Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №42 за 2018 рік

16 с. · 27 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 42 (990), 18—24 жовтня 2018 ДУХОВНИЙ ПРОСТІР

Фото Миколи Лазаренка “Я українець… Я люблю той народ, до якого належали мої батьки, мої діди, прадіди… Серед котрого я родився, виріс, мовою котрого я співав… Не бути українцем я не можу так само, як дуб не може переродитись у березу, липа в сосну. Решту своїх сил віддам цілком і безповоротно службі духовним і церковно-релігійним інтересам свого українського народу”… Ваша Святосте! Ваші блаженства, всечесні отці! Дорогі українці, браття та сестри! Словам, якими розпочав свій виступ, — понад сто років. Вийшли вони з-під пера архієпископа Олексія, одного з керівників Братства Воскресіння Христового. Воно ще в листопаді далекого 1917- го поставило на порядок денний питання про “відділення Української Церкви від Російської”. Під час національно-визвольної революції 1917—1921 рр. минулого століття питання державності, мови та церкви були так само тісно пов’язані одне з одним, як і тепер. Тодішній Київський митрополит Володимир, якому згодом судилося прийняти мученицьку смерть від безбожних більшовиків, не дозволив поминати під час літургії “державу українську, владу її і все українське військо”. За словами очевидців, владика із подивом питав: “Яка така Україна? Який такий український народ? Хіба малороси не такий самий народ, як руський?” Митрополит Харківський і Охтирський Антоній на Великдень 1917-го заборонив читати Євангеліє українською, зверхньо й по-хамському назвавши нашу мову “базарною”. Та попри тотальне несприйняття української автокефалії російським єпископатом, всією білою і червоною Росією — рух за національну православ- ЧИТАЦЬКЕ ВІЧЕ
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Право своєї дороги до Бога Виступ Президента України П. О. Порошенка на молитовному заході у Києві 14 жовтня 2018 року

ну церкву постав і набирав обертів. Ініціатива йшла знизу, від парафіяльного духовенства та вірян. Керівництво новопосталої держави хай не одразу, але все-таки усвідомило історичний масштаб питання, яке явно виходило за церковні пороги. Гетьман Скоропадський особисто взяв участь водному із засідань Всеукраїнського церковного собору 1918 року. “Державні справи вимагають, аби всі церковні справи вирішувались тут, на Україні”, — казав Павло Петрович. Коли ж промосковські ієрархи завели роботу Собору на манівці, міністр сповідань Гетьманської Держави Олександр Лотоцький чітко за явив про неможливість і неприйнятність управління церквою з чужих державних центрів: “В самостійній державі Церква має бути самостійною… Справа автокефалії української церкви має поважне значення поруч з справою незалежності державної… Вона майже в тій самій мірі стоїть більмом в оці тих, хто національне визволення українського народу вважає за кривду для “єдинага русскага народа”. Ідеї міністра Лотоцького лягли в основу закону про автокефалію, який 1 січня 1919 року ухвалила Директорія УНР. Втім, реалізувати його не вдалося. Головним чином через внутрішній розбрат, коли Україна не встояла перед зовнішньою агресією, втратила державну самостійність, а відтак — і передумову створення та визнання власної православної церкви. І відновлення незалежності 1991 року цілком логічно повернуло на порядок денний і проблему незалежної православної Церкви, якій усіма канонами передначертано бути в самостійній державі. Отож завершити справу, яку Іван Огієнко (Іларіон) називав ділом “повного розмосковлення” Церкви, зараз випало нашому з вами поколінню. І ми з вами це робимо! Український Йордан, наш Дніпро, який величаво тече повз ці пагорби, у водах якого наші предки тисячу тридцять років тому прийняли Хрещення, вливається в Чорне море. А по той бік моря розкинувся Стамбул-Константинополь-Царьград, звідки й прийшла до нас віра Христова. Там — наша Церква-Мати. До неї ми звернулися по автокефалію. Вселенський Патріарх — єдиний у всьому світі, хто разом із Синодом має право її надати. І сьогодні ми з вами зібралися тут тому, що днями із Константинополя прийшла дуже добра звістка: рішення про надання автокефалії українській помісній православній автокефальній церкві — прийняте! Прийняте і ще раз підтверджене. Так постановили Вселенський Патріарх і Синод. Закінчення на стор. 2-3 ПОЕТИЧНИЙ АВТОГРАФ “НАБОЇ ПРАВДИ У ДУХОВНУ ЗБРОЮ” “КРУГОСВІТКА” ІГОРЯ ЖУКА ТА ІРЕН РОЗДОБУДЬКО 14-15
2 “Питання Томосу та автокефалії виходить далеко за межі церковного життя”. Суспільство · с. 2сторінка оригіналу ↗

Право своєї дороги до Бога

Закінчення. Початок на стор. 1 Ще одна надзвичайно важлива новина. Синод Вселенського Патріархату зняв усі неправедні кари, які Москва наклала на Патріарха Філарета, предстоятеля Української православної церкви Київського Патріархату, а на Його Блаженство Митрополита Макарія і не накладалося. Я вітаю вас персонально, шановні владики. Надзвичайно важливо, що ви канонічно поновлені в єпископському сані. І відновлене сопричастя пастви з Вселенською Церквою. Ваші священнодії, як і служіння єпископату та духовенства українських церков тепер не підлягають більше сумніву. Ми то, чесно кажучи, й раніше в цьому не сумнівалася, але тепер уже ніхто не має права спекулювати на нібито не канонічності непідвладних Москві церков. Ваша Святосте, Ви не зламалися перед облудною, нікчемною московською анафемою. Її нема. Як, згідно з заявами представників Вселенського престолу, не було й анафеми гетьмана Мазепи. А взагалі я хочу сказати, що анафема від Росії — це ніщо інше, як визнання особливих заслуг перед Україною і українським народом. Анафемствують вони лише видатних українців! І нарешті, Вселенський Патріархат остаточно проголосив незаконною московську анексію Київської митрополії, здійснену ще наприкінці XVII століття. Ясно й недвозначно ним заявлено, що Російська православна церква не має канонічних прав щодо Православної Церкви в Україні… Що наша православна церква не має підпорядкування РПЦ. І Україна не була, не є і не буде канонічною територією російської церкви. Це дуже просто — патріарх Російської православної церкви на кожній службі молиться за російську владу, владу, яка здійснила агресію проти нашої держави. Патріарх Кирил Російської православної церкви молиться за росій- 9—11 жовтня 2018 р. Святий і Священний Синод Константинопольського Патріархату на своєму засіданні під головуванням Його Всесвятості Варфоломія, Архієпископа Константинополя – Нового Риму і Вселенського Патріарха, розглянув низку питань і звернень, що протягом багатьох років надходили до нього з приводу приведення до канонічного порядку церковної ситуації в Україні, зокрема щодо проголошення Томосу про автокефалію Української Православної Церкви. Синод ухвалив належні рішення, про які за його підсумками було офіційно оголошено. З цього приводу з благословення Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета Прес-центр Київської Патріархії сповіщає наступне. 1. Київський Патріархат з подякою Всемогутньому Богові та з вдячністю Вселенському Патріарху Варфоломію і Константинопольській Матері-Церкві сприйняв рішення Священного Синоду, про які було оголошено 11 жовтня 2018 р. у Вселенській Патріархії. Ці рішення усувають низку канонічних аномалій та відкривають шлях до утворення в Україні єдиної помісної автокефальної Української Православної Церкви і до одержання нею Патріаршого і Синодального Томосу про автокефалію. 2. Відновлення патріаршої Ставропігії як представництва Вселенського Патріарха в Києві сприятиме кращій взаємодії між Константинопольською Матір’ю-Церквою та Помісною УПЦ, слугуватиме видимою ознакою постійного спілкування між двома Церквами. Фото Миколи Лазаренка ське воїнство, яке вбиває українських воїнів, вбиває цивільне населення, вбиває українців. А у нас в Україні, на жаль, є храми, які все ще поминають патріарха Кирила, який відправляє ці молитви. Я думаю, що це точно не для українського народу. І хіба можуть храми, в яких лунають молитви за патріарха, який молиться за російське військо, називатися українськими? Я гарантую, що не буде жодного тиску. Я гарантую, що буде збережено право своєї дороги до Бога кожного українця. Але я просив би просто задуматись, замислитись і паству, і вірних цієї конфесії. Дорогі українці! Питання Томосу та автокефалії виходить далеко за межі церковного життя. Це питання нашої незалежності. Це — питання нашої української національної безпеки. Це — питання нашої української державності. Це — питання всієї світової геополітики. І якщо це не так, то поясніть мені, а чому рішення Вселенського Патріарха позавчора обговорювали на раді безпеки Російської Федерації під головуванням Путіна!? Чи не тому, що в житті, як у тій російській казці: Кощій точно знає, де та голка, в якому яйці, в якій скрині і під яким дубом! Реакція Москви на дії Києва та Фанару свідчить про те, що ми на правильному шляху. Фанар, хто не знає, це — резиденція Вселенського Патріарха. Автокефалія — частина нашої державницької проєвропейської та проукраїнської стратегії, яку ми послідовно втілюємо в життя останні чотири з половиною роки… І, наголошую, будемо продовжувати втілювати й надалі. І ніхто не зупинить український народ. І нів кого ми не будемо питати дозволу, бо вирішувати має Україна і її народ, який бореться за волю, за свободу, за майбутнє. Автокефалія — це найвагоміша подія з того ж ряду, що й наше прагнення до вступу до Євросоюзу та НАТО, Угода про асоціацію, безвізовий режим з Європейським Союзом, вихід із СНД, відмова від оманливого Договору про “дружбу” з Росією тощо. Все це — основа нашого власного шляху розвитку, розвитку держави Україна і розвитку нашої української нації. У нас не було, нема і, наголошую, не буде державної церкви. І в освячену Томосом православну церкву теж ніхто нікого не “запрошуватиме” силоміць. Ще раз наголошую, це — питання вільного вибору для кожного вірянина. Гарантую, що влада поважатиме вибір тих, хто вирішить залишитися в тій церковній структурі, яка зберігає єдність з Російською православною церквою. Це їхній вибір і нам його треба поважати. Але так само гарантую, що держава захистить права тих священиків і мирян УПЦ Московського Патріархату, які добровільно вирішать вийти з-під Москви, щоб разом з іншими православними творити єдину українську православну помісну церкву. Спільна розбудова незалежної церкви не може бути підставою для розбрату, для протистояння, для насильства. Я вже казав, як тільки де побачите людей, які закликатимуть взяти силою лавру, монастир чи храм, знайте, то — московська агентура. І ми не дозволимо Кремлю розпалити релігійну війну всередині нашої держави. А загалом держава має свою місію в релігійному питанні. І вони — держава, влада — цю місію вже виконала. Ми отримали добру звістку з Константинополя. Далі — вже внутрішні питання, в які світській владі втручатися не можна, і вона не буде цього робити. Вселенський Патріархат ухвалив рішення про автокефалію! Томос буде вручено предстоятелю церкви — достойному, авторитетному, досвідченому владиці, якого обере об’єднаний Архієрейський Собор. З благословенням Константинопольського Патріарха і Матері-Церкви на цей собор зберуться усі єпископи УПЦ Київського патріархату, оскільки одноголосно було ухвалено рішення про звернення до Вселенського Патріарха. Усі єпископи УАПЦ. Одноголосно було ухвалено рішення про звернення до Вселенського Патріарха. Разом з ними, я вперше на цьому наголошую, буде і група єпископів УПЦ Московського Патріархату, які між кремлівською зіркою та православним хрестом обрали хрест, а між Україною та Росією — Україну. Сподіваюся і вірю, що Собор пройде всупереч нашій національній приказці про те, де два українці — там три гетьмани. Відповідальність, яка лежатиме на учасниках об’єднавчого собору, — без перебільшення історична. 988-го року наша країна прийняла Хрещення. До середини XVII століття, до московського полону, Київська митрополія користувалася широкими правами у структурі Матері-Церкви. Але, наголошую, це не відновлення автокефалії. Ніколи ще
2 “Питання Томосу та автокефалії виходить далеко за межі церковного життя”. Суспільство · с. 2сторінка оригіналу ↗

Заява Прес-центру Київської Патріархії про рішення Священного Синоду Константинопольської Матері-Церкви та їхнє значення для Церкви в Україні

3. Задоволення Апеляції Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета на неканонічні дії щодо нього збоку Московської Патріархії, визнання недійсними і нечинними рішень про нього Російської Православної Церкви щодо “позбавлення сану” та “проголошення анафеми” — є відновленням канонічного порядку і справедливості. Від 1992 р. наша Церква і особисто Патріарх Філарет вважали незаконними і недійсними всі ці заборони, бо вони були накладені з політичних причин, а не через порушення догматів та канонів Церкви. Вселенський Патріархат засвідчив, що всі згадані рішення Московського Патріархату є недійсними і нечинними, відтак поновив на всеправославному рівні канонічне визнання ієрархічного сану і Патріарха Філарета, і всього єпископату та духовенства Київського Патріархату. Так само підтверджено дійсність і дієвість усіх звершених ними Таїнств. Відтепер не існує штучно створеної Російською Православною Церквою ізоляції Київського Патріархату від церковного, молитовного та євхаристичного спілкування з Повнотою Православ’я. Все вищесказане рівною мірою стосується і УАПЦ. 4. Київський Патріархат з радістю сприймає усунення наслідків, до яких призвела анексія Московським Патріархатом Київської Митрополії, здійснена у 1686 р. Вкотре було підтверджено, що Московський Патріархат не має канонічних прав щодо Православної Церкви в Україні та що Українська Православна Церква, як спадкоємиця давньої Київської Митрополії, не має підпорядкування Церкві Росії. 5. Зазначені вище рішення відкривають шлях до скликання Надзвичайного Об’єднавчого Собору ієрархів Української Православної Церкви у складі всього українського єпископату, який у квітні 2018 р. звернувся до Вселенського Патріарха Варфоломія з проханням надати Томос про автокефалію УПЦ. Київський Патріархат закликає ієрархів УАПЦ та залучених до процесу єднання ієрархів Московського Патріархату в
“Помісна Церква є одним із ключових елементів, запорукою незалежності”. · 3 Суспільство · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

українська церква автокефалії не мала, визнаної Вселенським православ’ям. Лише уявіть, у ці дні на наших очах за нашою участю це стається уперше в понад тисячолітній історії нашої церкви! Промислом Божим у всіх православних державах, що здобували свою незалежність, поставали свої Помісні Церкви: Болгарія, Греція, Грузія, Румунія, Сербія та інші. Дуже важливо, що зараз до них додасться і Україна. Ми дякуємо Його Всесвятості Варфоломію за турботу про Україну. Він прийняв надзвичайно мудре, сміливе, рішуче і відповідальне рішення. Давайте оплесками привітаємо Його Всесвятість. Україна з нетерпінням чекає його душпастирського візиту до народу, охрещеного за часів рівноапостольного святого князя Володимира. Дорогі співвітчизники! Я щиро вітаю вас з наближенням автокефалії. Це — велика перемога боголюбивого українського народу над московськими демонами, перемога добра над злом, світла над темрявою. Три роки то- Україні приступити до підготовки Надзвичайного Об’єднавчого Собору. Завданням цього Собору є затвердити рішення про церковну єдність, обрати Предстоятеля єдиної помісної автокефальної УПЦ, який від її імені одержить Патріарший і Синодальний Томос про автокефалію УПЦ. Ми очікуємо того, що беручи до уваги всі обставини — давність історії, плідну діяльність, велике число єпископату, духовенства і вірних, монастирів та духовних шкіл, інші чинники — Патріаршим і Синодальним Томосом також буде всеправославно затверджене достоїнство Патріарха за Предстоятелями помісної УПЦ. Київський Патріархат закликає єпископат, духовенство та вірних УАПЦ, як і єпископат, духовенство та вірних Московського Патріархату, підтримати процес об’єднання українського православ’я. 6. Київський Патріархат повністю та беззаперечно поділяє звернення Вселенського Патріархату до всіх залучених сторін із закликом утримуватися від захоплення церков, монастирів та іншого майна, а також від будь-яких інших насильницьких дій та помсти, щоб перемагали мир і любов Христові. Процес об’єднання українського правос лав’я повинен відбуватися добровільно, мирно та без примусу, кожен член Церкви, як і кожна громада мирян чи ченців, матимуть право вільно обрати центр свого церковного підпорядкування — належати до Української чи до Російської Церкви. Ті ієрархи, духовенство і миряни, які му, два роки тому, і навіть у квітні я казав: нам треба молитися і боротися. І Господь почув наші молитви. Ми зупинили агресора. Ми зберегли державу. Ми збудували боєздатну армію. І сьогодні святкуємо День захисника України. Ми утверджуємо українську мову — складову сили й успіху нашого народу. Ми за ці місяці ще більше переконалися, що Помісна Церква є одним із ключових елементів, запорукою незалежності. Державна мова — запорука єдності. А сильна армія — запорука миру. Вітаю всіх зі святом Покрови Божої матері, з Днем захисника України. Ці два свята органічно поєднані. Без Божого благословення, без заступництва Благословенної Святої Діви Марії неможливо подолати жодну ворожу навалу та неможливо побудувати міцну українську державу. Вітаю всіх також зі змінами у військових статутах, які узаконили наше народне вітання — Слава Україні! Промова та фото з сайта president.gov.ua бажатимуть, попри всі обставини, надалі підпорядковуватися Московському Патріархату, мають право на це. Російська Православна Церква в Україні буде рівноправно співіснувати з усіма іншими Цервами і релігійними організаціями, як це гарантовано Конституцією та законами нашої держави і міжнародним правом. 7. Святійший Патріарх Філарет закликає всіх вірних Київського Патріархату та усіх віруючих продовжити підносити молитви за Вселенського Патріарха Варфоломія, за Президента України Петра Порошенка і Верховну Раду України, за всіх, хто працює для досягнення єдності українського православ’я і проголошення Томосу про автокефалію УПЦ. 8. Київський Патріархат висловлює вдячність Президенту України П. Порошенку, Верховній Раді та Уряду України, представникам місцевого самоврядування, політичним партіям та громадським організаціям, українським дипломатам, науковій та творчій інтелігенції, Українським Православним Церквам у Діаспорі та загалом світовому українству, представленому через Світовий конгрес українців, журналістам та усім, хто своєю працею і допомогою наближав нинішній день відновлення справедливості щодо Української Церкви. Нехай у довершенні доброго діла єднання Української Церкви та утвердження її автокефалії всім нам допомагає Господь! Прес-центр Київської Патріархії 12 жовтня 2018 р.
“Помісна Церква є одним із ключових елементів, запорукою незалежності”. · 3 Суспільство · с. 3сторінка оригіналу ↗

Онуфрієвська церква в Україні залишається з Москвою

15 жовтня 2018 року Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Онуфрій взяв участь у черговому засіданні Священного Синоду Руської Православної Церкви, що відбулося в Мінському єпархіальному управлінні, повідомляє Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ з посиланням на сайт patriarchia.ru. Засідання очолив Святійший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил. Як тимчасовий член від Української Православної Церкви у роботі Синоду взяв участь митрополит Запорізький і Мелітопольський Лука. Під час засідання обговорили актуальні питання життєдіяльності Церкви. Зокрема, усі члени Синоду висловили підтримку канонічній Українській Православній Церкві на чолі з Блаженнішим Митрополитом Онуфрієм. У результаті роботи Священного Синоду Руської Православної Церкви була прийнята заява у зв’язку з останніми діями Константинопольського Патріархату щодо церковних питань в Україні. *** На засіданні Священного Синоду Руської Православної Церкви, що відбулося 15 жовтня 2018 року в Мінську, було прийнято Заяву Священного Синоду в зв’язку з посяганням Константинопольського Патріархату Порошенко пропонує передати Вселенському патріарху Андріївську церкву Представник Президента у Верховній Раді Ірина Луценко заявила, що у найближчі дні Петро Порошенко зареєструє законопроект, яким пропонується передати у постійне користування Вселенському патріарху Андріївську церкву. За її словами, Президент підтримує прагнення якнайшвидшого отримання Томосу і на знак солідарності з цим процесом робить символічний жест. “Днями буде зареєстровано законопроект, яким Президент Порошенко пропонує передати Андріївську церкву у постійне користування Вселенському патріарху, як символічний жест того, що святий Андрій у свій час хрестив Україну. Це буде символічний жест єднання з Матір’юцерквою”, — сказала Луценко. Вона додала, що П. Порошенко просить Верховну Раду та всі фракції підтримати цей законопроект про передачу у постійне користування Андріївської церкви Вселенському патріархові. Наразі у храмі проходять богослужіння Української автокефальної православної церкви. П. Порошенко: Російська церква стала на шлях самоізоляції Президент Петро Порошенко заявив екзархам Вселенського Патріархату, що російська церква вийшла на шлях самоізоляції і конфлікту зі світовим православ’ям. Про це він сказав під час зустрічі з екзархами 16 жовтня. Спочатку П. Порошенко привітав рішення Синоду про автокефалію української церкви. “В той же час, з очевидної подачі Кремля, повністю від нього залежне російське церковне начальство заявило про розрив євхаристійного спілкування з константинопольською матір’ю-церквою”, — сказав він. “Я впевнений, що таке рішення лише підтверджує, що ми на правильному на канонічну територію Руської Православної Церкви. Про це повідомляє Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ з посиланням на patriarchia.ru. Члени Священного Синоду визнали неможливим подальше перебування в євхаристійному спілкуванні з Константинопольським Патріархатом. У Заяві, зокрема, сказано: “Прийняття в спілкування розкольників та підданої анафемі в інший Помісній Церкві особи з усіма рукопокладеними ними “єпископами” і “кліриками”, посягання на чужі канонічні уділи, спроба відректися від власних історичних рішень і зобов’язань, — все це виводить Константинопольський Патріархат за межі канонічного поля і, на превеликий наш жаль, унеможливлює для нас продовження євхаристійного спілкування з його ієрархами, духовенством і мирянами”. “Відтепер і надалі до відмови Константинопольського Патріархату від прийнятих ним антиканонічних рішень для всіх священнослужителів Руської Православної Церкви неможливе співслужіння з кліриками Константинопольської Церкви, а для мирян — участь у таїнствах, що здійснюються в її храмах”, — вказується в документі. За матеріалами інтернет-видань шляху... Зараз, на жаль, російська церква поставила себе на шлях самоізоляції і конфлікту з усім світовим православ’ям”, — додав Порошенко. За його словами, 14 жовтня, на День захисника Вітчизни, український народ об’єднав ся і не піддався на московські провокації. “З таким нетерпінням вони чекали, що хтось буде штурмувати храми, що десь будуть бійки. Вони навіть підготували своїх тітушок, які мали виконувати цю роль”, — сказав Президент. Один із екзархів заявив на зустрічі, що вони повернулися в Україну, щоб продовжити працю над останнім етапом перед об’єд навчим Собором, а тоді уже і до вручення Томосу. Церкви МП можуть йти із РПЦ у розкол чи бути в єдності в українській церкві Після заяви Російської православної церкви про розрив стосунків з Константинополем у церков Московського патріархату є вибір — йти з РПЦ у розкол чи бути в єдності в Помісній Українській церкві. Про це написав речник УПЦ КП архієпископ Євстратій (Зоря) у Facebook. Він зазначив: “Синод МП повторює політику Кремля — самоізоляція у відповідь на законні рішення міжнародної спільноти. Тепер перед усіма, належними до МП в Україні, постає питання: йти разом з РПЦ у розділення чи залишатися в єдності зі Вселенським Православ’ям — через Помісну Українську Церкву?”. За словами Євстратія (Зорі), патріарх Кирил з 1991 року “особисто є архітектором розділення” Української Церкви, “тому йому важко визнати провину за 27 років хибної діяльності, яка затягла всю Повноту Православ’я у конфлікт”. Водночас Зоря переконаний, що “ситуація рано чи пізно буде вилікувана і РПЦ повернеться у спілкування”. За матеріалами інтернет-видань pravda.com.ua 16 жовтня 2018 року
Духовний простір · “Приходжу, як приходить чесний господар до своєї запущеної землиці”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

«Нам забороняють навіть зватися українцями...»: Митрополит Іларіон (Огієнко) у захисті українських православних Холмщини і Підляшшя

Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст Григорій Купріянович як дзеркало сучасних польсько-українських стосунків Світове українство знову об’єднується. Цього разу довкола імені одного з лідерів української громади в Польщі, відомого історика Григорія Купріяновича, проти якого за ініціативою Люблинського воєводи розпочато кримінальне провадження. За що? Просто за те, що говорив правду, що публічно скористався правом українців на власне бачення історії. Було це на мітингу за участю Президента України 8 липня цього року щодо пошанування українськими поляками пам’яті безневинно убієнних у селі Сагринь десятків наших земляків, які загинули від рук польських “селянських батальйонів” та підрозділів Армії Крайової 1944 року. За даними істориків, лише того березня поляки знищили 660 українців. На захист доктора Григорія Купріяновича вже виступив міністр закордонних справ України Павло Клімкін, а також Світовий Конгрес Українців. У країнах Америки і Західної Європи, де традиційно потужні організовані українські громади, набирає сили громадський рух на підтримку молодого польського історика українського походження. Стікери з портретом Григорія Купріяновича з написом українською і польською мовами “Купріянович — один із нас” дедалі частіше з’являються в соціальних мережах. Смілива позиція щодо цього болісного для української громади Польщі питання українськомовної газети “Наше Слово”, що виходить у Варшаві. Так, число цього тижневика від 5 серпня вийшло з портретом історика на всю першу шпальту, яка передує розлогому інтерв’ю з ним на дві наступні шпальти, що має промовисту назву. Інтерв’ю озаглавлено цитатою самого пана Григорія: “На всі звинувачення можу відповісти можливими Шевченка: “Ми просто йшли, у нас нема зерна направили за собою”. На цьому тлі невиправдано млявою є реакція українського суспільства на безпідставну спробу польського офіційного чиновника звинуватити історика українського походження у злочині проти Польщі. Незрозуміла позиція, скажімо, Національної спілки журналістів України. Днями керівництво цієї спілки запротестувало щодо нібито неправомірного рішення Верховної Ради України в питанні антиукраїнської діяльності доморощених одіозних телеканалів. Вийшло, на мою думку, якось нарочито гучно, недалекоглядно і нерозважливо. А от закликати колег по журналістському перу активніше долучатися до правдивого, базованого на документальних фактах, спогадах ще живих очевидців, “літописання” тих же волинських подій чи подій на Холмщині й Підляшші, щоб ствердити тут українську правду, — забракло, певне, бажань. Чи совісті, чи бодай елементарної солідарності із земляками по той бік Сяну і Бугу. Митрополит Іларіон (Огієнко) міг би бути сьогодні правдивим адвокатом Купріяновичу Віддавна знаю професора Григорія Купріяновича як чесного й об’єктивного дослідника, для якого наукова істина важливіша від політичної кон’юнктури. Глибоко переконаний, що в цивілізованому світі не можуть засудити вченого за правду. Із цією правдою про несправедливі знущання поляків над українцями у криваву пору Другої світової війни голосно виходив свого часу на весь світ відомий далеко поза межами України вчений, колишній державний діяч УНР, колишній професор Варшавського університету Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Отож сам цей діяч, через свої тексти, може виступити переконливим адвокатом молодого польського історика українського походження. Українська держава через нерозважливість і непатріотизм чиновників високого рангу ганебно програє інформаційний дискурсу контексті неупередженого пізнання цих сторінок польськоукраїнських відносин. У наших ЗМІ вкрай бракує публікацій, які побудовані на архівному компоненті. Тобто, авторитетних, неспростовних джерелах. А їх багато. Зосібно й в архівах української еміграції. Пропоную читачам маловідомі факти з цієї проблематики, віднайдені автором цих рядків під час опрацювання в Канаді архівної колекції митрополита Іларіона (Огієнка), що зберігається у Вінніпезі, а також під час недавньої поїздки східними теренами Польщі в пошуках живих свідків тих подій. Початок утисків української православної меншини в Польщі З початком Другої світової війни українське громадянство Польщі, стурбоване подальшим наступом католицтва на православну меншину, дедалі настійливіше ставить перед вищим православним проводом питання про достойну заміну. Йшлося, отже, про досвідчених, сильних духом і знаннями проповідників саме для численної української пастви. Для українських вірян мати свого єпископа з числа українців мало принциповий характер ще й тому, що духовний керівник Православної церкви у Польщі митрополит Діонисій, як і його послідовник Серафим, як і єпископат, проводив на цих теренах русофільську пропольську політику, що однаково були згубними для Української церкви. Отож проблеми українства для цього релігійного діяча були далекими. Українське ж населення Польщі, і автохтонне, і з великої хвилі еміграції, симпатизувало Огієнкові. Його знали повсюдно і як ученого, і як недавнього професора Варшавського університету, і як колишнього міністра віросповідань уряду УНР, і як голову Церковної ради, що виникла 1939 року у Варшаві. Саме ядро цієї Ради, попри байдуже ставлення українських політичних партій на еміграції до церковного питання, продовжувало активно добиватися автокефалії Української Православної Церкви, законодавчо підтвердженого урядом УНР 1 січня 1919 року. Певні надії для здійснення давньої мрії — здобуття автокефалії Українській церкві — додавало Огієнкові та його однодумцям і те, що з початком Другої світової війни німецька влада на окупованих польських землях дозволяла відкривати народні українські школи. Обнадіяні були українці й певними послабленнями в церковному питанні. Так, у Холмі німці повернули українській православній громаді загарбаний поляками ще 1918 року кафедральний собор та архієрейську палату на Святій Даниловій Горі. Газета російської еміграції “Новое слово” (1940, ч. 39), що виходила в Берліні, так повідомила своїх читачів про рішення й православної церкви в Польщі зупинитися саме на цій кандидатурі. Цю коротеньку замітку під заголовком “На Холмщине” варто подати мовою оригіналу: “Украинский церковный совет в Холме вручил бывшему профессору богословского факультета Варшавского польского университета Огиенко, который до мировой войны составил себе большую известность, как автор целого ряда учебников по русскому языку, грамоту с выражением пожелания этого совета о назначении проф. Огиенко епископом Холмским. Проф. Огиенко прочел в Холме доклад о необходимости “размосковления” православной церкви на Холмщине”. Бажаючи ближче познайомитися із паствою Холмського краю, професор Огієнко приїздить у вересні 1940 року з Варшави до Холма й читає кілька лекцій з історії церкви. Саме під час тих численних зустрічей із земляками у Холмсько-Підляській єпархії, після вивчення усіх тяжких обставин, в яких опинилася Українська церква на польських теренах з початком воєнних дій, й визріває в Огієнка остаточне рішення пристати на цю пропозицію. Але перед собором єпископів Православної церкви у Польщі він поставив такі умови: 1) оскільки Холмсько-Підляська православна єпархія на 99 відсотків складалася з українців, він просить не чинити йому спротиву відновлювати на цій території традиції саме старої Української церкви; 2) висвятити ще одного єпископа з числа українців, аби в Со- Архієпископ Холмський і Підляський Іларіон (Огієнко) (світлина 1940 року) борі єпископів інтереси українських віруючих були належно представлені; 3) передати до Холма з Варшави друкарню та бібліотеку. Із цими пропозиціями, на диво, легко погодився митрополит Діонісій. І Огієнко став готуватися до процедури висвячення його в єпископи. “Двигнути з мертвого кута, в який загнала злоба людська” Духовне наречення і возведення в новий чернечий сан учорашнього професора, ректора і міністра Івана Огієнка відбулося 9 жовтня 1940 року — в день великого церковного свята Івана Богослова — у Яблочинському Свято-Онуфріївському монастирі. Постриг і всі освячення зробив блаженній ший Діонисій — митрополит Православної церкви в Генерал-губернаторстві Польщі. До речі, свого часу цих двох мужів науки і церкви доля вже зводила разом, у Варшавському університеті, коли Діонисій був деканом богословського факультету, а професор Іван Огієнко — його заступником. Постриженому в ченці докторові Іванові Огієнку, на його прохання, було дано ім’я Іларіона. Таке церковне ім’я він обрав не випадково. Адже майже в один і той же день 890 літ тому, 1051 року, в Києві був обраний на митрополичий престол перший українець, перший із синів свого народу пресвітер Іларіон (досі всіх митрополитів, як правило, з греків, присилали до Києва з Костянтинополя). На знак спадкоємності духовного подвигу першого митрополита Київського часів князя Ярослава Мудрого — Іларіона, великого патріота й філософа українського християнства, Огієнко й перебрав це ім’я, щиро мріючи, “щоб Господь поблагословив і допоміг мені хоч здалека нагадати бодай тінь цього нашого, рідного митрополита, що звеличив ім’я Української церкви й свого українського народу” . А вже 19 жовтня 1940 року в Холмі, на святій Даниловій Горі, у стародавньому кафедральному соборі, збудованому ще в ХІІІ столітті українським князем Данилом, за великої кількості вірян та депутацій від багатьох українських еміграційних установ і організацій відбувся урочистий акт наречення архімандрита Іларіона в єпископа Холмського і Підляського. Безпосередній свідок тих подій інженер А. Нестеренко так згадує про урочистості, що тривали кілька днів у Холмі: “Уся Данилова Гора була тоді пишно прибрана й удекорована українськими жовто-блакитними прапорами й сотнями електричних лямп. Увечері і вночі ті лямпи ясно освітлювали всю Св. Данилову Гору і під час урочистих днів. А крім того в різних місцях цієї Гори були розставлені радіогучномовці і службу Божу було чути й назовні собору…” В архіві митрополита Іларіона зберігся текст інавгураційної промови нововисвяченого єпископа Іларіона в Холмському кафедральному соборі 19 жовтня 1940 року, уривок з якої варто подати: “Стою я перед Вами, схвильований, у величезній переповненій святій Холмській катедрі оцій і безмежно радіє душа моя. Стою я схвильований, і мені бракує навіть людських слів, щоб повно віддати те величне, чим переповнена тепер душа моя… Посланці багато розповідали мені про невимовно тяжкі голгофські страждання Холмсько- Підляської землі й щиро бажали допомогти цій землі, упослідженій та забутій… І я заздалегідь полюбив цю мученицьку землю гарячою любов’ю й постановив щиро віддати їй усі свої знання, увесь свій довголітній досвід, усі свої сили, — аби тільки двигнути її з того мертвого кута, в який загнала її злоба людська. І ось нарешті я приходжу до тебе, дорога моя Холмсько-Підляська земле, приходжу, як приходить чесний господар до своєї запущеної землиці. Бачу багато Давня святиня українців на Святій Даниловій Горі у Золі — колишня рези* денція архієпископа Холмського і Підляського Іларіона (Огієнка)
Духовний простір · “Його працею Україна відзискала мало що не втрачену національно Холмщину”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

тяжкої праці перед собою, багато корчів та будяччя, але не лякаюся цього — навпаки, радію, що нарешті таки приходжу до роботи! Аби робити, то зроблена буде й найбільша робота!..” “Святий обов’язок оборони нашої народної чести” Відновлювати й упорядковувати релігійно-національне життя українців на польських теренах архієпископ Іларіон розпочав за надзвичайно трагічних для православної церкви обставин. Після розриву з Московською патріархією 1924 року Православна церква у Польщі проголосила про свою автокефалію й почала активно організовуватися. Авторитет серед українського населення цієї церкви швидко зростав і на початок тридцятих років вона налічувала на польській частині Волині, Полісся та Холмщини близько двох мільйонів українців. Процес українізації навчального процесу в семінаріях, під час церковних відправ, релігієзнавчих видань активно розвивався знизу, водночас на верхніх рівнях церковної ієрархії ще зберігалися впливи Московського патріархату. За таким активним поступом українського православ’я не міг без занепокоєння стежити тогочасний польський уряд. І якщо до ренесансу Української греко-католицької церкви ставився досить лояльно, то такої лояльності не було до православних. 1937 року почалося окатоличення православних вірян, перетворення на костьоли українських православних храмів. У місцях, де віряни чинили найбільший опір, церкви спалювали або руйнували. Лише за рік таке святотатство було вчинене над більш як 150-ма православними соборами, стільки ж перетворено на костьоли. За історичними джерелами, лише 1938 року на Холмщині та Підляшші православні втратили понад 300 церков: 151 церкву поляки зруйнували вщент, а 153 — перетворили на костьоли. Ось на цей руйнівний час і припала хіротонія архієпископа Іларіона (1940 рік), а з нею й надії православних українців на захист від самочинства місцевої влади та на порозуміння з нею нового предстоятеля, світське ім’я якого мало повагу та авторитет не лише в науковому світі. Дуже хотів митрополит Іларіон дожити до тієї історичної події й побачити її своїми очима. Для цього він і трудився, попри втому й численні перешкоди. Довгі й важкі воєнні роки він весь час закликав і католиків, і православних до повної братерської згоди, до щирої любові й взаємного сусідського порозуміння. Аби не давати найменшого приводу для чергових провокацій, Іларіон 5 листопада 1940 року звертається з посланням до священиків своєї єпархії ніякої політичної роботи серед віруючих своїх парафій не проводити, а займатися суто церковними справами. І сам у цьому подавав приклад. Взяти хоча б його промову на ІІІ з’їзді деканів Холмсько-Підляської єпархії, що відбувся 10 липня 1942 року. Звернімо увагу на перелік головних питань доповіді, в якій підкреслено свідомо обминалися гострі політичні питання: соборність Української церкви, служіння своєму народові, служба церкві, служба пастирська, служба учителька, служба в школі, культурно-освітня служба, церковні братства, місійна служба, мова священика, будьмо прикладом для рідних, самоосвіта духовенства, будьмо пастирями добрими, ідеологія Української церкви. Однак наміри польської влади були протилежними миротворчим зусиллям нового душпастиря української церкви. З початком 1944 року тодішній уряд робить ще одну спробу обмеження українського православ’я. Сьогодні нічим не можна виправити той справжній терор, Холмські українськомовні видання воєнної пори що чинили озброєні польські загони проти беззахисних українських вірян. Так, лише протягом двох тижнів березня 1944 року водному Губешівському повіті в результаті такого кривавого погрому загинуло понад дві тисячі православних. А за період з 1942 до 1944 року на Холмщині у міжконфесійному конфлікті вбито близько п’яти тисяч українців. Незважаючи на таку протидію, архієпископ Іларіон не лише саможертовно захищав інтереси віруючих українців, а й устійнював свою концепцію щодо відродження Української церкви поза межами своєї єпархії. Зокрема це стосується й відродження давньої традиції собороправності в Українській церкві. Єпархіальний собор, скликаний у Холмі 21—23 жовтня 1941 року, був першим не лише в Холмсько-Підляській єпархії, а у цілій Україні. Всі поточні питання церковного життя почала розглядати Архієрейська рада, що складалася з тридцяти представників громадськості. На місцях збільшувалася кількість парафій, розпочато будівництво п’яти нових соборів. Предметом пильної уваги Іларіона стало відновлення кафедрального собору, розчищення Данилової криниці зі святою водою в ній, благоустрій святих Данилових печер — місця вічного спочинку великого Данила Романовича та ще шістьох інших українських князів, а також ієрархів українського православ’я. З приводу необхідності повернення Святій Даниловій Горі її первісного вигляду 31 травня 1942 року він звертається зі спеціальним пастирським листом до всіх людей доброї волі. Є в цьому посланні такі хвилюючі для кожного, кому дорогий свій край, його історія, слова: “Свята Данилова Гора в стародавньому княжому місті Холмі — це національна українська святиня, мила й дорога кожному українцеві тими великими історичними подіями, що тут відбувалися. Висунена далеко на захід, оточена не все прихильним нам сусідом, Св. Данилова гора часто бувала наражена на занедбання, а то й руйнація. Належне утримання цієї великої нашої святині — це святий обов’язок оборони нашої народної чести”. У цей час у Холмі розгортається значна українізаційна робота на теренах освіти і культури. За ініціативою архієпископа Іларіона створюють єпархіальну Холмсько-Підляську бібліотеку з музеєм при ній, де за короткий час було зібрано понад 40 тисяч томів книжок. Окремим листом владика звернувся до письменників, видавництв, широкого українського громадянства в цілій Європі присилати “з своєю жертвенною допомогою на адресу бібліотеки: всі свої друковані праці, старі й нові, дуплети з власної бібліотеки, непотрібні вам книжки, журнали та часописи”. Заходами Іларіона 1943 року в Холмі засновують вищу духовну школу, яка незабаром перетворилася на справжній науковий центр. До роботи в цей освітній осередок залучили шість професорів, два кандидати богослов’я. Окремі предмети, з-поміж яких “Методологія наукової праці”, “Сучасний церковнослов’янський правопис”, читав архієпископ Іларіон. Започатковано й видавничу діяльність. 16 березня 1944 року на Соборі єпископів Варшавської митрополії архієпископа Іларіона було висвячено на митрополита Холмського і Підляського. Серед значної кількості привітань і поздоровлень, одержаних із нагоди присвоєння цього високого церковного титулу, варто виділити лист колишнього гетьмана України Павла Скоропадського, в якому — висока державницька оцінка зробленого колишнім державним діячем періоду УНР Іваном Огієнком. Процитуємо витяг з цього листа: “Ваша праця на нашій найдальше на захід висуненій Холмській землі, що найбільше зазнала спустошення від ворожого натиску з заходу, дає добрі наслідки, бо вже тепер Холмщина може похвалитися підняттям рівня національної свідомості, яка дорівнює свідомості інших українських земель, чого ще кілька років тому не можна було сказати. Вашою працею Україна відзискала мало що не втрачену національно Холмщину”. “Схаменіться і не підносьте руки на безборонних!” Один із перших документів, підписаних Іларіоном у ранзі митрополита, датується 4 червня 1944 року. Саме тоді, на день святої Трійці, смиренний Іларіон у своїй резиденції на святій Даниловій Горі у Холмі, в соборі Пречистої діви Марії, пише глибокостурбоване, емоційне й проникливе “Звернення до духовенства та православних українців, католиків-поляків Холмщини і Підляшшя про бажання служителів православної віри, про руйнування поляками православної церкви й нищення провідників її та українського населення на території Холмщини і Підляшшя”. Навівши в цьому документі вражаючі приклади жорстокості, митрополит ще раз звернувся до розуму й серця кожного: “Я, митрополит невинною кров’ю политої Холмщини — православної землі, пастирським посланням цим ще раз звертаюся до всіх холмщаків, як православних українців, так і католиків-поляків, з своїм гарячим закликом до братерського спокою, до взаємного зрозуміння й повної сусідської згоди. Господь посадив нас жити разом, будьмо ж добрими сусідами... В ім’я Христа я ще раз кличу Вас: схаменіться і не підносьте руки на безборонних!”. А ось фрагмент звернення митрополита Іларіона до світової громадськості. Це вже був крик відчаю і, певною мірою, безвиході: “Звертаюся до всіх людей доброї волі у світі. Почуйте мій стогін усі. Нас тут винищують тільки за те, що ми міцно тримаємося Православної віри батьків своїх, що ми хочемо говорити своєю рідною мовою, хочемо навчати в рідній школі. Нам забороняють навіть зватися українцями…”. Однак у тій страшній чорно-червоній заграві, яка здійнялася над всією Європою на завершальному етапі Другої світової війни, на тлі того всезагального людського стогону й плачу, спричиненого фашизмом, Огієнкове звернення до світового товариства залишилося непочутим. “Моя ти Холмщино розп’ята…” Весна 1944-го була останньою в холмському періоді життя і праці митрополита Іларіона. Наставала пора покидати святу Данилову Гору і нещодавно обжиту митрополичу резиденцію — Холмську кафедру. Холмські українськомовні видання воєнної пори До речі, в історії Холмського православного кафедрального собору ніби віддзеркалюється історія нашої Української церкви, вкотре обманутої, пограбованої, діленої й переділеної. Розпочатий ще за часів Володимира кафедральний православний собор на святій Даниловій Горі постав у своїй величі й красі у XIII столітті завдяки великому князеві Данилу Галицькому. Відтоді точилася запекла боротьба і за цей собор, і за православних цієї землі. Після Брестської унії 1596 року собор в українців силою відібрали уніати, після Зборівської угоди 1650-го його знову повернули православним. Ще пізніше — чергове окатоличення 1920 року, повернення до свого первісного стану 1939-го, а з 1947-го, після операції “Вісла”, цю українську святиню українці знову втратили — тепер уже назавжди. Пізніше, у Швейцарії, про трагедію багатостражденної Холмщини Іван Огієнко розповість у драматичній поемі на три дії “Невинна кров”. Вустами одного зі своїх героїв — Учителя — передає Огієнко невимовний сум за безповоротно втраченою святинею свого народу: Моя ти Холмщино кохана, Країна славних мрій та дум, — Печаль ти наша, наш ти сум, Ти вся кривавишся, як рана. Моя ти Холмщино розп’ята, Віками купана у крові, Бездольна наша рідна мати, — За тебе й вмерти ми готові... На останні дні перебування митрополита Іларіона у Холмі припадає й вихід його останньої книги холмського періоду творчості з символічною назвою “Віра. Слово во врем’я люте”. На звороті титулу зазначено місце видання — Холм, “Українська друкарня”. Отож вдалося-таки йому після неодноразових наполегливих спроб добитися дозволу в німецьких властей відкрити на Святій Даниловій Горі, в своїй резиденції, своєрідний філіал “Українського видавництва”, яке ще перед війною містилося в Кракові. В останньому абзаці книги “прочитується” щось особистісне, таке, що пропущене було крізь потаємні закутки власного серця, що народжувалося з-під пера в передчутті якоїсь тривожної і небажаної неминучості, з якимось внутрішнім непогодженням з тією непевною реальністю, що вперто торувала шлях у нову невідому далеч. І ніби в намаганні перебороти те тривожне відчуття, переконати передусім і самого себе й народилися ці завершальні слова книги: “Женуться люди за щастям і шукають його за морями. А воно, як і Царство Небесне, всередині нас! Хочеш правдивого щастя, хочеш щасливого спокійного життя, хочеш земного добробуту — набудь собі глибоку огненну віру, а вона принесе тобі все це!” Ніби відчував, що саме цією “огненною вірою” треба було запастися йому напередодні чи не найважчих, найдраматичніших за всю свою непросту житейську долю випробувань… Пізніше, друкуючи у “Вірі й Культурі” свої спогади “Українська православна церква на Холмщині під німцями”, Огієнко- Іларіон конкретизував те тривожне відчуття таким підсумком своєї чотирирічної Голгофи у Холмі: “По моїй тяжкій Голготі в Холмсько-Підляській єпархії переді мною став вибір: неволя й насильна смерть під тираном-чужинцем або безпросвітна тулачка. Я не мав сили, — і в цьому мій найбільший гріх, — свідомо піти на смерть, і тому пішов на голодну скитальщину. За свою службу Богові й Народові на Холмській катедрі я втратив не тільки майно власне, але втратив і те, що я над усе любив і люблю: свій рідний край і свій рідний народ!..” І саме тоді, на голодній і безпросвітній скитальщині, що почнеться ось-ось після вимушеного залишення Холма, він не раз пошкодує, що не віднайшов у собі сил “свідомо піти на смерть”. Він і на операційному столі у Лозанні, переживаючи реальну загрозу смерті, докорятиме собі за те, що не залишився до кінця зі своїми вірними на Холмщині… Київ—Вінніпег—Варшава— Холм—Київ
«Просвіті» — 150! · “Українське національне відродження охопило значну частину Російської православної церкви”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

«Просвіта» на Полтавщині в добу Української Центральної Ради (березень 1917—квітень 1918 р). Перші кроки до автокефалії

Зібрання священиків-українофілів 6 квітня 1917 року на зборах духовенства Полтави і Полтавського повіту, викладачів трьох духовно-навчальних закладів міста (семінарії, Єпархіального жіночого училища і духовного училища), активістів “Просвіти”, представників духовенства Гадяцького, Лохвицького і Костянтиноградського повітів (близько 150 учасників) пролунала пропозиція скликати надзвичайний Полтавський Єпархіальний з’їзд духовенства і мирян. Особливо палко відстоював цю ідею на згаданих зборах уродженець села Василівка Хорольського повіту (народився 5 серпня 1865 року), активіст Полтавського товариства “Просвіта”, український православний церковний діяч, майбутній митрополит всієї України Української соборно-єпископської церкви (1929—1937 рр.), митрополит Української автокефальної православної церкви (1942—1943 рр.), архієпископ Харківський та Полтавський Феофіл Булдовський. За даними сайта “Полтавіка” і відомого полтавського історика Олександра Білоуська: “До Лютневої революції 1917 року в Російській імперії він служив священиком і був відомий прогресивними поглядами і українофільством, 1917 року стає членом Полтавського єпархіального управління”. Учасників зібрання привітав і теж висловився за скликання надзвичайного з’їзду голова Полтавської міської “Просвіти” Григорій Коваленко. З його ініціативи священики-українофіли Полтавської єпархії обговорили ставлення Російської православної церкви до політичних подій в Україні, зокрема появи Української Центральної Ради (далі — УЦР) й майже одноголосно підтримали ідею скликання з’їзду. Важливим організаційним аспектом зборів стало те, що було розроблено норми представництва: від кожної церковної парафії на загальних зборах парафіян вибирати на благочинницький з’їзд одного священика, одного диякона або псаломщика і одного мирянина. Делегати благочинницького з’їзду зі свого середовища мали обирати делегатів на повітові збори духовенства і мирян, а ті, своєю чергою, — на Полтавський губернський з’їзд. Отже, вибори були багатоступеневими і мали завершитися до 26 квітня. З’їзд духовенства і мирян Полтавської єпархії як крок до створення УАПЦ У період підготовки до з’їзду, у квітні 1917 року вперше після російсько-імперських заборон полтавці масштабно й урочисто вшанували пам’ять Тараса Шевченка. Кандидат історичних наук Віктор Ревегук у монографії “Початок українського автокафального церковного руху на Полтавщині (1917—1922 рр.)” (журнал “Рідний край”, № 1, 2013 рік) так описує подію: “Тисячі мешканців Полтави і навколошніх сіл, військ полтавської залоги, юнкери Віленського військового училища та вихованці Кадетського корпусу під синьо-жовтими прапорами зібра- Феофіл Булдовський лися 16 квітня на Соборному майдані для урочистої панахиди. Після закінчення панахиди із Собору разом із прихожанами вийшли священики. Оркестр заграв шевченківський “Заповіт”, і всі зняли капелюхи. З проповіддю виступив о. Іван Петровський. Його проповідь була пересипана цитатами з патріотичних віршів Т. Шевченка. Зі святом вітав і о. Феофіл Булдовський. “Прийшов час, — говорив він, — і сталося диво: воскресла Україна, воскресла наша мова. Воскресла і пішла небоязко по вільній землі”. Надзвичайний з’їзд духовенства і мирян Полтавської єпархії розпочався 3 травня 1917 року. 420 делегатів представляли всі повіти губернії. Протягом чотирьох днів вони обговорювали зміну політичного устрою у зв’язку зі створенням УЦР і ставлення церкви до до самовизначення України, знайомилися з програмами політичних партій. Переконливо відстоювали ідею автокефалії української церкви Григорій Ващенко — делегат від Роменського повіту, основоположник української національної педагогіки, діяч “Просвіти”; Гаврило Міхновський — старший брат ідеолога українського націоналізму Миколи Міхновського; Григорій Коваленко — голова Полтавської міської “Просвіти”. Делегати висловили повну підтримку УЦР в її прагненні домогтися автономії України. У привітанні говорилося: “Єпархіальні збори Полтавського духовенства і парафіян щиро вітають Центральну Раду, благаючи Божої допомоги в її корисній праці. Бажаючи могутнього розвитку національної щиро-християнської культури і добробуту українського народу на підставі його славетної історії, збори одноголосно постановили добиватися автономії України, автокефалії Української церкви, служби Божої рідною мовою і національної школи. Бажаємо і віримо, що українське слово великодним дзвоном пронесеться по рідній землі”. Це привітання делегати з’їзду прослухали стоячи і потім проспівали шевченківський “Заповіт” і “Ще не вмерла Україна”. Чулися вигуки “Слава Україні!”. Одною з ключових стала доповідь священика-просвітянина о. Феофіла Булдовського “Про українізацію церкви”. В основу постанови з’їзду було покладене рішення Лубенських повітових зборів духовенства і мирян: “…в автономній Україні має бути вільна автокефальна православна церква, яка користується фінансовою підтримкою держави. Богослужіння в церквах має вестися українською мовою, а нові храми будуватися в українському національному архітектурному стилі”. Для перекладу богослужебних книг із церковнослов’янської мови українською і видання проповідей рідною мовою створили спеціальну комісію. Делегати продискутували доцільність збереження окремих освітніх закладів, які перебували у віданні Російської православної церкви (лише церковно-парафіяльних шкіл на Полтавщині існувало 897). З’їзд підтримав пропозицію Григорія Ващенка українізувати церковно-парафіяльні школи, зробити їх світськими і передати у відання Міністерства народної освіти Тимчасового уряду, але зберегти в них викладання Закону Божого. Духовні навчальні заклади пропонували залишити у віданні церкви, але також українізувати в них увесь навчально-виховний процес. Українізація перших класів духовних і єпархіальних училищ за наявності підручників і вчителів мала завершитися до осені 1917 року. У старших класах до цього часу ухвалили запровадити вивчення української мови, літератури, історії, географії і етнографії з тим, щоб протягом трьох-чотирьох років завершити їх повну українізацію. З ініціативи Григорія Ващенка і о. Феофіла Булдовського вирішено зберегти духовні навчальні заклади, але зробити їх самоврядними з виборною адміністрацією і батьківськими комі- Григорій Коваленко тетами в них. Середні духовні училища мали бути прирівняні до державних гімназій. Пропонувалося провести українізацію Київської духовної академії і відкрити богословські факультети при українських університетах. З’їзд зобов’язав духовенство Полтавщини взяти активну участь у пробудженні національної свідомості українського народу, дотримуючись при цьому платформи автономії України. Делегати напрацювали програму демократизації Російської православної церкви на Полтавщині і всього церковного життя. Насамперед ухвалили, що все духовенство (священиків, дияконів і псаломщиків) мають вибирати парафіяни і затверджувати Єпархіальна церковна рада. У церковних парафіях мали створюватися парафіяльні ради з 12 виборних мирян і членів притчу. Благочинні скасовувалися і замінювалися виборними на три роки окружними церковними радами у складі трьох священиків, трьох кліриків і шести мирян. Їх вибори мали відбуватися на окружних зборах, на які від кожного приходу обиралися по одному священику, Григорій Ващенко одному клірику і по два мирянина. Постановою з’їзду скасовувалася губернська духовна консисторія, члени якої призначалися обер-прокурором Святійшого Синоду в Петрограді, і замінювалася вибраною на три роки Єпархіальною церковною радою при єпископі Полтавському у складі 7 священиків, 7 кліриків і 15 мирян (по одному від кожного повіту), які збиралися раз на місяць і працювали безоплатно. Церковна рада зі свого складу обирала виконавчий комітет (один священик, один клірик і двоє мирян), члени якого мали жити в Полтаві і працювати на платній основі. Комітет мав дбати про відродження церковного життя на засадах демократизму, соборності і виборності, морально і матеріально підтримувати вірян. Ні адміністративної, ні судової влади він не мав. 27 травня 1917 року члени виконавчого комітету у складі священика із села Озеряни Лохвицького повіту Данила Попова, псаломщика з Великих Будищ Зіньківського повіту Миколи Лебединського, громадян Михайла Заливчого з Рашівки Гадяцького повіту і Бориса Бабука з Пирятинського повіту приступили до виконання своїх обов’язків. В останній день роботи з’їзд делегував до складу губернського комітету священика Якова Андрієвського і диякона Челебія, а до Полтавської міської ради робітничих і солдатських депутатів — протоієрея Григорія Лісовського і диякона Степана Гаєвського. На Всеросійський з’їзд духовенства і мирян, який мав відбутися на початку червня 1917 року, з Полтавщини обрали 15 делегатів — по одному від кожного з повітів. Від Гадяцького повіту був делегований Остап Христовий — тато майбутнього отамана антибільшовицьких повстанських загонів у Гадяцькому та Зіньківському повітах Леонтія Христового. На виконання рішень з’їзду в серпні 1917 року вийшли друком перший і другий випуски проповідей українською мовою, які підготував сільський священик протоієрей В. Гречулевич. Отже, надзвичайний з’їзд духовенства і мирян Полтавщини засвідчив: українське національне відродження охопило значну частину Російської православної церкви, яка впродовж століть була опорою самодержавства і провідницею великодержавної політики русифікації. З’їзд, втілюючи в життя прагнення українського народу до національного самовизначення, зробив суттєвий крок до створення в Україні і на Полтавщині Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Легалізувати її вдалося пізніше. 14—30 жовтня 1921 року в Києві Перший Всеукраїнський Церковний Собор підтвердив автокефалію УАПЦ, проголошену Всеукраїнською Православною Церковною Радою 5 травня 1920 року, і вписав її до канонів УАПЦ як одну з головних засад: “Українська Православна Церква є автокефальною, ніякому духовному урядові інших Православних Церков не підлегла, і сама порядкує своїм духовним життям за провідництвом Святого Духа”. Матеріали систематизував Олег ПУСТОВГАР, перший заступник голови Полтавського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” Джерела: Ревегук В. Я. Полтавщина в перший рік Української революції. Доба Центральної Ради (березень 1917—квітень 1918 рр.) — Полтава: АСМІ, 2007. Ревегук В. Я. Полтавщина в огні Української революції (1917—21 рр.) — Полтава, видавець Шевченко Р.В., 2014. Білоусько О. А., Феофіл (Булдовський Феофіл Іванович), Офіційний сайт “Полтавіка” (НРП-Центру дослідження історії Полтавщини), режим доступу http://history- poltava.org.ua/?p=1227 Пустовіт Т. Українська історія Грицька Коваленка//Зоря Полтавщини,офіційний сайт газети, 17.02.2018. режим доступу http://zorya.poltava.ua/ukrainska-is- torija-gricka-kovalenka/ Ревегук В.Я., Початок українського автокафального церковного руху на Полтавщині (1917—1922 рр.): Монографія. — Полтава, журнал “Рідний край”, № 1, 2013, режим доступу http://dspace.pnpu.edu.ua/bitstre- am/123456789/1989/1/Reveguk.pdf Колектив авторів, упорядники Пустовіт Т. П., Кульчинський М. Г., “Брати Миколи Міхновського (до історії родини видатного українського діяча) // Полтавська Петлюріана. [Ч.] 7. Матеріали восьмих Петлюрівських читань. — Полтава, ПОО ВУТ “Просвіта”, 2009. — С. 136—149. Колектив авторів, Блавацький С., Чайка І. Ф., ОДТРК “Лтава” / історико-документальний фільм “Поборники незалежності. Леонтій Христовий”, 2014, режим доступу https://www.youtu- be.com/watch?v=Of0rF1Rr0gc Чайка І. Ф., Дзвони над Лютенькою. Документальний роман. — Гадяч, 2001. Колектив авторів, Вікіпедія, Українська автокефальна православна церква
“Для початку варто перемогти в собі власні стереотипи, пасивність, байдужість”. 7 Читацьке віче · с. 7сторінка оригіналу ↗

(Не) дитячий погляд на війну: цікавий діалог

З нагоди Дня Захисника України з ініціативи Центру дитячої та юнацької творчості № 5 Харківської міської ради в обласній бібліотеці для дітей відбулася презентація видання “(Не) дитячий погляд на війну”, виданої цьогоріч Всеукраїнською асоціацією викладачів історії та суспільних дисциплін “Нова Доба”. У неформальному обговоренні в прес-клубі взяли участь молоді автори невигаданих історій, опублікованих у цій книжці: гуртківці Катя Псарьова, Дар’я Бацько та їхній педагог Леонід Гапєєв. Серед запрошених — учні та вчителі 37-ї, 172-ї, 307-ї та інших шкіл Харкова. Леонід ГАПЄЄВ, керівник гуртків “Точка зору” та “Моя майбутня професія” ЦДЮТ № 5 Харківської міськради Фото автора Із вітальним словом до присутніх звернулася координатор Локального центру громадянської освіти у Харкові № 2 Інна Полякова, яка представляє Науковометодичний педагогічний центр Департаменту освіти Харківської міської ради. Вона закцентувала на тому, що презентація видання — актуальна і знакова подія в інформаційному, журналістському та загальнокультурному житті Слобожанщини. До речі, від Харківщини Інна Валентинівна неодноразово їздила з дітьми до Києва та інших міст України під час реалізації програми “Інтеграція через діалог”. Отож кілька примірників книги “(Не) дитячий погляд на війну”, які вона особисто передала бібліотеці, стануть справжнім поштовхом до творчості для сучасної молоді. — Із великим хвилюванням сприймаю те, що сьогодні відбувається на сході нашої держави. Ті історії, про які розповіли нам юні автори, особисто мене дуже вразили. Тому сподіваюся, що бажання займатися творчістю у дітей не зникатиме, — розповів про свій недитячий погляд на війну Павло Федоров, почесний гість, який представляє Харківську обласну Спілку ветеранів АТО. Важливо, що діти сьогодні мислять серйозно і по-дорослому. Це помітно в невигаданих історіях Каті Псарьової, Дар’ї Бацько та інших авторів, які простою і зрозумілою живою мовою розповідають нам про реальних людей. Попри молодий вік, учасники прес-клубу як автори і громадяни, не байдужі до актуальних проблем сьогодення, під час відритого діалогу з читачами діляться власними роздумами. А ще закликають кожного з нас бути більш уважними і терпимими, особливо з вимушеними переселенцями. Бо вони заслуговують на увагу, розуміння, підтримку і поважне ставлення. І не лише в таких публіцистичних творах, а й у цілком реальному житті… Інтеграція зі слобожанським акцентом Оскільки презентація книги безпосередньо пов’язана з масштабним всеукраїнським проектом “Інтеграція через діалог”, нагадаю коротку передісторію події. Цей проект в Україні розпочався ще з 2016 року за підтримки Європейського Союзу (https://www.novadoba.org.ua). Безпосередньо наші автори — здобувачі позашкільної освіти основ журналістики та літературної творчості (гуртківці з ЦДЮТ № 5 м. Харкова) долучилися до “Інтеграції” наприкінці 2017-го. Саме тоді привернуло увагу оголошення про “(Анти)конкурс: (не) дитячий погляд на війну”. Чимало учнів почали активно писати авторські твори на цю тему. Конкурсний відбір на загальноукраїнському рівні був нелегким. І, нарешті, у травні 2018-го, вийшла з друку ця книга, що містить 7 розділів на 320 сторінках. Читачам уперше в Україні пропонуються особисті роздуми дітей з різних куточків країни про нашу новочасну історію. І про те, чим стала для них війна. Зможемо? Переможемо! Ефірний час прес-клубу (понад годину) сплинув зовсім непомітно і для ведучих, і для учасників дискусії. Під час відкритого обговорення діти і дорослі переконалися у тому, що сьогодні усім нам і суспільству загалом потрібен неформальний конструктивний діалог. У цьому осо- На організованій зустрічі говорив голова ради ветеранів Інституту філології Сергій Янчук, воїн-доброволець і викладач Інституту Денис Антіпов, слово попросив і колишній воїн, психолог Олександр Ткаченко. Він переконаний, що такі солдати, як Скельд — особливі люди, які на передовій кажуть: “Ми не маємо права загинути, бо не буде кому захищати Україну”. Слово взяв і викладач історичного факультету КНУ Олександр Надтока, який також у 2014—2015 роках захищав Україну в складі 79-ї бригади. На мітингу-реквіємі також виступив викладач японської мови Хіроюкі Егава, у якого навчався Святослав Горбенко. Серед присутніх був і американський журналіст видання “The Daily Signal” Нолан Петерсон. Американець знає, що таке війна, адже воював в Іраку, у складі спецпризначенців. Американський репортер написав статтю про Святослава Горбенка, і вона була обов’язковою до прочитання в американських школах. Як зауважила світова спільнота, історія Скельда — приклад свідомого патріотизму і хоробрості. бисто переконався під час спілкування з аудиторією. Окрема подяка за організацію цікавого і змістовного заходу головному бібліотекарю Харківської обласної бібліотеки для дітей Світлані Миколаївні Загревській, яка як співведуча допомагала авторам підтримувати зворотний зв’язок із присутніми. — Така творча зустріч з авторами та неформальний діалог нашим учням дуже сподобалися, — ділиться своїми враженнями Людмила Суслова, педагог ХЗОШ № 37 м. Харкова. Мабуть, для початку варто перемогти в собі власні стереотипи, пасивність, байдужість. Спробувати мислити неформально й вільно висловлювати власну думку, відстоювати свою позицію. Цьому можна навчитися під час таких презентацій та безпосередньо на заняттях позашкільної освіти. Отож презентація книги стала цікавим і конструктивним діалогом. На добру згадку про цю творчу зустріч Павлу Федорову та Людмилі Сусловій урочисто вручили книгу. А її охочим і небайдужим учням запропонували спробувати себе у творчості. Уже 4 роки поспіль 3 жовтня в Інституті філології КНУ ім. Т. Шевченка відбувається зустріч пам’яті кіборга Скельда — Святослава Горбенка. Біля іменної аудиторії, названої на честь Святослава, щороку збирається громада Шевченкового університету, серед яких директор Інституту філології Григорій Семенюк, заступники, викладачі, студенти, представники Ради ветеранів КНУ, військовослужбовці та, звісно, батьки Святослава — Сергій Олександрович і Лариса Вікторівна.
“Для початку варто перемогти в собі власні стереотипи, пасивність, байдужість”. 7 Читацьке віче · с. 7сторінка оригіналу ↗

Зауваження до Проекту Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної»

Іван ЮЩУК, професор 1. Найосновніша вада Закону, що він діє лише в межах державної та комунальної форм власності. Мовна сваволя на підприємствах, у закладах, установах приватного сектору, який є переважним, нічим не обмежується. Ніби приватний сектор — це інша держава, ніби там працюють не громадяни України. Категорична вимога: зняти в усіх статтях слова “державної та комунальної форм власності”, “державні та комунальні”, які обмежують дію Закону, роблять його куцим. 2. Коли йдеться про книговидання, тов проекті Закону береться до уваги тільки кількість назв, тобто урівнюється товстезна монографія з рекламною тонесенькою брошуркою. Категорична вимога: до кількості назв додати: “і обсягу їх у друкованих аркушах та в накладах”. 3. Обсяг преси державною мовою в обігу по Україні має становити щонайменше 90 %, а не 50 %, як це пропонує проект Закону. Кожен громадянин України повинен принаймні розуміти державну мову, якщо вже спілкуватися нею вважає принизливим для себе. Коли 29 квітня 1918 року до влади в Україні прийшов гетьман Павло Скоропадський, всі газети, вся преса стала виходити українською мовою. 4. Уповноваженого із захисту державної мови, як і Уповноваженого з прав людини, повинна обирати Верховна Рада України на конкурсній основі, а не хтось призначати на свій смак. Це має бути не просто працівник Кабінету Міністрів, а людина з повноваженнями міністра. Ще такі дрібні зауваження: Стаття 1, пункт 7 додати в кінці: і караються відповідно до закону. Стаття 3. 1. 6). в) у кінці: відповідно до мовного стандарту. Стаття 7. Коло осіб, зобов’язаних вільно володіти державною мовою і користуватися нею під час виконання службових обов’язків. Стаття 7. 1. Вільно володіти державною мовою і користуватися нею під час виконання службових обов’язків зобов’язані: Стаття 12. Вставити: команд, навчання, виховних заходів, іншого статутного і позастатутного спілкування… Стаття 13. 2. З громадянами інших держав та особами без громадянства, які не розуміють державної мови… Стаття 14. Закінчити:… державною мовою або однією з офіційних мов Європейського Союзу. Стаття 17. 8. Мовою позашкільної освіти та позашкільних культурно-виховних заходів є державна мова. Стаття 20. Усунути суперечність між щоденною і щотижневою тривалістю передач державною мовою. І не субтитруються, а озвучуються державною мовою. Стаття 22. 4. Держава сприяє виданню та поширенню через державні й комунальні бібліотеки та мережу книгарень творів української літератури, заохочує перекладання й видання українською мовою іншомовної літератури. Стаття 23. Додати: “Змішування різних мов на інтернет-сайті не допускається”. Стаття 24. 2. Додати: “Дубльована інформація іншою мовою розміщується внизу або праворуч”. Стаття 26. Закінчити: Написи українською мовою подаються зверху або ліворуч. Стаття 27. Зняти пункт 2. Шановні друзі, пишіть про вади цього Закону й надсилайте до редакції “Слова Просвіти”, якщо ви не байдужі.
“Для початку варто перемогти в собі власні стереотипи, пасивність, байдужість”. 7 Читацьке віче · с. 7сторінка оригіналу ↗

Пам’яті кіборга

Олександра КАСЬЯНОВА, Фото Валерія ПОПОВА У ніч із 2 на 3 жовтня під Донецьким аеропортом відбувалася ротація наших захисників. Скориставшись ситуацією — перегрупованням наших воїнів, терористи спробувати підступно атакувати Донецьке летовище. Спочатку вони розгромили перший пост, взяли у кільце 7 спецназівців, двоє із яких загинули. 1-ша штурмова рота 5-го батальйону ДУК “Правий сектор”, серед учасників якої був і Святослав, витягли спецназівців. Ворог не зупинився, він почав обстрілювати наших танками. Осколок танкового снаряда смертельно поранив Святослава. Йому було лише 19. Його фронтова дорога коротка, але вона — приклад жертовного служіння Батьківщині. Доброволець Скельд разом із побратимами тримав українське небо у тому пекельному аеропорту. Це був час, коли виснажені українські воїни відійшли на ротацію, а нове поповнення, яке прибуло обороняти термінал аеропорту, ще не зовсім орієнтувалося у бойовій ситуації. Залишалася лише група добровольців, які швидко реагували. Саме від тих страшних подій 3 жовтня з’явилося слово кіборги. Святослав із побратимами були першими кіборгами.
Поетичний автограф · “Наша любов не море Наша любов земна”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

О Оллееккссааннддрр ККО ОССЕЕННККО О.. На вістрі троянди вітрів

* * * Кумедний фрік Маестро Нафталін Три торби слів з минулого століття Три жмені віршів Тут Цієї миті Сум Декаданс Метафізичний сплін І сліпне лампа Гучне простір Час Правічний млин Жорнує мливо сиве Фрік Не пророк І не Звізда Полин З едемських яблук білого наливу Він не вкусив ні Слова Ні Знання І дні його Стежки Шляхи Примари Скрипить натужно колесо Сансари І білий кут перемагає в го Не чорний Сивий Так воно іде Чуже життя У світі завіконнім Він тут І сам А там Свої закони В тім світі Де ніколи І ніде Його не ждуть Ні друзі Ні листи В пустій душі йому забракло місця Бездушна осінь Журно палить листя І жевріють картини Як світи А на отих картинах Сивий фрік Як в’язень зачарованої башти Такий несвоєчасний і Вчорашній Юнак Коханець Красень Чоловік * * * Сохне сльоза Але Наша любов не море Наша любов земна Висохне і вона Бо не Па]Де]Кале Давня Нудна “Love Story” Давня Де третій тост Стоячи І до дна Осінь метає дні Бісером передзим’ю Осінь Ще шелестить Золотом Золота Ми не з її рідні Десь Мідні труби Риму Не серенади Ні Сонно сурмлять літа Сумно сурмлять Не зле Чарами мандрагора Мій увібгала світ В сталий квадрат вікна Сохне сльоза Але Наша любов не море Наша любов земна Висохла і вона * * * Чуже минуле зачаїв ломбард Як туз у рукаві Осінні зливи Мовчать про нашу зустріч неможливу Площини наших снів розвів Декарт У просторі і часі Пустоти В словах і душах повних Порожнечі В кінці шляху ми На порозі Втечі Мовчить Розлука Бо вона То ти Удвох з тобою Осінь Розвезло Пускають дим на білий світ багаття І листя відлітає ніби шмаття Ув Ирій при надії на тепло Так При надії При чеканні При Ади Кохання вродиться весною І стежкою Як пам’ять потайною Я повернуся Виглядай Гляди * * * Смеркалось Отже В залишку сухому Нудотна ніч Із тисячі ночей Та спомин так немислимо пече І дні скорботні пише через кому Не вийти з коми Лікарі не винні Забутий Богом я на цій землі Смеркалось І слова були незлі Так Світлі і прості Як небо синє Чи як оте Не сказане Люблю Роковані Як море кораблю Солодкі Не прощальні Не осінні Спи Як ляльки з вертепу Нерухомо Так незворушно І невинно ще Смеркається І в залишку сухому Нудотна ніч із нетвоїх ночей * * * Ішли дощі Ішли І нас вели Десь За собою В ніч У позачасся Тут мить невідворотної хули Так само неминуче Як і щастя Так само неминуча Гіркота Розлуки Самоти Сльози і диму Димами гіркнуть осінню міста Поетом позолочені для рими А золота у згарищі катма І слів немає Для цієї зливи Олов’яніють море і лиман Тут неминуче буду я щасливим Я буду Срібло тирси Ковили Це срібло Слова Відголосок щастя Ішли дощі Ішли І нас вели У день У ніч У час У позачасся * * * Вони мовчали Часом бракне слів І чорне око філіжанки кави Дивилося кудись поверх голів Та ворон крицю літ кував картаво Ні Не зозуля Їх вела життям Чужим чужих Від муки і до муки Чужим чужих Отак собі й затям Чужих І божевільних від розлуки * * * Над обрієм юності погляд яснів Весніло Про осінь Ні слова Там гурт молоденьких як ти ясенів Там вишенька білоголова Всі квіти тієї палкої весни Бездумно цвіли мов надії Та наші з тобою дорослі сини За інші кохання радіють А наша любов захлинулася Час Усе розіклав по полицях Житейських шляхів не глядить ватерпас І ні журавля Ні синиці Із того минулого не залетить У душу Мілішають вени Над обрієм юності Ти З висоти Ще сяєш як мить безіменна * * * Жнива Заметілі І зливи Квітневих розбуджених гроз Гадалось Я буду щасливим З тобою Країною Оз Як снів екзотичних оливи Мої переймали шляхи Нам стрілася пісня журлива Вродились під білим наливом Порубаним дідовим сливам В роки заповиті гріхи Мої Не чужі Не приблудні Солодкі Пекельні Гіркі І людні прокурені будні Згадали стежини облудні Жаги Каганці неосудні Безгрішні цілунки палкі Вели мене долею Поле Давно я твоє перебрів Та бігає Всесвіт по колу Навколо гіркого Ніколи Я буду Моря і атоли Щасливим Додому Додолу На вістрі троянди вітрів * * * Очі вологі Прикинуся вітром Поміж манірних прощань і мовчань Сам полечу Навіть сльози не витру В цей білий світ зі слізьми на очах І не впаде із небесної скрині Долі хосенної посаг святий Тіні дерев на хиткому корінні Бігтимуть в осінь від літа А ти Ти Що без мене навчилася жити Ти Що із бурею не нажилась Вчись на осінній листві ворожити Глупа Безвирійна Птахо мала В тебе І далі І доля Та небо Вітряне нині Лети Не лети Крила без неба Кому вони треба Небо І вітер На сльози А ти Треба Не треба Прощальний дарунок Тлінні Осінні скарби золоті Твій У долоні моїй поцілунок Чорний стібок На гладкому шитті Шитимуть вітрові хмари сорочку Кластимуть вишивку ночі та дні Птахо мала Сльози виїли очі Хто ж тепер небо покаже мені * * * Чотири вершники Сурма Потоп Не випірнуть із виру Війна — війною Праглось миру І щастя праглось Та катма Несмертя Осінь Всохнуть дні Пожухне мрія Дивний Ирій На крокву візьме будні сірі І наодинці Без рідні Душа чекатиме на мить Коли зима покотить холод Із Півночі За видноколо І хуга тугу просурмить * * * Я гостюю у дива І це називаю життям Я гостюю у сонця У квітнів бузковім безсонні Я промінчиком лагідним Лиш миготнув на осонні До правічного мороку Світу безликих нестям Я шукаю пісень у гріховних прогірклих словах В Пасовиськах Мамони Ліліт Ні Адама Ні Єви На гостини чекають жагучі нічні королеви І не слина стікає губами Не кров А солодка халва Тільки мрія Грі]грі Незворушний озоновий стяг В цім бедламі торує мій шлях до вершини Тут тернове вино Не малина Вінець із шипшини Я гостюю у дива і це називаю життям Постазіопське Дуелі Капості Інтриги І з чорним вухом Білий Бім Ціною тішаться бариги Анте Іуда Дружба Крим Солоний пес і скрині краму Сумнівна міра переваг Зіграє карликову драму Спесивий дурень Газу маг Як з рукава десятку з тузом Дістане доля на ва]банк То буде вата скрепним пузом Своє лайно гребти мов танк І скрині повні порожнечі Перебоярять свій тріумф І грішні келії чернечі
Про-читання · “Нація, яка вижила після стількох випробувань, заслуговує на поклоніння”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Письменниця Н Нааддііяя ККО ОВВААЛЛИ ИКК: «Треба дякувати Господу Богу за гарні творіння»

Вар’ята виженуть на глум Сукна зеленого примара Кеш Перемога перемог Відпустить нам гріхи на шару Не грішний дяк А світлий Бог Де грати Каторги Вериги Фук Що без Мови той язик Банкують Мрії Слово Книги Олімп Європа Білий Бик * * * Це хвороба Рахуба Біда Днів миттєвості Его світлини Ти Покинеш мене за хвилину Сірих літ побреде череда Дядько Сум Їх незмінний пастух Тому дядькові чхати на фото Сто мовчань у кмітливому мотто Голосінням стоять на мосту Що єднає Тепер і Тоді Наші долі Як тріщини в часі Це хвороба Невдаха Невдасі Знаю Сум Нас не кине в біді * * * На небі Мойри труть крупу Їм теж обридла ртутна мряка Кужелить сріберна пиляка На зло бузькові і шпаку Така весна Холодні сни Ще не прокинулись від груднів Солодких мрій Занудних буднів Що взяти з неї Із весни Що взяти з березня З отих Побитих міллю мемуарів Де адюльтерів ранки карі Цей холод змушені нести Що взяти з днів З отих ночей Де ти Вже іншому належиш Де вітер Як сурмач на вежі В тривогу тугою тече Де ти Без мене І весна Ще при зимі Як Сандрильйона Раба Зневажено мадона Зеро Енергія Фермі Цей сніг Побачення всліпу І світ під льодом Як під лаком На небі Мойри труть крупу Їм теж обридла ртутна мряка * * * Ми не казки Ми божевільні міти І наші душі обживає ніч За щастя жить Візьме сльозою митар Той митар Із пекельних потойбіч І розіпне Не вірячи в безгрішшя Всі знаки наших ошалілих днів Від шепоту луни до крику тиші За глузд що у коханні знавіснів Сни розпиляє на дереворити Де поруч наших не знайти облич Ми не казки Ми божевільні міти Ми ворожба пекельних потойбіч * * * Вже скрипка ридає безсонням В чотири напружених жили Чоло холодить підвіконня Це місто Мені почужіло Лакуна Навали лавини Упали в пусте потойбіччя Та тягне мене пуповина Назад У минуле сторіччя Де в друзях ще недруги Літо Ще сонячне і незбагненне Там осінь вогнем попеліти Ще не долетіла до мене Там вітер Ворожить над бруком Шукає стежок до Біянки Ще вірші не випали друком Ще пісня коротка як танка Цю сірість Помножить на біле Бездушна агонія снігу Нудна недочитана книга Це місто Мені почужіло * * * Шепоче тихо лихо за вікном Мовчить Мовчить Мовчить І знов шепоче Так хитро Сном повзе до мене з ночі І засинає поруч Не вином Напоє нас остання літня ніч А золотом осіннього наливу Розпатлає туману гриву сиву Нудний пейзаж Банальність Звичка Кітч А ми Статисти З дивним цим кіном Де дощ самотній вигони толоче І хтось шепоче з ночі за вікном Мовчить Мовчить Мовчить І знов шепоче * * * Доброї ночі кохана Юним так солодко спиться Гусне бурштином живиця Роки пережуть аркана Вічність мольфарить над колом Танцю І скороминущість Тужить ночами за сущим Сумом совиного соло Всесвіт замрії і райдуг Сон твій тепер обживає Нишкнуть Міста і трамваї Лабухи і конокради Небо і руки в чеканні Де журавель Де синиця Юним так солодко спиться Доброї ночі Кохана м. Кропивницький — “Жінкою, яка дорожить соD бою, мимоволі дорожать усі навD коло”. Як Ти до цього дійшла? — Побачила, що якщо жінка себе цінує, тоді її обожнюють. Якщо жінка дорожить своїми ближніми більше, ніж сама собою, тоді її не надто поважають і не надто з нею рахуються. — “Чим більше назбирувалоD ся місяців розлуки, тим більше ставав його трепет перед зусD тріччю з покинутим гніздом”. Чи часто згадуєш рідне гніздо? — Так, дуже часто уві сні перебуваю у своєму родинному гнізді. І коли прокинуся, дивуюся, чому я там. Мені сняться Мама й Тато. Помоєму, це назавжди. — “Вникати у тонкощі жіночої логіки і затаєних антипатій було вище його сил”. Кому важче вникати у тонкощі логіки іншої статі — жінкам чи чоловікам? — Чоловікам, бо вони більш однозначні, а жінки — складніші. Жінки потребують уваги, поваги, хочуть, щоб їх просто цінували. Чоловіки переважно егоїсти. — “Вона часто нервувала, була невдоволена ним, собою, а інколи усім на світі”. Хто ким більше невдоволений — Вона Ним чи навпаки? — Мені здається — взаємно, бо живуть у різних світах. А жінки не здаються. Чоловіки ж не розуміють, що Вона — теж людина. Я — за рівноправні стосунки. Але вони можливі лише між двома рівноправними людьми. — “За таку природу я б накD лав серйозний штраф — за збаD ламучення чоловічих сердець”. Хто ж винен у тому збаламученD ні? На кого накладати штраф? — Треба дякувати Господу Богу за гарні творіння. Оті красиві жінки баламутять чоловічі серця і збивають чоловіків з пуття. І себе — теж! — Близькі, дуже близькі стоD сунки двох — це добре чи катасD трофа? — Якщо одні стосунки можуть зруйнувати інші, — то це великі знаки запитання. — “Чоловіки озирались їй услід, так само, як і жінки, яких вона дратувала”. Чому жінка жінку дратує? — Це, на жаль, банальна заздрість. Але треба мати добру душу, щоб не піддаватися. Якщо вібрації душі високі, то жінка жінку сприймає позитивно, а якщо навпаки, то красива жінка може дратувати. У мене красиві жінки не викликають негативних емоцій. — “Ми дуже мало знаємо про себе, повірте”. А якби знали більше, — жити було б краще? — Не було б краще, та мали б якесь пояснення — може, було б зрозуміліше. З точки зору “космосу”, може, для людини це якийсь порятунок. Тож якби знала це, то, може, й було би легше. — “Кажуть, усі жінки однакоD во реагують на невдачі чоловіків — відвертаються від них”. То що ж нам, чоловікам, робити? — Чоловіки також не люблять, коли жінкам щось не вдається. На жаль, усі люблять переможців. — “Чим гірше живемо, тим більше плодиться всяких ошуканD ців. Ми думали, що після ЄвроD майдану потрапимо до раю, а опинилися в пеклі ще страшнішоD му, аніж були”. То чому ж Майдан не змінив суспільну систему? — Бо люди лишилися ті самі — з гнилими душами і великими апетитами. Ті, що при владі. А ті, які чогось варті, — опинилися внизу. Їм до влади, як до неба пішки… — “Ворог нарощував на окуD пованих територіях кількість техніки і живої сили”. Чи могли ми 1991 року, наприклад, думаD ти, що Росія нападе на Україну? Чому так сталося? — Я тоді ще просто не відчувала агресивності сусіда. Думала, що ми вже вільні від нього навіки. Те, що ворог напав на Грузію 2008-го, якось нас не схвилювало… А загалом війни в XXI столітті — це дикунство. Вже люди ніби більш цивілізовані, мали б жити вищими інтересами, ніж бажанням урвати чуже. — “І чому це людина затриD мується на світі, коли уже не отD римує від нього ніякого задовоD лення?” Надіє, чому? — Не знаю. Напевно, ще не відчула чарів Землі. — “Наше життя — то наші хрести, а не свята”. То чого всеD таки більше — хрестів чи свят? — Як у кого. Люди по-різному проживають власне життя. Двох подібних немає. Кожен проживає те, що йому треба, — як покуту гріхів із попередніх життів… — “…бо добре втямила, що розраховувати на чоловічу вірD ність чи відданість не варто”. Ана жіночу — варто? — Тут нема одного правила. В тій ситуації моя героїня розуміла саме так. Загалом кожен чоловік шукає собі такого пристанища в житті. Жінки — більш жертовні й служать навіть тоді, коли цього не цінують. — “Всі ми недобрали щастя в житті, всі в якомусь плані банD крути”. А як би Ти визначила своє щастя? — У кожного — своє. Щоби людині було в душі комфортно, щоб її розуміли і робили кроки назустріч, — це найбільше благо для жінки. — “Жовте листя придорожніх дерев і його довколишні розсиD пи на землі зливалися з золотом сонця і обіймались з голубизD ною неба, творячи дивовижну красу”. Це ліричному героєві доводилось часто бачити? — Принаймні я бачу часто таку красу, яку не описати словами. — “Вникати у тонкощі жіночої логіки і затаєних антипатій було вище його сил”. Чи хтось у світі зміг (зумів) увійти в тонкощі жіD ночої логіки? — Хіба той, хто дуже хотів. — “Прокинутися в батьківD ському домі було незвично і раD дісно”. Ти пам’ятаєш досі, як буD ло колись у батьківському домі — у минулих, давно минулих роках? — Постійно. Навіть хотіла б повернутись у ту ауру — хоча б на короткий час. Від батьківського дому ми ніколи не будемо вільними. — “Чоловіка творять його роD ки, вони працюють йому на коD ристь”. Ти як автор також переD конана в цьому? — То є думка мого героя. Кожен рік має свою принаду. І не кожному дано благо чи щастя дожити до якогось віку. — “Коли вивітрюється почутD тя, залишається ворожнеча і гоD лий розрахунок”. І скільки ця воD рожнеча може тривати? — Скільки кому вже написано. — “Люблю, звичайно, любD лю, тільки — добру і лагідну, а не колючу і злу”. Скільки часу жінка може бути переповнена якоюсь з тих емоцій? — Поки її люблять, вона добра і лагідна. — “— Ох, жінки! Ви не можете без проблем! Спочатку створюD єте їх, а потім заморочуєтеся зними”. Отже, Надю, чому ви, жінки, не можете без проблем? — Тому що мужчини цих проблем не бачать. І ці проблеми вирішують жінки. Замість післямови. “Насамкінець хочу сказати, що дуже пишаюся належністю до української нації, яка для мене — найкраща в світі. Українці миролюбні й працелюбні. На жаль, на долю нашого народу випало стільки горя і випробувань, скільки, мабуть, не дісталося більше нікому. Як писав колись Олександр Довженко, у всьому винне наше географічне розташування, помірний клімат, чорнозем і працелюбний народ. Саме тому ми завжди були ласим шматком для різноманітних завойовників… Вважають, що нація, в якій винищено стільки генофонду, приречена на загибель, але ми вижили, породили багато талантів, учених і знову ж таки — свідомих українців. Нація, яка вижила після стількох випробувань, заслуговує на поклоніння”. (Надія Ковалик. Сила слова). Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК, керівник прес-центру наукової журналістики ЗНЦ НАНУ і МОНУ, член НСПУ і НСЖУ Прочитавши збірник оповідань і повісті — “Зваба” Надії Ковалик, відомої української письменниці, що живе і твоD рить у Львові, я вирішив зробити з письменницею інD терв’ю на базі висловлених літературними героями збірD ника думок, тверджень, переконань. Після інтерв’ю я заD питав Надію: “Чи думала колись над тим, що Твоє ім’я — Надія — дасть Тобі надію на вагоме, цікаве, талановите пізнання життя і світу?” Надія відповіла: “У мене було відD чуття, що стану письменницею, але я те не пов’язувала з іменем Надія. Люди з іменем Надія є тільки надією для інD ших, а не для себе”. Отже, шановні читачі, прошу познайомитись із творD чістю письменниці з надією, що вона припаде вам до впоD доби. Що ви відчуєте, читаючи це інтерв’ю, як Надія КоваD лик зреалізувала свою юнацьку Надію у своїй “Звабі”. І не тільки в цій книжці.
“Комуністичний тоталітарний режим Сталіна знищив майже десять мільйонів українців”. Геноцид 10 · с. 10сторінка оригіналу ↗

У той рік заніміли зозулі…

Микола ГРИНЬ, член НСЖУ, лауреат літературномистецької премії ім. П. Куліша, Бобровицький район Чернігівської області Закінчення. Початок у ч. 41 за 2018 Куркульки села Петрівки Марійко Ганна Йов. та Хоменко Христя Степан. (чоловіки яких вислані за межі УРСР), зрізували в колгоспі колоски. Їх спіймали і справу передали до суду. 21 липня виїзна сесія бобровицького народного суду засудила цих куркульок на 5 років Бупру кожну з урізанням громадських прав на два роки (№72). У козачанському колгоспі імені Орджонікідзе стоїть на полі пшениця у копах, зерно якої призначено на насіння. Днями невідомо хто обрізав колоски з п’яти полукіпків. Правління колгоспу навіть не думає виявляти, хто різав колоски і притягти його до відповідальності. У цей же час колгоспників і керівників господарств, що робили лише перші кроки, гнуть через коліно і вимагають здати останні зернини посівного матеріалу. “Нема в нас посівного матеріалу, ми самі сидимо голодні”, — кричав на зборах колгоспу “Червоний комунар” села Свидовець Сергій Крамарчук і зривав збір насіння серед членів колгоспу” (№ 29, 1933 р.). Це єдина замітка в районній газеті тих злощасних років, де хоча б побіжно сказано, що люди сидять голодні. Щоб посилити репресії проти хліборобів і колективного, й індивідуального секторів, влада в ті роки запроваджує чорні списки сільрад, які “злочинно зривають збір посівного матеріалу в одноосібному секторі”. Перший перелік містить аж 17 сільських рад і серед них з мого села Козацького (№ 30, 1933 р.). Зауважу, що зривали план не двітри чи навіть п’ять рад, а 17. Це переважна більшість рад району. Така масовість пояснюється просто: все, що можна було забрати в людей, уже вигребли штрикачі та буксирники. Не поліпшилися справи і в наступні місяці. У вересні, наприклад, 11 сільських рад району нагороджені рогожовим прапором і занесені на чорну дошку. Протягом п’яти днів грудня жодне село району не виконало своїх щоденних і п’ятиденних завдань. Газета знову закликає розбити опір куркуля і виконати план хлібозаготівлі. Районній владі вже не вистачає “чорної дошки” і рогожових прапорів. Вона заводить у газеті рубрику “червоний суд”, під якою вимагають “нещадної кари зривачам хлібозаготівлі”. У числі райгазети за 8 лютого 1933 року вона вимагає такої кари стайничому колгоспу “Нове життя” з Козацького Тодосю Фенюку, який “їдучи по фураж, убив коня”. Важко віриться в те, що він його убив. Найімовірніше, кінь помер від голоду, адже скотину в нових колгоспах нічим було годувати, не кажучи вже про “куркульську пайку зерна”, яку обіцяли для коней. 12 серпня 1932 року бобровицька районна газета “За суцільну колективізацію” друкує телефонограму голови РВК Сидорова до всіх сільських рад та уповноважених виконкому. У ній б’ють тривогу, що серпневе завдання з хлібозаготівлі зривається. Під персональну відповідальність рекомендується зрушити хлібозаготівлю в колгоспах і серед контрактантів. Третім пунктом вимагається обмежити перемел зерна по 8 кілограмів на їдця в місяць і робити це можна лише за довідками сільрад. З цього часу заборонявся продаж хліба на базарах. Ця телефонограма не дає позитивних результатів. Через кілька чисел газета пише, що за першу половину серпня колгоспний сектор виконав своє місячне завдання лише на 2,1 %, здавши 381 центнер зерна при плані 18 тисяч центнерів. Газета тут же робить красномовний висновок про те, “що управи колгоспів стали на відвертий куркульський шлях і в такий спосіб зривають хлібозаготівлю” (там же, № 68). А ще через число газета друкує статтю “За більшовицьку, зразкову боротьбу за хліб”. Тут в антипартійній лінії звинувачують керівництво району, яке нібито спасувало перед труднощами, перед опором куркулів і опортуністів, скотилось до табору класових ворогів, бо організували куркульську дискусію проти виконання плану хлібозаготівель. За це постановою обкому партії 17 серпня секретаря Бобровицького райпарткому Закопайла з лав партії виключили, звільнили з роботи заворга РПК Матвієнка із забороною займати відповідальні посади. Бюро обкому партії також звільнило з роботи і оголосило сувору догану голові райпрофради Мартинюку. Стаття завершується гнівними закликами, що найменшим намаганням пом’якшити хлібозаготівлі буде дано рішучу відповідь. Потуранню ж глитайні буде покладено край розтренувальним ударом і ніякого відступу у боротьбі за хліб бути не може (№ 70). Услід за партійними бонзами під роздачу потрапили й їхні молодші помічники з комсомолії. У наступному числі районка пише, що секретар райкому ЛКСМУ Лисенко надіслав директиву всім осередкам, у якій не тільки не дає нічого конкретного з організації хлібозаготівлі, а ставиться на шлях скерування райорганізації ЛКСМУ проти плану заготівель хліба. Секретар райкому комсомолу т. Лисенко пропонує КСМ осередкам … перевірити реальність доведених планів хлібозаготівлі до села, колгоспів… З цієї антипартійної постанови, говориться далі в публікації, можна визнати обличчя т. Лисенка як опортуніста найгіршого ґатунку, якому партія доручила керувати й ідеологічно виховувати робітничо-колгоспну та бідняцько-середняцьку молодь (№ 70). Звісно, Лисенка з роботи зняли і оголосили йому сувору догану. На серпневому об’єднаному позачерговому пленумі РПК і РКК покарали й інших керівників району, які в “різних формах виступали проти плану хлібозаготівлі, дезорганізували трудящі маси в боротьбі за хліб і тим самим лили воду на млин куркуля”. Об’єднаний пленум ухвалив виконати план до 28 серпня. “Цього ми мусимо добитися будь-якою ціною”, так завершується постанова пленуму (№ 70). Як ми знаємо тепер, ціна такого рішення була досить високою — сотні, тисячі жертв голодної смерті. Всього ж, за оцінками експертів та дослідників, в Україні голодною смертю померло до десяти мільйонів осіб. Вдумаймося: комуністичний тоталітарний режим Сталіна знищив майже десять мільйонів українців. А тепер ще дехто набирається нахабства заперечувати, що це не був геноцид нації. Ніби й не було справжніх єгипетських пірамід горя й мук на родючих чорноземах України, про які не дозволяли ні говорити, ні писати більше півстоліття. До речі, та кадрова чистка в серпні 1932 року, звинувачення людей, які бачили наслідки сталінського терору і які намагалися протистояти йому, не вплинула на виконання плану хлібозаготівлі на Бобровиччині. За перші три п’ятиденки серпня він був виконаний на 0,9 %. П’ятого вересня на бюро райкому партії було констатовано, що серпневий план хлібозаготівлі зірваний. На 5 вересня річне завдання виконали лише на 8 %. У Козацькому з індивідуального сектора на 5 вересня надійшло 4 із 1200 центнерів річного завдання. Це 0,3 % до завдання. Не були блискучими і районні показники. Із річного завдання 79614 здали 848 центнерів зерна. Це — 1,06 % (№ 86). Якщо опір “куркулів”, за словами представників тодішньої влади, доводилося розбивати, то з багатьох колгоспних комор уже вимели все дочиста. До дня жовтневого перевороту районна газета друкує “червоний список колгоспів, що виконали річний план хлібозаготівлі”. Їх — 12. Очолює цей список веприцький колгосп “Червона громада”. Тут завдання виконали на 120 % (№ 106). — Колгосп “Наше життя” з Козацького теж рапортував про стовідсоткове виконання плану здачі хліба. Хоч інша артіль “Перше травня” й не ввійшла у цей список, — розповідали мені, згадуючи ті страшні дні чорних жнив, старожили села. — Та голодна смерть махала косою на територіях обох колгоспів. Розмаху голоду сприяло й те, що буксири та штрихальники забирали не тільки зерно. Односельці розповідали, що безжалісно вигрібали вузлики з овочевим насінням, маком, квасолею, макухою, кормовими буряками… Через це у багатьох селян весною 33-го залишилися не посадженими городи. Не вистачало навіть основної селянської їжі — картоплі. З хлівів зникли кури, гуси, качки… Рятували лише ополоники в Шарамасі та навколишніх озерах і болотах… У мартиролозі, опублікованому в Національній книзі пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років, вписані прізвища більше шестисот моїх односельців, що померли від голоду в ті страшні роки. Проте з урахуванням масштабів голодомору, що панував у сусідніх селах, розповідей донедавна живих свідків тієї трагедії можна вважати, що цей мартиролог козаччан є неповний. Адже люди помирали вже на початку 1932 року і в записах про смерть не писали, що помер від голоду. Помирали і так звані куркулі, і вчорашні наймити, яких нова влада обіцяла зробити найщасливішими в світі. На ці обіцянки мої земляки відповідали тоді народною творчістю. Сільські старожили згадували, що найпопулярнішими були прислів’я: “На конторі серп і молот, а у хатах — смерть і голод”, “Батько в СОЗі, мати — в СОЗі, а голодні діти лазять по дорозі”, “Жито та пшениця пішли за границю, ячмінь і овес — на МТС, а кукурудзу та буряки їмо ми — колгоспники-дураки”. Нишком співали і такі частівки: Нема хліба, нема й сала — А на хаті один куль, Тільки кіно та вистава. В сільраді кажуть, що куркуль. Погодьтеся, це був сміх крізь сльози. Але така вже вдача в моїх земляків, нащадків славних козаків-запорожців: усе сприймати з гумором. До речі, отой останній сніп на хаті доводилося й справді знімати, різати його на січку, запарювати для змореної голодом корівчини-годувальниці і рятувальниці сім’ї. Про це та багато іншого, що назавжди врізалося в пам’ять, розповідала мені односельчанка Євдокія Федорівна Синенко, 1927 року народження. За її словами, рідна сестра її батька Олена була заміжня за односельцем Яковом Сорокою. Це була роботяща сім’я. Мали землю, міцне господарство. А ще шестеро малих дітей: трьох хлопців і трьох дівчаток. Найменшенька дівчинка була 1928 року народження. І ось на початку 30- го року в селі організовували колгосп. Яків Сорока не погодився вступати до нього. Його відразу ж записали у вороги нової влади. Приїхав “воронок” і чоловіка забрали без суду й слідства. Сім’ю вигнали з хати. Одяг, пожитки завезли в колбуд і скинули до купи з іншими речами таких же розкуркулених. Діти, як ото колись писав Тарас Шевченко, розлізлися мишенятами межи людьми. Ганна вийшла заміж за парубка з Фенюкової сім’ї, що жив через дорогу. Іван і Михайло пішли за десяток кілометрів у Петрівку до родичів. Але потім повернулися назад. І ось батьку Євдокії Федорівни дають у колгоспі наряд везти підводою на залізничну станцію в Бобровицю рідну сестру з дітьми для відправки на заслання у Вологду, бо влада висилає їх із села. Вирішили, що Олена має сховатися, а дітей самих не відправлять. Так і зробили. Але де там! Змусили везти дітей самих. Замотали їх у рядна, склали у вузлик сякі-такі харчі. І в дорогу. Довелося залишити їх поміж чужих людей у товарному вагоні. Серце Олени не витримало і вона наступного ранку йде до Бобровиці, а це майже 30 кілометрів. На щастя, ешелон ще не відправили і вона з дітьми поїхала у Вологду. Прожили там у злиднях і холоді два роки. На третій — вирішили тікати додому. Вийшли з тайги рано навесні, а в Козацьке прибилися пізно восени. Що було в дорозі, краще не питати і не розповідати… Прийшла Олена з чотирма дітьми в братову хату, а тут голодовка в розпалі. Самим їсти нічого, бо сім’я немаленька. Та ділилися всім. Щавель рвали у берегах, ловили ополоників і рибу, драли на болоті пташині гнізда, жолуді під дубами виколупували із землі. Знали, якщо свині їх їдять, то й людям можна. Але голод усе дужче наступав на п’яти. Старшенькі вирішили йти у найми. Робили все, на що вистачало сил. Соню в патронат у Новому Бикові прилаштували. Але там теж було голодно. І тоді батьки від людей дізналися, що таких дітей “кукушкою” везуть у Кобижчу і там залишають їх на вокзалі напризволяще. Зі сльозами на очах так і зробили. На щастя, дівчинку підібрали макаренківці. Відвезли в дитбудинок у селі Сосниці Рокитнянського району Київщини. Соня росла там і вижила. Вона була роботящою дівчинкою і її забрала до себе додому кухарка. Згодом Соня закінчила ФЗУ і вийшла заміж за сусідського хлопця-інваліда. Вже після ІІ Світової Соню розшукав брат Іван, який жив у Петрівці. Соня теж писала в усі інстанції, щоб знайти родичів. Але спогади дитинства були досить куці для пошуків. Урешті, 1957 року, майже через чверть століття після розлуки у Козацькому відбулася їхня довгождана зустріч. Над рідним братом батька Євдокії Федорівни Іваном Харсікою влада влаштувала показовий суд. За те, що не відвіз до колгоспу три центнери буряків зі свого поля. “Наш батько тоді відвіз і просив, щоб брат так зробив, — розповідала вона. – Але брат не послухав. Нас влада не тронула”. “Трійка” засідала за столом, застеленим червоним сукном. Бригадири зігнали на суд ледь не все село. Відправили його у Лук’янівську в’язницю Києва. Разом з односельцем Гнатом Борцем звідти втік. Впіймали і дали
“Попри півстолітнє замовчування голодомору пам’ять людська неубієнна”. · Геноцид 11 · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

