Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Запрошуємо до книги · “У книжці нема історій важливих і менш значимих, є історії різні і неповторні”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Незагублені історії

Слово Просвіти, №42 за 2020 рік

Щойно у чернівецькому видавництві “Букрек” (директорка Дарина Максимець) побачила світ книжка Галини Дацюк “Одна з нас”, яка зібрала 55 історій жінок, що творять сучасний простір України. Книжка має підзаголовок “Незагублені історії”, і це той акцент, який надає виданню особливої тональності. родною Героїнею, засновницею Жіночого Ветеранського Руху. Три роки тому журналістка Марина Ткачук поїхала знімати телесюжет про українців у Казахстані. Передача готувалася до 70- річчя акції “Захід”, внаслідок якої з Західної України за один день – 21 жовтня 1947 року — примусово було виселено близько 80 тисяч осіб! Те, що почула Марина від очевидців депортації, вже не відпустило. Історії про те, як літніх людей, жінок, маленьких дітей два місяці везли з України в товарняках, мов худобу, як викинули посеред голого безводного степу і наказали облаштовувати житло, як вони копали тверду, мов камінь, землю ложками, бо інструментів у людей не було, просилися в кадри документального кіно. І Марина стала режисеркою фільму “Три Івани. Історії українців у Казахстані”. Простежила долю трьох Іванів — Бойка, Карпінського, Мамчура. Першого депортували у Казахстан за те, що сестра була підпільницею ОУН. Карпінського засудили, бо знайшли “Історію України” Грушевського і “пришили” тероризм. Іван Мамчур зі Львова, отримав 10 років таборів за участь в УПА, будував Бєломорканал, потім – місто Жезказган… “Але не було й дня, щоб я не думав про Україну”, — скаже він зболено в інтерв’ю. І саме в той день, коли фільм був повністю готовий, і щаслива Марина зателефонувала пану Івану, 95-літній легендарний Герой помер, так і не побачивши фільму. А ніхто ж досі не покараний за тотальне російсько-імперське знущання над нашими людьми... І в цій непокараності – наша тривога. Про це кричить фільм Марини Ткачук — від імені мільйонної діаспори українців, які опинилися у Казахстані внаслідок сталінської депортаціїі! “У мене історія з Лесею Українкою почалася змалечку, розповідає актриса Галина Стефанова. — Я виростала на Колимі, бо батьки мої, родом із Західної України, були ув’язнені в совєтському ГУЛАГу. А Україна – то була для нас із сестрою Наталею така земля обітована, омріяна… І все, що йшло з України, було неймовірне. Ми це сприймали крізь погляди, сльози, розмови батьків. Я українською мовою розмовляла від дитинства, бо за порогом була російська, корякська, евенкійська, якутська, а вдома була українська. В Україні були наші бабусі, наші кузини, була наша кузинка Леся, яку я дуже люблю. І коли моя мама читала Лесине “Мамо, іде вже зима, снігом травицю вкриває…”, то я була переконана, що Леся Українка — і є моя кузинка Леся. І ніхто мене довгий час не міг переконати, що це різні особи. Тому Леся Українка – це було рідне, одразу привласнене, вона стала моя”... Після передачі я сфотографувала пані Олену Бондаренко поруч з портретом її мами Ольги на виставці “Українці, які перемогли ГУ- ЛАГ”. Оленина мама перемогла, дочекалася реабілітації, сьогодні має 93 роки. А під час Кенгірського повстання, у 1954 році, вона була дівчиною. Коли розбили мури між чоловічими і жіночими бараками, ув’язнені почали шукати рідних. Вони теж “знайшлися” — Оля Лядська і Ференц Варконі. 40 днів тривало повстання і було жорстоко придушене. Але ті 40 днів принесло відчуття свободи, сили духу і найсильнішого у світі кохання. Ференц і Ольга встигнуть обвінчатися… Але ніколи більше не побачаться. Оленка, їхня донька, народиться далеко за межами України. Мама довго буде приховувати правду про Кенгірську історію. Олена стане журналісткою, громадською і політичною діячкою, народною депутаткою України і правозахисницею. Вона дізнається, ким був її тато, але не встигне його побачити. В Олениній історії — найсильніші людські почуття, освячені духом свободи і обпалені сталінським молохом. Трирічною дівчинкою Віра Баринова-Кулеба вперше затисла пальчиками вуглинку і заходилася розмальовувати піч. Заняття потрясло, і Вірочка вирішила, що віднині малюватиме завжди. Минуло майже вісімдесят літ, дів- Зліва направо: письменниця Євгенія Подобна, командирка жіночого взводу Київського ліцею імені Івана Богуна Юлія Микитенко, дослідниця Усної історії Тетяна Ковтунович, ветеранка російсько-української війни Ірина Цвіла

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин