Духовний простір · “Приходжу, як приходить чесний господар до своєї запущеної землиці”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
«Нам забороняють навіть зватися українцями...»: Митрополит Іларіон (Огієнко) у захисті українських православних Холмщини і Підляшшя
Слово Просвіти, №42 за 2018 рік
Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст
Григорій Купріянович як дзеркало сучасних польсько-українських стосунків Світове українство знову об’єднується. Цього разу довкола імені одного з лідерів української громади в Польщі, відомого історика Григорія Купріяновича, проти якого за ініціативою Люблинського воєводи розпочато кримінальне провадження. За що? Просто за те, що говорив правду, що публічно скористався правом українців на власне бачення історії. Було це на мітингу за участю Президента України 8 липня цього року щодо пошанування українськими поляками пам’яті безневинно убієнних у селі Сагринь десятків наших земляків, які загинули від рук польських “селянських батальйонів” та підрозділів Армії Крайової 1944 року. За даними істориків, лише того березня поляки знищили 660 українців. На захист доктора Григорія Купріяновича вже виступив міністр закордонних справ України Павло Клімкін, а також Світовий Конгрес Українців. У країнах Америки і Західної Європи, де традиційно потужні організовані українські громади, набирає сили громадський рух на підтримку молодого польського історика українського походження. Стікери з портретом Григорія Купріяновича з написом українською і польською мовами “Купріянович — один із нас” дедалі частіше з’являються в соціальних мережах. Смілива позиція щодо цього болісного для української громади Польщі питання українськомовної газети “Наше Слово”, що виходить у Варшаві. Так, число цього тижневика від 5 серпня вийшло з портретом історика на всю першу шпальту, яка передує розлогому інтерв’ю з ним на дві наступні шпальти, що має промовисту назву. Інтерв’ю озаглавлено цитатою самого пана Григорія: “На всі звинувачення можу відповісти можливими Шевченка: “Ми просто йшли, у нас нема зерна направили за собою”. На цьому тлі невиправдано млявою є реакція українського суспільства на безпідставну спробу польського офіційного чиновника звинуватити історика українського походження у злочині проти Польщі. Незрозуміла позиція, скажімо, Національної спілки журналістів України. Днями керівництво цієї спілки запротестувало щодо нібито неправомірного рішення Верховної Ради України в питанні антиукраїнської діяльності доморощених одіозних телеканалів. Вийшло, на мою думку, якось нарочито гучно, недалекоглядно і нерозважливо. А от закликати колег по журналістському перу активніше долучатися до правдивого, базованого на документальних фактах, спогадах ще живих очевидців, “літописання” тих же волинських подій чи подій на Холмщині й Підляшші, щоб ствердити тут українську правду, — забракло, певне, бажань. Чи совісті, чи бодай елементарної солідарності із земляками по той бік Сяну і Бугу.
Митрополит Іларіон (Огієнко) міг би бути сьогодні правдивим адвокатом Купріяновичу Віддавна знаю професора Григорія Купріяновича як чесного й об’єктивного дослідника, для якого наукова істина важливіша від політичної кон’юнктури. Глибоко переконаний, що в цивілізованому світі не можуть засудити вченого за правду. Із цією правдою про несправедливі знущання поляків над українцями у криваву пору Другої світової війни голосно виходив свого часу на весь світ відомий далеко поза межами України вчений, колишній державний діяч УНР, колишній професор Варшавського університету Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Отож сам цей діяч, через свої тексти, може виступити переконливим адвокатом молодого польського історика українського походження. Українська держава через нерозважливість і непатріотизм чиновників високого рангу ганебно програє інформаційний дискурсу контексті неупередженого пізнання цих сторінок польськоукраїнських відносин. У наших ЗМІ вкрай бракує публікацій, які побудовані на архівному компоненті. Тобто, авторитетних, неспростовних джерелах. А їх багато. Зосібно й в архівах української еміграції. Пропоную читачам маловідомі факти з цієї проблематики, віднайдені автором цих рядків під час опрацювання в Канаді архівної колекції митрополита Іларіона (Огієнка), що зберігається у Вінніпезі, а також під час недавньої поїздки східними теренами Польщі в пошуках живих свідків тих подій.