“строгача”. Якраз розпочалася голодовка, він так і помер у тюрмі. Перед смертю сім’я одержала від нього листа: просив прислати хоча б лушпайок від картоплі, бо вже й запаху варених бульб не пам’ятає. Не пережила голоду і його дружина з двома малими дітьми. Залишився один маленький Михайлик, його прилаштували у патронат. Євдокія Федорівна розповіла ще одну трагічну сторінку з життя односельців у роки голодовки 30-х років. Люди тоді помирали щодня. Інколи цілими сім’ями. І це правда, що в одній могилі хоронили по десять осіб. Ховали чи-то й напівживих, чи то й напівпомерлих. Щоб вдруге не їхати за покійником у ту хату. Та й щоб яму не копати. У копачів, яких виділяв колгосп, теж сил було обмаль. У колгоспі за таку роботу давали лише казанок похльобки. А вдома теж нічого було їсти… — Це неправда, що селяни тоді саботували здачу зерна державі, — розповідав мені інший односелець, Микола Іванович Бурзак, 1925 року народження. — Просто, не було чого здавати, а що можна було забрати, все вигребли. Люди бачили невідворотність голоду й прагнули приховати бодай трохи зерна чи інших харчів. Тоді в кожній сільській хаті від печі розпочиналася довга лежанка з товстих дощок. Ось моя мама, Марія Тимофіївна, під ними в глиняній долівці викопала яму і приховала там два мішки зерна. Адже в неї на руках було троє малолітніх дітей — я та мої сестрички Галя й Оля. Але мама мала необачність викинути свіжу землю на вулицю. Її побачив бригадир Овсій Фенюк і побіг заявляти про це в сільську раду. Згодом разом з ним прийшли члени буксирної бригади Андрій Кобизький та Опанас Онисимович Харсіка. Звісно, зерно знайшли й конфіскували. На щастя, мама і всі троє діток вижили в те голодне лихоліття. Але 1933 року від недоїдання помер наш батько та ще вісім кровних родичів по маминій та татовій лініях. А знаєте, я в дитинстві дуже любив слухати кування зозулі і рахувати, скільки мені вдасться років прожити. Їх багато жило в наших берегах між Бурзаківкою і Морозівкою. А ось того трагічного літа 33 року їх перегукування майже не було чути… “Не до добра це”, — все повторювала моя мама… — Масове голодування в Козацькому розпочалося наприкінці 1931 року, — згадувала Ганна Ганжа, 1920 року народження. — 22 місяці люди пухли, мучились, страждали і вмирали. Мені тоді виповнилося 12 років і я все це добре пам’ятаю. Рвали кропиву, ходили красти жом на Новобиківський цукрозавод. Батьків змушували записуватися в колгосп. Вони відмовилися. Тоді до нас приїхала юрба грабіжників. Обікрали до нитки. Але цього здалося для них замало. Вони стали нас виселяти з хати. Згорьована від безвиході і відчаю мати хотіла вкинути у колодязь менших діточок. І тут в одного з членів бригади прокинулася совість. Пам’ятаю, він сказав, щоб зупинили її, бо за це вони відповідатимуть. Однак із сім’ї живою залишилася лише я. Ми жили тоді неподалік кладовища. На нього щодня підводою возили мерців. Без трун, немов тварин, кидали в ями. Коли присипали землею, а коли й так залишали. Деякі трупи так і розкладалися під сонцем…
“Попри півстолітнє замовчування голодомору пам’ять людська неубієнна”. · Геноцид 11 · с. 11сторінка оригіналу ↗

Міжнародна акція «Запалімо свічку пам’яті!»

Піррова перемога більшовиків над власним народом наочно засвідчила згубність сільськогосподарської політики, яку проводила радянська влада щодо нашого працьовитого селянства. В умовах голоду, господарського занепаду, безладдя і свавілля колективізацію в області не вдалося завершити навіть 1934 року. За даними обласного архіву, на червень того року на Чернігівщині усуспільнили трохи більше 70 % селянських господарстві 77 % посівних площ. Тодішня влада видавала ці показники за неабиякі успіхи і перемогу колгоспного ладу та соціалізму. Але навіть ці цифри видаються сумнівними порівняно з численними людськими жертвами та руйнуванням духовних і матеріальних основ нашого хліборобського і працьовитого села. Щодо одноосібного ведення господарства, то так звані “індуси” в моєму рідному Козацькому господарювали навіть після ІІ Світової війни. Їх ідалі ганебно переслідувала влада. У квітні 1947 року виконком Козацької сільської ради розглядав заяву Олени Юхимівни Сороки, аби їй наділили город. Та вона виявилася одноосібницею і виконком дав відповідь, що при сільській раді фонду землі немає і наділити городом її нема можливості. Хоч на тому ж засіданні розглядали заяву Василя Юхимовича Наумового і йому виділили землю, бо працює в колгоспі “Перше травня”, хоч мати й дочка ведуть одноосібне господарство (Державний архів Чернігівської області, ф. Р-7624, оп. 1, с. 2, арк. 15). Хай і дотично, але на тому ж засіданні пролунало про голод 1933 року. Трапилося це під час розгляду заяви Петра Гнатовича Борця (сина отого Борця, що втікав із Лук’янівської в’язниці). Він просив відкрити йому погосподарський номер, “оскільки він виріс у патронаті, а батьки померли 1933 року, а він служив у армії у 1941—1945 роках, прийшов з армії і не має номера. А його сім’я складається з трьох осіб…” (там же, арк. 28)… …Торік знову пройшов сивим від горя сільським кладовищем. Стара частина поховань початку 30-х років минулого століття ще більше вкрилася кущами бузку. Та все ж ще видніються горбочки колишніх могил. Саме втому бузку, в тих могилах спочиває вічним сном основна частина жертв голодомору мого села. Бо заради справедливості треба сказати, що ховали тоді в селі ще на двох кладовищах: на цвинтарі поруч із церквою та на так званому Харланівському кладовищі однойменного кутка села. Так ось на першому масовому похованні де-не-де ще є прибрані й уквітчані могилки. Значить, ще живі люди, які знають, що тут спочивають замучені голодом їх діди-прадіди. Значить, попри півстолітнє замовчування голодомору пам’ять людська неубієнна. Попри все, онуки-правнуки цих трудяг не тільки вижили. Вони продовжили рід людський. Щоб пам’ятати праведні жертви, розповісти про них наступним поколінням і молитися за душі спочилих дітей Господніх, у вірі православній і смиренні Божому замучених голодом і холодом заморених, в засланнях і по чужих краях померлих, без погребіння і молитов заупокійних полишених, щоб оселилися їхні душі там, де всі праведні українці спочивають… 6 жовтня 2018 року в португальському місті Фатіма у Санктуарії Діви Марії, одному з найбільших Санктуаріїв у світі, відбулася міжнародна акція “Запалімо свічку пам’яті!” з нагоди вшанування в Португалії 85-х роковин Голодомору 1932—1933 років в Україні. У заході, організованому Посольством України в Португалії спільно з представниками української громади Португалії, зокрема, Спілки українців у Португалії, взяли участь Посол України в Португалії Інна Огнівець, дипломати Посольства, члени їхніх родин, численні активісти і молодь української громади в Португалії, представники релігійних кіл України та Португалії тощо. У рамках проведення заходу священиками УГКЦ у Португалії було проведено панахиду за упокій померлих українців у 1932— 1933 роках внаслідок злочинних дій сталінського режиму. Крім того, під час Богослужіння були згадані імена 85 померлих від голоду дітей зі списку мільйонів, наданого Національним музеєм “Меморіал жертв Голодомору”. На завершення заходу всі учасники акції запалили символічні 85 свічок у пам’ять жертв Голодомору. 7 жовтня “в українських православних і греко-католицьких парафіях Мадрида й інших міст Іспанії провели акцію “Запалімо свічку пам’яті!” на вшанування жертв геноциду-Голодомору 1932—1933 років в Україні. З нагоди 85-х роковин цієї трагедії українського народу, заподіяної злочинним сталінським режимом, комеморативну акцію “Запалімо свічку пам’яті!” щодня проводять за участю дипломатичних установ України в різних країнах світу протягом вереснялистопада 2018 року”. У м. Аліканте, автономна область Валенсія, акцію “Запалимо свічку пам’яті!” проведено силами місцевої громади та ГКУ в Барселоні. Поминальну молитву за жертвами Голодомору в Україні 1932— 1933 років відслужив єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії Преосв. Владика Григорій. Генеральний консул України в Барселоні О. Драмарецька у зверненні до учасників заходу наголосила на важливості визнання міжнародною спільнотою Голодомору в Україні 1932—1933 років геноцидом українського народу. У рамках акції були зачитані імена 85-ти дітей із Київської області, які стали жертвами Голоду. Дитячий танцювальний колектив “Посмішка” (м. Торрев’єха, провінція Аліканте) виконав композицію на пісню народної артистки України Оксани Білозір “Свіча”. В акції взяли участь численна українська громада Іспанії, представники місцевих органів влади провінції Аліканте, іспанської громадськості й ЗМІ. 7 жовтня українська громада спільно з Посольством, Асоціацією українців та Українською церквою в Ірландії вшанували пам’ять жертв Голодомору в рамках ініційованої Світовим конгресом українців до 85-х роковин цієї трагедії міжнародної акції “Запалімо свічку пам’яті!”. Під час молебню учасники акції символічно згадали імена 85 дітей та інших мільйонів закатованих голодом жертв. Зворушливою частиною заходу стала участь у панахиді учнів “Рідної школи” Дубліна, які віддали шану вбитим голодом дітям, що у ті трагічні для України часи не змогли сісти за шкільні парти. 7 жовтня 2018 року Посольством України в Угорщині спільно з Товариством української культури Угорщини та українськими осередками проведено низку поминальних заходів у рамках міжнародної акції “Запалимо свічку пам’яті!”. Поминальні заходи розпочалися у Будапешті о 12.00 в церкві св. Михайла, де на щонедільні богослужіння збирається українська греко-католицька громада (парафія Покрови Богородиці). Перед церковною літургією, яка цього разу була присвячена пам’яті невинних жертв Голодомору, Посол України в Угорщині Любов Непоп, перший заступник Голови Світового конгресу українців, Голова Товариства української культури Угорщини Ярослава Хортяні та священик Української Греко- Католицької Церкви в Угорщині отець Дам’ян Габорій разом запалили свічку пам’яті, яку в подальшому запалюватимуть у церкві під час проведення кожної недільної служби до моменту завершення міжнародної акції. У меморіальних заходах “Запалімо свічу пам’яті!” взяли участь представники угорської громадськості, українських осередків Угорщини та працівники Посольства України в Угорщині з сім’ями. Захід розпочався спільною молитвою священиків українських церков за Україну, після чого Посол України в США Валерій Чалий із дружиною Людмилою Мазукою, заступник помічника Державного секретаря США з питань Європи та Євразії Джордж Кент із дружиною Велідою Кент, Голова Крайового комітету США з визнання Голодомору геноцидом Михайло Савків, архітектор Лариса Курилас і священики українських церков США поклали до Меморіалу жертвам Голодомору-геноциду символічні снопки пшениці. Валерій Чалий від імені Президента України Петра Порошенка привітав американських українців з одностайним рішенням Сенату США щодо ухвалення двопартійної резолюції, в якій Голодомор 1932—1933 років визнається геноцидом українського народу та подякував співголовам Українського сенатського кокусу Роберту Портману та Річарду Дурбіну за їхню провідну роль в ухваленні цього історичного документа. З вітальним словом до присутніх також звернулися заступник помічника Державного секретаря США з питань Європи та Євразії Джордж Кент та Голова Крайового комітету США з визнання Голодомору геноцидом Михайло Савків. Представник громадської організації “Американсько-українські активісти”, волонтер Ілона Доерфлер зачитала імена 85-ти дітей з Луганської області, які загинули під час Голодомору-геноциду 1932—33 років в Україні. Захід завершився композицією “Свіча” у виконанні Українського хору “Спів життя”. Разом з Посольством України в США заходи в рамках Міжнародної акції “Запалімо свічку пам’яті!” 4 жовтня провели українські громади м. Філадельфія (Пенсильванія), Пасейк (Нью- Джерсі), Віппані (Нью-Джерсі), Бостон (Массачусетс), Саут Баунд Брукс (Консисторія Української православної церкви США). 2-3 жовтня заходи відбулися за участю українців м. Гартфорд (Коннектикут), Олбані (Нью-Йорк), Керхонксон (Нью-Йорк), Сіракузи (Нью-Йорк), Йонкрес (Нью- Йорк), Майамі (Флорида) та Сієтл (Вашингтон). * * * 4 жовтня Посольство України в США, Крайовий комітет США за визнання Голодомору геноцидом та українці Вашингтона приєдналася до Міжнародної акції “Запалімо свічку пам’яті!”, приурочену до 85-х роковин Голодомору-геноциду в Україні. Заходи в рамках Міжнародної акції “Запалімо свічку пам’яті!” відбулися в Португалії, Іспанії, Ірландії, Угорщині
«Просвіта» сьогодні · “Освітянська і просвітянська подвижницька праця Івана Ющука”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

більш нічого. // А серце б’ється — ожива, // Як їх почує!.. Знать, од Бога // І голос той, і ті слова // Ідуть меж люди!.. Усе своє життя з рідним словом ішов до людей, до своїх учнів і студентів Іван Пилипович Ющук, Учитель і Громадянин з великої букви. Він запалював і підтримував їхній дух, вселяв віру і надію в зневірених, гуртував однодумців навколо великої національної справи. Його маленькі справи творили великі зрушення в свідомості народу. Про це говорили численні учасники урочистої академії в Музеї літератури. Серед них члени правління Товариства “Просвіта” Любов Голота, головний редактор тижневика “Слово Просвіти”, Георгій Філіпчук, академік Національної академії педагогічних наук України, член Головної ради Товариства, директор Інституту літератури НАН України Микола Жулинський. А ще — ведуча програми радіо “Культура”, в якій багато років незмінним учасником був ювіляр, Людмила Лук’янченко, співробітники Міністерства культури України з управління мовної політики та літератури Єлизавета Сербіна і Віктор Генералюк, представники від департаменту освіти Київської міськдержадміністрації та багато інших. Українською піснею вітали ювіляра Вокальний ансамбль ДМШ 29 Святошинського району м. Києва “ Київські соловейки” (керівник Марія Мороз), етнографічний хор “Гомін” ім. Леопольда Ященка (керівник Валентина Команчук), бандурист Віталій Мороз, хор “Просвіта” (керівник Раїса Марченко ), народний хор “Надія” (керівник Надія Гладишевська). Освітянська і просвітянська подвижницька праця Івана Ющука відзначена численними подяками, грамотами різних відомств і організацій. Але найдорожчою, напевно, для ювіляра стала нагорода Патріарха Київського і всієї України-Руси Філарета — орден Кирила і Мефодія. — викладання у вищих навчальних закладах України поступово перевести на українську мову; — забезпечити студентів підручниками, посібниками, методичними розробками українською мовою; — в університетах, педагогічних та культосвітніх вищих навчальних закладах викладали як обов’язкові предмети українську мову, літературу та історію України; — наукові видання публікувати й українською мовою. Після ознайомлення з листом почався справжній гармидер. Але коли дійшло до підписів, то лише 60 осіб із понад 200 присутніх підписали його. Листа було відправлено, Андрій Громико відповів, що це справа самих українців. На одному із засідань Клубу заслухали проект Закону про мови, укладений письменником Степаном Пінчуком. Проект закону відправили у Верховну Раду УРСР, але його там, звичайно, до уваги не взяли. Клуб шанувальників української мови при Спілці письменників України, роботу якого організовував Іван Ющук і на засіданнях якого бувало по 200 і більше учасників, збуджував активність людей і підготував ґрунт для створення Товариства української мови та якоюсь мірою Народного руху України за перебудову.
«Просвіта» сьогодні · “Освітянська і просвітянська подвижницька праця Івана Ющука”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Подвижник рідного слова

Микола ЦИМБАЛЮК — Символічно, — сказав голова Товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Павло МОВ- ЧАН, — що ми відзначаємо 85- річчя Івана Пилиповича напередодні ухвалення Верховною Радою України у першому читанні Закону про українську державну мову. Це один із тих результатів неустанної, цілеспрямованої і подвижницької роботи Івана Ющука впродовж багатьох десятків років, не тільки за часів української незалежності. Українці, кому добре знайоме ім’я професора Ющука: старшим — зі шкільних підручників української мови, молодшим — з його численних радіопередач на Українському радіо — добре засвоїли його уроки. Насамперед політичні, наголосив Павло Мовчан. Бо мовне питання для нас, українців, як ніколи для жодної нації в світі, не було таким гостро-політичним з огляду на шалену антиукраїнську політику і практику Москви. Тільки вдумаймося: 472(!) закони, укази, постанови, заборони і т. ін. і за царських, і за совєтських часів застосовувала проти нашої рідної мови окупаційна влада. Навіть уже за, здавалося б, незалежної України кремлівська резидентура у Верховній Раді в особі Партії регіонів, грубо, цинічно, привселюдно зґвалтувавши Конституцію, протягнули руйнівний закон Ківалова- Колесніченка. І треба було тисячі жертв Революції гідності, російсько-української війни, чотири роки бездіяльності так званого “нового” парламенту, щоб Верховний суд під тиском українського суспільства відмінив закон Ка-Ка як масштабну диверсію проти української незалежної держави. У цій боротьбі, перемозі правди і справедливості є частка більш ніж півстолітньої роботи Івана Ющука. Дмитро Павличко, вітаючи іменинника, згадав, як на письменницьких зборах 5 лютого 1989 року в присутності Леоніда Крав- Іван ПАСЕМКО Голову Клубу того дня так і не обрали. В кулуарах точилися розмови про те, що головою варто обрати Ліну Костенко. Та вона була в опалі, а Олександр Підсуха, якого теж пропонували на голову, відмовився за станом здоров’я. Сергій Плачинда запропонував обрати Івана Ющука відповідальним секретарем. Цей тимчасовий пост так і залишився за Іваном Ющуком до кінця існування Клубу шанувальників української мови, тобто до травня 1991 року. Наступного дня Іван Пилипович побував в Інституті мовознавства імені О. Потебні, де мав розмову з директором Віталієм Русанівським. Той запропонував тему доповіді “Ленін про українську мову”. Але не виступив через зайнятість. 23 квітня 1987 року ентузіасти Клубу заслухали ґрунтовну доповідь Григорія Півторака “Діалекти, племена і етнос Київської Русі”. Відкриваючи те засідання, Сергій Плачинда офіційно повідомив, що крига нарешті скресла. Іван Ющук, виступаючи на першому засіданні, порівнював мову з храмом, який потрібно берегти. Доповідь Григорія Півторака викликала бурхливе обговорення. Вчителька із сумом розповідала про те, як важко укомплектувати перший клас з українчука, тоді ще завідувача ідеологічного відділу, він заявив про право українців на законодавче закріплення їхнього права на рідну мову. А незабаром передова національна інтелігенція, захоплена виром демократичних перемін, створює Товариство української мови ім. Тараса Шевченка. Серед його організаторів — Іван Ющук. Він один із співавторів статуту Товариства, зокрема написав Вступ до Статуту. Дмитро Васильович не втримався і зачитав уривок, який і досі залишається актуальним для українців: “Національна мова — це найвище духовне надбання нації. Мова — душа народу. Народ, який втрачає свою мову, перестає існувати. Повноцінне життя і ефективна матеріальна діяльність народу загалом і кожного її члена зокрема можливі лише завдяки національній мові. У ній акумулюється досвід попередніх поколінь, відбиваються всі досягнення культури і мистецтва. Від рівня розвитку національної мови і її становища в суспільстві залежить виявлення та реалізація інтелектуального потенціалу нації і кожної людини”. Сьогодні мало хто знає, що створенню майже тридцять років тому Товариства української мови фактично дав поштовх Клуб шанувальників української мови при Спілці письменників — наприкінці 1980-х помітний і активний осередок національно-визвольного руху. Серед його засновників був Іван Ющук. Протягом 1987—1991 років у Київському будинку літераторів регулярно раз на місяць збиралася та частина столичної інтелігенції, якій боліла доля України. Вони обговорювали наболілі проблеми застосування рідної мови та розвитку національної культури. Засідання Клубу відбувалися у вищих навчальних закладах, у науково-дослідних інститутах, на заводах. На засідання Клубу завжди приходили сотні людей. Це був подих свіжого повітря в затхлій атмосфері тодішньої дійсності. А далі, 1989 р., коли вже запрацювало і організаційно оформилося як політична двомільйонна сила Товариство української мови ім. Тараса Шевченка, того ж року у вересні було створено Народний рух України. Ця політична сила за підтримки народу змела з авансцени совєтський режим. — Ну що б, здавалося, слова,.. — цитував геніальні рядки Тараса Шевченка, Іван Заєць, вітаючи І. Ющука, — Слова та голос — Море квітів, нагороди, щирі поздоровлення, побажання здоров’я і творчої наснаги, подарунки, теплі спогади — цим ущерть повнилася того вечора актова зала Національного музею літератури. Тут 3 жовтня просвітяни, друзі, колеги, учні, столична інтелігенція відзначили урочисту академію з нагоди 85-річчя Івана ЮЩУКА, відомого просвітянина, науковця-філолога, професора-освітянина.
«Просвіта» сьогодні · “Освітянська і просвітянська подвижницька праця Івана Ющука”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Клуб шанувальників української мови

Важливою подією за радянського часу, перед створенням Товариства української мови та Народного руху України, було заснування Клубу шанувальників української мови при Спілці письменників України. 23 березня 1987 року на засіданні Ради СПУ з охорони пам’яток історії та культури під головуванням Сергія Петровича Плачинди першим було розглянуто питання про створення Клубу шанувальників української мови. Сергій Петрович прочитав листа Івана Ющука, з яким він звернувся до голови Ради “Про створення Товариства сприяння культурі української мови”. Цю ідею рішуче підтримали письменники Микола Кагарлицький, Степан Пінчук, усі, хто був у залі. ською мовою навчання, бо всі прагнуть віддати своїх дітей лише до “руського класу”. Клуб шанувальників української мови при Спілці письменників України запрацював. Процитую лаконічний запис зі щоденника Івана Ющука: “27.09. 1987 р. у секретаря Спілки письменників України Юрія Сердюка. Він розпитував про Клуб, бо ним цікавиться ЦК Партії. Примчав Є. Лук’яненко з найвищої партійної інстанції, я передав йому теми п’яти досі проведених засідань: 1. “Діалекти, племена і етнос Київської Русі” (Г. Півторак); 2. “Мова художніх творів” (І. Варченко); 3. “Підручники з української мови і літератури для середніх класів” (Н. Шинкарук і О. Бандура); 4. “Підручники для молодших класів” (Н. Скрипченко); 5. “Боротьба за утвердження української мови в другій половині XIX ст.” (В. Яременко). Здається, партійні наставники не відшукали у темах ніякої контрреволюції і на певний період заспокоїлися. Щоправда, від Юрія Мушкетика зажадали, щоб на засідання Клубу пускали тільки за квитками членів Спілки письменників, але той відмовився таке запроваджувати. Шосте засідання Клубу шанувальників української мови відбулося 22 грудня 1987 року. Тут з аналізом стану функціонування української мови в дошкільних дитячих закладах виступив відомий український письменник Борис Тимошенко. Суцільна русифікація, починаючи з наймолодших українців. Багато цікавих думок під час обговорення висловили викладач Київського університету ім. Тараса Шевченка Віталій Радчук, викладач української мови та літератури Київського педучилища № 2 Таїсія Бурлака, начальник управління дошкільного виховання Міністерства освіти України Галина Раратюк. Учителька української мови та літератури Любов Забашта у своєму виступі процитувала офіційну заяву першого секретаря Київського міськкому компартії України Костянтина Масика: “Хай шумлять чи не шумлять, але української мови ніхто не відроджуватиме!” До речі, Масика після проголошення незалежності направили послом України у Фінляндію. Наприкінці січня 1988 року виступ професора М. Жовтобрюха про українське мовознавство, про тогочасні правописні баталії зібрав багатолюдну аудиторію. Тоді відомий політв’язень і поет Євген Чередниченко запропонував підписати листа на ім’я голови Президії Верховної Ради СРСР Андрія Громика, складеного, до речі, Іваном Ющуком. У листі висловлювалося прохання розглянути можливості, щоб: — вступники у вищі навчальні заклади України складали іспит, крім іншого, й з української мови та літератури;
«Просвіта» сьогодні · “Серед складових патріотизму найважливішими є віра в себе, у рідний народ і вірність Батьківщині”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

на. Коли кулі шматують родючі землі, засіваючи їх смертельними зернами. Коли серце стискається від болю, бо бачиш, як хоронять дітей, батьків, друзів, — наголошує ведуча урочистостей Людмила Грекул. — Але разом з болем приходить розуміння того, що нам потрібно пройти крізь випробування, щоб очиститися від облуди “братської любові”. Серед складових патріотизму найважливішими є віра в себе, у рідний народ і вірність Батьківщині. “Той, хто не любить свою країну, нічого любити не може”, — переконана патріотично налаштована українська молодь. Саме вона втілює в жит- В. Хомко і С. Новак тя просвітянські ідеї і достойно береже славу та честь тих, хто відстоював незалежність рідної землі в 1988—1991 роках, хто відстоює її на сході України сьогодні. Патріотичний дух сучасної молоді продемонстрували під Гімн українських націоналістів багаторазові переможці фестивалю-огляду військово-патріотичної пісні та строю “Червона калина” — команда Рівненської спеціалізованої школи І—ІІІ ступенів №15. Для учасників урочистостей звучала повстанська пісня у виконанні Народного художнього колективу гурту традиційного поліського співу “Ранкова роса” ЗОШ № 28. Лунало пророче Тарасове слово з уст читців-декламаторів із СпШ “Центр надії” Романа Полюховича та Михайла Бляшина та учасників учнівського хору “Райдуга” ЗОШ № 23. Художні номери подарували глядачам хореографічні колективи “Калинонька” та “Криниченька”, вихованка студії “Сузір’я” ПК “Хімік” (директор Олександр Подганюк). Урочистості з нагоди 30-річчя Товариства шанувальників української мови та культури ім. Тараса Шевченка стали уроком пам’яті і для просвітян, учасників Товариства, і для учнівської молоді. Уроком любові до рідної землі!
«Просвіта» сьогодні · “Серед складових патріотизму найважливішими є віра в себе, у рідний народ і вірність Батьківщині”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

««Н Нааббооїї ппррааввддии уу ддууххооввннуу ззбббрроою ю»» До 30-річчя від дня створення Товариства шанувальників української мови і культури ім. Тараса Шевченка у Рівному

Про людину говорять її справи, про важливість цих справ скажуть наступні покоління. Обов’язком перед молоддю розказати правду про тих, хто крізь довгі роки заборон і гонінь проніс святу любов до рідної мови, до своєї землі і в час відродження України зробив усе, щоб вона стала вільною і соборною, вважають за потрібне рівненські просвітяни. Лариса ТКАЧ, член ради Рівненського міського товариства “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка 30 років тому, 27 вересня 1988 року в актовій залі Палацу культури “Хімік” м. Рівного зібрались однодумці, які не хотіли миритися з політикою тотального нищення рідної мови і правдивої історії України. Саме тоді учасники зборів на чолі з Василем Червонієм об’єдналися в Товариство шанувальників української мови і культу- С. Лучанін та І. Дем’янюк ри ім. Т. Шевченка, яке започаткувало боротьбу за надання державного статусу українській мові та утвердження національної символіки, за соборність і незалежність України на Рівненщині. Згодом його було перейменовано на товариство “Просвіта”. Фактично це був період третього відродження Рівненської “Просвіти”, яка 2017 року відсвяткувала свій 100-літній ювілей. Саме тут, у цій залі, з ініціативи почесної і найактивнішої просвітянки, учасниці тих подій Мирослави Косарєвої, відбулися урочистості з нагоди 30-річчя з часу створення Товариства шанувальників української мови і культури ім. Т. Шевченка. Учасниками заходу стали не тільки просвітяни, педагоги, а й учнівська молодь із рівненських шкіл. Урочистості розпочалися зі слова благословення секретаря Рівненської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату протоієрея Сергія Лучаніна. Отець Сергій вручив найдостойнішим просвітянам міста, учасникам установчих зборів Товариства шанувальників української мови і культури ім. Т. Шевченка Євгенії Гладуновій, Ірині Міськовій та Івану Дем’янюку медалі “За жертовність і любов до України” з благословення патріарха Філарета. До вітань учасників тих подій та нагороджень найактивніших просвітян долучилися міський голова Рівного Володимир Хомко, голова Рівненського міського об’єднання товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Катерина Сичик, голова Рівненської обласної організації ВУТ “Просвіта” Іван Вєтров. Лунали спогади учасників установчих зборів, засновників Товариства. Зокрема Іван Дем’янюк, лідер організації, розповів, що основу Товариства складали робітники та інженерно-технічні працівники Рівненського виробничого об’єднання “Азот”, учителі кількох шкіл та працівники дитсадків мікрорайону “Ювілейний”. До складу Ради Товариства увійшли В. Червоній, О. Логін, Р. Лукащук, А. Правдюк, О. Скринник, М. Стельмах, В. Рудюк, А. Ткач, В. Чабан, А. Федоренко, В. Сорока, В. Данилов, вчителі Ю. Вовк, О. Новак, Л. Шеремета, працівники дитсадків Є. Гладунова та М. Косарєва, працівниця ПК “Хімік” З. Улянина. Згадав і про багатотисячний мітинг 19 серпня 1990 року в Рівному біля Палацу культури “Хімік”, на якому виступили Василь Червоній, Олекса Новак, Іван Федів. Тут же освятили український національний прапор, який під спів “Ще не вмерла Україна” встановили на будівлі Палацу культури. Він висловив шану борцям за українську мову, за незалежність, за демократію, а особливо тим людям, яких уже немає серед нас. Але їх справа живе і розвивається: “І найкращим пам’ятником для цих людей є наша дійсність: незалежна Україна, те, що українська наша мова зараз пошанована і ніхто її не забороняє, як колись забороняли, тривають процеси утвердження незалежної української держави. Ми переконані, що Україна увійде у число передових держав Європи і світу”. На урочистостях були присутні й гості з інших міст України. Перед просвітянами виступив киянин, політичний і громадський діяч, один із засновників товариства Микола Стельмах. Він розповів про свій життєвий шлях, який був пов’язаний з нашим містом, про співпрацю і дружбу з Василем Червонієм, дав високу оцінку діяльності Товариства і побажав його членам миру, щастя, здоров’я. А молоді сказав: “Часом говорять, що політика — це брудна справа. Вона справді брудна, якщо її робити брудними руками. Але коли чесні люди кажуть: “Я не піду в політику, це брудна справа”, то виходить, що чесні не йдуть, а негідники вже там, і потім зі своїх високих кабінетів керують нами. Тому закликаю Просвітяни молодь сміливо йти в політику і творити нашу щасливу, заможну, щиру Україну”. Перед присутніми виступив боєць добровольчого українського корпусу “Правий сектор” Сергій Новак, який сказав, що він, як і тисячі вояків, воював за єдину, соборну, самостійну державу і прагне бачити її саме такою. Оживали люди і події у відеофільмі “30 років ТУМ”, знятому за спогадами тих, хто творив тоді нову незалежну Україну. Найбільш зворушливим моментом урочистостей став вихід на сцену сміливців, які вперше на Рівненщині підняли синьо-жовті прапори. Це відбулося 18 червня 1989 року на вшануванні пам’яті козаків на Козацьких могилах. На сцену запросили Олександра Веремчука, Василя Якимова, Валерія Войтовича, Віктора та Сергія Шкуратюків, Василя Рудюка, Василя Васильця, Бориса Чугая. Юнки зі СпШ №15 м. Рівного у військових строях вручили цим людям, які вже стали легендами, українські стяги і разом розгорнули, як розгортають птахи крила, державну святиню, за яку пролита кров українських патріотів! Зі сльозами на очах, стоячи, під оплески присутні в залі вітали легендарних просвітян. — Перші кроки до громадянського суспільства були тернистими, і я гордий, що мені урочисто вручили посвідчення “Почесного члена “Просвіти” за відродження діяльності цього Товариства з 150- літньою історією та сонячно-блакитний прапор у числі тих небагатьох, які 30 років тому почали відкриту боротьбу за повернення національної символіки, — ділиться враженнями Віктор Шкуратюк. Згадали живих, пом’янули просвітян, яких сьогодні немає серед нас, бо вони у кращих світах моляться за рідну землю, тих, хто пішов із життя, у якому найбільше любив Україну… Їхні обличчя ожили у відеофільмі “Світлини пам’яті” під мелодію “Пливе кача по Тисині”. — Важко святкувати, коли в країні вій- Юнки СпШ №15 м. Рівне
14 “У кожної з діаспор своє активне культурне життя”. Дорожні нотатки · с. 14сторінка оригіналу ↗

