопланових полотен, серед яких різнорідні за технікою олійні роботи, та поетично витончена графіка. Якщо спробувати вдатися до аналізу цих двох провідних сегментів виставкової експозиції, то перше, що впадає в око, — це надзвичайно потужна вітальна енергетика, експресія, динамізм, глибокий символізм сюжетики й колористики полотен Валерія Фран- “Добра душа Чорного лісу. Бабця Устя”, 2010 р. чука, який спонукає до полісемантичного прочитання й глибоких роздумів. Слід сказати, що названі прикмети мистецького стилю художника, який, можливо, нагадує експресивні каприччо й фантазійні ведути блискучого венеціанця Франческо Гварді, властиво взагалі визначають його творче обличчя, його впізнаваність і неповторність. Годі говорити, що ці ж ознаки в найширшій їх палітрі виявилися й на виставці Валерія Франчука “Дороги, які обирають нас…”. “Михайло Кульба”, 2010 р. Так би мовити візитівкою виставки художник обрав олійне полотно “Добра душа Чорного лісу”. Винесена на афішу, ця робота, очевидно, має реальну протосюжетику, однак сприймається як глибокий символ материнської долі, а можливо, й долі України. За сюжетом — це постать літньої жінки у важкій хустці з характерним для манери Франчука скорботно-мудрим обличчям, яка напівуросла чи напіввиростає з землі, несучи тягар буття на своїх таких тендітних плечах. Утім, ця в’язанка нагадує крила, які, власне, чи не найнадійніше тримають, зокрема й у земному житті. Але символіка полотна “Добра душа Чорного лісу” цим не вичерпується. Бо навхрест складені руки жінки і в’язанка дров, що одночасно є зелено-багристими крильми (саме така колористика картини), витворюють обриси хреста як символу страждань і спасіння. Слід зазначити, що образ хреста прочитується як органічний рефрен у сюжетах Валерія Франчука, що проступає то з перехрестя зачиненого вікна, то з піднятих над землею стропил або й просто зі схрещених рук. Із картиною “Добра душа Чорного лісу” органічно резонує робота “Спасенна Марія” — своєрідний портрет Марії Приймаченко — чорної в чорному, радше з авторської уяви, аніж із реальних зображень, в обрамленні червоно-чорного та синього птахів по боках. Саме ці птахи — такі впізнавані з полотен Марії Приймаченко як символи душі й Духа, забезпечують, так би мовити, “зримість” спасенності цієї геніальної народної художниці. Ще одним специфічним проявом портретного жанру на виставці Валерія Франчука є олійна картина “Вікно” з зображенням Миколи Гоголя. Письменник із характерним профілем постає на тлі білої рами вікна. Саме його перехрестя, яке прочитується як хрест долі, виступає композиційним каркасом полотна. Сукупність місяця вповні на нічному небі та білого хреста підкреслюють містичну таїну Гоголевого обличчя та його погляду, що “Рейхстаг”, 2008 р. проникає через віки. На цю таїну працює й колористика — охристочорно-білі тони з різноманітними відтінками, що є базовими барвами земного буття. В окремій, здається новій для Валерія Франчука колористиці й стилістиці виконані ще два портрети — “Семен Палій” та “Михайло Кульба (пам’яті мого тестя)”. Вони являють собою класичні козацькі образи, що ніби рельєфно проступають із відповідних сюжетів. Тонко промальовані в різних відтінках чорного з охрою, ці портретні зображення невловимо нагадують шляхетні лінорити й укотре виявляють високу художню майстерність автора полотен. Якщо, скажімо, в дуже своєрідному портретному жанрі Валерія Франчука, який представлений на виставці названими полотнами (і не тільки ними), окремі символічні знаки служать для поглиблення розуміння символіки долі тих чи тих реальних персоналій, то для переважної частини робіт такий символізм є основою сюжетотворення. Ана полотнах “Янгольська суть душі” чи “Вибілюють полотно” зображення набувають характеру розмитих абрисів і є радше сукупністю значеннєво споріднених символів, що один із одного проростають. До цієї умовно виокремленої групи художніх робіт належить також картина “Янголи кохання”. На ній крупними мазками шпателя, що створює рельєфну фактуру, промальовано дві постаті — чоловіка й жінки як нероздільні — зі спільними крилами й спільним німбом. Виконані в різних відтінках блакиті, охри й білизни, вони справляють враження чистоти, піднесення й осяяності. До цього ж, так би мовити, символічного сегмента робіт виставки “Дороги, які обирають нас…” також відносимо полотно “Чумацький шлях”. Воно, очевидно, є авторською проекцією небесного виміру України на курні земні шляхи. Саме по них чумаки-українці — один із провідних символів національної історії — на волах і мажах, як у фільмі Олександра Довженка “Звенигора”, рухаються через плин століть із власними традиційними цінностями й святощами до свого й Господнього призначення на землі. При нагоді зазначимо, що у спорідненому плані, умовно кажучи, ідею Чумацького шляху розробляє також народний художник Михайло Онацько. Однак зрозуміло, що і візуально, й естетично вона вирішується у цих двох творців зовсім порізному. До речі, ще один образ України — трудолюбивого й терплячого, однак не позбавленого норовів і свавілля бика — вола — Тельця оригінально й естетично виразно обігрує Валерій Франчук на полотні “Ходи, Укре”. Споглядаючи її, розумієш, що картина виразно резонує з непростою суспільною ситуацією, яку має Україна не лише нині, а й в усій тяглості своєї історії. Втім, український світ і духово, і матеріально завжди тримався на непорушності родинних цінностей. Саме в такому ракурсі сприймається полотно художника “Святе сімейство” — не лише як алюзія біблійної оповіді, а й зосередження на проблемі непербутності українського ідеалу святості родини. Окремо слід сказати про топос дерева у живописі Валерія Франчука — як образ долі окремої людини, роду й народу. Адже дерево є вищим природним символом динамічного росту, сезонного умирання й відродження, розгалуженості життя в його невпинному розвитку. Цікаво й те, що зображення художником дерев чи поодиноких, чи перелісків ніколи не бувають статичними. Це завжди почуттєво дуже збурені пейзажі, сповнені динамічної пристрасності й потужної неспокійної енергетики. Тож зрозуміло, що вони являють собою не так зображення краєвидів, як художнє втілення, образно кажучи, зліпків із емоційних станів душі. Власне — характерний для художнього світу митця та дуже впізнавано-франчуківський образ дерева може бути ще однією візитівкою не лише виставки “Дороги, які обирають нас…”, “Вікно”, 2009 р. а й усієї творчості Валерія Франчука. До речі, таких пейзажних, дуже характеристичних замальовок, як і різноракурсних зображень певних дорогих серцю автора історичних місць чи урбаністичних куточків так само багато, а точніше, вони складають сюжетну основу й фломастерної графіки художника, яка органічно доповнила сенсово полісемантичну й експресивно виразну художню мову виставки. Утім, маємо визнати, що хоч би скільки ми говорили про враження від художніх полотен Валерія Франчука, представлених на виставці “Дороги, які обирають нас…” та не намагалися їх проаналізувати, заледве нам удасться цілком об’єктивно й уповні виповісти всі ті емоції та враження, які пробудило їх споглядання. Тому найкраще їх побачити самим. А можливість така практично завжди є. Дякувати Богу, Валерій Франчук багато працює й багато виставляється, зокрема й у постійних експозиціях музеїв Києва й України. Недаремно про Франчука кажуть, що його важко чимось спокусити, крім праці. Тож побажаємо Валерію Франчукові у його славний шістдесятирічний, інакше не скажеш, трудовий ювілей благословенної щасливої творчої праці на його мистецьких дорогах. А самі порадіємо тим здобуткам які художник нам уже подарував, як і тим, чого ми від нього очікуємо.
Життя-буття · “Колишній пустир став випромінювати життєдайні імпульси”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

««ББОО ННЕЕ ССИИЛЛАА,, АА ДДООЛЛЯЯ ЗЗРРУУШ ШИИЛЛЛАА… …»»

Валентина НЕДОБЕР, с. Бабине, Херсонська область Коли Павло Гірник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка писав вірш, у якому запрошував посидіти “отут під грушею, де сиділи батьки й мами”, аби “поговорити і помовчати, заспівати на все село”, то, ли- Стилізований щит із написом Стилізована брама — вхід у заповідник бонь, не думав і не гадав, що його зворушливі, напрочуд людяні рядки, невдовзі відгукнуться аж на Херсонщині. У глухому-глухезному селі. І саме під крислатою грушею. І не мимовільним усним повтором, а твердо викарбуються у металі, дбайливо вмурованому в дупло старезного дерева. Тепер кожен, хто проходить повз, вчитується у слова, у яких пульсує нерв усього українського люду, а отже, і жменьки мешканців нашого, колись великого, села: Бо не сила, а доля зрушила потихеньку одна на всіх. Посідаймо собі під грушею, Пом’янімо усіх живих. До “каховського розливу” (до створення так званого Каховського моря) у Бабиному мешкало ледь не три тисячі осіб, а нині не набереться і півтори сотні… Жорстокі й сумні реалії новітнього українського сільського буття, боляче про це говорити, адже коріння історії нашого села сягає у сиву давнину, коли тут, на березі Дніпра, мешкали люди, які не лише ловили рибу, збирали ягоди, пасли худобу, а й вирощували хліб. Курган на місці зруйнованої хати У середині минулого століття, саме перед “каховським розливом”, київські археологи встигли дослідити унікальне поселення доби середньої бронзи, а зібраний матеріал надав підстави виокремити у вітчизняній історії цілу культуру — “Бабине-3”. Чому “3”? Тому, що в Бабиному виявлені також поселення білозірської культури (пізня бронза), скіфського та сарматського періодів. На це відкрив очі своїм Стара груша — талісман заповідника землякам колишній генеральний директор Національного заповідника “Хортиця”, член Національної спілки письменників України, лауреат премії імені Івана Франка, уродженець Бабиного Костянтин Сушко. Щоб не забувалося, Костянтин Іванович три роки тому домігся од місцевої сільради виділення двогектарної ділянки для міні-заповідника. Самотужки та залучаючи декого із сільчан, розчистив територію, прилеглу до зниклого під каламутними водами стародавнього поселення. На місці зруйнованих хат, конюшень та “літніх кухонь” звели кургани, реконструювали давнє святилище, а також зібрали велику (чи не найбільшу в Україні) колекцію гарманів (молотильних каменів), кам’яних стел, ступ, корит, жорен, які склали музей просто неба. Колишній пустир не лише набрав охайного вигляду, а наче став випромінювати життєдайні імпульси, либонь, саме ті, яких так бракує нині для зміцнення української сутності. Невипадково в Бабине потяглися екскурсії школярів із навколишніх сіл, а бабинці започаткували традицію: щонайменше тричі на рік — на Великдень, 9 Травня та на Покрову — збиратися під старою грушею, яка стала необхідним додатком до заповідного куточка, а можливо, навіть його талісманом.
Життя-буття · “Колишній пустир став випромінювати життєдайні імпульси”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. ((зз ддоосссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии)):: ннаа 11 ммііссяяццьь 4 грн 77 коп. ннаа 33 ммііссяяцціі 13 грн 71 коп. ннаа ппііввррооккуу 25 грн 77 коп. ннаа рріікк 50 грн 34 коп.
Життя-буття · “Колишній пустир став випромінювати життєдайні імпульси”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу

АНОНС

Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Заступники головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279-49-47, Євген БУКЕТ 279-39-55 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Життя-буття · “Колишній пустир став випромінювати життєдайні імпульси”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Поштовий індекс — 30617, сторінка 63 в “Каталозі”

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Леся КОВЕРЗНЄВА 279-49-47 Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН 270-55-57 Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ольга МОШКОВСЬКА 278-63-69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69 Черговий редактор Надія КИР’ЯН Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301242 Наклад у жовтні — 32 000 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 4,77 грн. на 3 місяці — 13,71 грн. Ш е ф – р е д а к т о р Павло МОВЧАН 4 820095 780016
Емблема «Просвіта»Просвітянин