Початок утисків української православної меншини в Польщі З початком Другої світової війни українське громадянство Польщі, стурбоване подальшим наступом католицтва на православну меншину, дедалі настійливіше ставить перед вищим православним проводом питання про достойну заміну. Йшлося, отже, про досвідчених, сильних духом і знаннями проповідників саме для численної української пастви. Для українських вірян мати свого єпископа з числа українців мало принциповий характер ще й тому, що духовний керівник Православної церкви у Польщі митрополит Діонисій, як і його послідовник Серафим, як і єпископат, проводив на цих теренах русофільську пропольську політику, що однаково були згубними для Української церкви. Отож проблеми українства для цього релігійного діяча були далекими. Українське ж населення Польщі, і автохтонне, і з великої хвилі еміграції, симпатизувало Огієнкові. Його знали повсюдно і як ученого, і як недавнього професора Варшавського університету, і як колишнього міністра віросповідань уряду УНР, і як голову Церковної ради, що виникла 1939 року у Варшаві. Саме ядро цієї Ради, попри байдуже ставлення українських політичних партій на еміграції до церковного питання, продовжувало активно добиватися автокефалії Української Православної Церкви, законодавчо підтвердженого урядом УНР 1 січня 1919 року. Певні надії для здійснення давньої мрії — здобуття автокефалії Українській церкві — додавало Огієнкові та його однодумцям і те, що з початком Другої світової війни німецька влада на окупованих польських землях дозволяла відкривати народні українські школи. Обнадіяні були українці й певними послабленнями в церковному питанні. Так, у Холмі німці повернули українській православній громаді загарбаний поляками ще 1918 року кафедральний собор та архієрейську палату на Святій Даниловій Горі. Газета російської еміграції “Новое слово” (1940, ч. 39), що виходила в Берліні, так повідомила своїх читачів про рішення й православної церкви в Польщі зупинитися саме на цій кандидатурі. Цю коротеньку замітку під заголовком “На Холмщине” варто подати мовою оригіналу: “Украинский церковный совет в Холме вручил бывшему профессору богословского факультета Варшавского польского университета Огиенко, который до мировой войны составил себе большую известность, как автор целого ряда учебников по русскому языку, грамоту с выражением пожелания этого совета о назначении проф. Огиенко епископом Холмским. Проф. Огиенко прочел в Холме доклад о необходимости “размосковления” православной церкви на Холмщине”. Бажаючи ближче познайомитися із паствою Холмського краю, професор Огієнко приїздить у вересні 1940 року з Варшави до Холма й читає кілька лекцій з історії церкви. Саме під час тих численних зустрічей із земляками у Холмсько-Підляській єпархії, після вивчення усіх тяжких обставин, в яких опинилася Українська церква на польських теренах з початком воєнних дій, й визріває в Огієнка остаточне рішення пристати на цю пропозицію. Але перед собором єпископів Православної церкви у Польщі він поставив такі умови: 1) оскільки Холмсько-Підляська православна єпархія на 99 відсотків складалася з українців, він просить не чинити йому спротиву відновлювати на цій території традиції саме старої Української церкви; 2) висвятити ще одного єпископа з числа українців, аби в Со-
Архієпископ Холмський і Підляський Іларіон (Огієнко) (світлина 1940 року)
борі єпископів інтереси українських віруючих були належно представлені; 3) передати до Холма з Варшави друкарню та бібліотеку. Із цими пропозиціями, на диво, легко погодився митрополит Діонісій. І Огієнко став готуватися до процедури висвячення його в єпископи.
“Двигнути з мертвого кута, в який загнала злоба людська” Духовне наречення і возведення в новий чернечий сан учорашнього професора, ректора і міністра Івана Огієнка відбулося 9 жовтня 1940 року — в день великого церковного свята Івана Богослова — у Яблочинському Свято-Онуфріївському монастирі. Постриг і всі освячення зробив блаженній ший Діонисій — митрополит Православної церкви в Генерал-губернаторстві Польщі. До речі, свого часу цих двох мужів науки і церкви доля вже зводила разом, у Варшавському університеті, коли Діонисій був деканом богословського факультету, а професор Іван Огієнко — його заступником. Постриженому в ченці докторові Іванові Огієнку, на його прохання, було дано ім’я Іларіона. Таке церковне ім’я він обрав не випадково. Адже майже в один і той же день 890 літ тому, 1051 року, в Києві був обраний на митрополичий престол перший українець, перший із синів свого народу пресвітер Іларіон (досі всіх митрополитів, як правило, з греків, присилали до Києва з Костянтинополя). На знак спадкоємності духовного подвигу першого митрополита Київського часів князя Ярослава Мудрого — Іларіона, великого патріота й філософа українського християнства, Огієнко й перебрав це ім’я, щиро мріючи, “щоб Господь поблагословив і допоміг мені хоч здалека нагадати бодай тінь цього нашого, рідного митрополита, що звеличив ім’я Української церкви й свого українського народу” . А вже 19 жовтня 1940 року в Холмі, на святій Даниловій Горі, у стародавньому кафедральному соборі, збудованому ще в ХІІІ столітті українським князем Данилом, за великої кількості вірян та депутацій від багатьох українських еміграційних установ і організацій відбувся урочистий акт наречення архімандрита Іларіона в єпископа Холмського і Підляського. Безпосередній свідок тих подій інженер А. Нестеренко так згадує про урочистості, що тривали кілька днів у Холмі: “Уся Данилова Гора була тоді пишно прибрана й удекорована українськими жовто-блакитними прапорами й сотнями електричних лямп. Увечері і вночі ті лямпи ясно освітлювали всю Св. Данилову Гору і під час урочистих днів. А крім того в різних місцях цієї Гори були розставлені радіогучномовці і службу Божу було чути й назовні собору…” В архіві митрополита Іларіона зберігся текст інавгураційної промови нововисвяченого єпископа Іларіона в Холмському кафедральному соборі 19 жовтня 1940 року, уривок з якої варто подати: “Стою я перед Вами, схвильований, у величезній переповненій святій Холмській катедрі оцій і безмежно радіє душа моя. Стою я схвильований, і мені бракує навіть людських слів, щоб повно віддати те величне, чим переповнена тепер душа моя… Посланці багато розповідали мені про невимовно тяжкі голгофські страждання Холмсько- Підляської землі й щиро бажали допомогти цій землі, упослідженій та забутій… І я заздалегідь полюбив цю мученицьку землю гарячою любов’ю й постановив щиро віддати їй усі свої знання, увесь свій довголітній досвід, усі свої сили, — аби тільки двигнути її з того мертвого кута, в який загнала її злоба людська. І ось нарешті я приходжу до тебе, дорога моя Холмсько-Підляська земле, приходжу, як приходить чесний господар до своєї запущеної землиці. Бачу багато
Давня святиня українців на Святій Даниловій Горі у Золі — колишня рези* денція архієпископа Холмського і Підляського Іларіона (Огієнка)
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