Майже половина «кругосвітки», або Подорожі Америкою і Канадою, 2015–2018

Ігор ЖУК Американський континент — переважно США і Канада — інтенсивно заселений бардівською діаспорою, вихідцями (а часто біженцями) ще з СРСР, а потім уже й із незалежних уламків Союзу. Хто їхав у пошуках самореалізації, хто тікав від політичних переслідувань, а хто й від звичайних бандитів і рекетирів — і приватних, і державних. Словом, і автори, і їхня аудиторія — люди, що все життя тяглися до доб ротної культури, незалежного мислення і вільного життя — продовжують тягтися до цього і зараз, пишучи нові пісні, співаючи ті, які пам’ятали ще з туристської молодості, і влаштовуючи концерти і фестивалі. Спочатку власними силами у своєму емігрантському середо вищі, а коли розсипалася “залізна завіса”, до Америки вони стали запрошувати тих авторів, котрих пам’ятали і любили ще зі своїх давніх часів. Не забули і про мене: вперше в США я побував 2003 року, побачивши два океани, Атлантичний і Тихий, перелітаючи з теплого сонячного Лос-Анджелеса у засніжений Нью-Йорк. Але з літака все-таки видно хоч і далеко, проте не вдається як слід роздивитися найголовніше: подробиці життя країни. Отже, враховуючи те, що ми з Ірен уже більш-менш досвідчені водії, Петро запропонував цікавий варіант подорожі: автомобілем, змінюючись за кермом і заїжджаючи дорогою в різні цікавинки, маленькі історичні містечка і села, музеї під відкритим небом, заходячи у затишні провінційні кав’ярні і екзотичні антикварні магазинчики — словом, можливість побачити те, що називають “одноповерховою Америкою”. Нині щороку за океаном гастролює не менше сотні бардів з пострадянського простору, і в американської публіки, підо зрюю, вже голод щодо цього добряче вгамований і ризикує перейти в оскомину. Але де який апетит ще зберігається — принаймні ми його відчували; до того ж Ірен Роздобудько як письменник вносила в бардівську аудиторію додаткову екзотику — зрештою, як і я з гітарою в кола її прихильників. Звичайно, це не порівняти з гастролями популярних професійних співаків і артистів, на котрих збираються великі концертні зали і які заробляють при тому поважні гонорари. Зате на тих камерних “квартирниках”, де сходяться кілька десятків друзів господаря дому (а досить часто це водночас давні друзі самого приїжджого автора, з якими вже стільки часу не бачились) атмосфера складається надзвичайно душевна і приємна, а скромні традиційні donations вдячної публіки ще й помітно допомагають скомпенсувати витрати на дорогу. В усякому разі наша маленька експедиція з трьох водіїв і джипа Jeep Compass була протягом усієї мандрівки повністю забезпечена бензином, ночівлею і теплим прийомом усюди, куди ми приїжджали. Першу таку подорож ми здійснили в листопаді—грудні 2015 року, об’їздивши 17 штатів і проїхавши п’ять тисяч миль (понад вісім тисяч кілометрів). Цього разу відстань була шість з половиною тисяч миль (понад 10 000 км) і, крім США, тиждень ми мандрували Канадою, куди потрапили вперше в житті. Спокуса послідовно розповісти про все цікаве перетворила б цю розповідь на довжелезний щоденник, який можна видавати окремою книгою, тому краще спробую максимально узагальнити враження від обох мандрівок. Аудиторія. Це — емігранти кількох хвиль; власне кажучи, дві великі діаспори, українськомовна — вихідці з України всіх часів, і російськомовна — емігранти з Росії і СРСР, значна частина яких, утім, теж виїхала з України і знає українську мову. У кожної з діаспор своє активне культурне життя, вони майже не взаємодіють між собою як об’єднання, але є чимало окремих людей, котрі активно спілкуються з обома громадами. Власне, Петро і ще кілька друзів стали тими “місточками”, завдяки яким нам теж пощастило зустрітися з публікою обох діаспор. Політична атмосфера останніх років, зрозуміло, ускладнила і контакти між емігрантами. Оскільки присутність російських мас-медіа в американському інформаційному просторі значно переважає українську, то частина вихідців з Росії має сформований ними специфічний світогляд — але, як правило, це не аудиторія авторської пісні; принаймні таких ми практично не зустрічали, за нечисленними винятками. Авторську пісню недарма називають “фольклором інтелігенції” — наша публіка активно використовує інтернет і вміє шукати вірогідну інформацію. Та й виросла вона на самвидаві, на авторській пісні 70—80-х років і звикла до самостійного мислення. Не скажу, що всі в нашій аудиторії були палкими прихильниками України і її перемоги у протистоянні з Росією — для багатьох з них Росія є історичною батьківщиною, та й наші вітчизняні телеканали й інформресурси, доступні через інтернет, далеко не всі, на жаль, є по суті про українськими. Але, тим не менше, чимало з наших російськомовних колишніх земляків намагаються, чим можуть, допомагати Україні. Та й не тільки земляків. З мандрівки 2015 року, в розпал труднощів нашої армії, запам’яталася зустріч у домі колишнього львів’янина, архітектора, з батьком якого, відомим професором, ми були знайомі ще у Львові. Світогляд господаря дому був очевидним, але от найактивнішим у родині волонтером, палким збирачем коштів для закупівлі амуніції, медикаментів, спорядження для української армії виявила- Зустріч у Баффало ся якраз його дружина — “вибухова” суміш татарської, єврейської і ще якоїсь зовсім не слов’янської крові, без жодних коренів в Україні. Вона була “енергетичним ядром” цілої волонтерської організації, що зібрані гроші й закуплену допомогу переправляла в Україну, до того ж, навчена деякими ганебними прецедентами, все це передавала безпосередньо в руки конкретним українським волонтерам, щоб мати гарантію, що все дійде за призначенням. Той же КСП “Странники” влітку 2016 року провів благодійну акцію, зібравши в Україні бардів з кількох країн світу. Чотири концерти, проведені в Києві, Житомирі і Радомишлі, дозволили зібрати чималі кошти для допомоги українським дітям, чиї батьки загинули в АТО. Це щодо російськомовної діаспори. Українськомовна, безумовно, практично вся охоплена тією чи тією допомогою Україні та турботою про неї. Тут своя специфіка: як нам пояснили, і в США, і в Канаді “наша” діаспора поділена чи то на дві-три, чи-то на більше частин, котрі, м’яко кажучи, не надто близько товаришують і практично не ходять на заходи, організовані “конкурентами”. Ми, власне, так і не розібралися в причинах і нюансах таких стосунків, бо мали лише кілька зустрічей, на які запрошували конкретні люди. Український центр сучасного мистецтва в Чикаго, бібліотека українського культурного центру в Філадельфії, Будинок українських спілок на Мангеттені — людей приходило чимало, і головною популярністю тут користувалася, звичайно, Ірен, а я виявлявся, як правило, несподіваним бонусом — сподіваюся, що приємним. Ірен тут справді знають і читають; у Філадельфійській бібліотеці ми навіть сфотографували її зі стосом її книг, причому бібліотекарі виправдовувалися, що так мало, бо більша частина — на руках. Загалом за першу мандрівку у нас було 22 творчі зустрічі за 27 днів, друга вилилася у 28 концертів за 35 днів. Подолали за кермом сумарно понад 18 тисяч кілометрів — майже половина “кругосвітки”. І, насправді, попри такий активний творчий графік, встигли багато чого побачити, бо зустрічі — вечорами (хоча бувало і по дві в день), а дорога не завжди займала весь день — отже, був час давати гаки, зупинятися і тинятися містечками і селами, спілкуватися з місцевим населенням і відвідувати різні цікавинки. Америка З того, що традиційно роздивляються туристи, нам дісталися — Нью-Йорк: Мангеттен і Бруклін з відомою Брайтон Біч, музеї Вашингтона, хмарочоси Чикаго, Бостон, величезний акваріум Балтимора, знамениті Великі Озера Мічиган і Онтаріо, розкішний Ніагарський водоспад (поплавали корабликом у хмарі його бризок), Торонто: його знаменита вежа, мальовничий центр, старовинна частина і ціле підземне місто Торонто, яким можна пішки З 10 квітня до 15 травня цього року нам з дружиною вдалося вирватися у другу нашу захопливу автомобільну подорож Америкою. Ідея такої творчої мандрівки належить нашому другу з Нью-Йоркщини, колишньому киянину (хоча киян колишніх, як відомо, не буває) Петрові Тютюнику, одному з організаторів і керівників американського КСП “Странники”, і народилася вона під час Всесвітнього фестивалю киян, там же поблизу Нью-Йорка восени 2014 року. Філадельфія, бібліотека Українського культурного центру
Дорожні нотатки “Ми встигли побачити різні відтінки американського життя”. 15 · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

перетнути весь величенький центр без жодного світлофора. До “гурманських” пам’яток і атракцій можна зарахувати неймовірний парк скульптуру штаті Нью-Джерсі, фантастичний лабіринт печер в Огайо, Національний музей військово-повітряних сил США в Дейтоні, військову академію у Вест-Пойнті і військово-морську в Аннаполісі, могили Едгара По, Марка Твена і самого дядечка Сема, символу Америки, що, виявляється, був цілком реальною персоною. Туди ж я б зарахував кілька маленьких історичних містечок з американської глибинки, включно з нашою вже улюбленою Вандалією, штат Іллінойс — де ходиш, наче декораціями голлівудських фільмів, куди самі корінні американці приїжджають на екскурсії зрідка, але майже побожно, бо звідси починалася їхня Америка. Таке враження, що час тут якщо і йде, то вже точно нікуди не поспішає вічно сонними вуличками, зупиняючись побалакати з кожним рідкісним перехожим, заглядаючи у кафе на кухоль місцевого пива (до речі, в Америці воно смачне і дозволяється трохи скуштувати, навіть коли ти за кермом). І практично в кожному такому містечку є одна або й кілька антикварних крамничок, де за долар-два, а той за кількадесят центів можна купити фантастично унікальні автентичні речі, від практичних побутових дрібничок до старовинних (наскільки це можливо у США) порцелянових філіжанок чи фігурок, які можна було б собі уявити хіба що в музеї. Зустрічні люди надзвичайно доброзичливі — і поодинокі в отаких містечках, і у квапливих юрмах на вулицях Чикаго, Філадельфії, Торонто. Знаменита американська усмішка якщо й була у минулих століттях штучно надягнутою на фейс, то в цьому вже, здається, зрослася з натурою і є природною реакцією на будьякий контакт: чи ви звертаєтеся по пораду, чи ненароком штовхнули людину в натовпі. Винятки, можливо, і є, але, як правило, американці завжди раді допомогти максимально докладно і ретельно — особливо іноземцеві, оскільки наш акцент не залишав ілюзій. Правда, кілька разів нас сприймали за парижан і бельгійців, але неодмінно раділи, коли дізнавалися, що ми — з України. Дороги — окрема тема; американці пишаються найрозгалуженішою і найдовшою в світі мережею якісних доріг, яка дотягується до найменшого хутірця чи й окремого фермерського будинку. Якість чудова — причому у провінційній частині країни навіть краща, ніж на багатосмугових хайвеях — хоч, може, то лише ілюзія, викликана швидкістю. Дороги постійно ремонтують, але це не викликає особливих проблем і заторів, бо смуг багато, а ремонтні бригади працюють швидко і займають мінімум площі поза своєю смугою. Кілька разів, щоправда, ми потрапляли у чималі затори, як правило, викликані якоюсь дорожною пригодою, і тоді справді значну частину полотна перекривали, а одного разу туди зліталися, крім поліцейських і медичних машин, навіть гелікоптери, бо справді була жахлива аварія. І тут впадає у вічі ще одна американська характерна особливість. На такі випадки на американських хайвеях передбачені широкі узбіччя — фактично повноцінні смуги руху, призначені лише для спецтранспорту. За обидві мандрівки ми жодного разу не бачили, щоб ними хоча б тимчасово проїхав хтось із квапливих водіїв навіть під час довгих “тягнучок” у часи пікового трафіку. Знамениті американські фаст-фуди вже й для України не екзотика, ними ми скористалися лише кілька разів суто для порівняння з нашими. І можемо зробити авторитетний експертний висновок, що “Макдональдз” і KFC у Києві точно смачніші. Мабуть, усетаки українські курочки чимось переважають своїх колег із Кентуккі. Зате наші шлунки безповоротно підкорили китайські “Баффети”, де платиш 16 баксів, але можеш на ті гроші хоч весь день набивати пузо величезним асортиментом смачнючих наїдків у будь-якій кількості. Туди треба йти дуже голодним! Ну, а американськокитайські крем-супи заслуговують на захоплену поему. Вириваючись зі спокуси розповідати багато і детально, всетаки не можу не згадати ще кілька речей. Кілька творчих зустрічей ми мали у так званих “дитячих садочках для стареньких” — це фінансовані державою заклади для літніх людей, де вони проводять практично весь день. Не конче самотні — їхні діти та й вони самі можуть бути заможними людьми, але діти працюють, іна роботі їх не повинна відволікати турбота про батьків. А стареньким цікавіше проводити часу товаристві своїх знайомих і друзів; там їх смачно годують, возять на виставки, в музеї, на вистави і шопінги, розважають — зокрема і виступами заїжджих артистів і популярних людей, до числа яких потрапили й ми. Ми теж зустріли там колишніх киян і навіть давніх знайомих. Ввечері старенькі отримують пайку чогось смачного, з чим їх відвозять додому, щоб вони могли пригостити ще й втомлених робочим днем дітей. Ну, і взагалі турбота про найстаршу частину населення у США викликає заздрість і мрію колись і в нас досягти такого. Найбільш немічні — чи за віком, чи за станом здоров’я, у кого нема близьких, що могли б про них піклуватися, — мешкають у спеціальних будинках-кондомініумах чи притулках, якими опікується держава, надаючи їм усе необхідне для максимально комфортного життя, включно з медичною опікою. Часто там вирішують оселитися і старенькі, які не хочуть обтяжувати власних дітей необхідністю опіки, тай воліють краще постійно спілкуватися у колі своїх ровесниківдрузів, аніж лише після роботи з дітьми. Ну, а з дітьми й онуками проводять вихідні. І що теж неможливо не згадати із захватом — це музеї і бібліотеки Америки. А також школи і університети. І якщо останні цілком очевидно багаті у багатій країні (хоч щодо шкіл є виразна диференціація відповідно до відносно бідних і багатих районів проживання), то перші є гордістю великих міст, і кожного дрібного провінційного містечка і навіть села. Це, мабуть, лише десята частина того, що можна було б розповісти про Америку за враженнями наших мандрівок. Я спеціально не робив розділу між США і Канадою, хоча різниця, безумовно, є, але з нашого звичного погляду більш помітна спільність. Та, власне, і кордони — що між штатами, що між США і Канадою — лише умовна лінія і табличка. Щоправда, Райдужний міст над Ніагарою, яким ми і пішки, і автівкою гуляли зі Штатів у Канаду і назад, усе-таки оснащений прикордонними постами, де перевіряють паспорти (раніше лиш на номери машин дивились) — що поробиш, часи нині тривожніші. Можливо, хтось, читаючи це, дорікне: мовляв, тут суцільні дифірамби Америці. Безумовно, ми встигли побачити різні відтінки американського життя, і негативні теж. Але, поперше, оскільки були гостями Америки, ще й так гарно прийнятими, то негоже гостеві бути невдячним щодо господаря. А по-друге, хотілося розповісти передусім про те, що й нам колись могло б стати у пригоді. Якщо ж когось цікавить негатив — його достатньо в інтернеті і він не є секретом, хоч і не все, як відомо, є точно таким, як кимось про це розказано. Що, зрештою, стосується і цієї моєї розповіді; отож хочете — вірте, хочете — перевірте. Виступ у Центрі сучасного українського мистецтва в Чикаго Школа українознавства ім. Тараса Шевченка, Вашингтон. Виступає Ірен Роздобудько
Лік на весь вік · “Ще прапанни добре відали, що від пишноти коси залежить не лише краса жінки, а і її здоров’я”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Дівчино чорноброва — будь здорова! Коса — дівоча краса

Іван ПРОСЯНИК, родовий травознай Українки завжди відчували себе красунями й звабливками. Про це свідчать браслети з солярними знаками, намиста, інші прикраси, що виявили археологи на нашій землі. З правіку наші вродливки користувалися зіллями, старанно доглядаючи за шкірою обличчя, рук, за волоссям. Адже ще прапанни добре відали, що від пишноти коси залежить не лише краса жінки, аі її здоров’я, адже пустотіла волосинка — своєрідний приймач Небесної сили. Тому косу неабияк пестили. Для цього природа дала людині безліч своїх засобів. Наприклад, дрібно посічена, підкип’ячена й настояна кора липи подібна до мила. У кого коси погано ростуть, січуться, варто скористатися корою цього дерева. (З давньоукраїнської на сучасну мову липа перекладалася б як чудова. Цілком виправдане означення.) Проте варто у воду додати ще двоєтроє курячих яєць, що добре живитиме бульбочки волосин. А ополіскувати настоєм рум’янку (ромашки аптекарської). Вона доповнить оздоровчі наслідки та ще й надасть вашому волоссю сонячного кольору. Насиченість золотої барви дає й міцний навар лушпиння цибулі, а чи горіхового листя. Кращих природних барвників годі вигадати. 4-6 столових ложок на 2 літри окропу. Підкип’ятити до 10 хвилин, настояти вкутаним. Мити літеплом. Чудово зміцнює цибулинки волосся й звичайнісінький лопух, а чи кропива жалюча. Українки віддавна відрощували собі неперевершеної краси коси, користуючись саме цими рослинами. Коли ж вони починали сіктися чи випадати, брали порівну аїр тростиновий (народна назва лепеха), шишки хмелю, рум’янець, кропиву дводомну. Пригорща посічених рослин на 3 літри окропу. Кип’ятити 5 хв., настояти годину вкутаним. Мити яйцем. Не ополіскувати; двічі на тиждень. Коли ж, не дай Бог, з’явилася лупа, а це може бути й при перевантаженні нервовому чи фізичному, користуються корою верби ламкої чи плакучої та коренем лопуха-однолітка — порівну. Пригорща на п’ятилітрову посудину. Кип’ятити до 5 хв., настояти вкутаним до охолодження. Або ж 1 ст. ложку квіток волошки залити 400 мл окропу й 100 мл теплого оцту. Настояти 30 хв. Після миття ополіскувати настоєм. Це зводить лупу, збадьорює цибулинки волосся. Мити щодня на ніч до бажаних наслідків. Або ж: кропива дводомна, березове листя зібране в травні, рум’янок, лушпиння цибулі, ягоди горобини червоної — порівну. Закласти в торбинку, залити окропом із розрахунку дві жмені на 1 літр. Настояти вкутаним, ополіскувати по миттю. Настій зміцнить волосся, до того ж воно набуде ще й магічнозолотавого кольору. Дуже гарно живить волосся й коріння з латаття білого. 50 г кореня на 3 л. окропу. Кип’ятити до 5 хв. Настояти. Мити з яйцем. По миттю втерти в шкіру голови аптечну настоянку чемериці (по тому добре вимити руки, бо рослина отруйна). Кожна родина має свої споконвічні приписи, що йшли з давнього часу від бабусь до онучок. Нехтувати цим багатством, надаючи перевагу фармаційним препаратам, гріх, бо ж людина Богом створену аптеку ніколи не перевершить. Наголосивши на цілющих властивостях латаття білого, не можна оминути здатність цієї рослини омолоджувати обличчя, недарма в українській ведичній міфології рослину величають родією — тут втайноване ім’я прадавнього бога Творця РОДа. Тож беруть порівну (по вазі) пелюстки латаття, віск, мед, млоять на окріпному ключі (водяна баня) годину. Теплим відціджують. Втирають знадіб’я в шкіру обличчя ввечері. На годину. Змити теплою водою. Мастилко зберігати в холоді. Наші прабабусі, щоб збереги вроду й молодість, вмивалися свіжоздоєним молоком та приворотнем звичайним. Тоді обличчя набуває ірхово-оксамитової ніжності. Приворотень має дивовижні лікарські властивості. Він входить до “напою молодості” разом з листям ожини, малини, суниці, берези, хвоща польового, нагідок — порівну. 2 ст. ложки подрібненого збору на півлітра окропу. Настояти вкутаним. Це денна частка. Цей збір чудово чистить судини, запобігає жіночим недугам. Найбажаніш його вживати в холодну пору року. В цей час потрібен і дуже ретельний догляд за шкірою обличчя, бо ж воно обвітрюється, лущиться, надміру сохне. Личко потрібно щоденно протирати наваром насіння льону або ж коріння алтею лікарського (можна замінити й звичайною домашньою ружею). Кип’ятити до 5 хв. на слабенькому вогні. Настояти вкутаним 3—4 години. А ще простіше робити маску з моркви: вона крім оздоровлення шкіри додасть їй приємного кольору літньої засмаги. Чайну ложку моркв’яного соку, домашнього вершка та сиру старанно змішати. Тримати на обличчі не більше 20 хв., змити теплою водою. Освіжити студеною. Витертися полотнинкою. Нанести живильний крем. А в медову маску потрібно додати ще й дещицю домашнього коров’ячого молока, старанно розтерши до білого кольору. Дуже бажані в зимовий час і маски із заморожених ягід: суниці, полуниці, малини, чорниці, абрикосу. Розтерти на кашу, додати свіжого домашнього молока. Безперечно, у літню пору від них більше користі. Проте, на наш досвід спираючись, все ж перевагу надаємо звичайній огірковій м’якоті. Вона не лише живить шкіру, а й розгладжує зморшки на обличчі, шиї, неперевершено омолоджуючи її. Увага! Користуватися соком чи м’якоттю парникових огірків украй небажано. Шкіра шиї теж потребує догляду. Потрібно хоча б двічі на тиждень робити вкутування. Старанно розім’яти дві зварені гарячі картоплини, додавши один жовток домашнього яйця, по чайній ложечці меду та оливкової олії. Масу нанести на полотнинку і теплою прикласти до шиї, а зверху — плівку й пухову хустину. Через 20 хв. зняти. Вимити теплою водою й втерти аптечну настоянку женьшеню. Доглядаючи за обличчям, не варто забувати й про губи, пам’ятаючи: природний їхній колір найзвабливіший. Чудово освіжає і запобігає їхньому пересиханню мед. Морквяний чи огірковий сік навпіл із домашнім сиром. 10 хвилин. І змити теплою водою.
Лік на весь вік · “Ще прапанни добре відали, що від пишноти коси залежить не лише краса жінки, а і її здоров’я”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

23 жовтня о 17 годині в Національному музеї літератури України відбудеться презентація книжки Інни Ренчки “Лексикон тоталітаризму”. Модерує Павло Гриценко. Виступають Лариса Масенко, Віра Соловйова, Євгенія Карпіловська, Станіслав Кульчицький, Людмила Дика та ін. Долучайтесь!

Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН Інтернет-редактор 279-39-55 Черговий редактор Едуард ОВЧАРЕНКО Бухгалтерія 279-41-46 Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Надруковано в ТОВ «Мега-Поліграф», 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Загальний наклад у жовтні — 12 700
Лік на весь вік · “Ще прапанни добре відали, що від пишноти коси залежить не лише краса жінки, а і її здоров’я”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Любов ГОЛОТА Редколегія Любов ГОЛОТА (голова), Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Емблема «Просвіта»Просвітянин